Міркуючи над причинами одіозного ставлення до успіху
цієї авторки деяких представників сучукрліту, які «впритул не бачать»
харківської письменниці Сімони Вілар (Наталі Гавриленко), доходиш висновку, що
тут задіяні трохи інші, «генетичні» критерії сприйняття, аніж звичайнісінька
заздрість до мільйонних накладів її романів.
З одного боку, донедавна вважалося, що для української культури в умовах
русифікованого суспільства «вже добре, що чоловік українською написав»,
натомість книжки Вілар, як знати, написані «непатріотичною» російською. З
іншого боку, хоч присвячені вони «українській» тематиці, але в інтерпретації
конфлікту між язичницьким і християнським світоглядом часів Київської Русі, що
призвів до «неукраїнського» рішення прийняти «чужу» віру, письменниця займає
питомо «українську» позицію, лобіюючи прадавнє язичництво. Цікаво, як сама вона
сприймає власну роль у сучасній українській літературі?
У Росії, де Ви починали друкуватися на початку 1990– х років, Вас
називають «українським Дюма» і «українською Маргарет Мітчел», і це не може не
сприяти зацікавленню Вашими книжками вже українського читача. А як Ви самі
могли б відповісти на питання щодо причин свого письменницького успіху в
Україні? Ви ж «не пишете просто тому що пишете», якщо згадати життєву позицію
героїв Дюма («б’ють тому що б’юсь»?). Чи Ви гадаєте, що це справа видавців, і
будь-який успіх обумовлений правильною маркетинговою стратегією?
Я починала видаватися в 90-х, коли був надзвичайний книжковий
бум. Тоді ж з’явився мій псевдонім –
Сімона Вілар, оскільки на тлі величезної кількості перекладних західних
авторів було вирішено створити літературну містифікацію, нібито ще одного
іноземного письменника. Пізніше я намагалася видаватися під власним ім.’ям, але
читачі вже шукали саме Сімону Вілар, і в комерційних цілях було вирішено
залишити колишнє звучання імені автора.
Ще один маркетинговий хід, можна сказати.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Питання ж продажу книг, маркетингова стратегія з їхнього
розповсюдження, безумовно, важливі. Інша справа, що хай хоч які вдалі були
технології продажів, передусім важливо, щоб товар був хороший, щоб він знайшов
і зацікавив покупця. Можна скільки завгодно піарити автора і його книги, але
вирішує все ж таки читач – сподобався
йому письменник чи ні, буде він і далі купувати його книжки або ніколи більше
не поведеться на рекламну хитрість видавництва. Пригадую, колись з екранів
телевізорів постійно йшла реклама роману продовження «Війни і миру», здається,
називалося це диво«П’єр і Наташа». Ну погаласували, зробили піар – і все, книжка зникла, її тепер можна
згадувати як потішний анекдот. Але все ж таки видавець експериментував і
намагався продати товар – назагал
маркетинговий хід.
Навколо мене реклами, окрім як серед передплатників КСД, немає,
тому доводиться поступово завойовувати читача своїми книжками. А це означає, що
треба писати краще і краще, не повторюватися і експериментувати з образами
героїв, часом, сюжетами. Найлегше напрацювати одну популярну лінію і слідувати
їй від книжки до книжки, не розчаровуючи шанувальників Сімони Вілар. Але так
можна звузитися лише до одного шаблону, це означало б спинити своє зростання як
літератора. Тому я весь час у пошуку, намагаюся змінювати структуру оповідання,
міняти жанри та стилі: історичний детектив, історично-пригодницький роман,
історичне фентезі, жіночий історичний роман, роман від першої особи,
роман-подорож. Але за основу моїх сюжетів служить саме історія. Адже хай хоч
скільки вигадують собі люди, але те, що створює саме життя – завжди цікавіше за будь-який вимисел.
Отже, Ви – авторка художньо-історичних романів, але нещодавно
зацікавилися жанром фентезі. Зокрема Ваша нова книжка «Відьма в Царгороді»
поєднує у собі ці дві жанрово-стилістичні лінії. Чому Ви, історик-медієвіст,
тобто фахівець з Середніх віків, вирішили звернутися до такого, безперечно,
«полегшеного» формату оповіді?
Я не одразу вирішила звернутися до жанру фентезі. Якийсь час він
мені видавався занадто спрощеним, казково-надуманим. Я навіть жартувала, що
фентезі вигадали американці, через занадто короткий період своєї історії: ну
ось не було у них колоритного часу замків і лицарів, а хотілося чогось свого.
Та й ніхто не дорікне авторові фентезі, що він неправильно описав обладунки
капітана ельфійської гвардії або не до тієї епохи зарахував існування певної
династії королів-тролів. До романістів-істориків ставлення більш суворе: кожен
десь щось читав, кожен має якесь уявлення про те, як, приміром, виглядало
вбрання лицарів-тамплієрів, і готовий дорікнути авторові, за те, що він не на
те плечі (груди , спину) пришив йому червоний хрест. Але в цьому все ж таки
свій рівень, так подати власне історичне полотно, щоб воно стало достовірним і
переконливим, навіть незважаючи на деякі огріхи в історичному плані. До
прикладу, в романі Семена Скляренка «Володимир» описується романтична любов між
князем Русі Володимиром і Рогнідою Полоцькою, повна поваги та взаєморозуміння.
І їй віриш, незважаючи на те, що відомо, що Володимир убив на очах Рогніди її
родину, а її саму насильно зробив дружиною, причому вона навіть намагалася
зарізати князя його ж мечем. Але як автор чудово подав цю сюжетну лінію!
І так вже вийшло, що написавши кілька суто історичних романів
періоду Давньої Русі (України), я вирішила спробувати попрацювати також з фентезі.
Мабуть вперше я задумалася про це тому, що в моєму рідному Харкові проходить
фестиваль фентезі і фантастики «Зоряний міст», куди з’їжджається чимало авторів
цього жанру. Я бувала в їхній тусівці, мені подобалася їхня окриленість і любов
до своєї справи, політ їхньої фантазії –
я неначе зарядилася від них.
Не бажаючи вигадувати ніякі паралельні (інопланетні, допотопні,
просто десь нібито існуючі) світи, я звернулася до далекого, схованого за
нашаруваннями часу періоду Х століття нашого краю, вивчила його, перейнялася
його колоритом, міфологією… Саме міфологія наштовхнула мене на ідею описати в
далекому світі «темних віків» Русі магію, що сусідує зі світом звичайних людей,
описати час, в якому Дніпром пливуть струги, а поруч у лісах чаклують волхви, і
чарівні істоти живуть пліч-о-пліч у містах і селах – лісовики, що затягнуть необережного
мандрівника до лісу, грайливі мавки, небезпечні водяники або ті самі, відомі
нам за казками Баба Яга і небезпечний Вій. Світ слов’янської міфології виявився
надзвичайно багатий, цікаво було сплести усе це і описати так, щоб сюжет
виглядав більш-менш логічним, не суперечачи при цьому історичними відомостями
про той час. До речі, я далеко не перша, хто взявся за цю тему – ті ж «Руслан і Людмила» – хіба не варіант нашого історичного фентезі,
де присутній історичний Володимир Красне сонечко і печеніги? Або та сама
«Лiсова пiсня» Лесі Українки, де змішуються долі простих людей і персонажів
міфології?
А як поєднуються і як співіснують у Вашій творчості іпостасі
дипломованого фахівця, який нібито мусить розрізняти «слов’янську» і
«українську» історію, і авторки-фантаста, яка з однаковим захватом пише і про
княгиню Ольгу, і про Кощія Безсмертного? Вони не конфліктують? Як взагалі Ви
пишете-працюєте?
Пишу-працюю я в тиші і наодинці зі своїми героями. Я не люблю в
цей час відволікатися від процесу, адже чим глибше ти в нього занурюєшся, тим
яскравіше бачиш, відчуваєш, розумієш вигаданий світ і його персонажів. Крім
цього, є ще кропіткий процес вивчення історичного періоду, його побуту, його
політики, відомих історичних особистостей. Переглядаєш чимало матеріалу, щоб
визначити, який міг бути характер того ж князя Ігоря, його дружини Ольги, князя
Святослава, воєводи Свенельда, чернігівця Претича. Припустимо, відомо, що
колись Ольга вчинила саме так, а не інакше, –
і як її це характеризує, як людину? Поступово починає вимальовуватися
психологічний образ, не обов’язково хрестоматійно звичний – і легендарна Ольга оживає, вона сумнівається,
приймає рішення, страждає, допускається помилок. Але я пишу роман фентезі, і,
як згадувала вище, поруч з реальними людьми у мене діють також представники
нашої міфології. Той самий казковий Кощій Безсмертний, якого ми давно звикли
уявляти (здебільшого завдяки кінематографу) як худого лисого старого в чорному
костюмі з намальованими ребрами. Утім, Кощій був дуже серйозним і могутнім
чарівником, він був втіленням чаклунського слов’янського світогляду, був
вихідцем з інших світів. І вивчаючи його образ, треба зрозуміти, що це були за
світи, де вони знаходилися, на думку наших пращурів, яким міг бути їхній
представник, що його вабило до живих людей. Так звичний персонаж старих казок
несподівано набуває свого особливого філософського підтексту.
Описувати міфологію і реальну історію непросто. Тут важливо не перейти
межу, сплести воєдино казку і бувальщину – так, щоб не спотворити відому всім
дійсність і не порушити історичного процесу. Але ж це також цікаво! Це
захоплююче для автора – вашої покірної
слуги.
У Вашому романі «Відьма в Царгороді» сюжет рухається, у принципі,
знайомими шляхами офіційної історії хрещення України-Русі. Але додалося
психологізму і аналітики. Ви вирішили у такий спосіб по-своєму інтерпретувати
справжні причин прийняття християнства Україною, а чи просто спрацювали закони
жанру сентиментальної прози, коли «сюжетна» перевага віддається не точності
опису подій, а їхній «ліричній» авторській інтерпретації?
Точності описів того далекого періоду немає навіть в «Повісті
минулих літ». Точніше, з даного періоду ми маємо лише «Повість минулих літ» і
деякі документи з візантійських джерел. Причому не дуже відповідні щодо дат,
опису подій, імен історичних осіб –
неясно навіть, хто саме хрестив російську княгиню – патріарх Полієвкт чи Феофілакт. Решта з того,
що було написано про хрещення Ольги пізніше, це вже розробки, що спираються на
ці документи, тому версій чимало, а про достовірність подій говорити складно.
Але історія взагалі наука не точна, а гуманітарна, тобто кожен візьме з неї те,
що ближче до його поглядів. Тому, як романіст, я маю право інтерпретувати
«справи давно минулих днів», оживляти їх, робити захоплюючими для читача. Йому
має бути цікаво, що змусило Ольгу Київську поїхати у наддержаву того часу
Візантію, що вплинуло на те, що вона повернулася з Царгорода християнкою. Ось
звідси й психологізм героїв, звідси і аналітика, складання різних фактів, щоб
вийшов логічний сюжет роману, звідси й ліричність деяких моментів – але який же роман без лірики? Цікаво було
обіграти такі дані, як вік Ольги, котра, виходячи з «Повісті минулих літ», була
вже поважною пані, але при цьому існує згадка, що вона зачарувала імператора
Костянтина Багрянорідного. Так само доводилося міркувати, як поведеться в
романі відьма княгині, її радниця і, по суті, подруга, але яка є породженням
темних сил, і їй непросто у повному храмів і християнських святинь Царгороді.
Знаєте, історія, особливо така давня, нині не дуже в фаворі, зате фентезійність
дає можливість пофантазувати над деякими подіями. Але все ж таки я не вийшла за
рамки відомих фактів, хоча й додала між ними трохи містики.
Як Ви вважаєте, чи звертання до українського міфологічного
матеріалу – зокрема у писаннях сучасних авторів на зразок Сергія і Марини
Дяченків, Олександра Зорича і Генрі Лайона Олді (Дмитра Громова і Олега
Ладиженського) – це суто комерційна фішка, тобто данина «міжнародному» ринку,
на якому будь-яка країна може бути цікавою лише в якості батьківщини тролів з
ельфами і мавок з лісовиками, а чи спрацьовують якісь інші механізми?
Наприклад, популяризація у такий «несерйозний» спосіб історії власного краю…
Я думаю, що будь-який справжній письменник – а згадані Вами автори, безсумнівно, чудові й
талановиті літератори – насамперед пише
про те, що цікаво йому самому, що народжує в ньому бажання творити, глибше
розібратися в описуваній темі і розповісти про це своїм читачам. Комерційний
момент тут вторинний. Інша справа, що в наш час, коли так популярні і
затребувані поєдинки ельфів з гоблінами, звернення до наших, не менш колоритних
міфологічних персонажів, дійсно може представити Україну, як особливу і
своєрідну країну, з її багатим і своєрідним світом, з унікальною стародавньою
культурою . Я вважаю, що це просто чудово!
Яку роль у формуванні державницьких і християнських настроїв і
тенденцій Ви бачите в язичницькій магії за часу Київської Русі? Саме як
історик, а не як автор «Відьми в Царгороді». Чи це нероздільні фігури?
Мабуть, нероздільні. Я ніколи не працюю без оглядки на історію.
Що ж до язичницької магії, то вона один з пластів нашої культури. Вона
передувала створенню нашої держави, але справа це настільки давня, що тут можна
лише припускати. Сама я не язичниця, але мене захоплюють ці «перекази давнини
глибокої», їх бажано знати, щоб повністю осягнути свою культуру. Безперечно, в
об’єднанні слов’ян у нас, так само, як у всьому світі, зіграв роль монотеїзм.
Різні божества, як, наприклад, покровитель воїнів Перун, бог торгівлі Велес або
володар врожаю Даждьбог були вищими силами певних соціальних верств
суспільства, можливо, вони й сприяли роз’єднанню населення, так само, як в
легендах не завжди ладнають між собою божества, виконуючі різні функції. Князь
Володимир, як відомо, намагався примирити їх між собою, навіть створив у Києві
спільний пантеон слов’янських богів, коли сам прагнув до єдиної влади над
величезною Руссю. У підсумку, незважаючи на звичні язичницькі вірування, він
все ж таки пішов тим самим шляхом, що й решта правителів у всіх країнах – тобто звеличив і змусив всіх прийняти єдиного
бога – так само, як єдиного князя.
Гадаю, цьому чимало посприяло те, що все нове – більш популярне, аніж звичне
старе. Ми й сьогодні переймаємо традиції, моду, різні нововведення, які
надходять з інших країв.. Такі ж механізми діяли за часів Володимира Святого.
Світ змінюється, але люди залишаються тими самими, з їхніми прагненням до
новизни, до прийняття інших досягнень і поглядів.
Оксана Забужко, аналізуючи успіх Ваших книжок, зауважила, що в
Україні «книжка-бестселер» звучить круто, а в Європі, в Північній Америці
«книжка-бестселер» звучить сьогодні радше синонімом трешу. Невже ваші романи-бестселери
про староруську Анжеліку, як означила їх Лада Лузіна, – для українського читача
всього лише треш? Як Ви самі вважаєте?
Прийнято казати, що є література елітарна і кон’юнктурна. Але
насправді існує література гарна і погана –
ось такий розподіл. Причому вирішувати, яка література краща, мусить
саме читач – для кого ж ще пишуть
автори? Безперечно, можна створити щось дуже складне і дуже ідейне, заплутане й
багатослівне – і знайти свого читача,
який часто навіть не розуміє, про що він читає, але бажає відчувати себе
зануреним в істини, що сягають вічності. Зазвичай такі книжки популярні лише
певний час, довго вони не живуть –
виникають нові істини, а старі відходять у небуття. Хоча автори такої
літератури люблять себе показати вершками еліти, вважаючи, що їхнім писанням
доля трешу – тобто масовості, – не загрожує. Однак завжди треба пам’ятати, що
книжка – це перш за все духовна їжа.
Якщо провести аналогію зі звичайною їжею, то вона буває різною – вишуканою, дієтичною, жирною, національною,
гострою, – але вона обов’язково мусить
бути смачною. Так само духовна їжа – у
даному випадку книжка – хай хоч якою б
вона була, обов’язково має бути цікавою. Не варто думати, що читач дурень і не
розбереться, чому йому віддати перевагу, а чому ні. Саме масовий читач робить
літературу масовою. Масовою, розумієте? Тобто популярною, яку видають і
перевидають, купують, екранізують. Вона затребувана. І вона залишається.
Безперечно, можна вважати, що читача треба виховувати, піднімати
його рівень освіченості, вчити його. Але як це зробити? Відповідь знову ж таки
одна – йому має бути цікаво. І тоді
книга стане саме бестселером. І хай хоч як там казали з цього приводу, але всі
розуміють, що увагу як видавця, так і читача, привертає саме бестселер. В
Україні це так. Чомусь мені здається, що деінде так само.
Чи плануєте Ви розвивати фентезійну лінію у своїх історичних
романах, і чи триватимуть, відповідно, пригоди Вашої героїні, відьми з почту
княгині Ольги вже за нових, тобто «християнських» часів?
Мої романи про відьму древлянку, що отримала варязьке ім’я
Малфріда, замислювалися як серія з шести книжок. Кожен роман стосувався
окремого періоду нашої історії: спершу воєводство Свенельда, посланця Києва до
древлян, потім перший невдалий похід Ігоря на Візантію, його побори з древлян і
загибель; наступна – помста княгині Ольги, її посольство до Царгороду – все, як Ви вірно зауважили, не відходить від
офіційної версії нашої історії. Поки мною написано чотири романи, дія двох
наступних так само буде погоджена з історичними діяннями спершу Святослава,
потім Володимира Святого, а точніше з його воєводою Добринею. І останній роман
– це вже час хрещення Русі. Але магія
буде присутня майже до останніх сторінок, поки християнство повністю не запанує
в лісах і містах Київської Русі. Так було, і я пишу про це. Інша справа, що
потрібно не зійти зі стежки фентезійного, адже роман все ж таки про чудеса, про
можливості, які зараз прийнято називати паранормальними. Писати про це
неймовірно захоплююче… і непросто. Але ж «дорогу здолає той, хто йде», а я
весь час рухаюся.