Вікторія Сироватко. Вибране
У мемуарних записах світлої пам’яті Юрія Мушкетика, публікованих під назвою «Дороги, які нас вибирають», стверджується, що в сучасній українській поезії нема жодного крупного поета. Відразу хочеться заперечити, бо це зовсім не так. Є Ліна Костенко, є Дмитро Павличко, є Василь Голобородько, є Ігор Калинець, є Пало Мовчан, є Петро Перебийніс, Володимир Базилевський, Світлана Йовенко, Валерій Гужва. Ще недавно були Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис Олійник, Василь Симоненко, Микола Сом… Хіба ці імена не дають підстави зрозуміти хто є хто?
Кожний справжній поет – великий, крупний. У минулому – це Євген Плужник, Олекса Влизько, Володимир Свідзинський, яких так рано знищила репресивна машина; це – і Леонід Левицький, і Володимир Булаєнко, і Кость Герасименко, які полягли на полі бою; це і наші найближчі сучасники – Ігор Римарук, Олег Лишега, Ярослав Павуляк, Тарас Мельничук, яким не судилося дійти своєї сили і зросту, а могли ж, якби не закрутилася інакше їхня доля.
Це – Василь Герасим’юк, Дмитро Іванов, Тарас Федюк, Анатолій Кичинський, котрі ще молодими стали лауреатами Національної преміїї України імені Тараса Шевченка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І як знати, якими постануть завтра перед нами нині сущі, молодші від них Павло Гірник, Ігор Павлюк, Любов Голота, Світлана Короненко? Вже сьогодні вони сприймаються нами як класики. А попереду в них – ще ціле життя…
Цей зачин вилаштовую для того, щоб спростувати необачну фразу старого прозаїка, а разом з тим пробудити віру в українську поезію, бо в неї талантів справжніх є доста. І не тільки тих, які вже приїлися, намуляли око, а й тих, яких поки що не помічають.А вони ростуть, міцніють, дедаді яскравіше про себе заявляють.
Про всіх сказати не можу. Але про одного розповім, проаналізую його творчість.І обираю для розмови не свій рідний регіон, а дещо віддалений від Хмельниччини – Запоріжжя. На це надихнула мене чудова творість тамтешньої поетеси Вікторії Сироватко, до якої наближається ювілейна дата і про яку гріх було б промовчати.
Хоча й ніколи не мешкав у Запоріжжі, та зблизили мене з тим краєм його поети. З юності їх читаю – Петро Ребро, Василь Маремпольський, Григорій Лютий, Павло Вольвач, Олександр Шостак, Олександр Стешенко, Микола Білокопитов, Олександр Лазутін, незабутні Василь Лісняк, Василь Діденко, Микола Лиходід, Анатолій Рекубрацький, Геннадій Літневський, Марина Брацило…
Про всіх них написано чимало, виставлено їм добрі літературні оцінки, укладено поважні довідники. А ось про талановиту поетесу Вікторію Сироватко довідався нещодавно. Потрапила мені до рук її книжка «Вибране» («Дніпровський металург», 2005). Прочитав – зачарувався. І взявся гортати письменницький довідник, щоб дізнатись, хто вона така.
Вчителька. Закінчила Запорізький педінститут. Викладала в школі, написала усього три книжки, за які її прийняли до Національної спілки письменників України. Доробок, як бачимо, скромний. Та хто скільки б не написав – читайте, люди! Побачите, хто є хто.
Одначе при мізерних тиражах – цей заклик не потрясає. Де взяти, щоб прочитати? Не дійшли оті збірки – а це «Зустріч», «Острів бажань», «По колу слова» – й до мене, а книжку «Вибране» купив у хмельницькій міській книгарні, бо наклад її – 1000 примірників. Прочитав і оце пишу про авторку, пані Вікторію…
***
… Що мене насамперед привабило у поезії Вікторії Сироватко? Дисциплінованість. Тут немає розшарпаності, розкиданості, пустопорожньості, властивих збіркам деяких претендентів на найвиший поетичний трон. Кожне слово в неї мовби пропущене через гартівницю, відгранене і виважене, з великою точністю і доцільністю поставлене на місце.
Як, скажімо, не відчути естетичної насолоди, коли ти бачиш, що рядок у строфі пружний, влучний, наповнений внутрішнім світлом, добрим почуттям? Простота йому – не вада, а набуток. Бо відкидається усе зайве, недолуге, а виокремлюється те, що сяє золотом. А це – з терну справжньої поезії.
Може, комусь і не до шмиги вірш Вікторії Сироватко, нижче цитований, а я його ставлю не на останнє місце, а на перше:
Прадавні кольори були моїми свідками,
Коли весна вдягла судьбу мою сліпу.
В минулому житті була я квіткою,
То розцвітала лиш у вільному степу.
Ще й досі уві сні я крилами розмахую,
Крім пір’я на душі, не маю інших вад.
В минулому житті була я птахою,
За вирій був мені моєї долі сад.
Життя, карай мене любов’ю безпричинною,
Лиш нею заміни мої земні роки.
В минулому житті була я і мужчиною,
Тому і розуміюся на вас, чоловіки.
Та хто мені віддасть можливість бути різною,
Чи птаха в небесах, чи квітка поміж трав?
В майбутньому житті я хочу стати піснею,
Щоби мене в степу хтось тихо проспівав.
Скажете – гарний вірш. Справді, хороший. Хоча є в нім дещо для причіпки пародиста: мовляв, не один поет вже запевняв, що був він жеребцем, жирафою, пропащим віслюком… Що ж, писали… І напишуть ще…
Мав би пародист не ковзати по поверхні, а проникнути у глиб, зрозуміти, що справжній поезії дозволено все – і повтори, і запозичення, і пародійні недоречності. Бо вона – поезія! Саме цим зачаровує вірш Вікторії Сироватко «Прадавні кольори…». Щирість, глибина переживань, добротність, з якою виписано кожен рядок.
Власне, це можна сказати й про інші вірші авторки, які йдуть услід за поезією «Прадавні кольори…»,– «Друзям», «Моя молитва», «Ім’я», «Доля», «Фантазія», «Пам’яті бабуні Катерини» – майстерно написані речі. І можна було б цитувати кожну з них, якби я не наткнувся на вірш, що прикував мене до місця і вже далі не відпустив. Ідеться про поезію «У музеї»:
Я вершницею зроду не була,
Та ось, нарешті, у музейній тиші
Так заздрісно торкнулася сідла,
Неначе це робила і раніше.
Під сподом літ давно вже тут лежить
Сорочка та, що вітром пахнуть вміла.
Лежить шматком колишнього вітрила,
Навмисно пофарбована в блакить,
У колір незапряжених степів,
У вічну спрагу вершниками стати…
Дивлюсь на ці похідні експонати –
Їх ніби відчуваю на собі.
Невже зуміли всі шляхи пройти?..
І в кого це життя змогло навчиться
Гривасті шиї вдіти в хомути
І силу кінську взять за одиницю?
Та хто від цього ненароком втік
І хто іще врятується – не знаю,
Бо й двері зачиняються за нами,
Неначе люто цьвохкає батіг.
Він зупиняє коники в очах
І в будень свято переодягає…
І тільки з телевізорного раю
На мене коні віхолою мчать.
Їй-право, це ліпше, ніж у Вінграновського і Драча! Ліпше, бо якщо наші вожді шістдесятництва викрешували поетичну іскру з пращурівської каменюки, то ця дивовижна жіночка орудує голкою. І пришиває епітети й метафори так доладно, що краще не втнеш. І не модернізмом спокушає, а традиційним письмом. Не тим, правда, від якого відгонить затхлим консерватизмом, а тим, від якого віє оновленням, чистотою і розумом. Шанує простоту, себто відграненість, досконалість, емоційно напружений лад.
Щоб не стомлювати читача, не подаватиму тут більше віршів у повному обсязі. Обмежуся цитуванням уривків. А тих, хто побажає познайомитися з цією творчістю повніше, відсилатиму до поетичних книг пані Вікторії.
Отож – ще декілька цитат:
Подиктуй мені, дощику, кому і крапку,
Знаком оклику довгим торкнися, прошу.
На законах води розуміюся слабко.
Подиктуй мені, дощику, – я напишу.
І згадаю слова, голубі і зелені,
Що заходять озоном в легені душі.
І у ритмі краплин, що наповнюють жмені,
Я тобі подиктую, а ти – напиши.
(Подиктуй мені…)
Або:
Дикий сніг, переплутаний тишею,
Як стриножений кінь, затих.
Сонце щедро на нього навішало
Сотні дзвоників золотих…
Так буденно літак погойдував
І чомусь не відклали рейс
І стояли гори з погордою
На морелевім тлі небес…
Або:
До вікна примерзла тиша,
Черкне зірка неба твердь.
У кватирку ніч надише
Сни, що станули на чверть…
(«До вікна…)
Або:
О, дивне свято міражу,
Де я – краплина безтілесна –
Прозоро по шибках біжу,
Не залишаючи адреси…
(« О, дивне свято…)
І таких образних штрихів, художніх знахідок у віршах Вікторії Сироватко – безліч. Я вибрав і процитував, може, й не кращі, а все ж вони дають читачеві уявлення про творчу манеру авторки, про її поетичний світ. Він багатий, густо метафоричний і водночас не позбавлений простоти вислову.
То ж я, вкотре перечитуючи «Вибране», на кожній сторінці ставлю плюс. Розгортаю книжку знову – і, нарешті, сумніваюся: невже в неї стільки плюсів? А де ж мінуси? Є й вони, є!.. Як неминуче застереженння від сірості, недоладності, застерігають авторку від скоропису, змушують удосконалити те, що притаїлося в невдалих місцях, себто яким би поет не був талановитим, стороннє око робить його зіркішим.
Не виняток і Вікторія Сироватко. Так, їй шкодить монотонність. Складається враження, що вся книга – один вірш. Версифікаційна розгалуженість у ній вкрай обмежена. Строфа – тільки чотирирядкова, з перехресним римуванням. В багатьох випадках вона – до місця, а подекуди подається мляво, надумано, що знижує художній рівень книги. Іноді авторка вдається до нагромадження, що стомлює читача. Такі прорахунки властиві віршам «Хибна думка», «Я забуваю імена», «По колу…», «Лукаве» та деяким іншим…
Варто визнати, що сама поетеса – особа досить самокритична. Є у неї вірш, в якому вона пише про себе цілком відверто:
Лишить за наслідком причину
Щасливо ризикну,
На мілині перепочину –
І знов у глибину!
(« Мені повіки час примружив»).
Можна побажати їй, щоб вона повніше розкривала образ свого ліричного героя, бо він у неї дещо збіднений. Рідко поетеса пише про батьків своїх, про коханого, про друзів – у неї все «я» та «я». Ніби вона живе на безлюдному острові (в неї, до речі, є й збірка з такою назвою – «Острів бажань»).
Та треба визнати, що навіть у менш вдалих речах Вікторії Сироватко є хороші рядки, відчувається зелений хміль поезії, що п’янить, хвилює, додає якусь дещицю до її кращих творів. І маємо погодитися з моїм висновком, що книга вибраного, про яку велася тут мова, то таки значний художній набуток, що дає підставу назвати її авторку не тільки справжнім поетом, а й крупним…
***
Є у Вікторії Сироватко ще одна книга, видана до 50 – річчя Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України. Називається вона «Віддам в хороші руки» ( «Дике поле», Запоріжжя – 2017).
Книжка ця дещо інакша від «Вибраного», але пройнята тією ж добротою, лагідністю, людяністю, що й підсумкова. Поетичний світ авторки – та ж природа, ті ж кольори і звуки. Про це промовляє назва її – «Віддам в хороші руки». Живу, безпомічну істоту довірити не якомусь бузувіру, а совісній особі. Такий закон життя утвердився давно. Його й досі сповідує Вікторія Сироватко. І пише вона про це з великою ніжністю і любов’ю. То як таку поезію не вітати?
Помітно зросла й майстерність авторки. Версифікаційна вправність сягнула вищого рівня. Урізноманітнилась строфіка, розширилася тематика. Залишився тільки той самий почерк – уміння говорити про сущі і неживі речі емоційно, тепло. Я б сказав відчувається тепло (чи письмо) хороших рук, які трепетно беруть чи то книжку, чи колосок, чи живу істоту:
Перемінно радію і радую,
Хочу, щоб так і далі було…
Аж незручно не бути багатою
Моресвітдом і моретеплом.
Літо вікон заставлю геранями
І у вересні, і у маю.
Не краду, й себе не обманюю,
І біднішою все ж не стаю.
(«Перемінно радію…)
До земного призначення людини поетеса звертатиметься ще не раз. Її роздуми і самооцінки з часом не міняються, а стають переконанням. І як же сердечно вона веде розмову з минулим, як задушевно і трепетно. Особливо, коли ідеться про рідних:
Ще стежка не протоптана до храму,
У птаха не загострене перо…
Дала бабуня теплими руками
Мені своє невидиме добро.
Ішли роки.Твердішала дорога,
А об папір ламалися думки.
Але тепло й добро рядка мойого
Беру уже з Небесної руки.
Зате тепер я знаю достеменно,
Звідкіль сія лише моя Звізда –
Бабусин янгол приліта до мене
І під перо папери підклада.
Книжка «Віддам в хороші руки» невелика за обсягом. І головне – має чимало художніх достоїнств, передусім, важливих для читача, який, звісно, начитавшись і модерністів, і традиціоналістів, вибирає те, що лягає на серце. Є, зрозуміло, шанувальники, які римований вірш відкидають, а всіляко підносять верлібр, або й прісну прозу, сприймаючи її за поезію.
Чи може таким догодити Вікторія Сироватко? По її новій книзі видно, що іноді вона пробує це робити і… треба визнати, зазнає поразки. Ідучи супроти свого органічного голосу, манери письма, вдаючись до літературщини, оспівуючи старовинні замки, кав’ярні, королів і королев, вона нічого нового у своїх віршах не відкриває. Втрачає те, що справді її вирізняє з багатоголосого хору українських поетів.
Та все ж це авторка високого польоту, яка слушно заявила:
Подякую, що знову буде проща,
І усмішка у слові промайне,
Я бита, а від того і дорожча,
Любіть, як хочте, битою мене.
(«Друзям»).
***
Беруся за третю книгу віршів Вікторії Сироватко. Ще не опубліковану. В рукописі. Назва в неї робоча – «Нові поезії». Та є в цьому зшитку гарна річ – «Почерк». Пропоную так назвати збірку.
Пані Вікторія надіслала мені свій рукопис на рецензію. Розумію, що це ще ніким не читане, не поціноване. не правлене… Таку роботу маю виконати я.
Отож читаю… І помічаю., як на столі навпроти мене росте гірка віршів недовершених, недотягнутих, майже непошліфованих. Таке собі так-сяк накидане римуваннячко. Дивуюся: невже це доробок Вікторії Сироватко?
Та поруч з цією гіркою виростає ще одна купка поезій – перечитую їх і дух перехоплює – свіжо, оригінально, майстерно! Просто не віриться, що та сама людина писала такі недолугі речі, як «Телефонний голос», «Мода», «Серпнево-вересневе», «Ми ще і досі не дорослі» і такі чудові, прямо-таки шедеври, як «Голуби», «Конкурс краси», «Дзвін», «День тиші», «Схиляєм коліна…», «Сомельє», «Розговіння», «Пробіжка» і ще цілу низку інших!.. Але ж написала. І не хтось інший, а саме Вікторія Сироватко.
І вже я бачу, відчуваю, розумію, що нова книжка поетесі вдалася, що це те, що вона хотіла сказати, передати у слові, у свіжій думці. Таку книжку міг створити тільки значний, крупний поет.
Але стривайте! Які претензії в мене до віршів, що пропоную з рукопису вилучити? Почну розмову з них, бо рецензія є рецензія. Автору вона потрібна для того, щоб розібратися у написаному, відвіяти зерно від полови.
Скажу так: пані Вікторії шкодить давній її гандж – монотонність. А в цьому рукописі – і надмірний потяг до літературщини. Пише вона про запорізькі степи? Пише… Та явно недостатньо. Більше б польового подиху, більше б живих картин. Бо що дадуть читачеві ті зашмуляні кав’ярні, заскорузлі обшарпані стіни закордонних замків, описаних і оспіваних вже, як кажуть, до чорного? Хочеться екзотики?
Де ж її й шукати, як не в історичному Дикому полі? А воно ж для авторки – не чужина, а рідний край. Не гоже копіювати й модних поеток, які й мізинця не варті пані Вікторії. Нехай вони вчаться у неї, а не вона запобігає перед ними. Бо ж вона таки, як мовилося вище, значний поет, а не коморна миша.
А то ж відчувається, що авторка начеб стомилася. Розпочинає вірш і мляво його тягне, нанизуючи будь-що. І завершує – чим би? – а такою-сякою дрібнотою. А де ж афористичність? Де влучність? Де гнучкість? Де прицільність? Нема…
Ось зразок:
То печально картавить, то весело цвенька,
То останньо пищить, то нахабно кричить…
Мода збилася з ніг – все шукає новеньке,
Щоб поставить « на вуха» своїх глядачів.
Тих тепер не знайти, хто там з нею «у долі».
Наче робот, вона йде крізь простір і час.
Людством створена пані не має контролю,
Їй вже байдуже, що вона створить для нас.
Ну, де тут художня навантага, де дібрана лексика, де доладна картина? Нічого нема – пустопорожнє бренькання. Та й кінцівка надумана, не ахти-яка:
Бути модним для Вас – значить буть чоловіком,
Бути модною для мене – то жінкою буть.
(«Мода»).
Не думаю, щоб пані Вікторія, прочитавши моє оприлюднення її невдалого вірша, розгнівалась. Сама ж напросилася. І сама ж себе охаратеризувала у строфі, цитованій мною вище, яку не зайве повторити:
Лишить за наслідком причину
Щасливо ризикну,
На мілині перепочину –
І знов у глибину!
(«Мені повіки час примружив»).
***
Отже, пані Вікторія на «мілині» вже перепочила. Відтак пірнула «у глибину» і, як бачимо, не залишилася без нічого. Обережно пропливаючи поміж рифами, натрапляє на золоті корали, що виблискують та вибулькують, але доторкнутися не даються. Водоплавна поетеса, одначе, не втрачає надії, бо знає: що недосяжне простому смертному, те під силу безсмертному. А вона ж не хто-небудь, а таки творіння з Божою іскрою. Треба мати таку відвагу і таке фізичне тренування, як має пані Вікторія. Лиш в такому разі оті коралові чарунки оберуть її за свою заступницю або комірну доглядачку.
Але облишимо жарти. Спробуємо розгадати таємницю творення кращих віршів цієї мешканки підводного царства. Вона, освіжившись, у морській купелі, любить вилаштовувати поетичну «ладдю» довгувату. Іноді та довжелезія аж зайва, бо нікому у тій ладді, крім мореплавки, сидіти. Що вона тоді робить? Напинає вітрило і борсається супроти вітру. Так у неї добавляється ще якась дещиця кінської сили. А тоді можна рвонутися уперед, в обгін «моресвітла і моретепла»…
Інакше кажучи, вірші Вікторія Сироватко полюбляє довгі, скорочує вкрай рідко, а навпаки, – дописує й дописує нові рядки, строфи. Де у неї те багатство береться – не питайте. За плечима у неї висить торба з епітетами і метафорами. Звідти вона й бере оті всі свої поетичні навантаження!
Я, редагуючи книжку, також не люблю надмірних скорочень. А є в мене колеги, здатні «різати» тексти аж до останньої крапки. Ні, ти працюй над ними, відгранюй, шліфуй! А скоротити – і дурень уміє! Бо що тоді виходить? Пшик, настромлений на закопчену шпичку!..
У пані Вікторії коротких віршів – обмаль. Дві-три строфи – таких речей з десяток. Не більше. Однострофників – жодного! Тобто поетеса не належить до тих, хто зловживає лаконізмом, мислить переважно афористично. В неї – інша стихія, інший вибір художніх засобів. Її жіноча вдача схиляє до тривалих розмов. І,певно, вона написала б хорошу поему, та поки що в цьому жанрі себе не спробувала.
Короткі вірші легко читаються, добре запам’ятовуються. Тож поети не обминають їх, не творять ради-вгоди, а незрідка видають окремі книги ліричних мініатюр, як це, до слова, робив Абрам Кацнельсон. Пригадується й книга восьмивіршів Миколи Федунця. Ціла низка однострофних віршів є у посмертних виданнях Володимира Булаєнка, Леоніда Левицького. Здогадуємося, що, напевне, ті уривочки взяті з більших віршів, невикінчених, невдалих. Так, як це робила Ліна Костенко, укладаючи рукопис Володимира Булаєнка.
У Вікторії Сироватко таких поезій, як я вже зазначав, не більше десяти. Вона їх не пише. Можливо, тому, що вони їй не вдаються. Серед них я натрапив лише на один хороший – «Вікно»:
Стою у серпня на краю
Й неначе дітям босим,
Думкам я дозволи даю
Вікно відкрити в осінь.
Там, за фіранками тепла,
Побігати їм треба,
Де я, мов дівчинка мала,
Вікно відкрила в небо.
Припсовує цю річ тільки слово «відкрила», бо вікно треба « не відкрити», а «відчинити». Бо що – «відкрити»? Знанова – Америку? Росіяни, щоправда, «гаварят»: «открой дверь», «закрой окно». Мови наші все-таки різняться. То говорім по-своєму… А щодо вірша пані Вікторії, то він таки удався. Потрібна лише незначна правка.
Інші коротенькі її поезії – то, власне, не мініатюри, а уривочки з довжелезних поезій. Можливо, авторка ще до них повернеться, вдихне у них нове життя, прикрасить ними книгу.
Стосовно її довших віршів, почасти нерівних і кострубатих, зі слабенькими кінцівками, то не закликаю паню Вікторію різати їх «до крові». Можливо, достатьно буде просто їх уважно перечитати, вилучити те, що правці не піддається, що не плине природним чином, а муляє, переставити строфи. Версифікація – не остання справа у роботі майстра. На ній треба достатньо зосередитись…
Одначе, вчити Вас, пані Вікторіє, нема потреби, бо у кращих віршах Ви – майстер першокласний. Редактор з Вас – від Бога. Мені подобається, що Ви так само, як і я, двічі відміряєте, а раз відріжете.Тоді помилка – чиста випадковість.
Я ось, перечитуючи Ваші менш вдалі речі, такі, як «Янгол», «Божоле», «Фотоательє», «Я вже зранку…», «Кактус», помічаю, що правлені вони кількаразово. І після кожного такого редакторського втручання, дещо в них поліпшувалась, набувало художнього блиску. Тому подальша праця над цими віршами зробить їх цілком досконалими, на рівні тих, якими Ви можете пишатися. Це моє відкриття, а не викриття…
***
… Відкладаю набік хлам, себто те, що можна вважати за літературні вїдходи. Або, як казала Анна Ахматова, – «сор», із якого «растут стихи», беруся за речі пристойні, написані майстром.
У рецензованому рукописі їх не багато, але вони роблять книжку золотою. При чім, у них я помічаю ще одну особливість уміння поетеси Вікторії Сироватко.
Починає вона із, здавалось би, дрібного штриху і так його розгортає, і так його насичує художніми деталями, що та крихітка, яка могла б мати вигляд дитячої сніжки, виростає « в снігову бабу».
Конкретно? Пошлюся на вірш «Мовчання». Що, подумати, можна сказати, коли мовчиться? Людині заціпило вуста, не ворушиться у роті язик, забулися слова. Не може, чи не хоче говорити, сперечатися, покрикувати на неслухняних. Мовчить, як оселедець!
І тоді в поетеси народжується вірш:
Помріємо про небеса прозорі
Допоки бунтувалася гроза –
Нехай мовчання наші поговорять,
Їм є що одне одному сказать.
Вони такі довірливі, як діти,
Їм казкою фарбована ява.
Вони думками вміють говорити,
Їм ще не надиктовані слова.
І буде дощ мовчання наші мити,
І буде гірко плакати свіча,
Жалітися на те, що в цьому світі
Так часто чистоти не вистача.
Мовчання наші в пригорщу зберу я,
Мов крапельки з небесної руки…
Своїх поезій книгу подарую,
Де будуть тільки чисті сторінки.
***
Хочеться, щоб читач мені повірив, щоб пройнявся тим же трепетом, що й я, щоб опинився на тому ж «сьомому небі» від захоплення поруч зі мною. Тому й цитую й цитую ці такі різні, неоднакові вірші. Розумію, що не всім і не всі вони до вподоби, що недоліків, не помічених мною, у них є доста. І хтось пильніший і вимогливіший обов’язково на них вкаже…
Не журюсь!.. Я вже не можу цієї поезії забути, не можу з нею розлучитись, а спроможний лише черпати з неї й черпати насолоду, як з бездонної криниці. І най не тривожиться пані Вікторія, що вичерпаю до дна. Криниця ота – не без джерел. Вони – у серці поетеси, у дивовижному її обдаруванні. Ще, сподіваймося, багато чудового й коштовного нам «наджерелять».
Вірші оті не залежуються. Їх беру до рук щоразу, як тільки настроююсь на ліричну ноту. Вони – не просяться, а я їх беру:
Ця тиша дня ще важча від баталій.
Мовчи, народе. Слухай і мовчи.
В тобі говорять пращури повсталі –
Мислителі, бійці і сівачі.
В тобі волає тиші день останній,
Надій мільйони і мільйони втрат.
Ти їх почув? Чи маєш сподівання,
Що це кіно відкрутиться назад?
Чи буде «завтра» у твоїй господі,
А в тому «завтра» вибір – день чи ніч?
Народе, чи ти став уже Народом,
Чи розбіжишся знову врізнобіч?..
У вірші, ясна річ, ідеться про Україну, про її майбутню долю. Болісно авторка допитується у свого народу, чи готовий він стояти монолітно й «завтра», чи не розбіжиться «в різнобіч», як вже було у ще недавні часи, коли його ділили на червоних, білих і зелених, позбавляючи змоги стати однією українською нацією.
Взагалі-то громадянська лірика у доробку Вікторії Сироватко посідає чільне місце. Уникаючи конюнктури, поетеса не робить аж надто крикливих заяв, а закликає рідну спільноту до розважливості, стійкості і згуртованості. Її національне кредо – боротися відверто, а не таїтися в заснованих павутинням закапелках…
Філософська й інтимна лірика Вікторії Сироватко не менш своєрідні. З цих віршів хочеться виокремити поезію «Прибульці», в якім авторка розмірковує про наші космічне і земне походження:
Ми так бажаєм висоти,
Хоч звичайнісінькі містяни…
І сам не відаєш, що ти
Такий же інопланетянин.
Міжгалактичні кораблі
Гойдали нас, немов у люлі.
Ми так давно на цій Землі,
Що наш прадавній дім забули.
І вже зовсім не уявити збірку поезій без віршів про кохання.Тим паче, що пані Вікторія до цієї теми повертається щоразу, як візьметься за оспівування свого «я». Воно без любові їй не уявляється. І нагадує про себе щемливими рядочками:
Ідемо до принишклого раю,
Обминаємо місячні квіти.
Соловей нас терпляче навчає,
Як цей світ обережно любити…
(«Ідемо до принишклого раю…»).
Або й таке поетичне маренння:
… Хазяйкою і бранкою
Гуде в пилку бджола.
Сюди я магеланкою
З дитинства прибула.
Крізь мене квіти ваблені
Ходили навпрошки.
І високо на яблуні
Росли мої роки…
(«Незакордонної краси…»).
***
Вірш, щойно цитований, щоправда, пейзажний. А в пейзажній ліриці пані Вікторія прямо-таки розкошує! Тут у неї вигадливості, художньої цноти, версифікаційної різноманітності –хоч відбавляй. Не всі, зрозуміло, її пейзажні вірші вищої якості, але чимало таких, яких не обійти, не прикрити сторінкою, а хочеться витягнути на сонечко за вуха, як лісового гриба!
Я, скажімо, вже збирався відкласти книжку «Віддам в хороші руки» подалі, як наткнувся на поезійку «Великий клопіт», і тягну її, тягну перед Ваші, читачу, очі – читайте:
Великий клопіт малої квітки –
Хто зрозуміє нектару смак?
Не прилітає бджола нізвідки,
Не забирає пилок за так…
От і заперечте, що в пані Вікторії око не спостережливе, думка не розкута, художній смак не вишуканий! В такім разі старі люди казали: «Тіпун тобі на язик!».
***
Я – голубівник з дитинства. Мій дід Янек також розводив голубів. У голод вони врятували нашу сім’ю від голодної смерті. Тож тепер усіма силами обстоюю їхні права.
А є ж людці, які женуть їх з дворищ, нищать голодоморами, лякають людепй усілякими абсурдними вигадками, мовляв. від голубів – загроза усій планеті, навіть Всесвіту. Хе-хе!! Якби почули наші пращури, котрі їли голуб’ятину і були міцними, як дуби, використовували цих птахів як поштарів, як зв’язкових під час воєнних баталій, – що б вони сказали? Не дурійте, люди, ця їстівна птиця ще дуже Вам знадобиться… Ось що!
Читаючи вірш Вікторії Сироватко «Голуби», роблю висновок, що й вона такої ж думки. Птахи ці потребують належного догляду, людської турботи, а не гоніння і нищення. У пернатому розмаїтті нема – гірших і кращих. Усе воно – жива природа, яку треба берегти ,любити. І добре, що це розуміють наші мужні захистники. При сучасній зброї перебувають вони, але серця їхні повні голубиного тепла:
А воїни годують голубів…
Що тим птахам, крім хліба й волі, треба?
Незміряні простори голубі
І щоб громи не роздирали неба.
Нетимчасова тиша навкруги,
Долоня щедра стомленого друга.
У них нема несплачених боргів,
Є тільки завжди вільна злітна смуга.
Ні звань у них немає, ні імен –
Птахи звичайні у постійнім русі.
Немає в них розстріляних знамен,
А є нагода дякувать житусі.
Довіру легко пригостить з руки,
Якщо у тиші відпочити вдасться.
… Он голубів годують вояки,
Неначе з ними діляться причастям.
***
Отже, поезія пані Вікторії не тільки хвилює. Вона й учить. Вона робить читача кращим, мудрішим, добрішим. Вона наснажує його на чудові справи. І тому заслуговує, щоб ми її шанували, щоб ми таки визнали Вікторію Сироватко – однією з кращих українських поетес, удостоєної, до речі, обласної літературної премії імені Миколи Нагнибіди.
Звертаюся до Вас, поважні наші літературні критики. Не товчіть воду в ступі – огляньтеся довкола! Хороших і різних поетів в Україні є доста! Не мовчіть про них – скажіть бодай слово або хоча б – півслова!..
Щоправда, пані Вікторія вже давно у Вас розчарувалася, ніяких надій не покладає, а звертається до великодушного і справедливого Бога:
Я вдячна за усі Твої щедроти –
За те, що є, і буде, і було…
За те, мій Боже, що сидиш навпроти,
Коли беру до рук Твоє перо.
(«Я вдячна…).
Микола МАЧКІВСЬКИЙ,
поет, лауреат Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця,
Всеукраїнської – імені Олександра Олеся, низки інших престижних премій та відзнак,
член НСПУ.
На фото: Вікторія Сироватко.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.