Закінчення. Початок у ч.20.
Про війну написано
так багато і різнопланово, що, мабуть, і важко щось додати. Але, в
сконденсованому вигляді: які уроки війни
повинні ми пам’ятати і через ці багато десятиліть?
Це були не тільки трагедії, не лише смертельні небезпеки. Це
була й наша юність, моя молодість і моя дружба, – та дружба, яка не може
виникнути у звичайних умовах: зазвичай
нас роз’єднують якісь індивідуальні інтереси,
захоплення, власні обов’язки. А там було одне! І через те рівність була
така, якої ніде більше не спостерігається. Що ми повинні пам’ятати? Ми повинні
пам’ятати людей, які віддавали життя за те, аби звільнити не тільки свою землю,
не тільки Україну, але й людство від
фашизму.
Я дуже довго не писав про війну. Дуже довго. Написав тільки
1979 року перше оповідання «Зеєловські висоти», яке було надруковано в журналі
«Україна» і в журналі «Огонёк» .
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Це одна із найскладніших тем у світі. Причому така тема, на
яку найважче писати правдиво. А неправду
про війну писати – величезний гріх. Ну, а перелічувати твори, по-моєму, немає
потреби…
Найбільшим учителем у цій темі для мене був Хемінгуей, та
ще, очевидно, Ремарк, особливо його роман, який чомусь лишився майже без уваги
– «Час жити і час любити» (російською перекладено «Час жити і час помирати»).
Це потрясаючий роман! «Три товариші» мені менше
до вподоби. Якийсь він дуже брутальний (чи не там ще почався оцей
постмодернізм?), дуже груба лексика… Ні,
не сподобалося. Такий нерівний Ремарк…
Ви – учасник штурму
Берліна. Для тих, хто не знайомий із Вашим новим романом «Валькірії не
прилетять (Берлінські хроніки)», розкажіть, будь-ласка, про особисте
переживання найприкметніших епізодів цієї епохальної події. Бо не всі ж читачі
знають. Найяскравіші враження цього штурму…
Коли ми були на війні, кожен із нас, очевидно, думав і
сподівався, що коли приїде, все розповість найближчим людям. У когось діти
були… В мене була донечка, яка народилася через тиждень після того, як мене
взяли в армію, на фронт… Я про таке не думав. Але, виявляється, це дуже складна
річ – розповідати про війну. І коли зараз ми повернемося до тих грандіозних
подій, я хочу сказати вам, Сашо, про те, що не ввійшло в мою книгу «Валькірії
не прилетять…».
Все, що мене вразило,
я в цій книзі написав. Але ніколи не розкажеш, що ще залишилося в душі.
Скільки б ти не писав, скільки б не
згадував. Ночами, прокидаючись, бо я дуже погано сплю, я бачу всіх, всіх своїх
товаришів і командирів живими. Я тоді відчуваю ностальгію, любов, тугу, жаль –
все разом. І ніколи про це не можна ні розповісти, ні написати. Той же Хуратов…
Той же Сухов. Я ж його ношу в серці, і носитиму до останнього свого дихання.
Ніколи не забуду Васю Акімова. Його портрет у мене на столі, так і стоїть
переді мною.
Звичайно, запам’яталося те, про що всі писали. Про те, як
включили прожектори, артпідготовка… Я просто попробував написати,
як зміг. Та описати словами неможливо,
коли вся земля ходуном ходить, коли нерви і земля перемішалися, і летять оці
«андрюші»… Були «катюші», а були
«андрюші». Їх видно, коли вони летять… Отакі. Циліндр… Пробивали навіть
багатоповерхові будинки згори й опинялися в підвалах. Щоб уже зруйнувати, так
зруйнувати. Били по Берліну ми, били… Як
тільки починаю розповідати про війну, мене огортає такий сум… Неспроможність
про це розповісти. Це дивно. Це просто дивно. Незрозуміло мені самому….
Штурм Берліна…
Найбільше вразило – це штурм Зеєловських висот. 45-градусний підйом. Піски
сипучі. Зеєлов – це «морський лев», отак названі. І от ідеш… Автомат є, а ми ще
із цими трубами, із плитами, та я вже забув, як вони називаються, – лафетами? –
така, знаєте, підставка для мінометів,
міномети страшно примітивні, але – це найстрашніша антипіхотна зброя. І оце
туди вгору лізеш, лізеш… А тоді раптом як посунеться! І сунешся назад. І коли
ми висунулися туди, я побачив купки чорного попелу, золи. Виявляється піхота
випередила. Там же все було по хронометру. І… «катюша» вдарила по своїх… Це я
вперше розказую. На білому-білому піску… купочки жужелиці. Це спалені
піхотинці. Видно, як вони отак зразу скоцюрбилися… Отакі горби, горбки, горбки…
А з висоти, з Зеєловських висот, уже видно: весь Берлін
розбитий, хоч якісь будинки ще вціліли… А ці ліски навколо Берліна! Ця зелень –
молода-молодесенька, квітнева… Ні, це можна було зіграти, якби гарно грати на
чомусь. А розказати все дуже важко…
Ви дивовижно багато
працюєте: пишете, читаєте, дивуєте міцною пам’яттю навіть набагато молодших… Чи маєте якісь
рецепти активного довголіття і бадьорості?
Повинен сказати не без хвастощів, що другий тиждень
відновлюю гімнастику, бо був її покинув у зв’язку з поганим станом здоров’я.
Все життя робив гімнастику! Десять років
бігав разом з академіком Миколою Амосовим… Коли ми перебралися на
Коцюбинського,2, Галя мені каже: «Шура, он
же Амосов бігає під вікнами!». Він бігав по скверику, бо там різні таки ухили, що
можна вниз, а можна вгору – поперемінно. І я бігав з ним! Рух –
передусім.
Читання – одна із схованок від самотності. Я вже
перечитав тритомник Гончара, щоденник
його. Перечитав усього Гоголя. Перечитав Пушкіна – читаю його й зараз: в «Библиотеке всемирной
поэзии и прозы», яку видавав Черномирдін за власні кошти, в одному томі зібрані
отак всі твори Пушкіна, далі Лермонтова, Гоголя, Шолохова… І без читання я
взагалі не можу. Думаю, що письменникові треба більшу частину часу віддавати
читанню, а не писанню. Толстой казав: «Голубчик, если можете не писать, не
пишите! Столько чепухи написано. Целые дома заняты библиотеками, а читать
нечего». Так що рецептів, по-моєму, немає ніяких, а є внутрішня потреба. І я
намагаюся не слідувати гаслу: «Ні дня
без рядка», бо певен, що це – для діляг.
А пишу тоді, коли не писати не можу. Коли ти сам схвильований до глибини душі,
і «воно» рветься із тебе. Віддай людям! Поділися з ними! Тоді й люди будуть цим
схвильовані.
В одній зі статей
згадуєте, що у Вашому селі був храм святого князя Олександра Невського, на
честь якого охрестили й Вас. Ви релігійна людина? В чому Ви взагалі вбачаєте
духовний ідеал?
Наше покоління правильно відносять до «безбожників», бо ми
всі ходили під чадом Ярославського-Губельмана. І нам «внушали»… Але з другого
боку, у мене була бабуся Гапка, і була бабуся Чорншиха, яка із Баштанки іноді
приїздила, і чогось мене так любила, що ніяк
не могла на мене надивитися. І змалечку вони ставили мене поруч із собою на
коліна, вчили мене і молитися, й поклони бити… І зараз не засну, щоб не
прочитати «Отче наш». Потім виписала Галя
для мене молитву: «Господи, не дай духа
праздности, беспечности, властолюбия и пустословия. Аминь». Це і для
письменника найперше, і для кожної людини. «Господи, не дай духа праздности,
беспечности, властолюбия и пустословия». Якось я не можу без такої молитви
заснути…
Релігія, духовність –
це дуже велике діло…
От про храм. Церква була перетворена на звичайний клуб.
Дзвони скинули, обидві башточки зруйнували. Але коли ми женилися з Галею… В неї
мама була дуже набожна. Багато можна б сказати про її батька, який, почувши про
«зустрічні плани», вийняв партквиток, поклав на стіл і сказав: «Це –
бандитський план, село все вмре, я в
цьому участі не братиму і не дам нікому в селі…». То його – «під білі ручки» начальник ГПУ й
уповноважений з райкому – і туди. Зняли чоботи,
галіфе, гімнастерку з нього,
наділи якесь дрантя… Мабуть, його там били, він прийшов – обмотані ганчір’ям
ноги, пухлі, – прийшов уже навесні. Мати померла, теща померла, діти-двійнятка,
які щойно народилися, вмерли, жінка лежить пухла і діти пухлі. Він як глянув і
– пішов пішки в Миколаїв. Прийшов, там його 17-літня сестричка Майя (у
головлікаря мела двір), одкриває
хвіртку… Він каже: «Майю, ти що, не впізнаєш мене?». «Ой, братечку!». Вона
кинулася в ноги до хазяйки: «заберіть брата!» – і затягла хворого. А він на
третій день помер… Так от, Соломія Мусіївна сказала: «Ні! Тільки під вінець!». І нас вінчали в цій церкві без
дзвонів, без веж. Якась бомба чи корпус од бомби висів. І я стояв під вінцем і
мабуть, посміхався: комсомолець… А Галин
дядько був церковним старостою та й каже: «Хоч перехрести лоба, ти,
комсомольська твоя душа! Під вінцем же стоїш!..».
Назвіть людей,
видатних чи не тільки, відомих лише Вам чи цілому світові, які вчинили на Вас
найбільший людинотворчий вплив і яких Ви рекомендуєте у вчителі життя іншим.
В літературі для мене найбільший – Лев Толстой. У музиці для
мене найбільший Людвіг ван Бетховен. Дуже люблю Моцарта, його «Реквієм», його
«Чарівну флейту», «Турецький марш». Із
радянських літераторів Шолохова вважаю найвидатнішим письменником ХХ століття.
І за масштабами подій, і за глибиною людських характерів «Тихий Дон», на моє
глибоке переконання, ніяк не менший за «Війну і мир». Серед поетів першим назву Твардовського. Це – найпотужніший поет
ХХ століття. Я так хотів би прочитати… (декламує) :
Я убит подо Ржевом,
В безымянном болоте,
В пятой роте, на левом,
При жестоком налете.
Я не слышал разрыва,
Я не видел той вспышки, –
Точно в пропасть с обрыва –
И ни дна ни покрышки.
И во всем этом мире,
До конца его дней,
Ни петлички, ни лычки
С гимнастерки моей.
Я – где корни слепые
Ищут корма во тьме;
Я – где с облачком пыли
Ходит рожь на холме;
Я – где крик петушиный
На заре по росе;
Я – где ваши машины
Воздух рвут на шоссе;
Где травинку к травинке
Речка травы прядет, –
Там, куда на поминки
Даже мать не придет…
«Я убит подо
Ржевом…», – не хтось, а «я убит…». А ще: «И запомнилось одно: люди теплые,
живые шли на дно, на дно, на дно! Переправа! Переправа! Берег левый! Берег
правый! Снег шершавый, кромка льда. Кому – подвиг, кому – слава, кому – темная
вода. Ни приметы, ни следа…». Півроку не друкували після цього. І Сталін
покликав високого чиновника, Щербакова, і сказав: «Александр Сергеевич, почему
нет «Василия Теркина»? Уже полгода не вижу!». – «Товарищ Сталин, это невозможно
– что Твардовский написал. Это расхолодит бойцов!». Він походив, походив:
«Товариш Щербаков, а вы на переднем крае были?». «Нет, не был, товарищ Сталин».
– «Вот и я тоже не был. А вы побудьте, побудьте. И Твардовского сейчас же
напечатайте!». Отака була розмова…
Ну, а ще я хочу вам сказати, що музика в моєму житті займає
не менше місця, ніж література, ніж поезія та проза. Є такі дивовижні речі в
музиці, на які мало хто звертає уваги. От наш Гребінка. Написав «Очи черные».
Він був надзвичайно красивою людиною. У 25 літ вийшов у відставку, бо батьки
померли. Був завсідником усіх балів, написав «Очи черные» – і слова, і музику…
І раптом я їду до батька востаннє, знаю,
що батько вмирає, мене викликали телеграмою. Проти сонця їду, прямо на схід, і по боках стоять машини
військових – маневри були. І я чую: «Па-ра-та, та-та… Очи черные…». Армстронг
співає цю пісню, а в мене ручаями сльози… І полковник виходить посеред дороги:
«Чем помочь?». А я на всю гучність включаю і кажу: «Слухайте». І вони всі
встали. Це ж якесь диво, оркестр із віртуозів, що вони там виробляли! Як вони
грали! Був ще, мабуть, більший майстер джазу, Дюк Елінгтон. До 82 років дожив,
і два концерти було в київському Палаці спорту, ми з Галею ходили… І я обидва
рази ждав, що він заграє «Караван»… Обличчя – єврей, негр, англосакс, все в цьому обличчі. Стрункий, милий хлопчик. І
от він оркестром, а тоді сідав за рояль. «Караван»… Повторити це абсолютно
неможливо. І ти бачиш, заплющивши очі, як ідуть верблюди в пустелі, який пісок
у них під ногами, яке небо… Це щось дивне… А Таривердієв, який написав музику
до «Семнадцати мгновений весны», по-моєму, трохи «хапнув» у нього. «Там степи
широкие, там горы высокие… Там ветры летят, по проселкам пылят…». Але це від
Дюка Елінгтона.
Я б дуже багато вам казав про те, кого я люблю в літературі,
і в музиці…
А з українських
поетів?
Вінграновський, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Боря
Олійник. А над усіма над ними, для мене особисто – Андрій Малишко. Коли
зоставили Україну в грудні 1941, він написав цикл «Моя Україно». Вийшов…
Шинелька така, наполовину згоріла, розбиті чоботи. Старший лейтенант… Сів у
якійсь розбитій казармі і записував вірші. А Хрущов зразу як почув, що Малишко
вийшов із оточення, послав розвідників,
і його знайшли. Приходить Малишко, а він йому каже: «Андрюша! Оставили
Украину. Успокой душу…». І він, стоячи, прочитав. У мене є повість-есе
«Малишко» – так і називається.
(Декламує по пам’яті):
…Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки
Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.
Ну так пий мою кров, і бери моє серце у руки,
Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла…
Отака поезія. Думаю
собі – що може бути сильніше? Його могли посадити і розстріляти ще тоді,
якби почали «розбирати» вірш. «Україно моя, мені в світі нічого не треба…».
Отак. На цьому будемо закінчувати.
Спасибі за бесіду!
Ще, Сашо, хотів тобі
сказати… Зима. Мороз. Десь за 30 градусів. Вночі в темряві грає баян. Грає
боєць бадьорий вогнистий танець… Яка це краса. На баяні! Яка краса – серед
війни і смерті! Весь вік, все життя чую ту музику.