До 75-річного ювілею Михася Ткача
Відомий український прозаїк, член Національної спілки
письменників України, художник, видавець, громадський діяч, заслужений
працівник культури України, лауреат літературних премій ім. Михайла Коцюбинського
та ім. Григорія Сковороди – Михась Ткач нині відзначає 75-річний ювілей. Він
незмінно, протягом 20 років, є головним редактором щоквартальника «Літературний
Чернігів», який започаткував 1992 року, створивши тоді й незалежну громадську
організацію – Літературну спілку «Чернігів». Редагований ним щоквартальник нині є одним із взірців
художнього смаку та ґрунтовного висвітлення сучасного літературного процесу.
Зустрівшись із ним недавно на творчому вечорі його молодшого
брата, відомого поета, вченого, етнолога
Миколи Ткача в Національній Спілці письменників України, я переконався, що
Михась Михайлович виглядає значно молодшим від своїх літ. Його очі випромінюють
спокійне світло доброти, мудрості, приязні. З ним цікаво говорити багато про
що, а його доля вражає розмаїттям
пройдених життєвих доріг. Він вільно почуває себе не лише в глибинах
літературних і мистецьких проблем, а й в дивосвіті науки та техніки.
Ще у своєму повоєнному дитинстві Михась захоплювався
читанням книжок, намагався відтворити у перших малюнках чудові краєвиди рідних
берегів мальовничої річки Снов. Його дитинство було водночас і нелегким, і
мрійливим: «… я блукав полями і ярами – рвав цвіт акації, збирав колоски,
ходив по солому вночі. Доля випробовувала мене голодом сорок сьомого, а мені
вже снилися «Багряні громи». Так писав
М. Ткач у повісті «Любисток і м’ята…» (Із історії мого роду), яка вміщена і в книзі вибраних творів «Багряні громи» (2004
р.).
Родове коріння М. Ткача сягає часових глибин у сіверській
землі. Письменник пише про нього у вже
згаданій автобіографічній повісті. Дід Марко (по матері) був мудрим, освіченим
і віруючим козацьким нащадком. Його брати зазнали і сталінських репресій, і
примусового виселення до Казахстану… Тяжка доля судилася також його синам, рідним дядькам Михася, які
воювали з фашистами. Всі троє повернулись додому, але два з них ще й відчули
муки фашистського концтабору. А про батька, який пішов на фронт, так
написав син через багато років у вже згаданій
повісті: «Батько обняв матір, на обличчі якої весь час не висихали
сльози, підняв на руки Андрія, потім мене, поцілував усіх, повернувся на схід
сонця і пішов услід за підводами… Пішов, щоб більше ніколи не повернутися».
Найстарший дядько Михася (по матері) бачив його у фашистському концтаборі. А
після того ніхто вже його не бачив, ніхто про нього не чув.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У тій же повісті
«Любисток і м’ята…» письменник розповідає і про діда Ярему (по батькові),
який був чудовим господарем. Збудував дім на 12 кімнат, посадив сад площею
близько гектара, обробляв із сім’єю 70
десятин землі, маючи 9 синів і доньку. Хлопці були справжніми майстрами. Тож і
після «розкуркулення» радянською владою вони зуміли хліборобством та теслярством
заробити собі на життя,
господарювали, доки не почалась війна…
Після семирічки Михась працював у колгоспі косарем, орачем
та обліковцем. Прийшов час – забрали
юнака до війська. Служив він механіком-водієм у спекотних Кара-Кумах, а після
демобілізації закінчив Ніжинський технікум механізації сільського господарства.
Здобувши спеціальність, працював трактористом і помічником бригадира тракторної
бригади, але завжди постійно багато читав, почав писати вірші.
Переїхавши до Чернігова, 27-літній Михась працював
художником в історичному музеї імені В. М. Тарновського, а також у будівельному
тресті. Заочно навчався на факультеті малюнку й живопису Московського народного
університету мистецтв, став дипломованим художником. Стінну газету будівельного
тресту молодий митець почав випускати рідною українською мовою, чим викликав
незадоволення керівництва, яке боялось
такого «новаторства» в русифікованому Чернігові. Це кинуло на молодого митця
тінь «націоналіста», і він потрапив під
«приціл» пильних поглядів деяких ревнивих охоронців тодішньої ідеології.
Згодом, закінчивши заочно ще й Острозький будівельний
технікум, Михась працював інженером на
Борзнянщині. Там проявились його
архітектурні здібності, майстерність і
хист дипломованого художника, знання
будівельника. Тож і постали у чернігівській «глибинці» за його проектами
ошатний дитячий садок, їдальня, житлові будинки та інші споруди…
«Люди облаштовували своє життя, а я чекав дива. І раптом,
коли вже перевалило за тридцять, взявся за перо…» –
писав М. Ткач у своїй автобіографічній повісті.
1973 року Михась Ткач дебютував у журналі «Вітчизна»
оповіданням «Неспокій». Здібності молодого автора помітив відомий прозаїк і
літературний редактор Микола Олійник… Пройшли роки… Рецензію для
видавництва «Молодь» на рукопис першої книжки
М. Ткача написав знаний прозаїк
Володимир Дрозд, уважний до пошуків
обдарованих особистостей.
Цікаво, що перша книжка М. Ткача пов’язана з його
будівельним фахом. Це – «Ремонт і споруд¬ження будинків на замовлення
населення». Вона вийшла у видавництві «Будівельник» 1978 року.
А перша книжка прози,
яка побачила світ 1979 року у видавництві «Молодь», називалась «Сонячний
полудень». Потім вийшли книжки, до яких увійшли оповідання, новели, повісті
(зокрема і для дітей): «Світле диво», «Дике поле», «Гірка ягода калини», «Веселий
Штанько», «Відлуння душі», «Зимові сюрпризи», «Багряні громи», «Ласий ведмідь»,
«Осінні акорди», «Анюта», «Спадок» та ін.
У передмові до книги вибраних творів «Багряні громи» М.
Ткача глибокий дослідник його творчості, доктор філологічних наук Володимир
Кузьменко акцентував: «… сьогодні
свіжий і точний новелістичний почерк Михася Ткача не сплутати ні з чиїм іншим.
Епічність його творів пронизують теплі «гольфстріми» лірики. Словник прозаїка
дивує і зачаровує своєю постійною милозвучністю, невичерпністю, новизною».
З цим важко не погодитись, бо для багатьох творів М. Ткача
притаманне використання пейзажно-поетичних замальовок, метафор і порівнянь,
наснажених музикою алітерацій, грою світла у переливах барв, радістю і
гармонією душі, яка не може натішитись
красою поліського краю, щедро ділиться своєю любов’ю з оточуючим світом. Він,
автор багатьох акварелей, на яких -– чудові пейзажі Придесення, гармонійно «малює» також художнім словом.
Хвилюючою, переконливою є така точна, «небагатослівна» манера
письма Михася Ткача; водночас мова його творів справді художня, гармонійна,
пластична, з тонким вкрапленням поліських інтонацій.
Оповідання «Манька»
починається так: «Вони йшли поволі шляхом: Горпина, якій уже давно поминуло
шість десятків, і Манька – корова червоної масті, з куцими рогами та червоною
лисиною на лобі».
Син наполягав, щоб мати збула корову. А вона не могла
віддати її на м’ясо, бо придбала «первачкою у війну», «роздоювала щодень –
вим’я ранами бралося, руки пухли». Треба було поставляти молоко державі, а часто і для дітей його не
вистачало, бо корівку годувати було нічим. А все ж та Манька допомогла в тяжкий
час вижити. І ось жінка веде корову до райцентру, щоб продати хорошому
господарю, скільки спогадів зринає в душі…Не вдалося… А корівка зворотної
дороги не витримала…
Про проблеми людських
стосунків, взаємини закоханих сердець у різних життєвих колізіях, вплив
характерів героїв на ці взає¬мини, про драми,
перемоги і поразки кохання у зіткненні з життєвими обставинами йдеться в багатьох оповіданнях та новелах
письменника.
Вмотивовано і реалістично у своїй «малій» прозі Михась Ткач
показує наявність того господарського
безладу, який панував на початку утвердження української незалежності, коли
поряд з пробудженням української самосвідомості паралельно завирував каламутний
потік хапуг усіх мастей і кольорів. Вони нерідко доривалися до влади, до
керівництва, маючи необмежені власні
амбіції. Визискували, дурили довірливих і чесних громадян, намагалися
розтоптати їхню людську гідність, не виплачували місяцями зарплату, звільняли з
роботи за найменшу непокору або протест.
Без зарплати опинилося багато інженерів, вчителів та інших представників
інтелігенції. Вони мусили ледь не
жебракувати, займатися торгівлею, щось перекуповувати, їх привчали радіти
найменшим подачкам можновладців.
До таких оповідань. зокрема, належить «Пережити час».
Оксана, залишившись без засобів для
існування, позичає гроші, щоб купити цигарки «Кемел», перепродати, хоче щось
заробити на прожиття. Але на базарі
перекупщики її зустрічають вороже: «Не лаштуйся, торгувати не будеш. Поняла?!.
Ці місця закуплені». У результаті «розгінної» акції, проведеної міліцією, раптового безладу – страждає одна
Оксана. Вона лишається без товару.
В оповіданні «Протест» розповідається про робітницю
взуттєвої фабрики Кароліну, у якої хворий син, пияка чоловік, що покинув сім’ю.
Їй потрібні гроші, щоб лікувати сина. Але теперішній власник – директор
фабрики, парторг фабрики у минулому «ще
молодий, але тлустий з подвійним підбородком» затримує зарплату. Кароліна
піднімає на протест подруг по роботі, вимагає від директора зароблене. «Ето ти,
націоналістка, заварила кашу ? – блимнув на неї». Після цього директор звільнив
її з роботи.
До книжки «Спадок» (2011) увійшли твори, написані як
останнім часом, так і раніше. У першій
новелі, з однойменною назвою «Спадок», головна героїня – стара вчителька Ганна
Григорівна. Їй болить сьогоднішнє сільське запустіння, занехаяна земля. Вона
питає: «Ну, скажіть мені, Андрію, що буде з Україною? Невже нас накриють чорні
сили?» А через деякий час сказала «в емоційному пориві»: «Андрію! Це все, що в
мене є… Я лишаю вам у спадок цю святу землю,
майбутнє…». На другий день
старої вчительки не стало… Це глибоко символічна новела. У образі вчительки
Ганни Григорівни зображено, яка свідомість, яка любов до малої батьківщини була
у багатьох представників старшого покоління. А яка вона, ця свідомість, у сучасної молодої людини? Чи потрібна їй отча земля, чи мріє шукати десь
на чужині свою долю? Це вже питання не з
новели. Це виникає в думках після її прочитання. І добре, що новела породжує
такі питання.
…В авторській передмові «Самопредставлення» до книжки
«Спадок» М. Михась пише про свій щоквартальник «Літературний Чернігів»: «… з
видавництва забираю журнал «кравчучкою» – це якщо влітку, а взимку –
санчатами… А між тим видаю повісті і новели…».