Анна Фадєєва, «ЛИСТИ ДО НЕБА». Збірка поезій. Біла Церква, ПрАТ «Білоцерківська книжкова фабрика», 2020, 80 с.
Взявши до рук поетичну збірку «Листи до Неба», не відпускаєш – читаєш «Од слова до слова» (за Шевченком). Свідомо написала «не відпускаєш», хоча спочатку попросилось інше, а саме – не відклала на потім. Чому залишила перший варіант? Тому що назва зробила неймовірне: книга ожила у своїй цілісності. Вона дихає (надихає), вона насичена кольоровою гамою, у неї свої неповторні аромати літа і весни, моря, квітів і ще чогось досі незбагненного, що бентежить душу. Відразу скажу, перша книга поетеси Анни Фадєєвої – вдалий і яскравий дебют у поетичному світі. Відчувається, що авторка з особливою шанобою ставиться до слова, як такого («карбує» кожну букву), перш ніж відпустити його до людей. Тому й звучить воно у неї «янголом стоголосим», торкається найпотаємніших струн душі. Літературний редактор, верстка – секретар НСПУ по роботі з молодими авторами Юлія Бережко-Камінська, вишукана обкладинка-дизайн – Сергій Гончаров.
Тож звертаючись до читача, Анна переконливо наголошує «… слово, яке не торкнулося бодай одного людського серця, аж ніяк не здатне досягти самих небес». Уже з першого рядка («До Неба»), авторка ніби знімає таємничу завісу і зізнається у своїй щирості, коли пише: «Боже, я тут не сама…/Отче, пробач за сумбур/(знову без коректур –/тут не навчають, як треба
писати листи до неба)». Яка глибока і водночас проста для осмислення думка! А оскільки не навчають, то Анна пише… серцем. А замість пера – голос інтуїції, а ще – Божий надих. А оте її «Боже, я тут не сама…» робить неймовірне: показує – наскільки кожен з нас є продовженням (та й уособленням) Божественної присутності на Землі і не тільки. Насправді цей рядок позбавляє нас самотності і нагадує нам про… нас самих: хто ми, звідки прийшли, зрештою про наше призначення на Землі. Авторка звіряється Богові, як земному батькові і, нарешті, читач приходить до усвідомлення істини про наш з вами справдешній Дім. Не земний (він тимчасовий), а той, куди летять «листи».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Представлена у збірці поезія не поділена на розділи чи якісь тематичні добірки, вона, як саме життя, наповнена смутком і радістю. Радості більше, бо вона притаманна внутрішньому стану і настроєві поетеси. Її (радість) Анна вміє бачити у найпростіших життєвих проявах. І це тільки підтверджує сказане французьким філософом та енциклопедистом Дені Дідро: «Найвище завдання будь-якої творчості – знайти незвичайне в звичайному і звичайне у фантастичному». А якщо додати , що поетесі скрізь пишеться добре, і навіть дорога для неї – дім, залишається тільки радіти з цього, бо й справді, творчості не притаманні комфорти, адже вона (творчість) не має жодних умовностей, вона просто є.
«Трильйони сніжинок ширяють – будують у небо міст
(у кожнім польоті, знаю, є свій особливий зміст).
Розгорнеться серце крилате, розквітнуть нові слова –
прокинеться білим дивом надія моя жива».
Колись прочитала у Василя Симоненка рядки, які сколихнули душу: «Читати чужі щоденники – це найвищий Еверест підлості». Так само можна сказати й про листи. Тому, зазираючи до згаданої книги, подумки дякую авторці за довіру, за можливість зануритись у Всесвіт її світобачення, який вона відкриває нам через… «листи».
Про дитинство. «Не шипшина цвіте – то прочинено вікна в дитинство». Впевнена, в кожного з нас виникають якісь теплі асоціації-спогади з того далекого-предалекого часу, коли все було вперше, коли все відкривалось і пізнавалось, дивувалось і ображалось… Той «дитинячий» пласт нікуди не щезає: він, мов живильний ніжний потічок, підживлює і тримає основу нашого буття – життя. Душа Анни Фадєєвої відчуває (пам’ятає) про це і спрагло тягнеться до тих першовитоків. А в крамниці їх, ну, ніяк не придбаєш! Бо «… в дитинстві –/ усе, що блищить, – те золото».
«Кожен камінчик на стежці,
кульбабовий цвіт за порогом,
кожна комаха –
послання, для тебе призначене./
Ніжність зосталась до всього крихкого й минущого.
Час – павутинкою мріє й маліє у значенні.
Знов прихилюся до спогаду того цілющого,
знову покличу дитинство моє на побачення. («А в дитинстві»)
Образ неба, як і образ океану, хвилює уяву поетеси, усе її єство, особливо в часи смутку. І тоді вона рятується… небом.
«Просто неба стаю щасливіша…..
Обираючи спів океану…
Від повітря стаю щасливіша!..
Слухай, вітре: я знов заспівала!…».
І як тут не згадати Лесю Українку, пригадуєте?
«Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні! («Contra spem spero!»).
Окремого слова заслуговує інтимна лірика. У ній переплітаються різні почуття та емоції: ніжність і розчарування, кохання і розлука, прощення і віра, надія і зневіра. Багата й добірна мова передає великий світ думок і почуттів, що «працює» на створення естетичного переживання з допомогою витончених метафор, антитез, гіпербол, протиставлень, синонімів, порівнянь, глибокого філософського мислення, алюзій. Поезія Анни Фадєєвої багатовимірна. Сприяє духовному поступу. Ось лиш деякі взірці:
«Манить ранкова когось зоря,
кличе когось печерне дно,
хтось – у кишенях носить моря,
хтось – віддається вселенській журбі… (Радію тобі).
«Я під серцем
від тебе пісні і печалі ношу.
Вимкни світло на вході.
І час по собі зупини». («Я не буду простою»)
Вікно і ніч.
Не вмикаю світло.
Прийшов.
Під ковдру – вдаю, що сплю.
Вдаю, що байдужа до серця й тіла.
Вдаю, що візьму ось – і розлюблю. («Атлантида»)
В окремих віршах можна зустріти мудрі відступи – афоризми: «Хто не плакав – глибоким не буде», «Кожному голосу – пісня своя./Кожному зелу – своє зерно», «Чесність, насправді, – проста і посильна – тільки ілюзій кордон перетни».
Поетеса майстерно і сміливо вдається до найрізноманітніших художньо-виражальних засобів, від чого її тексти тільки виграють: стають виразнішими і яскравішими. Не можу не поділитись: боролась, як військо трьохсот; Подивилась у слід скам’яніло; Сонце-птахом здіймаюсь/ із золи; і сиплеться час/ із маленьких рожевих жмень; Бовваніє зима; Неозоре море; Сяйво тремтить у її плавці; Рвані свої знамена вперто несуть тополі; Срібно тремтить повітря; Подих зігрію словом; Що змушує тітоньок під під’їздом/хором квоктати…; Знову ввімкнеться розум світанком/; сріблом роси на гнучкій вербі/небо сміється; Спить нерозумний вересень/в парку на мокрих лавах; Зустріла звично цілунок щока; Де наша постіль – таємний острів,/прадавнє місто, що йде на дно; Золотий кульбабовий херувим; Навшпиньках літо/крадеться в легкому платті; Матове скло ріки; Та вказують стовбури голі на ніжне тремтіння зірок!/; Обіймаю свій страх; Під трепетним стягом краси; Тугу — вінком по воді пусти; Кевларові нерви; Старий саундтрек обігріє заплакану ніч; Неприборкувана тотемна квітка любові; Кадить клен у золотавій рясі тощо.
Хто з поетів, починаючи від класиків і завершуючи сучасниками, не вдавався до правічного образу моря. Згадаймо, хоча б, Лесю Українку та Володимира Сосюру, Анатолія Качана та Ігоря Павлюка тощо. Не виняток Анна Фадєєва. Але у кожного із згаданих осіб своє «власне» море: свої відчуття, свої візії. Відтак свій асоціативний ряд, пов’язаний з образом моря, з’являється і в авторки книги. Пропоную уривок.
«Найкраща розмова –
у риби з морем.
Ви тільки на мить собі уявіть:
воно обіймає —
тривке, неозоре,
вона — прислухається і мовчить».
А ще мене приємно здивувала «Пісня про черевики». Бо до цього часу була знайома з поемою тернопільського поета (світлої пам’яті) Ярослава Павуляка «Підошва». До слова. Стиль письма цієї поетеси подекуди перегукується із своєрідним і неординарним письмом Павуляка, приятеля відомого художника, нашого краянина Івана Марчука. Хоча я переконана, що авторці не знайомий згаданий поет, який був членом двох письменницьких спілок: України та Словаччини.
«Не сидиться моїм черевикам….
Не куняється їм у хаті….
У світах назбирають далеких
подив, радість, слова і втому…
Постоять ще хвилину на згадку
і те все понесуть додому». («Пісня про черевики»).
Скажіть, а ви колись намагались «розбити свою стіну» байдужості, позбутись недобрих звичок, зрештою, полюбити довколишній світ так, як ви не любили раніше? Я зосереджено вчитуюсь у поетичні рядки «Листів до Неба» і дивуюсь духовній зрілості згаданої поетеси. З її слів, «Ріст – це природна потреба до змін». У багатьох текстах вона торкається важливої теми – теми загальнолюдських моральних цінностей: «… дешевіє і плоть, і кров./Так багато трапляється мітингів,/і так мало – людських розмов». До слова, останнім часом мене також це неабияк хвилює.
З езотеричної поезії «Замість листа» можна зрозуміти, що авторка знайома із філософією Сходу. І це похвально! «Я розриваю блукання колом – / в чеку враховано мито кармічне» – цей рядок, як на мене, – натяк про вічне колесо страждань сансару (народження, смерть, реінкарнація). Однак вирватись із цього кармічного кола можна. Все залежить від нашого ставлення до найближчого оточення, зрештою, до життя, як такого, від чистоти наших думок і помислів, від наших праведних (чи навпаки) дій і вчинків. Хтось напрацьовує нову карму, а хтось, навпаки, відпрацьовує її, творячи – дхарму. Як не крути, але наша доля – в наших руках, ми її творці.«Більш не приймаю тебе як вирок – / ніжна й чужа надцять літ потому./Ліній уявних стерто пунктири, я вирушаю на пошуки дому». Ось який рецепт пропонує поетеса: «Не жбурляти отруйних слів, /будувати мости терпіння,/відпускати –/ людей і птахів…/Потримаймо разом небосхили,/нам ще, друже, довгенько йти».
В унісон цьому звучить життєрадісна і життєстверджуюча «Ода до радості». Співати, бігти босоніж, «мовчати й слухати,/ як шепочуться всі сонця,/як піщинка за вітром котиться…/, тоді можна побачити «духовними» очима як «яснами ясно всміхається/Всесвіт/… Адже лишень окрилена душа може розкривати обійми і дякувати за все у цьому земному житті. В окрилених серце відкрите, денце душі не замулене…
Підсумовуючи, згадую свого духовного наставника, філософа сучасності, світлої пам’яті Євгена Сверстюка, який колись сказав: «Творчість вимагає присутності Неба і Сонця. І Радості… тоді вона тяжіє до Вічності». Без сумніву, «Листи до Неба» Анни Фадєєвої – це листи не лише до Вічності, а й, в першу чергу, до самого себе.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.