-Єсть у нашого молодого і молодої … – високим золотавим
тенором розімкнув буйний гамір староста Василь Покотило, просуваючись поміж
гостей у куток величезного весільного намету.
Там, на розі столів, поруч любенько сиділи Петро і Милашка
Подолужні. Так любенько, що сторонній людині не стане бодай найменшого сумніву
щодо їх сімейного гаразду. Петро хоч і був добре підпитий, проте на диво
тримався смиренно і тихо. З таким виглядом, ніби він сьогодні сам сидить за
нареченого. Милашка ж, користуючись рідкою нагодою посидіти разом, тулилася до
нього ревно і свято.
Гості на мить притихли, а далі знову зашуміли. Покотило
протисся між лавками ближче до Подолужних, поправив на собі вільною рукою
довгий тканий рушник, що перехрещував його з лівого плеча як ознака
приналежності до роду молодої і, піднявши над столами, подав уперед широку
порцелянову тарілку. Тарілка була накрита білою полотняною хустою, обсіяною по
краях дрібненькими квіточками. Мабуть, робота ще покійної Даруньки. А на
тарілці, в сусідстві з двома повними чарками горілки, красувалися рум’яними
соловейками два шматка пухкого калача.
– …батько Питро і мати Милашка, – ще гучніше додав
староста і підніс названим весільні дари. Петро, піднявшись, взяв чарку, шматок
короваю. Тоді, посовавши лівою рукою в кишені піджака, поклав на тарілку
зім’яту десятку. І тут же без будь-якої передмови випалив:
– До-а-ю карову!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Столами прокотився жвавий лемент. Хтось перекривив
Подолужного, додавши: скільки ж можна доїти?! І в протилежному кутку гучно
засміялися.
– А що ж дарує, не ясно, – ще підлив масла чорнявий,
невеликий на зріст сусіда Подолужних Грицько Магоровець, а по-вуличному
Петелян.
– Батько дарує молодим к-карову! – дещо натягнуто, але тепер
більш певно оголосив Петро.
– А де ж ти її візьмеш? – вигулькнув хриплуватий голос
сільського фельдшера і запеклого рибалки Євгена Сабурки.
– Мо’ завтра в Галіни забере, – докинув і свого Петрів шуряк
Митро Гунявий, ковтаючи на ходу масного налисника.
– А ти як думав. Заберу! – зле крутонув головою Петро і
одним махом перекинув чарку.
– Дарую вам, діти … – м’яко і схвильовано защебетала
Милашка, – посуд. Нехай будете здорові! А ще…
На хвилинку вона змовкла, а разом з нею притихли й гості.
Потім видобула звідкілясь акуратно складений маленький згорточок і, ще більш
схвильовано, заговорила далі.
– Дарую молодій
калинове намисто. Щоб жили ви, діти, любо та чисто!
Тут голос Милашки ще дужче затремтів. Гаряча хвиля клубком
підкотила до горла, стислась. І полопотіла вона стежкою мосяжнового лугу, аж
ген туди, де єднає свій біг огниста Смолянка з широким плином Десни.
…Стояв теплий вересень. Бабине літо гойдалося в повітрі,
чіплялося за дерева й кущі. А сонце, припадаючи над обрієм, здавалося ось-ось
ковзне з крутого берега ріки і потоне в її голубій глибочиці.
Отоді й зібралися вони, майбутні випускники, трохи не всім
класом. Та й гайнули гуртома до річки по ожини. А вродило їх на ту осінь
стільки, що ідеш стежиною: дивишся і не видивиш, збираєш і не визбираєш;
присядеш, а вони звисають довкруж у лозах і траві, світяться синіми гронами.
Потім хлопці заходилися ловити рибу, збирали дрова на
вогонь. А дівчата готували юшку. Метнулася Милашка до річки води зачерпнути.
Зачерпнула і тільки-но розігнулася йти, як перед не мов з хмари, впав Степанко
Лебідь. Стоїть і сам ніяковіє. Лише в очах – наче хтось присок роздмухує.
– Ось побач, – і простер до неї долоні.
А на них – червоними краплями калинове намисто.
– Це тобі, Милко. Вона вся зашарілася.
– Мені?
І, либонь, остовпіла, з очима повними щасливого подиву. А
він обережно одяг їй намисто. Затим рукою торкнувся руки і швидко пішов піщаною
косою поміж густі верболози.
Милашка була, мов зачарована казкою: дивилася то на намисто,
то на вечірнє сонце, що розсипалося таким же намистом по воді, то
далеко-далеко, аж, ген, за обрій. І вся світилася, ніби лілея.
– Милко, ти що там ворожиш?
Милашка підвела очі. Незручно переставляючи ноги по піску,
до неї спускалася Улянка Берташ.
– Ходи бистріше. Хлопці оно вже вогонь розводять.
Хотіла було щось відповісти, похвалитися. Але язик її враз
ніби отерп і провалився.
Вона взяла казанок з водою і ступила навстріч подрузі. Та
цієї ж миті Улянка сіпнулася, мов ужалена. Протепом рвонулася вперед і,
хекнувши в обличчя Милашці, вп’ялася своїми сірими очицями в червоні краплі
калинових намистин.
– Ой, хто це тобі?
Брехати Милашка не вміла. А тим більше Улянці. Вони
подружилися ще з восьмого, коли разом ходили на волейбольну секцію. За рік
перед тим прислали до них у школу нового вчителя фізкультури. Анатолій
Павлович, так звали вчителя, був дивовижно закоханий у свій предмет. Щоранку і
щовечора, весь вільний час він проводив на шкільному стадіоні з учнями і
сільською молоддю. Про його спортивні успіхи в селі вже мало не складали
легенди. А Митро Гунявий і Лекандерів Коля навіть побилися об заклад: чи під
силу було б новому фізруку перестрибнути залізні Охрімові ворота, що сягали
вгору більше двох метрів. Хтось із хлопців навіть приніс аршин – ходили
заміряти. Проте суперечка не знайшла верху, а скінчилася спільною випивкою,
після якої Гунявий забрів на вечерю до Параски Подолужної, що мала вже
підтоптану дівку Анюту. Та відтоді й приймакує у Петрової двоюрідної сестри.
Милашка й собі розгублено дивилася на Улянку. Очі її немов
просили: не питай, навіщо… Але хтось всевладний видобув з неї голос і вона
ледь чутно ворухнула губами.
– Степанко? – аж вихопилася та і ще дужче впилася поглядом.
Милашка підвела очі. Тепер уже таємниці не було. Вона знала,
що Степан подобається багатьом однокласницям. Улянці також. Подруга
ідеалізувала в ньому і кучерявий пшеничний чуб, і кремезний стан, і світлі
очі… Милашка ж навпаки зовсім не вирізняла для себе зовнішніх рис Степана.
Навіть якось не помічала їх. Для неї він був просто не такий як усі:
задумливіший, серйозніший. Та головне – в нього була мрія. І хоч про те
Степанко ніколи нікому не говорив, Милашка певно знала – вона в нього є. Досі
про якісь стосунки між ними говорити не було що. Правда, вона вже давно
помічала щось своєрідне у ставленні Степанка до неї. А одного разу, це було
десь тижнів зо два тому, коли він приходив переписати домашнє завдання (чому
саме до неї, як до Віри Ященкової ближче?), вони хвилинку постояли біля двору.
Про що говорили – не пам’ятає. Здається, про підводні човни. Розвітаючись, Степанко
тоді, так само як і сьогодні, торкнувся рукою її руки. Однак будь-які думки
Милашка гнала геть. А в класі всі дівчата й хлопці навіть взагалі вважали її
дикункою. З Улянкою ж була одверта. Знала: у Ляни слово не випаде. Але всі
дотеперішні таємниці між подругами – то лише маленькі дівочі хитрощі. А
зараз… Серце в Милашки стукотіло. А та вже перебирала своїми пухкими пальцями
намистини, клала на долоню.
– Гарно як, – в голосі її ледь помітно забриніла прихована
заздрість.
Милашка вчула ту хвилю, і від того на душі стало якось
млосно і терпко.
– А я зразу й не вгледіла, – все ближче підступала подруга.
– думаю, що ти там робиш. А далі зирк…
Раптом обличчя в Улянки перемінилося.
– Милко, а дай поглянути…
І доки Милашка брала собі втямки, що ж та хоче, вона вже
встигла зняти з неї калинові перла, вдягла на себе і відступила на крок.
– А ди… – як мені?
Намисто червоніло на грудях у дівчини і сама вона теж
червоніла, ніби наливалася тим гарячим соком. Милашка дивилася на подругу, а
бачила перед собою великий червоний овал, що переливався жовтими, зеленими та
синіми барвами. Вона, здається, щось говорила. А в голові тенькало і дзвеніло,
немов її палив жар.
Сонце прокотилося низько берегом і нараз вклякло. А потім
зовсім увійшло в чорний ковтун хмари. Від того вода в річ забрижилася,
потемніла.
– Пожди, я сама зараз подивлюся…
І Улянка ступила в воду. Затим стала йти трошки глибше. І
враз якось необачно ковзнула ногою. Зачепилася за дно ріки, кумедно розкинула
руки і ледь було не впала. Бризки води розлетіли навсібіч. Обидві лунко
пирснули сміхом, подібно скалкам води, і вмить змовкли. Намиста на Улянці не
було. Його несла течія.
Дівчина ступила за намистом услід і стала поспіхом збирати
його в одну долоню, притуляючи до себе. Але вода невблаганно відносила намисто
все далі й далі від берега, на середину ріки. Коли Улянка вибралася на берег,
плаття її хлющало і стікало маленькими струмочками на пісок. Тремтячими
долонями вона тримала притиснуті до грудей мокрі калинові ягоди.
– Вибач, Милко. Я ж не навмисно… – і притулилася до
подруги.
Милашці стало шкода Улянки і вона щиро погладила її по
голові.
– Не переживай… Це ж твоє нове плаття? Певно, вдома будуть
лаяти?
– Чудна ти, Милко, – мовила в одвіт дівчина і ще дужче
притислася до подруги, стрепенувшись на мить від легкого вітру, що молодо
проскакав берегом, наче сполоханий заєць.
Річкова чайка, покружлявши над Десною, чиркнула крилом об
воду і голосно закричала. І, пролетівши низько над головами, понесла своє
жалісне «ки-ги» широкими заплавами.
– Ти, певно, змерзла, Ляно. Ходімо вже… Коли вони
повернулися до гурту, хлопці вже розпалили багаття, принесли риби. Краснопері,
колючі окунці раз-по-раз шугали у відрі, шукали простору, життя. Плітка ж і верхівка
безсило переверталася на бік, розкриваючи рота, щоб ухопити повітря. Дівчата з
цікавістю одна по одній зазирали до відра і то жаліли їх, то називали смішними,
то дивними, то ще якось. А коли в казані забулькала вода, всі дружно присіли до
юшки. По вечері танцювали навколо вогнища, стрибали через пломінь багаття. Було
весело.
Стомлені поверталися додому вже як споночіло. Милашка теж
танцювала і сміялася. Тільки в грудях залягло щось холодне і мліюче. Степан
кілька разів намагався заговорити з нею. Але розмови не вийшло. Улянка ж, як
ніколи, була невеселою. Навіть суворою. На жарти не відгукувалась. Мовчки
висушила плаття. Так нікому і не повідавши причини. І все тулилася до вогню,
либонь її морозило.
Пізніше, вже коли Милашка вчилася в педагогічному, Степан
кілька разів приїздив до неї в Ніжин. Вони листувалися. А ті разки калинового
намиста зберігала в себе в шкатулці. А коли Степан одружився – висіяла їх на
біжучу воду Десни в тому самому місці, на піщаній косі.
Улянка народила Степанові двох білявих дівчат. І живуть вони
в далекому Мурманську, де Степан плаває на якомусь риболовецькому судні.
…Милашка струснула з себе вогонь споминів і, оговтавшись,
взяла до рук чарку. Затим напряглася, вдихнула повітря – помалу вихилила
горілку. Ще відщипнула кришку короваю. А щоб не скривитися, прикусила нижню
губу і мовчки сіла. Міцна горілка вдарила їй у скроні, розлилася полум’ям.
Намірилася заговорити до Петра, але той уже збурено перечарковував братню
дружбу з Тингізом Гуліа. Корячкуватий веселий грузин після служби на флоті
будував тут з товаришами асфальтову дорогу по селу. Та й зачепився за хату
Лесюні Хитрої, що працювала тоді в шкільній їдальні. І ось тепер на якорі. А
кароокий Василько Тингізович скоро піде до школи.
Голосно перемовляючи на свій лад сказане, староста вже ніс
дарунки молодим.
– Батько Питро, – кришталево кружляло над головами, – дарує
молодим корову і тисячу срібних, щоб не забували своїх рідних! А мати Милашка –
посуду, щоб було що бити і не доходило до суду. А ще – коштовне з найдорожчого
каменю намисто. Аби жилося нашим молодим любо та чисто!
Найбільш цікаві підіймалися з місця зазирнути, що ж воно за
диво.
– Батько, – перекочувала
сказане, ніби відлуння,
традиційний весільний писар Нина Мамрунька, – дарує молодим рябу
корівку, що десь побігла на Вовківку. При цьому вона обернула в повітрі рукою,
на зразок петлі Несторова, і чиркнула крейдою по заслінці. – А мати – миски й
тарілки, щоб не соромилися пити горілки. А ще дарує заморське дороге намисто.
Щоб скрізь був повний порядок і чисто!.. І, зробивши багатообіцяючу міну, знову
писонула крейдою по заслінці. Аж дзвін пішов.
– Дорогі наші, клегеню Іване і клегіне Валентино, – урочо і
піднесено тепер уже до молодих заговорив Покотило, – прийміть дарунки батьків
ваших Питра і Милашки!
Молоді піднялися, забрали подароване, низько вклонилися в
той бік, де сиділи Подолужні і, щось перемовившись, знову сіли. Tyт же молода
захоплено взялася приміряти намисто, роззираючись навкруги.
– Єсть у нашого молодого і молодої… – повів далі своє
староста.
Та тут його нараз перекрив дужий і лункий голос Мані
Дубинихи.
Долина широка, калина висока,
аж додолу гнеться…
Увірвавшись бурною хвилею, пісня стала ніби довершенням
ритуалу. Молода теж якраз увібралася в намисто і вся рясніла, мов повна ружа
після дощу.
Як полум’я вогню владно охоплює скирту соломи, так спів
миттєво і широко охопив гостей. Підійнявся потужно і полинув далеко над селом.
І село купалося в тому співі, рум’яніючи, мов дитина в купелі із квітів і трав.
А під тою калиною
стояв козак з дівчиною…
Милашка стиха плакала.
м. Київ
липень 1984