Пам’яті Ніли Зборовської
Передноворічного 31 дня грудня 2011-го був на гостині у
мисткині, головного редактора «Артанії» Алли Маричевської. Вже дорослі діти –
молодша дочка Олена, зять Андрій, уже й двоє онучок – Ярина, Устинка. Звичні –
в традиціях – святкові готування. В сусідній кімнаті – багата – на будь-який
поклик – бібліотека: покійний Микола Маричевський – уже сьомий рік, як його не стало – знався, і
вельми, на Мистецтві загалом і на Книзі зокрема. Беру з полиці першу-ліпшу: Соломія Павличко –
«Фемінізм», видану вже після Соломіїної смерти в її ж таки видавництві «Основи»
2002 року, переднє слово Віри Агєєвої.
Спинився. Гортаю, як завше з кінця. Відповідальна за випуск Тетяна Соломаха.
Редактор Михайло Москаленко. Товариство добірне, так само вже спочиле в Бозі.
Ст.311 – «Якось під новий рік», (День – 1999 – 31 грудня. Остання прижиттєва
публікація). Ст.305 – «Останнє інтерв’ю для преси». Розмову вели Катерина
Сергеєва та Марина Ігнатуша. (Я – студент. – 2000. – №1/2. Датується
28.12.1999р.). ст.282 – «З України
роблять хатку, відгороджену від усього світу парканом тупості». Читаю: «Я рада,
що з’являються нові люди. Коли я років вісім тому почала вивчати фемінізм і
говорити про нього, у мене було відчуття, що я одна. Тепер у нас є своя
компанія – Оксана Забужко, Ніла Зборовська і мої студентки. Мене запросили в
«Табу» з приводу фемінізму, але це не зовсім мій жанр. Ще Леся Українка
сказала, що фемінізм не потребує теоретичних доказів. Пройшло сто років, і я
буду щось комусь доводити? Це не тільки мене, це всю культуру принижує! Я
глибоко співчуваю жінкам, які… кладуть асфальт і завжди готова вступити в
боротьбу за їхні права». Соломія Павличко. Розмову вела Олексанра Денисова
(Факты. – 1998. – 1 декабря.).
Повела з цього монологу не світла логіка і висота та
довершеність Cоломіїної думки – то беззаперечне… «Поважаю таких, котрі вміють
достойно програвати і бути в меншості», – завважила вона якось.
Повела згадана Ніла Зборовська.
Тьохнуло…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вже втрачене…
І це, вже втрачене, – ще свіже…
З оглядин на це, вже цьогорічного третього січня, поїхав до
Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.
Директор Інституту, академік
Микола Григорович Жулинський, – знаю його вже близько тридцяти літ,
починаючи з письменницького будинку, з колишньої вулиці Чкалова, нині Гончара,
52, де я довгий час мешкав – по-дружньому запросивши до столу, тужливо
проказав: питаєш, Олександре, що
офіційно буде для Нілиної пам’яті?
– Група скульпторів
уже перейнялась проєктом пам’ятника на її могилі, на батьківщині, в селі
Рубаний Міст, Черкащина.
Є вже й проєкт меморіальної дошки. Хата, де Ніла народилася.
Школа, в якій вона вчилася.
Далі – читання наукові. Присвячені її пам’яті. На базі
Черкаського університету.
Збірник спогадів і матеріалів, що є в архіві, і, звичайно ж,
свіжі. Про неї…
Отакі-от наші пам’ятні перспективні справи, – закінчив Микола Григорович.
Від себе додам: кандидат філологічних наук Володимир
Даниленко, виступаючи на вечорі пам’яті вченої, що перейшов торішнього 29-ого
листопада в столичному Музеї Літератури, на Богдана Хмельницького, 11, запропонував заснувати
премію імени Ніли Зборовської, на царині літературознавства.
А ще, звісна річ, – заопікуватися науковою і літературною
спадщиною. Про це зокрема нам ішлося в розмові з київським університетським
ученим Олегом Павловим – людиною їй рідною і близькою.
Сподіватимемось, що все це задля увічнення Нілиної пам’яті –
БУДЕ.
Тим паче, що Нілі Зборовській цього року висвітився б ювілейний віковий полудень…
Отож, наразі – про НЕЇ слово.
«Я
заберу себе
мандрами…».
Згадалося…
Задорожив…
Канів, Бучак.
Там – Володимир
Затуливітер, український поет першої руки. Його – вже в тих світах, але така
жива філософська характерна пам’ятна сутність. 2002 року, в зимі, на Водохреще,
ховав мистця з друзями – штивно, по-гайдамацьки… Літературно-меморіальний
музей. Могила. Садиба. Сад. Болить. Дороге то все…
Далі – Полтавщина, Лубни.
Два Василі – Барка і Симоненко – од землі цієї обоє. Кров’ю.
Долями – різними в часі, просторі, фізичному чині, але такими близькими за
духом і посутньо. Вулиці їхніми іменами в місті вже живуть. Як і гетьманів
– Калнишевського, Дорошенка. Князів
Вишневецьких, Ярослава Мудрого, Григорія Сковороди… Знакова в Лубнах – імени Григора Тютюнника. На ній колись перша
на українських теренах аптека лікарських рослин живила-гоїла, од 1709 року. Так
само перша, але вже газета, в Російській імперії, українською мовою,
«Хлібороб», з 1905 року виходила – видавали її брати Шемети. Бойовий штаб
Лубенської республіки 1918 року містився. Самому Григорові Тютюннику,
траґічному класикові сучасної української літератури, торік – груднем місяцем –
вісімдесят літніх зим виповнилося б… Затривожило. Повело. Отож, находився в
своїх Лубнах, наснажився-надихався…
Згодом – Житомир. Попільня. Саверці. Парипси. Новоселиця.
Роґізна. Автентична книжка, життя з тих часів, Ганни Демірської «Великдень у
Романівці», що її презентовано в «Українському домі», саме напохваті була –
Юлія Патлань і Лідія Дубиківська-Кальненко, хрещені матері видання, з
Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»,
відкрилися-здарували. Згадалися бабуся мої, по батькові, Олександра – звідсіль, із цих країв вони були – побут,
мова, на вершину – письмо, «необлагороджене», справдешнє, первозданне, що й у
книжці цій, неперейдено високій…
Нарешті вернув до Києва. Заземлив-закітвив. Роковини по
смерті товариша – щільного, густого
прозаїка Олеся Ульяненка: світлий сум од свіжої книжки в книгарні «Є» – де він
сам про себе, в інтерв’ю: «Олесь Ульяненко: без цензури 1994-2010)», чесний
спомин на могилі, на Байковому. Сорок день по Русланові Зайченку, так само
другові, – провідникові УНА-УНСО, що його ми поховали в Черкасах, одбули. Третє
літо, як у засвітах – од 24 серпня! – соліст групи «Рутенія» Кость Єрофєєв.
…Тишею зустрічав 20-ту українську незалежність. Працював, –
а кладу рядки на папір головно ночами, – зайшов, з цікавого інтернетного дива,
на літературну царину…
Одійшло, думаю собі, горе, одбулося. В минулому вже… Ан –
ні… позаяк у новинах – затріпотів німотний інформаційний крик… «Після тяжкої
хвороби сьогодні о 2-ій годині ночі померла Ніла Зборовська…». Перед очі одразу
став В’ячеслав Медвідь і його сентенція від жовтня 1993 року, по загибелі поета
Андрія Данченка: «Якщо смерть стає нашим повсякденним явищем – маємо
переглянути своє ставлення до життя»… Далі – розлогіше – «відомий
літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник
Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України… «Танцююча зірка Тодося
Осьмачки» (1996), «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків»
(1999), «Моя Леся Українка». Есей.(2001), «Психоаналіз і літературознавство»
(2005), «Код української літератури» (2006) – все це вже було, як у тумані.
48 років… Лише і тільки … 48… Ще життя… ще роботи – та не
надумати, не сказати стільки попереду,
було! Водночас мозок – швидкома, спішно, – але достемену значить: Руслан пішов так само, в 48…
Олесеві, Уляну, Господь одміряв ті ж таки сорок і вісім літ… Уже містика …
Костя Єрофєєв, мимоволі містифікую собі
далі, – у 42 заснув… Хоча: переставити цифри, місцями, – на 24-те вийде, на
останнє його прижиттєве число. А місяць докласти – то й смертний день
Костянтинів засвітить – 24 серпня. І
– двадцятий день (не)-за-лежности
нинішній – тут… І Ніла – 24-го, вже там
стала… Вербена чорна таки ворожить. Не містика – жива надприрода, в реаліях.
…Наразі здумалось-згадалось. Їхали до останнього пристанища
Руслана Зайченка. В Черкаси. Віп-овий бус: салон – окрім мене, історично жива
Наталка Чангулі, Толя Сухий і Гриць Лук’яненко, так само – з леґендарної
«Рутенії». Природньо, зайшла розмова про наше українське життя-буття. Хтось,
здається, Гриць, прохопився: добре, мовляв, що війни немає. Сухий завівся: а це
що – не війна? Руслан… Скільки він міг би ще зробити і виховати скількох?! І
взагалі – скільки наших, останнім часом, вони одіслали, – туди, – одіслали ще
молодими…
…Ця ніч. І – Ніла…
Пам’ять, рублено, стала висікати з минувшини
дражливо-ранимі, по крові, болючі для Ніли цяти. 2000 року видавництво Леоніда
Фількінштейна «Факт» видрукувало її книжку «Пришестя вічності».
«Пришестя вічності», або ж «Моя Леся Українка» – то не
лише авторське висвітлення високого траґізму життєвої й творчої долі
поетеси, а й відчайдушна спроба пізнати свою (нероз’єднану) сутність творця і
жінки, їхній сьогоденний траґізм, пізнати свій особистий вибір, свій власний
шлях…».
«Бо ж опівнічний вершник тільки наглядає, він пильно вартує
останню межу, що відокремлює світ потойбічний од нашого світу… Й по весні
сьогосвітні женці не жнивами перейняті: вони шляхом дійства вимолюють побачення
з тими, хто є часткою спільного дива з ними.
Зеленеє жито на межі.
Хорошії гості – до душі.
Сього ж дня Душа Роду, її вісники й посильні вертаються до
своїх покинутих дітей, – щоб допомогти їм вберегти власні душі від омертвіння…
Тільки не варто зловживати тими побаченнями. Ніхто не знає правил потойбіччя… Й
позаритуальна спроба зустрітися з рідною людиною може завершитися досить
сумно».
«Зборовська сама виходить на межу, дістає, не боячись
порізатись, серпа й, не чекаючи сезонних жнив, зрізає ще зелені стебла… У цьому
просторі час втратив свій звичний плин, у ньому самотньо і страшно, і, щоб не
збожеволіти від усіх потуг конвеєрного продукування, мусиш бодай раз на рік
згадувати свою належність до Спільного Тіла, й, за допомогою невипадкових слів
і ритуалів, дочекатись повернення миттєвої вічності і бодай хвилину
поспілкуватися, поговорити з рідною душею… Й так само, як Мавка з «Лісової
пісні», не пожаліти для тієї душі краплю живої крові…»
Це прикінцеві текстові кусники есею, так само вже покійного,
Юрка Ґудзя – нашого спільного друга – на «Пришестя вічності», що його він
творив у себе вдома, в Немильні, на Житомирщині. «Рай і вирій розіпнутих крил.
Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги»,
– так означив своє слово літератор.
Була до нього ще й Ґудзева післямова:
«P.S. Дописуючи свій есей [друк – «Кур’єр Кривбасу». –
ч.143, жовтень 2001, с.206-209 – О.С.] я дізнався, що весь наклад книги Ніли
Зборовської вилучено з продажу – не для прочитання, для знищення. Хотілося б
вірити, що то лиш чутки, й «Пришестя вічності» все ж дійде до свого читача».
На драматичний біль, то не були лиш чутки: десь із тиждень
книжка була на розпологах, потому її вилучили і спалили. Естетично.
Намовляннями. По-філософському – на марксо-ленінських засадах, маючи на меті
відібрати у Ніли її одвічне природнє право на текст і на право загалом – право
на думку, на її, внутрішню, свою енерґію, власне, на саму свободу. Юрко безпосередньо перейнявся цим недобрим
чином. Надав йому розголосу. В публічних виступах, радіо, пресі, зосібна в тому
ж таки «Кур’єрі Кривбасу»…
Сама Ніла, зокрема, так означила цей його шляхетний порух:
«Ще рік тому, коли мій друг, нині покійний, Юрко Ґудзь
наполегливо переконував мене у перевиданні книги про Лесю Українку і навіть
знайшов видавця в Тернополі, у мене не було власного бажання розпочинати цю
справу: історія першого видання породила в мені страх слова і неймовірну
травмованість. Мене глибоко вразило, що між написаним текстом і його
сприйманням пролягла неподолана ворожість. «Душі ніхто не бачить, а чує – не кожний», – недаремно саме такий епіграф
поставила Леся Українка до одного зі своїх текстів…
Істинною спонукою до творчості є страждання душі, однак,
справді, цього ніхто не бачить, а текст виходить за межі такої суб’єктивної
спонуки і говорить значно більше, так само кожний читач виходить за межі
тексту, оскільки читатиме зазвичай під
знаком власної душі, власного бажання тексту. Цей очевидний розрив між
створеним і сприйняттям і нині дуже часто
викликає в мені скептичне бажання уникати слова.
Моя перша книга «Пришестя вічності» з есеєм про Лесю
Українку та есеєм про Соломію Павличко – це текст межі, це мовлення межі, це
настрій межі. Хто ніколи не був на межі, хто пройшов цю тисячолітню межу і не
помітив, що це була межа, той ніколи не збагне мого тексту. Цей текст, якщо
когось і підставив, то лише мене саму. Моя власна межа дивним і втаємничим
чином збіглася із власною межею С.Павличко».
Скажу більше: книгу цю, «Пришестя вічності», Ніла присвятила саме Соломії: «Світлій пам’яті
дорогої подруги – Соломії Павличко». На Грушевського, 4, в Інституті літератури, завідувачка науково-інформаційного
відділу Марина Штолько це дослідження вченої, з 2000 року, від в-ва «Факт»,
мені віднайшла. «Дорогому Інституту літератури. Дорогій бібліотеці моя фатальна
книга…» – такий там авторський дарчий надпис.
Це повсюдно-провісне – моя… «Моя Леся Українка», «Моя
Соломія Павличко», «…моя фатальна книжка», «…мені раптом забракло тексту, який
виразив би мою душу…», зрештою, якось напевне Ніла була сказала: «…ця влада…
якщо так буде, то виїду з цієї моєї-не моєї України, або поїду в село,
оброблятиму города»…
Закінчення в наступному числі.