Видіння
Це – східець останній.
За ним – уже тільки земля.
Одначе, туди іще … встигнеться.
Не квапся. Присядь.
…Сиджу у якомусь нейтральному стані
між сном і явою. Безжурно. Бездумно.
Та й думати, власне, об чім?
Згадалося:
«От буває, є чим думать,
Та нема об чім.
А, бува, і є об чім,
Та немає чим».
…Сиджу. Відгулялось.
Он джміль обважнілий
перевальцем топче чебрець.
Дзурмить напівсонно –
злипаються вії.
От-от задрімає…
Старість.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Сиджу у бездум’ї.
Та, врешті, об чім мудрувати,
скільки не знане раніше уже відбулося,
те, що відбудеться, знаю:
За східцем останнім –
Земля.
Сиджу на межі між «було» і «земля».
Полуденне сонце, що в літа юначі
Пекло, мов огненна пательня –
Вже ледве гріє розхитані кості,
(До речі, «пательня» по наському «сковорода»).
Сиджу. Одгулялось.
Крізь сонні повіки
вдивляюсь оспало
як джміль обважнілий
перевальцем топче
прижухлий чебрець.
Дрімливо дзурмить,
і немов засинає.
Старий, бач.
І я вже старий.
Спогадалось, як дід мій, бувало,
сидить серед спеки у валянках битих,
і люлька погасла з-під вуса звиса.
Бджола засинає у нього на пальці.
І просто при валянках кубляться кури
безпечно.
І пес ледве-ледве ворушить хвостом.
І хто з них старіший:
Чи дід, а чи пес – вже й не знаю.
…А сонце дбайливо мені насуває бриля,
кладе під щоку мою теплу долоню,
і в сон прихиляє.
І хто-зна, чи дід мені сниться,
Чи я собі снюся.
Бо вже
мені накувалося стільки,
як дідові, літ.
І люлька погасла
з-під вуса мойого звиса,
і теж біля валянків
кубляться кури безпечно.
І джміль обважнілий
перевальцем топче чебрець,
дзурмує примружно…
Злипаються вії…
Старість.
І пес позіхає,
відкинувши лапи знеможно.
І квочка від спеки ховає
під крила курчат,
і зерна спросоння клює,
що приснилися їй на осонні.
А сонце в зеніті пашить,
як розпечена сковорода
(Григорій Сковорода
ще у вісімнадцятім співав:
«Ой, ты птичка желтобока»).
Волого дихнули воли,
зарипіла гарба…
О, Господи, звідки і що за воли?!
До чого, пробачте, тут
Сковорода?
Якщо це Григорій Савович,
то звідки він тут,
в двадцять першому віці?
…Приверзлося на старості.
(«Доживеш мого віку, –
казав, позіхаючи, дід, –
ще й не таке приверзеться»).
Виходить, –
дожив.
…За спиною ляснуло нагло,
немов у гвинтівці – затвор.
Потому сім раз електронно
захрумкав замок.
Чавунно загупали кроки:
з четвертого поверху
сходив сусіда новий.
Недавно вселився.
Крутий, мов гора.
Подейкують:
«Авторитет».
(Колись в тій світлиці
світився Великий Поет
левиною гривою над сократичним чолом.
Те сяйво, як сонячний зайчик,
стрибало в очах школярів.
І, наче веселка,
сягало за межі Вкраїни.
У Нього завжди було людно:
На стосах книжок,
які не вміщалися вже на полицях,
сиділи новітні поети,
іще без імен.
Тим паче – без грошей,
а скільки ж амбіцій
і віршів зелених?!
Що мудрий господар лише реготав
та молодо кидав дружині:
«І я ж таким був,
пам’ятаєш?».
Дружина – маленька,
що ледь головою сягала його бороди,
Снувала, як пташка, розносячи каву
таки ж геніальним,
а ще голоднішим поетам.
Та кидала сивому Зевсу:
«Ти б менше… до чарки,
вони ж молоді, а тобі як не як…
Та ото ж».
Одного погідного ранку
тривога надколотим дзвоном
струснула усю Україну:
«Помер».
…Стояли ми зоддалеки від труни.
Найближче, як і годилось,
у варті жалобній
у повному викладі –
Політбюро.
Я вперше побачив їх зблизька,
знайомих з портретів парадних.
І вперше на їхніх обличчях
забачив зажуру:
Колись вони в школі
вчили поезію Метра.
Крізь натовп проносили квіти й вінки.
І хлопці з «дев’ятки»
невловно вчиняли їм обшук:
уже почалась «перестройка».
…Лишилась вдова,
як відчахнута гілка.
Снувала одна-одинока між книг,
бо іншого він не залишив у спадок.
І якось край столу присіла…
та й згасла.
Небавом її біля нього поклали)…
– Ану, отвали! –
загриміло зненацька
Я скинувсь, мов риба, –
і сон розлетівся на друзки.
Оглянувся рвучко:
згори нависали
в ліниво загрозливих позах
три постаті.
Одяг десантний приховував
круто накачані м’язи.
А жовна жували меланхолійно
чи жуйку , чи … м’ясо ще свіжої жертви.
І очі порожні, як вічка обрізів,
дивились крізь мене.
Між ними четвертий –
новітній господар квартири Поета.
Він рухом лінивим спинив мамлюків:
– Постойте! Да это ж сосед мой.
И, кажется, тоже… из этих, –
крутнув вказівним біля скроні,
–
из этих… Да-да, из поэтов.
Уснули, дедуля? А, может, успели
уже зарядиться? – він щигликом
клацнув по карку
і приязно зареготав:
«Бываат». –
Я дав їм дорогу.
Вони поуз мене,
а скорше крізь мене
пройшли, наче роботи,
важко вгинаючи східці.
Від них стугоніло чужим, потойсвітним,
гарячою міддю відстріляних гільз,
холодним залізом кастетів,
свинцевою важкістю бронежилетів,
скипілою кров’ю злочинних валют.
Два роботи щільно злилися,
собою закривши круту іномарку,
у котру всідався хазяїн,
а поруч з ним – третій.
Як постріл, воднораз гримнули дверці
обох іномарок
з отемненим шклом.
Ревнули мотори – і як не було.
Лиш погар засвітний,
та ще із четвертого поверху
вслід загарчав вовкодав.
…Тепера зітхаєм:
«Так хто ж нами править?!».
Ну вже ж хоч собі б не лжесвідчили,
Що не знаємо: хто нами править!
…Це – східець останній.
За ним – уже тільки земля…
Якось – все ніяк не згадаю: коли –
Покликав Поет мене.
В останні часи перестройки
помітно подавсь:
роки таки брали своє.
А, певне ж, не тільки роки.
– Присядьмо, сусіде. Щось хочу сказати. –
він порпався довго в шухляді –
і, зрештою, видобув згорток.
Розкутав тремтячими пальцями –
вороняче холодно зблиснув
красивий, як… смерть, пістолет.
– Це – мій іменний. Подарунок із фронту.
Візьми, бо часи тепер знаєш які, –
– Та що Ви, учителю?! –
– Бери. Мені легше буде вмирати,
Як знатиму, що передав у руки надійні.
…Це – східень останній.
За ним – вже сира земля.
…Хазяїн реве, затуляючи рану на грудях.
Троє охоронців замовкли навіки.
Мені якось гарно на серці.
Щось скапує тепле з лівиці
на рідний поріг…
(Що не кажіть,
а в армії таки добре нас вчили стріляти!).
Завили сирени у різноголоссі:
«Швидка» і міліція майже водночас примчали.
Зусюди збігаються люди.
Ще вчулося:
– Що ж він накоїв?! –
Насумрений дядько відрізав:
– Та годі квоктати!
Якби ми отак усі разом… –
І вмовк: у суб’єкта в цивільному
вухо росло на очах.
По хвилі ще буркнув під ніс:
– Та ми, пак, хохли,
і тепер перемовчимо.
…Останнє почула вже тільки земля.
Україна лишень позіхнула.
Знайоме…
То ли птицы летят перелетные,
То ли крысы бегут с корабля.
З сучасного шлягера.
День світає у ризах пасхальних,
Дзвони срібно пливуть в небо вись. . .
Відгорни свої думи обвальні
I возрадуйсь: Христос народивсь !
Не зважай на гундосі волання
Козачків на базарнім кону.
Нам не вперше уперто воляче
Українську тягти борозну.
Патріоти, меткі до хвороби,
Вже й з вітчизни стрижуть, як з овець, –
Нам же, вічним її хліборобам,
З гризунами ставати на герць.
Враз, мов плівку стару перемотано,
Вдарить в пам’ять знайоме здаля:
«То ли птицы летят перелетные,
То ли крысы бегут с корабля».
І почуєш: чи в сінях, чи в кошику
Щось шелесне і стихне за мить.
То за північ в квартирі сколошкано
Раптом смачно в кутку захрумить.
Час урешті дістатись нам правди,
Хто ж сьогодні наш дім заселя –
Чи то птиці із райського саду,
Чи щури, що втекли з корабля?
***
Заходить ніч,
чорніша вовкулаки
Як перед крахом,
тоскно виють пси.
Весняні води ладні з першим знаком
Усе змести – від квітки до роси.
– Не провесніть,
романтики наївні !
– Не спіть! – волають голоси предтеч.
Бо вже коли пропіють треті півні,
Чи встигнете вхопити щит і меч?!
…І Правда вже звела курок
Коли в траншеї впав солдат останній
І тиша білим саваном лягла, –
Так тоскно раптом всесвітові стало,
Так сиротливо згорбилась земля,
Що навіть скаменілий серцем
Сталін
Ледь стримав дрож у келії Кремля.
Отак поротно в сорок другім впали,
І рушили Всевишньому на звіт.
Та смерть, серед мільйонів, їх…
проспала,
Відтак вони в міжчассі заблукали
І через шістдесят із лишком літ,
Живі,
вернулись до свого начала.
І не впізнали рідної отчини,
Так, ніби стався в пам’яті пролом.
Лиш поглядом спіткнулись об руїну,
Де бронза слів пішла в металолом.
Коли ж явив запльований граніт
їх власні імена на тій скрижалі, –
Вони умить зістарілись безжально
На цілих шістдесят із лишком літ.
…Тамтешній люд минав їх остережно,
І довго озирався, ідучи.
Лиш пацани, накурені вночі,
Підходили, круті та незалежні,
Бридливо позирали на обмотки,
Питаючи солдатів: « що то є?»
І скільки автомат цей на «ує»,
І що за п’ятизнаки на пілотках?
Солдати роззиралися невлад
В цій знахабніло гамірній облозі.
Аж раптом сторожко підвівсь комбат,
Вдивившись у фігури при до
розі
У свіжих квітах, в мармурі і бронзі.
Наблизивсь – і сахнувся, як від жала,
Впізнавши шмайсери й імення тих,
Що з-за кущів їх брали у кинджальний,
Дострілюючи люто ще живих.
Бійці вдивлялись у фігури зблизька,
Темніючи від гніву на виду,
Згадавши, як оці у ніч руду
Вганяли в спину їм рогаті диски.
Комбат сказав:
-А думалось, що й справді
війні кінець. Ні, хлопці, йде війна:
Мій компас, певне, вийшов таки з ладу.
Що ж, пройдемо сьогодні марш-парадом
Повз власні, ще не стерті імена:
Над нами час уже вовік не владен.
І вернемось з тамтого бойовиська,
Знов молоді, у сонячному зблиску
І світ почує наш звитяжний крок.
І хай тремтять під громовим салютом
Всі, хто тоді дострілював нас люто.
Пречиста Правда вже звела курок.
***
Ватаг спинив голодну вовчу зграю:
– Заждіть, покіль розвідаю, де ж вівці,
Та вже за мить, нажаханий по вінця,
Погнав навспак, гукаючи одчайно:
– Втікаймо чимскоріш – там…
українці!
Як доїдять себе, то ми вже крайні!
СУЧАСНА ПРИТЧА
Могилу ту загнали в будяки.
Там козака на три віки приспали
І разом із кисетом обснували
В три пари щупальців вертляві павуки.
Між небуттями, з’явами і снами
Він чує, як над ним двигтять віки.
І кров братів кричить у сонну яму:
«Чого ж ти спиш укупі з павуками,
Коли нас допивають павуки?!».
Він чує, але тільки позіха,
Втішаючи себе: «Іще не пізно».
І так не хочеться з-під кожуха
Вилазити на протяги наскрізні,
Де регіт пугачів не затиха
Над страмом в найми зданої Вітчизни.
І зманений сиренами чужими,
Пливе все далі від отецьких меж.
І тільки чайка виплаче тужливо:
«Отямсь, козаче: чи туди пливеш?».
…Та якось знахабніле вкрай залізо,
Як і належиться чужій натурі
Позиченого плуга по ленд-лізу,
Так глибоко в саму могилу влізло,
Що козакову ранило бандуру, –
І зойкнула струна, урвавши пісню.
І він прокинувсь,
Звів у гніві брови –
Всю землю струсонув Дев’ятий вал!
…Тепер зчиняєте вчергове ґвалт,
Що хтось збирається вас бити знову.
Облиште!
Ми ж по-людськи вас просили,
Щоб злізли з нашої, нарешті, шиї,
Бо навіть нам, терплячим, ломить карк.
Так ви ж навзаєм нам крамолу шили
Та насилали сто проклять і кар.
Тепер уже не нам кладіть на карб.
Тепер моліться:
він встає з могили.
Спадковість
Закуті в джинси, як у лати,
Здалека схожі на муляж,
Вони в ком’ютерах зачаті
І вилуплені звідтіля ж.
Останні бабці з того віку
На репер юних поколінь
Хитають головами гірко:
– Оце вже, Господи, й амінь. –
Сивіє вчитель:
– Все пропало!
Не хочеться, їй-право, жить,
Коли таке страшне провалля
Між поколіннями лежить.
. . . Реве онука на пероні.
З розлуки баба голосить.
І сльози в них такі ж солоні,
Як в Єви, що у райській зоні
Іще не встигла согрішить.
***
Умовно іменований «Людина»
проект незрілий скульпторів небесних
вхопивши за взірець,
у рідних кресах
по ньому ліплять
збоченців невпинно,
самі недавно злізши із модрини.
Покіль на небесах готують правки
у свій проект, – у кресах вже давно
з похибок скроєні
безкарно краєм правлять,
тримаючи нормальних за лайно.
«Полковнику ніхто не пише»
(Маркес)
Полковнику ніхто не пише –
уже давно лежить в землі.
Над ним літа пливуть у вишніх
І прилітають із узвишшя,
І відлітають журавлі
Коли проб’є дванадцять повних,
з кладовищенського кутка
Щоночі устає полковник,
І щось між горбиків шука.
Він знамено шукає ревно,
яке сховав у сповиток,
Коли у сорок першім червні
З оточень проривався полк.
Не раз вертав
сюди крізь версти
У ту розпрокляту війну.
Він так і не знайшов до смерті,
В могилу взявши таїну.
І не впокоїться, допоки
не знайде в сховку знамено,
Хоча усі із його полку
Уже лежать в землі давно.
Осторога
Я чую, як земну струснуло глиб.
Чи знак то на грядущі катастрофи?
Немарне ж з-під пера втікають строфи,
І лад гармонії вбива верлібр?
Ремісники кмітливого пера
Гуртуються в корпоративні клани,
Та із собі подібних графоманів
Когось вчергове зводять на царя.
І тішаться, мов діти, напоказ,
Ледь Бога вже за бороду вхопили,
Тимчасом в небесах Тарас надсилу
Від реготу утримує свій бас.
І так усе здрібніло – аж до сліз,
Що й не догледиш: є у нас держава.
Чи просто в президента на халяву
Жучки, як на осонні, прижились,
Як при талантах у законній славі –
Відразлива позалітурна слизь?
Совість
Зачатий з Божої задуми
У непорочнім лоні Діви,
Він розбудив у мертвих душах
Жагу ж
иття як дивне Диво.
І вклав не тільки хліб нам в руки,
А й в серце – піднебесну тугу,
Але за все те – він на муку
Нам Совість визначив у слуги.
І ми б жили безжурно й легко
Під вихрипи зірок попсових,
І вже не раз би влізли в пекло,
Аби нас не спиняла Совість.
В корону Афіни Паллади
Оружна Афіно ГІалладо,
Ошатна в шоломі звитяг,
Ти кличеш на бран до нещади,
І в ложе – на пристрасний змаг.
У сяєві ратної слави
Встаєш ти на страх ворогів
Велична й шляхетна в поставі
У сонмі античних богів
І навіть Зевес верховинний
На заздрість богиням –
ні – ні
Та й зиркне, як смертний мужчина,
Примруживши страсні вогні.
Явись мені в цьому розгулі,
Де правлять крадій і торгаш,
І списом, гострішим від кулі,
Протни їх фарбовану фальш.
Щоб в предківських наших окресах
Постав запорозький ватаг
І гласом, гучнішим, ніж Зевсів,
До волі розкрилив нам стяг!
Щоб під омофором Афіни
Згадали крізь попіл і пил,
Що в бій за свою Україну
Ми стали ще де Фермопіл!
Гонорар
Молода гадючка на осонні
Черевцем вляглася догори.
Саме пообідньої пори
Стрівсь поет їй. . . з творчого безсоння.
Проспівав пеан гнучкому тілу,
Всю її возславив, молоду –
Аж гадючка з насолоди мліла:
– Я б тебе за ці слова-меди
Вжалила,
але скажи: куди? –
– Вжаль його, кумасю, у язик!
Виткнувсь вуж –
і за кущами зник.
Пауза
Пустельний дух занедбаних руїн,
Забутих хтозна ким іде в літа оні,
Вгортають душу в тишу похоронну
На цвинтарі безкрилих кураїв.
Хто тут одбув, одмучивсь, одлюбив –
В хоромах, чи в хатині, чи у хижі? –
Нещадний час своїм стилетом хижим
І автохтонам пам’ять вкоротив.
Повз ці кістки глухої давнини
Пройшли віки в байдужному мовчанні,
Лиш інколи заблукані прочани
Присядуть зморено у сизі полини.
Сонлива тиша. Ледве дише мить.
Вода в джерелах загуса від спеки.
І світ безмежний – з Ворскли по ацтеки,
Як насінина в соняшнику, спить.
Та плюнь на все – і спи, як сон-трава
Колись і твій, всіма забутий, горбик
Байдуже проминуть літа, як обри,
По трасі, що у вічність заплива.
Еге ж – заснеш, коли з усіх усюд
Таке верзе попсина безголоса,
Що навіть смерть свою впустила косу,
Запитуючи стетеріло люд:
– Невже це пекло? Світку, . . а я ж боса.
Не відмолить!
Диптих
І
У день наколотих шакалів
Вовками білими з Європи
Його у наркотичнім шалі
Півмертвого
тягали скопом.
І молодик,
від крові хижий,
Дострілював його під регіт.
І в цю годину у Парижі
З’явилась донечка, як легіт,
У батька,
що в підлоті ницій,
Найняв убивців.
Ми молим, впавши на коліна,
Щоб гнів небес минув дитину!
II
Серед пісків зарили його вправно –
Ні горбика, ні жодних міт і віх,
Зламали грізні приписи Корану,
На душу взявши непростимий гріх
Зрівняли схов,
загнавши тіло в сушу,
Злодійкувато замели сліди,
Але забули про безсмертну душу,
Що стала їм суддею назавжди.
Тепер не відмолить їм у Аллаха
За вчинене несосвітенне зло
Що не дали впокоїтися праху
В день смерті,
доки сонце не зайшло.
…І досі вольнодумствуєм
Цей тоскний день, закроєний з туману,
Бреде, як мученик після недуг.
І сонно роззирнувшись доокруг,
Таїть якусь невиразну оману,
Де все таке несправжнє, мов кіно,
Про втечу супермена… з ешафоту.
…Втекти б і нам від суєти й марноти,
Та ба: життя й кіно – не все одно…
Поволі розповзається туман,
Оголюючи виразки будення.
Розпочинає метушню щоденну
Загал, що приміряє Божий сан,
Хоч добре зна, що бог йому – гаман.
Проснулись номінанти у вожді,
Лаштує кримінал себе в обранці.
Одвічний патріот у вишиванці
Над ненькою ридає, як завжди.
Поети із похмілля зазвичай
Властям сукають дулі у кишені
Та пошепки гукають в бій за неню,
Закусюючи салом біль-печаль.
І лиш Тарас в урочім рушнику
Укотре на своїм гіркім віку
З відрази сплюне на хохлацтво щире,
Що, заховавши з-пред очей сокиру,
І досі «вільнодумствує в шинку».