Другі мандри з оберненим сонцем

коли рік не за рік, коли день не при дні, коли жорнами
змелене борошно снило добірним зерном і розкраявся линвами вітер предвічний…
До Плачинди направду треба їхати – і не лише нам, і не лише під осінь, і
не лише за спомином його…

Назагал беручи, у мудрого літами Плачинди свої, осібні
стосунки з часом – у чомусь навдивовиж суголосні езотеричному овиду Ганни
Собачко-Шостак з вихором її птахів і квітів, з нуртом розсіяних барв і тривогою
нескутого лету. Давню, до речі, плекає він мрію – видати книгу
давньоукраїнських мітів та дослідницьких про них екзерсисів, наскрізно
проілюстровану лише її роботами, бо те, що віднаходила мисткиня в розщепленій
акустиці барв, впродовж скількох вже десятиліть шукає Плачинда у сенсовій
тяглості архетипічних оповідей…

 Із простором у
першого в цілім нашім письменстві правдивого аргонавта Стародавньої України
(збився з ліку, рахуючи, скільки перевидань витримав укладений Сергієм
Плачиндою його «топографічний опис» – 
пущена в світи з легкої руки Слави Стецько «Лебедія») теж, звичайно,
свої прецікаві позви, одначе з часом його розмова все ж інтенсивніша, бо саме
він, сивий Хронос античності – скільки пам’ятаю, не втомлюється Плачинда при
цім прикметниковім означенні нагадувати, що цілісінька та античність «із зерна»
наших наддніпрянських антів проросла, – спроможний брати і повертати,
відпускати і привласнювати, змішувати світи і поєднувати виміри, скеровуючи рух
семантичних стихій від омеги до альфи, від греків до варягів, від затоплених
Дніпрових порогів до лелечого знаку пелазгів. Когось така встояність в
оберненому часі змусить здивуватись, когось – замислитись, бо де ще знайдеш
людину, для якої однією з підстав щоденного думання є, для прикладу, клопоти з
давніми айнами. А ще спроможний час обдаровувати рятівним забуттям, захищаючись
від розсіяного в механічному простірі лінеарного постмодерну «білого шуму» –
непотрібної інформації, яка слизьким своїм лепом майже всуціль «по городах»
(озивається наразі «Листами з хутора» Панько Олелькович Куліш) притлумила
сенсовість. Знати, і то досконало, до дрібної мачини подробиць направду важливе
і так легко, знічев’я ніби, стинати плечима, зачувши про для когось такі
визначальні абишиці з їхнім брендінгом і ребрендінгом, відрами з гламуром і
промоцією в прайм-таймі –  то його
органічна стилістика. Жоден архів, жоден «спецхран», закритий і відкритий, не
розкаже так і стільки, як автор «Неопалимої купини», об тім, як знайшли по війні
у якомусь підмосковному сараї роботи тієї ж таки Собачко-Шостак, з яким боєм
«пробивали» їй першу виставку, як катований ГУЛАГами історичний романіст Микола
Глухенький працював над «Коліївщиною» та книгою про Михайла Максимовича;
згадував колись Плачинда, як у кожну поїздку до Глухенького – той жив інвалідом
у Фастові після «лагєря», де його під час табірного повстання з усієї сили
вдарили автоматним прикладом по голові – чіпляло до нього КДБ «хвоста», дак
Плачинда якось не витримав і, підійшовши до одного з цих «топтунів», кинув: «Ви
ж гроші народні марнуєте дарма. Як вам так муляє, я б і так сказав, скільки
разів я до Глухенького їздив»… Одначе ставлю пляшку п’ятизіркового «Старого
Кахеті», що у нього на щастя (без найменшої цяти іронії про це пишу) «нуль
інформації» про те, що таке смартфон або якими новими текстуально-анемічними
гімалаями потішили громаду Любко Дереш з Іреною Карпою. І вільно комусь в
«яшику» там чи YouTube приторговувати собою креативним, розкутим і незашореним,
таким собі «передовиком капіталістичного змагання», що вже й традицію обтрусив,
і учепистої народності позбувся, проте Сергій Плачинда – достоту «людина старої
України» – цієї пантоміми з елементами клоунади ніяк не «зацінить». Хоча б
тому, що належного на такий моніторинг «імущества» у нього немає. Плачинда втішається
іншими добрами козацькими – пожовклими паперовими картками із покладеними на
них записами передісторичних наших мітів, які у подаленілі 50-ті й 60-ті тихцем
переповідали «столичному журналістові» по глухих селах і загублених хуторах
напівживої України, особливо  там, куди
доріг не було і болотами треба було йти («корочка» кореспондента «Літературної
України» багато тоді дверей відчиняла, та й місцеве начальство часто бувало
вахлакувате, «бдітельность» втрачаючи); старими – не «постановочними» – світлинами,
де дух і гомін доби, і Дзюба там молодий і дженджуристий, і Леонід Коваленко у
мудрому німуванні; епістолами тих, хто вже у засвітах – на лугах калинових;
збереженими навіщось (Плачинда знає – навіщо!) адресами побратимів – тих, з ким
легко колись дейкувалося при столі і добре стоялося при справі…

І сонцем – воно у його Кантакузівці також своє, осібне, за
Сковородою («лівобережним утопістом» – таки влучно його у 20-ті Матвій
Яворський означив) подвоєне і єдине, впізнаване і собі не тотожне – це я примітив
ще минулоріч, коли вперше побував у його лівобереж¬но-черкаській
схимі-екзилі-самотині. Уже під вечір, по гостині й балачці тривалій, коли водій
впевнено взяв на Київ і мені вільно було, позбувшись штурманських клопотів,
озирнутись довкола – не шукаючи за вказівниками обабіч дороги, а вільно й
незацікавлено долаючи шлях (то супротилежні екзистенційні стани), – впало у
вічі стрімке і медитативно-пластичне водночас зішестя його на звивисте свічадо
Чумгаку. Легкою ходою надсвітньою ішло Сонце водами цієї дивної ріки з дивним
іменем (нашим-ненашим? У товщі віків запитаймо), і не було воно тоді схоже на
звичний нам присмер¬ково-ярий диск старожитнього Єгипту, владичий і недосяжний,
а легко і пружно сіялось розсипом барв… Певно, саме таким і має бути Сонце обернене,
Сонце офіри, а не веління, яке у зникомій дещиці часу лише і явить себе, бо ж
справдешня єпіфанія завжди скороминуща у з’яві і тривка у вічності…

Власне, другі мої мандри, цьогоріч¬но-травневі, першу
подорож не так доточували подієво, як текстуально розпросторювали. Якщо тамтим
роком найбільше важили для мене топоси, напрями й мапи автомобільних доріг
(хоча й цьогоріч випало знову за штурмана правити, тож можу натепер перед
всенькою українською літературою посвідчити: «Їй-бо, знайду я дорогу до Плачинди»),
то в цій нашій з Михайлом Сидоржевським Одіссеї визначальною була вже не
топонімічна стихія землі, коли впиваєшся повабом назв ніби вперше відкритих для
тебе тотальностей – Борщів, Трубіж, Богданівка, Кононівка, Шрамківка, про які
знав ніби і не знав, бо в суто людському наближенні серцем їх не «торкався»
(хоча й треба пильнувати: земля та полонить собою, достоту як Маланюкова
«відьма-сотниківна, мертва й гарна», і не встигнеш навіть очима кліпнути, як,
проминувши свій за Богданівкою поворот на Драбів, нестимешся прямісінько до
Пирятина, назустріч грішному поповичу Олексію, писарю військовому, який на
Чорному морі потопав, бо прощення від отця й матері на брав),– а субстанція
слова. Яка проявлювалась спочатку ніби знічев’я, у балачках про якісь довколаспілчанські
абищиці, фрагменти доль у «битих файлах» марнославства, довічну сільську
недороблену роботу, проте десь невзабарі впіймав я себе на думці, що тече крізь
ту позверхню комунікативну роззосередженість пружне річище невипадкового сенсу.
Михайло взявся був згадувати давнішнє – як у його селі років ще із сорок з
гаком тому, коли типажі і характери сиділи у надвечірній тиші на колодках і
призьбах, а не упокоїлись остаточно на світлинах Музею Івана Гончара, трапилась
йому до рук – «у нагрузку», як затятому читачеві – якась книжка, і він відкрив
для себе «Лебедину зграю» Земляка, по тому перейшов до пригод у
буйно-погибельні 90-ті і свій там досвід вимушеного і засадничого водночас
не-читання, одначе всі його ретроспективні екзерсиси у парадоксальний спосіб
вивершувались розмисловою кроною дискурсів про Кобо Абе, контраверсійне
історіописання Загребельного в критичній опінії Матвія Шестопала, асоціативну
прозу (після мандрівки «по свіжому» перечитав його друкований в УЛГ
асоціативно-розкішний есей «Медитації в хаті з вікном на захід сонця» і знайшов
там мотто до свого тодішнього настрою: «він почне жити не так, як тепер –
захекавшись у безкінечній гонитві за примарами, а по-іншому – так стишено й
безсловесно ростуть дерева, проростаючи корінням і гіллям у світ; так сумирно
дихає трава, дослухаючись до гулу підземного»).

У Плачиндовій хаті в Кантакузівці, змившись з дороги доброю
водою біля криниці (днина стояла гожа, і так якось неймовірно, чи, як виправив
би Мілан Кундера, нестерпно легко було довкруж), коли сіли ми до столу і
відкоркували пляшку вподобаної ще дідом Тараса Григоровича «тієї», а господар
нам на втіху пішов блукати закамарками споминів про те, як знайшов він церковну
книгу із записом про народження Юрія Яновського, як матір творця «Чотирьох шабель»
і «Майстра корабля» з повними сліз очима розповідала про страшну таємницю
їхньої родини – долю Петра, рідного брата Івана Яновського (зі школи ще ж бо
пам’ятаємо, що класик по-батькові – Іванович), якого взяли заручником (десь там
біля їхнього села у степу більшовицького фін¬агента пристрелили) і розстріляли
у 20-му за одне тільки, шо той до церкви у Нечаївці у вишитій сорочці пішов,
про Григора Тютюнника, який до того, як прорвалось у ньому те родове, генетичне
і він на українську перейшов, таким затятим шовіністом був, що крий Боже,
снувалася мені думка, що всі отсі викшталтувані тексти-спомини, за якусь мить
перед тим вихоплені з акустичного свого інобуття (добірні з них кусники подано
в попередньому числі УЛГ) – то фрагменти «оберненої» історії нашого
письменства. Не парадно-вишикуваної, а трагедійної, відчайдушно-цілої,
справдешньої, про яку лише обрані знають, ті, у кого в хатах дерев’яні полиці з
ТАКИМИ книжками, Кобзаревий портрет у рушниках, зі стосами пожовклого паперу
старезний – не «дееспешний», а на живу дошку – письмовий стіл.

Саме за таким столом і належиться її, «обернену» історію,
писати, бо багато чого там уже постало – місце, сказати б, намолене… Давніше,
ще коли ми у відділі української літератури із Плачиндою посиденькували, розповідав
він, що на тій дерев’яній твержі і «Не¬опалима купина», і «Київські фрески» на
папір лягали – та високого регістру проза, про яку нині якщо й згадують, то
хіба в контексті заборон та всіляких цензурних придибенцій, а треба б – втямив
я того дня в Кантакузівці навдивовиж виразно – у цілокупності стилістичного
нурту. Засадничо «оберненого» супроти одновимірного й розволокло-багатослівного
квазі-стилю, що ним, аби накрити мокрим рядном «соціалістичного змісту»
«національну хворму», височайше наказано було писати в Малоросійській губернії
Шелеста-Щербицького. Бо в Плачинди один захеканий прикметник не хапає за поли
інший і слова не човпуться у вервечках безкінечно-одновимірних речень – там
нуртує достеменна епічність, будь-якої миті ладна розпросторитись проявленою у
понадбутті візуальною справдешністю й глибиною. Невипадково ж геніальний
Іван-Валентин Задорожний, який в образотворенні першим сягнув парадоксальної
бутності доглибних архетипів до-києворуської ще доби, прочитавши поч. 80-х
дивовижу «Київських фресок» – другу на всю тогочасну суч¬укрлітературу книгу,
яка поряд з «Мечем Арея» Івана Білика не зливала мелос проукраїнської історії в
парткомівські ночви «трьох братніх народів», а чесно й високо симфонізувала
його – сказав, що в ній кожен абзац вимагає окремішнього візуального втілення.
Та ось хоча б і цей, з повісті-фрески «Роси» – про праматір українських
світлиць: «Долівка встелена торішнім дубовим листям і свіжою м’ятою. Під
стінами – широкі лави, вирізані колись з грунту й вкриті грубими ряднами. Між
лавами в кутку праворуч стара-стара піч, схожа на скіфський намет. Таких печей
у Каневі вже не побачиш. Там, за цією піччю, на лаві і виріс він»…

Дорогою назад більше німували – так буває, коли,
виповнившись часом і простором, ще й сам до ладу не знаєш, як той досвід тобі
надасться і чим обернеться. Про щось міркувалося, снувалися якісь думки…
Пам’ятаю, Михайло ще сказав, що треба буде під осінь знову в дорогу
лаштуватися, і неодмінно з диктофоном, бо скільки ще Плачинда всього не
розказав. Я тоді над цим особливо не застановлявся, погодився – та й по всьому,
але нині, вже майже як місяць відтоді минув, гадаю так собі (маю таку звичку –
до недодуманих думок як до недописаних текстів повертатися), що Михайло тоді
сказав щось більше, ніж сказав. Бо до Плачинди направду треба їхати – і не лише
нам, і не лише під осінь, і не лише за споминами його. До Плачинди треба їхати
за Україною. Бо ми багато чого ще не знаємо – якою була мова етрусків, чи
курять пророки «Приму» натщесерце, куди вітри щороку осінь відносять, але
безпомильно нам відомо (бо «відати» – воно ж з Ведами метафізично римується),
що Плачинда – в Україні. На тому відкраяному – з оберненим сонцем, макабричними
видивами, синіми алконавтами і таємними волами – шматкові нашої колективної
долі, який Кантакузівкою називається.