1. «Є В КОЖНОГО СВОЯ П’ЯТА АХІЛЛА…»
Глупої ночі, коли прокидаюсь від бухання крові в голові, я,
прийнявши ліки, протягом останнього тижня веду з Вами довгі розмови. Часом до
самого ранку. Ви, як правило, мовчите, бо все сказали у своїй «Віщій Зорі»,
читаючи яку, я все більше переконуюсь, що Ви – мій духовний брат. Ми захищаємо
спільні позиції. У нас схожі здобутки і майже близнюки невдачі. Ми обоє – діти
війни. Ви – Громадянської, я – Вітчизняної. І народилися під однією зорею. Для
обох навіки став святим Степ (спробуй знайти в нашій творчості оду могильникові
села – місту!). І Ви, і я скуштували журналістського хліба, віддали найкращі
роки життя педагогічній ниві. Обоє не писали «віршиків-паравозиків», а тому до
Країни Поезії прийшли сивочолими. Ми залюблені в історію України, а тому
постійно знаходимося в опозиції до будь-якої влади. Обоє кохаємося в японській
і перськомовній поезії, а чудесні вірші будь-якого поета і будь-якою мовою
прагнемо (звичайно, з чужою допомогою) передати українською. (Ваші переклади, до
речі, заслуговують найвищої похвали).
Ми далеко не генії, але й нам іноді вдається пробитися до
Астрального архіву, двері якого стереже сам Господь, і вхопити образ, який
віддається щемом у серці. Пам’ятаєте: «Моя душа розщеплена, як атом…»? Цей
образ нам підказали з потойбічних світів покійні наші вчителі, та використали
ми його, звичайно, по-своєму. «Моя
душа, розщеплена, як атом, волає про рятунок до Небес, бо чую «мій народ», а
бачу натовп, який у рабство продає себе»,– написав кілька років тому я, а свої
рядки Ви не забули. А як я був уражений, взявши до рук Вашу останню книжку
«Ахіллесова п’ята»!..
Та, врешті-решт, і Ви, Майстре, дивитесь на цю проблему
(коли ж митців цінитиме народ!) схоже: «Багато геніїв серед поетів
розвелось…» ( таке я вичитав у третьому тому «Віщої Зорі»). За подібні думки мене пропісочили на
сторінках «Літературної України»: «… Йому дивно: чому ті, які пишуть слабше
чи на одному рівні з ним, мають більше визнання, ніж він?» Так писав про мене
Петро Сорока, письменник з Тернополя. І хто з моїх колег чи земляків захистив
мене? Похихикали в кулачок – і тільки! Вдарять колись і по Вас! Сьогодні просто
остерігаються зачіпати Патріарха української поезії. Та, гадаю, Вас це не
страшить, бо Ви «обрали страдництво Поета». За довгі роки життя Ви, очевидно,
переконалися, що поет у боротьбі зі злом часто залишається самотнім. От і в
нашому, рідному для обох, Кривому Розі йде повальна русифікація. А лавреат
Державної премії імені Шевченка (!) видає газету російською мовою. Чому не українською?
А «навару» буде менше! І кого з письменницької братії це хвилює? Спробував
спитати через «Літературну Україну». Та, як кажуть, не судись з багатим: укрили мокрим рядном, бо той письменник видає
для друзів журнал «Кур’єр Кривбасу». За двомовність можна лаяти лише депутатів
(все одно не чують!), бо в боротьбі за рідну мову ми доходимо до блюзнірства: у
Дніпропетровську конкурс знавців української мови відкрити доручили все тому ж редактору і власникові російськомовної
газети. Фарисеї!..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Та хоч як би там
було, ми обоє ревно віримо, що наша праця не була даремна. «Мій голос нащадок
почує», – пишете Ви, а я епіграфом до останньої книжки поставив вірш Марини
Цвєтаєвої, в якому є такі слова: «Моїм книжкам (нечитаним книжкам!), отим, що
на полицях магазину, де їх ніхто знічев’я не листав, колись, дасть Бог, немовби
цінним винам, настане час!.. Чи, може, вже настав?» Останнє питання – гріх перекладача, та,
врешті, його задає кожний сучасний український письменник. Чи не так?..
2. ІРОНІЯ, ДИЛЕТАНТСТВО ЧИ ФАРИСЕЙСТВО?
Як часто ми
закликаємо один одного бути чесними, об’єктивними, толерантними. І як рідко це
нам вдається. Зокрема й мені. Спробуй не покривити душею, оцінюючи набутки
ближнього!.. А якщо взяти до уваги, що я не літературний критик (у мене навіть
відповідної лексики немає, а від слів тезаурус митця випадаю, як казали мої
учні, в осадок), то годі чекати чогось
путнього. Колегам-вчителям (не письменникам!) та кільком авторам підручників я
більше відомий як вдумливий читач хрестоматійних творів, які вивчають у школі
(часом мені вдається побачити те, що пропустили «граблі» маститих критиків). А
Ви, мабуть, котрий рік ждете від мене професійної оцінки Вашої творчості? Яка
там професійність, коли я з трудом згадую поетичні тропи! На моє щастя, Ви, як
запевняє одна жіночка, творите, не задумуючись над нормами шкільної теорії
поетичних тропів: «У нього одне завдання – якнайповніше виразити себе, вмістити
в рядки модельованого тексту максимум
художньої інформації, аби передати її своєму рецепієнтові…».
Кладу руку на серце і щиро зізнаюся: коли б не читав збірки
статей «У сяєві Замцерли», то Ви не читали б мого листа. Я схилив би голову
перед авторами передмови до чотиритомника і привітав би Вас по телефону з
прекрасним виданням. І все!.. А прочитав – і задумався: «Іронія, дилетантство
чи фарисейство?» Чому так подумав? А в більшості випадків в авторів збірника не
виникає труднощів, коли вони оцінюють Вашу творчість. Все просте, все
зрозуміле, як вареник в сметані. Тому до неологізмів записуються широковживані
слова, а справжні неологізми чи, вибачте, недоречно вжиті слова і
словосполучення не викликають сумніву, наче автор статті користується ними з
дитинства. А я, старий дурень, виписав сотню слів, щоб колись, коли закінчиться
моє заслання на хутір Михайлівський, поритися в словниках. А потім погодитися
(і похвалити!) або визнати за помилку поета. Моя добра знайома, професор
Прикарпатського університету Ольга Слоньовська, з цього приводу сказала так:
«Багатьом молодим, та й старшим теж, українським літературознавцям бракує не
таланту, а звичайної сумлінності, працелюбства, трудоголізму. Зустрічаються
«наукові» статті і навіть монографії, до яких епіграфом може послужити прислів’я «Біг пес через овес,
не шкодило ні псові, ні вівсові…»
Справді,
низькопробна продукція критиків сприймається за наругу над творчістю
письменника. Читаєш подібне «знавство» – і нічого нового не відкриваєш:
безпристрасне цитування, часто-густо убоге переповідання прозою ліричних
творів, що взагалі не допустимо. Зате амбіцій, наче десяток Америк відкрили! А
ще умовиводів! Скажімо, на сторінці 63-й я прочитав, як оцінили, шановний
Майстре, Ваші вибрані твори «Вишиванка від євшану» (чудесна назва!). Сипле на
голову попіл відомий поет Віктор Корж: «Ми всі, Миколо Антоновичу, вас
недооцінили…» Бідкається, що Ви не рветеся на сторінки журналів, не подаєте твори на здобуття літературних
премій, голова Дніпропетровської обласної організації СПУ Леся Степовичка. У перезві
(ох, і словечко!) з її словами й висновок Віктора Коржа: «Том вибраних поезій
вартий Шевченківської премії». Ці люди говорили серйозно? То що вони зробили,
щоб ситуація змінилася? Адже кому, як не кафедрі української літератури
Національного університету чи Спілці письменників висувати митця на здобуття
Державної премії? Чи це вони просто говорили для красного слівця, щоб потішити
старого поета? А може, ми з Вами не помітили іронії? Бо далі авторка
дослідження пише: «Хтось би задер носа, натиснув на всі важелі, аби ту премію
одержати, а наш поет – промовчав…».
Отак, не більше і
не менше. Ви мали задерти носа, бо Вас похвалили молодші колеги, які ще під
стіл пішки ходили, коли ви були поетом. Як Вас погано знають! А Ви мовчали, бо,
напевне, не вірили в щирість слів. І це була єдино правильна позиція – не
скандалити ж! Гірко читати, що молоденька студентка знає, що в незалежній
Україні треба натискати на всі важелі, аби ту премію одержати. І тут, в колі
«інженерів людських душ», лихозвісне «ти – мені, я – тобі!». З четвертого тому взнаю, що врешті 5 грудня (на день
народження!) 2009 року Вам вручена премія імені Кононенка. Щиро зізнаюся, що не
чув про таку. Як багато хто не чув про мою нагороду – премію імені дисидента
Івана Сокульського (я натяк зрозумів: шануйся і не зарікайся ні від суми, ні
від тюрми!). І не питайте мене, коли митців цінитиме народ. Ніколи не цінитиме,
бо до народу нам не достукатися, маючи тиражі в дві сотні примірників (такі
наклади – для домашнього вжитку, хоч як гірко це усвідомлювати).
3. НОТАТКИ НА ПОЛЯХ
А далі – найважче:
сказати слово про Ваш п’ятитомник («Віща Зоря» + «Ахіллесова п’ята»), на який
обіцяних в урочистій обстановці грошей так і не виділили (це також оцінка!).
Після деяких роздумів згадую оповідку з життя музикантів.
Молодий музика,
бажаючи зробити своїм союзником Моцарта, на концерті відомого композитора
Гайдна сказав: «Я так не написав би!» –
«Я також, – швидко погодився Моцарт. – А знаєте чому? Бо ні вам, ні мені, не
прийшли б у голову такі чудесні мелодії…»
І я зізнаюсь, що
такого багатотомника не напишу. Говорю і про якість, і про кількість. Це –
фантастичний труд. Ви – воістину трудоголик! Але… коли б я був Вашим видавцем
чи редактором (на жаль, цього слова я не помітив у вихідних даних томів, а на
справжніх – від Бога! – редакторів молився навіть прекрасний знавець мови
Михайло Стельмах), то кілька порад (а може, і зауважень) дав би. По собі знаю,
як важко скомпонувати написане, зробити макет, подумати про ілюстрації. А потім
судити самого себе і не пропустити навіть… титли.
Вірю – не вірю! Деякі рядки поеми «Парта» пахнуть ХХІ
століттям. Ну не могли Ви написати про тогочасних вождів отак. Думати – могли,
але писати!.. Почуття самозбереження не дало б. Не гріх помилитись, коли читаєш
поему-сповідь «Гріх» (у вухах звучить «Онегин, добрый мой приятель…»). Краще
б кілька окремих віршів! Місто Горький, 1944 рік. Ви ще в Росії, а вже побували
в Трансільванії та Тіролі (вірш «Гармонь»). Я читав Ваші вірші, спогади про
війну, а перед очима – кадри з кінофільму «А світанки тут тихі». Мені здається,
що подібну повість і Ви могли б написати про дівчат-зенітниць. Написати ще в ті
дні, коли пальму першості віддавали прозі. Боротьба за місце під сонцем
завадила? Жартую, бо знаю, як виснажує редакторська робота…
А може, досить
сипати сіль на рани? Біля вірша «Двері
Раю» я поставив великий знак +. Боже, як гарно. І не треба хвалебних слів та
спроб інтерпретації. Справжня поезія – це коли так сильно і свіжо сказано, що
хочеться запам’ятати, а ще позаздрити «білою» заздрістю. І таких плюсів по всіх
томах – не злічити, та чимало і мінусів. А звідси – крамольні думки: «Не
поспішаймо слати до друку чернетки. Не забуваймо, що її величність Поезія
любить піт письменника. Перевертаймо тонни словесної руди заради одного слова,
як радив поетам незабутній Маяковський. Хоча, правду сказати, лексичний запас у
Вас багатющий»…
4. УРОКИ КЛАСИКІВ
З особливою увагою,
зрозуміло, я читав сонети, зокрема вінок сонетів «Київська Русь». Ревниво
читав, бо ж сам колись, як Вам відомо,
звихнувся на сонетах, хоча, працюючи в газеті, умовляв Григорія Дикуна
(не забули такого?) не писати їх, бо прокляте римування «викручує руки». Ой, і
викручує!..
Ваша «Київська
Русь» мене подивувала пієтетом перед князями, наче Ви і самі княжого роду. Отут
у нас погляди розбіжні, бо я не знаю ні
царя, ні князя, достойних любові
простого смертного. Як тут не згадати незабутнього Василя Симоненка, який
гордився тим, що його предок – полтавський мужик. Починаєте Ви сонетом «Пращур»,
але переносите свого героя в ХІІІ століття (має здолати монгола!), хоча за
логікою він має жити раніше Аскольда. У
другому сонеті є цікавий рядок, який, мабуть, так подобається дослідникам Вашої
творчості: «Від ювенальних проб до попелу смеркань…» Спробую «перекласти»:
«Від неповної статевої зрілості…» А що означає «ловецький терен»?
Рівноапостольна княгиня Ольга – убивця 5 тисяч деревлян, порушниця закону про
послів – Вам також до вподоби. Люди, як я переконувався неодноразово, обожнюють
злих і жорстоких (не забули, як Ваші ровесники молилися на Сталіна?). А в чому
святість князя Володимира? Очевидно, в тому, що мав 800 коханок, 5 дружин.
Тому, мабуть, в автора вінка сонетів навіть тать (злодій) жіночого роду…
«Викручування рук»
відчутно і в десятому сонеті: «Олега Гориславича, інтриг тхора, що з половцями
ніс Русі потраву…» Що то за тхір-інтриган? А потрава – це спаш волами чи
кіньми чужого жита? У дванадцятому сонеті Володимир Мономах, автор «Повчання»,
якийсь чудний і недалекий. Він знав «коня, дорогу, посошок, оружжя брязк, в душі
терпкий осадок, і половчанки плач, і Місяця рожок, і смерті невблаганної
завдаток». Так, вибачте, вінки сонетів не пишуться. Але прошу Вас: не беріть до
серця мої нотатки на полях Ваших книг. Ви маєте великий дар від Бога, хоча
мені, повторюю, незрозуміла Ваша «гонитва до моста», яка не завжди приносить
бажані результати. Скажімо, такий грубезний четвертий том Ви написали всього за
два роки!.. А за ним – ще одну книжку!..
Винен вік
старозавітних пророків?. Тут, як кажуть, нічим не допоможеш, бо час невблаганний.
Але краще сотня гарних віршів, ніж тисяча – харч для критиків і критиканів.
Дмитро Павличко закликав мене писати один сонет на рік! А ще ударив нижче
пояса, бо мої сонети не канонічні (тобто не італійські!). Але ні слова не
сказав, коли я показав, як римування «викручувало руки» класикам – Максимові
Рильському та Андрію Малишкові. Щиро зізнаюся, що сонет для мене – це щось
майже святе, а тому я не терплю різноманітні штукарства. Наприклад, в нас
носяться, як дурень з писаною торбою, з поетесою з Німеччини Еммою Андієвською.
Запопадливі критики прощають їй все – і те, що її поезії побудовані лише на
асоціаціях, які типові для сновидінь, і
те, що сонети вона пише «з жіночими клявзулями», порушуючи навіть ритм, і те,
що рима асонансова, тобто базована на однакових приголосних, а не голосних! Але
ж хтось має і заперечити цим «критикам» та пропагандистам штукарства. Сонет,
який шелестить,– не сонет, бо «сонет» – це звук!..
«Ночі Коматі», написані в ХІІ столітті монахом Рубако Шо, і
які Ви плідно використали, я відкрив для себе навесні 2004 року. Враження було
настільки сильним, що відразу взявся за переспів. До друку не подавав,
вважаючи, що наші видавці (та і читачі)
ще не піднялися до розуміння такої краси, а тому звинуватять перекладача
в аморальності, хоча розбещене ХХ століття вихлюпнуло на телеекрани кров і
смерть, цинізм і сексуальну розгнузданість. І як мені було прикро, коли далеко
пізніше «Літературна Україна» надрукувала переспіви поета зі Львова Богдана
Стельмаха.
«Троянда любощів»,
на моє глибоке переконання, засвідчила, що її написав Майстер (саме так – з
великої літери!). Минуть роки, забудуться всі наші потуги написати безсмертну
пісню, а «Троянду…» пам’ятатимуть, як і її автора. А до Вашого 100-річчя,
коли в нас буде український президент і українська влада, ми ще з Вами
попрацюємо над істинно вибраними творами, які видамо стотисячним тиражем для
золотого фонду нашої літератури. А поки що «хвалу й хулу сприйміть байдуже».
Історія всіх нас розсудить. І кожному воздасться – і за нелегку працю на
поетичній ниві, і за нещиру похвалу, і за необ’єктивну критику…
м.Кривий Ріг