На черговому засіданні творчого об’єднання столичних
критиків (голова Михайло Наєнко) в
Будинку письменників України ішлося про роман. Виявилися, як і варто
було сподіватися, різні підходи: від історичного до тематичного, стильового, до
питання власне жанру. Дискусію, за ініціативою голови, було спрямовано до
питання, що ж тепер маємо: роман чи антироман? Одно слово, розмова склалася.
Михайло Наєнко: Хоча роман має за плечима тисячолітню чи й
довшу історію, але домінуючим жанром у літературі він став лише 200 літ тому. У
своєму лідерстві він замінив драму й епічну поезію, не одразу, проте, втративши з ними зв’язок. У першій чверті ХІХ
ст. він ще був поетичним, віршованим
(«Фауст» Гете, «Дон Жуан» Байрона, «Євгеній Онєгін» Пушкіна, «Пан
Тадеуш» Міцкевича, «Гайдамаки» Шевченка й ін.). Лише після романів Вальтера
Скотта й Теккерея йому судилося стати прозовим і таким, що перебрав на себе
лідерські функції в європейських літературах. В українській – цю традицію започатковував П. Куліш своєю
«Чорною радою» (1857); підхоплена вона була згодом Свидницьким, Нечуєм і
Мирним, а зміцнив її на рубежі ХІХ-ХХ ст. Франко, сказавши, що роман посяде
лідерські позиції і в подальші часи, і це буде переважно роман із соціального
життя. Так воно й сталося, хоча утвердження модернізму активізувало на якийсь
час малі художні форми – ліричну поезію («Зів’яле листя» Франка, ліро-поеми
Лесі, поетичні візії «молодомузівців», «хатян», символістів, неокласиків,
футуристів та ін.) і новелу (Стефаника, Коцюбинського, Яцківа, Косинки й ін.),
які поступилися роману лише в кінці 20-х років ХХ ст. «Уліс» Джойса, трилогія
«США» Дос Пассоса, «Вальдшнепи» Хвильового, «Місто» Підмогильного, «Майстер
корабля» й «Чотири шаблі» Яновського,
деякі пізніші твори такого типу тут не дадуть, як кажуть, збрехати. У часи соцреалізму вважалося теж добрим тоном
письменства, коли в ньому з’являлися великі прозові форми. Щоправда, тоді
великими вони були здебільшого за обсягом: в концептуально-естетичному ж
розумінні це була переважно кон’юнктурна література, хоч і претендувала на
епічне осмислення світу та людини в ній. Не потонути остаточно в
соцреалістичній каламуті їй не дали
тоді, почасти, романтичні візії в романах Яновського, Гончара,
Стельмаха, а в діаспорі відповідну романну температуру підтримували У. Самчук
(«Волинь»), Ю. Косач («Еней і життя інших»), І. Багряний («Сад Гетсиманський»),
В. Барка («Жовтий князь») та ін.
Оновлення романного жанру намітилося в перехідний (від
модернізму до постмодернізму) період (50-70 роки ХХ ст.): Хемінгуей, Ремарк,
Бйоль, Маркес, Айтматов, Биков, Астаф’єв, а в Україні – «Козацькому роду…»
Ільченка, «Собор» Гончара, «Лебедина зграя» Земляка, «Зорі й оселедці» Міняйла,
«І будуть люди» Дімарова, «Мальви» Іваничука й ін. Романтичне в них
співіснувало з магічністю, вияви реалізму – з химерністю, і це дало змогу
«перехідним» романістам свою епоху все-таки художньо зафіксувати й довести, що
вони ще не зовсім відступали від давньої метафори Теккерея – «романіст знає все» (40-50-ті роки ХІХ ст.).
Від цієї традиції стали відверто відходити ближчі до нас за часом
постмодерністи, які й доклалися до факту, аби роман поступово перетворювався на
антироман (назва, звичайно, умовна).
Інерцію, проте, зламати
не так просто чи легко. Старше (і дехто з середніх) покоління
письменників, не уникнувши, щоправда, певного тиску на них постмодерної
антипоетики, все ж продовжують підтримувати гонор класичного роману і в останні
два чи й три десятиліття. І не тільки підтримувати, а й збагачувати романну
ауру новими художніми явищами. Нове, як знаємо, починається там, де література
раптом починає заглиблюватися в головні константи буття, а саме – життя і
смерть людини, вічність і невмирущість
її, а крім того, пробує заглянути і в майбутнє тих вічностей чи
неперебутностей. Несподіваними тут виявилися деякі новелістичні спроби
Мушкетика про «вічних» героїв світової та суто української античності (новели
про Сократа, Сізіфа, Хмельницького й ін.), а кілька інших прозаїків заглибились
у вічність суто своїх, українських Іванів
та Миколаїв («Тисячолітній Миколай» Загребельного, «Вічний Іван»
Міняйла, «Століття Якова» Лиса), а також – настроєних (в оточенні колонізаторів)
на нездоланність Чорних Воронів, захмелених руйнівною глобалізацією Самашедших,
націлених у завтрашній день Гайдуків і т. ін. Я маю на увазі насамперед романи
Шкляра («Чорний Ворон»), Ліни Костенко («Записки українського самашедшого»),
Щербака («Час смертохристів»). До них у певному розумінні примикають молодші
автори «Щоденного жезлу» (Пашковський),
«Солодкої Дарусі» (Марія Матіос). У їхніх творах залишається живим і
необхідним для романного мислення суто епічний шарм, якому, зокрема, дуже
послідовно не давав вивітритись з української романістики в 60-80-х роках Роман
Андріяшик, хоча, звичайно, досі дає про себе знати й непереборна в українській прозі ліричність
та подекуди нав’язлива публіцистичність. Непереборну ліричність свого часу
«виправдовував» академік О. Білецький (українська проза, мовляв, ще не зовсім
відчахнулася від поезії), а сучасний крен у публіцистичність іде, швидше
всього, від катастрофічності і поки що безперспективності в своєму розвитку як
нинішньої світової, так і суто української дійсності. І. Дзюба в «Спогадах і роздумах
на фінішній прямій» наголосив, що йому зараз прагнеться все-таки дізнатися, «на
якій стадії перебуває… “цивілізований
світ”? А Україна? Де ми, які стадії пройшли, які перескочили і куди
встрибнули?». Цією ж проблемою клопочуться, відтак, і сучасні романісти, за
винятком, звичайно, тих, кого я називаю постмодерними антироманістами. Не можна
сказати, що їх такі питання зовсім не турбують. На цьому шляху перебуває,
зокрема, О. Забужко, здолавши вже немало бар’єрів, ідучи від «Польових
досліджень…» до «Музею покинутих скульптур». Найважче їй, як видно, вдається
вийти на великий час художнього простору, який розчиняється в неї, бува, в
багатослівних відсебеньках та в споганенні тексту ненормативним несмаком, з
яким вона перебуває, як видно, в стосунках цілковитої дезорієнтації.
Невипадково ж, мабуть, у романі Щербака «Час смертохристів» авторці з іменем
Ксеня влаштовано столітній ювілейний захід в Оперному театрі саме за
прищеплення в літературі образності на зразок: «Візьми в ротика… глибше візьми…
глибше, ну!».
Більшого, ніж нині, обіцяв своїми ранніми романами «Московіада» й «Рекреації»
Андрухович, котрому втримати всі клепки в недавньому романі не допомогли навіть
дванадцять обручів (така назва того роману), а за книжку невизначеного
жанру про «інтимні міста» його удостоєно
навіть антипремії «Золота булька». Ніяк не вдається вхопити романної тропи
також молодшому серед названих авторів Жадану, який, хоча й здобуває
популярність у певного кола читачів чи рецензентів, але пропонує поки що більше
зеленцю, ніж достиглого художнього продукту. Як для роману, в нього ще зарідке
письмо і до того ж – розбавлене такою ж ненормативною «жижою» (а часом ще й
дурнішою), ніж в О. Забужко. А є ж багатющі способи передачі її іншими,
образними засобами. О. Купрін свого часу закликав письменників «гнати» з
художнього тексту будь-які називання, а надто – біологізми: «Даже не пиши
“поцеловал”, а изобрази самый поцелуй… Всегда живописуй, а не веди полицейского
протокола». Одну з форм «живописання» ненормативу запропонував, наприклад, А.
Дімаров у «Поемі про камінь»: «…На візкові… сиділи два мужики, як чорти,
зарослі густющими бородами, і ще до нас не під’їхавши (в тайзі. – М. Н.), не
привітавшися навіть, заходилися нас матюкати. Це були не просто матюшники, а
матюшники-віртуози, матюшники – народні артисти. Спершу матюкалися соло: один
гнув матюки, аж довкола темнішало, другий слухав його з явною насолодою та
певною долею заздрощів. А коли перший втомлювався, починав сольну партію
другий. Потім вони стали нас матюкати дуетом. Скільки живу, а таких віртуозних
матюків чувать не доводилось. Навіть на фронті. “Истинно русский мат” злітав аж
під небо, гнув сосни донизу». Без жодного ненормативу можна, виявляється, не
тільки зобразити, а й передати національну ментальність «истинно русских» його
носіїв. Чи доростуть до такої форми
письма Жадан чи Забужко – покаже час, але в одному певний прогрес у них
усе-таки намітився: перший дедалі активніше став підтримувати національний
мотив українськості в зображенні захаращеного колишнім «старшим братом»
харківського регіону України, а друга поступово відійшла від негацій щодо
українства, яку в «Польових дослідженнях …» перенесено було навіть на державний
гімн: «…Кембриджські приятелі лягали зо сміху, коли… переклала їм початок
національного гімну, “Україна ще не вмерла” – “Це що за гімн такий?”, а й
справді, ні фіга собі заспів – якраз із таким
“турка воювати”, коб не часом». Подібне в романах О. Забужко вже,
здається, не з’являється, бо авторка, мабуть, дізналася, що й, скажімо,
польський чи сербський гімни мають такий самий «присмак»: «Ще не вмерла Польща»
чи «Боже, збережи від смерті сербів» (переклад довільний), а офіційний гімн
«кембриджських» Сполучених Штатів теж не без гріха: мелодію його списано з
відомої пісні про Хасбулата з такими прикінцевими словами: «А за это за всё, ты
отдай мне жену».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Говорячи про проблеми «вічності» світу й України в сучасних
романах, можна сказати без перебільшення, що художня реалізація її найбільше
вдалася, мабуть, Міняйлу в «Вічному Івані». На незначній часовій площі (рік чи
два так званого воєнного комунізму) він
підняв до рівня символу і українок-богородиць, що «постачають» світові
наших Іванів, і навіть безпорадність-розгубленість тих Іванів, заарканених
черговими в Україні – більшовицькими –
окупантами. Таким героям бракує, можливо, того активного спротиву
насиллю, який в образі Чорного Ворона піднятий Шклярем до рівня протагоніста
Овода й обрека Дати Туташхіа, але вони по-своєму значущі і покладені на
літературне полотно рукою справжнього майстра сучасного роману. Думаю, що це
гідний вияв того національного постмодернізму, який у поезії започатковував В.
Стус, а в прозі – В.Земляк із його «Лебединою зграєю». В цьому ряду не тісно
було б «Тисячолітньому Миколаю» П. Загребельного, хоча в ньому органіка художнього
мислення частково страждає від авторського захоплення не характерологією, а
хронологією. Трапляється щось подібне ще й за умов, коли образне мислення підмінюється
публіцистичністю, що помічалося почасти і в «Записках українського самашедшого»
Л. Костенко; але в цьому романі на сторожі художності твердо стоїть Гоголь,
який виручав уже не одного письменника. Згадаймо, наприклад, М. Булгакова з
його «Похождениями Чичикова»; та й «Мастер и Маргарита» зіткана фактично з
дияволіади Гоголя.
Закінчення в наступному номері