Коваль Роман. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. Кн. 10).
Любов до Матірнього Краю –
Найперша це моя Любов:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За нього радо я страждаю,
За нього й смерть прийнять готов,
Готов за Рідний Край вмирати, –
Бо тут мене зродила мати!..
Ці слова з автобіографічної поеми “На Голготі” видатного українця, одного з очільників УНР, уродженця Брусилова Івана Огієнка (митрополита Іларіона) якнайкраще пасують на епіграф до нової книжки дослідника історії Визвольної боротьби українського народу 1-ї половини XX ст. Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі”. У ній автор повертає із забуття імена синів і дочок нашого славного козацького краю, представляючи їх національним ідеалом українства, тому що саме вони своєю жертовною боротьбою проти московсько-більшовицького агресора не тільки відстоювали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність своєї Батьківщини, а й передавали наступним поколінням незгасимий вогонь сили людського духу і військової звитяги. Завдяки тому в “енергійному і талановитому організаторові” отаманові Дмитрові Соколовському автор відкриває ще й просвітителя, який безкорисливо опікувався шкільництвом і щиросердно переймався проблемами української культури і літератури. Образ Олександри Солоколовської для нього, з одного боку, є світлим, чистим і непорочним, як дитя, таким собі уособленням жіночої краси, благородства, шляхетності, а з другого – по-чоловічому сильним, вольовим, хоробрим, безжалісним до ворогів. При освяченні в отаманшу Маруся, дівча-гімназистка, набрала в кубанку жорстви і на Дівич-горі вигукнула: “Нехай кожний камінь цей впаде на голову ворогам!” Олесь Козир-Зірка постає в його оповіді як справжній український козак: чорнявий красень зі смаглявим обличчям і блискучими очима, від якого мліють жінки; освічений чоловік і полум’яний оратор; поборник української мови, а ще й людина з неабиякою харизмою, через що навіть євреї вітали повстанського ватажка словами: “Слава отаману, слава Україні!” Загартований фронтами Першої світової молодший старшина Дикої дивізії Петро-Євстафій Филоненко бачиться авторові досвідченим військовим і глибоко ідейною людиною з високими духовними пориваннями віддати всього себе на службу Україні. Він один із небагатьох знакових учасників Української революції 1917 – 1921 рр. із Житомирщини, хто вцілів у страшній “совєтській м’ясорубці” і продовжив боротьбу з ворогом під час Другої світової.
Прикметно, що саме Житомирська область одна з перших серед країв України отримала ґрунтовне історико-публіцистичне видання про героїв Української революції 1917 – 1920-х рр., адже наш край вважається колискою Визвольних змагань. З огляду на це хочеться дорікнути значній частині поліських істориків і краєзнавців, які свідомо чи несвідомо намагаються уникати цієї болісної теми, посилаючись на суперечливість джерельної бази та побоювання образити почуття людей з іншими поглядами, а тому не включають цей драматичний період українського минулого у свої твори або ж просто перецитовують радянських істориків.
Одним із перших, хто звернув увагу на проблематику Визвольних змагань 1917 – 1920-х рр. у контексті регіональної історіографії, був відомий житомирський історик Геннадій Махорін. У 2017 р. вийшла друком його розвідка “Українська національна революція 1917 – 1922 рр. та її перебіг на Житомирщині”. У ній автор на основі численних архівних документів відстежує перебіг Української національної революції на теренах нашого краю. Книжка Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі” не тільки значно розширює грані пізнання подій тієї бурхливо плинної доби, а й, що найголовніше, близько знайомить нас із її безпосередніми учасниками.
Мені дуже приємно, що меценатами цього знакового для Житомирщини видання стали мої земляки – голова Брусилівської об’єднаної територіальної громади Володимир Габенець та Громадська організація “Рідний дім – Брусилівщина” (голова Олександр Нікітчин). Завдяки цим людям до нас повертаються імена борців за національне визволення Рідного Краю. Серед великої кількості прізвищ, походженням майже з кожного куточка сучасної льоноцвітної Житомирщини, читачі мають змогу відшукати своїх рідних, про долю яких чи їхній героїчний чин вони досі нічого не відали. Так, наприклад, трапилося з моїм добрим товаришем, редактором брусилівської районки Сергієм Мазуренком. Саме з цієї книжки він дізнався, що його двоюрідний дід Антін Павлович Мазуренко “після навчання в Житомирській юнацькій школі служив поручником 4-ї Сірої бригади, а затим 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. У бою під Малими Міньками був поранений в обидві ноги. 15 грудня 1921 р. засуджений до двох років виправно-трудових робіт”.
Тепер зупинюся трохи детальніше на змістово-структурній моделі книжки Р. Коваля “Житомирщина в боротьбі”, а також її сюжетності та жанрових особливостях.
Це видання складається із дванадцяти головних частин. У розділі “Біографії” представлені відомості про знакових отаманів Житомирського краю. В “Історичних новелах про боротьбу на Житомирщині” розповідається про ключові епізоди війни з ворогом. Зокрема, читач знайде тут розлогі описи боїв за Овруч (“Звільнення Овруча”), оборони Бердичева (“Бої за Бердичів”), відступу із Житомира (“Кривава драма в Житомирі”), визволення Брусилова (“Звільнення Брусилова”) тощо.
У розділі “Учасники Визвольної боротьби із Житомирщини, які навчалися в Українській господарській академії в Подєбрадах” досить ґрунтовно представлені біографії наших земляків, які волею долі опинилися в цій академії. Тут зустрічаємо вихідців ледь не з усіх куточків області: Олексу Бакала зі Звягельщини, Йосипа Барцала з Малинщини, Миколу Білошицького із Житомира, Григорія Гришка з Хорошівщини, Петра Іванченка та Юлія Мордалевича з Радомишльщини, Лавра Панасенка з Базара, Дмитра Солов’я з Коростишева, Марка Тарасуна з Брусилова та багатьох інших.
Хочу сказати кілька слів про матеріал, який викликав у мене найбільшу хвилю щемкого трепету і почуття гордості за своїх земляків. Мова йде про рейд розвідчого відділу сотника Василя Падалки під час Другого зимового походу, нарис про який автор помістив у розділі “Спогади, щоденники, свідчення”. Це вперше представлений у сучасній українській історичній літературі деталізований опис маршруту чоти Волинської повстанської групи в більшовицькому запіллі. Окрім того, ці спогади переконливо демонструють настрій населення нашого краю: вороже і ненависне ставлення до більшовиків та гостинність і повагу до вояків Армії УНР.
Видавець Марко Мельник зазначає, що за літературною формою книжка “Житомирщина в боротьбі” є науково-популярним виданням, хоча, на моє глибоке переконання, вона належить до творива науково-художнього. Розуміючи важливість живого слова у формуванні питомо національного світогляду, автор залучає до своєї об’ємистої наукової розвідки з численними архівними справами, історико-біографічними нарисами і документальними свідченнями ще й оповідки, образки, новели, спогади, щоденники, вірші, пісні, а також використовує повний арсенал літературних засобів. Наведу кілька прикладів: “Мерзли в очікуванні боїв гармати”, “засніжене поле знову захвилювалося” (алегорії); “ніч розгорнула чорні крила”, “червона анархія” (епітети); “ми живемо, як птиці небесні”, “дівчата були гарненькі, як квіточки”, “розплакався, як мала дитина” (порівняння); “вся сіль була в нетвердій владі”, “ще будуть ламати історики наші в дискусіях гострі списи”, “накрили нападників рясним свинцевим дощем” (метафори); “Бач, гаспидові душі, а ще прикриваються гаслом усіх свобод” (іронія); “О Жанна д’Арк!” (метонімія).
Провідна сюжетна лінія цього великого за розмірами твору випливає з його назви – це боротьба за національне визволення України на території Житомирщини, що закладено в історичному контексті подій з великим колом дійових осіб. Автор хоч і представляє своїх героїв у певному ідеологічному образі, але кожного вимальовує по-різному, з притаманним лише йому характером, життєвим досвідом, рівнем грамотності тощо. Ось кілька цитат із книжки:
“Козак Сичук, старий вояка, зморений, нездібний до дальшого походу, кулею з власної рушниці розчерепив собі голову на очах селян. Не хотів попадати до полону, а рушати за своїми не стало сили», – засвідчив трагедію полковник Роман Сушко” (“І хліб, і біль”).
“Найбільше вражали в ньому якась особлива внутрішня замкненість і маломовність. Про себе не любив нічого оповідати навіть найближчим людям. Його зосередженість і задуманість часом не подобалися приятелям – хоч Щербак і не цурався товариства, а іноді й сам любив забавитись у веселій компанії і навіть добре посміятися з добрих дотепів, але сам ніколи не пробував своїх сил у гуморі” (“Вічний повстанець Степан Щербак”).
“Дуже цікаву групу людей уявляв собою штаб отамана, та й сам він був дуже цікавий! Високого зросту, в якомусь темно-синьому жупані, в чорній киреї, наопаш надітій, у величезній шапці з сернячого хутра, він здавався справжнім забутком якогось 17 століття, коли стояв перед нами на ґанку господи. Тепер же, сидячи у кімнаті на стільці, спершись руками на стіл і лагідно дивлячись на нас своїми сірими очима з кучерявим довгим волоссям, що спускалося йому на чоло, він робив вражіння хорошого парубка-студента чи навіть гімназиста старшого класу, що на світ ще дивиться як на щось ясне, хороше, який до всього іде з щирою душею, без жадної захованої думки” (очевидно, йдеться про отаманшу Марусю Соколовську; дія відбувається в колишньому панському маєтку Синельникова в Брусилові; Л. Чикаленко, “Осінь 1919 року. Уривок із споминів”).
Напевно, було б неправильно, якби я обмежився цією розповіддю про книгу “Житомирщина в боротьбі” й окремо не згадав її творця. І хоч він є добре знаним письменником, істориком, громадським діячем, який не потребує представлення широкому читацькому загалу, мені все ж хотілося б відзначити деякі професійні й особистісні якості автора.
Письменник Роман Коваль має свій унікальний і неповторний стиль мовлення, що, за висловом Гете, вважається найвищим ступенем художньої довершеності, якого можуть досягати лише найталановитіші митці. Він пише легкоперо, але водночас емоційно-виразно й оклично-ритмічно, а мелодика його письма відлунює передзвоном козацьких шабель, віддає порохом отаманських наганів, променіє світлими, навіть інтимними, почуттями до своїх героїв і горить лютою ненавистю до ворогів. Слова його текстів ніби само собою сплітаються в гарну сув’язь рядків, що промовляють голосами славних українських патріотів минулого; у них вчуваються сповнена трагічними подіями журба і пройнята вірою в краще життя сила і велич.
Автор “Житомирщини в боротьбі” як вправний садівник ретельно виполює шкідливі бур’яни ідеологічних спотворень, брехні та містифікації радянської історичної науки, дбайливо обрізає сухі гілочки вигадок і нав’язливих штампів сучасних дослідників, щоб український вишневий садок пишно заквітував історичною справедливістю. Тільки в такому садку вродить багатий урожай національних, духовних та художньо-естетичних цінностей, витворених нашим народом упродовж складного періоду його історії. Завдяки творам Прометея Духу Української визвольної боротьби початку XX ст. буде дозрівати світоглядна свідомість наших сучасників і прийдешніх поколінь українців. Тож побажаємо славному Романові Ковалю і його товаришам Владиславові Карпенку та Юрію Юзичу, які разом з ними творили цю книгу, безмежжя цікавих історичних відкриттів і нових книжок.
“Українська літературна газета”, ч. 11 (277), 5.06.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/