Стус чи Вінграновський?

08.05.2012

Запитання з коментарями та без коментарів

Років з п’ятнадцять тому, коли я придбала в Інституті
літератури чотиритомне видання творів Василя Стуса у шести книгах (Видавнича
Спілка Просвіта, Львів, 1994), ще не написана була сином колишнього політв’язня
Дмитром Стусом, згодом відзначена Шевченківською премією, біографія
поета-мученика. Зрозуміло, що пієтет до пам’яті істинного героя України, нашого
сучасника, переживання гіркої спокути обпікали й квапили зір, — я
самокатувалася кожною сторінкою цього життя й цього унікального видання.
Мабуть, як і багато хто з інтелігентних, совісних читачів, небайдужих до зовсім
недавньої, замовчуваної в СРСР історії руху Опору.

Зізнаюся, читання листів до дружини, сина і друзів надовго
вибили мене з колії: ані ще чимось цікавитися, ані жити чимось другорядним я не
могла. Слід було хоч уявою пройти за Василем Стусом усі ті кола пекла, які
пройшов Він, умерти разом з Ним і, якщо вийде, воскреснути, відродитися з іншим
світоглядом, в іншій якості, дистанціюватися від себе колишньої і побачити свій
час Його очима…

…І Син один не спить
між тими несинами…

…То Сон-Шевченко,
виснений століттям

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Для пробудіння всіх
синів.

Микола Вінграновський

Хочемо ми того чи ні, будь-яке мистецтво завжди сприймаємо
суб’єктивно, мистецтво ж слова, образне його дзеркало показує нам художній
твір, побачений очима автора та услід за ним відтворений нами не самими
кришталиками очей, а складною надчутливою лінзою — всією сукупністю притаманних
нам знань, відчуттів, спромог, суб’єктивного уявлення про митця та місце його в
естетичній ієрархії імен небожителів на Олімпі.

Тільки так, хоч що б ми там говорили про об’єктивність, —
через подвійний особистий фактор — можливе точне прочитання всього масиву
творчості письменника і навіть якогось окремого твору в емоційному переломленні
нашого настрою, параметрів бачення спектру художньої палітри (не що, а як),
граничної глибини аналітичного зондажу. Тому й прийнято на Сході, де культура
поезії зажила світової правічної слави, що кожен вірш, власне, повинен мати
поліваріантне прочитання — вісім тлумачень.

В українській літературі маємо точні сардонічні підказки,
прописані у властивій манері чудового національного гумору. От хоч би оповідка
Г.Квітки-Основ’яненка про «Салдацький патрет», у якій маляр «було як намалює
що-небудь та підпише — бо й письменний був собі, — що се не кавун, а слива, то
таки точнісінька слива».

Через особистісне, отже, читач переважно й сприймає
літературу. Бо, як мовив поет:

Ну, що б, здавалося, слова? —

Слова та голос. Більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує…

Поезії Василя Стуса ми ось уже два десятки років нового часу
України читаємо — одне, що з особливим зрозумілим пієтетом, друге — як
відкриття, бо переважна більшість творів була неприступна масовому читачеві і,
нарешті, з подачі упорядників, як кожне посмертне видання творів автора —
залежні від їхнього знання, професіоналізму та власної нашої довіри до них.

Пригадую, першу в Україні публікацію «Палімпсестів» я робила
у «Вітчизні» з післямовою Михайлини Коцюбинської ще за радянського часу.

Спала на думку назва щоденників та спогадів Юрія Шевельова
«Я, Мене, Мені». Саме через це суб’єктивне «Я» відкриваємо безцінні поклади
нової інформації про історію літератури. І, зокрема, роздуми Ю.Шевельова про
В.Стуса, мабуть, найцікавіші з усього масиву текстів про долю й поезію мучня
совісті. Пропущені через те авторське могутнє «Я», вони набувають особливого —
інтимно-психологічно-втаємниченого і водночас глобально-історичного,
епохального звучання.

На жаль, у вітчизняній практиці видавці лицемірно натягають
маски науковоподібної об’єктивізації літературознавчих досліджень, позбавляючи
живого тла, крові й тілесності (в художньому розумінні цих понять) будь-яку
згадку про реальність живих постатей літературного колообігу і залишаючи
читачеві хіба-що натужні антимистецькі тексти про архетипи, адорацію, артефакти
тощо.

Упорядником і редактором переважної більшості нових видань
творів Василя Стуса (після смерті Ю.Покальчука та Михайлини Коцюбинської) є
його син — лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитро
Стус.

І як передати ту живу — не регламентовану статистично —
Любов, що з кожним його виходом на сцену огортає публіку, пульсує радістю,
солідарністю, зігріває холодні зали родинним теплом?! Його образ для всієї
української України ототожнюється з батьківським болем поета, який карався єдиною
своєю провиною: що синок росте без батька, з печаттю дитини зека, а дружина
тяжко гарує, мов та удова, при живому чоловікові. Як — до глибини серця й
стогону крові — перейнятися тим затамованим стражданням хлопчика, для котрого
батько — віртуальний — це його листи «з позапростору»; як збагнути увесь
драматизм становлення характеру колючого підлітка, сина ізгоя (тоді, певно,
Дмитро навряд чи сприймав батька героєм); як, нарешті, відчути той немислимий
біль, що протинає усе єство дорослого сина, присутнього на ексгумації, коли на
його очах, мов на плащаницю, перекладають тіло батька з вічної мерзлоти
колимської землі?!.

А що вже й казати про потрясіння епохальною зустріччю праху
героїв — в’язнів совісті у стольному Києві, коли сотні тисяч людей, мов за
домовиною Шевченка, йдуть у вікопомній жалобній процесії, злютовані
громадянським протестом — за багато років мовчання — в одне: і це єдине — лице
України. Її любов, її скорбота, її покаяння.

Клацають професійно-похапливо фото- й кінокамери: в когось
на спомин жалобної одправи, а в кого — зі мстивою надією на майбутню розправу з
націоналістичною «масовкою», походом невпокорених укупі з їхніми недремними
наглядачами. Ось вони — загрозливою рікою гніву народного пливуть один в один,
пліч-о-пліч повз Софію Київську, повз КДБ, з ізолятора якого писав листи Василь
Стус… живою теплою рукою писав з іще несмерклою надією, молодий, ще повний сили
й здоров’я, писав, гукав людини у цій пустелі велелюдній…

І от він, батько Дмитра, пливе в домовині…

«Колись ти, Київ, визубриш мене…» Він таки передбачив своє
майбутнє, бо вірив у нього. «По вірі да воздасться?!»

Та як у таке епохальне повернення — у землю, в повітря, у
вакуум української несвободи, — та не до родини, не до матері, не до дружини,
не в скупі, вже ледь не безтілесні обійми, не для доторку і сухої, часом
випаленої сльози на рідному плечі — як у це повірити Синові, щоб тільки не
«зірвало дах»?! Щоб не збожеволіти, закам’яніти, дистанціюватися в інше, інакше
життя… Не було на це ради. Свідомість, мабуть, зашкалювало від того запізнілого
колективного «прозріння»…

Дмитро Стус, як спадкоємець авторського права батька і син
Героя, мав завдати собі на плечі увесь тягар творчості й слави поета, прожити й
переосмислити його життя (що він, до слова, і зробив достойно у Книзі-біографії
В.Стуса), рядок за рядком дослідити щонайтонші емоційні порухи рідної душі і —
нарешті — відчути на собі любов мільйонів українців: жалісливу, материнську —
старших жінок, побратимську чоловічу — братів по клятві, по чину, самій уже
мужній здатності до нього, братів по ідеї. І — відповісти, — коли стане на те
серця й розуміння — вдячною любов’ю.

Тяжка місія, бо це любов-зобов’язання,
любов-відповідальність. Його і тих, хто правдиво любить його — за батька. Яке
щастя, що у Василя Стуса є продовження — Його Син. Люблю його за те, отже, що
Він — Є.

Зі щемом і зі спонуки такої вимогливої любові я й важилася
оприлюднити ці давні вже роздуми.

***

З потрясіння, яке я пережила, народився мій вірш «Посвяти
Василеві Стусу» і природно, що передував йому епіграф з обвинувачення поета
колегам: «…малі для власного розп’яття».

А втім, окремі публікації в першому та шостому томах (обидва
у двох книгах) викликали в мене що правдивий шок, а що — здивовані запитання. Я
довго жила з тією сторопілістю професіонала, який десять років оддав
книговидавничій справі. Адже державне видавництво «Дніпро», що в ньому з 1968
до 1978 року я працювала редактором, було ще й якою фаховою школою.

Зрештою, бажання все ж таки дістати пояснення спонукало мене
поділитися спостереженим з Василем Овсієнком — відомим правозахисником, певний
час співкамерником В.Стуса, а в давно-минулому так само як я філологом та ще й
одного вузу. Той напівсерйозно, напівжартома адресував мене до першої дружини
Дмитра Стуса Сюзанни. Мовляв, вона чи не краще за нього знає тексти Василя. На
жаль, номер телефону жінки, записаний похапцем на клаптику паперу, десь одразу
ж загубився. Та не подавала я голосу з іншої причини.

Муляло мені те, що упорядниками видання значилися син поета
й Михайлина Коцюбинська, за чиєї редакції вийшов багатотомник. Почуття глибокої
вдячності до упорядниці за підтримку Стуса та його родини у найчорніші його дні
та перенесеної на сина-сироту любові багато років стримували мене від
оприлюднення скандальних фактів неякісної підготовки видання. Стримувала й
певна делікатність: те, що серед інших і моє ім’я значилося в листі Василя
Стуса до дружини від 15 квітня 1977 року з заслання на Колимі (с.Матросова), і
то не в гіршому сенсі. Через відсутність цього листа я й помітила підміну, не
приховую.

Звідки така поінформованість?

Відомо, що наклад багатотомника (як водиться нині, не
вказаний) мінімальний. Попереднє ж — так би мовити масове — видання вибраних
листів (Василь Стус. Вікна в позапростір. Вірші. Статті. Листи. Щоденникові
записи. — К.: Веселка, 1992), упорядковане Юрієм Покальчуком та Дмитром Стусом,
мало тираж 16 000 примірників. Лист до дружини від 15.4.77 р. з с.Матросова на
його 64—66 сторінках я й пропоную читачеві та упоряднику порівняти з листом до
дружини від 15.04.77 р. у книзі першій 6-го тому на сторінках 263—264
львівського видання. Причому не йдеться про переплутані дати текстів. Йдеться
про підміну. І перший у шеститомнику з нез’ясованих причин відсутній. А що як
не з одним листом така притичина?!.

Тим часом факти, котрі стосуються відправлення В.Стусом
телеграми на ім’я Председателя Комитета Госбезопасности СССР Ю.Андропова та
вміщеної у листі поезії «За мною Київ тягнеться у снах» і «М’яко вистелив
іній», як і зойк про те, що «за колимський рубіж» «листи не доходять» і терпець
його уривається, украй важливі.

Але далі — більше. Шок, що його довелося пережити, читаючи
перший том (Книга друга) — поетичні твори, що не ввійшли до збірок (1958—1971)
— ударив по нервовій системі так, мовби я на тривалий час опинилася в
коматозному стані.

Чому мовчать науковці, залюблені в поезію читачі, Стусові
друзі-шістдесятники нарешті? Хотілося загукати:

— Поборювачі істини і докторських ступенів, ау!!! Чого ж ви
такі делікатні, аж усім заціпило?! Чи, може, воно як у тому анекдоті: «Чукча не
читатель, чукча писатель»?! Невже таки ніхто нічого дивного не помітив?! Чи це
спрацьовує так інерція тієї «перенесеної» на інших любові до Василя Стуса, якої
б Він — максималіст, вимогливий до щонайменшого фальшу, фальсифікації,
не¬адекватних учинків і безвідповідальності, — нікому — ані синові, ані другові
не подарував би?! Ау, лицарі справедливості, де ж ви?!

Мовчу рік, другий, третій. Якось виборсуюся з ішемічного
інсульту, з черепно-мозкової травми після автокатастрофи. Чекаю на сумлінне
прочитання Поета. Адже хто, як не Він, заслуговує щонайвищої поваги?! Для
Василя Стуса професіоналізм — це так само одна зі складових поваги до читача,
до себе, до історії літератури.

І от днями надибую нове (не так щоб дуже) видання зібраних
творів у дванадцяти томах НАН України та Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка.

Упорядники: Дмитро Стус та Альбіна Шацька. Редакційна
колегія: Д.Стус, Г.Бурлака, В.Герасим’юк, І.Дзюба, М.Жулинський, М.Коцюбинська,
Т.Маслянчук, А.Шацька.

Добірне товариство.

Редактор І-го тому Дмитро Стус. Державне замовлення за
програмою «Українська книга». Ану ж бо! «Ранні вірші» (сер. 1950-х — початок
1960-х рр.). Видавництво «Факт», 2007.

І — знову! Що ж це ви коїте, пробі! Та хай Господь простить
мені ту «пе-ре-не-се-ну» на інших (інакших) любов і вдячність. Знову ті самі
граблі. Вміли готувати, та не вміли подавати. Цілком по-малоросійськи.

Упорядники заманюють. Упорядники обіцяють. Упорядники
нахвалюють товар, як ті цигани на ярмарку.

Читаймо ж!

«До 70-річчя з дня народження поета, — пишуть упорядники, — було
вирішено розпочати нове наукове видання творів Василя Стуса з урахуванням усіх
(?! — С.Й.) помилок і недоліків, що мали місце в першому виданні».

А, таки «мали місце»! Визнали?! Молодця.

«За десятиліття, що минуло, дослідниками напрацьовано
чимало, а тому поетичну спадщину доволі легко планувати (але не готувати!) до
видання. Що ж до різноманітних принагідних нотаток, то їх опису та вивчення
дослідники ще навіть не починали (?! — С.Й.). Є надія, що нове видання
дозволить провести й цю роботу, і дослідники Стусової творчості зможуть більш
ґрунтовно досліджувати творчу лабораторію поета».

Що ж — дослідникам державним коштом досліджувати, а читачеві
зі спонуки громадянської совісті українців та філологічного голоду прочитувати
і обдумувати «напрацьоване за десятиліття» (!) «з урахуванням усіх помилок».

Даруйте, читачу, просто несила одірватися од тексту «від
упорядників». Пісня та й годі!..

«..У цьому виданні значно ширше представлено варіанти та
редакції ранніх віршів, які в виданні «Творів» було опущено або через незнання
цих джерел (! — С.Й.), або з метою економії місця. Відтак нове видання без
перебільшення можна назвати таким, у якому рух поетичного тексту поета буде
представлено найбільш повно і цілісно…

…Мусимо визнати, що укладачам та редакторам «Зібрання
творів» Василя Стуса не вдалося зробити примітки до окремих віршів такими, як
планувалося. Брак часу й кількаразове переривання роботи над виданням (дадуть
гроші на друк та упорядкування чи ні?) призвели до форс-мажору при здачі двох
перших томів у друк… Жертвою стали примітки (і тільки?! Який самообман! —
С.Й.), в яких можна було б дати читачеві більше інформації про обставини,
враження та події, що переплавлені в горнилі Стусової уяви, залишилися нащадкам
у вигляді віршів.

…«Зібрання творів», розраховане як на фахівців, так і на
широкий читацький загал, буде новим кроком у стусо¬знавстві…».

На превеликий жаль, «Зібрання творів» подекуди стало й новим
ляпом, новим криком у літературознавстві. Бо «жертвами» стали не лише не скрізь
адекватні примітки, а й репутації видавців та упорядників. Ох, цей вічний
совковий форс-мажор і праця не на совість, а конче за гроші! Невже
шевченківської премії за біографію батька-мученика, в’язня совісті Дмитрові
Стусу було недосить для того, аби крок за кроком — незалежно від державного
фінансування — послідовно, без пауз, працювати над текстами й звіряти їх за
найсуворішими показниками стилістичної органіки й достовірності?

Бо з якого ж дива вже в другому багатотомному виданні (1994
і 2007 рр.) у першому його томі ранні вірші (сер. 1950-х — початок 1960-х
років) — даруйте, а що це за «сер.» на титульній сторінці? Те, що й
«укр.суч.літ.» через «брак часу»? Те, що й вибух на ЧАЕС через «форс-мажор» і
«брак часу»? Те, що й у першому томі львівського видання 1994 року (тринадцять
років між багатотомниками!)?.. З якого ж дива неоднораз друковані вірші Миколи
Вінграновського стусознавці приписують Стусові та обліковують як Стусові
першодруки?..

У примітках на стор.269 читаємо: «Ще думалось: перейдена
дорога…», «Попід небом, листом і соломою…», «Над гаєм хмара», «Сиві могили в
зеленому полі…», Вітряк, «І хата з яром», «Де сон, де сни, де тисячі синів…», І
є народ, «Не маю зла», «Вже все прощально», «Хікметові», «Ти бачиш — попід
лісом, попід віком…», «Цей ліс, немов глухонімий…» — публікуються вперше (отут
уже довірливими жертвами мають стати геть необізнані в сучасній українській
поезії читачі. — С.Й.) за чистовими автографами у загальному зошиті
темно-зеленого кольору кінця 60-х — початку 70-х років (із архіву Дмитра
Стуса). У вірші «Де сон, де сни, де тисячі синів…» наприкінці шостого рядка
проставлена у дужках цифра 3. У катрені «І хата з яром…» наприкінці четвертого
рядка в дужках стоїть цифра 2».

Насправді ж ці дванадцять віршів (здебільшого уривків з
творів) уперше друкуються хіба як Стусові! Бо це все відомі, навіть
хрестоматійні поезії молодого Миколи Вінграновського. Батько ж давав своїй
дитині навіть у листах із заслання чудові уроки стилістики, ділився секретами
читання поезії! Де ж воно поділося?!

Чи то через неадекватні амбіції, чи ледачкуватість хохляцьку
і небажання вчитись «так як треба» половина цих ляпів аж через тринадцять років
(нічого собі — «брак часу»!) перейшла зі львівського шеститомника до київського
дванадцятитомника. Віри не йму, щоб члени редколегії зібрання творів Василя
Стуса, лавреати Шевченківської премії поет Василь Герасим’юк чи найближчий друг
Миколи Вінграновського Іван Дзюба з цікавістю не погортали цей перший том, не
тримали його в руках, не зауважили фальсифікації у книжці. У сум’ятливих, двоїстих
відчуттях дошукуюся істинної причини колективного мовчання.

Може, якраз етична вразливість чиясь — завстидалися за сина
такого Поета як Василь Стус, посоромилися спинити за руку! — спричинилася до
«старого нового» конфузу. Жалісливість наша малоросійська — всього лише не
сказати правди… але ж якою ціною!..

Ось так і в нові примітки потрапляє давня дезінформація
(стор.534): «Попід небом, листом і соломою…», Над гаєм хмара, «Сиві могили в
зеленому полі…», І хата з яром, «Де сон, де сни, де тисячі синів…», «Ти бачиш —
попід часом, попід віком…» — друкуються за чистовими автографами у загальному
зошиті темно-зеленого кольору кінця 60-х — початку 70-х років… У катрені «І
хата з яром…» наприкінці четвертого рядка стоїть цифра 2. У вірші «Де сон, де
сни, де тисячі синів…» наприкінці шостого рядка проставлено в дужках цифру 3».

Отакої! А що там, де у Стуса цифра 3, у Вінграновського
східцями повтор слова зі знаком оклику:

…рабством!

рабством!

рабством!..
—

Це — як?.. І «Де сон» продовжується концептуально точно —
«де син, де тисячі синів». Припускаю, написано було під враженням зболеного
погляду геніального Івана Миколайчука в ролі Шевченка у фільмі «Сон». Подумки
Вінграновський — актор і режисер — приміряв роль і сценарій на себе. Хоча
типаж, звичайно, зовсім інакший — не черкаський, степовий.

Щоправда, прогрес у дванадцятитомнику є. Певно, що є й за що
його хвалити. Та от же ж знайшлася видюща душа (і хто б це міг бути?), яка
підказала з дванадцяти авторських творів Вінграновського, серед них були й
просто цитати, хоча б половину побратимові повернути. Утім, не пригадую, щоб
вибачилися видавництво, редактори, упорядники. Ані перед автором «Атомних
прелюдів», ні пізніше перед удовою Вінграновського Олександрою Білінкевич чи
сином поета. Ані перед читачами — шанувальниками його творчості. Чи неофітами…

А зате не значаться вже Стусовими вірші: «Ще думалось:
перейдена дорога», Вітряк (уривок), І є народ (цитата), Не маю зла (уривок),
«Вже все прощально», Хікметові. Хоча, як подумати, для бібліотек, у тому числі
особистих — поквапилися придбати, хто встиг, ще перше — ексклюзивне видання! З
ексклюзивними й псевдовідкриттями. Та ж як бути читачам?! Чи то такі вже
поодинокі несподіванки?! Мимоволі напрошується сумнів.

1995-2008 рр.

м. Київ

Продовження в наступному числі.