Станіслав Бондаренко. Кирилиця київських вулиць .– К.:
Ярославів Вал, 2011
Нова поетична збірка Станіслава Бондаренка «Кирилиця
київських вулиць» об’єднує чотири цілком самостійні, різноликі та
різновекторні розділи. Кожен із них у цій поліфонічній книжці має свою
внутрішню драматургію й генерує власні
естетичні цінності.
Перша насолода від
зустрічі з прекрасним – заспівна мініатюра «Пам’ять степу», чи не кожен рядок якої приносить радість від точних поетичних формулювань та образних
знахідок: це і дитинство «десь у заячому холодку», і щасливе незнання того,
скількох ровесників посадять і кого уб’ють, і дорога на П’ятихатки «така, як в
Єрусалим», і, зрештою, бабусине молитовне прохання, «щоб з дитям розминувся
ніж»… Є обнадійливе, до речі, вже звичне в
поезії Павла Вольвача, згадування
Миколи Вінграновського (пізніше будуть і
зізнання: «Не себе читав лиш, захотілось і Вінграновського», і вже
усталене скорочення: «Вінгран»), а ще
зблискує прикметне для автора слово
«кент». Прикметне, бо далі яскріють «закадишний вік», «шістка» (хтось зі
шпани) та й сама «шпана», яка прислуговує «паханові», «кастет», «анаша» й просто «трава» (спокусливий
наркотик), «так багато стирить» (вкраде),
«фарт», «швах»… Цікаво, що саме
в такому мовному середовищі народжується
своєрідна теорія нічиєї: це коли не
хочеться програвати, але й вигравати добра душа не велить. Ліричний герой
поезії «Програш собі» переконаний, що «твоя надія – тільки нічия», а в
мініатюрі «Браток під номером ХХ» відверто
сповідається: «Між нами – нічия» й додає, як на мене, визначальне: «Та я
– іще з любов’ю». І тут, і далі в
розділі «Шляхами птахів» маємо традиційне віршування, проте навіть у його
загалом чітких межах Станіслав Бондаренко нав’язує читачам особисті правила поетичної гри.
Автор послідовно
втішається глибинними взаємозв’язками слів, їхніми перегуками й перелуннями (
«Що в тебе вранці, // дівчинко, в ранці?…», «Наша Вітчизна // надто
вітчимська», «ходіння сходиками Сходу», «тут все радіє: діє Ра», «чорнозем
чорнокнижжя»), уміло розкладає пасьянс із уподобаних порівнянь («у кронах туй,
неначе у печерці», «блищали губи, наче стоп-сигнали», «тут двадцять століть, як
билинки»), засновує цілу гільдію вишуканих тропів ( «спиналась на коліна //
весна ягнятком», «віддаляються гудки зозулі»). А ось і козирні образи лірика:
« Лиш місяць десь бомжує вгорі», «сльозу несе наївняк-пацан»… Усе це, різнополярне, багатобарвне, поєднується
прагненням витворити мовною
палітрою мовби уречевлені картини, коли
«дещо з незримого стає зриме», коли «слова видаються ще й акварелями». Заповітна мрія тут – написати «ікону словесну».
У вірші «Що в кого є» (другий розділ «Вулиці нашого вулика»)
Станіслав Бондаренко згадує Грінченка, Даля та Ожегова й стверджує, що виплекав «власних слів приблизно сорок».
Очевидно, креативний автор має на увазі, зокрема, й такі новотвори-несподіванки:
«Римаруче римаріччя», «за вікнами
есесериться», «Запарижжя» й «Припарижжя», замість звичного альма-матер –
«альма-мачуха»… Тим-то насолоджуєшся
новими й новими (ранковими!)
знахідками ( Чернігів – «Богова чернетка раю»), радієш, адже пильне око саме цього досвідченого автора помітило, що
«до Почайни Хрещатик стільки вже не ходив!»,
розмірковуєш про те, як воно велося б, «коли б хазяями Землі // були
птахи, а не люди»… Зрештою, погоджуєшся з далеко не новим твердженням: «Поети – самотні вовки» й разом
із ліриком огранюєш відповідь на запитання: «З ким радиться Бог?». Відповідь
передбачувана, однак хотілося б, щоб читачі
її сформулювали самотужки чи
бодай знайшли в книжці «Кирилиця київських вулиць» ( прозорий натяк:
лише з віршувальниками).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Станіслав Бондаренко пише інакше, ніж маститі попередники,
й не так, як талановиті ровесники. Рішуче, переконливе «не так», тобто
по-іншому, власне, по-своєму й привертає увагу.
Це трапляється не завжди, та коли
автор розгортає феєричне віяло
образів, воно стає й твоїм,
близьким, ба навіть рідним. Отож
хочеться, зокрема, привітати паліндромістів із появою нової сторінки в їхньому
химерному віршо¬творенні. Своєрідні раки
літеральні, зібрані в третьому розділі з промовистою назвою «ПАЛІНДРоскоші», заслуговують на окрему
посутню розмову. Поділяю принагідний висновок Григорія Гусейнова: «Після схожих
вправ Івана Іова та Миколи Мірошниченка це найкращий приклад». Справді,
маємо вишукану гру розуму на арфі
почуттів, де збіг «ру-ро» лунає як заклик до слухавки: «Руро!», а новотвори
«німбообмін» чи «монгологном»
сприймаються, за автором, то
як «У, муза розуму!», то як «У маразму –
ум за раму» (однаково читаються зліва
направо й навпаки). Воістину, стверджує поет, «паліндром – і ні морд, ні
лап!». Так, це почасти гра задля гри, але автор не соромиться її. Навпаки,
розкошує в не¬озорому царстві рідної
мови, наснажується легким вином її унікального суголосся, відверто, по-юнацькому невтомно бавиться й
веселиться серед рідних звуків-згуків-перегуків,
перелунюється з ними чутливою душею.
Ще одна моя естетична
радість – і цикл «Із французького блокнота», де
ліричний герой звертається сам до себе: «А ти впадай в дитинство», і це
вивірене, сказати б, майстерне «впадання», якому присвячений четвертий, завершальний, розділ
«Дітлахартія з хармсизмом». Безперечно, назва гідна подиву (її розшифрування – за
шанувальниками образного слова). Автор – затятий порушник поетичного
затишшя й паліндроміст-зухвалець – і тут
експериментує, але пише про малюків і для малюків тактовно, лагідно,
мовби притишено, з тим непідробним
(батьківським?) пієтетом, який ушляхетнює кожен рядок.
Ось лише одна прикметна скоромовка: «Каже мама а чи тато: //
– Знов гуляти? А читати?! // Взяв я книжку: – А чи та ти, // Щоб тебе усім
читати?». Певен, «Кирилиця київських
вулиць» – саме ТА книжка, яку хочеться читати від першої до останньої
сторінки, хоча в ній і трапляються
недогляди, приречені на «чорну мітку»: тля, таможня, наглючий, «в
вітчизну», «до долонь»…
Станіслав Бондаренко,
занурений у новочасні формотворчі пошуки, не поневажає класичних надбань, а коли
виказує повагу до набутків колег або
запозичує вже «нічийні» епітети, то воднораз пропонує для розпросторення й своє,
оригінальне, мовби припрошує:
причащайтеся, братове, адже лірики мало не завжди – «сіроманці голодні, //
невгодні в салонах, не модні». І не
сумує, коли хтось, а не він сягнув невідомих образних островів, адже зроблено це для спільного дива – поезії.
м. Київ