Вони відзначають Дєнь побєди. Для них це празднік побєди. У них індульгенція: «дєди воєвалі».
Не воювали ваші діди.
Воювали і гинули наші діди і батьки.
Наші батьки і діди йшли на смерть: уярмлені кривавим режимом – за мачуху-державу під прапором «За Сталіна!»; вільні – за вільну Україну.
Ваші діди сиділи в штабах як штабні щурі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ваші діди гнали наших дідів і батьків на смерть і стріляли їм у спину, сидячи в смершах і окопах заградотрядів. Ваші діди катували і розстрілювали наших дідів у застінках енкаведе. Ваші діди вигрібали в наших дідів останню крихту хліба в пекельному тридцять третьому…
Ви і сьогодні готові це зробити, якби так склалося життя. «Можєм повторіть!» — ваше гасло. Ваш фюрер сидить у Москві, і ви на нього молитесь, відкрито чи таємно, ховаючи за пазуху колорадську стрічку.
Ви прикриваєтесь «народом», але дуже далекі ви від народу, від його болю і його тривог.
Для вас це «празднік».
В нашому українському народі цей день ніколи не був за свято. Це день жалоби, день трауру, день пам’яті.
Пригадую розповідь мами про 9 травня 1945 року.
Того дня, як і кілька попередніх, колгоспні кріпачки на колгоспних полях сапали буряки. В одній з таких ланок була моя мама, яка майже сорок років батрачила, надриваючи здоров’я на колгоспних буряках за «трудодні», а фактично за безплатно, обробляючи щорічно вручну по три гектари землі. Мама пригадувала той страшний день. Ось, каже, дивимось, а до жінок однієї з ланок в одному кінці поля під’їхав верхівець на коні, щось сказав, і тут жінки враз починають надривно кричати, голосити, кидатись на землю… Їде верхівець до іншої ланки – те ж саме. До третьої… Налякані жінки з маминою ланки не можуть зрозуміти, що відбувається. На всьому полі, до небес — страшний надривний жіночий крик, плач, голосіння… Нарешті посланець з району направився і до маминої ланки. Не доїжджаючи, він закричав з коня: «Побєда! Побєда!..» І – моторошний жіночий крик, лемент, ридання…
Я не можу стримати сліз, коли пригадую цю страшну мамину розповідь.
Чому сільські жінки так прийняли звістку про «побєду»?
Тому що майже кожна сільська сім’я у війну отримала похоронки. Майже в кожній сім’ї – загиблі на страшній війні батьки, чоловіки, сини… Всього 312. Триста дванадцять загиблих… З них семеро – мої дядьки-Сидоржевські. Були дні, коли страшні повідомлення приходили десятками, і тоді, здавалося, ридало все село…
І горе жінок, які втратили рідних, вихлюпнулося при звістці про закінчення страшної війни таким надривним емоційним вибухом…
Царство небесне жертвам тієї страшної війни…
Вічна пам’ять…
Михайло Сидоржевський