Відомий прозаїк, Степан Процюк, надіслав мені
свою книгу з дарчим написом, у якому, зокрема, були такі слова: „Олегові
Солов’ю та його близьким – завжди пам’ятаймо, що життя більше від літератури,
– щиро Степан Процюк”. Думка, висловлена на титулі роману, неабияк мене
зацікавила. Втім, я з нею не зовсім згоден. Не треба навіть залучати важку
артилерію у вигляді парадоксальних висловлювань із арсеналу трансґресивної
естетики Оскара Вайлда або вітчизняного В.Домонтовича, аби принципово не
погодитися зі Степаном Процюком. Бо, якщо життя все ‘дно вагоміше та більше за
літературу, то нащо література? Не говорячи вже про те, що література й життя
зазвичай не перетинаються, існуючи в паралельних просторово-часових вимірах,
маючи такі приблизно стосунки поміж собою, як відображення людського обличчя у
дзеркалі. Якщо ж вони нарешті перетинаються, то горе літературі: забороняються
твори, когось кидають за ґрати, іншого розстрілюють, ще іншого перетворюють на
блазня, що дає підстави нащадкам ще й кепкувати з нього.
Справді, нащо вона нам потрібна – література?
Цілком достатньо й того, що ми помилково звемо життям. Суто об’єктивно, час
літератури давно вже минув. Аби побачити живого Петрарку, люди приходили
здалеку, ніби на прощу; підозрюю, ці давні ініціяції на повному серйозі можна
вважати за таку собі світську, але все ж таки, прощу. Сосюру жінки виносили з
літературних читань на руках. Зрештою, хтось ще й сьогодні приходить на
Андруховича й Жадана. Навіть у Донецьку по завершенні літературних виступів
І.Андрусяка або С.Пантюка довкола поетів ще деякий час юрмиться зацікавлена
молодь. Все це направду є. Але час літератури минув, і це розуміють усі.
Передовсім, самі літератори. За вірші уже не вбивають. Утім, за романи ще й
досі позивають до суду, звинувачуючи у ксенофобії та порнографії, як от у
випадку французького прозаїка Уельбека. Або, ця остання вітчизняна історія із
забороною роману Олеся Ульяненка „Жінка його мрії”, що виглядає вже повною
дурістю з боку чиновників від моралі, але цей прикрий факт залишається фактом
ще й до сьогодні. Втім, принаймні, якась увага… Але подібна увага неабияк
дратує, бо відбирає чимало зусиль і коштовного часу. А часу у всіх нас уже
небагато. Часу в принципі не так і багато.
І, все-таки, література. І, все-таки, ще існує.
Більше того, вона спроможна пережити навіть саме людство. Бо в кожному новому
поколінні знайдеться сотня-друга людей, що будуть вишукувати щось невимовне та
сокровенне в рядках або поміж рядками Петрарки, Стуса, Герасим’юка та інших. Бо
в кожному поколінні присутнить бодай невеличка кількість людей, які стривожено
й пильно вдивляються у фільми Берґмана та розплутують ребуси барокових
текстів – вони сього потребують, їм без цього не надто комфортно жити.
Лібералізм, на щастя, не все винищив-випалив; останній рубіж оборони все ще
тримається. І світова теперішня криза, як на мене, лише зміцнить цей солодкий
рубіж оборони проти лібералізму, актуалізуючи первні духу, призабуті й замулені
джерела, в яких дух знаходив дім у тілі найбільш убогих (як от св. Франциск із Ассіз),
та перед якими в колишні часи схилялася навіть влада.
Тож у наші часи література має всі шанси знову
відбутися, – у свідомості громадян, а відтак – у найширших соціокультурних
дискурсах. Але тільки у тому випадку, якщо направду усвідомить свою роль у
житті людини. Принагідно до читацької уваги пропоную вірш Мішеля Уельбека;
вірш, який значною мірою акумулює найактуальнішу проблематику сучасної
літератури, якщо вона все ще направду існує та здатна усвідомити власну
причетність до кризових явищ у житті людства, – в житті, що триває, як дехто
говорить, опісля історії:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Останній рубіж оборони проти лібералізму
Ми зрікаємось ідеології лібералізму,
бо вона не спроможна наповнити
життя наше сенсом, указати нам путь
до мирного співіснування індивіда
із собі подібними у суспільстві,
що заслуговує іменуватися людським.
Зрештою, перед нею й немає таких завдань –
її мета зовсім інша.
Ми зрікаємось ідеології лібералізму
заради енцикліки Льва ХІІІ – тієї,
у якій про соціяльні місії Євангелії, –
користуючись тими ж мотивами,
за якими біблійні пророки
проклинали Єрусалим і накликали
прокляття на нього;
І упав Єрусалим, і, аби воскреснути з небуття,
у нього на це пішло чотири тисячі років.
Доведено і не підлягає сумніву: будь-який
людський вчинок
все частіше й частіше оцінюється,
виходячи з критеріїв суто економічних,
з показників математичних,
які можна уявити
у вигляді імпульсів електричних.
Це неприйнятно для нас, і ми будемо боротися
за те, аби взяти економіку під контроль
й підкорити її іншим критеріям, які
я не побоюся назвати моральними.
Бо, коли звільняють три тисячі людей і я
чую при цьому тріскотню про соціяльну вартість
реформ, мною опановує дике бажання
задушити власними руками десяток аудиторів –
Як на мене, то і буде правдивою реформою,
Практичним кроком, відповідно з натурою
Й схожою ґіґієнічною процедурою.
„Довіряйте приватній ініціятиві!” – кумкають
вони на кожному кроці, немов божевільні,
немовби старовинні механічні будильники,
одноманітний дзенькіт яких доводить нас
до стану безсоння, яке уже скрізь і виснажує.
На це я не маю що їм сказати, крім того, що
з власного досвіду, жахливого й надто
стабільного, мені відомо:
Приватна особа (я маю на увазі, звісно,
окремого людського індивіда) – це, зазвичай,
тварина, іноді жорстока, іноді жалюгідна,
довіряти ініціятиві якої можна лише
у тому випадку, якщо стримувати й скеровувати її
жорсткими та катеґоричними моральними
принципами, немовби палицею.
Але саме цього і не передбачено.
Ідеологією лібералізму, ясна річ.
Маріо Варґас Льоса у своїх „Листах до молодого
романіста” стверджує, що література – це бунт проти реальности у вигляді
створення іншого життя й інших людей. Власне, йдеться про змагання з
реальністю, що і є потаємною суттю літератури й літературного покликання. За
Льосою, і він у жодному разі не відкриває Америки, література – це світ
бажаний, ідеальний, якого людина не знаходить у реальному житті. Після
взаємнення зі світом літератури людина ще більшою мірою буває незадоволена
своїм життям, і це помітно непокоїть режими, незалежно від їхнього політичного
кольору. „Ось чому диктатура у будь-якій формі – фашизм, комунізм, ісламський
фундаменталізм, африканські або латиноамериканські військові режими –
завше намагалася контролювати літературу, натягнувши на неї гамівну сорочку
цензури”, – говорить Льоса.
І як тут знову не згадати безпрецедентний у
пострадянській історії України випадок із забороною роману Олеся Ульяненка
„Жінка його мрії”. Тож, певно, література буває вагоміша навіть за саме життя,
якщо вже таке трапляється. Романи сього письменника аж надто критичні, аж надто
жорсткі у своєму експресивному аналізі нашої сучасности, аби коли-небудь,
все-таки, не розминулися із цензурою. А ще цей випадок сиґналізує про те, що
література може бути актуальною та вкотре здатна виконувати своє основне завдання
– боронити гідність людини. Ту гідність, на яку щоразу, незалежно від того, яке
століття за вікнами, – зазіхає так зване життя. Говорячи патосно, бувають такі
моменти, коли нічого, вагомішого за літературу, у нас не лишається. Й немає
насправді значення, якими накладами виходять наші книги, і скільки людей їх
читають. Література й сьогодні, а можливо, навіть вона єдина, – перебуває на
варті людських страждань.
25 лютого 2009 р.,
м. Донецьк