Богдан Чепурко. Листи до Петра Сороки

(Петро Сорока. 6 січня 1956, с. Грицівці Збаразького району Тернопільської області — 5 червня 2018 — український письменник, літературознавець, редактор, видавець).

1. Друже Петре, якоїсь ночі зловив за пір’ячко „Пташку”. Згодом вродилась „Сходить зоря вечоровая…” 7 листопада зімпровізував у Бродах подвійний катрен. Образотвориться Книжка. Було б добре, якби Ти переглянув при нагоді. Тут зібрано, може, й краще з написаного: майже шістсот віршів. Якби йшло про кількість, то я мав понад 500 поезій ще в 1975 році, тоді ж М. Чумарна рівненьким почерком вписала їх під моїм контролем в грубезний зошит за вкраїнською абеткою, і той зошит зберігся… Книжка мала би бути в твердій палітурі. Приблизно на триста віршів, або ж триста сторінок. Формат приблизно як у Малковичівської Ліни Костенко, чи, може б ти порадив інший. Не даю датувань, коментарів чи місць написання: вірші мають бути самодостатні! Якщо якийсь не сприймається сам від себе чи як частина цілості – викину без жалю. Композиція, звісно ж, є, але головне внутрішня цільність, космогонія й сподівано-несподіване, може, й оксюморонне розмаїття: книжка мала б читатись з насолодою, не втомлювати й не набридати, а ще ліпше – інтригувати. Про це ми погутаримо, якби виникла така „треба” насамперед у Тебе. Із вісімдесять шостої сторінки я намагався плавно перейти до верлібрів, а далі від 138-ї (також не силувано) – знов до римованих. Чи вдалось мені це – не знаю… В Збаражі я не міг показувати тобі чи ще кому ранніх віршів, переважно контроверсійних, або й прямо антирадянських. Хоча були й ніжно ліричні. Солдатенкові (одному із секретарів Спілки) в редакції місцевої ґазети все ж зважився прочитати з пам’яті „Поему про вірш”. Той позеленів, і згодом я мав би з тим неабиякі проблеми, якби не ще один Сорока – перший секретар райкому, хоча в партії я ніколи й не був і мав славу завзятого правдолюба. Ясна річ, коли ми переїхали до Львова, я взявся проштовхувати подругу – спершу книжку, а згодом її саму в спілку письменників: помічними були могоричі, хоча, звісно, й вона сама себе проштовхувала, як могла. Про це можна прочитати в моєму трикнижжі, але де на то взяти вільного часу! Левко Різник, який працював відповідальним секретарем, а згодом Головою Львівського відділення СПУ розказував, як кагебісти вивідували щось там про мене, хоч я ще не мав навіть книжки, й він їх переконував, що я звичайний наївний бахур – хлоп з села! Пробували мене зіпхнути в обласний Миколаїв (до Кременя?), згодом в Тернопіль. Вихрущ обіцяв Марійці майстерню і роботу, я мав би бути деінде, спитись чи й зникнути з лиця землі, але ми на те не пристали. Все це дуже цікаво; з іншого боку – нудь безпросвітня: тля побутова і пря, пря. Багато хто з нашого покоління вже тоді деградував, інші – в кращих світах: не піддались одиниці. У Львові – Роман Кісь, Ярослава Павличко; були Павуляк, Лишега, Чубай, а загалом сімдесятників системно зачищали. Все ж головне не це, а таки життя Духа й доля Божого Народу та вкраїнської мови. Пиши, що коло Тебе. Вітання Дружині й твоїм Петриківським і Грицівецьким духам! Був у Коломиї. Вражений художнім музеєм Гуцульщини й Покуття: дуже глибокі сакральні речі, особливо ікони. Відвідали 93-річного сотника УПА Симчича. Подарував йому „Пісні дикого степу”. Це було в суботу, а в понеділок їздили в Броди, навідались до Світлани Антонишин, обмінялись книжками: сильна й світла вкраїнська душа! Висилаю тобі спомин про Павуляка та деякі тексти. 14 листопада 2016 р. зі Львова. Б. Ч.

2. Петре, Богу дякувати, що ми таки не розминулись у цьому світі! Листа Твого отримав – син видрукував і передав. Висилаю ще раз трохи в-озонену „Кров нестерпну” й останню редакцію спомина про Павуляка: весь час поправляю майже все, що пишеться швидкоруч, бо й життя чи смерть підганяють. Попередній варіант надрукувало „Українське слово” з Києва (редактор – Ольга Дубовик). „Слово просвіти” (єдине видання, яке платило якісь гонорари), з чиєїсь намови чи обмови вже рік, ба й більше, мене не друкує й не відповідає на листи. „Київ” торік дав добірку. „Вкраяна в Божого серця” виявилась для них непідйомна: Дозя боїться ризикувати через передплатників. Гусейнов зрефлектував з приводу накладки: „Дзвін” і „Кур’єр” майже синхронно видрукували мій матеріал про Лишегу. Сам знаєш, що читачі в цих журналів назагал різні: що ж, унтер-офіцерська жона сама себе поре, й має від того чимале задоволення. „Березіль” востаннє друкував мою есеїстичну новелу „Цокає годинник”: вже й не пам’ятаю, коли. Надішли при нагоді їх електронну адресу й ім’я по батькові теперішнього редактора… Двічі їздив цього місяця в Коломию: вражений глибокими сакральними збірками художнього Музею Гуцульщини й Покуття. Був і в музеї Писанки та в 93-літнього сотника УПА Миколи Симчича. Підписав йому книжку на пам’ять про генерал-хорунжого Шухевича й кожного загиблого за Вкраїну. Наступна поїздка була менш вдала: поминали Іваничука, і я добре виступив, але десь запропастились всі мої документи. Аж коли довідався номер мобільного й видзвонив завідувачку літчастиною Олю Руданець, пропажа „віднайшлась” – тепер чекатиму зграбний пакетик із паспортом, пенсійним, читацьким і письменницьким квитками (вже дочекався!), хоч я добре знаю, що основний документ, все-таки, моя душа та її зриме відзеркалення у віршах: з ними не пропаду ні тут, ні там! А Коломия все одно залишається в кожній моїй клітинці столицею Покуття й брамою Гуцульщини… Що ж, бувайте здорові з дружиною (до речі, звідки вона родом і як називалась до того, як стала „сорокою”?) й усіма вашими Петриківськими, Тернопільськими та Грицівецькими кревними й друзями! На твоє „чолом” можна було б відповісти аналогічним: баран-буц! Така, бач, правда, яку я етимологізую як празнання або ж: пра-віда, хоч справедливість та достовірність теж. Отож, підпишусь: провідник відділення УПА в сузір’ї Правди. 21 листопада 2016 року зі Львова. Б. Ч.

На фото: Петро Сорока