Якщо вам колись доводилося заповнювати документи для вступу на державну роботу, то серед усієї “макулатури” мусив трапитися й особовий листок із відділу кадрів, а в ньому запитання про ваше походження. І хоча всілякі інформаційні листи рясніють повідомленнями про необов’язковість цього поля, більшості доводиться робити це й сьогодні. Я особисто не відразу зрозуміла, що від мене вимагають, й у відповідь на запитання отримала універсальну пораду – пишіть “інтелігенція”.
Несерйозне або й дещо зневажливе ставлення до інтелігенції – спадок червоної більшовицької революції. Цитата із популярного радянського фільму “Іван Васильович змінює професію” (за мотивами п’єси Михайла Булгакова) стала, висловлюючись сучасними лексиконом, вірусною – “інтєлігєнт нещасний”. Американський підручник перекладу взяв її за ілюстрацію культурного феномену – зневаги до інтелігентів у пролетарському суспільстві. Як там казали марксистські класики: інтелігенція – прошарок поміж класами. Не надто хочеться бути прошарком, правда?
Неперевершений філософ і репортажист Майк Йогансен (убитий сталінським режимом 1937 року) вишукано іронізує із такого підходу у своїй книзі “Як будується оповідання”. Йогансен пише: “Ми просимо зважити, який фактор кардинальніший, дужчий, впливовіший у житті робітника та хлібороба: скажем, мистецтво чи горілка? Або ж мистецтво чи тютюн? Що має більшу масовість і уплив на маси? Таким чином з’ясовується, що в наших умовах мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою (сельтерська вода – німецька мінеральна вода, пізніше назва використовувалася для усіх мінеральних вод) щодо ролі своєї у виробничому процесі”.
Держава скорочує видатки, держава рятує громадян, тільки якою не була б загроза – вірус, війна, економічна криза – жертвою завжди стає якась стратегічна духовна галузь – освіта, культура, мистецтво, ідеологія. І скільки б людей у Фейсбуці не цитували Черчилля із його “Якщо ми економимо не культурі, то за що ми воюємо”, відповідь на державному рівні завжди одна – за комуналку.
Я не сперечатимуся, на голодний шлунок – не мріється. Я також не експертка, а тому не заглиблюватимуся у статті бюджету, хоча впевнена – є десятки менш важливих витрат, які можна скоротити. Чимало мудрих людей уже про це голосно заявили – від представницьких витрат і закупівлі автомобілів до того ж таки державного фінансування партій. Я хочу запитати про інше – чому вже майже сто років в Україні культура, освіта чи мистецтво сприймають як синоніми до ледарювання й несерйозності? Хоча якраз ці галузі рятують нас від тотального зросійщення, а тисячі письменників, художників і вчителів утратили життя в тоталітарній машині. Коли ми нарешті позбудемося пролетарського комплексу – ти серйозний лише тоді, якщо продукт твоєї праці можна “помацати”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Людина стала людиною тоді, коли вперше відчула невидиме – любов, зневагу, сумнів. Людина стала громадянином тоді, коли вперше окреслила кордони свого світу, спираючись на спільність історії та культури, релігії та звичок, мови. Банка мінералки навряд чи змінить вам життя, а книжка, фільм чи навіть пісня – ще і як можуть.