Сергію, в тебе вийшло дві нові книжки – поетична і прозова. Вони
етапні, чи це в тебе так завжди, так би мовити, в межах поточної діяльності
буває?
Це приємний збіг. Більшість
письменників люблять, щоб їхні книжки виходили щороку, щоб процес їхньої
творчості виглядав безперервним. Я, мабуть, теж належу до таких, але далекий
від того, аби щось спеціально прилаштовувати до часу. Спочатку все складалося
так, що мій роман «Війна і ми» мав побачити світ восени минулого року, а про
поетичну збірку я й не мріяв. Але іноді випадкова розмова дуже швидко
перетворюється в дію, а те, в чому був впевнений на сто відсотків з гаком,
пересувається на невизначений термін. Врешті, нічого поганого не сталося – я
люблю число «12», думаю, й воно про мене попіклується.
Роман вийшов у видавництві «Ярославів
Вал», в серії «Червоне і чорне», яку започаткував і продюсує невтомний Сергій
Грабар. Це третя книжка в серії – відкривав її Степан Процюк, за ним увійшов
Володимир Єшкілєв.
Поетична збірка «Соло для дримби»
– окрема історія. Лежало у комп’ютері кілька десятків віршів, третину з яких я
читав на публіку. Зрозуміло, що добрі люди понесли їх в інтернет – переважно у
відеовигляді. А тут мій земляк – видавець і громадський діяч з
Кам’янця-Подільського Мирослав Мошак ідею підкинув – а чому б хоч одна із твоїх
збірок на малій батьківщині друком не з’явилася? Я кажу – це ж чудово! Минуло
два місяці – і збірка готова.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Війна і ми» – дивна назва. Попри те, що воєн було чимало, у свідомості
мого покоління існує єдина війна – велика вітчизняна. Про яку війну пишеш ти?
Стан війни – це протиприродний
стан для суспільства. Звихнений і паранормальний стан для особистості. Але так
видається лише на перший погляд. Бо коли війни немає, люди її прагнуть. Коли
втомляться від неї, – проклинають.
Попри те, що я народився 1966
року, випарами тієї війни, яка справді була великою, але для українців аж геть
не вітчизняною, теж трохи подихав. Село ними дихало. Ще кури пили воду з
німецьких касок, а лопати дідусь робив зі снарядних гільз. В романі я про це
трохи пишу. Що може бути більш вразливим для діточої психіки, ніж вигляд людини
цілковито без рук і ніг? Його в селі прозивали Самоваром. Він котився, наче
ковбок, від воріт до воріт і усіх благав, щоб йому дали отрути. Та йому давали
хліба, сала і неодмінну чарку…
Але воєн справді було багато. І
моє покоління вони зачепили. Злам епох це вдало забезпечив – сьогодні ти
щасливо служиш у Сов. Армії, пишеш дівчині листи, рахуєш дні до дємбєля і
раптом однієї ночі опиняєшся в зоні бойових дій. Тобі близько двадцяти, ти
розумієш, що смерть існує, але хіба ж вона може зустрітися на твоєму шляху? Але
смерть таки оминає тебе, і це лише тому, що ти даруєш її комусь іншому. А
згодом думаєш про це, переосмислюєш свої вчинки, прагнеш виправдати себе і
покаятися, але нічого не виходить. І ти починаєш розуміти – що ти, один зі
зграї людської, насправді ще з пелюшок запрограмований на все, зокрема і на
здатність убивати…
Роман писався дуже довго – майже
16 років. Спочатку були спорадичні записи за свіжими і давнішніми враженнями, і
папку, в яку я тоді (далекого 1995 року) складав, я так і підписав «Війна і
ми». І це було жартома. Але тим і наврочив, бо матеріал розростався, товстів,
але все це жодним чином не хотіло ліпитися до купи. Я шукав способу переплести
минуле з сучасним, вихоплював з життя персонажів, які мені здавалися
потрібними, а в якийсь момент збагнув – все це треба спалити і забути. Але таки
пошкодував і закинув на найвищу поличку шафи. І раптом однієї ночі, наприкінці
вересня 2010 року, я прокинувся о 3.10 ночі (годинник навпроти світився) і
побачив свій роман від першого і до останнього слова. Так, наче переді мною був
величезний екран, розбитий на прямокутники-сторінки… 14 січня 2011 р. я
поставив крапку. Я ніколи не цурався містики – але це було аж занадто дивно.
Саме про це й хотілося поговорити – про містичність творчого процесу. З
поезією ніби все зрозуміло, а от проза – це, в першу чергу, досвід, фаховість,
володіння секретами письменницької майстерності. Зараз молодь прагне писати
багато прози, але чи якісна вона?
Письменник загалом істота
містична. Іноді я жартую, що навряд чи творецький талант від Бога. Хутчій
навпаки, бо ми – Його конкуренти. Письменник так само вибудовує свій світ і
чинить з ним за власним бажанням – одного персонажа робить багачем, іншого злидарем,
а третього взагалі убиває. Але це – спрощена картина, бо насправді пишеш,
пишеш, сім потів із себе витискаєш, аж тут раптом помічаєш, що герої твої
живуть і діють зовсім не так, як ти планував. І ти вже нічого не здатен
змінити, і, певне, це і є ота інша сила, яка починає водити твоєю рукою,
думкою, серцем.
І досвід, високий рівень
фаховості – це надзвичайно важливо. З таким багажем легше моделювати поточні
ситуації, простіше розгорнути сюжет у «правильному» напрямку тощо. Але
відсутність досвіду породжує розвій фантазії, загострює авторську інтуїцію,
часто-густо «романтизує» реалістичні події. Молодь сьогодні так і робить. Я
знаю кількох молодих авторів, які у 13-18 років вже є авторами 1-2 доволі
об’ємних романів. І що це за твори, як ви думаєте? Правильно, мікс із фентезі,
пригод, містичного трилера і відвертої готики. Ці речі вторинні, але
небезпорадні, їх можна добряче опрацювати терпугом і видавати, бо, за умови
доброї промоції, вони отримають свого читача. Тож коли мені кажуть, що велика проза
має бути винятково зрілою, густою, тугою, повною Діккенса і Толстого, я киваю
на Томаса Манна і Любка Дереша. Про останнього можна сперечатися аж до повного
заперечення, але, погодьтеся, якби він був аж таким ніяким, його би просто не
помітили.
Сьогодні ти – секретар по роботі з молодими авторами НСПУ. Бути
письменником і водночас посадовцем нелегко. Що вже робиш і плануєш зробити у
цьому напрямку?
Я вже говорив про це: мені
подобається суть моєї роботи, але не назва. Хотілося б чогось сучаснішого – на кшталт
«керівник Департаменту підтримки творчої молоді». На слово «секретар» нависло
чимало негативу – ідеологічного, виробничого, побутового. Пригадую сльози
дівчини, яка відбувала практику у нас в газеті. Так от, цій дівчині у дипломі
про закінчення ПТУ написали «секретар-машиніст», вочевидь, не знаючи про
існування слова «друкарка». Я ж себе зараз почуваю секретарем-двигуном і зовсім
не чиновником.
Робити те, що робив протягом
останніх 15-ти років за покликом душі, тепер, у статусі, удвічі приємніше. Однією
з обіцянок нашої команди було омолодження Спілки. Сьогодні в Україні є кілька
сотень цікавих авторів, яким ще далеко до тридцяти, є кілька десятків цікавих
спільнот, які займаються просуванням літератури, але вони розрізнені і киплять,
як то кажуть, у власній юшці. Ними ніхто не цікавився, не пропонував жодної
допомоги. Тому зараз ми активно розпочали формувати Єдиний реєстр творчих
особистостей та спільнот України, розробили для цього на новому спілчанському
інтернет-порталі «Укр. літ.» цілий розділ, щоб молодь мала потужний віртуальний
майданчик для спілкування і налагодження горизонтальних творчих зв’язків.
Вже 11 лютого на остаточно
прощальному моєму «Сліва-фесті» ми запрезентуємо і цей портал, і Реєстр, і ще
одну важливу подію – перший в історії незалежної України поетичний мега-марафон
«Віршень», який стартуватиме 1 березня, а завершиться 5-6 квітня – в рамках
весняного книжкового ярмарку. Там буде багато подій – і в Києві, і в інших
містах – щоб у результаті начитати 500 поетогодин поезії.
Отже, ти не кабінетний письменник?
Я повсюдний. Пишу скрізь, де
«найде», нерідко – на телефоні, а щоб випадково не втратити текст, ще й дружині
СМС-ками надсилаю. Коли їду у мандрівку, тягну за собою ноутбук. Але вірші як
писав від руки на папері, так і досі пишу.
Існує думка, що для сучасної літератури характерна дегероїзація, що
сьогодні вона не виконує функції «виховання почуттів». Це – новий етап
розвитку, чи все ж – крок назад?
Мені важко говорити про загальні
тенденції, я ж бо не критик і не літературознавець. Легше сказати, яку
літературу роблю сам – не проповідую, не популяризую, а лише створюю. Це –
переплетіння грубої правди життя, містики та лірики.
Загалом, література і виховання –
поняття не занадто близькі. Виховання потребує моралізаторства. А письменник
має лише художньо відтворювати дійсність, ледь помітно покращуючи, ідеалізуючи
його. Наголошу – ледь помітно, а не дотримуючись канонів все ще живого
соцреалізму. Пригадую, як задихалася від обурення, мовляв, як ти смієш, одна з
моїх університетських викладачок, коли я, розповідаючи про Гончарів «Берег
любові», розкритикував образ моряка. Але ж це правда – там моряк розмовляє як
учитель, як комсорг, як завгодно, лише не як моряк – жодного колоритного
«морського» слівця!
Я – за літературу, в якій немає
позитивних чи негативних персонажів, є лише дії та вчинки, продиктовані,
спровоковані чи ще якимось чином породжені ситуацією. А героїчно це чи ні, хай
визначає читач. У житті, до прикладу, я завжди героїзую вояків УПА. Але якщо
колись я почну писати про них художній твір, не впевнений, що всі персонажі
виявляться «рицарями без страху і докору». Бо життя було різним, і люди діяли
по-різному.
У тебе є і третя іпостась – дитячий письменник. Як це вживається із
загалом ревнивими між собою дорослими поезією і прозою?
Ніколи й не мріяв писати для
дітей. Прозу писав одночасно з поезією, але майже не показував її на люди.
Колись у розмові з незабутнім Василем Кожелянком пообіцяв йому, що перший свій
роман «Сім днів і вузол смерті» оприлюдню після сорокаліття. Книжка так і
вийшла – 2007-го, але закінчив я її чотирма роками раніше. Це час, коли з
віршами варто прощатися, що я і зробив. Але 2004-го народився мій Яромир, і за
два роки поезія ожила вже в іншому форматі: тато писав для своєї дитини. Так і
народилися «Неслухняники», які подобаються і діточкам, і їхнім батькам.
І наостанок: хто для тебе найперший і найважливіший читач?
Моя дружина Тетянка. Вона має
дуже гарний смак до літератури. Коли мене критикує, прагну про людське око
сперечатися, але завжди дослухаюся. Коли ж діждуся похвали – розумію: щось мені
таки вдалося!