В Україні
радіодраматургія народилася і загинула у тридцяті роки в Харкові під час
розгулу сталінізму. Першою українською радіодрамою стала п’єса Олега Димінського «Понад усе». В 1933
році ця п’єса талановитого німецького винахідника Брауна про зайву людину
прозвучала на українському радіо. Але саме засновник української
радіодраматургії Олег Димінський став причиною її заборони. За сатиричну п’єсу
«Я перекладаю» Димінський був звільнений «без права працювати в радіосистемі».
Йому інкримінували шкідництво, націоналізм, фашизм, а радіодраматургію в
Україні затаврували як «езопівщину» і «куркульське хуторянство». Відтак радіоп’єсу в Україні заборонили, а на радіо
почали ставити прозові твори, дозволені цензурою.
Але радіодраматургію вважали небезпечним жанром
не тільки в Радянському Союзі, а й у фашистській Німеччині та США доби
маккартизму, де радіодраму називали «антиамериканським і комуністичним явищем».
В Америці шеф ФБР Едгар Гувер переслідував радіодраматургів, називаючи їх
«таємними комуністами». У Німеччині Адольф Гітлер радіодраматургію просто
заборонив, а в Радянському Союзі радіодраматургів розстрілювали і садили до
таборів для політв’язнів.
Страх перед жанром не вивітрився до цього часу.
В 2007 році радіоп’єса Володимира
Даниленка «Бесараб, Бесарабський ринок і дух Довженка» здобула йому звання
лауреата Першого всеукраїнського конкурсу радіоп’єси «Відродимо забутий жанр».
Та коли справа дійшла до озвучування тексту, дирекція Третьої програми
Українського радіо злякалася, що ця п’єса – памфлет на колоніальну ментальність
українських засобів масової інформації, і вирішила поміняти назву й не
вказувати видання та прізвище героя, оскільки газета «Сегодня», обіграна в
радіоп’єсі, – рупор Партії регіонів. Остерігаючись можливих наслідків, дирекція
програми заборонила пускати в ефір радіоп’єсу в такому вигляді, в якому вона
перемогла в конкурсі. Рудименти минулого продовжують жити в українській
свідомості.
Подаємо дві сатиричні радіоп’єси Володимира
Даниленка: «Бесараб, Бесарабський ринок і дух Довженка» та «Історія горбатого
Запорожця».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Бесараб, Бесарабський ринок і дух Довженка
Голос автора (нагадує голос ді-джея провінційної
ефемки): Перед Вальпургієвою ніччю кореспондент газети «Сегодня» Денис Бесараб,
прогулюючись біля Бесарабського ринку, люто кляв режисерів, що хотіли вивести із затяжного летаргійного сну
українське кіно.
Бесараб: Ах, єслі би увідєть етого сук-к-к-кіна
сина Довженка да сказать, што я думаю о
ньом і єго кіностудії!
Голос автора: Голосно вигукнув Денис Бесараб. І
тут перед ним закрутився вихор і з нього вийшов сивий чоловік у плащі й
капелюсі, в якому Денис Бесараб упізнав Олександра Довженка, що давно відійшов
у ліпші світи.
Довженко: Викликали?!
Голос автора: Сердито запитав класик
українського кінематографу і підступив до кореспондента газети «Сегодня» Дениса
Бесараба, аж той відчув, як у його черевики стікає піт чи якась інша рідина.
Та несподівано Довженко рослабився і
обм’як, ніби ситно пообідав і розперезався.
І цього було достатньо, щоб
у Бесараба пройшов переляк, тож він дістав із сумки диктофона, увімкнув і,
відчуваючи вагу історичного моменту, який може трапитися одному кореспонденту
за всю історію, почав інтерв’ю.
Бесараб: Алєксандр Пєтровіч, скажітє, вот ви
билі основоположніком українского кіно. І сєйчас, с висоти, так сказать, своєго
нинєшнєго положенія, нє чувствуєтє лі угризєній совєсті, што сдєлалі большую
глупость – вбілі многім в голову, што ім нужно свойо кіно. Скажітє, зачєм
Україне свойо кіно?
Голос автора: Бесараб відчув, як у нього
пересохло в горлі і голосно цокають зуби (звучить злякане цокання зубів).
Довженко: А як же без свого кіна? Хіба ми
папуаси якісь, чи що?
Голос автора: Замріяно подивився на Хрещатик
Довженко.
Бесараб: Нєт, я віжу, ви нє понялі вопроса.
Україна проізводіт самольоти, молочниє і хлєбо-булочниє іздєлія. Зачєм єй свойо
кіно?
Довженко:
Ну, ви ж споживаєте наше молоко і хліб. А єсть же люди, які люблять
споживати своє кіно.
Бесараб: Ви всьо-такі мєня нє догоняєтє. Ви
ушлі, как говорітся, в мір іной і нємножко отвлєклісь от тєми. А тєма-то очєнь
простая. Росія проізводіт кіно. І нам
єво хватаєт. Зачєм тогда нам свойо кіно?
Довженко: Може, я щось забув чи щось не те кажу?
Але ж нащо тоді кіно Латвії, якщо латишів менше, ніж киян. А вони ж знімають.
Бессараб (сердито): Вот нєхрєн, ізвінітє, ім
дєлать! Но ми же нє латиші, ми с вамі умниє люді. Правільно? Тогда зачєм нам
свойо кіно?
Довженко:
Ну, вибачте! У нас же є своя культура. А кіно – частина культури.
То чому ж його не розвивати?!
Бесараб: Александр Пєтровіч, ви ізвєстний
чєловєк! Ви со Сталіним здоровалісь! Зачєм нам своя культура? Развє нам нє
достаточно того, што у нас хорошо получаєтся. Напрімєр, тєх же хлєбо-булочних
іздєлій?.. Ілі піва?
Довженко: Ну, знаєте…
Бесараб: Постидітєсь! Вас, Алєксандра Пєтровіча
Довженка, дєті в школє учат. Ви жилі і умєрлі с почєстямі, а нєсьотє, ізвінітє,
чєпуху! Допустім, я с вамі согласєн, іногда ми тожє можем што-нібудь снять для
Каннского кінофєстіваля, напрімєр, но еті фільми лучше дєлать на русском язикє
для россійского зрітєля. Вєдь россійскій ринок значітєльно больше українского.
Довженко (вигукує): Звиняйте, але нащо тоді
Росії знімать російське кіно, якщо китайський ринок більший за російський?
Скільки в тій Росії людей?! 144 мільйони?А в Китаї ж 1 мільярд 286 мільйонів!
Бесараб: Нєт, ну ви дайотє! Я люблю,
канєшно, пріколи, но нє до такой же
стєпєні. Как ето Россія – бєз своєго кіно?.. Нє патріотічно как-то получаєтся,
Алєксанд Пєтровіч… Ви же тот самий Довженко. А шо ж будєм смотрєть ми?!.
Довженко: Мій фільм «Земля», наприклад.
Бесараб: Кстаті, нєплохая ідєя… Єслі в Україні
што-то
і снімать, то лучше, штоби національний
кінєматограф бил нємой.
Довженко: А як же наша гарна співуча мова, яка
так подобається німцям і китайцям?
Бесараб: Кто би мог подумать, што класік
українского кіно і літератури Алєксандр Довженко окажєтся такім наївним
чєловєком! Ну ви, Алєксандр Пєтровіч, блін морской, дайотє! Зачєм Українє
українскій язик, когда у нас дєфіціт бюджєта і вєчно обіжєнниє етім язиком
шахтьори?! Ви же войдітє в положеніє… Іх постоянно заставляют ізучать етот
українскій язик, а оні с отчаянія стучат каскамі! Слишітє? От Донєцка до
кієвского Бєсарабского ринка слишно.
Чути загрозливий стукіт касок.
Довженко: А як же Україна?..
Голос автора: Захвилювався Довженко.
Бесараб (понуро): Зачєм Українє Україна?!
Голос автора: Та дух Олександра Довженка його не
дослухав. Він закрутився вихором навколо Дениса Бесараба, піднявся над
Бесарабським ринком і сердито зник у
напрямку кіностудії імені Довженка.
Історія горбатого Запорожця
Голос автора:
Одного разу зустрілося три автомобілі: шестисотий Мерседес, Шевроле
Кавалєр і маленький горбатий Запорожець.
Якусь мить вони мовчки розглядали один одного, а потім заговорили.
Запорожець: Га?! Членовозисько! То ти так і
возиш свого партійного боса?!
Голос автора: Єхидно поцікавився Запорожець у
Мерседеса.
Мерседес: Ж-ж-ж-ж-ж! Какой протіфний горбатий
мальтшік. Я тєб’я буду нємножко вєшайт і убівайт!
Голос автора: Поважно відповів Мерседес.
Запорожець: Еге, щитай що повісив! А забув, як я
тобі на Шовковичній дав під зад копняка? То мене підняли краном на вантажівку і
повезли, як пана, а ти, німчура, посунувся, як пес, з перебитим хвостом.
Пом’ятий, нещасний. Фе! Фе! Фе! Ж-ж-ж-ж-ж!
Мерседес: Партайгеносе Пьотр Ніколаєфіч мєня
отрємонтіроваль, потому што очєнь мєня любіль.
Голос автора: Ображено пустив хмарку диму
Мерседес.
Запорожець (гордо):
Я – єдиний серед вас місцевий.
Національний продукт. Із Запорожжя-жжя-жжя-жжя-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж.
Шевроле: Соррі, а де то є Запарижжя, сер?.. І
скільки це миль від Парижа? Ж-ж-ж-ж…
Голос автора: Загудів Шевроле, спортивний концептуальний
автомобіль.
Запорожець: Якщо через городи, то недалеко.
Пі-піп!
Голос автора: Дипломатично відповів Запорожець.
Шевроле: Окк’ей! Перепрошую, сер, а чому ви
пом’яли сера Мерседеса? То є не туже гарно – фейсом об залізний зад.
Запорожець: Бо ця розбещена німецька залізяка зміняла мені з Нісан.
Шевроле: Як цікаво, сер!
Розкажіть цю сторі, сер…
Вж-вж-вж-ж-ж-ж…
Голос автора: Запорожець зітхнув і розпочав
сумну історію свого нещасливого кохання.
Запорожець (сумно): Я розкажу тобі, гамериканська машино, історію
свого нещасного кохання до цієї блискучої купи дорогого німецького заліза
(жалісно схлипує). Якось їхав я зі своїм
хазяїном, сантехніком Миколою Гробцем, Хрещатиком. Коли це хтось засигналив – і повз мене
пролетів Мерседес. Він був нахабний, чорний і блискучий. Я закохався в нього з
першого клаксона. Куди він, туди і я. А мій Микола крутить, понімаєш, рульом
туди, сюди. Жме на тормоза.
А я їду, куди душа веде. І так мене
увлікла, понімаїш, ця німецька цяцька для багатих дядьків, що від кохання я здурів. Коли це на Шовковичній він
причепився до Ніссан і вже біля неї треться. «Пі-піп! Пі-піп!» – кричить. А ця вузькоока лярва, бачу, й не
проти. І так ніжно запіпкала: «Хацю цяю! Хацю цяю!» А він, кнур залізний, біля
неї так і треться, так і треться… Ну, думаю, зараз тобі покажу, як увлікаться
японськими женщинами. Розганяюсь, та як вріжу його під зад. Тільки залізо
заскреготало. Бачу – в мого Миколи затрусилися
руки. Жодної подряпини. Тільки ґудзь на лобі. Ну, каже, всю жизнь буду відроблять
на цього Мерседеса. Сказав – і як у воду
дививсь. Притягли мене до гаража. І довго я там стояв, поки мій Микола з горя
не спився і не замерз під будинком. А його сварлива жінка продала мене
директору кафе. Отака нещаслива моя судьба-ба-ба-ба-ба-ба!
Мерседес:
Партізанен капут.
Голос автора: Вдоволено буркнув Мерседес і
забелькотів про свого господаря.
Мерседес: Пьотр Ніколаєфіч нікогда нє замєрзаль.
Он себя любіль. І мєня тоже любіль. І деньгі очєнь, очєнь любіль. І медьхен унд
фрау очєнь любіль. У него такой большой
сочниє губи. Зер гут! Імі он говоріль своїм партайгеноссе: «Ушоль в свою
партячєйку!» Бєрьот медьхен і – ту-ту, єхаль со мной на шпацір. Іногда Пьотр
Ніколаєфіч любіль со мной… как ето будєт по-рускі… фільософствовать. Я, я!
«Єсть такой бізнес, товаріщ Мерседес,
– говоріль Пьотр Ніколаєфіч, –
вредіть своєй Родіна. Ето мой бізнес, товаріщ Мерседес. Очен сльожний бізнес. І конкуренція очєн сільная. Одна только Наталья
Міхайлофна чєво стоїт».
Шевролє: Окк’ей, сер Мерс енд сер Запор. Я теж
розповім вам свою сторі. Моя сторі туже проста. Моя господиня – дочка міністра.
Вона кохається на моїх сидіннях. Я втрачаю глузд від запаху її тіла.
Запорожець: А в мені ніхто ні з ким ніколи не
кохався (плаче). Бо жодна жінка, крім дружини мого сантехніка Миколи
Горобця, не хотіла в мене сідати. Я мала
горбата почвара. Дж-и-и-к, дж-и-и-к, дж-и-и-к…
Мерседес: Ж-ж-ж-ж! Яволь, ти карошій мальчік,
только нємножко с горбіком. Ж-ж-ж…
Гут, нам пора єхайт.
Запорожець (сумно):
Як же я поїду, коли в мене
нема мотора?
Шевролє: Єс-єс-єс-єс-єс!
Гуд бай, майн кар!
Голос автора: Весело
вигукнув Шевроле.
Мерседес: Ж-ж-ж-ж!
Аух відерзеєн! Пі-пі-піп!
Голос автора: І, набираючи швидкість, автомобілі
роз’їхались. А Запорожець залишився стояти під скляною вітриною. Розфарбований
у жовтий колір, з намальованими на залізних боках гусаками і написами «Два
гусі», він виконував роль рекламного
блазня на Хрещатику. І коли Мерседес зник за рогом, Запорожець впав у щасливі
спогади, як він на шаленій швидкості смачно таранить Мерседеса відомого
партійного босика.
м. Київ