Богдан Горинь. Тривога за долю України

ЮРІЙ ЩЕРБАК «УКРАЇНА В ЕПОХУ ВІЙНОМИРУ» (КИЇВ, ВИДАВНИЦТВО «ЯРОСЛАВІВ ВАЛ»).

Нова книга Юрія Щербака – це політологічно-флософський публіцистичний есей, в основі якого не лише власні роздуми про епоху війномиру, а й висновки з великої кількості опрацьованої літератури з історії, філософії, психології, політології, футорології, інформатики, генетики, нейрохірургії, військової справи та ін. досліджень, на окремі із яких є посилання.

Автор книги «Україна в епоху війномиру» гранично відвертий в оцінці подій і явищ суспільного, політичного й наукового життя, діяльності політиків і їхніх вчинків. Тут і жорстка критика, і поради, і пропозиції, заповіти майбутнім поколінням, а також пророцтва –  тривожні, й оптимістичні. Для України така книга і такий талант з шириною і глибиною мислення – подарунок долі.

Втілена у презентованій книзі тривога за долю України невід’ємна від тривоги за долю людства, існування якого у постмайбуньому під великим знаком питання.

Є незаперечним фактом, що людство у своєму інтелектуальному розвитку досягло великих здобутків у науці, культурі, а щонайбільше – у техніці.

Це шлях від колісниць (як способу пересування) до нинішніх мерседесів і тойот, до надзвукових літаків і швидкісних поїздів, від метання кам’яних куль з допомогою пращі, якою Давид убив Голіафа, до балістичних ракет і космічних кораблів. Можна навести десятки й сотні інших прикладів технічних здобутків людства. А чи удосконалилася сама людина, чи позбулася вона властивих для тваринного світу потужних негативних емоцій? За твердженням письменника, доктора медичних наук, у людині 90% тваринної сутності. «Тваринна основа натури людини, її базові інстинкти залишаються незмінними впродовж віків» – читаємо у книзі.

Цей відвертий і жорсткий висновок випливає із порівняння процесів, які відбуваються у тваринному світі і світі людському. Властиві людям з прадавніх часів гріховні вади залишилися без змін у ХХІ столітті. Один з найбільших людських гріхів – джерело ненависті – заздрість. Заздрісник ненавидить іншого за те, чого сам не має. Заздрість черні до багатого Петра Порошенка без огляду на те, що він, перебуваючи на посту президента, врятував Українську державу від загибелі, породила ненависть до нього й остаточно вплинула на  відомі результати президентських і парламентських виборів в Україні 2019 року.

У ХХІ столітті набула вишуканих форм брехня, про яку в Біблії написано, що брехня виникла одночасно зі злом. Ница людська природа схильна й до багатьох інших гріховних проявів. Уся історія людства переповнена оповідями про зради. У Євангелії від Матвія читаємо, як Юда Іскаріот одразу ж після мирування жінкою Ісуса Христа у Витанії «подався до первосвящеників, і сказав: Що хочете дати мені, і я вам Його видам? І вони йому виплатили тридцять срібняків. І він відтоді шукав слушного часу, щоб видати Його» (Мт. 26:14–15).

Найприкрішою, найболючішою для України була  2014 року велика зрада силових структур, офіцерів і військовослужбовців – спершу у Криму, а потім у Донбасі. Цю зраду автор прирівнює до зради Філіппа Петена – французького військового й політичного діяча, який 24 жовтня 1940 зустрівся з Адольфом Гітлером і гарантував йому повну підтримку. Через зраду українських офіцерів і військовослужбовців, які стали на коліна перед підступним російським агресором, Україна втратила 7 % території і 20 % промислового потенціалу.

У Біблії і в праці давньоримського історика Светонія «Життя дванадцяти цезарів» описані розмаїті тогочасні збочення, які перекочували до нашого часу. Розповідь Светонія про педофіла Тиберія – доказ, що розпуста нашого часу має глибинні корені. Автор наголошує, що всі ці людські гріховні вади існуватимуть разом з існуванням людини, котра в перспективі може змінити свою сутність, якщо у результаті мутації головного мозку появиться новий вид homo sapiens, а його поява цілком можлива, оскільки ведуться дослідження в галузі нейроінженерії, євгеніки (науки про удосконалення людини).

У книзі чимало запитань, на які наука не дала відповіді. Що відбувається з душею людини після її смерті. Якщо вона не зникає, то де зберігається і в якій формі? Чи передаються думки від людини до людини? У книзі чимало й інших питань, на які нема відповіді.

На думку автора, у ХХІ столітті людство очікують тривожні події. Людина-мутант здатна захопити владу над людиною і нав’язати суспільству нові принципи існування, що призведе до непрогнозованих наслідків. За передбаченням автора, штучний інтелект у 2040 році може розпочати війну без волі людини. Нові види зброї – мікрохвильова, електронно-магнітна, лазерна здатні перетворити землю у пекло.

Серед небезпек ХХІ століття – клонування людей. Важко уявити собі, що одіозних виродків – Путіна, Жириновського, Соловйова та інших україножерів після смерті замінять їхні клони, а на зміну відомим олігархам прийдуть олігархи-клони. Це не фантазії. Це те, що чекає нас, за передбаченням автора, у ХХІ столітті.

Автор прогнозує великі зміни на політичній карті світу, доля якого буде залежати від таких потужних держав, як Індія з населенням країни 1 млрд 252 млн осіб і Китаю із чисельністю населення 1 млрд 367 мільйонів осіб. Разом це вражаюча потужна сила – близько 3 млрд осіб.

Автор книги звертає увагу, що США – світова держава №1 з найпривабливішим стандартом демократії і прав людини втрачає позиції, а це може призвести до катастрофічних геополітичних змін, які вплинуть і на долю України. Багато нашкодила США непрогнозована поведінка президента Трампа. Держава, яка понад 100 років визначала хід світової історії, у ХХІ столітті змушена вести боротьбу за власне виживання.

На думку автора, Україна повинна підтримати США, йти проамериканським шляхом Польщі, а не покладатися на проросійські держави Європи – Францію й Німеччину, схильних до аморальних компромісів з Росією. США єдині можуть бути парасолькою від загроз Росії. Україна зобов’язана вступити до ЄС і НАТО, а перед тим стати найбільшим союзником США – не членом НАТО.

У книзі дано аналіз складних політичних процесів, які відбуваються у Європейському Союзі з населенням понад 500 млн осіб (28 країн), але порівняно з Індією і Китаєм – у військовому вимірі це невелика сила, залежна від оборонної структури США. Зараз ЄС перебуває у глибокій кризі. Залишаються невирішеними проблеми мігрантів з країн Близького Сходу (Сирія, Лівія), поширення ксенофобських настроїв, зростання впливу правих партій. Ударом для ЄС став брекзіт (вихід із ЄС Британії). Автор книги передбачає війну США з Китаєм, повномассшабну війну Росії з Україною, яка може статися у 2040-х рр.

Після з’ясування ситуації у світі логічно перейти до блоку питань, пов’язаних із Україною. Автор відзначає, що минулі п’ять років були утвердженням базових цінностей України, закарбованих президентом Порошенком у гаслах передвиборної кампанії: «Армія. Віра. Мова». Нині ті цінності під загрозою. Допущені у попередні п’ять років помилки фатально вплинули на нинішню ситуацію: Україна не змогла досягти згуртованості, влада не всилила в душу українців тої віри в свою державу, яку мають поляки, народи країн Балтії. Свої рішення держава часто приймала без роз’яснення і обґрунтування у ЗМІ. У той час на повну потужність працювали путінські ЗМІ, очорнюючи все, що чинив президент Порошенко. Проти української держави, мови, історії, національної пам’яті в Інтернеті, у російському телебаченні при підтримці проросійських телеканалів в Україні безперервно лився потік брудної антиукраїнської пропаганди, створювалися історичні міфи для обґрунтування загарбання українських земель. Доказом цьому є дослідження Віктора Брехуненка «Війна за свідомість» (2017), в якому по розділах проаналізовано міфи Росії про українську державність, про українську мову, українську церкву та ін. Активну участь в інформаційній війні проти України бере особисто президент Росії Путін. Це він у своїх виступах придумує різні міфи про утворення українського народу і Української державності, переписуючи історію на свій імперський лад.

Українське Міністерство інформації, – наголошує автор, – виявилося недолугим органом. Програш інформаційної війни обернувся програшем на президентських виборах у квітні 2019 р. Автор наголошує, що вибори 21 квітня 2019 року – це щось більше, ніж боротьба Зеленського і Порошенка. Це боротьба про долю України, про її майбутнє й постмайбутнє. Те, що сталося 21 квітня 2019 року, стало для автора книги, для мільйонів українців і для прихильної до України світової спільноти політичним землетрусом. Доводиться констатувати, що у відповідальний момент Україна не здала екзамену на зрілість.

Більшість виборців, затуманених інформаційною отруєю ворожих ЗМІ, сповнених заздрісної ненависті до багатого Порошенка, керувалися емоційною логікою «будь-хто – тільки не багатий Порошенко». Автор приводить цитату зі Св. Письма. «Ходіть, поки маєте світло, щоб не обгорнула вас темрява. Хто ходить в темряві – не знає , куди йде». Будемо вірити, що мине час, український люд прозріє і буде вдячний Порошенку за порятунок від російської окупації, за утвердження базових національних цінностей.

Автор констатує, що ситуація в Україні на 28 році Незалежності дуже складна. Україна залишається економічно відсталою, соціально невдоволеною, роз’єднаною, зневіреною у своїй державності, владних інституціях, керівній еліті, нестабільною у виборі своїх базових цінностей, свого життєвого маршруту. Те, що Україна впродовж п’яти років вистояла, витримала удар путінської Росії, ще не означає, що Путін відмовився від головної своєї мети – знищення Української держави і знищення України як Нації. Психологія кагебістів – то особлива психологія. Тут і мови не може бути про мораль, дотримання слова, договорів, про чесність і взаємоповагу. Тут панує підступність, брехня, ненависть, кровожадність. Автор попереджує, що Росія може напасти на Україну з будь-якого напряму – півночі, сходу, заходу, півдня. «Хто вірить у добрі наміри Росії – невиліковний політичний ідіот» – читаємо у презентованій книзі.. .

Після виборів почався непередбачуваний період української історії, спостерігається намагання нової влади змінити політичний курс, накреслений президентом Порошенком. «Вибори висунули на чоло України недосвідченого провінціального лицедія з сумнівними поглядами російського хохмача, блазня, якого «слухали, іржали й рохкали від шастя» – читаємо у книзі різку, нищівну характеристику особи, яка перед виборами заявляла, що бути президентом, то не її покликання, та особа не мала морального права брати участь у виборах, не маючи відповідних знань і елементарного досвіду виконувати визначені Конституцією України обов’язки президента.

Викликає тривогу, що за плечима недосвідченого, несамостійного президента діє таємний, стратегічно орієнтований мозковий центр. Ніхто не знає, чим закінчиться цей акт трагікомедії – сміхом чи черговою катастрофою. – читаємо сповнені гіркоти слова.

Вибори 2019 стали реваншем. Відбувся легальний переворот: сформовано сумнівного інтелектуального рівня парламентську більшість, новий склад Кабінету міністрів, Служби безпеки, Прокуратури. Під загрозою фундаментальні основи держави, без яких не може існувати ні держава, ні нація, а безнаціональна держава недовговічна, – читаємо у книзі.

Викликає тривогу схильна до компромісів з Росією міжнародна політика президента Зеленського. Через його недолугу дипломатичну діяльність втрачено великого друга України Стівена Волкера, котрий подав у відставку після зустрічі Зеленського із Трампом. Роком раніше автор книги сподівався на плідне співробітництво Волкера з Україною, але воно раптово обірвалося. Керівники провідних західних держав – президент Франції Макрон і канцлер Німеччини Меркель після зустрічі президента Зеленського з президентом Трампом з недовірою ставляться до України.

Громадськість України стурбована готовністю Верховного головнокомандувача Збройними силами України йти на поступки Путіну, котрий висуває до України все нові вимоги. На думку автора, війна з Росією триватиме до того часу, поки існуватиме Росія: «Ця війна надовго, якщо не на ціле ХХІ століття, і вона значною мірою вплине на сучасний стан і майбутнє України», – читаємо тривожний прогноз автора.

Не слід тішити себе думкою, що після відходу Путіна у небуття Росія змінить свою політику щодо України. Скоріше навпаки, агресія проти України набере нового розмаху. «Росія ворог України надовго, ймовірно на все ХХІ століття» – наголошує автор.

Підтверджує цей прогноз вихід на політичну арену Росії нових імпершовіністичних сил, зокрема «Русского имперского движения» – організації, про яку в Маніфесті РІД написано (тут і далі мовою оригіналу): «охватывает многие регионы исторической России (Великороссии, Малороссии, Белоруссии, Прибалтики, Северного Казахстана) и Русского Зарубежья». Чи знає СБУ про підпільні групи РІД в Україні?

Активний член цього руху – росіянин Олександр Жучковський у листопаді 2012 р. з групою російських імпершовіністів був у Києві, а 2014-го у тому ж оточенні знову появився у Києві (невідомо – зі зброєю чи без зброї) начебто з метою спостереження (чи лише спостереження?) за Революцією гідності: «Мы снова приехали в Киев – уже в качестве наблюдателей на т.н. Евромайдан (цікаво, чому його приїздом і діяльністю не зацікавилася Служба безпеки?).

Весною 2014-го Жучковський разом із групою Стрелкова прибув на Донбас і з того часу в складі бойовиків заповзято воює проти України. У статті від 12 квітня 2017 р. «Русский национализм против украинского национализма» він одверто пише про столітню боротьбу Росії проти України:

«По сути борьба русского нацинализма с украинским идет больше ста лет и продолжается до сих пор. Это борьба за единство русской нации – не территории Русского мира, а исторической России. Насколько она будет успешной и как скоро завершится – зависит от нас с вами. А решается эта борьба сегодня в первую очередь на фронтах Донбасса – нынешней передовой войны за Россию».

Насправді не з українським націоналізмом сто років бореться Росія, а з непокірним українським народом, його твердою волею мати власну державу. І не сто років це триває, а від Переяславської ради – першої спроби закабалити Україну, знищити українську державність, нав’язати свої порядки. А далі – насильницьке знищення у 1709 році московськими військами під керівництвом полковника Петра Яковлєва Запорозької Січі, друге знищення Запорозької Січі 1775 р. за наказом імператриці Катерини ІІ і заслання у Соловецький монастир на довічне ув’язнення кошового отамана Петра Калнишевського, репресій 1920-х – 1930-х рр., вбивства видатних державних і політичних діячів: Симона Петлюри 1926 р. у Парижі, Євгена Коновальця 1938 р. у Ротердамі, Лева Ребета і Бандери 1959 р. у Мюнхені. Росія – країна вбивць, оскаженілих україноненависників. Не виключено, що й надалі кадебістські вихованці вдаватимуться до терористичних актів проти українських лідерів.

Розмову про долю Донбасу Жучковський продовжує у статті «Еще раз к вопросу об украинцах и украинстве», в якій пише таке:

«И когда этот регион станет частью России и поменяет свое административное деление, он должен будет называться в двух своих частях Малороссией и Новороссией (с возможным дальнейшим делением на ДНР, ЛНР и остальные республики и области либо губернии). Понятие «Украина» как часть нашей страны следует будет упразднить». Далі російський виродок розвиває тезу про необхідність знищення України і українців, вдаючись до такої «логіки»:

«Но воевать и побеждать можно только с ненавистью к врагу и ко всему, что этот враг олицетворяет – т.е. с украинской государственностью, украинским языком и украинской культурой. Великую Отечественную русские выиграли на «ярости благородной», на натуральной ненависти к немцам, захватывающим наши земли и уничтожавшим наш народ. Точно также русским следует понять, что сама Украина и сами украинцы как народ – это исключительно враждебное нам явление, а все враждебное следует уничтожать. Для того, чтобы соединить русский народ, собрать заново и усилить Россию, – Украину и украинцев необходимо уничтожить».

У своїх виступах Путін такі дії ототожнює з менталітетом росіян, з «широкой душой русского народа», заявляючи: «Может быть, в этом отражается и величие нашей страны и её необозримые размеры».

Який вихід? У чому порятунок України? Автор презентованої книги вважає, що у першу чергу Україні необхідно стати монолітною силою, об’єднати громадян України, як радив історик В. Липинський, в межах української території, незалежно від віросповідання і етнічного походження, в політичну націю. Об’єднавчою силою повинна стати ідеологія українського демократичного націоналізму. Досвід інших країн свідчить, що реалізувати таку ідею цілком можливо.

Сповідуючи ідеологію демократичного націоналізму, Естонія, Литва і Латвія, будучи окупованими, зберегли мову, культуру, незборимий дух свободи, який, врешті, дав можливість звільнитися від окупації й побудувати національні держави, стати у 2004 році членами ЄС і НАТО.

Завдяки демократичному націоналізму Японія досягла високого рівня розвитку, а Хорватія стала незалежною і процвітаючою країною.

Враховуючи світовий досвід, автор пропонує Україні запровадити на державному рівні ідеологію демократичного націоналізму, здатного врятувати державу і Націю. Цитую: «Український демократичний націоналізм, який не вивищує штучно Україну і українців над іншими націями, а лише проголошує національні і державні пріоритети – такий націоналізм міг би бути рятівним для української держави».

До прикладів, які наводить автор, я б додав маловідомий досвід Індонезії і її лідера, одного із засновників Національної партії Індонезії Сукарно (1901–1970), який поставив своєю метою об’єднати проживаючих на 17 тисячах 504-х островах різні етнічні групи в одну національну спільноту, визволити Індонезію з-під голландського колоніального режиму й побудувати незалежну державу Індонезію. Реалізувати цю велику мету Сукарно зміг завдяки ідеології демократичного націоналізму, ісламу і модного у ті роки марксизму, у якому більшість громадян Індонезії невдовзі розчарувалася. Войовничий атеїзм членів Комуністичної партії Індонезії призвів до антикомуністичних настроїв.

У перекладеній на російську мову книжці «Индонезия обвиняет» («Издание третье. Москва, 1961 г.) Сукарно пише: «Сейчас известно только то, что не существует независимости без национализма, – поэтому мы пробуждаем национализм; что не существует независимости без единства нации, – поэтому мы добиваемся объединения нации; что не существует независимости без силы, – поэтому мы организуем силы; что не существует независимости без сознания силы, – поэтому мы пробуждаем веру в свои силы». І ще одна важлива цитата: «…В настоящее время этот позитивный национализм настолько ожил, что необходимо следить, чтобы он не превратился в национализм, ненавидящий другие нации, то есть в национализм шовинистический, в агрессивный».

Застереження Сукарно, щоб демократичний націоналізм не перетворився в націоналізм шовіністичний, агресивний, як це спостерігаємо в деяких країнах, у тому числі наших сусідах Польщі та Угорщині, є дуже важливим і повчальним для України і для українців.

У своїй політичній діяльності Сукарно опирався на політичну філософію одного із ідеологів китайського націоналізму, батька китайської нації Сунь Ятсена (1866–1925), який проголосив три народних принципи політичної філософії – націоналізм, народовладдя, народний добробут. Сукарно наводить слова Сунь Ятсена (цитую з перекладеної на російську мову книжки Сукарно «Индонезия обвиняет»):

«Без национализма нет прогресса, без национализма нет нации. Национализм является той драгоценностью, которая дает данному государству силу стремиться к прогрессу, дает данному народу силы отстаивать свое существование».

Натхненний ідеологією демократичного націоналізму і релігією ісламу Сукарно, очоливши військові дії, звільнив Індонезію від нідерландської «опіки», виборов державну незалежність Індонезії: країна почала будувати нове життя. Важливо відзначити, що у своїй діяльності Сукарно опирався на дві непоборні сили – націоналізм і ісламізм, завдяки яким об’єднав етнічно розрізнене населення островів в один народ, в індонезійську націю. Цей досвід мали б врахувати українські партії і їхні лідери. Варто також пам’ятати, що Сукарно почав свою діяльність як активіст «Руху ісламу».

Сукарно очолював країну на посаді президента понад 20 років (1945–1967). Використовуючи його демократизм, Москва вирішила перетворити Індонезію у ще одну країну «соціалістичного лагеря». 30 вересня 1965 р. Комуністична партія Індонезії при моральній (можливо, не лише моральній) підтримці Москви вирішила вчинити переворот. Заколот комуністів був жорстоко придушений антикомуністичними силами, в яких активну роль відіграла ісламська молодь разом із військовими. Загинуло близько пів мільйона комуністів, до мільйона було ув’язнено. У березні 1966 р. компартія Індонезії була заборонена законом. Сукарно 12 березня 1967 р. був усунутий від влади. До влади прийшли військові на чолі з генералом Сухарто. Приборкано інфляцію, країну виведено з кризи. Обраний 1968 р. президентом Індонезії генерал Сухарто правив країною тридцять років (1968–1998), обирався шість разів. Націоналізм продовжував бути провідною ідеологією Індонезії.

Завдяки рішучим діям Сухарто Індонезія була звільнена від загрози комуністичної кабали, щоправда, ціною пролиття крові. Нині ніхто не здатний відповісти на запитання: чи був інший варіант, чи була альтернатива? В усякому разі, прихід до влади військових в Індонезії у 1968 р. цілком себе виправдав. Сухарто впродовж 30 років мав нормальні стосунки зі США, Індонезія стала однією з ініціаторів створення геополітичної та економічної міжнародної організації – Асоціації Держав Південно-Східної Азії –АСЕАН – десяти країн, яких об’єднує прагнення спільними силами прискорити економічний розвиток, забезпечити стабільність та соціальний прогрес у своїх країнах.

Ось чому нинішня Росія найбільше боїться росту української національної свідомості, українського націоналізму. Вона знає, що у випадку, коли українським народом опанує демократичний, наголошую, демократичний націоналістичний дух, той народ перетвориться у могутню неприступну для Росії цитадель.

На думку автора, націоналістична партія «Свобда» та інші, що об’єдналися з нею під час президентських виборів, не виправдали сподівань. Націоналістичні партії не відповіли на питання, який тип націоналізму вони сповідують – інтегральний чи демократичний.

Автор книги вірить у розгортання націоналістичного руху і кидає заклик, щоб націоналісти в Україні і поза Україною сущі – єдналися. А ще вважає за необхідне створити потужну націоналістичну партію захисту України, не зводити націоналізм до маршів із смолоскипами.

Щоб народ повірив в Українську державу, влада зобов’язана провести економічні реформи, побороти корупцію, ухвалити низку законів, спрямованих на підвищення матеріального рівня життя, вивести країну зі смуги бідності, ухвалити закони «Про захист держави і нації», «Про боротьбу з ворожою агентурою і зрадниками держави», «Про військові трибунали».

Ці заходи можна реалізувати, коли у противагу російському імпершовінізму Україну об’єднає ідеологія українського демократичного націоналізму. У книзі порушено питання про вибір найбільш ефективної моделі державного устрою і державного управління для України: президентська модель США чи модель канцлерська, як у ФРН, де федеральний президент виконує представницькі функції, акредитує дипломатичних представників, є виконавцем рішень, що приймаються іншими органами влади. Президент ФРН не відіграє тої ролі в державі, яку відіграє президент США. Головною фігурою у ФРН є канцлер.

Відповідно з Конституцією України президент України є главою держави. При вступі на пост він складає присягу, в якій є слова: «дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу». Отже, на президента покладено відповідальність за діяльність виконавчого органу держави – Кабінету міністрів. Підтверджується це Конституцією України, статтею 106, пункт 2, в якій сказано, що президент звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

І хоча виконавчу владу в Україні очолює прем’єр-міністр, при президенті України традиційно створюються структури, які контролюють і частково дублюють роботу Кабінету міністрів, втручаються в його діяльність. У результаті – постійні конфлікти і дестабілізація.

Якщо Україна не обере однієї з двох моделей, а залишиться все, як є, то президент надалі буде у постійному конфлікті з урядом, з прем’єром, а прем’єр у конфлікті з президентом і парламентом, як це було при усіх п’яти президентах. А хто пам’ятає, скільки за 28 років Незалежності було прем’єр-міністрів? Нагадаю: 19. Називаю їх поіменно, вказуючи дати їх призначення (дані з Інтернету): Вітольд Фокін (14 листопада 1990); Леонід Кучма (13 жовтня 1992); Віталій Масол (16 червня 1994); Євген Марчук (8 червня 1995); Павло Лазаренко (28 травня 1996); Валерій Пустовойтенко (16 липня 1997); Віктор Ющенко (22 грудня 1999); Анатолій Кінах (29 травня 2001); Віктор Янукович (21 листопада 2002); Юлія Тимошенко (4 лютого 2005); Юрій Єхануров (22 вересня 2005); Віктор Янукович (4 серпня 2006); Юлія Тимошенко (18 грудня 2007); Микола Азаров (11 березня 2010); Микола Азаров (13 грудня 2012); Арсеній Яценюк (27 лютого 2014); Арсеній Яценюк (27 листопада 2014); Володимир Гройсман (14 квітня 2016); Олексій Гончарук (з 29 серпня 2019). Така плинність прем’єр-міністрів не здатна забезпечити стабільного розвитку держави.

З багатьох пропозицій автора книги найменше переконливою є пропозиція двопалатного парламенту, віра, що такий парламент потрібний і що такий двопалатний парламент – з сенатом (верхньою палатою) і конгресом (нижньою палатою) в Україні обов’язково буде.

Ідея двопалатного парламенту за 28 років Незалежності України неодноразово виникала, проте не була реалізована. Не заперечую, що може вона бути схвалена в майбутньому, бо в Україні все можливе, але це не означає, що такий парламент Україні потрібний, що він себе виправдає. Якщо б Україна була національно єдиною, як, скажімо, Польща чи ФРН, то нема питань. Але Україні далеко до національної єдності. Неважко здогадатися, кого буде обрано сенатором в Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні. Харкові. При такому складі сенату (верхньої палати) в парламенті почалося б пекельне протистояння.

Автор наголошує, що єдина передумова України для виживання у ХХІ столітті – стати сильною державою. Це завдання найкраще можна реалізувати при умові, якщо влада в Україні перейде до військових, бо лише військова влада здатна навести в Україні порядок, навчити громадян дисципліни й виконання закону, захистити від російської агресії, унеможливити проникання в Україну російських спецслужб і агентури.

Якщо з пропозицію двопалатного парламенту мені важко погодитися, оскільки маю неспростовні контраргументи, то цілком переконливою для мене є думка про потребу в майбутньому запровадження в Україні військової влади – не на постійно, а для наведення порядку і щоб нагадати громадянам, що нація не може бути розхристаною, що демократія мусить мати свої береги, якими є закони, бо найгірший варіант для держави, коли закони перетворюються в розмиті береги демократії, як це було при президенті Ющенку, коли демократія вийшла з берегів закону і в країні почалася «демократична повінь».

Щоб в Україні до влади прийшли військові, необхідно переконати народ і світову спільноту, що це тимчасовий, вимушений крок заради наведення порядку і зміцнення Української держави, захист від агресії Росії.

Запровадження на державному рівні ідеології українського демократичного націоналізму перетворило б Україну з роздрібненої, анархічної, внутрішньо конфліктуючої держави в державу сильну, монолітну, з волею бути рівноправною державною структурою серед інших держав світу, раз і назавжди позбутися нижчевартості і рабської психології. На привітання «Слава Україні»» ми б відповідали «Україна понад усе!». При військовому керівництві була б побудована сильна, добре підготовлена і оснащена найновішою технікою армія. Відмова Росії і США від Договору про ліквідацію ракет малої і середньої дальності дає можливість Україні приступити до випуску крилатих ракет з радіусом дії 1500–2000 км. Український народ став би повноцінним народом, а Українська держава сильною, дисциплінованою процвітаючою державою в світі. За визначенням автора книги, якийсь час це була б «нація у військовій формі»: «Україна зобов’язана перетворитися в Націю у військовій формі, у мілітаризовану державу, в якій воєнне, оборонне мислення буде пріоритетом, диктуватиме форми організації суспільства. Цього вимагає стан Війномиру» – читаємо у книзі.

За роки російсько-української війни велика кількість військових пройшли не лише добру фахову підготовку, а й підготовку політичну. Серед них чимало талановитих людей, здатних очолити керівні пости в державі. Як на це подивиться світ? Світ буде вичікувати. Якщо військові продемонструють, що здатні навести порядок у країні, забезпечити права людини, демократичні стандарти в берегах закону, то світ підтримає таке керівництво, як свого часу підтримав військовий уряд в Індонезії, з яким США мала нормальні стосунки.

Заслуговують уваги обнадійливі для України прогнози і пророцтва автора, серед яких такі: Православна церква в Україні розквітне як духовна основа національної держави. Київ стане світовою колискою ортодоксального християнства.

Пророцтво: у 2050 році відбудеться об’єднання української православної церкви з УГКЦ, що стане історичним кроком у світовому християнстві, єдності, втраченої у 13 столітті.

Україна виживе, відбудеться як європейська регіональна держава.

Автор вірить у «прихід нового лідера України типу Ю. Пілсудського, Маннергейма, Ататюрка». Від себе додав би – військових діячів типу Коновальця, Шухевича, Сухарто.

Усі порушені в книзі питання й проблеми висвітлені у книзі письменником із державним складом мислення, який попри всі заслуги, на мою думку, допустив у своєму житті найбільшу, фатальну помилку – не балотувався у свій час як лідер Партії зелених у президенти. А жаль, Україна мала б президента, якого ще не мав світ. Свою помилку Юрій Щербак виправив написанням геніальної книги, на якій – не сумніваюсь, – будуть вчитися наші майбутні Коновальці, Бандери, Пілсудські, Сухарто та ін. видатні політичні й військові таланти, за якими спрагла українська Нація.

“Українська літературна газета”, ч. 4-5 (270 — 271), 28.02. — 13.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.