«Моє
велике захоплення – це книги. Ті, які спробував створити, і ті, що їх створили
інші».
Валерій
Шевчук
Валерій Шевчук та Микола Вінграновський –
літературні новобранці одного часу. Їх навіть не розмежовували ранні творчі
інтереси, себто – поезія. Правда, кожен сам у собі скоро розбереться, як і
кудою йти, щоб ще зовсім молодими стати Валерієм Шевчуком і Миколою
Вінграновським. «Я був тоді, – згадуватиме Шевчук через багато років, – поет і
скоро влився в життя літературної богеми, моїми ровесниками були І. Драч, М.
Вінграновський, І. Жиленко, В. Підпалий, М. Сингаївський, М. Сіренко, С.
Зінчук, О. Булига, В. Житник, Г. Кириченко, В. Кравець, А. Сім’ячко, Н. Кащук
та інш. Скоро я відчув, що в поезії мені тісно, і з 1960 року почав писати
новели, ще досить слабенькі. Вірші мої ніхто друкувати не хотів, хоч я розсилав
їх чи розносив по журналах та газетах, зате в 1961 році дебютував досить
слабким оповіданням про Т. Шевченка “Настунька”» .
Недавно з’явилася книга спогадів, есеїв, листів, інтерв’ю
близького оточення поета «Маршал Вінграновський» (К. : Ярославів Вал, 2011. –
480 с.). У ній вміщено і спогад Валерія Шевчука «Слово про Миколу
Вінграновського», в якому він розмову веде з перших днів знайомства, тобто із
молодих кроків входження у літературу. «З’явився Микола, – згадує Шевчук, – у
київському літературному світі в кінці п’ятдесятих… з’явився молодик
із зовнішністю Аполлона,
який велеголосно почав
декламувати, при тому артистично (не рівня нам, завивальникам та бекальникам)
свої поезії, я поставився до нього з певною резервою, а коли той з патосом
почав перелічувати у вірші комуністичні партії землі, не міг не покривитися, бо
комуністична риторика тоді мене не тільки не захоплювала, я був до неї, хоч і
не зовсім антагоністично, протиставний. З другого боку, не міг не помітити і
яскравої талановитості цього юнака, яку вимічав, звісно не в переліченні
тоталітарних партій, а в інших естетичніших витворах, з несподіваною
метафорикою та поетичним блиском».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зрозуміло, що Валерій Шевчук має на увазі вірш
«Прелюд» («Мені привиділось затемнення Землі»), написаний 1960 року, який
спочатку був під заголовком «Проклятий прелюд». Цього вірша після появи його у
першій збірці поет передруковував тільки двічі: у книжці «Київ» (1982 р.) та
«Вибраних творах» (1986 р.). До речі, свої спостереження та аналіз творчості
Миколи Вінграновського Іван Дзюба теж розпочав із характеристики тогочасної
суспільно-політичної атмосфери та світоглядних характеристик молодого
покоління, котре стрімко вирушало у літературу. Отже Дзюба, як і Шевчук,
поєднав свої критичні оцінки зі спогадами безпосереднього учасника живого
літпроцесу. За Дзюбою: «Тодішні претензії до Вінграновського (як і до Драча)
нерідко мали таки курйозний характер… Вагомим актом самоствердження поета
стала перша поетична збірка «Атомні прелюди»… Вже сама назва перекреслювала
(може, з трохи наївним викликом), сказати б, полемічно-сучасну якість книжки:
гостру співвіднесеність її змісту, мотивів форми із світовідчуванням молодої
людини початку 60-х років, з обріями, тривогами і емоційною напругою «атомної
доби». Книжка вразила… тією гідністю і суверенністю, з якою говорилося про
болі народу, проблеми доби, суперечності історії». Проте було у ній, відзначав
критик, «чимало декларативності», хоч, правда, додавав: «мабуть, неминучої в
такому випадку» .
Оцінні критерії творчості Миколи
Вінграновського від Валерія Шевчука не були якимсь тільки емоційним ставленням
та несприйняттям «ура»-пафосу з-під соцреалізмівських лекал, а професійним
чуттям напрямних векторів у художньому поступі літератури. «Мене, – каже
Валерій Шевчук, – не цікавив неоромантизм поетів-шістдесятників, який творився
таки під сурдинку творів Довженка… Я тоді виношував у собі цілком іншу
поетику: камерну, розмислову, рефлективну – то була зав’язь отого неореалізму,
який потім проявивсь у моїй прозі, так само і в прозі інших шістдесятників. Ця
поетика була протиставна казенній соцреалістичній і новій, модерновій, –
неоромантичній. Микола ж себе заявляв як переконаний неоромантик. Але що
дивно: не зважаючи на таку, здавалося б, естетичну непогодженість і нібито Миколину
егоцентричність, бо не міг навіть у простій розмові не ставати в артистичну
позу…».
До речі, о цій порі, тобто на самому світанку
шістдесятництва, 1961-го року, В. Шевчук склав вірша «М. Вінграновський», у
якому (жартома чи ні) назвав Вінграновського «поетиком», а свою присвяту
закінчив словами «Подумав я: Та ж добре воно, може, Що я не ношу титула
поета!». Звичайно, це був нелукавий максималізм, молодеча одвертість. Врешті,
про це Шевчук сьогодні міг би і не згадувати. Вірша цього він написав «для
себе», а надрукував його аж тепер, у спогадах «як документ часу», а не як
демонстрування «своєї віршотворчості». Шевчук, до речі, застерігає, що не треба
у цьому всьому вбачати його «особистої негації до Миколи», якої він ніколи до
нього не мав, «бо талантом його таки захоплювався, але естетичне непогодження,
дискусійне по-молодечому (мені тоді було 22 роки) таки існувало, і я не хочу
пригладжувати гострих кутів, як це роблять не раз наші теперішні спогадовці. У
гострих кутах, як на мене, – головний
інтерес літературного процесу» .
Сприйняття поезії М. Вінграновського, В.
Симоненка, І. Драча та інших шістдесятників тоді йшло у двох основних
фарватерах: перший – викривально-нищівний, ортодоксально-демагогічний, що
уособлював соцреалізмівську методологію з її імперськими ідеалами; другий –
об’єктивне, захоплене сприйняття появи рідкісних талантів, котрі явились для
відродження та оновлення тієї естетики, на якій закорінювався художній
літпроцес 20-х років з його рясними творчими набутками.
Валерій Шевчук, звичайно, був яскравим
виразником цього ренесансу, не сприймаючи демагогічних нормативів
соцреалізмівського канону художнього мислення. Тому його оцінки були, сказати
б, еволюційними із максимально вимогливими критеріями. Якщо Шевчук спочатку
оцінював вірші Вінграновського «плюсами» і «мінусами», то буквально протягом
року він усі «мінуси» познімає: «У той же 1962 рік, у вересні, навіть можу
подати точну дату, 16 числа, – згадує Шевчук, – я слухав Миколу в тодішньому
Жовтневому палаці, де був великий поетичний вечір, на якому зібрали старих: П.
Тичину, М. Рильського і А. Малишка (здається), і молодих: І. Драча, М.
Вінграновського і В. Коротича. Микола
любив читати свої вірші, чудово читав їх і І. Драч, і молоді тоді так виразно й
потужно покрили старих, що публіка їм, у тому числі і я, завзято аплодувала.
Ні, він не даремно був схожий на Аполлона, умів володіти публікою і вирізнявся
своїм версифікаційним блиском, а ще стихією яскравого обдарування навіть у
такому вибраному колі. І я зовсім не мав рік тому рації, назвавши його
«поетиком ». Він таки був поет, і поет справжній. Але щось мене в його поезії
не задовольняло, так, патос, отой ідіотський патос тоталітаризму» .
Перерву між збірками «Атомні прелюди» і «Сто
поезій», тим паче, що ця перерва була досить тривалою, І. Дзюба теж трактує як
еволюційно-творче сходження поета до нових художньо-естетичних якостей. Він
відчув, як висловлювались уже поціновувачі Дзюби, – «початок внутрішнього руху
від екстенсивного до більш інтенсивного самопочуття». Зрештою, по-своєму це
саме потверджує Валерій Шевчук: «Сталося так, що я полюбив його вірші, але не
через “Атомні прелюди”, а “Сто поезій”. Це вже був цілком інший М.
Вінграновський: зникла фальшива патетика, розчинились в етері комуністичні
партії землі, а з-під його пера витекла й застигла в друкованих рядках сокровенна, інтимна, свіжа, ніби трава,
вкрита росою, яскрава й чиста поезія. Я тоді, пам’ятаю, казав у своєму колі:
Довженко не так надихає, як псує Вінграновського. Його справжнє мистецьке
обличчя інше, бо він не трибун, а лірик. “Сто поезій” – ця шедевріяльна
поетична книжка – переконливий тому доказ. Вище за неї він уже не піднявся, але
досить і цього».
Категоричної шевчуківської поведінки сьогодні
можна б не брати до уваги, як перебільшеної вимогливості до яскравого поета
серед багатьох поетів цього ж покоління неяскравих, за умови, якщо б цей випадок був винятком Шевчукових критичних
«поведенцій» в оцінках його і пізніших літературних поколінь. У цьому контексті
доречно пригадати інтерв’ю із Вінграновським, у якому він висловився про рівень
літературної критики. «До наших критиків, – акцентував, – я ставлюсь
холоднувато, бо вони частенько оперують загальними словами, а інколи нападають
з незрозумілою дубинкою в руках…» . «Дубинка» В. Шевчука Миколі Вінграновському
була зрозумілою, тому, що вона не була дубинкою, а особистісним сприйняттям та
вимогливою оцінкою «неофіційного» критика-інтелектуала. Природньо, що Вінграновський, згадує Шевчук, – «одразу
почав ставитись до мене напрочуд м’яко, навіть лагідно, і таке ставлення я
прочував у ньому продовж усього нашого подальшого спілкування чи зустрічей» .
Валерій Шевчук як тоді, так і сьогодні, уже в
поставі видатного письменника-універсала, однаково принциповий до тих, хто
працює в літературі і хто лиш у неї вступає. Остап Вишня казав: «коли входиш у
літературу, то чисть черевики! Не забувай, що в ній є Шевченко…» (цитата з
пам’яті). З почуттям віри в талант, надії в його розквіт і сподівань на його
служіння нації, що тебе зродила, Валерій Шевчук, як кажуть, був Хресним батьком
для Юрія Андруховича. А зараз кається: «Ю. Андрухович, – впевнений Шевчук, – на
загал є здібним літератором, але який, як то кажуть, “відбився від берега” і
цілком звироднів… мені тепер соромно, бо це я давав благословення для входу в
літературу цьому автору, але хто зміг знати, що з цього вийде не “син народу,
що вгору йде, хоч був запертий в льох”, а нікчемний відщепенець» .
Шевчук не маніпулює критичними критеріями і не
переінакшує оцінок, якщо для цього не знаходить підстав. Бо, і справді, як він
каже: «не можна з’єднати криве чи горбате з прямим, почварне з гарним…
Будь-яка література, якщо вона є справжньою, має бути національно спрямованою.
Не обов’язково прямо, хай опосередковано. Так Ернест Хемінгуей, незважаючи на
несприйняття американського способу життя, своєю незалежною позицією приніс Америці
більше слави, ніж його примітивні апологети. Водночас в українській літературі
з’являються твори, ворожі до національних вартостей, власне антиукраїнські –
частково в Юрія Андруховича та Оксани Забужко, Олександра Ірванця й Джорджа
Грабовича, Соломії Павличко і Богдана Сушинського та інших, не кажучи вже про
звироднілих геростратів типу лихопомного Бузини. У цьому разі письменники
стають деструктивними і грають на дуду антиукраїнських сил, для яких
українська незалежність стала кісткою в горлі» .
А на запитання кореспондента газети «Новий
погляд», чому Валерій Шевчук критикує рецепції Григорія Грабовича, висловлені у
його праці «Поет як міфотворець», він відповів: «Це не погляди, а виконана
політична антиукраїнська диверсія, і треба бути сліпим, щоб цього не бачити.
Дж. Грабович був колись маоїстом, тобто крайнім комуністом, по тому зійшов до
методів гнучкіших. Побудуємо силогізм: одна із найшаленіших атак проти
української незалежності ведеться росіянами
та їхніми прихвостнями: відкопуються давні імперіалістичні міти, що
такого народу як українці не було й нема, а українська культура творилася
ницими людьми, а не високими ідеалістами. Ударів найбільше падає на Т.
Шевченка, тут управляють Дж. Грабович, О. Забужко, якийсь герострат Бузина (на
вульгарному рівні), Б. Сушинський та ін. Побивається М. Коцюбинський й
український модернізм (С. Павличко), Леся Українка, О. Кобилянська, І. Франко
тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це,
погляди? Та ж ні, цілком політична акція і складається враження, що це чітко
спрограмована кампанія, духовна війна проти України. Яка ж головна думка опусу
заокеанського публіциста: українського народу не було, його придумав як міт Т.
Шевченко, який силою персонального таланту вселив цю фантазію в свідомість так
званих малоросів. Сам же поет аморальний і кровожадний. Отже, який висновок із
цього силогізму: п. Дж. Грабович служить в одному полку спеціяльного
призначення із згаданими й незгаданими. Всі ж ці штучки взято з арсеналу
панросійської доктрини, яку ще звуть русотяпством».
В оцінках літературного процесу, його фактів
та явищ погляди М. Вінграновського не протистоять поглядам В. Шевчука. Вони в
узагальненій своїй суті, якщо хочете, адекватні. Різниця між ними в основному у
формах висловів: В. Шевчук – одверто відкритий, категоричний, впевнений у
непомильності. Багато значить, що окрім всього, В. Шевчук – авторитетний
вчений-літературознавець, хоч і без ваківських дипломів та атестатів. Називаю
лише декілька прикладів. Книга цікавих фактів з історії української літератури
«Із вершин і низин» (1990 р.) – це праця, в якій В. Шевчук у формі художніх
оповідей зафіксував фактологічні події літературного процесу продовж тисячоліття.
В українській філологічній історіографії – це досі таке видання єдине. Не
кажу про фундаментальне двотомне видання раннього бароко «Муза Роксоланьська
(українська література ХVІ – XVІІІ ст.)» – (Київ: Либідь, 2004).
Всупереч авторам спасквілізованого трактування
творчості Тараса Шевченка Шевчук написав монографію «Personae verbum» (Слово іпостасне) про Шевченкове месійне
призначення, про його творчість як «творення
автентичного духовного організму, який народжується, росте й формується,
як і сама людина, упродовж усього її життя». Шевченкова спадщина, як і його
життя, на думку В. Шевчука, – це авторське відображення універсальної картини
світу із присутністю у цьому світі «буття українського народу на
різновекторному рівні з викладом суспільних аномалій у політичному,
національному та родинному житті» . За кількістю і фаховістю зробленого в
філологічній науці він давно мав би бути академіком НАН України. Але ж…
Роздумуючи про з’яву літературного
шістдесятництва, безперечно, знаємо усталені імена цього процесу, але й
зустрічаємось із непоодинокими випадками, коли і досвідчені літературознавці, і
письменники як його живі учасники, і дослідники молодших поколінь до
шістдесятницького руху зі «своєї ласки» зачисляють сюди осіб інколи й навмання.
Свій перелік імен подав й М. Вінграновський. «Павло Загребельний, – згадував
поет, – познайомив мене з Іваном Дзюбою та Іваном Драчем. Благословенний той
день, коли ми зустрілися! Хто тоді знав, що мине сорок літ, а ми, як були, так
і зостанемося друзями, разом пройдемо не один крим і рим, і мідні труби! Василь
Симоненко. Ліна Костенко. Григір Тютюнник. Роман Андріяшик. Роман Іваничук.
Євген Гуцало. Василь Захарченко. Іван Світличний. Євген Сверстюк. Микола Лукаш. Григорій Кочур.
Віктор Іванисенко. Віталій Дончик. Леонід
Коваленко. Григорій Сивокінь. Дмитро Павличко. Борис Олійник. Віталій Коротич.
Петро Скунць. Борис Нечерда. Роберт Третяков. Василь Голобородько. Валерій
Шевчук. Леонід Талалай. Тамара Коломієць. Микола Сом. Наталя Кащук. Микола
Сингаївський. Олекса Мусієнко. Микола Рябий. Борис Мозолевський. Олесь Лупій.
Володимир Підпалий. Віктор Близнець. Олександр Васильківський. Тарас Мельничук.
Петро Засенко. Павло Мовчан. Володимир Коломієць. Ірина Жиленко. Володимир
Дрозд. Юрій Сердюк. Володимир Затуливітер. Олександр Зайвий. Володимир
Базилевський. Валерій Гужва. Станіслав Реп’ях. Віталій Березінський. Анатолій
Колісниченко. Володимир Яворівський. Павло Щегельський. Петро Перебийніс.
Микола Холодний. Володимир Забаштанський. Ігор Калинець. Леонід Кисельов. Ніби
на клич якоїсь невидимої золотої труби, досі незнайомі, з кутів і закутків
України, ніби за чиїмсь таємничим велінням ми стали плече до плеча, мовби
передчуваючи, що нам іще доведеться в літературі пережити, і молодим гуртом всі
разом в літературу прийшли» .
Думаю, що із цієї касети Валерій Шевчук вийняв
би, мабуть, із десяток імен: одних – за віковими ознаками (з’являлись у
літературі пізніше, під кінець 60-х) інших – за ідейно-естетичними засадами.
Десяток імен В. Шевчук за своїми «мірками», певне, додав би. Очевидно, що той
пафос розмови, підметом якої був вираз «хто і що для мене незалежність України»
схиляв Вінграновського до поведінки доброго тону, себто, аби когось не
образити, обминувши його ім’я. Але це, однак, не означає, що при доброті своїй,
шляхетності поведінки Микола Вінграновський у принципових питаннях не
залишався принциповим та
україноцентричним. У серпні 1990 р. в Україні відбувався фестиваль української
поезії «Золотий гомін», на який зібралися літератори, котрі живуть і працюють
поза межами України. З цього приводу М. Вінграновський дав інтерв’ю газеті
«Радянська Україна», в якому сказав: «Талант мусить розвиватися не за
провінційними мірками. Якщо українська література буде і надалі так існувати, як вона існує,
тобто замкнутою, невідомою в світі – то що може їй світити? Якщо вона й надалі
буде їхати верхи на обшарпаній ідеологічній доктрині і проповідувати її – то
такій літературі, як то кажуть, гаплик. Якщо українська література буде весь
час крутитися між Спілкою письменників України і Спілкою письменників СРСР, від
одного засідання парткому до іншого – то така література приречена. Та,
зрештою, її і зараз немає, є видимість літератури. Можливо, за винятком
двох-трьох літературних імен, особистостей, які з такою мужністю і терпінням
залишаються самі собою. А все інше – та ж «масова культура», яку ми раніше
приписували тільки Заходу. Та сама! Хіба що в погіршеному варіанті».
м. Львів
Закінчення в наступному числі