Людмила Дядченко. Плата за доступ. – К., Тов. «Гамазин»,
2011
З віддавна не дає спокою
одкровення О.Потебні: «Кожне слово – то образ». Тоді що таке вірш?
Закута, себто вбережена від розльоту енергія образомислення, чи впокорена Духом
митця енергія світотворення? Приємніше
триматися останнього припущення, бо
жодної передбачливості в синтагмі: «Живу – назад…», – не віднайти.
Тільки вилом. З чого і за рахунок чого – не перекажеш: Вінграновський серед
українських поетів ХХ ст. найдальше тримається від царин мовленнєвої логіки, а
логіка суто художня – то царина Космосу…
І все ж беруться до писання віршів всього лиш люди. Хіба з
малозрозумілою навіть для них самих здатністю до постійних заступів за межі
самих себе. Причому – щопослівно, що можна пояснити потребою пояснитися і
самопрояснитися; поза станами творення їм і в голову не прийшло б заарканити
сердечну розлуку оцим ось ритмізованим словорядом:
там потріскане сонце моргає спекою
крила знято і їх – не проси – не віддам
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
гучномовці ледь чутно сказали далеко я
ти – ще там
тут холодні дощі в капелюхах і пальтах
все життя як один глухий кут
над рядками писали шпальти
я – ще тут…
За неможливості проникнути в таїну органіки навіть
«найпростішої» словопари: «крила знято» (пояснити можна все, але тільки
пояснити), – зосереджусь на «шпальтах», які, виявляється, пишуть. Що і
чому? Про «як» вже не говорю – це у волі уяви. Тоді, коли кожен сантиметр
чистого паперу, порожнього екрану комп’ютера чи екрану смартфона при одному
тільки на них погляді набухає єдиновловним саме зараз і тут змістом.
Зафіксувати його – справа, здавалося б, техніки, але й техніка віршоз’яви – це
богоданні посили Духу, що збирає під свої знамена тільки найпотрібніше. І
змушує це найпотрібніше виемановувати з рядка в рядок цілі каскади смислів, де
погода, настрій, пора року, життя, вік і вічність взаємопоглинаються, взаємопідсвічуються і взаємоосутнюються багато в чому так само, як набирався
життєсущих енергій Всесвіт. І продовжує набиратися: пов’язувати потребу в
Мистецтві тільки з самим Мистецтвом, а тим паче – з Людиною намарне: кожна
думка роздрібнює й здрібнює. А вірш – титанізує.
Людмила Дядченко поетка вроджена. Сиріч – втаємничена в нурт світотворчих енергій найрізноманітніших
ґатунків. Але сьогодні вона найперше любить. Це її право, її мука, її перед
Богом обов’язок. І, що б там хто говорив, необхідність; разом з цим почуттям у
людині спалахує і вигорає щодень напихуване у неї життєсміття. Обпікається любов’ю і душа. І
квилить. Незрідка – на згарищах завжди ілюзорної безгрішності, відданості,
віри, надії на нездійсненне – щастя без нещасть. Аби (потривожимо Птаху-фенікс)
згулькнути знову чистою і, головне, здатною терпіти ті самі або ще більші муки,
доки не прийде черга мук інших…
Вірш не розповідає, а вивільняє. Те, що жодною із
словоназв не заарканиш, не вбережеш від
потреби бути вираженим. У кого як. Дядченко ядерну силу чи й не щобуквенної
образності натуралізує найперше собою. Ще не привченою до емоційного
штукарства, розумових красивостей, світовідчувальних спільнот. Лише я і до
скону я. Та й після теж я; віршознавцям майбутнього доведеться багато разів
дивуватися з самоочевидного, але не самозрозумілого – поетичного вислову без
ані натяку на поетизми:
слабке освітлення світу а ми роздивилися
стоїмо в озері де життя по груди
у твоїх поцілунках
наче в милі вся
ми такі однакові що аж нудить…
У продовженні цього вірша жінка в авторесі проступить
набагато сильніше, проте й «зона» ліризму не допускає у свої володіння
розчуленості. Поезія взагалі не терпить емоційної задухи. Література і
літературщина теж її вороги та суперники,
хоч війна з ними не належить до
особливих достоїнств. Вона мусова. Як і війна з усім позаособовим.
Тоді чим є присутня в кожнім рядку аналізованої книжки
Любов? Тільки молодою мисткинею? Ні – ще й самою Любов’ю.
Чар граничної одвертості, з якою вони обидві говорять-не
наговоряться ніби виключно про себе, а насправді одна про одну, – то ще одна з таємниць з’яви зірки, яку
ніхто не засвічував. Космос і Земля, а більш наближено – Поезія і Поетка
взаємовіддзеркалені і взаємопотрібні. Трисмегістова упевненість у повній тотожності
небесного т а м і
довколалюдного т у т має дотичність до процесів творення
енергетикою «т а м т у т н о ї» існувальності: щоб засяяти, треба горіти, а
щоб стати потрібною, треба ще й
зогрівати. Не лише тілом тіло, а й думкою думку. І ту, що любов зроджує, і ту, що любов’ю є. Притому зогрівати по-божому, сиріч
– прощенно:
…кручена фраза обривається на половині
долоня шукає тепер твоїх вуст чи
реготом розливається жар у каміні
якого в квартирі немає. але так звучить!
капців додати
які
падають
одяг
нехай по стелях стіни на всіх сторонах
світу і тіні за край
якщо Господи ці нещасні тому веселі
то може воно і нехай…
Надстоїчна спокійність безупинного рефлексування про одне і
те ж, але з різних точок огляду,
безперечно, оманлива: віршовану матерію ні на мить не покидає могуть можливого
вибуху. Гамованого зміщеннями у часі,
просторі, у тому
числі й просторі
болю, який є
нескінченним. Чи мусить таким бути, поки ми живі. А для молодих –
молоді.
За межі (теж невичахної!) молодості Дядченко не виходить. І знамо чому: вона здогадується,
що там владарює умиротворення. Сиріч – ентропія. До того ж кохання смертне, а
Любов вічна. Постійні між ними чвари (усе ж бо живе воює) розхитують світи
внутрішні не згірше припливів і відпливів. Або й тектонічних зміщень з
далекосяжними наслідками – розколами материків і з’явами материків нових. Теж
для двох, але не тих самих.
Зрозуміло, що це не означатиме якогось там творчого колапсу,
проте на честь поетеси слід додати те, що вона не допускає й долі сумніву у
життєвій повносилості дня нинішнього. Зазирання уперед, озирання назад, жалі
або іронічні кпини з минущої сехвилинності – то вже згадувана літературщина:
Дядченко не лише приймає та апріорно прощає світ дійсний, а чи не кожним віршем
пропонується у його захисники. Не а-, а безполітичні. Для української поезії це
доволі незвично. А мо’ й більше – це
довгоочікувана сурма, що провіщає прихід Слова новогенетичного. Яке не
лементує, не тратить й мікрона енергії на піфійні скрики, вождівську хіть,
менторство і народолюбність. Воно само – народ. Який саме –
розбереться теж воно, а не чемний чи нікчемний парламент, одна чи всі
разом академії та університети. Настав час сказати й інше – тонкостанною, як і авторка, цією книжкою
промовляє два, вважай, тисячоліття
нещадно у нас тлумлена природність
внутрішніх наших мов, де відстань від емоції до звуку, від звуку – до
вербальної його оболонки, а від тої – до вірша всього лиш віталізована. Себто
узгоджена з добіблейським диханням Душі
й Духу, яких Бог ще нічим не лякав, а самозванні його адепти допророчо мовчали.
Елінська свобода вислову (її ще зовуть поганською) нашій (і не лише нашій)
мові, безумовно, була приступна і притаманна. Зараз вона повертається. Цілком
можливо, що це процес усецивілізаційний, інакше б постмодерн на його захист не
ставав. Чи він на захист постмодерну… Так чи так, але у віршах Людмили Дядченко
присутня хода часу протестного. У тім
числі й проти розмаїтих революційностей: кожен замах на будь-що є замахом на
саму себе. Інша річ – порозуміння. Тотальне і незворотне.
кожному своє
як у безвість антена супутникова
посилаю
сигнал
на одній нозі
немічний наче нить
і його чоловіча рука
від образ життя вкутує
свічка бачиш Богу молиться
бо
горить…
Це пожиттєва позиція, чи настроєва – одразу не скажеш. Та і нащо? Сьогодні свічка,
завтра – щось інше. Головне – не меч. І не безнадія. З позиченою іронією, од
якої відгонить… Може, не казати? Зрештою, чому – пеклом…
3-4 грудня 2011 р.