Не знаю, як Тобі, дорогий читачу, а мені доволі часто
доводиться чути запитання про плани на майбутнє. Тоді згадую покійного вуйка
Василя з Верполя, який при слові «плани» любив розповідати біблійну притчу про
багатія: той зібрав такий щедрий врожай, що почав планувати будівництво нових
комор, не відаючи, що дні його вже були пораховані в небесній канцелярії.
Планує Бог, казав вуйко, а людина тільки сподівається на краще.
Отак і я завжди на щось сподіваюся, але при цьому постійно
намагаюся багато працювати. Тому радо відгукнувся на прохання розповісти про
те, чи справдилися мої сподівання цього року. У мене було надто багато мрій і
сподівань, пов’язаних з видавничим проектом сучасної літератури «Приватна
колекція», тож закономірно, що не всі вони справдилися. Бо все ще не вийшли
друком антологія «Нью-Йоркської групи», книги Роберта Бернса «Моя любов» та
Любові Пономаренко «Синє яблуко для Ілонки», проходи давніми галицькими
цвинтарями «Сльоза і камінь» Андрія Кіся та ін.
Але я втішений, що цього важкого року вийшло чимало цікавих
книг моїх добрих друзів та приятелів, як в «Приватній колекції» літературної
аґенції «Піраміда», так і в інших видавнитцвах. Своя сорочка ближче до тіла,
отож розпочну зі свого проекту. У «Приватній колекції» цьогоріч я вирішив
нагадати читачам істину, що добрим нерідко буває давно забуте, отож видав і
перевидав прозу високого ґатунку, зокрема Ніни Бічуї «Великі королівські лови»,
яка, за словами Валерія Шевчука, була в 60-х роках безсумнівною королевою
жіночої прози; первісний варіант історичного роману Романа Іваничука
«Манускрипт з вулиці Руської»; роман-есей Євгена Пашковського «Щоденний жезл» з
передмовою Павла Загребельного, – роман, який вражає масою новотворів і живою
мовою; кращий роман Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко» й інші
любовні історії», – а це саме Володимира Даниленка Галина Пагутяк назвала
бігуном на довгі дистанції в українській літературі, одним з претендентів на
Шевченківську премію; конкретний роман, роман-застереження Анатолія Дністрового
«Пацики»; книгу віршів та поем Костянтина Москальця «Мисливці на снігу», і
по-новому реалізованого в Україні поета Нью-Йоркської групи Богдана Бойчука –
дві його книги «Мої феміністки» та «Розанна з Нивок».
Нарешті збулася мрія Галини Пагутяк і вийшли в одній книзі,
яка має два входи, її романи «Писар Східних Воріт Притулку. Писар Західних
Воріт Притулку». Якщо Валерій Шевчук назвав Ніну Бічую королевою жіночої прози
60-х років, то без перебільшення можна сказати, що сьогодні Галина Пагутяк є
королевою сучасної прози; ця містична жінка витворює заворожуючі власні світи,
вона пише символами, тому саме її в майбутньому можуть називати символом
покоління 80-х років серед українських письменниць.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А відриттям став Петро Яценко з книгою «Дерево бодхі», в яку
ввійшов роман «Повернення придурків». Цей молодий автор творить надзвичайно
самобутній львівський текст. Та в його творах вразило й інше. Не знаю, чи хотів
він того, чи ні, але йому вдалося відтворити в романі «Повернення придурків»
світ абсурдності людського існування і його дивакуваті; божевільні, дивні люди
видаються більш справжніми, аніж ті, які вважають себе нормальними.
Збулася і моя мрія видати вперше в Україні твори Лі Бо у
перекладі з ориґіналу, а не з підрядників. І зробив це Геннадій Турков з
далекого Хабаровська. Це книга Лі Бо «Дух cтаровини», але в додатку вміщено й
найцікавіші переклади творів Лі Бо українською мовою, здійснені такими
майстрами як Леонід Первомайський та Ігор Лисевич разом з Валерієм Іллєю.
Вперше в Україні в «Приватній колекції» вийшла також антологія пізньої
латинської поезії в перекладах Андрія Содомори «Відлуння золотого віку».
Серію «Майстри Українського Перекладу» презентували Юрій Лісняк
новелами Редьярда Кіплінґа «Місто Страшної Ночі», книга вийшла на пошану цього
визначного майстра перекладу; Ростислав Доценко романом польського інтелектуала
й уродженця Львова Яцека Бохенського «Овідій Назон — поет»; мова перекладу
Ростислава Доценка – це розкошування у слові; це мова старої гвардії
українських перекладачів, які володіють мовою багатою, питомо українською,
можливо, трохи давньою, але в жодному випадку не архаїчною, тому його мова
перекладу роману Яцека Бохенського «Овідій Назон – поет» надзвичайно співзвучна
й Давньому Риму; а Наталя Іваничук зробила розкішний подарунок шанувальникам
австрійського класика Ґустава Майрінка, переклавши всесвітньо відомий роман
«Ґолем», а зі шведської – іронічну й теплу книгу фінської письменниці і журналістки
Анни-Лєни Лаурен «У них щось негаразд з головою, у тих росіян»; позитивне
ставлення фінів до росіян приносить Фінляндії помітну користь: зростає
кількість туристів з Росії; і нам би треба вчитися цьому, не змінюючи при цьому
свого ставлення до Росії як аґресивної і імперської держави.
Це все, що творилося довкола мене і мого видавничого проекту
«Приватна колекція». Але цього року приносили велику втіху книги друзів та
добрих приятелів, які вийшли в інших видавництвах. Це книга перекладів (вперше
в Україні!) невтомного Андрія Содомори Верґілієвих «Буколік. Георгік. Малих
поем» львівського «Літопису», Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст»
чернівецького «Meridian Czernovitz», Богдани Матіяш «Твої улюблені пси та інші
звірі» київського видавництва «Huss», Петра Мідянки «Віроші з поду»
ужгородської «Ліри», дитячі книги Миколи Вінграновського «Гусенятко» та «Козак
Петро Мамарига» в оформленні Костя Лавра та Ганса Християна Андерсена «Кресало»
в художньому розкошуванні Владислава Єрка – обидва в Малковичевій
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ», «Коник, равлик і зозуля» японських поетів-класиків –
дітям у перекладі Івана Бондаренка в тернопільському видавнитцві «Богдан –
Навчальна книга».
Але дві книги цього року вразили особливо. Це монографія
Івана Бондаренка «Розкоші і злидні японської поезії» київського «Видавничого
дому Дмитра Бураго»; для мене Іван Бондаренко – це світла голова, вражаючий
інтелект, радість, що маємо такого високого рівня українського японіста! А
друга книга – двотомна антологія Юрія Винничука «Розіп’ята Муза» – це пам’ятник
322-м українським поетам, які загинули насильницькою смертю. Але це також
пам’ятник самому Юркові Винничуку. Досі ще ніхто не спромігся зібрати по
крихтах так багато відомостей про долі українських літераторів. Не побоюся сказати,
хоч це і звучить патетично, що Юрко Винничук зробив небуденний чин, і саме він
заслуговує пальмового вінка цього року.
м. Львів