ЗАКЛИНАННЯ МИШІ
(Із недописаної поеми «Сама-одна»)
Мовчи і не сіпайся – можуть почути коти.
Ти – мишка сіренька.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сіренькою мусиш лишитись.
Державність нори, у якій тобі випало жити,
повір, і тебе перестоїть, бо ж вічні скити.
Лише не ходи за пороги – у видимий світ:
на білому видно усі твої сірі прикмети,
у тиші чи хорі твої дисонують фальцети, –
там вітер, там стужа, там спраглий до здобичі кіт,
якому до шмиґи усі твої пріоритети…
Ти що там пищиш? Ти про що там «пророчо речеш»?
Це, може, й важливо. Це, може, і правда. Для тебе.
Та більше нікому тих істин глибоких не треба.
Ти – тільки пожива, ти – здобич, яка не втече.
Ти щось там відкрила? Усе вже відкрито давно.
Прочинені двері – не надто велика заслуга.
Але – небезпека: у звіра і пазур і вухо
пантрують одвіку твоє невеличке вікно.
Простіше – завмерти і гріти насиджене дно.
Зима – не матуся: в шпарину теплінь витіка
назовні, а з іншої – протяг вповзає, як полоз.
Поглянь у вікно: там не чисто, не вільно – там голо!
Там холод одвічний енергію теплу шука.
Ти хочеш йому заявить автентичні права,
що в сні летаргійнім проспали розподіли світу,
та раптом прокинулись – і зажадали привіту,
і шани, й шматка пирога, і вселенські дива…
З такими, як ти, моя люба, чудес не бува!
Тобі стало тісно в глибокій забутій норі.
Ти прагнеш на волю. Ти мишкою бути не хочеш.
Світ зá очі бігти, аж поки світитимуть очі
і зорі, які нічиї, і чиїсь ліхтарі,
чи… поки не втрапиш в котячі хапкі пазурі.
Його самолюбність обмежує, мишко, твою.
Ця даність – незмінна, вона не лякається бунтів…
Ти щось там про рівність пищиш?
– Самовпевнений «пунктик»,
останній оплот демократій в нечеснім бою,
останнє волання до Бога в біди на краю.
Та Бог лише з тим, хто програв і поразку прийняв
як щось неминуче, належне, і в небо не скиглив…
Мовчи, моя мишко… Ще маєш зернятка і крихти
із панських столів – після жадібного вороння.
Ну, схуднеш за зиму, ну сіру голівку дурну
напхаєш думками – про те, як кота обдурити,
коли підведеться з колін й затужавіє жито,
коли із нори ти зумієш втекти у весну,
коли всі коти закохаються в кішку одну…
О, стільки надій підросте до нової весни!
О, стільки бажань і жадань у полях споловіє…
А раптом тебе не впізнають… або пожаліють…
Виходь. Раз не маєш меча, то хоч маску вдягни…
Та очі розплющ: пахнуть сиром ображені сни.
2002, 2019 роки
***
Я розбилась об неба твердь.
А земля була тепла й пухка…
Пролилася гроза в четвер –
затекли ручаї в рукав.
А у п’ятницю з рукава,
що не зміг обрости пером,
в тишу висіялись слова –
у надії зійти добром.
Та в суботу, у день тяжкий,
розкотилися знову громи:
гострий полиск Його руки
знак подав, що не буде мир!
І в неділю гули церкви,
й по неділі, вночі і вдень…
І хрестилися рукави,
і мовчали слова пісень…
І святилась водою – війна,
і трощила вода льоди…
І зривалися з темного дна
вічні риби – зректися води! –
і гойдали небесну твердь,
сонця сіпаючи поплавок…
І стояла поодаль смерть,
утираючись рукавом.
***
А на чорному весіллі
танцювали біси білі,
а на білому весіллі – смоляні.
Кров червона в згустки бралась,
кров блакитна – закипала
на весіллі, як учора на війні.
Пахло смажене й печене,
і ридала наречена,
і сміявся неприкаяний жених!
І текли столами вина,
а вітри носили віно
по весіллю, із весілля, як з війни…
Відгоріло сонце жарко,
сонця місяцю не жалько,
ніч розжарює зірками далину.
І летять на спинах бісів
ті, що сміхом обнялися
на весіллі, із весілля, на війну…
***
З цієї клітки простору і часу,
де тяжко всім – і з лихом, і з добром,
ми вийдем разом…
чи загинем разом,
залишивши землі кривавий тромб –
могилу братську…
Чи ворожу, брате?
Кому проститься: вольному? рабу?
І чи земля зуміє розпізнати,
кому – калину,
а кому – вербу?
СОЛОВ’ЇНИЙ ДИПТИХ
1
Не ждіть пророків із чужих країв:
на Соловках нема вже солов’їв.
Гойдають пташенят, сліпих і кволих,
Вітчизни упосліджені гаї, –
і ті малята вже зривають голос.
Не навчені співати оди лжі,
із Соловків не вернуться мужі:
мужів несуть, холодними, додому –
і землі розступаються чужі,
а власну перелякано судомить…
2
Героям – слава, пам’ять і хрести
(раз укопати – більше не нести).
Мужі святкують Пасху на майдані.
Горить калина – з сорому за тих,
посолов’їлих, що піють осанни.
Торгують свіжим лавром златоусти,
протруєним – від тлі – надійним дустом.
Осика не тремтить, бо нічия:
Іуди не беруть до рук мотузку –
Іуди приручають солов’ят.
***
Рогом – дальній кут.
Жахом – ранній сон.
Тріщинами – стеля:
у тепер-і-тут
точиться пісок –
хтось лупає скелю.
Громом – в бік весни,
зблиском – поміж віч
Сходом сонце ходить:
палить чорні сни,
будить сни сторіч –
та ніяк не сходить.
Куполом – зеніт,
прірвою – поділ.
Линвою – над нею –
йдуть вчорашні дні,
сірі та руді,
з лантухами глею.
Захід сонця жде –
в шанці потойбіч,
зманює Едемом…
Білий день не йде –
бо застряг в добі,
бо йому ще темно.
ДЕНЬ У ЛИСТОПАДІ
В чорній шибці свіча-одиночка
недовго житиме –
як тоненька цівка молочна
на скибці житній.
Підвіконня заставлю свічками –
хай скло подвоїть.
Процідись, молочко, в вічну пам’ять –
зроби живою!
Скиба аспідна зводиться хлібно,
та жалить крихтами.
…Ох, не всі свічки горять рівно…
Хто тут дихає?
***
Хочеш я тобі розкажу,
звідки ми вийшли?
Тебе цікавить більше,
куди ми йдéмо? –
Це ліпше –
прийшлі
тривожаться лише,
де ми.
Поет погойдує тишу
між хвилями до і після
чи воду, легку і дремну, –
таїться рибкою пісня,
завваживши невід теми.
Прозаїк, гойднувши землю,
обтоптує глиби темряв –
шукає ходи таємні –
таїться демос і демон.
Старенький філософ древній,
долаючи нехіть і неміч,
засмолює висміяну діжу:
– Вам ще кортить полемік,
звідки, куди і де ми?
Ви – не інші,
тому скажу:
кожен завжди окремо –
за винятком епідемій.
***
Стебла, в ріст!
А корінню – гнити…
Нічого нового, нічого ефектного:
приміряють краватки вчорашні діти,
шиють костюм дерев’яний – мертвому.
«Життя триває» – банальніше тризни.
Луна розносить і гíмни, і лайки.
Угноєну грядку звемо Вітчизною,
За вкраденим морем ридаємо чайками…
Бадилля, задарма віддавши працю,
маскує дощем довгий шлях додому –
у ґрунт, де холодні кістки козацькі
втішаються спокоєм і невідомістю:
недосліджені, в музеях не виставлені,
етикетками не марковані,
не захвалені і не висміяні,
як належить, смертю впокорені.
Найліпша доля!
А корінню – гнити,
щоб твердь ставала м’якою і творчою…
Чим допоможеш щасливим дітям,
яким дорослішати не хочеться?
БАЛАДА ПРО ТЕЛЕСИКА
Ач, летить! Птаха горда, вільна:
хмари креше, бо крила сильні –
здатні весь обійняти світ…
Ой, Телесику, бідний хлопче,
вона й знати тебе не схоче –
бач: корона на голові.
– Ми з тобою, безкрилий, різні.
Я несу на собі вітчизну.
Важко й так – не обтяжуй слізьми.
Нехай тебе задні візьмуть.
О, летять! Тихі, гарні, милі.
Трохи нижче, і вужчі крила –
сон погойдують голубий.
Ой, Телесю, зберися з духом.
Не гукай! Не захочуть слухать:
ближче вух у таких – дзьоби.
– Ми з тобою, безхатьку, різні.
Ми шукаємо десь вітчизну –
не розходяться хмари грізні.
Нехай тебе рідні візьмуть…
Ох, летять… Цí не крила – стяги
за собою у небо тягнуть,
а на лапах – багно і слиз.
Шиї довгі й тонкі, як спиці,
одвертають безликі лиця, –
бо не хочуть дивитись вниз.
– Ми з тобою – рідня. Молися.
Тут, за нас, щоби ми – спаслися.
А тебе рятувати – пізно…
– То хай мене кутні візьмуть!
***
… ми, маленькі рибки, народжуємося у воді,
подібно до нашої Риби Ісуса Христа,
і, лише залишаючись у воді, будемо врятовані.
Тектуліан
Хапнула повітря – і досить?
І знову на глибину?
Весна так схожа на осінь –
узимку не спом’яну
у річці, навік заснулій,
де вік виношує рік,
де тіло усе – в намулі
і тільки більмо – вгорі…
Де буде душа – не знаю,
чи вродить Едемський сад.
Як зелено облітає
цей квітень у небеса!
Крижинки пелюстя жовкнуть,
крижинки роси – течуть.
Не річка життя, а бовтя,
не течія – каламуть…
А де та вода, щоб пити? –
Отруєно криниці.
І я затискаю літа
гачок у своїй руці.
І кров на моїй долоні,
і скапує на плавник…
А ніч забиває в скроню
іржавий цвяшок вини.
І з ним я шукаю тверді –
отам, де її нема,
де кляпи в роти розверсті
вганяє туга пітьма.
Де глибоко – та не мудро.
Де віком льоди стають.
Де в жили тече цикута –
останнє, що мудрі п’ють,
останнє, що звуть любов’ю,
бо знають: по їх слідах
хтось прийде на риболовлю –
пробити більмо в льодах…
Квітень 2019 року
***
Тут кінець. Не ходи далі.
Григорій Сковорода
Тут – межа. Раз нема любови…
Земле, всотуй останню краплю…
Відридають за нею вдови –
і уродиться пісня завтра.
Тіло – кісткою, вóйна – круком
гостро зирить в лякливі душі…
Щедро сходить нова наука:
раз не хочу – отож не мушу…
Душці в тілі кортить пожити –
бо чи зійде те Царство Боже?..
Та приходить Господь щоліта –
і знаходить Іуду в кожнім.
І, скривавлений, молить:
– Отче,
пронеси… не пролий даремно…
Цей нарід лиш співати хоче
над кістьми, що тримають землю.
Ті могили, які всотали
кров оту, що уже не верне,
цей нарід придавив містами
і засіяв отруйним зéрном.
А на свіжих, пухких і теплих
(ще й віночки не захололи),
вже співає: то «степом-степом»,
то про ту, що не вмре ніколи…
Гарно так… про любов і жáлі…
про святу невмирущість Нашу…
Пронеси… Хай піють і далі…
І не п’ють із Моєї чаші.
***
У Господа скінчилися дива.
– Робіть самі. Я вже зробив достатньо.
Горить – не гріє древня булава.
Не купина! Палімо хлів і хату…
Погріємося. Потім, у золі,
шукатимемо крайніх між голоти
і дзвонарів:
– О Боже, ми ж не злі…
Це все – лукавий, це його робота.
Його карай. А нам, слабким, прости
й верни на шлях, яким іти повинні.
Обабіч – бачиш! – вже стоять хрести.
Пошли ж нам чуда ще… заради Сина!
А ми тобі – в одну з квітневих днин –
і писанку, і паску, й грошенята…
– У мене вже скінчилися й Сини.
Тож зраджуйте своїх – і розпинайте.
ДИПТИХ ПРО ХРЕСТ
1
Цей хрест на осонні, що держить небо
над світом – як віко синє,
тримає хтось інший, сильніший за тебе,
й чекає тебе на зміну.
А ти вибираєш щасливі миті
з трави – як суниці пізні.
Та коси твої – рве на клоччя вітер,
та ноги твої – у ярах розритих,
а час – у часах Вітчизни…
Сьогодні сліпа, вже завтра – нещадна,
цю землю кров напуває…
Невдячна пам’ять навіть нащадкам
всі стигми не відкриває…
Однак лиш здається, що все – повз тебе –
заблуду, що світом нудить:
то цвіт обрива, то ламає стебла,
шукає для пліч невагоме небо
й суниці у жмені студить…
Ті ягоди – ярі… й дарма, що дерен
прогризли кроти і миші,
тут вічно живі тільки ті, що мертві, –
і мертвими стануть прийшлі.
Їх ловлять в капкани короткі миті,
їх труять суничні соки…
Та ген, на осонні, стоїть як влитий
й росте, ще не видимий блудним дітям,
для кожного – хрест високий.
2
Боже літо довше за вік,
вік – більший за біографію…
Ти вибираєш для себе світ –
як у атласі з географії,
як горобчик – розкішний сонях,
чи як грушку – осиний рій.
А обрій – від скроні до скроні…
А хрест росте на осонні –
від «завжди чужий» до «твій».
Бог хова до пори меча.
Світ на щита присідає боязно.
Ти вибираєш для себе час –
щоби радісно і безболісно.
Горобчик спиває сонях…
Грушку висмоктує рій…
А обрій стуляє скроні,
а хрест рамена холодні
лаштує під розмір твій…
Біографії – досить тире
перед цифрою невідомою.
Історії чхати – умер, не вмер, –
вона пише крапками й комами…
І кожен в годину тиху
в підніжжі свого хреста
знаходить суничку стиглу –
й не бачить небесну стигму
у обрію на вустах…
***
У міських непролазних джунглях
б’ються бубнами віщуни,
і показують ситі дулі
бог торгівлі і бог війни.
Йдуть гарячі тропічні зливи,
знов гряде тектонічний зсув…
Світ забув, коли був щасливим
і чи справді таким він був.
Сіє стронцієм рута-м’ята,
тануть втомлені полюси,
кожна вулиця, мов Хрещатик,
вздовж покопана й навскоси…
Все розгадано, все обжито
і обстежено все до дна?
Чому ж прірва і досі в жито
нас заманює – й поглина?
***
Усі вірші збулися. Сьогоднішні збудуться завтра.
Боже, рота заший мені, руки мені відрубай, –
щоб не сміла ні слова лихого у світ проказати:
вже і хмелю – по вінця, і реготу – через край.
Вже і гніву – по вóйну, і крові – по горло й губи,
вже і шанців – як петель, а в’язу немає кінця…
Цей годинник заведено, мабуть, лише на згубу –
бо півнів на заклання змінила дурна вівця.
Вона зветься «надія». Вона вже давно без вовни.
Йде оракулам в руки, натомлена від погонь,
бо, одбившись од гурту, прибилась лише до слова –
до чужинського слова, що любить лише вогонь.
Щó вона їм розкаже? Щó за неї розкаже тіло?
Щó повідає кров – тим, хто віри і їй не йме?..
Місяць вип’є червоне, залишиться вишкір білий –
в чорну ніч, крізь яку тільки вітер північний дме.
***
Стежку шукаю – в небо,
сховку – в землі сирій…
Вітер жене над степом
холоду дикий рій.
Вітер жене у вирій
зграї легких пташок…
Сховків нема у вирвах,
в хмарах – нема стежок.
То перелітні гори –
наслані і важкі…
Знову зима повторень
вічно забутих кіл.
Сонця рухлива крапка –
блудить і ціль, і центр.
Завтра-учора-завтра
крутяться, мов яйце.
Степу дорога бита
витоптана, мов круг.
Їй що зима, що літо,
їй що чужак, що друг…
чи мандрівний філософ…
чи табуни орди…
Вітер снігів не косить –
косять вогонь і дим.
Вітер землі не оре –
оре і сіє град…
Знову зима повторень,
знову сніги горять!
Знову у сховках – пекло…
Знову з кривавих піль
крепом – стежина в небо
із незнищенних кіл…
***
Очі із вирви не бачать світла.
Боже, хреста затепли – пора…
Як обіймають могилу квіти…
Вічний підводиться із одра!
Очі уздріли: пітьма – по краю…
Де ти, Любове? Меча подай!
Ржаві шаблі ковилу стинають…
Маки яріють… а кров – руда!
Вітер-ординець чигає в полі…
Дай же, Вітчизно, сталевих крил.
Бо виповзає зі скиту – воля.
Бо наповзає війна – згори.
2004, 2014, 2019 роки
***
тиша –
як перед вибухом
страшно –
як перед строєм
в кожнім
надія випекла:
Боже
постій за мною
потім
як все вже станеться –
пóтом
кров’ю
сльозою –
послух
об стрій ограниться
й поступ
почне – травою:
кожне
стебло – до дерева
коштом
води живої
можеш –
прикрий хоч мертвих
Боже
якщо Ти воїн
***
Не треба крил – я відлітать не буду:
в прощальні співи надто вітер студить,
вітальні співи не звучать ніде…
Я цій землі не як осколок в грудях –
як зерня, що й загубу пережде.
А мо’, комашка, та, яка неквапно
їй тіло й душу розімне у лапках –
щоби пухка зробилася й легка…
А в зиму стану каменем – як крапка
в кінці її завітного рядка.
Та навесні відтану – наче крига,
яка ріку від лютих стуж прикрила, –
і потечу, й умию, й напою…
Прийми мене в свої глибокі жили –
я крила залишила у раю.
***
Ти була мені – небо й крила.
Я була Тобі – вірний птах.
Я гніздечко в Тобі ліпила –
щоб співати в Твоїх садах.
А на зиму в грудді аж синім
виривала для себе скит –
й вигрівали Твої глибини
кров моя і мої кістки.
Ти студила мені у тіло –
щоби стало воно земне.
Я Твою нелюбов терпіла.
Ти ж терпіла, мабуть, мене.
Вже й не знаю, за щó й навіщо,
і чого ще в мені нема? –
Вийшла з сірої – птаха віща,
птаха віща, але німа.
Вийшла, бо затопила повінь, –
і лягли на гладінь ріки
крила сірі, легкі, безкровні –
комашині вже на віки…
Ти ріку повернула в русло,
Ти розквітла й запахла знов, –
а в прожилках моїх загусла
вся земна Твоя нелюбов…
Та здіймати мені не важко
в небеса цей тягар важкий…
Мо’, живе в мені й досі пташка?
Ні, не всупереч – завдяки?
***
Повертайся з вирію, повертайся.
Раз жива – ні в чому собі не кайся.
Знов гніздечко ліпи – і грій
те яєчко, що знову й навіки райське,
те яєчко, що стратив змій.
Ти від нього яблучок не клювала.
Ти отруту з жал його не спивала.
Ти й пір’їнки із білих крил
не зронила у трави, коли літала
в снах, які тобі Бог творив.
Ти себе не стратила – ціла сила.
Та якщо й грішила – тобі простили.
Ну, не біла тепер – дарма!
Повертайся барвистою в землю білу,
де без тебе зима й зима…
Я мету вітрами – дощі скликаю,
я лежу снігами – і ними каюсь,
і молитва моя проста:
повертайся хоч чорною – з того раю…
повертайся хоч знятою із хреста…
***
Дякую, Боже, що дав мені жорна і дві руки,
гори каміння, і скелю високу, і дно ріки –
маю роботу, маю опору й спочити де.
Може, це й добре, що все дарування твоє – тверде.
Може, це ласка, що Ти мені крилець легких не дав:
хліб – із каміння, яке обмиває Твоя вода –
сіра вода, що під вечір рудою завжди стає,
й синя вода, що її моє серце уранці п’є.
Дякую, Боже, за міць, що у душу мою тече.
Мабуть, Тобі, усесильний, потрібне моє плече
й руки мої, щоби жорна важенні крутили ці,
й губи мої, щоб у них випікались Твої хлібці:
щоби робились як сонце чи місяць, що уповні,
щоб золотими ставали слова Твої кам’яні…
Дякую, Боже, от тільки звільни мене од змії,
що наливає щоночі отруту в уста мої.
***
У домі старому багато комах:
в порогах розтрісканих і підвіконнях
мурахи руді – наче вицвілий мак
і чорні – як стиглий невипитий сонях.
У домі старому снують павуки,
завішують двері, зашторюють вікна –
і згуслі до темряви миті й віки
ковтають проміння поламані ікла.
В старому дворі хмелем спійманий дощ
обстукує зелень, мов костур незрячий.
У скриньці поштовій – осине гніздо,
під дахом – остигле гніздо ластів’яче.
Приходять вночі молоді їжаки
й стежки проривають у руті і м’яті,
штурхають на ґанку порожні миски
і ситих вужів, що поснули на чатах.
І, млу з черепиці струсивши крилом,
не висікши й іскри собі на розраду,
замшілий кажан, що шукає житло,
зникає в пітьмі опівнічного саду.
А небо скрипить, наче люстро криве
на кігтику місяця, вгрузлого в комин…
Та хтось тут живе, дуже мирно живе –
інакше зірки не стояли б над домом.
Літо 2013
***
Мій білий ангеле, мовчи:
ми так багато говорили,
коли я плакала вночі
у тебе, рідний, на плечі,
і сльози капали на крила…
Тепер вони уже не білі,
та й ти стомився, відпочинь.
Мій чорний ангеле, німуй –
бо так вже склалося між нами:
ти не лишав мене саму –
стояв, загорнений в пітьму,
та простягав не хліб, а камінь –
щоб я трималася руками
чи кидала його в юрму.
Мої обидва – й не мої,
бо не догледіли ні в чому:
я маю сов і солов’їв –
вони покинули гаї
й тримають варту – білу й чорну,
і сірий ангел відучора
позичив крила їм свої.
***
Чи зреклася Бога чи вкрала
у нього корону? –
Ангели крильми забивали
чорну ворону.
Ангели сліпучі, аж сніжні,
пір’я не шкодуючи ніжне…
Та зробилось небо червоним,
як убили чорну ворону.
Я не знаю їхньої правди
і знати не хочу.
Як я розпізнаю їх завтра –
в темряві ночі?
Чи на мене зглянеться темінь,
що згусла в крилах? –
Бо живе у домі моєму
ворона біла.
Пір’ячко сліпуче, аж сніжне,
очі майже чорні, як вишні…
В світі, де вже й небо червоне,
чим спасешся, біла вороно?
***
О, це не мій напій. Моя – свіча,
моя усмíшка і моя печаль,
і губи, як весняний лід, пошерхлі.
Ви говоріть… Я доливаю чай,
здіймаючи чаїнки на поверхню.
Отут, у цьому теплому кутку,
я каву п’ю – міцнющу і гірку,
і квітам віддаю підсохлу гущу.
Вони цвітуть, коли в моїм садку
сніги іще тверді, як шкаралуща.
Години йшли по сірому снігу
так довго, що зібралися у гурт
і приблукали в мій із Вами вечір.
У їхню спрагу я влила нудьгу,
а у свою – загуслу безконечність.
Зелений чай – прозорий аж до сліз,
як повінь за плечима у беріз
у березні, що відчиняє небо.
Та чорні краплі скочуються вниз –
у землю, де ні цвіту вже, ні стебел.
А може – ще… Ви ж кажете: весна
завжди зелена – навіть в чорних снах…
Ви говоріть… Авжеж, мені налито…
Та гуща, розтривожена до дна,
не хоче осідати і твердіти.
***
Записати би вірша – та він мовчить.
Заспівати би пісню – та кістка в горлі.
Вечір ночі позичив не меч, а щит.
Ніч до ранку об тишу точила голос.
Гола гілка кричала: не голка я! –
не прошию ні неба, ні навіть вітру…
Ворохобиться хмара, бо в ній змія.
Ворохобиться темінь, бо йти зі світу:
підмітати подолом двори пусті,
обтирати шибки від сліпого поту,
волочити шляхами вологу тінь
скам’янілого саду, що сплакавсь потай, –
бо по сліду росте
той, що все зітне,
бо по сліду цвіте
та, що тче і в’яже…
Запиши мене, вірше, на голий нерв…
Проспівай мене, пісне, допоки не….
Поховай мене, слово, у шанець вражий.
***
Мабуть, скоро сніги стрічати –
надто темно вночі.
Розмовляє із вітром хата,
а до мене мовчить.
Їй шепоче батяр залітний –
що старіти не час.
І вслухається ніч в одвіти,
і тріпоче свіча…
Ця розмова – давно не тайна,
я свічкарка при ній.
Чує вухо – оте, що крайнє, –
тільки скарги сумні,
тільки схлипи і скрип тягучий
крізь тремтяче вікно…
Може, й правда – було би лучче
їй упасти давно?
Ця притлумлена туском втома,
що тече, як пісок…
Ця бездомність у власнім домі,
що втікає у сон…
Ця остуда побіля свічки,
ця свіча, що чадить
ця душа, що не хоче в вічність…
цей батяр молодий…
***
Дівчинко, що ти знаєш про святу і грішну любов?
Від неї бувають квіти, діти і звірі.
Ходять раєм земним – у парі, а небесним – самотній Бог.
Йому достатньо Себе Самого й отих, хто в вірі.
Та коли ти самоту піднебесну викохуєш – як дитя,
чи троянду, чи вовченя, що покусує тобі пальці,
Він перстом тобі каже: без цього нема життя,
навіть гади по той бік світу, і ті кохаються.
Навіть гади – повторюєш ти, і згортаєшся у клубок:
з ким примножувати отруту, якою мудрість вжалила, –
чи навпаки? і чому так схожа земна любов
на ненависть – така ж сліпа і така ж безсила,
і така ж жорстока… і тільки самотній Бог
з неї жала виймає –– разóм із серцем… разóм із тілом…
***
Літо прийшло і пішло, як звабливий зайда.
Що принесло, те й забрало – і цвіт, і плід.
Дякую, осене, ти відпустила зайве
і научила любити порожній світ:
твердь його дна і розчахнуте небо сіре,
чорну аскезу садів і ріку скляну…
Іспит любові, яка у дари не вірить.
Іспит надії, що босою йде по дну.
Місяць на плечі тобі кинув шворку сиву,
день – блиснув сонцем, як різкою, з-під чола…
Ти ж – навіть снігу для себе не попросила,
білу сорочку туману, і ту зняла.
***
Увіруй чи поворожи
у час досвітній…
Шукаю рідних між чужих,
шукаю рідних.
Кров проростає крізь зело,
а тромби – множить,
і сміх роздвоєним жалом
стримить у кожнім.
Мій світе, світочку, світкý
немає місця…
Горить черешня у садку,
горить безслізно.
При ватрі вечора і дня,
при варті ночі.
Ніхто весну не зупиня…
Ніхто й не хоче…
Я, мабуть, наковталась снів-
димів – по комин…
Я та зима, якій в весні
немає дому.
Їй треба йти, текти в сліди
пустою кров’ю –
чи просто пам’яттю води,
що снить любов’ю…
Вода в розколини біжить,
а зілля – квітне…
Шукаю рідних між чужих –
гукаю рідних…
Грудень 2019 року,
селище Ромодан на Миргородщині
“Українська літературна газета”, ч. 2 (268), 31.01.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.