Душа окрилених реалій

Автор пісні «Чорнобривців насіяла мати», відомий письменник Микола
Сингаївський відзначив 75-річчя

Творчість Миколи Сингаївського, як і творчість багатьох його
сучасників, прийшлася на складний період суспільно-політичних змагань. Але він
залишався вірним своїм життєвим принципам говорити правду. “Відомо, що правди і
зухвалості ніхто не любить, – каже письменник. – Та все життя я вчився і
прагнув говорити її в очі. Щоб не втопитись у брехні, нам треба правду
боронити. І в цьому я – каюсь і караюсь – грішник. І не зайве додати: від цього
всі мої неприємності.”

Микола Федорович Сингаївський народився 12 листопада 1936
року в селі Шатрище на Коростенщині Житомирської області у багатодітній родині
хліборобів. За п’ятдесят п’ять років творчої діяльності з-під пера поета,
прозаїка, перекладача, публіциста та літературознавця М.Сингаївського у різних
жанрах побачило світ понад сімдесят книжок. За останнє півстоліття у творчому
доробку Сингаївського налічується понад п’ятсот пісень, написаних у
співавторстві з багатьма відомими українськими композиторами. У серпні 2010 року
літературно-мистецька громадськість України відзначала піввіковий ювілей
славнозвісної пісні М.Сингаївського та В.Верменича „Чорнобривців насіяла
мати…”, яка воістину стала народною піснею.

Подвижницька діяльність М.Сингаївського на пісенній ниві
відзначена високим званням Заслуженого діяча мистецтв України. За твори для
дітей та юнацтва у галузі дитячої літератури М.Сингаївський удостоєний найвищої
літературної премії імені Лесі Українки та премії імені М.Трублаїні, а його
поезії увійшли в читанки, шкільні підручники та хрестоматії. За збірки поезій
„Вогневиця” та „Поступ” 1972 року він був удостоєний Республіканської
літературної премії ім. М.Островського. За поетичні, прозові та публіцистичні
твори останніх років М.Сингаївський удостоєний літературних премій „Гілка
Золотого каштана” та літературної премії ім. В.Юхимовича. За межами України
М.Сингаївського знають як перекладача європейського рівня. Письменник плідно
працює в царині перекладів з болгарської, польської, французької та
новогрецької мов, якими досконало володіє. За подвижницьку перекладацьку працю
з болгарської його нагороджено Золотим Знаком Спілки письменників Болгарії та
Спілки перекладачів Болгарії. М.Сингаївський зробив великий внесок у збагачення
братніх слов’янських літератур, переклавши та упорядкувавши антологію дитячої
болгарської поезії „Болгарії сонячне гроно”. Цікавим доробком до болгарського
вінка поезій Сингаївського стали його поетичні книжки про Болгарію „Вогненна
трава” та „Лоза і камінь”, а також дві його поетичні книжки, що побачили світ
болгарською мовою: „Листи до жайворонків” та „Серед теплих левад”. Твори
М.Сингаївського перекладалися англійською, румунською, угорською, чеською,
польською, іспанською, французькою, новогрецькою, німецькою та мовами народів
колишнього СРСР. Російською його перекладали Є.Євтушенко, Р.Рождественський,
Є.Іса­єв, Л.Вишеславський. М.Сингаївський неодноразово удостоювався почесної
літературної премії російського журналу „Огонёк” за поетичні твори у
бібліотечній серії цього часопису.

Майже півстоліття Микола Федорович віддав журналістиці. Він
працював у редакціях газет „Молодь України”, „Київська правда”. П’ять років – з
1960 до 1965 Микола працював на різних посадах у редакції газети „Літературна
Україна”, де головним редактором тоді був Павло Загребельний. Коли М.
Сингаївський очолював відділ поезії, у письменницькій газеті вперше було
видрукувано великі добірки новаторських віршів „бунтівних” поетів Миколи
Вінграновського, Ліни Костенко. Тут же з’явилася поема Івана Драча під
парадоксальною назвою „Ніж у сонці”. На шпальтах цієї газети був широко
репрезентований і він, Микола Сингаївський. Тими публікаціями молода генерація
„шістдесятників” могутньо заявила про те, що вона приходить в літературу
всерйоз і надовго. „Зараз, – каже Микола Федорович, – є чимало охочих стерти
деякі імена зі списку когорти „шістдесятників”, звузити їх до мініатюри. Я ж
вважаю, що в ньому, крім Вінграновського, Драча, Костенко, Симоненка, неодмінно
мають бути і Олійник, і Павличко, і Лубківський, і Діденко, і Гуцало, і Наталя
Кащук, і Скунць, й Калинець, і Третяков, і багато-багато інших тодішніх молодих
літераторів.

У неповних двадцять шість років М.Сингаївський разом із
Є.Гуцалом, М.Вінграновським та ще деякими молодими поетами-„шістдесятниками”
став членом Спілки письменників України.

Працюючи в „Літературній Україні”, поринувши з головою у
літературний процес, Микола ближче познайомився зі своїм улюбленим поетом А.Малишком,
творчість якого знав ще зі школи і, певна річ, як філолог вивчав в
університеті. На шпальтах „Літературної України” він, по суті, першим, 1961
року презентував дві поетичні збірки Малишка, „Листи на світанні”, а 1962-го –
„Прозорість”. Спілкування з видатним поетом під час підготовки матеріалів до
друку, під час щоденних зустрічей переросли у чоловічу дружбу. М.Сингаївський,
пригадуючи одну з перших своїх зустрічей з Малишком, розповідав: „Якось
домовлявся про зустріч з Андрієм Самійловичем по телефону, а він запропонував
мені приїхати до нього на дачу у Кончу Озерну, щоб я забрав його добірку поезій.
Тож, у п’ятницю заїхав за мною до Спілки його водій Жора і ми гайнули у Кончу
до Малишка. Андрій Самійлович дуже тепло мене зустрів. У той день він працював
у саду, відпочивав від творчої праці. Я з радістю до нього приєднався. Разом з
Андрієм Самійловичем  ми обкопували та
поливали дерева. У розмовах за домашньою роботою швидко промайнув час. Тоді ж я
і заночував у Андрія Малишка. На все життя закарбувалися в моїй пам’яті напутні
розмови майстра про поезію, про народну і сучасну пісню, загалом про літературу
і життя. Ось лише деякі записи з моїх тодішніх блокнотів: „Вірш, поетичне слово
приходить у людську свідомість уже після дитинства, а пісня входить у духовне
єство з молоком матері. Нема пісні – і марніє, мертвіє людська душа.” На ранок,
коли я вже зібрався у Київ, передаючи свою добірку, Андрій Самійлович додав:
„Отак повністю і друкуйте. Якщо „шеф” буде знімати щось, не друкуйте зовсім”.

Після „Літературної України” М. Сингаївський працював
заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, де директором
був мій батько Данило Бакуменко. Згодом М.Сингаївський став завідувачем відділу
літератури та мистецтва журналу “Ранок”. Упродовж багатьох років був головним
редактором дитячого журналу “Піонерія” (нині “Однокласник”), працював у інших виданнях.

А починався його шлях у літературу з напутнього слова
видатного українського письменника, земляка Сингаївського, Максима Рильського,
з подачі якого добірка віршів школяра побачила світ у газеті „Літературна
Україна” з невеличкою сердечною посвятою поета-корифея.

  Під впливом свого
старшого брата Петра Сингаївського, який вчився на філологічному факультеті
Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, школяр Микола десь у
сьомому-восьмому класі захопився поезією. Поштовхом до цього захоплення став
приїзд зі столиці на канікули у Шатрище разом із братом Петром його
однокурсника – „живого письменника” Юрка Мушкетика, який цікаво розповідав про
університет, про поезію, про книги, про письменників, про таїну літературної
праці. Одного разу Микола написав кілька віршів і надіслав їх у районну
газету.  Поетичні спроби Миколи незабаром
надрукували у „районці”. Через деякий час його вірші вже надрукувала обласна
газета „Радянська Житомирщина”.

  Тоді в цій газеті
відповідальним секретарем працював Василь Земляк. Досвідчений письменник
відразу побачив талановитого поета-початківця, школяра із Шатрища, написав йому
щирого листа, назвавши юного поета „співцем проліскових гаїв і синіх весен”.
Добрі слова на адресу талановитого школяра додавали йому наснаги до подальшого
самовдосконалення. Апогеєм цього вдосконалення стала зустріч юного Миколи із
самим Максимом Рильським, якого хлопець обожнював ще з початкових класів.

– Якось пасу я на лузі корів, – розповідає М.Сингаївський, –
і чую, що на моїй вулиці щось загуркотіло. Коли це прибігає за мною мама й
каже: „Мерщій додому! Тебе аж у Житомир кличуть”. Прибігаю, а з машини виносять
мені новенький костюмчик, у якому маю їхати на зустріч з кандидатом у депутати
Верховної Ради СРСР. Про всяк випадок наказали прихопити зошиток, в якому я
мережив свої вірші. Разом з татом всідаємося в машину – і мерщій до обласного
Будинку культури. Стільки народу я ще в житті не бачив. Уявіть собі мій стан,
коли почув, що маю від імені підростаючого покоління Поліського краю привітати
поета-земляка віршами. „Тільки більше одного не читай! – наказали мені. –
Промовців у нас багато”. Коли я прочитав свій вірш і почув гучні оплески, враз
здалося, що народ ще хоче слухати мене. Заціпеніло стою на сцені й з острахом
позираю на класика. А він, лагідно глянувши на мене, мовив: „Читайте ще,
Миколо”.

  І тоді наймолодший
з-поміж ораторів ще на кілька хвилин заволодів залою. Читав аж захлинаючись,
особливо ж натхненно славив рідний Житомир:

Де шум соснового прибою

Гойдає хвилями весна,

Встає над Тетерів-рікою

Моя столиця обласна…

  Коли стихла овація,
Максим Тадейович підвівся й підійшов до хлопчини. Погладив його розкуйовджений
чуб і тихо мовив: „Вас, Миколо, сам Бог поцілував у голівку”. А відтак попросив
у нього зошиток із віршами… Після того житомирського виступу і з’явилася
перша публікація юного поета у „Літературній Україні”. Про їхню першу зустріч,
колись у шістдесятому році М.Сингаївський нагадав Максимові Тадейовичу, на що
поет-корифей посміхнувся і додав: „Я рідко помиляюся у своїх прогнозах…”

Прозорливий наставник Михайло Стельмах не помилився у своєму
передбаченні  майбутніх творчих успіхів
М.Сингаївського. Характеризуючи творчість поета, він так писав: „Чебрецеві і
чорнобривцеві світи пісенної поезії М.Сингаївського беруть початок у його
віршах для дітей. Саме там він щедро напуває свій цвіт-рясноцвіт з батькових та
материних джерел, що на Поліссі з правіку називають особливо ніжно – жива
криничка. Тому його кращі дитячі поезії, наче вмиті росою”. Платон Воронько
також відзначав: „Микола Сингаївський – поет, який пише для дітей мовби
природжено, а це, по суті, і визначає обличчя кожного творця. Іншими словами,
він уміє пережити дитинство, як уперше. Але тільки тепер художньо осмислює
його…”

З роси і води Вам, дорогий Друже!

м. Київ.