Він щодня повільно сунеться по тротуару непарної сторони Хрещатика, від метро до Майдану і назад, роздаючи рекламу кімнати жахів у Пасажі. І так десятки разів. Ходить не поспішаючи, шаркаючи, з припущеною матнею, наче щойно обдєлався.
Він щодня розминається з тисячами перехожих. А я щоразу, коли його бачу, відчуваю якесь недобре збентеження. Мені не подобаються його клоунсьні штани: одна штанина – жовта, інша – блакитна. Це що натяк на український прапор?
Сьогодні підійшов до цього клоуна (а комірець у нього теж жовто-блактиний), взяв у нього рекламку, намагався розговорити. Я запитував українською, він відповідав російською. На запитання, чому клоун-патріот не бажає спілкуватися українською, відповів:
– Я не разговариваю на украинском – я родился на Подоле.
Як мені здалося, говорив він пристаркуватим голосом, але вік важко визначити, бо клоун цей не знімає гумової маски якогось чудовиська. Неприємного враження додавали і його засмальцьовані штани, яких він, очевидно, не прав місяців два-три.
– Чому ви нап’яли на себе штани в національних кольорах?
– А я так решил! – прокартавив він.
– Зніміть їх і не ганьбіть кольори прапора! – сказав я йому – Завтра перевірю.
Я зачекав відповіді, але він промовчав, тільки його дурнувата маска шкірилася всіма зубами.
Я розвернувся і пішов геть. З іншого боку Хрещатика я бачив, що він і далі сунеться тротуаром, пропонуючи рекламу перехожим.
Центр української столиці. За якусь сотню метрів від місця розстрілу Небесної Сотні. Гидко.
https://www.facebook.com/tsvilih
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал