(Розмова відбувалася
до проведення другого етапу з’їзду НСПУ – Ред). Ви категорично опротестували
вислів «Наталка Околітенко організувала «альтернативний» з’їзд у Пущі-Озерній»
(УЛГ, ч.21). Чому? Адже подальші події
показали, що виступ так званих «розкольників» мав серйозні підстави й тепер багато наших колег шкодує, що до
ваших аргументів не дослухались. Понад
те – більшість письменників прийшла до тих позицій, які від самого початку
задекларували Ви: Спілка має бути позапартійною, і очолювати її повинні не
носії гучних імен, набутих здебільшого ревним служінням комуністичній владі,
а менеджери, організатори літературного
виробництва за ринкових умов.
Як головна дійова особа так званого «заколоту» 2003 року я
прийняла на себе потоки бруду, а от від
честі бути організатором «альтернативного з’їзду» категорично відмовляюся, хоч з огляду на
теперішню ситуацію в НСПУ це вже може й лестити. Бо я просто заступила на «капітанському місточку»
Леоніда Череватенка, знаючи, що нічого доброго нам не світить. Але в своїй
поведінці я звикла керуватися принципом «якщо не я, то хто?».
Справді, майже через
десять років інтелігентське середовище прийшло до того, що ми задекларували
2003 року. У дискусії з Яворівським на радіо «Свобода» я заявила, що серед нас
є націоналісти, комуністи, прибічники Віктора Ющенка чи якогось іншого
кандидата в президенти, але всіх нас об’єднує одне бажання: утверджувати
українську літературу, бо це наш письменницький обов’язок перед народом. Цитую
один із епізодів нашої з Яворівським дискусії на п’ятому телевізійному каналі,
задокументованої у книжці Валерія Басирова «Хроніка однієї зради»: «Я не
збираюся бути головою Спілки. Я хочу передати повноваження талановитому
організатору, людині достатньо молодій, щоб вона не тягла на собі колишні
упередження і щоб вона вивела Спілку з глухого кута. Тому що ви самі бачите, на
13-му році незалежності українська література перестала існувати. Спілка має
величезне майно, яке нам державою передано для того, щоб ми, експлуатуючи його,
видавали книжки і соціально захищали себе».
Щоб остаточно зрозуміли, що
я не є організатором «альтернативного» з’їзду, процитую ще один епізод з
книжки Басирова: «А почалося все з таємної змови голови НСПУ В.Яворівського з
віце-прем’єром Ради міністрів АРК В.Казаріним. Чи то захотілося їм мати
«приручену і свою» творчу спілку, чи планували «по-господарськи розібратися» з
нерухомим майном у Криму… Точно сказати не можу, але інтереси демократа
В.Яворівського і комуніста В.Казаріна так чи інакше збіглися».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І на початку 2003 року, задуривши голови ідеєю об’єднання різних угруповань, Яворівський, щоб знищити кримську
письменницьку організацію, де були українці, росіяни й татари, списком, з
порушенням Статуту НСПУ, всупереч рішенню зборів КРО НСПУ, приймає 64 особи з
«казарінської групи» виключно проросійської орієтації, ще й посвідчення
привозить їм у валізі. При цьому заявляє, що ні українець, ні татарин Кримську письменницьку організацію не
очолить.
Невже цього мало, щоб скласти адекватне уявлення про істинне
обличчя Володимира Яворівського – як письменника і як політика? Та він з ким
завгодно об’єднається, але з метою, діаметрально протилежною інтересам української
літератури та й самої України, – задля захоплення майна. І завдяки, м’яко
кажучи, простодушності письменницького середовища, він таки ж досягнув свого,
але після нашого виступу йому довелося застосувати складніші схеми.
І не треба дозволяти вішати собі локшину на вуха відносно
убогості НСПУ: у Криму навіть сарай приносить прибутки його господарям, а по
хабарях, які даються за продаж сотки південної землі, можна судити про її вартість. Скільки її
числилося за НСПУ в самому тільки Коктебелі чи Одесі?
Та коли б прибутки від майна йшли не «по кишенях», то
українську літературу можна було б пустити не на поталу ринку з його
комерційними інтересами і опусканням людської моралі «нижче плінтуса», а
піднести до світового рівня.
Тепер Яворівський «співає» про те, що майно вдалося
зберегти. По-перше, це явна облуда, в чому може пересвідчитися кожен, хто
звернеться до колишньої полікліники
Літфонду (а де сам Літфонд, на чолі якого Яворівський поставив Г.Лебеденка – людину, котра не має ніякого
відношення до літератури?), чи спробує
потрапити до будь-якого з будинків творчості. Ситуація як у Козьми Пруткова:
«Якщо на клітці слона прочитаєш напис «буйвол», не вір очам своїм». Що можна на
те сказати? Справді не вірте, якщо того вам, колеги, хочеться.
Мене ж спонукало взяти на себе хрест боротьби з цим
політиком розправа над Леонідом Череватенком, котрий не догодив Яворівському
тим, що добивався для письменників пенсій за
коефіцієнтом, визначеним для вчених та журналістів і вимогою частину
прибутків від спілчанського майна переводити на рахунок Київської організації
НСПУ. За логікою речей, керівники спілчанських організацій інших областей мали
б підтримати таку ініціативу, але щось їм затьмарило розум…
Троє зборів провів Яворівський, щоб скинути обраного 204
голосами Череватенка. Так українці розправляються зі своїми
співвітчизниками, тому й не вибираються зі стану хронічної державної руїни. Хто це з великих сказав, що біда людей
нашої нації в тому, що вони віддають катам своїх істинних поводирів, а самі біжать
за пустодзвонами? Чи не Олена Пчілка?
За поводиря себе не маю, бо й не хочу ним бути: в мене інше призначення. А те, що побігли за
пустодзвонством Яворівського, то це правда. Та коли б же все обмежилося
пустодзвонством! У нього воістину сатанинська місія перед українською
державністю.
Ви не заперечували й не заперечуєте, що таки ж
мало місце втручання влади у майнові справи НСПУ, яке Василь Портяк назвав у
виступі на VІ зїзді «тривожним», вважаючи, що це втручання й спровокувало з’їзд
на вулиці. За чиєю вказівкою по областях
було проведено збори, і дев’ять з них прийняли резолюцію проти Яворівського? Чи
справді Медведчук зводив порахунки з Яворівським за те, що той запропонував
зібрати в парламенті гроші для якогось нібито брата, який нібито бідує?
Ну, з Яворівським завжди хтось зводить порахунки – чи не
так? Коли спалахує скандал навколо так званої «чорнобильської матері»
Матківської, яка за сприяння Яворівського зібрала гроші потерпілим від
Чорнобильської катастрофи й купила за них для себе ділянку землі в Нью-Йорку,
або ж коли дочка колишнього дисидента
Рубана (прошу не плутати з Василем
Рубаном!) обнародує рахунок Яворівського в нью-йоркському банку, то він це
пояснює в «Літературній Україні» тим, що йому мстяться націоналісти за «Вічні
Кортеліси» і «Яничари». Коли з розпадом Радянського Союзу цей пан, котрий запопадливо служив комуністичним ідеалам,
почав їх паплюжити, то, звичайно ж, йому «мстилися» комуністи. Отираючись у
свиті Кучми, він став жертвою свого брудного язика й побивши з тодішнім
президентом горшки, перескочив до табору його опонентів та почав
«геройствувати», пишучи ну просто-таки сміховинні за інтелектуальним рівнем
листи. В одному з них він дорікав Кучмі тим, що той власними руками не
виготовив жодної ракети, зате він, Яворівський, створив енну кількість книжок. З таким успіхом робітник паперової
промисловості міг дорікнути йому, що він власними руками не виготовив отого
паперу, на якому написані ті книжки… Спробував «геройствувати» й супроти
Віктора Ющенка, якого напередодні так званої помаранчевої революції оголосив
месією і рятівником української нації, підпорядкувавши Спілку письменників
політичним інтересам, а потім традиційно зрадив. Навіть на фасадці Будинку на
Банковій висіло гасло: «Не словом, а ділом». Та ж слово – це і є письменницька
зброя!
А що сталося з Демократичною партією після того, як там
похазяйнував Яворівський? Де вона тепер? Та хоч куди б він ступав, за ним
завжди росли «золоті гори»! Невже не зрозуміло було, що це – могильник Спілки
письменників і ворог літературного процесу?
Вертаємося до початку
нашої розмови: хто організував збори по провінціях…
Я можу сказати лиш те, що мені відомо напевне – на тому
етапі подій, коли я до них приєдналася. Працівник Адміністрації Президента на
прізвище Голуб, вже не знаю, який він ранг там має чи мав, якщо досі працює, бо
я з ним більше не зустрічалася, показав мені документи про те, що Спілка
стараннями Яворівського юридично не зареєстрована, відтак виведена за межі
правового поля. При цьому він сказав достеменно
таке:
– Ми хочемо, щоб Спілка письменників була, а Яворівського
цікавить тільки її майно, і працює він у явній
супрязі із тіньовими структурами. З цим необхідно щось робити.
Вважаю ганебним тікати з поля бою навіть коли напевне знаю,
що в спину стрілятимуть свої, не відаючи, що вони чинять. Я віруюча людина, до
ідеї Бога прийшла від науки. Я б не витримала того, що зазнала, – аж до нічних
дзвоників з погрозою фізичної розправи – коли б постійно не відчувала підтримку
Вищої Сили.
І тут просто
дивуюся необачності деяких з наших
заслужених колег, зокрема Юрія Мушкетика, котрий, чудово знаючи, з ким має
діло, зробив усе можливе, щоб підсадити
Яворівського в крісло голови.
На ІІІ письменницький з’їзд Яворівського навіть делегатом не
було обрано – Ю.Мушкетик власноручно вписав його в список делегатів. Як же
треба не поважати колег, щоб оголосити, що Статут НСПУ прийнято на конференції,
яка надала собі права з’їзду. «Так це ж були шановані люди», – сказав Юрій
Михайлович, коли йому цим дорікнули, бо виявилося, що Яворівський Статут
переписав, ввівши туди пункт про те, що голова НСПУ може відчужувати майно і
скасовувати рішення будь-яких зборів та з’їздів: через розходження з Законом
про професійні і творчі спілки Мін’юст і не зареєстрував цей документ.
Коло завершилося:
шостий з’їзд НСПУ проходив у Пущі-Озерній, там де й Ваш «альтернативний» з’їзд.
Можна в лапки було б не брати це слово: одна з ознак
демократії – це повага до альтернативи. Навіть злочинцеві на суді дають останнє
слово; відмовившись нас вислухати, письменники примудрилися впасти нижче
римського права – одного з найбільших досягнень цивілізації. А що таке
опозиція, як не альтернатива чинній владі?
Але з’їзд у
Пущі-Озерній – це справді пікантно. І обід теж був?
А знаєте, яка різниця між
Пущею-Озерною зразка 2003 і 2011 року?
В першому випадку ми самі не знали, що нас туди привезуть, а в другому
Яворівський призначив зібрання саме там свідомо. Ми на цей з’їзд запрошували всіх, як і на
збори Київської організації, які йому передували. Ніщо не завадило ані
Степовичці виступити й сказати все, що вона хотіла, ані В.Фольварочному
заперечувати, що він причетний до смерті тодішнього головного редактора
«Літературної України» Василя Плюща, ані Ніні Гнатюк допитуватися, вхопивши в
коридорі покійного Юрія Бедзика за гудзика, скільки нам заплатили за бунт
супроти Яворівського.
А от на дверях чергового VІ
з’їзду було поставлено охорону, яка
Марію Якубовську до зали не
пустила, та й інших опозиціонерів теж.
От до якої демократії привів Яворівський тих, хто називає
себе честю й совістю нації, захисником
українства й тому подібним! Хіба не пізнається дерево по плодах?
Тут і проявляється справді сатанинська місія Володимира
Яворівського в побудові української державності. Держави без влади й поваги до
закону не буває, і культивувати в собі ненависть до влади в принципі – це
руйнувати державу. Якщо ви ототожнюєте державу з немилим вам урядом, то треба
бути послідовним до кінця і як мінімум не викликати міліцію, коли на вас нападе
злодій, бо й міліція представляє «режим». Тим більше, необхідно відмовитится
від фінансування НСПУ й брати долю літератури в свої руки, а не чекати, що все
зробить держава. Ви ж подивіться! Василь Портяк пише, що з’їзд на вулиці, який
затвердив повноваження Яворівського, відбувся через «тривожне» втручання влади
в справи НСПУ. Невже він не звернув увагу на те, що Яворівський, програвши всі
суди в Криму, влаштував спектакль з вішанням замка на двері НСПУ і почав
вимагати, щоб влада втрутилася в ситуацію – само собою, на його боці? То зведіть
же, шановні колеги, кінці з кінцями: якщо втручання влади вам здається
«тривожним», то не дозволяйте і своєму вождеві апелювати до неї. Геройствуючи
супроти «режиму», не беріть з його рук винагороди. Інакше ви, називаючи себе
честю й совістю нації, насправді є зразком низьких спекуляцій на святих ідеях,
і людей тут не обдуриш. Тим-то авторитет НСПУ упав до нуля.
Опозиція справді має протистояти владі в демократичному
суспільстві. Але, прикриваючись гаслом своєї опозиційності, Яворівський на ділі
продемонстрував, як треба розправлятися з опозицією, примудрившись виключити з
НСПУ стільки людей, скільки їх не було виключено за часи Радянського Союзу на теренах усіх його
п’ятнадцяти республік, вже не кажучи про найцинічніше оббріхування та обливання
брудом усіх, хто посмів супроти нього виступити. Письменників виключали за одне-єдине запитання: куди діваються
прибутки від величезного майна, яке за часів такого-сякого Кучми було передано
НСПУ на видання книжок і матеріального самозабезпечення? Вкотре повторюю: як
сталося, що з таким вождем ви сидите на мізерних пенсіях – хіба це не принижує
вас? Чим ви гірші від журналістів і
науковців? Що злого зробили вам Леонід
Череватенко і Юрій Бедзик, котрі добивалися для вас пенсій за тим самим
коефіцієнтом, що й науковцям та журналістам? Чому навіть тут ви не захотіли
зрозуміти їх?
Чому ви дозволили почати Яворівському головування із
знищення всіх соціальних пільг і планів
«Українського письменника», працівники якого за гроші від оренди приміщення
сподівалися видавати поетичні та прозові серії?! Але ж і це викликало
невдоволення керівництва НСПУ на чолі з Яворівським, і він почав усувати
непокірних. 1 вересня 2003 року трудовий колектив видавництва звернувся до Ради
НСПУ з відповідним листом: чому голос
людей, котрі щиро прагнули виконувати свій обов’язок перед літературою, почуто не було? Хіба самі письменники в цьому не зацікавлені?
Одне лишається
сказати: якщо Бог хоче покарати людину, то він забирає в неї розум.
Чим би Ви пояснили
владу Яворівського над душами наших
колег?
1956 року Нобелівським лавреатом у царині економіки став
Ріхард фон Хайєк, котрий точно назвав
дату розпаду Радянського Союзу й взагалі багато що передбачив. До Української
Академії Наук я йшла в трьох номінаціях: по гуманітарному циклу, біології та
медицині і, хоч як дивно, економіки, – за розвиток ідеї «парадоксу Хайєка». Полягає вона в тому,
що будь-який суспільний процес буде опущениий до середнього рівня свідомості, й
переступити через цей фактор неможливо.
Найблагородніші ідеї глушитиме спів олруеллівських овечок: «Дві ноги
погано, чотири ноги – добре».
Середній рівень нашого письменства, яке за часів радянської
влади було привілейованим класом, визначений потаємними сподіваннями, що буде
«як колись», якщо вдасться обслужити якусь політичну силу.
Тим-то вони
співатимуть слідом за Яворівським «влада
погано, опозиція добре», не розуміючи, що саме Яворівський і є владою – найтоталітарнішою, найкорумпованішою
і найцинічнішою. Та він просто сміється з вас, шановні колеги!