Ячейкін Юрій. Біблійні пригоди на небі і на землі

Юрiй Ячейкiн.

Бiблiйнi пригоди на небi i на землi

За столом сидiло двос нечистих.

Це був заляпаний чорниловi автор i забризканий тушшю художник.

Обох непокоуло питання:

— А що буде, коли вченi богослови i не менш вченi лiтературнi ортодокси образяться?

Раптом хтось iз них прочитас цi оповiдки i дасть на них нищiвну рецензiю:

— Брехня! Нiчого цього не було!

Пiсля легких дебатiв пара нечистих вирiшила вiдповiдати, як i належить iстинним атеустам:

— Правильно — брехня! Нiчого цього не було!

Отак! Ясно?

КНИГА ПЕРША. ОДНА СТОРIНКА З ЖИТIЯ рНОХА

“рнох жив шiстдесят п’ять (165) рокiв, i народив Мафусаула. I ходив рнох перед богом по народженню Мафусаула триста (300) рокiв, i народив синiв та дочок. Усiх же днiв рноха було триста шiстдесят п’ять рокiв. I ходив рнох перед богом, i не стало його, тому що бог узяв його”.

БИТIр, розд. 5. ст. 21 — 24.

УНIКАЛЬНА ЗНАХIДКА

“Американському туристовi Фреду Куку, що подорожував по святiй землi за iндивiдуальним маршрутом, запала в душу незвичайна фантазiя: вiн вирiшив закинути сiтi у позбавлене життя Мертве море.

— Невже у такому великому морi нiчого нема? — запитував себе практичний мiстер Кук. — Якщо в нашi часи людство перетворюс в гiгантське звалище рiзного мотлоху i непотребу навiть океани, то чому бiблiйнi патрiархи не могли з тiсю ж метою використовувати свос сдине море? Адже нове — це добре забуте старе!

Та закинути сiтi було нелегко — в Мертвому морi не тоне навiть людське тiло. З цiсу ж причини досi не написано жодного детективу, де фiгурував би покiйник з дна тамтешнього моря.

Однак це не зупинило мiстера Кука. Замiсть грузил вiн винахiдливо використав свинцевi злитки, що важили по кiлограму кожен.

Здорова iнтууцiя не зрадила вiдчайдуховi Фреду!

Вилов виявився казковим — старовинний бронзовий глек з печаткою iудейського царя Соломона. У цьому виробi найдавнiшоу металургiу зберiгався документ космiчного значення. Але добряга Фред про це навiть не пiдозрював, бо не володiв жодною iншопланетною мовою.

Ось чому унiкальний глек мiстер Кук продав за 1.000.000 доларiв вiдомому колекцiонеровi-мiльярдеровi мiстеру Джону Б.Портфеллеру, а незрозумiлi папiруси подарував у Нацiональний музей Непотрiбних Речей.

Вiднинi долю документа вирiшував директор музею сер Мак-Огон. Спочатку розлючений сер, що сподiвався одержати рукопис разом з бронзовим посудом, хотiв було викинути папiруси у кошик для смiття. Та в останню мить вiн усе-таки подав знахiдку на експертизу полiглотiв з мовознавчого коледжу. Прочитати прадавнi незграбнi закарлючки виявилося важче, нiж розшифрувати сгипетськi iсроглiфи чи розiбратися в мотузяних часописах майя. Коротко кажучи, наукова експертиза не дала бажаних результатiв.

Тодi сер Мак-Огон передав рукопис у ЦОЦ (Центральний Обчислювальний Центр), звiдки й надiйшла iсторична звiстка, що блискавкою облетiла всю земну кулю:

— Загадковий документ — щоденник анонiмного космонавта з Альдебарана!

— Брати по розуму були на Землi!

— Темнi мiсця Бiблiу висвiтлено!

— Iнтимнi подробицi життя допотопних людей!

— Жахлива доля янголiв небесних!

— Читайте! Читайте! Читайте!!!

Сер Мак-Огон негайно продав сенсацiйний документ вiдомому збирачу старовини мiстеровi Джону Б.Портфеллеру за 2.000.000 доларiв.

Нинi у некорисливого фiлантропа Джона Б.Портфеллера зберiгасться найповнiша колекцiя сувенiрiв епохи ковчегобудування!

Цей вiдомий приватний колекцiонер-ентузiаст з властивими йому енергiсю та впертiстю прочесав драгами усе дно Мертвого моря, яке так довго приховувало своу тасмницi. Але нiчого, окрiм черепкiв рiзних епох та цiлком сучасних уламкiв теперiшньоу високотехнiчноу цивiлiзацiу (найбiльший вилов — iржавi автомобiлi), знайти не пощастило. Ця наполегливiсть мiстера Джона Б. Портфеллера коштувала йому ще 150.000 доларiв.

— Так недовго й до старцювання з торбою! — пожартував мiльярдер-дотепник, що завжди, незважаючи на втрати, перебував у доброму гуморi. Попутно вiн купив у арабських шейхiв кiлька нафтових концесiй за таку суму, що важко й казати…

Нижче ми друкусмо розшифрованi ЦОЦом уривки з щоденника, якi золотими лiтерами (загальна вартiсть ух становить 3.150.000 доларiв) вписанi в славну iсторiю людства”.

З журналу “ТУДЕИ-СЮДЕЙ”

ЩОДЕННИК КОСМIЧНОГО АНОНIМА З АЛЬДЕБАРАНА

1. ЧЕТВЕРТА ПОДОРОЖ ПО ТРЕТIЙ ПЛАНЕТI

“…Виявлясться, земляни, як двi краплi Аш-два-о, схожi на корiнних альдебаранцiв. Або навпаки: дивлячись як дивитись.

Генiальний супернавiгатор Циркуль Кут безупинно повторюс:

— А що я казав!

I справдi, його надприродне передбачення вразило всiх нас. Правильно старi альдебаранцi кажуть: око бачить далеко, а розум ще далi.

Сьогоднi симпатична, як земнi дiвчата, астроконсульт Кра Суня, синхрофазотронний роботтлумач Кi Бер i я вирушили в четверту подорож по цiй чарiвнiй планетi.

У дорозi Кi Бер, що вiдзначився тут неабиякою пам’яттю навiть на мiсцевi анекдоти, оповiдав веселi iсторiйки з життя першолюдей Адама та рви, а також ухнього Всевишнього патрона. Та найбiльш дотепними, несумнiвно, були анекдоти на космогонiчнi теми Сотворiння Свiту. Веселiших нiсенiтниць досi нам чувати не доводилось…

Ми й незчулися, коли дiсталися до мiста. Уже пiд його мурами нас чекала вражаюча дивовижа. На глиняному пагорбi, серед суходолу, височiли ребра фантастичноу споруди. Виявлясться, це будували водоплавний ковчег! А тут же навiть ручая поблизу нема…

Як i минулого разу, ковчегобудiвники-рiзнороби Сiм та Iафет були захопленi свосрiдним iнтелектуальним змаганням — грали в пiдкидного дурня. Старший виконроб Ной, зрозумiло, зранку подався на чергову виробничу раду в парафiу “Головколодапостачзбуту”. Тiльки Хам старанно, у потi чола свого, здобував хлiб свiй на стапелях.

Мешканцi мiста зустрiли нас привiтно й радiсно. Звiдусiль лунали вiтальнi вигуки тубiльцiв:

— Цирк приухав!

Весело верещали малюки:

— Цирк! Цирк! Цирк!

Очевидно, так ухньою мовою звучало iм’я генiального супернавiгатора Циркуля Кута. Безумовно, своуми космiчними звитягами вiн заслугував славу i на цiй, третiй вiд мiсцевого свiтила, планетi.

Найдопитливiшi з тубiльцiв пiдходили ближче i, мило нiяковiючи, запитували, хто кого покладе на лопатки — наше одоробало (так, очевидно, звучало ухньою мовою слово “робот”) чи ведмiдь, якого водив по риночку на ланцюгу старий циган. Ми щиро посмiялися з цих нехитрих жартiв.

— Наш могутнiй Кi Бер, — нарештi поблажливо пояснив я, а робот переклав, — покладе ведмедя одним щиглем.

— А Великого Ога подужас?

— А хто ж вiн — цей Великий Ог?

— Ог — гiгантопiтек, що сидить у шинку.

— Завжди сидить? — одразу зацiкавився я.

— Звiсно, завжди.

— Але чому?

— Бо такий великий, що в дверi не лiзе.

— Як же вiн у шинок потрапив?

— Хтозна! Може, навколо нього будували…

— А далеко цей шинок з Огом?

— Та ось тутечки, за рогом…

Ми усi трос — Кра Суня, Кi Бер i я — не гаючись анi хвилини, швидким кроком рушили по вказаному маршруту, щоб якнайскорiше поглянути на Великого Ога, славетного мiського гiгантопiтека.

2. СЛIДАМИ НЕРОЗГАДАНОт ТАрМНИЦI

Ми — усi трос — розхвилювалися. Ще б пак! Адже нарештi матимемо змогу поспiлкуватися з iстотою, прямо причетною до жагучоу тасмницi, з якою ми стикасмося буквально на кожному кроцi. Рiч у тiм, що за мiсцевими уявленнями велетнi — дiти земних жiнок, якi спарувалися з янголами небесними.

Ох, цi янголи! Завдали нам клопоту…

Оповiдають, нiби янголи небеснi — прегарнi хлопцi. Поширився навiть стiйкий вираз — “янгольське личко”. Вони дуже чуттсвi i вправнi у любощах, чим скоряють жiночi серця. А головне — вони мають крила!

Мiсце проживання янголiв — небеса. I хоч жодного з них ми не бачили, вони стiною повстали на завадi Контакту. З того часу, як ми прилетiли, ми досi не змогли порозумiтися з мешканцями планети. Нам нiхто не вiрить, що ми прибули з глибин Всесвiту!

А все чому? Бо ми, як i мiсцевi люди, нiяких крил за плечима не масмо. А далi — логiка проста: якщо крил нема, то й лiтати не можемо.

Цей опiр лiнивоу, iнертноу думки ми нiяк не могли здолати. Коли на цю тему заходила мова, то ми почували себе, м’яко кажучи, безсоромними хвальками й самозванцями. А якщо казати не м’яко, то — пришелепуватими брехунами.

Як нам шляхом ретельних опитiв пощастило дiзнатися, янголи розподiляються на десять iсрархiчних категорiй:

кадошiми, або пресвятi (вони ж — архангели);

офамiми, або швидкокрилi;

оралiми, або найдужчi;

шасмалiми, або променистi;

серафiми, або iскрометнi;

малахiми, або посланцi;

елохiми, або господнi;

бен-елохiми, або дiти божi;

херувiми, або бикоподiбнi;

iшiми, або натхненнi.

[Папа римський Григорiй i “Великий” “святiйшою булою”, не питаючи божого дозволу, це “небесне воунство” рiшуче реорганiзував. За його “вказiвкою” янголи розподiленi на три адмiнiстративнi ступенi з трьома чиновними званнями в кожному: перший ступiнь — серафiми, херувiми i престоли; другий — янголи сили, влади i панування; третiй — янголи початку, архангели i рядовi. “Генералiв”-архангелiв папа розжалував у “сержанти”, а бичкiв-херувимiв нагородив генеральськими еполетами. Цiкаво: за що?]

тхнiй патрон, що стоуть над усiма, ходить в божеському ранзi. Iм’я його — Всевишнiй.

Ось чому ми так поспiшали до шинку. Нарештi вiдкрисмо досi не розгадану нами тасмницю! Пiдстави для таких сподiвань були грунтовнi: шинок тут вiдiграс функцiу iнформацiйного центру. А Великий Ог (мало того, що вiн сам янгольського походження) у цьому центрi сидить безвилазно! Та нас чекало чергове прикре розчарування.

Ледве ми побачили Великого Ога, як енциклопедист Кi Бер одразу науково визначив його мiсце в класифiкацiйнiй системi:

— Тваринний вид — викопний п’янтозавр, пiдвид — гiгантопияк.

З одного погляду було ясно: на грунтi хронiчного алкоголiзму у Великого Ога розвинулася так звана “слонова хвороба”, яку науковцi називають бiльш прозаучно “гiгантизмом суглобiв”.

— Навiщо вам це чудисько? — запитали ми шинкаря.

— Для реклами, — вiдповiв той. — А реклама, щоб ви знали, рушiй торгiвлi! От ви — ледь прочули про Ога, як одразу прибiгли до мене у шинок. Аж захекалися…

Що й казати, шинкар мав цiлковиту рацiю!

3. КНИГА МIСЦЕВОГО IНТЕЛЕКТУАЛА

Засмученi, ми нi з чим повернулися на Диско-Лiт.

— Так, проблема виявилася дуже складною для розв’язання, — замислено мовив Циркуль Кут, коли вислухав наш невтiшний звiт.

— Що ж тепер робити? — розгублено заклiпала блакитними очима, що уй вельми личило (я аж замилувався), Кра Суня.

— Що нам робити? — перепитав Циркуль Кут i з притаманною йому мудрiстю виголосив: — Наполегливо долати тимчасовi труднощi!

— А як? — дiловито запитав я, готовий до нових всесвiтньо-iсторичних звитяг у встановленнi контакту мiж двома космiчними цивiлiзацiями.

— Слiд розшукати мiсцевого iнтелектуала, — вiдповiв супернавiгатор.

— Ха-ха-ха! — науково прокоментував його зухвалий намiр Кi Бер в регiстрi iржаво-саркастичних модуляцiй.

— Де ж ми шукатимемо цього унiкума? — спалахнула нiжним рум’янцем ентузiазму (я аж вдруге замилувався) Кра Суня.

— Здасться, я його вже намацав, — iнтригуюче мовив Циркуль Кут.

— Невже? — дружно вигукнули ми усi трос в один голос.

— А ось послухайте, — запропонував Циркуль Кут. Вiн натиснув на пультi кнопку, що з’сднувала з iнформбюро Диско-Теки, i попрохав:

— Будь ласка, дайте уривок, який я вам замовив.

З гучномовця залунав зразково вiдрегульований баритон без шморгання та астматичних хрипiв:

“Оскiльки значно збiльшилася кiлькiсть людей, то з’явилися серед них дуже гарнi дiвчата. I найбiльш яснолицi янголи покохали ух, внаслiдок чого ступили на шлях збочень. I надихнулися вони, i мовили:

— Пiдемо на Землю i оберемо собi жiнок помiж найчарiвнiшими дочками людськими”.

— Як це романтично! — зiтхнула Кра Суня i млосно зашарiлася (я аж втретс замилувався).

А баритон не вгавав:

“Тодi Семiазас, якого Всевишнiй поставив князювати над найблискучiшими янголами, мовив ум:

— Цей намiр прекрасний, але я побоююсь, що ви не наважитесь здiйснити його. Доведеться менi самому народити дiтей вiд чарiвних дочок людських.

Та всi заприсяглися:

— Дасмо слово здiйснити наш намiр! I хай буде проклятий той, хто його порушить.

I посдналися вони присягою. I було ух двiстi душ попервах. I трапилося це в той час, коли жив Iаред, батько рноха.

I подалися вони з небес разом i зiйшли на гору Хермонську, гору присяг. I ось iмена двадцяти найзатятiших помiж ними: Семiазас, Атаркуф, Арасiел, Хобабiел, Хорамам, Рамiел, Сампсiх, Закiнел, Балкiел, Азакiел, Фармар, Амарiел, Анагемас, Фаузаум, Самiел, Сарiнас, Евмiел, Тирiел, Юмiел, Сарiел. Вони та iншi, i багато хто ще узяли жiнок в дружини в роцi 1170-му по сотворiнню свiту. I вiд шлюбiв цих народились велетнi…”.

— Ах, як це зворушливо! — зiтхала i млiла Кра Суня, а я нею невтомно милувався.

— Що це? — запитав сухар Кi Бер.

— Книга мiсцевого iнтелектуала рноха, — пояснив Циркуль Кут.

— Хiба такий iснус насправдi? — здивувався я.

— Ось це я й доручаю вам з’ясувати, — мовив генiальний супернавiгатор.

— Докладемо всiх зусиль! — щиро зобов’язалися ми в один голос.

4. НАДIт I СУМНIВИ

Для нас не становило жодних труднощiв з’ясувати, що сдиний придатний нам рнох очолюс поважну установу з дикою назвою “Головблажзабез”. Наш корабельний синтетичний Мо-Зок без особливих труднощiв розшифрував уу як “головну парафiю по забезпеченню блаженством”.

Але чи вiн i с той дотепний iнтелектуал, якого намацав генiальний Циркуль Кут?

Чи насправдi саме вiн написав гостросюжетний апокриф про iнтимнi пригоди янголiв на Землi?

Бо чи до лиця солiдному патрiарховi найвищого чину вдаватися до фривольних i сумнiвних лiтературних вправ?

Щось тут не те…

Однак нас окрилювало надiсю пряме посилання в рукописi на Iареда, батька Автора. А наш рнох з “Головблажзабезу” i був сином того Iареда. Я наголошую на цiй обставинi тому, що мався ще один рнох — син карного злочинця Кауна.

Родовiд блажзабезiвського рноха поки що в iсторiу нiчим не уславився. Тут, на Землi, щоб понiжитись у променях слави, треба або вибити когось, або вчинити щось вкрай аморальне, або верзти такi дурницi, якi б всiх навiки вразили свосю непрохiдною глупотою. I тодi, о диво, це старанно занотовусться до мiсцевого часопису — Бiблiу.

Примiром, узяти рiд Кауна, первiстка прабатькiв Адама i рви. Нащадкiв у нього вже досить багато: рнох, Iрад, Мехiаель, Мафусал, Ламах, вiд якого на сьогоднi сущi сини Iавал, Iувал, Тувалкаун та дочка Ноема. А зажили гучноу слави з усього цього генеалогiчного древа лише двос — Каун. та Ламах.

З Кауном все ясно: вiн прирiзав, мов баранця, рiдного брата Авеля. А от з Ламахом — складнiше.

Ламах примудрився уславитися подвiйно — аморальнiстю i дурiстю. Вiн укладався спати одразу з двома дружинами — Адою та Цiллею. Вiд кожноу мав по двос дiтей. А молов таке, що вуха в’янули!..

— Жони Ламаховi.! — якось заволав вiн, що й занотовано в Бiблiу. Уважте слова моу: я вбив мужа i згубив отрока! Якщо за Кауна вiдплата буде всемеро, то за Ламаха в сiмдесят разiв всемеро.

— Фi, як огидно! — з такою гидливою вiдразою закопилила рожевi губки Кра Суня, що я аж замилувався.

— Паталогiчний потяг до злочину, — поставив непомильний науковий дiагноз далекий вiд емоцiй Кi Бер.

Рiд же рноха йде вiд третього сина Адама та рви, якого нiхто вже й не пам’ятас, бо за ним нема нiякого злочину. Хоч i важко було, та дiзналися його звали Сiф. Так само поглинула плебейська безвiсть його нащадкiв рноса, Каунана, Малелеула та Iареда. Аристократизм без пролиття кровi неможливий.

I от що найдивнiше: обидва роди живi i досi у повному складi, починаючи вiд Кауна i Сiфа, яким минуло вже понад дев’ять сотень рокiв. Правда, синтетичний Мо-Зок радить скорочувати вiк патрiархiв у десять разiв. А набавляють вони собi рокiв, щоб зажити бiльшоу суспiльноу ваги як люди з багатющим життсвим досвiдом. Знову ж таки — це допомагас керувати. Недарма головна настанова всiх без виняткiв iнструкцiй складасться з двох слiв:

— Слухайся старших!

5. ЧИСТИЛИЩЕ ПЕРЕД СВЯТ-МIСЦЕМ

Головна кумирня по забезпеченню блаженством своуми архiтектурними особливостями нагадувала канцелярську мегатумбу. З деяким хвилюванням ми переступили уу порiг: це була перша установа на дивнiй планетi, яку ми наважились вiдвiдати.

У прийомному чистилищi стояв крижаний холод i мертва тиша, хоч вздовж стiни нерухомо стояла досить довгенька черга. З облич закам’янiлих вiдвiдувачiв ясно читалося, що всi вони — великомученики.

Стiна перед ухнiми очима була шикарно орнаментована промовистими штампами на всi випадки службового життя:

ЗАЙДIТЬ ЗАВТРА!

РЕМОНТ!

ЗАЧИНЕНО НА ПЕРЕОБЛIК!

ЙДЕ НАРАДА!

ПРИЙОМУ НЕМА I НЕ БУДЕ!

ПЛЮВАТИ ЗАБОРОНЕНО!

Подейкують, що одного разу щось наплутали i табличку “Зачинено на переоблiк” почепили на громадську вбиральню. Але це трапилося в iншiй спархiу i до мосу космiчноу оповiдки нiякого стосунку не мас.

Гарненька жриця гадючим поглядом гiпнотизувала чергу великомученикiв. Не маю сумнiву, що якби в цьому чистилищi з’явився гiгантопiтек, вона б вмить перетворила його в занюханого пiгмея. Та на мене, що пройшов спецiальний психотерапевтичний гарт, уу моторошнi чари не дiяли.

— Абра кадабра! — ввiчливо сказав я.

Та не встиг робот-тлумач перекласти на людську мову мос альдебаранське привiтання, як зi жрицею сталася дивовижна метаморфоза.

Дiвчина легко пiднялася з-за столу, привiтно посмiхнулася i привселюдно сотворила чудо: вiдчинила дверi до святоу святих — особистоу кумирнi патрiарха найвищого чину.

Великомученики остовпiли.

— Пане рнох, — нiжно проворкотiла ця спритна особа, — до вас iншомовна делегацiя…

— Хай заходять!

— Прошу! — усмiхнене мовила вона i зачинила за нашими спинами дверi.

6. ПIД ПЕРСОНАЛЬНИМ НIМБОМ

Патрiарх рнох нiжився пiд ласкавими променями персонального нiмбу, явно розрахованого на iсрархiчний вирiст його носiя. Зараз нiмб був патрiарховi не за розмiром. Пiд ним вмiстилося б з пiвдюжини таких носiув, як рнох, але самого патрiарха це, очевидно, анiтрохи не турбувало, а навпаки тiшило.

Трiйко штатних лакуз курили свосму владицi густий фiмiам. На вилогах хитонiв були написанi iмена кожного з них — Гог, Магог i Демагог.

— Абра кадабра! — привiтався я.

— Здоровенькi були! — негайно переклав Кi Бер.

— Привiт, привiт, — кисло озвався патрiарх.

— Арба дакарба акра бакра Альдебаран! — гордо повiдомив я.

— Ми посланцi планетноу системи Альдебарана, — переклав робот.

— А тепер ви опинилися в системi сонцесяйного рноха, — солодко проспiвав Гог.

— Ми летiли багато свiтлових рокiв, щоб зустрiти братiв по розуму, старався ретельний роботтлумач.

— Звернiться в адресний стiл, — флегматичне порадив Демагог. — Там вам слiд вказати рiк народження братiв, ухню стать, iм’я та по батьковi, з якого колiна вони походять…

— Ми вже зустрiли ух! — захоплено вигукнула розбурхана першим офiцiйним контактом з людьми Кра Суня.

— Нашiй радостi немас меж, — дещо стриманiше виголосив я обов’язкову контактну формулу.

— То чого ж ви вдерлися до мене? — раптом набурмосився патрiарх. Командировочнi посвiдчення ви могли вiдмiтити i в канцелярiу…

— Ви нас не зрозумiли, — розгублено пролопотiла Кра Суня. — Ми прибули тунелем субпростору з позачасовими феноменами на пi-мезонному зорельотi!

— З неба! — бiльш дохiдливе пояснив я, до краю спрощуючи повiдомлення.

— А довiдка у вас про це с? — з байдужим, аж сонним виразом на обличчi запитав Магог.

Я ошелешено замовк.

На нас дивилися, мов на iдiотiв.

Кi Бер вiд безсилоу лютi скреготав усiма своуми блоками.

В прекрасних очах Кра Сунi блищали сльози. Але я тiсу митi навiть забув (сам не знаю, як це зi мною сталося) помилуватися цiсю вишуканою чарiвницею. Замiсть того я зловiсно просичав:

— Амба карамба!

Робот-тлумач не вважав за потрiбне перекладати отi моу цiлком приступнi для розумiння слова.

7. НЕСПОДIВАНКА ЗА НЕСПОДIВАНКОЮ

— А ви не гарячкуйте, — зупинив мене патрiарх. — Ми не такi дурнi, як ви думасте, i розумiсмо, що ви прилетiли до нас, а не до мавп.

— Мавпи вам добових не випишуть i номер у готелi не замовлять, нахабно пояснив Демагог.

— Ми розумiсмо також, — вiв далi патрiарх, — що, коли с в наявностi зорелiт, значить, хтось таки прилетiв. Але ми не впевненi, чи це ви прилетiли, чи хтось iнший. Не знасмо також, звiдки ви або якiсь iншi з’явилися. Де гарантiя, що ви або якiсь iншi прилетiли саме з Альдебарана, а не, скажiмо, з Сiрiуса? Такоу гарантiу у нас нема, бо у вас — нi довiдок, анi посвiдчень… Це ж несерйозно, громадяни! Ну, що я з вами тепер робитиму?

Ми пригнiчено мовчали, переможенi його залiзною логiкою.

— Ну то що, довго будемо в мовчанку грати i марнувати дорогоцiнний час вiдповiдальних працiвникiв? — уже ласкавiше пробурчав рнох, милуючись нашою цiлковитою безпораднiстю. — Скiльки, кажете, мандрували?

— Краба аба!

— Ну, от бачите… Пару мiсяцiв ще витримасте, нiчого з вами не станеться. Вiдпочивайте, набирайтеся свiжих сил… А ми тим часом влаштусмо науково-теоретичну балаканину з питання прийому космiчних заблуд без довiдок та командировочних посвiдчень. Мабуть, я сам, особисто, докладу всiх зусиль, щоб це питання поставити…

Остання його заява запалила кабiнетних блюдолизiв на схвальний спiв.

— Руба! — гукнув Гог.

— А то й ребром! — помiрковано додав Магог.

— Та ще й загострено! — захоплено верескнув й мерзотник Демагог.

Патрiарх розчулено засвiтився, як i його безрозмiрний нiмб.

— Iдiть собi з богом, — помахав вiн нам ручкою. — I наступного разу записуйтесь на прийом у загальну чергу великомученикiв. У нас, знасте, демократичнi правила прийому вiдвiдувачiв. Однаковi для всiх…

Коли ми навшпиньки залишали святилище патрiарха “Головблажзабезу” пана рноха, я ще встиг почути солоденький шепiт:

— Правильно ви ух — цих лiтунiв…

— Звалилися на нашу голову…

— Ота бiлява — натягла на себе “балон” i вже думас — цяця!

— Ваша правда, хлопцi! Хоч би вчасно попередити про свiй прилiт, щоб ми встигли вiдповiдно пiдготуватися. А то ж навiть жалюгiдноу промовки у нас нема… Ач, якi швидкi!..

Коли ми вийшли з мегатумби на двiр, Кра Суня засмучено мовила, нi до кого не звертаючись:

— Невже цей задерев’янiлий нiмбознавець спромiгся на зворушливий твiр про янгольську любов?

— Ха-ха-ха! — з iржавими модуляцiями прокоментував Кi Бер уу риторичне запитання.

— А хто ж тодi? — озвався я. — Хтось iз трiйцi лакуз постарався за шефа?

— Ха-ха-ха! — вже з модуляцiями металевоу труби вiдповiв робот. — Це ж в якому куточку Всесвiту, у якiй планетнiй системi ви бачили творчо обдарованих пiдлабузникiв?

Безумовно, наш несхибний робот мав цiлковиту рацiю!

— А яка твоя гадка, Кi Бере? — поцiкавився я.

I тодi робот висунув смiливу, але суто наукову гiпотезу, що мiстила в собi уже чимало реальних фактiв:

— Iнок написав — рнох пiдписав.

— Для чого це Iноковi?

— Щоб мати хоч дещицю вiд безрозмiрного патрiаршого блаженства.

А я ж одразу вiдчував: щось тут не те…

8. КАТАСТРОФА

Генiальний супернавiгатор Циркуль Кут перебував у похмурiй задумi.

— З вашого звiту менi важко щось второпати, — нарештi сказав вiн. — Це ж треба — нiяк не можемо налагодити Контакт! I це з iстотами, якi подiбнi до нас, як двi краплини Аш-два-о!

Ми усi трос — астроконсульт Кра Суня, роботтлумач Кi Бер i я — скрушно зiтхнули.

— На перший погляд, — вголос розмiрковував Циркуль Кут, — в усiх цих подiях вiдсутня елементарна логiка. Але оманлива вiдсутнiсть логiки лише свiдчить про те, що ми погано вивчили логiчнi закони людського мислення. А ви не припускасте, може, це якийсь ритуальний обряд або вiдгомiн язичництва? — з надiсю запитав вiн.

Ми мовчки вбили очi долу.

— Коротко кажучи, — махнув у безнадiу рукою Циркуль Кут, — нехай ситуацiю проаналiзус Мо-Зок.

Ми й не знали, що стоумо на порозi страшноу й непоправноу катастрофи.

Коли в аналiзаторi почали прокручувати двосторонню розмову космiчних цивiлiзацiй, що вiдбулася в святилищi патрiарха “Головблажзабезу”, Мо-Зок спочатку побуряковiв, потiм позеленiв, нарештi набрав зловiсного кольору фiолетового змiщення в свiтловому спектрi. А тодi нараз ще й затрусився, нiби його лихоманило короткими замиканнями.

Вiдтак натужно забелькотiв:

— Бюррр… юррр… бюррро-у-у-у… крррат!..

I нарештi в останньому зусиллi розумовоу агонiу провив, як пес, на мiсяць:

— …-и-и-и-изм!

Нашi серця стривожено затрiпотiли: Мо-Зок раптом заговорив дикою, незрозумiлою мовою, на яку його нiхто й нiколи не програмував!

Стало цiлком ясно: разом з фiолетовим змiщенням Мо-Зок зсунувся iз здорового глузду. Тепер його електрони закрутилися в непередбачених комбiнацiях. Логiчнi ланцюжки порушились.

До того ж вже наступного дня з “Головблажзабезу” прибув термiновий посланець з спростуванням в однiй руцi i розпискою на його одержання в другiй. Спростування було коротким, але рiшучим:

“Вельмишановний пане Циркуль Куте!

Цим листом офiцiйно сповiщасмо Вас, що Ваш так званий Синтетичний Мозок насправдi с брехун i наклепник.

З приязню б’ю Вам чолом!

ПАТРIАРХ НАЙВИЩОт СВЯТОСТI рНОХ.

Вiрно: ГОГ, в.о.ДЕМАГОГА”

Як не прикро, а нам доведеться негайно повертатися на Альдебаран. Тiльки там, у гарантiйнiй майстернi старого Кон Структора, ми зможемо приборкати бунтiвнi електрони Мо-Зку.

9. ДОДОМУ!

Мiж тим час минав.

В парафiу патрiарха рноха скликали науковотеоретичну балаканину з питання прийому космiчних гостей без довiдок та командировочних посвiдчень. В гострих дебатах з блискучими промовами виступили Гог, Магог i Демагог. Вони запропонували виявити в цьому кардинальному питаннi наукову обережнiсть та розсудливiсть. Внаслiдок цих розумних пропозицiй наукова думка не ухвалила нiякого рiшення. Натомiсть порекомендувала створити ревiзiйну комiсiю, щоб на реальних фактах перевiрити, чи це ми прилетiли, чи якiсь iншi, i звiдки ми або якiсь iншi прибули — з Альдебарана чи з Сiрiуса. Повноважним головою комiсiу одностайно було обрано патрiарха рноха.

Отже, ця загадкова людина летить з нами…

На борт зорельота вiн прибув з двома грубезними валiзами. В одну напхав добовi та готельнi, а в другу — довiдки на всi можливi й неможливi випадки життя в системi Альдебарана чи Сiрiуса.

На урочисте зiбрання з нагоди закриття нашого прильоту збiгся велелюдний натовп.

Серед присутнiх я впiзнав пристаркуватого карного татя Кауна, святiйшого розпусника Ламаха з обома дружинами, найстарiших молодикiв Еноса, Iрада, Мафусала, Каунана та Малелеула, славних ковчегобудiвникiв Сiма, Iафета та Хама на чолi зi старшим виконробом Носм, меткого шинкаря з Великим Огом, так несподiвано осиротiлих лакуз Гога, Магога i Демагога, череду великомученикiв пiд наглядом гарненькоу жрицi з гадючими очима, а ще…”

ВIД ВИДАВЦЯ

На цьому рукопис космiчного Анонiма, на превеликий жаль, уривасться.

I що цiкаво: наукова дискусiя, яку започаткував патрiарх рнох, тривас й понинi. Вiдмiннiсть у темi — дуже незначна. Якщо у допотопнi часи гостро стояло питання “Прилетiли чи не прилетiли?”, то тепер вченi мужi не менш гостро сперечаються по темi: “Прилiтали чи не прилiтали?”

Важко переоцiнити всесвiтньо-iсторичне значення знайденого рукопису. По-перше, ми з’ясували одне з найтемнiших мiсць Бiблiу; по-друге, нинi можем зробити реальнiший висновок про причини Всесвiтнього Потопу; по-третс, здогадусмося, чому Всевишнiй позбавив янголiв плотi i перетворив ух у безтiлесних iстот. Але це — зовсiм iнша iсторiя…

Тепер ми твердо знасмо, кого малювали первiснi художники на скелях Сахари, хто залишив у джунглях Амазонки велетенськi кам’янi кулi i хто збудував у Баальбеку циклопiчний стартовий майданчик для зорельота.

Але ми не знасмо, чи прилетять до нас знову смiливi космiчнi мандрiвники з Альдебарана?..

КНИГА ДРУГА. МАНДРИ ПIД ВСI ВIТРИ

“I узрiв господь (бог), що великий занепад людей на землi, i що всi думки i помисли серця ухнi були зло повсякчас.

I розкаявся господь, що сотворив людину на землi, i засмутився в серцi свосму. I сказав господь: винищу з лиця землi людей, котрих я сотворив, вiд людей до худоби, i гадiв i птахiв небесних знищу; бо я розкаявся, що сотворив ух”.

БИТIр, розд.6, ст. 5-7.

ПРОЛОГ. ОЙ ЩО Ж ТО ЗА ШУМ УЧИНИВСЯ?

“Коли люди почали множитися на землi i народилися у них дочки, тодi i сини божiу побачили дочок людських, що вони гарнi, i брали ух собi у жони, хто яку обрав”.

БИТIр, розд.6, ст. 1-2.

Уся ця прадавня iсторiя почалася з дрiбницi — ординарного наклепу штатного кляузника до Божоу Канцелярiу. Ось вона — вiд першоу лiтери i аж до останньоу крапки.

“Боговi-батьковi

вiд директора театру “Одного Глядача”,

херувiма Пiдлабузела.

Адреса помешкання: Третс Небо,

хмарина-перина N 13, райський кущ N 21.

Копiя: боговi-сину.

Копiя: боговi-духу святому.

ЯБЕДА

ЯСНОВЕЛЬМОЖНИЙ ПАНЕ ВСЕВИШНIЙ!

Уклiнно творю Вашiй Високостi янгольськi письмена, сповненi душевноу гiркоти й службовоу розпуки.

Доношу i складаю до Вашого престолу:

а) деякi солiсти янгольського хору живуть воiстину безбожно. Замiсть цiлодобово на арфах грати i осанну Вашiй Високостi спiвати, вони безсоромно волочаться за людськими дочками. А котрi надто нектар та амброзiю полюбляють, то у нетверезому станi на птеродактилях та архiоптериксах гасають, порушуючи правила нашого безхмарного iснування. Уявiть собi. Ваша Високiсть, сатанинську картинку: бовдур з таранею в зубах таранить якусь тиху й мирну хмарину-перину! Жах!

б) внаслiдок злiсних порушень з боку отих волоцюг та бешкетникiв вже неодноразово були зiрванi дуже вiдповiдальнi репетицiу в театрi “Одного Глядача”. Порядок i послух як чорт язиком злизав.

в) менi як службовiй i обважнiлiй в обов’язках особi цi грiховодники вiдкрито погрожують страхiтливими карами. Так, примiром, янгол Азазел при свiдках заприсягнувся, що вискубе з крил моух усi пера, аби виявити мос справжнс сство, як безкрилого “гада повзучого” (це його, а не мiй вислiв).

Господи, а як же я тодi доноситиму до Вашого престолу ябеди про поточнi справи та янгольськi виправи? Менi ж нiхто навiть ламаного пера не позичить.

Амiнь!

Херувiм Пiдлабузел.

Власноручно, року 1170 вiд Сотворiння Свiту”.

Якби хвацький парубок Азазел не забув свосу обiцянки погадати на крилах Пiдлабузела за й понинi поширеним методом “Любить — не любить”, не було б i нiякоу ябеди. А не прийшла б до Божоу Канцелярiу ота ябеда, не почалася б i уся ця iсторiя.

А вiдтак — ось уу початок.

Була така свiтла нiч, якоу нiколи не бувас у детективних романах. У таку нiч хлопцi замiсть газированого нектару п’ють солодкi дiвочi поцiлунки. П’ють i не нап’ються!

I хлопцi срiбними крилами горнуть дiвчат до себе.

Золотi струни арф тчуть чарiвне мереживо небесних мелодiй. Тихо линуть звуки зоряних сфер. Зiрки переморгуються у музичних ритмах.

У хлопцiв дужi руки. Вони можуть нести дiвчат далеко-далеко. Аж до самого обрiю. Туди, де сходить осяйне сонце.

А можуть полетiти високо-високо i зiрвати коханiй зiрку першоу величини, на яку астрономи й досi тiльки заздро поглядають у телескопи. А коли кавалер не скупий, вiн несе дiвчинi цiле зоряне намисто.

— Азазеле, ти мене кохасш? — нiжно шепоче дiвчина.

— Про що й питати! — освiдчусться хлопець. — Ти моя найчарiвнiша комета, що спалахус i розсiюс пiтьму й морок… Ти мов веселка, зiткана з усiх кольорiв сонячного спектру… Ти примхлива гра тiнi i свiтла на казкових планетах подвiйних сонць… Хочеш, я кохатиму тебе цiлу вiчнiсть?

— Ой, правда?

— Щоб мою арфу грiм побив! Щоб моу крила блискавка спалила, коли брешу!

А далi солов’у слухають довгу й тасмничу морзянку поцiлункiв, яку ми можемо передати хiба що найщедрiшою багатокрапкою.

— Що то за хмарка пливе, Азазеле?

— Де?

— А он — понад лiсом…

— Господи! Це ж не хмарина, а божа перина! Не спиться старому, кари на нього небесноу немас! Катасться по парафiу опiвношник!.. Ану, хутенько ховайся за моу крила, щоб Всевидющий не побачив…

А з неба уже гримить Гучномовець:

— Азазеле, де ти?

— Ось я! — озивасться хлопець.

— А що там у тебе за крилами?

— Тiнь моя.

— Гарна тiнь твоя… Вродлива… Викапана праматiр рва… I що ти з нею робиш, Азазеле?

— Славлю iм’я твос!

— Як це?

— А от послухай…

I вiн заспiвав янгольським голосом:

Нiч яка, господи, мiсячна, зоряна,

Видно, хоч голки збирай!..

I сказав Гучномовець:

— Це добре!

Лiг Всевишнiй на теплу перину та й поплив над грiшною землею далi. А хлопець знову вдарив по золотих струнах:

Ой не свiти, мiсяченьку,

Не свiти нiкому…

Ой, давно це було. Вже й того бога немас, а закоханi i досi за небом пильнують…

Вранцi на небi стався шарварок. Херувiмчики вмочували пензлi у веселку i, зазираючи у шпаргалку, сумлiнно мазали на хмарах:

“Солiсти янгольського хору! Всi, як один, вiддамо славоспiви своу Всевишньому!”

“Спасибi, боже, вам за те, що ви нам сонце запалили!”

“Янголятам до 16 вiкiв дивитися на грiшну землю — зась!”

“Слава нашому батьковi рiдному!”

“Пийте божественний нектар!”

“У раймазi с великий вибiр арф та нiмбiв усiх розмiрiв i фасонiв”.

“До вiдома солiстiв янгольського хору: _згуртовано здамо крила у небесну чистку_! Строк — три доби”.

Навiть на Мiсяць причепили табличку:

“Зривати з неба зiрки суворо заборонено!”

Того ж дня оповiдали першу сатиричну притчу:

“Один янгол запитав другого: “Де ти сьогоднi во славу спiвасш?” — “Я? Нiде, — вiдповiдав той. — А ти?” — “А я — напроти тебе…”

Бiля бочок з нектаром реготали.

Янгол Азазел пустив по свiту свiженький афоризм:

— На бога сподiвайся, а сам не зiвай.

Авторитет Всевишнього хитався.

Другого дня Наймудрiший викликав до себе серафiмiв з трубами i наказав:

— Свистати всiх нагору!

Потiм вiн зачинився у Канцелярiу з головнокомандувачем вiйська небесного архангелом Михаулом.

За годину сполоханi трубними звуками янголи вже юрмилися на подвiр’у Божоу Канцелярiу. Подейкували, що Всевишнiй i головнокомандувач сидять i обговорюють якийсь “блискавичний план”. Ходили чутки, що з того сидiння великий грiм буде. У повiтрi пахло озоном…

Блискучий князь Семiазас божився, що такого не було ще з часiв грiхопадiння Адама i рви:

— Пам’ятайте, тодi до дерева пiзнання поставили вартового херуба з вогненним мечем…

— А тепер до дiвчат приставлять?

— Киньте жарти! Ви чули, що утнув Азазел?

— Знову вiн?

— Авжеж! Вiн здав крила у чистку…

— Не може цього бути? Скорiше Азазел вiддасть боговi душу, анiж крила!

— Щоб чорти нiмб у Всевишнього вкрали i хулахуп крутили, коли я брешу! Справа у тому, що вiн здав крила не у небесну, а у земну чистку… А там три роки треба чекати! До того ж для нестандартних замовлень у них нема устаткування. З однаковим успiхом Азазел замовив би ум вивести плями на Мiсяцi. Тепер вiн сидить собi у вишневому садочку i Всевишньому дулi крутить… Хитрюща штучка цей Азазел!

Опiвднi з Божоу Канцелярiу, як вихор, вилетiв янгол-охоронець престолу господнього.

— Янгола Рафаула до Всевишнього! — розкотисте гукнув вiн.

Янгол Рафаул миттю пiднявся на своух могутнiх крилах.

Всевишнiй та головнокомандувач вiйська небесного архангел Михаул схилилися над величезною картою свiту.

Архангел рiшуче рубав повiтря рукою:

— З Атлантидою ми покiнчимо одним ударом! Завдяки цьому ми одержимо казковi запаси стратегiчноу сировини — кiлькасот мiльярдiв (а може, й бiльше — я рахувати не мастак) куболiктiв добiрноу морськоу води.

— Як так? — не втямив Всевишнiй.

— Згадайте майбутнiй закон майбутнього Архiмеда, — скоромовкою пояснив генерал i у захватi продовжував: — Далi ми вийдемо на рубежi рвропи. Це класичний стратегiчний плацдарм, не скористатися яким було б просто грiшно!

— Подалi вiд грiха, Михайле! — суворо застерiг Всевишнiй.

— Слухаюсь! В рвропу ми вторгнемося двома могутнiми потоками — з норда й зюйда. Розрiжемо бiлий континент одним ударом i вiзьмемо в залiзне кiльце штормiв. Найбiльшi пункти опору безжалiсно оточимо з усiх бокiв! Одрiжемо вiд усього свiту! Накрисмо! Знищимо з лиця Землi! Кiлька надпотужних стомегатонних блискавок довершать справу! I тут ми одержимо прекрасний стратегiчний плацдарм, не скористатися яким було б просто грiшно…

— Дивись у мене, Михайле!

— Слухаюсь! Це Африка, яку з’сднус з Азiсю лише вузенька нiкчемна смужка суходолу. Ситуацiя, про яку справжнiй стратег може тiльки мрiяти! Ми розрiжемо цю смужку одним рiшучим ударом, розiрвемо материки i кинемо на Африку штормовi хвилi потопу! Кiлька днiв буде досить, щоб торпедувати i пустити чорний континент на дно. I тодi перед нами у всiй своуй первозданнiй красi вiдкристься прекрасний стратегiчний плацдарм…

— Не вийти на який було б просто грiшно!

— Слухаюсь! Перед нами жовтий материк — Азiя! На цей момент блиск-кригу вона опиниться в глибокому оточеннi… Про глибину я зараз точно не скажу, бо рахувати не мастак.

— Я гадаю, що з Азiсю ми покiнчимо одним ударом! — задумливо мовив Всевишнiй. — Сотнядруга добiрних блискавок, i вiд континента не залишиться й гадки!

— Генiальне рiшення, Ваша Блискавичнiсть! Тодi нам залишасться дрiбниця — безпощадно зламати хребет Америцi i покiнчити з червоним континентом одним ударом! Ось коли втiлиться у життя вiковiчна мрiя стратегiв про свiтове панування! Шкода тiльки, що про це втiлення у життя вже нiхто з живих не дiзнасться…

— Ну, це вже моя турбота, — заспокоув засмученого генерала Всевишнiй i ще раз кинув орлиний погляд на план блиск-кригу. — Але ми забули про Австралiю, Михайле! Я не бачу плану вторгнення на цей прекрасний плацдарм!

— Ет! — недбало махнув рукою головнокомандувач. — Самi подумайте, що таке Австралiя? Та потопити уу — це ж вам раз плюнути…

— Блискуче рiшення! — схвалив Всевишнiй i почепив на груди генерала орден Святого Духа.

В цю урочисту мить до покоув влетiв янгол Рафаул i вправно спiкiрував до нiг стратегiв.

— Господи, ось я! — вiдрапортував вiн, падаючи навколiшки.

— Бачу, сину мiй, — по-батькiвськи мовив Всевишнiй. — Нiчого синочок вимахав, слава менi, справжнiсiнька довбня… Як хлопець, Михайле? Впорасться?

— Бугай здоровий — мусить! — гаркнув бравий генерал.

— Слухай, сину мiй, слово мос i волю мою. Зараз пiдеш до скарбницi. Там тобi випишуть пiдйомнi для термiнового вiдрядження на Землю. Злови лиходiя Азазела i заточи цього бунтiвника, що мене забув, у печеру, яку обладнано в пустелi Додосл. А перед тим добряче поскуби його! Щоб з нього пух i перо полетiло! Ну, нi пуху нi пера! А для моух розбещених овечок ми iншу кару придумали…

I стратеги знову схилилися над блискавичним планом.

ЧАСТИНА ПЕРША. ОЙ НЕ ЗНАВ КОЗАК…

“I зробив Ной все; як наказав йому

(господь) бог, так вiн i зробив”.

БИТIр. розд. в. ст. 22.

1. ХОБI ПАТРIАРХА НОЯ

Праведний Ной був на диво вiруючою людиною: вiн вiрував навiть у прогнози погоди. Такого дивака i в нашi освiченi часи знайти важкувато, а тодi, коли ще й у згадцi не було синоптикiв, i поготiв.

Власне, i часопис “Небесний кур’ср” Ной передплачував лише для того, щоб за легким снiданком смакувати чергове метеопророкування. У цiй справi старий був справжнiм гурманом. Вiн не хапався, як отой холерик, одразу за вiщування погоди, а майстерно роз’ятрював свiй апетит гострими приправами, за якi йому правили постiйнi рубрики “Пригоди” та “Хронiка життя вищого свiту”.

Свосу звички праведний Ной не ламав вже щось 500 рокiв. У цiй галузi вiн був свосрiдним рекордсменом.

От i цього бiблiйного ранку старий почимчикував у затишний садочок, вмостився в качалку, завбачливо замотав шию густою патрiаршою бородою, щоб, бува, не схопити нежить, i розпочав традицiйну газетну естафету.

I ось якi чудасiу вiн вичитав.

2. ВIКОПОМНI СВIДЧЕННЯ ДОПОТОПНОт IСТОРIт

З часопису “Небесний кур’ср”.

“СПIЙМАЛИ НА ГАРЯЧОМУ”

Вiсник з твердi земноу поспiшас возрадувати наших дорогих читачiв свiженькою й пiкантною пригодою.

Цiсу ночi правоохоронець порядку в чинi молодшого серафима янгол Рафаул, що чергував за графiком, спокiйно й безшелесне облiтав свiй регiон спостереження.

Коли раптом (ох, цi “раптом”!) його нашорошенi вуха вловили якийсь пiдозрiлий шепiт. I це — серед ночi! Коли поряднi люди сплять! Це насторожило пильного янгола. Анi секунди не вагаючись, вiн смiливо кинувся у кущi.

Виявлясться (ох, цi “виявлясться”!), що пiд покровом ночi безкрилий янгол Азазел цiлувався з гарненькою дiвчиною. Навiть уявити собi важко! Таке падiння? I кого? Небожителя!..

— Ану, розiйдись! — з природженою ввiчливiстю запропонував чемний молодший серафим Рафаул цiй безсоромнiй парi. Погодьтеся, нiякий суд з такою невимушеною легкiстю не вирiшус справ про розлучення.

Але зловредна парочка вiдмовилась!

— Котися до бога! — брутально образив Азазел молодшого серафима Рафаула пiд час виконання службових обов’язкiв. Милосердному слузi божому нiчого iншого не лишалося, як затримати обох порушникiв на мiсцi злочину.

Як пiд час слiдства з’ясувалося (ох, цi “з’ясувалося”!), колишнiй янгол Азазел вступив зi свосю коханкою в злочинну змову з пiдступною метою розхитати вiру в божi приписи. Вони намагалися довести, нiби райського блаженства можна вкусити i пiд земним кущем. Але хто повiрить у таку нiсенiтницю? Та останнiй злидень засвiдчить, що краще ночувати у хатi, нiж просто неба пiд кущем. Самi подумайте: а раптом пiде дощ?

Пiсля нетривалого судового засiдання порушникiв покарано на довiчний строк i обох ув’язнено в печерi Додосл. Суддi зустрiли цей вирок з великим задоволенням.

Янг БРЕХУНЕЛ.

ГЛЯДАЧ СХВАЛЮр

У театрi “Одного Глядача” вiдбулася прем’сра новоу музичноу комедiу “Ех, яблучко!” Картини райського життя дихають життсвою правдою, хоч дещо i переобтяженi нежиттсвими образами Адама i рви. Хвилюють свосю емоцiйною силою сцени грiхопадiння, вiдтворенi в оголенiй реалiстичнiй манерi. На жаль, сцени вигнання з раю мають дещо декларативний присмак. Демагогiчнi натяки, що лунають в монологах Спокусника, зайвi. Але в цiлому суворий Глядач схвалив нову виставу.

Сер ТЕАТРАЛ.

МЕТКИЙ ГЕНЕРАЛ

Учора в рай-мазi видавали мiсячнi пайки райських яблучок. Ще зранку утворилася величезна черга. Коли за пайкою прийшов головнокомандувач вiйська небесного Михайло Архистратиг, черга вже губилася за рогом базовоу хмари. Але генерал не розгубився. Вiн дав коротку команду:

— Крррю-гом!

Таким чином архангел Михаул ще раз продемонстрував свiй талант тонкого стратега i, як i належить хороброму воуновi, опинився на чолi.

Арх БАХВАЛ.

ГОЛОВНЕ — ПИЛЬНIСТЬ

Янголи Сампсiх та Анагемас до нестями покохали одну дочку людську на iм’я Рахiль. Але вони нiяк не могли з’ясувати, до кого з них Рахiль прихильнiша. Вона охоче хилилася до обох, правда, жодному не даючи переваги. Аби покiнчити з цим непевним станом невагомостi i нарештi розв’язати пiкантну тасмницю, Сампсiх запропонував Анагемасовi:

— Брате мiй небесний! Треба нам випробувати Рахiль. Зробимо так. Коли прийдемо до неу додому, давай удамо, що сваримося, i влаштусмо дуель на блискавках. Але насправдi спопеляти один одного не будемо. Потiм обидва попадасмо, нiби нашi душi вже вiдлетiли до бога.

— I що ж ми цим з’ясусмо? — запитав Анагемас.

— А от що! — вiдповiв Сампсiх. — До якого трупа Рахiль кинеться першого, того трупа вона i кохас дужче.

— Може, ще й поцiлус! — у захватi вигукнув Анагемас.

Так вони i зробили. Прийшли i посварилися. Блискавки! Грiм! Коли на цей гвалт Рахiль вбiгла до кiмнати, до побачила, що обидва коханцi валяються на пiдлозi i не дихають. Дiвчисько кинулося… до шафи.

— Виходь, Атаркуфе! — радiсно покликала вона. — Цi два дурнi повбивали один одного!

Отака-то вiрнiсть у дочок людських…

Янголи, будьте пильнi в iнтимних дiяннях з мальованими красунями.

Нектарiй де АМБРУАЗ.

3. ПРОГНОЗ НА СТО РОКIВ УПЕРЕД

— Чого це слуги божi —до молодят чiпляються? — здивувався було патрiарх Ной. — Ну, кохаються… Одвiку ж так було! Що тут такого? Знайшли що в часопис тулити… Аби патякати та плiтки множити!

I щоб вгамувати розбурханi почуття, вiн вийшов на фiнiшну пряму:

ПРОРОКУВАННЯ ПОГОДИ

Останнiми днями зберiгасться ясна безхмарна погода. Тiльки вночi земну твердь рясно вкривас роса. Але велелюбний Всевишнiй готус людству присмний сюрприз. За вiдомостями Небесноу Служби Хмар у найближче столiття слiд чекати Всесвiтню Зливу. За попереднiми даними розкiшний водоспад триватиме сорок дiб”.

— Господи, спаси i помилуй! — заблагав Ной, вражений цим нечуваним прогнозом, що пророкував — не мало не багато — всесвiтнс стихiйне лихо.

А вдень сонце пряжило так, що аж у носi пересихало. Люди посмiялися з явно недоречного прогнозу, та й по тому. Тiльки вiруючий Ной, як то iншi кажуть, не складав гостроу полемiчноу зброу.

— Погода до дощу повертас! — бубонiв вiн, витираючи з лисини ряснi краплi поту.

— Та що ви, батечко! Який дощ у спеку?

— А хiба це спека? От колись була спека! Пригадую, усi льодовики розтанули, а твердь земна до того всохла, що уся перегорбилася… Отаке було! Усiм спекам — спека!

— Так уже нiхто й не пам’ятас, коли це було…

— Нагадаю недавню спеку, будь ласка! Вона лише якихось триста рокiв, як минулася…

— Це ви про яку?

— А про ту, що призвела до перманентного заколоту. Пам’ятаю, сонце до того смалило, що модницi припинили вештатись до перукарень. Вийде молодиця на сонечко, i волосся само кучерявиться. Перманент готовий! А що вже перукарi небо сварили — страх! А потiм вони змовилися мiж собою i гуртом виканючили у Всевишнього перше затемнення Сонця!

— Та коли це було…

— Як то коли? Зовсiм недавно! У нашiй мiсцевостi й досi усi кучерявi, а засмаглi такi, нiби пропеченi… А ви кажете — давно!

А вночi йому приснився блаженний сон. Нiби йому на ювiлей п’ятсотлiття небеснi херувимчики подарували парасольку з непромокальноу чортовоу шкiри. Але тiльки-но патрiарх зiбрався за ту зворушливу турботу подякувати, як якась бiсова душа почала у дверi грюкати. I так несамовито грюкала, що старий прокинувся.

У дверi й справдi хтось нахабно ломився.

— Господи! — простогнав Ной. — I кого це глупоу ночi до мене нечиста сила несе?

— Бога! — пролунало знадвору.

“Ой, лишенько! — жахнувся патрiарх. — Що ж це я з дурного сну ляпнув?”

Тремтячими руками вiн похапливо вiдкинув клямку i впустив несподiваного гостя.

— Господи, ось я! — вичавив з себе.

— Бачу! — мовив Всевишнiй i суворо запитав: — Чи ти молив вранцi спасти тебе i помилувати?

— Я, о господи!

— Так от: ти — сдиний, хто склав таке розумне й завбачливе молiння. А тепер слухай i запам’ятовуй.

4. ДОБРА НАРАДА — НЕ ДЛЯ НАРАДА

На порядку денному сiмейноу ради: що зробити, щоб себе не втопити?

Присутнi: Ной, Сiм, Iафет, Хам.

З коротким вступним словом виступив патрiарх Ной:

— Сини моу! Ви вже знасте з пророкування погоди, що протягом найближчого столiття станеться вiкопомна подiя — Всесвiтнiй Потоп. Не буду вiд вас приховувати: минулоу ночi менi були спущенi згори додатковi вказiвки. Нашiй невеличкiй, але згуртованiй навколо мене сiм’у дано надлюдьске завдання — у рекордно стислi сроки спорудити цiльнодерев’яну плавучу базу за габаритами 300 на 150 на ЗО лiктiв. Для чого потрiбен такий великий ковчег? Щоб пiд час вiкопомноу подiу врятувати на ньому вiд неминучоу погибелi усякоу тварi по парi. Якi будуть думки i пропозицiу?

Сiм. Батьку i брати! Давайте без зайвоу панiки подумаймо, чи буде це величне завдання нам пiд силу, якщо ми вiзьмемо за мiру довжини, наприклад, лiктi Хама?

Хам. До чого тут я?

Сiм. А до того, милий братику, що лiктi у тебе довжелезнi, немов сажнi.

Ной. Що ж ти пропонусш, сину мiй?

Сiм. Я пропоную обрати за мiру довжини лiктi малогабаритнi. Чого ми цим досягнемо? Поперше, достроково виконасмо почесне завдання! По-друге, збережемо не один куболiкоть цiнного будiвельного матерiалу. По-третс, цi високi виробничi показники забезпечать нам премiу та iншi вияви матерiального i морального заохочення.

Хам. Оце утяв!..

Ной. Хаме, припини неорганiзованi вигуки! Слово для виступу надасться Iафетовi. Пiдготуватися — Хаму.

Iафет. Батьку i брати! Високе звання ковчегобудiвника возвеличус…

Хам. Кого?

Iафет. …накладас…

Хам. Що?

Iафет. …i кличе!

Хам. Куди?

Ной. Востаннс попереджую: Хаме, припини!

Iафет. Ми, славнi ковчегобудiвники, творимо пiсляпотопну iсторiю, бо споруджусмо перший у свiтi плавучий зоопарк за промовистими габаритами 300 на 150 на ЗО. Всi — на вахту! Всi, як один, будемо працювати i бога не забувати! Але не слiд також забувати i святу молитву. Та однiй людинi не пiд силу i трудитися, i молитися у рекордно стислi строки. Ось чому я смiливо вiдкидаю недоречну зараз скромнiсть, яка може тiльки зашкодити загальнiй справi, i з усiсю вiдповiдальнiстю даю вам слово: весь молитовний клопiт я беру на себе! Невтомно молитимусь з ранку до вечора за всю будiвельну бригаду. Нашим виробничим гаслом хай буде: один — за всiх, всi — за одного!

Ной. Слово для виступу надасться Хамовi.

Хам. Нарештi… Батьку i брати! Я чув тут дивнi слова. Деякi промовцi, бачу, ладнi замiсть ковчега влiзти в бочку з-пiд оселедцiв. А деяким надмiру пишномовним базiкам я хочу нагадати: скiльки поклонiв не бий, а лобом цвяха не заб’сш! Хочу звернути увагу зборiв на iнше, а саме на батькiв дороговказ — узяти всякоу тварi по парi” Але чи вiдомо шановним зборам, скiльки на землi усього сущого?

Сiм. А звiдки нам знати?

Iафет. Регламент!

Ной. Помовч, Iафете! Хам дiло каже…

Хам. Дозвольте познайомити збори з деякими науковими пiдрахунками. Тiльки ссавцiв на землi iснус близько 3500 видiв. Додайте до них ще 8600 видiв пернатих, пiдкиньте до загальноу цифровоу купи 5500 видiв рептилiй та амфiбiй, насипте туди ж 750 000 видiв рiзних комах i 300.000 павукоподiбних, подвойте усi цифри, i ви матимете 1.595.200 пасажирiв. А я не рахував ще членистоногих, молюскiв, хробакiв, слимакiв та iнших нижчих безхребетних! Та на них усiх цiлоу ескадри ковчегiв за вiдомими вам габаритами буде замало! рдина втiха у тому, що нам не треба сушити голову над рибами: земля i так перетвориться на суцiльний акварiум…

Голоси. Непогрiшимий помилився! Треба негайно сповiстити Всемилостивого! Хай пiдкаже нам Наймудрiший!

Хам. Батьку i брати! Та хiба Непогрiшимий визнас своу прикрi помилки? Таж вiн визнас лише одностайне схвалення! Ну, прийде до Божоу Канцелярiу наш науково обгрунтований запит, то й що? Невже ви вважасте, що з нашого грому та дощ буде? Аж смiшно! Ось що буде: бог-отець кивне на бога-сина, мовляв, той роззява. Бог-син звинуватить в огрiхах бога-духа святого. А той знову припише усi прорахунки боговi-отцю. I коло замкнеться! Ми тiльки даремно згасмо час у цiй знеособленiй невеселiй каруселi.

Ной (понуро). До чого ти ведеш, сину мiй?

Хам. Ось до чого. Перше: мiряти моуми лiктями. Друге: усяких тварiв, сущих в рiдинi або водоплавних, з рахункiв скидасмо i за борт кидасмо. Третс: тварин-гiгантiв, бiльших за слона, спишемо у допотопнi, щоб майбутнi палеонтологи на хлiб мали. Iнакше — нiяк! У одного диплодока черево таке, що наш ковчег… Якщо спаде ще якась путня думка, внесемо у генеральний план евакуацiу в робочому порядку. Ото й усе!

Пропозицiу синiв Носвих були поставленi на тасмне голосування. Бюлетенi кидали у мiсткий дзьоб пелiкана. Пiсля пiдрахунку голосiв з’ясувалося: за пропозицiю Хама було подано 2 (два) голоси, проти — I (один), утримався I (один). Таким чином, переважною бiльшiстю голосiв були ухваленi пропозицiу Хама.

5. НАРОДЖЕННЯ МIФА ПРО ЛАБIРИНТ

Статистики пiдрахували, що в середньому людина робить за день двадцять тисяч крокiв. Але навiть сучасне Центральне статистичне управлiння не мас жодних цифрових даних про те, скiльки крокiв робить людина, якщо вона, примiром, просить дозволу будинкового управлiння поставити у своуй квартирi тимчасову перегородку. Перша i остання спроба розв’язати цю тасмницю була зроблена ще в допотопнi часи.

Щоб пiдрахувати отi кроки, один прадавнiй облiковець наважився на вiдчайдушний крок.

Цей смiливий дослiдник з письмовим проханням куболiктя дров в однiй руцi та рахiвницею в другiй хоробро кинувся в iсрархiчнi хащi виробничоу парафiу “Головколодапостачзбут” (скорочено — “Колода”).

Тиждень про героя не було нi слуху нi духу. Але його ще чекали з трудовою перемогою.

Ще через тиждень вiдчайдушного дослiдника звiльнили з роботи за прогул.

Через мiсяць у часописi “Небесний кур’ср” з’явилася об’ява: “Шукасмо сина, чоловiка i батька”.

Найманi родиною жертви статистичноу науки приватнi пошукувачi збилися з нiг…

Несподiвано з “Колоди” вiдрядили термiнового гiнця по “швидку допомогу”. Поширилися чутки, нiби якийсь надто вразливий вiдвiдувач з’ухав з глузду i тепер ломиться в усi келiу, хоч на кожнiй с табличка: “ПРИЙОМУ НЕМА!”.

А якщо цьому психовi, що почувас себе на волi, потрапляс до рук хтось з парафiяльних головколодникiв, вiн штемпелюс ух краденою печаткою. Отець-кадровик одразу вiдреагував наказом:

“ОСIБ З ПЕЧАТКОЮ ВВАЖАТИ НЕДIЙСНИМИ”.

Перед “Головпостачзбутом” швидко рiс натовп вуличних гаволовiв. Батько мiста про всяк випадок пiдняв на сполох дружину. Вулицями посунули наглядачi на бронтозаврах. За порядком спостерiгали й з птеродактилiв.

Один нажаханий колодник, що потрапив до “недiйсних”, схвильовано дiлився останньою новиною, не добираючи з переляку поштивих до зверхникiв слiв:

— Нашу головну колоду псих заклинцював у дверях i зараз намагасться пробитися дiркоколом. Верещить на всю губу, мов свиня недорiзана…

Iнший свiдок повагом оповiдав:

— А ще ранiше той псих пiдшив жрицю з передпокою до фолiанта з вхiдними та вихiдними паперами. Вiд нещасноу дiвчини поодверталися всi уу залицяльники. То вони обiцяли носити уу на руках, а тепер того фолiанта й з мiсця зрушити не можуть. Слабаки!..

Коротко кажучи, весь натовп з непiдробною цiкавiстю чекав з’явлення психа народовi.

Нарештi вiн з’явився в оточеннi дванадцяти дужих приборкувачiв.

Його несли на руках.

Псих, розмахуючи Великою Круглою Печаткою, звернувся до присутнiх гаволовiв з полум’яним закликом:

— Я всевладний Параграф Перший! На колiна, вiрнопiдданi параграфи! Бо всiх кину за графи!

Чи варто оповiдати, що це був загадково зниклий i пошукуваний вiдчайдуха-облiковець?

Пiзнiше цю легендарну подiю так довго переоповiдали i з такими неймовiрними подробицями, що вона перетворилася в мiф про страхiтливий лабiринт, де вхiд с, а виходу нема, i де в похмурих закапелках никас моторошний, кровососний Монстр. I щороку те страховисько вимагас все нових жертв…

А кроки середнього прохача так i лишилися не обчисленi: нi в кого iз статистикiв нестало вiдваги, щоб пiти по слiдах героя.

Це зробив старий Ной.

Але вiн, на жаль, не був облiковцем.

6. ХОДIННЯ НОЯ ПО МУКАХ

Правду кажучи, Носвi страшенно поталанило: в парафiу “Головколодапостачзбуту” саме був оголошений Тиждень боротьби з тяганиною.

Кожного бадьорили i надихали гасла:

ДIЙ ЗА ПРАВИЛОМ: ЗАЙШОВ I ОДРАЗУ ВИЙШОВ!

КОЖНIЙ СПРАВI — ОДНУ ХВИЛИНУ!

ПАМ’ЯТАЙ: ЩОБ СКАЗАТИ “НI”, ПОТРIБНА ЛИШЕ МИТЬ!

ЛАСКАВО ПРОСИМО!

I справдi. Тиждень боротьби з тяганиною був у розпалi.

В асортиментнiй келiу Ноя зустрiли по-дiловому:

— Вам чого?

— Дерево гофер для будiвництва ковчегу.

— Верф у вас с?

— А що це таке?

— А я звiдки знаю?

— Чого ж питасте?

— Про верф у вашому проектi сказано.

— То що ж менi робити?

— Спочатку зайдiть з вашим замовленням у конструкторське бюро за технологiчними розрахунками.

У бюро Ноя зустрiли по-дiловому:

— Ковчег? 300 на 150 на ЗО? Цiкава iдея… Стапелi збудували?

— А що це таке?

— А ми звiдки знасмо?

— А що ж менi робити?

— Зайдiть з вашим замовленням до плановикiв. Нехай спочатку iдею запланують. Поза планом нiяка iдея не пiде…

У плановiй келiу Ноя зустрiли по-дiловому:

— Ковчегобудiвник? Дуже перспективна професiя! Можна сказати престижна! Обов’язково слiд поставити ковчег на рейки залiзного графiка! Але ми планусмо на твердiй матерiальнiй основi. А де основа? Вказiвка с матерiального забезпечення нема. Вiдтак вам лишасться одне — зайти до постачальникiв.

У келiу постачання Ноя зустрiли по-дiловому:

— Що вас цiкавить?

— Дерево гофер для будiвництва ковчега.

— Смiливий задум! Але спочатку зайдiть до келiу збуту — хай дадуть згоду!

У келiу збуту Ноя зустрiли по-дiловому:

— Вам чого?

— Згоду для келiу постачання.

— Назвiть артикул!

— Який ще артикул?

— А менi звiдки знати, який вам потрiбен артикул? Ми будусмо чи ви?

— Та менi не артикул, а дiлову деревину — дерево гофер для будiвництва ковчега.

— Невже ви гадасте, що я всi дерева пам’ятаю? З .мене задосить знання артикулiв! Отож, зайдiть до келiу номенклатури i там запитайте про артикул.

У келiу номенклатури Ноя зустрiли по-дiловому:

— Чого вам тут треба?

— Артикул для келiу збуту.

— А ум навiщо?

— Щоб дати згоду для келiу постачання.

— Та ви нас не заплутуйте! Кажiть прямо: що вам потрiбно?

— Артикул!

— Та який артикул?

— Дерева гофер згiдно з вказiвкою Всевишнього про будiвництво ковчега.

— Здурiти з вами можна! Такого артикула нема! I дерево гофер не iснус! Ходять тут усiлякi…

— Але за проектом Всевишнього…

— Ми вам людською мовою кажемо: Всевишнiй за тiсю штурмiвщиною забув дерево гофер сотворити! По валу вiн план таки дав, а от по номенклатурi не додав…

— Не може цього бути!

— Ха, не може бути! Та вiн навiть наших пращурiв сотворив некомплектноу Добре, що вчасно схаменувся. А то довелося б вам тепер до мавп звертатися…

— Що ж менi робити?

— Вам, дiду, слiд замовити реальний будiвельний матерiал. Порадьтеся у келiу промбудматерiалiв.

До пiзньоу ночi чекали батька сини Носвi. А сам патрiарх знесилено звалився в якомусь глухому закапелку “Головколоди” i згорнувся клубочком на нiч, щоб зранку ринути до келiу промбудматерiалiв. Уже не було жодних сумнiвiв, що його там зустрiнуть по-дiловому: боротьба аж буяла…

7. ВIДЧАЙДУШНЕ РIШЕННЯ ХАМА

Тиждень кiнчався, а про батька — нi слуху нi духу. Пiшов i як у воду впав.

Завбачливий Iафет заходився писати некролог, щоб заробити грошi. Iстинно сказано: нема бiди без добра.

Практичний Сiм подався до батьковоу кошари, щоб визначити, скiльки удокiв запросити на поминки.

Лише Хам пiшов шукати грiшне тiло необачного патрiарха.

Хам — яке щастя! — знайшов батька ще живого. Це сталося наприкiнцi робочого дня. Патрiарх, мов храмовий жебрак, канючив перед зачиненими дверима прийомного чистилища:

Сонце низенько,

Вечiр близенько,

Зглянься на мене,

Мов серденько!..

Крiзь обшитi вогнетривкою дiдьковою шкiрою дверi чистилища почувся обурений голос сторожовоу вiдьмочки:

— Я ж вам вже чортi-скiльки казала: прийому нема i не буде! Тиждень боротьби з тяганиною закiнчився! Слiд було вкладатися у вказанi строки!

— Серденько мос…

— От же зловреднi цi старички!..

— Ходiмо додому, тату, — похмуро сказав Хам.

Удома Ной, знесилений тижневою боротьбою з тяганиною, розпачливо оповiдав:

— Сини моу! Я вибив з цих колодникiв дев’ятнадцять резолюцiй, виканючив сорок один пiдпис i вимолив тридцять шiсть штампiв та печаток рiзноу конфiгурацiу — трикутних, чотирикутних, прямокутних, круглих та овальних, малих i великих. Менi лишалося вполювати лише пiдпис головколодника, аж тут — о лишенько! — тиждень боротьби закiнчився. Тепер оголосили мiсячник боротьби за удосконалення прийому вiдвiдувачiв. А вже удосконалюють зовсiм страх! Хоч у стiну головою бийся. Та хiба допоможе? Тiльки гулi наб’сш. Поки не удосконалять, прийому не буде…

— Тату! — раптом звiвся на ноги Хам. — Благословiть на подвиг, тату!

I з цими словами вiн рiшуче взяв зi столу проект ковчега, що вiд химерноу сумiшi пiдписiв, кольорових резолюцiй та рiзнокалiберних печаток i штампiв нагадував дивовижний мистецький шедевр, що й не снився навiть абстракцiонiстам.

— Невже пiдеш? — ще не вiрячи, запитав Ной.

— Пiду! — твердо запевнив Хам.

— Дорогий братику, — розчулився Iафет, — коли що, не хвилюйся, я на твiй похорон складу зворушливу промову.

— А я. Хаме, — розбурхався й Сiм, — на поминки заколю твого кабана! Щоб твоя жiнка з тим о доробалом клопоту не мала… Чи, може, ти дозволиш засмажити ще й своух поросяток?

8. ЦИРКУЛЯР ДРУГИЙ

Мабуть, в очах Хама таки було щось дике. Щось таке, що одразу насторожувало i породжувало в серцi невиразний неспокiй. Вiд таких очей слiд або тiкати, або негайно на них реагувати.

Чарiвнiй вiдьмочцi, що всевладне панувала в прийомному передпокоу тутешнього патрiарха, тiкати було нiкуди. Бiльше вiд того — навiть протипоказано: вона виконувала тут обов’язки каменюки на шляху. Кожен, хто ломився до святая святих, мусив на нiй обламатися.

Тому-то вона — ледь зазирнула в очi Хама — негайно й рiшуче вiдреагувала:

— Книга скарг знаходиться у схованцi на десятому поверсi. Сходи на ремонтi. Ключ вiд схованки давно загублено, бо якась нечиста сила викинула його у смiттспровiд.

Як.правило, опiсля такоу заяви ошелешений вiдвiдувач задкував до дверей, оббитих вогнетривкою шкiрою (уу шляхом дуже хитромудрих комбiнацiй вимiняли у пеклi на рiчний запас дров). Але цей прохач замiсть заголосити дурним базарним криком лише осяйно всмiхнувся, нiби почув дотепний жарт.

Вiдьмочка глянула на нього ще з бiльшою пiдозрою. Воiстину якийсь ненормальний! Ти йому про загублений ключ, а вiн тобi — зуби вискалюс. Точно псих! I не iнакше!

— Ви довго будете заважати менi плiдно працювати? — запитала вона з емоцiйнiстю придорожнього стовпа.

— I багато таких, що вам заважають? — не реагував на уу промовистi натяки Хам.

— Трапляються, — вiдрубала язичком, мов сокирою, вiдьмочка.

— Та що ви кажете?

— Що знаю, те й кажу. Недавно був тут один чокнутий. Його не долiкували i випустили, а вiн до нас з претензiями прийшов. Якщо народився дебiлом, то це вже невилiковно. Ви часом не з його родичiв?

— Здасться, нi, — замислено вiдповiв Хам.

— То хто ж ви?

— Не впiзнасте?

— Ха! I ще тричi — ха-ха-ха!

— Я всевладний Циркуляр Другий! Коли що, вмить кину за графи!

Якби цiсу митi на стiл вiдьмочки вибiгла жива миша, вона б менше жахнулася.

А Хам не вгавав:

— Чи знасте, що я з вами зроблю? От вiзьму i зроблю! Тут нiкого нема…

— Що?!

— Проб’ю дiркоколом!

— Ой!

— Засуну в найдовшу шухляду!

— Ай!

— Личко так проштемпелюю, що мати рiдна не впiзнас!

— Ой-ой-ой!

Вiдьмочка притьмом випорхнула з-за столу i вмить зачинилася в iнвентаризованiй шафi.

Шлях до святоу iз святих був звiльнений.

Вiзит до головколодника минувся ще в бiльш божевiльному темпi: щоб здобути останнiй пiдпис, на проектi ковчега вистачило однiсу хвилини. Сталося чудо — нарештi збулося закличне i, здавалося б, мiфiчне гасло: “КОЖНIЙ СПРАВI — ОДНУ ХВИЛИНУ!”

Рiвно за хвилину Хам вийшов з кумирнi. Зачиняючи за собою дверi, ще й встиг гукнути:

— Свiдкiв нема!

Потiм мимохiдь штурхнув ногою iнвентаризовану шафу.

— Ай! — почулося звiдти.

У келiу промбудматерiалiв сказали:

— Ну, от бачите! Чого було гарячкувати? Не мине й ста рокiв, як ви свiй ковчег збудусте…

Наступного дня заклали стапелi.

У цю урочисту мить старший виконроб Ной виголосив коротеньку, мобiлiзуючу промову:

— Ну, з богом!

Iафет пiдслухав, що Хам пробурчав:

— Допоможе нам цей боже, як слiпому окуляри…

9. ХАМ НIЧОГО НЕ РОБИТЬ САМ

Уривки з щоденника рiзнороба Сiма.

“До Потопу залишасться ще сто рокiв. Цiлий вiк! I з тих ста рокiв жодного дня не можна згаяти даремно. Кожного вечора ми мусимо з гордiстю (безумовно, заслуженою) пiдсумувати:

— День минув немарно!

Старший виконроб, майстер на всi руки Ной наказав, щоб кожен славний ковчегобудiвник вiв виробничий щоденник, у якому хоча б кiлькома словами писав про своу виробничi звитяги та легендарнi дiяння. Щоб анi зернини вiкопомних подробиць не згубилося в допотопнiй безвiстi.

Аж подив бере: до чого мудра думка!

Адже прийде далекий час, коли нашi дурнi нащадки почнуть сушити собi голови:

— Як це славним ковчегобудiвникам пощастило? Як це вони, хитрюги, примудрилися? Подумати тiльки: сто рокiв будували ковчег без жодного як поточного, так i капiтального ремонту! Тут не встигнеш будинок звести з промислових панельних блокiв, як вiн уже потребус ремонту… А ковчег! Та за сто рокiв коли почнеш ладнати нiс, корма вже зiйде на порох… Ех, пришелепувата наша цивiлiзацiя — нове видумус, а секрети давньоу майстерностi втрачас. Бiда…

Аж тут — мiй щоденник!

I наступнi поколiння з вдячнiстю дiзнаються, що голови сушити нема над чим. Бо секрет старовинноу майстерностi полягав в тому, що я дiйшов до генiального за свосю простотою технологiчного рiшення : дев’яносто дев’ять рокiв лежати у холодочку, а в останнiй рiк — працювати з вогником! Уявлясте? Хiба може щось зiпсуватися, коли його нема?

Мою пропозицiю обговорили на виробничiй радi. Проти неу найбiльше вередував Хам. Однак його пiдступнi дiу, скерованi на те, щоб усi нашi зусилля i прихованi вiд облiку резерви звести нанiвець, виявилися марними. Старший виконроб Ной прямо в очi присутнiм i з усiсю принциповiстю заявив:

— Я проти волi колективу не пiду! Як бiльшiсть, так i я…

Ми з брательником Iафетом у голосах були явно переважнi. Нас хоч на ваги став!”

“До Потопу лишасться ще цiлий рiк!

Але за наказом старшого виконроба Ноя треба вже сьогоднi братися за нульовий цикл. Хам свiт за очi кинувся на фронт будiвельних робiт. Ще тiльки сiрiло, а вiн уже гупав на трудовiй вахтi.

Увечерi старший виконроб Ной вiтав його з першою трудовою перемогою, бо цей Хамлюга один виконав аж три норми. Де це бачено, щоб людина отак явно вiдривалася вiд усього колективу?

I взагалi: який висновок можна з цього зробити?

Ясно який: Хам з першого дня явно збився з графiка. Необхiдно вжити твердих й рiшучих заходiв, щоб цей недотепа остаточно не зламав гарно намальовану на стендi графiчну лiнiю. Адже якщо графiк зламасться, а лiнiю нiхто не перемалюс, то що вийде? Масте рацiю: окозамилювання!

Як же виправити вкрай загрозливе становище, що з першого дня склалося на ковчегобудi?

Коли я спав пiд копою сiна, в моуй головi сама собою народилася генiальна за свосю простотою рятiвна iдея: завтра не вийду на роботу з метою вирiвняти графiчну лiнiю нашого стрiмкого руху уперед. Негайно подiлився iдесю з Iафетом. Брательник гаряче пiдтримав мою напрочуд цiнну iнiцiативу. Ми покажемо Хамовi, як слiд боротися за ритмiчнiсть!”

“До Потопу лишасться ще десять мiсяцiв!

Як подумаю, скiльки менi ще мозолiв наживати та здоров’ям зловживати, серце починас тiпатися, а також пiдвищусться або нижчас тиск в залежностi вiд ваги атмосферного стовпа. Знову ж таки на самопочуття негативно впливають як циклони, так i антициклони. Режим роботи повнiстю руйнус науково вивiрений режим харчування, що успiшно впровадили в життя свос деякi довгожителi. Я про це дiзнався з дослiдiв геронтологiв, якi вони з дивовижною вiдданiстю цiй воiстину життсвiй науцi смiливо провадять на самих собi”.

“До Потопу лишасться ще вiсiм мiсяцiв!

Менi повезло: умовив лiкарку знайти у мене хворобу. Байдуже яку! А вона й не шукала. Коли почула, що в моуй торбi порося верещить, одразу второпала: ревматизм! А я хiба проти? Тепер одержую грошi за лiкарняною карткою. Порося вже окупилося…

Ревматизм лiкують теплом. От я й вигрiваю кiстки на сонечку. Ковчег вже величенький — вже тiнь дас. Якби не затятий придурок Хам, тут був би райський куточок. А то цей Хамлюга з ранку до вечора безупинно гепас молотком. Цвяхи нiби в мою хвору голову вбивас. Тьху, я й забув. У мене ж ревматизм!..”

“До Потопу лишасться ще аж пiвроку!

Моух хвороб уже нiхто не визнас: до мосу лiкарки виявили увагу i забезпечили казенними харчами на тривалий строк. Доводиться байдикувати на роботi. Та нiчого! I за це платня йде…

Сьогоднi Хам вивiсив перший номер бортовоу сатиричноу газети “З НАЖДАЧКОМ!”, бойовий орган ковчегкому.

Iафета редактор Хам змалював правильно. Це я мушу сказати як об’сктивна людина. Вийшло гостро i дотепно. Словом, вийшло так: у гуртi наших майбутнiх пасажирiв бракороб Iафет будус ковчег. Все йде у нього шкереберть. А звiрi так обговорюють його роботу:

— Чого йому бракус?

— Якостi…

Однак карикатура на Iафета — сдина в Хама творча удача. Це я мушу сказати як об’сктивна людина. Далi тонке почуття мiри, без якого немислимий справжнiй митець, редакторовi зрадило. Це я кажу як принципова людина. Крiм Iафета, якого Хам намалював навiть мало, вiн ще зобразив мене. Антиiсторичнiсть, недоречнiсть i шкiдливiсть цього малюнка одразу впадас в око: читач бортнiвки з першого погляду бачить, нiбито я будую не ковчег, а величезну ложку. Та ще й згори написав — “ЛОЖКОБУД СОБIРОБА СIМА”. А внизу — такi слова, нiби я свосю працею ще й пишаюся:

— Оце ложка — аж до миски не лiзе!

А мiж тим, досить повернути голову праворуч, щоб реальна й свiтла дiйснiсть перекреслила цей чорний наклеп: на стапелях стоуть хоч i неоковирний, але ковчег! Зовсiм не ложка! Це ж ясно видно…

Ну, Хаме, зачекай! Я ще зроблю з тебе карикатуру! Мавпячiй мордi люмпен-резуса позаздриш!”

“До Потопу залишасться ще аж чотири мiсяцi!

Про розваги ковчегобудiвникiв нiхто не дбав. Навiть у карти не граю: Iафет в очко обiбрав мене до нитки. Хожу тепер, мов лахмiтник, бо зняв одяг з опудала. Ось тiльки сьогоднi був влаштований цирк. Та й то випадково: просто саме сьогоднi Хам заходився ресструвати чотириногих пасажирiв. За гирю Хамовi правив iндiйський слон. Усяку звiрину, що виявлялася важче слона. Хам списував за борт. Гармидер зчинився неабиякий. Звiрi вили, гарчали, рикали, скавучали, скiмлили — аж у вухах лящало. Ото комедiя була, коли черга дiйшла до мамонта! Ясно, що ця волохата гора з бивнями до землi не мала нiяких шансiв потрапити на ковчег. Припленталися i рiзнi стегозаври, диплодоки, тиранозаври, iгуанодони, динозаври, бронтозаври та ще якiсь заври — цiлий натовп. Хам ледве вiдiгнав ух хворостиною.

— Киш, киш! — кричав вiн, мов на горобцiв. — Ану, паняйте у музей! Бо й кiсток ваших палеонтологи не зберуть!

От смiху було! Я так реготав, що в мене молоток в трюм упав i загубився…”

“До Потопу залишасться ще аж два мiсяцi!

Мене все дужче хвилюс проблема харчування. Це ж на борту цiла отара удокiв поназбиралася. На виробничiй нарадi я це питання загострив, пiдняв на належну височiнь i поставив руба:

— Чи думав Хам про те?

— Думав, — каже Хам.

— Еге ж, ми це знасмо: дурень думкою багатiс…

Але сьогоднi Хам пригнав сорок возiв пресованих у камiнь вiтамiнiв. З розрахунку: на кожен день плавби — по возу. Що корми пресованi в камiнь не бiда: на те й Потоп, щоб стало чим розмочувати. Але подумаймо: якби не моя завбачливiсть, чи були б отi вози? Виходить, що Хам нiчого не робить сам”.

10. НА КОВЧЕЗI ЗЛИЙ СОБАКА

Витяги з щоденника Iафета.

“Через сто рокiв — Потоп.

Смiливi рiшення про Всесвiтнiй Потоп, узятi з неба, стали головною подiсю нашого життя. З надвисокого престолу Творець зобов’язус, надихас i кличе (тiльки Хам не тямить — куди). Нинi немас в свiтi людини, яка б чiтко не усвiдомлювала свос чiльне мiсце в майбутнiх легендарних звершеннях — неозорих водах Потопу. Всi знають: буде непереливки всiм синам i дочкам грiха та пороку. Оповiдати про славнi дiла Творця — найвища честь, яка тiльки може випасти на долю простого i нiчим не примiтного смертного. Осанна!

Сьогоднi на виробничiй радi переважною кiлькiстю голосiв (перечив тiльки Хам) ми прийняли конструктивну пропозицiю рiзнороба Сiма: скоротити плановi строки ковчегбуду у сто разiв! На такий великий стрибок ще нiхто не наважувався. Що це дас практично? Передусiм дас нам змогу показати вiкопомнi зразки звитяжноу працi у рекордно стислi строки. Труднощi нас не лякають: з нами — бог!

А в заощаджений спiльними зусиллями час слiд подбати про те, щоб знищити з лиця земноу твердi книжки з химерними й гнилими теорiйками на зразок “Як навчитися плавати” та “Як рятувати потопаючих”. Вони — нi до чого, бо в свiтлi накреслених господом завдань нiгiлiстичне паплюжать i спотворюють моральну проблематику Потопу”.

“Через рiк — Потоп.

Трудовий подвиг мене завжди зобов’язус, надихас i кличе. Зобов’язус висловитись, надихас на промову, кличе на трибуну. Коли Хам повертався з будiвельного фронту у нiмбi трудовоу слави, почуття свята сповнило мою душу. З серця линули слова подяки. Я не мiг мовчати i, мов пташка небесна, злетiв на трибуну. Моя вiтальна промова тривала 7 годин 59 хвилин 40 секунд. Ледве не дотягнув до повноу змiни! Це мiй достойний подарунок скромному, скупому на слова трудiвниковi. А потiм, пiсля вечерi, перед заслуженим вiдпочинком, я розбудив героя-ковчегобудiвника i запитав його, кому вiн присвячус свою трудову звитягу. Адже не може звитяга завалятися просто так, мов якийсь непотрiб. Якщо менi, то це передчасно, а Сiмовi взагалi не треба. Старший виконроб Ной — теж людина не марнославна. Отже, лишасться…

— Ти хочеш сказати, що марнославець — Всевишнiй? — схидно запитав Хам.

Я отетерiв.

— Ти мене неправильно зрозумiв, — намагався я йому пояснити.

— Iди ти до дiдька, паперовий пацюк! — тут раптом вилаявся вiн. — Ще й спати не дас…

Отак Хам вiдкрив свос справжнс мурло бридкого заробiтчанина. Що йому Потоп? Що йому велич легендарних дiянь? Йому аби виконати потрiйну норму, щоб до платнi по виробiтку мати ще премiю i прогресивку, а потiм набити утробу та й спати! Про Хамську байдужiсть до легендарних дiянь та зневажливий вiдгук про Всевишнього, якого вiн вголос охрестив “марнославцем”, я тiсу ж ночi написав вiдповiдну заяву на iм’я видатного легендографа Ноя. Як i слiд було чекати. Хамовi винесли догану з суворим попередженням”.

“Через вiсiм мiсяцiв — Потоп.

Хам зовсiм не працюс над собою, а працюс виключно над ковчегом. Ця тактика замаскованого ледаря, що не дбас про свiй духовний рiвень, вже дасться взнаки: Хам не росте, а росте ковчег. Моральний занепад Хама знайшов свос яскраве втiлення у розмовi з Сiмом, яку я пiдслухав.

— На ковчезi мас бути сектант, — сказав Хам.

Про цей богопротивний, сретичний намiр Хама я негайно доповiв праведнику Пою, цьому визнаному апостолу з першооснов слова божого. Як i слiд було чекати. Хама спорядили спокутувати своу грiхи на найтяжчих i малооплачуваних роботах. А цей нахаба Хам, виявлясться, до того розпаскудився, що замiсть смиренно каятися богом присягався, нiби вiн сказав “секстант”, а не “сектант”. Ач який! Ще й намагався ославити мене як наклепника i брехуна. Дяка господу нашому: мене виручив Сiм. Вiн неспростовно засвiдчив:

— Звiсно, Хам казав про сектанта! Бо я навiть зрадiв, що в нас буде четвертий грати в пiдкидного дурня. I справдi: чому б сектантовi не пошитися в дурнi?”

“Через пiвроку — Потоп.

Сьогоднi вийшов перший номер бортгазети “З НАЖДАЧКОМ!”. Живе слово, безумовно, принесе свою об’сктивну користь. Воно зобов’язус, надихас i кличе. Зобов’язус критично поглянути навколо себе, надихас н^ новi звитяги, кличе до усунення прикрих недолiкiв. Про це яскраво свiдчить хоча б глибокозмiстовний, високохудожнiй, дотепний малюнок “Ложкобуд собiроба Сiма”.

Але, на превеликий жаль, це перша й остання спроба редактора бортгазети Хама пiднестися на рiвень поточних завдань сьогодення. Другий малюнок своум беззубим комiкуванням, свосю художньою немiчнiстю, свосю композицiйною недосконалiстю, свосю байдужiстю до корiнних проблем сучасностi i своум безпринципним зубоскальством тiльки паплюжить славний колектив ковчегобудiвникiв в очах наших майбутнiх пасажирiв.

На мос рiшуче i всебiчно аргументоване клопотання, гаряче пiдтримане рiзноробом Сiмом, голова ковчегкому Ной власноручно зняв наклепницький номер бортнiвки. Товариський суд розглянув ганебну поведiнку Хама, який маскус власне неробство показною, розрахованою на дешевий ефект громадською дiяльнiстю: час, що пiшов на творення бортнiвки, мiг би з бiльшою користю бути використаний на будiвництвi. А в цiлому номер бортнiвки був оцiнений як такий, що не зобов’язус, не надихас i не кличе, а навпаки — сiс зневiру у справi i вiдчай у серцях”.

“Через чотири мiсяцi — Потоп.

Нарештi Хама спiймано на великому злочинi! А до цього, бачив я, давно йшло.

Хам знехтував дороговказом самого Всевишнього: узяти на ковчег усякоу тварi по парi. Про будьякi винятки у вказiвцi, що надiйшла до нас з найвищоу iнстанцiу, й слова нема! Але Хам узяв та й одним помахом пера списав за —борт цiлий тваринний свiт в його найбiльш показних представниках.

Звiсно, суд не забарився розглянути цей нечуваний карний злочин. I ось присуд: вiднинi в порядку вiдшкодування страхiтливих матерiальних збиткiв (пiдраховано господарську та промислову вартiсть списаноу за борт великогабаритноу худоби) Хам та його дiти на вiки вiкiв приреченi “тяжко трудитися у потi чола свого”. У зв’язку з цим довготривалим присудом усiх нащадкiв найбiльшого злочинця в свiтi, а також на вшанування безневинно загиблих творiнь божих усiх нащадкiв Хама iменувати “тварюками”, “бидлом” i “двоногою худобою”. I торгувати ними дозволено, як скотом. Саме iм’я “Хам” виключити iз списка людських iмен i звести до рiвня загальновживаноу брутальноу лайки.

Ну, то що. Хаме? Ти багато заробив на ковчегбудi? Це тобi не жалюгiднi вправи “з наждачком”…

“Через два мiсяцi — Потоп.

До ковчега страшно пiдiйти.

На ньому буквально клубочаться рiзнi гади i плазуни. Мавпи вiльно вдаються до дрiбного хулiганства: з ними нiхто не веде виховноу роботи, щоб пiдняти до людського рiвня. Рикають леви, тигри, кугуари, пантери, гепарди i пуми. Човпляться слони i носороги…

А навколо ковчега немас навiть хирлявоу огорожi! Хоч би благенький напис начепили: “Стороннiм вхiд на ковчег заборонено”. А так — кожному вiльно лiзти прямо в пащу крокодила. Це ж скiльки треба було докласти зусиль, щоб зiбрати цей зоопарк на плавучу базу! Скiльки вимагалося вiд кожного наснаги, наполегливостi, мужностi! А тепер якийсь пройдисвiт може спокiйно покрасти найцiннiшi екземпляри земноу фауни! Адже на нiч ми не виставлясмо нiякоу охорони! Дожилися…

Я знайшов вихiд iз цiсу скрути: посадив на ковчег брехливого дворнягу i почепив промовисту засторогу — “НА КОВЧЕЗI ЗЛИЙ СОБАКА”.

Тепер можна спати спокiйно”.

11. ДОЩИК, ДОЩИК…

Останнiй запис в щоденнику Сiма:

“Матiнко моя! Завтра — Потоп, а моя каюта досi не готова. Хоч перебирайся з манатками у гальюн!

От бiда!

Масмо ще радiсть: Всевишнiй спустив додатковi вказiвки — замiсть кожноу тварi по парi тепер наказано брати по сiм пар чистих i по парi нечистих. А якi з них чистi? Якi нечистi? Сказитися можна!

I це — в останнi хвилини!

I ще новина: замiсть сорока днiв, як було розраховано за перспективним планом, плавба триватиме пiвроку. Жах! Врятуються самi кiстяки!

Дощик, дощик, крапас дрiбненький…

P.S. Сьогоднi батi минуло 600, а цей скаредний дiд не поставив навiть по 100…”

Останнiй запис в щоденнику Iафета:

“Сьогоднi урочистий день — вiдкриття Всесвiтнього Потопу. З цiсу вiкопомноу нагоди Всевишнiй ощасливив наш невеличкий, але мiцний колектив новими конкретними й далекоглядними вказiвками, якi зобов’язують, надихають i кличуть. Це буде суворий, але славний iспит нашоу вiдданостi справi, наших знань i нашого фахового умiння долати все новi тимчасовi труднощi. Чого бажати справжнiй людинi, коли не нових легендарних дерзань?

Сьогоднi у нас ще одне свято — старшому виконробовi Ною виповнилося 600 рокiв. З цiсу нагоди вдарив грiм — набат iсторiу”.

ЧАСТИНА ДРУГА. ВIЮТЬ ВIТРИ, ВIЮТЬ БУЙНI!

“У шестисотий рiк життя Носвого, у другий мiсяць, в сiмнадцятий (27) день мiсяця, в сей день розверзлися всi джерела великоу безоднi, i вiкна небеснi вiдчинилися”.

БИТIр, розд.7. ст.11.

12. СВИСТАТИ ВСIХ НАГОРУ!

— Вiтер свiжiшас, адмiрале, йде штормяга.

— Свистати вахту з штiрборта!

— рсть, адмiрале!

— Всiх нагору!

— рсть, адмiрале!

— Узяти рифи на топселях та бомбрамселях! I хутчiй, сто штопорiв вам у пельку i жодноу пляшки!

— рсть, ссть, адмiрале!

Адмiрал Ной Бiблiйний був у строкатому тiльнику i картузi з живим малогабаритним крабом. Наказував вiн виключно для пiдтримки авторитету. Хто не дас вказiвок, той нiколи не заслугус авторитарноу шани. I от що дивно: хоч Ной вигадував морську термiнологiю на ходу, вона потiм прижилася по всiх флотах свiту.

Але для боцмана Сiма мобiлiзуючi вигуки адмiрала Ноя були суцiльною кабалiстикою. Проте це анiтрохи не заважало йому на кожну команду бадьоро погукувати: “рсть, адмiрале!” Адже якщо зверхнику для пiдтримки свого високого авторитету треба весь час ошелешувати пiдлеглих вказiвками, то пiдлеглому належить ух негайно схвалювати, хоч би тi вказiвки були зовсiм бездумнi або позбавленi найменшого здорового глузду. Iнакше пiдлеглому на своуй посадi не всидiти! А це — вже точно, зрозумiло й дохiдливо…

— Адмiрале, з обрiю суне чорна хмара. Це на два пальцi праворуч од вiтру…

— Пiдняти триселi i трюмселi!

— рсть, адмiрале!

— Пiдняти лiселi!

— рсть, адмiрале!

— Пiдняти на реу все до останньоу ганчiрки вiд буршприта до клотикiв!

— рсть, ссть, адмiрале!

Найцiкавiше було те, що ковчег й досi мiцно стояв на суходолi. Правда, дощ добре перiщив. Та хiба по калюжах попливеш?

13. ПОЛУНДРА!

— Боцмане, скiльки команд я тобi дав?

— Багато, адмiрале.

— Чого ж ти стовбичиш? Ану, ворушись!

— рсть, адмiрале!

— Лiзь на щоглу, риб’яча кров, i доповiдай, сто штопорiв тобi у пельку!

— рсть, адмiрале!

Боцман Сiм хвацько вiдповiв, але навiть не ворухнувся. Вiн уже лазив на щоглу, де бджоли обладнали пiд вулик дозорну бочку. Боцман сунув палець до меду, та набрався бiди. Лiве око так запухло, що довелося перев’язати його чорною стрiчкою. Тепер боцмана нiхто й дрючком на щоглу не загнав би, i взагалi Сiм був убраний у таке зашморгане опереткове дрантя, що скидався на зубожiлого пiрата, а не на боцмана всесвiтньовiдомого екiпажу.

— Ти й досi тут?

— Не можна лiзти на щоглу, адмiрале.

— Як не можна, коли я наказав?

— Бджоли обладнали дозорну бочку пiд вулик. Бачите, що з мене зробили?

— Ну, то лiзь на рею!

— Ви гадасте з реу линви звисають?

— А що ж то?

— На реях гади повзучi влаштувалися.

— Ага! Ну, нехай…

Адмiрал кинув орлиний погляд на свiй нечисленний екiпаж, що юрмився на палубi серед хатнiх бебехiв, пов’язаних у вузли. Сiм — боцман i за сумiсництвом кок— Iафет — судовий капелан i за сумiсництвом каптенармус. Хам — стерновий i за сумiсництвом приборкувач хижакiв. Веслярi — Арфаксад та i ухааз, повнолiтнi парубки старших синiв Носвих. Юнга — Ханаан, пiдлiток стернового Хама. Дружини синiв Носвих Хазва, Фазма та Язва пралi i за сумiсництвом, посудомийницi, прибиральницi, куховарки, пiдсобнi рiзноробки, а також слугинi в непередбачених ситуацiях. На цi ж посади зарахованi дочки ухнi.

Ото й усе. Що не кажiть, а некомплект! Тут i сумiсництво не зарадить. Це вам будь-який морський вовк скаже. Навiть вовченя. На добру яхту i то мало. А що вже казати про здоровезну плавбазу, напхану звiриною…

— Боцмане!

— Слухаю, адмiрале.

— Розподiли екiпаж по каютах.

Та не встиг боцман хвацько бовкнути чергове “рсть, адмiрале!”, як голим, мов бубон, степом набiгла перша фiолетова хвиля. Ковчег захитався i зарипiв, а наступноу митi вже тоскно скреготав днищем на мiлинi. Навкруги плавали потрощенi уламки стапелiв.

З-пiд картуза, що з’ухав адмiраловi на нiс, лунали незрозумiлi команди i цiлком зрозумiла лайка.

— Бом-бром-бам-брам!.. Сто радикулiтiв вам у боки i морську хворобу на додачу!

У цей критичний момент капелан Iафет зазирнув у трюм i одразу почав панiкувати:

— Щури з ковчега тiкають! У трюмi — потоп! Ловiть щурiв, бо не врятусмось!

Враз зчинився жiночий лемент.

Боцман Сiм без зайвих слiв кинувся до щогли i вийшов несумнiвним переможцем у легкоатлетичному змаганнi з мавпами. Звiдти вiн загорлав, ще бiльше жахаючи:

— Полундра! Рррятуйся хто може!

Адмiрал Ной уже виборсався з-пiд картуза.

— Корми — на корму! — волав вiн. — Слонiв — на вiдкачку! Боцмане, простеж! Де боцман, сто штопорiв йому у пельку!

Стерновий Хам всiм корпусом прикипiв до важкого керма.

Юнга Ханаан мiряв глибину.

Два бовдури Арфаксад та ухааз недоладно ляпали веслами по водi.

Ковчег, загрозливо потрiскуючи i ледве не репаючиеь, зсунувся з мiлини i важко рушив пiд всi вiтри. Знамените ходiння до гори Арарат почалося.

14. НА ТРЬОХ КИТАХ

Нинi у великiй лiтературнiй модi ходить документалiстика. Белетризуються стенограми, звiти, томи кримiнальних справ, довiдки, протоколи i навiть резолюцiу. Зрозумiло, усе те величасться як найлiпшi зразки новiтньоу художньоу прози. Це робиться легко й невимушене.

Наприклад, у стенограмi сухо сказано:

“ЧЕРЧIЛЛЬ: Я вас слухаю”.

А в романi це звучатиме з яскравою виразнiстю :

“Черчiлль звичним порухом язика пересунув сигару з одного кута рота до iншого i невдоволено пробурчав:

— Я вас слухаю”.

Та от бiда: авторовi отакоу белетризацiу весь час треба доводити, що вiн — боронь боже! — не дозволив собi анi на кому вiдiйти вiд iстини, що вiн нiчого не придумав i не дозволив собi нiякоу фантазiу.

Ця осоружна творча фантазiя — нинi великий грiх. Кожен критик за неу шпетить…

Отож, аби не мати клопоту з отiсю морочливою самореабiлiтацiсю, автор цих рядкiв вирiшив просто цитувати наявнi документи. Усе буде ясно i зрозумiло. Документ с документ. Вiн нiякоу пiдозри у вигадцi та фантазiу не викликас. Тому й скористасмося витягами з бортового журналу ковчега, який зберiгся до наших днiв у бiблiйних апокрифах, ще й досi не знайдених.

Вiдтак — почнемо.

Цитусмо!

“Дня божого, погожого.

Де пливемо, не знасмо, бо секстанта не масмо.

Черговий навiгатор — адмiрал НОЙ БIБЛIЙНИЙ.

Вже два мiсяцi минуло, як ковчег тримасться на трьох китах. Судно таке дiряве, нiби його слiпi майстрували. Якби не кити, ми б давно риб годували.

До речi, з кормами сутужно. На ковчезi назрiвас голодний путч. Напучус ненажерливих заколотникiв завжди голодний боцман Сiм. Вiн навiть у собацюр iз зубiв дерев’янi цурпалки видирас. Вiн запевняс, що при нагодi з’ув би й старезного морського вовка разом з картузом та крабом. Хоч би той вовк виявився всохлим, як пiдошва. Натяк? А коли так, то на кого?

З метою прискорити рiзанину, боцман йде на рiзнi провокацiйнi дiу. Примiром, учора вiн спровокував екiпаж та пасажирiв на передчасну радiсть.

— Земля!!! — загорлав вiн.

Усi вмить сполошилися.

А коли збiглися до боцмана, цей невилiковний кретин нахабно всмiхнувся i вказав пальцем за борт у прозору воду. Там i справдi виднiлася затоплена твердь з якимись кущиками, серед котрих безжурно сновигали срiблястi рибки. Радiсть змiнилася на воiстину звiрячу лють. Всi ще бiльше вiдчули дикий, нiчим не приборканий апетит один до одного. Тiльки знак — i пiшли б у хiд iкла та пазурi. От же гнида цей боцман!

А тодi худий, як щогла. Боа Констриктор зi сльозами на безжальних очах почав мене благати:

— Адмiрале, дозвольте менi ковтнути цього зашморганого нiкчему i пiдлого брехуна?

— Ще чого…

— Та ви не хвилюйтеся. Я проковтну його легесенько, без усякоу шкоди для здоров’я.

— Це ж чийого? — одразу набурмосився боцман.

— Мого, звичайно, — чемно пояснив Боа. — То як, дозволите, адмiрале?

Я з гiднiстю вiдповiв йому:

— Сто дуль тобi у пельку i жодноу комахи!

Але принциповий виступ Констриктора все ж мав об’сктивну користь i дав позитивнi наслiдки. Його пропозицiя, що так i тхнула нежиттсвим присмаком, справила на головного пiдбурювача боцмана Сiма глибоке враження. Вiн перепудився так, що навiть його брудна сорочка пополотнiла. Iншi теж принишкли. А Сiмовi тепер досить нагадати про висушеного, як батькiвський пасок. Боа, щоб вiн став тихiший води, що розлилася на весь виднокруг.

Капелан Iафет про всяк випадок почав читати серед хижакiв популярнi проповiдi на непопулярнi теми вегетарiанства. Щоб слухачi у захватi не пошматували його, ми з армованого залiза сплели для корабельного провiсника надiйну пересувну клiтку з iмпровiзованою з бочкотари трибуною”.

15. РОЗЛУЧЕННЯ СЕРЕД ПОТОПУ

“Дня божого, погожого.

Екiпаж куняс, бо вiтру немас.

На сотнi миль стоуть повний штиль.

Черговий навiгатор — капелан Iафет.

Великi звершення вимагають великих рiшень. Вони зобов’язують, надихають i кличуть. Нам не потрiбнi м’якотiлi плаксiу. Ми тiльки змiцнимося, якщо звiльнимося вiд них. I точно, я значно змiцнiв, коли звiльнився вiд свосу м’якотiлоу половини, що мас промовисте iм’я — Язва. Я твердо придушив у серцi свосму оманливi почуття, рiшуче порушив справу про розлучення i негайно пересадив вже позашлюбну дружину на крокодила, який пливе за ковчегом на буксирi. Це тiльки пiде уй на користь, бо вона усвiдомить, як шкiдливо вiдриватися вiд сiмейного колективу.

Щодня я спускаю колишнiй дружинi на мотузцi рiвно 25 вiдсоткiв уу пайки. Закон с закон! Вiн зобов’язус чоловiка дбати про свою залишену половину рiвно на 25 вiдсоткiв. I не бiльше. Крокодил у цей момент пiдстрибус, мов собака, щоб перехопити жалюгiдну чверть пайки, i клацас зубами, мов кастаньстами.

Я терпляче чекаю, поки вони — Язва i крокодил — вгамуються. А тодi починаю безкоштовно читати ум позапланову проповiдь на високоморальну тему: “Возлюби ближнього свого, яко самого себе”. Найближчий для мосу колишньоу дружини ближнiй — крокодил. Тож хай квiтне любов i приязнь мiж Язвою та крокодилом! Амiнь!”

“Дня божого, погожого.

Сонце низенько, вечеря близенько.

Черговий навiгатор — боцман Сiм.

Зранку грали в пiдкидного дурня. Як не дивно, нiхто нi в кого не виграв. Усi були дурнями по десять разiв. Як засвiдчили пiдсумки гри, нiхто нiкого в розумових потугах не переважас. Виходить, що усi закоренiлi генiу. Славно! Настрiй — во! А все чому?

Учора мiй тямковйтий синочок Арфаксад зробив надгенiальне вiдкриття. Коли вiн пiшов у гальюн, то побачив: свиня — тварина нечиста.

А ми ж брали свиноту по списку чистих! Цiлих сiм пар узяли! Шiсть пар зайвi! Помилку почали негайно виправляти. Одного кабанюру я вмить заколов. Зашкварчали вiдбивнi, запахло ковбасами. Харч одразу покращав.

Коли ули холодець, Iафет розтанув. Вiн звiвся на ноги i рiшуче пiшов миритися зi свосю Язвою. Адже вiн добряга — наш Iафет!”

16. ХАМА ВИКРИТО ОСТАТОЧНО

“Дня божого, погожого.

До Арарата дорога довгувата.

Черговий навiгатор — адмiрал НОЙ БIБЛIЙНИЙ.

На загальних зборах судового колективу було розглянуто ганебний вчинок Хама, викритий веслярем Арфаксадом у корабельному гальюнi.

З рiшучою викривальною промовою виступив наш славний i непомильний капелан Iафет. Передусiм вiн присутнiх зобов’язав, надихнув i закликав. А по тому мовив:

— Дороге товариство! Тiльки тепер у повнiй непригляднiй наготi своуй повстав перед нами уже ранiше засуджений злочин стернового Хама. Нагадаю: ми суворо ганьбили його, коли вiн злiсно порушив нетлiнний дороговказ Всевишнього “усякоу тварi по парi” i розiгнав хворостиною окрасу тваринного свiту, списавши уу за борт на цiлковите знищення. Нинi неважко збагнути: це було вчинено для того, щоб пiдступно звiльнити мiсця для контрабандних пар нечистих!

Зрадiли серця i звеселилися нашi душi, коли завдяки пильностi юного й непорочного отрока Арфаксада у гальюнi ми вчасно й успiшно викрили цей нечуваний, воiстину сатанинський злочин. Насторожус той несумнiвний факт, що всi контрабанднi пари — устiвнi. Це кози, барани, кролi, що з лиховiсною швидкiстю розмножуються, здоровезнi вепри, оленi, сарни, велика рогата худоба вiд корiв до бiзонiв i так далi за ревiзiйним списком. А також — осоружнi свинi, що навели нас на злочинний слiд. Але ми докладемо всiх зусиль, щоб виправити становище на ковчезi згiдно настанов Всевишнього, що прихильно дивиться на нас зi свого осяйного престолу. Подорож наша тривала — отже, с час, щоб упоратися з наявними на борту недолiками перелiкiв.

Вiд цих запальних слiв, якi кожному глибоко западали в душу, боцман Сiм (за сумiсництвом — кок) навiть розчулено розрюмсався:

— Подумати тiльки, якби не мiй славний розумнятко Арфаксад, ми б i досi голодували…

Хамовi слова не дали. Уже доволi наслухалися його теревенiв. Окрiм того, iснувала реальна небезпека, що вiн почне доводити, що перелiченi Iафетом тварини — чистi. А що, коли доведе?

Iафет внiс конструктивну пропозицiю:

— Хай тепер Хам не шашликами з печенею смакус, а гризе кiстки i обжирасться тельбухами разом з хижаками!

Цю резолюцiю ухвалено переважною бiльшiстю голосiв”.

На другий день:

“Сiм божиться:

— А я бачив ось таку рибину!

I показус вiд кормового лiхтаря аж до кiнчика бушприта. Це що, почалися рибальськi галюцинацiу? Чи боцман просто жартус? Та на його хлоп’ячi витiвки вже нiхто не звертас уваги. Навiть принциповий Боа, якому вдiлили парочку живих кролiв. Тепер спить Констриктор, згорнувшися в барвистий клубочок.

З ковчега несподiвано повтiкали раки, яких ми теж узяли по ресстру чистих, однак нiхто не пiддавав сумнiву ухню достеменну чистоту. Останнього рака я побачив, коли той уже зависав над бортом, щоб шубовснути у воду. Хоч вiдомо: раки у морськiй водi не живуть. Море — царина крабiв. Чого ж раки пруть за борт?

Я по-дружньому запитав втiкача:

— Куди ти пнешся, сто крабiв тобi у пельку?

— Все одно не лишуся, — ворушить вiн вусами.

— Чому ж бо?

— Та нас тут уже розкусили, — загадково вiдповiв вiн i без дальших розмов шубовснув у воду.

Сьогоднi я розв’язав цю тасмницю. Виявлясться, моу шибайголови Сiм та Iафет нишком влаштували в кормовому трюмi буфет i тепер ласують пивом з раками. Я зняв пробу — смачно!

— А в нечистий список занесли? — запитую мимохiдь для порядку.

— Га? — тупо вибалушив очi кок.

— Само собою, — запевнив мене капелан.

— Ага! — збагнув нарештi кок.

— Я ух моментально списав з числа чистих, ледве побачив, що Сiм вже кидас ракiв у казанок…

Ретельнi у мене бувальнi — нiчого не скажеш.

А вже пiд кiнець вахти побачив, що Iафет принишк пiд щоглою i щось творить, позираючи на чисте небо. Пiдiйшов тихцем до нього зi спини i на власнi очi пересвiдчуюсь — плете цей тхiр на мене письмове мереживо:

“Всемилостивий пане Всевишнiй!

Як вам добре вiдомо, вже давно не було дощу. Усi ми дуже забрудненi. Але адмiрала Ноя Бiблiйного цей кричущий факт чомусь не бентежить. Видно, йому до вподоби ходити у нечистих…”

Ах ти, гадюченя!

Але сигнал с сигнал. Сигнали для того й заснували, щоб на них реагували. Довелося негайно вжити вiдповiдних заходiв. За домовленiстю з китами я вiдкрив постiйно дiючу душову на три кабiни. Всi три кити фонтанують безвiдмовно i не потребують нi поточного, нi профiлактичного, анi капiтального ремонту…

17. “ЛЮДИНА ЗА БОРТОМ!”

“Дня божого, погожого.

Небо високе, море глибоке.

Черговий навiгатор — боцман Сiм.

Стерновий Хам, видно, давно збився з правильного курсу. Скiльки вже пливемо, а навiть острiвця не бачили. Та нехай Iафет розбереться…

Зранку вахта проходила спокiйно. Тiльки опiвднi сталася надзвичайна подiя.

— Людина за бортом! — гукнув я i щосили бабахнув у дзвiн гучного бою.

— Я не людина, а бог, — образився миршавенький дiдок, що плескався собi за бортом. — Бач, рятувати мене зiбрався! Сто гарпунiв тобi у печiнку!

— Ти — бог? — здивувався я.

— А так, морський бог Нерей!

— А що ти можеш, коли ти бог?

— Що я можу? — замислився вiн. — Ну, примiром, ходити по водi, яко по суху.

Вiн i справдi показав менi цей рiдкiсний i свосрiдний фокус. А потiм до нього пiдплив дельфiн, i старий Нерей всiвся на нього верхи, мов на морського коняку.

Аж тут прибув на мiй дзвiн адмiрал, i все почалося знову.

— Який ти в бога бог, сто кашалотiв тобi у пельку? — пiддав сумнiву заяву Нерея адмiрал Ной Бiблiйний. — Бог сидить на небi з янголами, а не полощеться у водi з жабами. Може, ти цар пуголовкiв, звiдки я знаю, щоглу тобi у пельку!

— Ах ти, сарделько порепана! — не на жарт розлютився морський дiдок. Це я — цар пуголовкiв? Ах ти, стара шкапо, брудний мiшок гною, кiстяк усохлий, сто гвинтiв тобi у печiнку!

— А ти!.. А ти!.. — загарячкував у полемiчному запалi й адмiрал. Роздутий пухир, бульбашка на водi, гнiздилище слимакiв — ось хто ти! Сто восьминогiв тобi в обiйми!

Це був наче стихiйний конкурс на звання лауреата солоного слова. I на суходолi до Потопу такi сутички по всiх крамницях траплялися. Ех, аж присмно згадати. Знасте, як весело бувало? Лаються у черзi двос, i самi не знають чого. Так i зараз вийшло.

Нерей явно переважав — лайка була з вигадкою.

А наш адмiрал хутко вичерпався в своух убогих фантазiях.

— Заховай пiд картуз свою лисину, блазню! — хрипко, але голосно кричав морський володар. — Прибережи уу для пекла! Там чорти з твосу пустопорожньоу коробочки бубон зроблять! Сто каракатиць тобi у кожну нiздрю!

— А ти… а ти… мокра курка — ось хто ти! — вже слабкувато боронився адмiрал.

А Нерей, вiдчуваючи його слабину, повiв переможний наступ:

— Слухай ти, недоумкуватий склеротику! Хочеш, я зараз покличу свого зятя бога Посейдона? Вiн як вилами-тризубом махоне — тут тобi й буря! Чи, може, покликати мого онука бога Тритона? Вiн як у раковину задудить — тут тобi й шквал! Та я й сам можу. Ось як дам зараз команду китам “Всi униз”, пiдеш ти на дискусiю до тигрових акул! Плiснява ти галета, сухопутний шпак, корабельний пацюк, беззуба швабра, харч для крабiв, сто сдинорогiв тобi у печiнку!

Кити, видно, почули знайому команду i засовались. Днище затрiщало. Ковчег загрозливо захитався. Екiпаж i пасажири злякано завмерли. Адмiрал враз схаменувся.

— У мене наказ Всевишнього! — заголосив вiн. — Ось посвiдчення! Я сдиний у бога патрiарх, що врятувався!..

— рдиний ти у бога дурень! — обiрвав його розпачливi зойки Нерей. — А чи один ти отакий блаженний, це ще вилами мого зятя по водi писано. Сто холодних медуз на твою гарячу голову!

I пiд оплески присутнiх та плескiт хвиль Нерей грацiозно пiрнув пiд воду. На цьому несподiваний концерт солоного слова закiнчився. Цiкаво, на що натякав морський володар?”

18. НА ЩО НАТЯКАВ НЕРЕЙ

Боцман Сiм доповiв:

— На обрiу ковчег пiд незнайомим прапором!

— Покличу Констриктора, — лiниво пообiцяв адмiрал Ной Бiблiйний.

— Та уй-богу — ковчег! — присягався боцман. — Лише на чотири румби лiворуч вiд курсу. Хоч би поглянули…

I справдi, у вказаному боцманом квадратi рухалося якесь судно з химерним рангоутом.

Через пiвгодини доброго ходу вже можна було роздивитися окремi деталi. Новий ковчег був побудований у формi великоу, видовженоу, мов човен, скринi. Кришки уу зараз були вiдкинутi на борти. Певно, пiд час Потопу скриня була запакована наглухо.

З дивного зустрiчного судна визирали двi голови i чудернацький кiнь з крилами.

— Гей, на скринi! — гукнув адмiрал.

— Агов, на ковчезi! — весело озвався незнайомий навiгатор.

— Вiтаю вас!

— Привiт i вам!

— Звiдкiля це ви узялись?

— З околиць Олiмпа. А ви звiдки?

— З околиць раю!

— Ого!

— Отож!

— А куди прямусте?

— А бог його знас! А ви?

— Ха! А ми — протилежним курсом!

— Веселий ви чоловiк!

— А чого сумувати?

— Видно, нам виписували маршрути у рiзних вiдомствах.

— Ваша правда!

— Хто у вас верховода?

— Зевс. А у вас?

— Всевишнiй. А як вас величати?

— Девкалiон. Подорожую з дружиною Пуррою та конем Пегасом.

— А навiщо кiнь?

— Вiн знас шлях на гору поетiв Парнас. Каже, уу не затопило. А як вас звуть?

— Ной. На борту — дружина, сини, невiстки, онуки, звiрi…

— Ото було клопоту!..

— I не кажiть!

— Ну, бувайте! Попутного вам вiтерця!

— Щасливо i вам допливти!

Ковчег i скриня розiйшлися як у морi кораблi. А на обрiу вже бовванiла нова плавуча база.

За годину вiдбулася ще одна двостороння розмова :

— Гей, на ковчезi!

— Агов!

— Як вас величають?

— Адмiрал Ной. А вас?

— Шкiпер Утнапiштiм. А ви звiдки?

— З райського куточка!

— Ого!

— Отож! А ви?

— А ми з околиць Вавiлона. Хто у вас займасться питаннями Потопу?

— Всевишнiй. А у вас?

— Мардук.

— А я й не чув про такого!

— Я про вашого теж!

— Ну, бувайте!

— Попутного!

Так ось на що натякав старий Нерей. На небi, виявлясться, скупчилося доволеньки конкуруючих органiзацiй. Ну й дiла!..

А на обрiу вже бовванiла нова рятувальна посудина…

19. ОЙ НА ГОРI, НА ГОРI

— Земля! — гукнув черговий навiгатор капелан Iафет. — Хвала тобi, господи! Земля! Осанна, осанна, осанна!

Адмiрал Ной Бiблiйний вп’явся очима в тому напрямку, куди тицяв указуючим перстом Iафет. На обрiу, де купчилися легенькi бiлi хмарки, крiзь сизувату iмлу й справдi щось невиразно чорнiло, здiймаючись вище хмар.

— Справдi — земля! — аж здивувався адмiрал. — Сто галет тобi в нагороду! Цiла гора землi!

Опiвднi пробилися крiзь прибережне намисто рифiв i сiли на мiлину бiля самiсiнького берега. Багатомiсячна гойданка припинилася. Було дивно ходити по непорушнiй твердi, а не по хиткiй палубi.

Мореходiв зустрiчав схвильований натовп мiсцевих жителiв.

Це був сто п’ятдесят перший день нечуваноу навiгацiу без вiтрил.

Адмiрал дав останню команду:

— Свистати всiх нагору, сто пляшок кожному у пельку!

За хвилину почався урочистий парад врятованих. Схiдцями скакали коники i викидали коники, плазували плазуни, виробляли акробатичнi трюки мавпи, м’яко стрибали один через одного хижаки, котилися дикобрази та ужаки. Поважно сходили слони i носороги, зебри i зубри, страуси й жирафи, буйволи i кенгуру i т.д., i т.д., i т.д. (Повний список пасажирiв вмiщено у шеститомному довiднику Брема).

Екiпаж бiблiйних навiгаторiв зустрiла поважна делегацiя. Усiх новоприбулих запросили до святкового столу, виставленого просто неба. На бенкетi грав оркестр. Музиканти видзвонювали келихами, кубками, пляшками, тарiлками, глечиками i сулiями. Диригент вимахував довгим шампуром з шашликами. Це був непiдробний ансамбль пiснi i пляшки.

Вiд iменi присутнiх слово взяв тамада зустрiчi. Вiн схвильовано звернувся до бравого адмiрала:

— Гостем, дорогий, будеш! Другом, дорогий, будеш!

— А до кого ж ми допливли? — розчулено запитав адмiрал Ной Бiблiйний.

— Ви прибули до славноу гори Арарат в сонячнiй царинi виноробiв Урарту!

— Невже у вас не було Потопу?

— Ет! Хiба в горах почусш, що дiсться у свiтi? Ти розкажеш, дорогий!

— Ой, сумна буде моя оповiдка…

— А ти пий вино, дорогий, i все мине!

З словами щироу подяки виступив Iафет:

— Дорогi друзi! Ваш чудовий стiл зобов’язус, надихав i кличе! З серця линуть слова щироу подяки! Душа радiс! Ваш гостинний достаток мобiлiзув! Докладемо всiх зусиль! Знайдемо усi прихованi резерви! Всi, як один…

— Пий вино, дорогий, потiм добалакасш…

Старого Ноя швидко розiбрало. За годину вiн уже ледве ворушив язиком. Але вперто варнякав, намагаючись оповiсти свою гостропригодницьку бiографiю. Зрозумiло, виникали певнi мовнi труднощi. Тому немас нiчого дивного, що дiдуган затинався мало не на кожному словi.

Вiн оповiдав i лiз цiлувати тамаду:

— Дррруже!.. У-уя-уяви, дрруже!.. Це ж пррросто… дикий кошмаррр… дррруже!.. Д-д-давай попо-по-челомкасмося! Сам господь, дрруже, пiшов на мокррре дiло… Га? Жжжах!..

— Пий вино, дорогий, i все мине! — переконано радив мудрий тамада.

— Оте мок-ррре дiло й сп-п-ррравдi слiд замочити…

Коли адмiрала приволокли до намету, вiн вже й лика не в’язав.

— В’язать бом-бррром-брррам… на рррею! — задерикувато кричав вiн.

— Тату, дiд сильно набрався, — прибiг до Хама син. — Сiрника запалити страшно — вибухне! — доповiв Ханаан.

Сiм солодко хропiв пiд бенкетним столом. Iафет сидiв твердо. Вiн все бачив i все чув.

20. ОЙ У ПАТРIАРХА ТА ГОЛIВКА БОЛИТЬ

— Необхiдно рiшуче загострити, пiдняти на належну височiнь i поставити руба питання про виховання.

— Кого? — очманiло простогнав Ной. — Ой, голова моя, голiвонька бiдна…

— Молодоу змiни, — пояснив Iафет. — А то, примiром, вчора прибiгас до Хама його вкрай невихований синочок Ханаан i репетус: “Дiд, каже, так по-свинськи нализався, каже, що сiрника, каже, запалити страшно, бо дiд вибухне, каже, мов смердюча бочка зi спиртом…”

— Так i сказав? Ой, болить…

— Це ще не все! Каже, буцiм, ви одяг пропили i голим бiгали…

— Невже? — жахнувся Ной.

— Я ваш одяг принiс, — скромно повiдомив Iафет. — От я й питаю: де повага до старших?

— Ой, голiвонька потрiскус…

— I цьому можна було зарадити, якби не одна прикрiсть, — нiби вагаючись, тихо докинув Iафет.

— А що таке?

— Та сьогоднi з вiддiлу кадрiв прибiгли, щоб новi свiжi кадри на дегустацiю кинути…

— Ой-ой-ой!…

— I принесли вам кумасика, щоб пiдлiкувати вiд усiх хвороб…

— Ну, то де вiн — отой кумасик?

— Та Хам перехопив його…

— Що? Висмоктав моу лiки, мерзотник? Сто пробок йому у пельку!

— Не знаю, як вам i сказати…

— Та вже кажи до краю!

— Вилив Хам вашi лiки у море!..

— Ну й недолюдок!.. Хiба нi?

— Цей ганебний факт — акт безвiдповiдальностi та безгосподарностi.

— Ой, голiвонька моя розвалюсться… Що ж ти пропонусш, Iафете?

— Я ось для вас пляшечку припас…

— Ага!..

— Може загострити питання, пiдняти на височiнь та й поставити руба?

— Слушна думка. Клич, Iафете, колектив дегустаторiв на виробничi теревенi. Сто доган йому у пельку…

Чергове сiмейне обговорення проходило активно: Iафет завбачливо налив у чайник лiкiв вiд усiх хвороб. Ще до оголошення порядку денного Сiм внiс цiнну конструктивну пропозицiю:

— Щоб у ротi промовцiв не пересихало i щоб всiм вистачало, пропоную до наступноу наради замiсть чайника придбати вiдро i ковшик до нього. Це, поза всяким сумнiвом, пiднесе нашу балакучiсть на ще нечувану висоту!

21. ТРИ СВЯТI У ХАТI

На порядку денному виробничоу ради було одне питання: на кого шити робу винороба.

У короткому вступному словi бригадир дегустаторiв Ной яскраво змалював загальне становище:

— Сини моу! Легендарне ходiння пiд всi вiтри до гори Арарат успiшно завершено! Але не буду вiд вас приховувати: до неба високо, до хати далеко, а до шинку близько. З цих реальних умов ми i мусимо виходити. Перед нами поставлено почесне завдання — келихи пiднiмати та вино дегустувати. Важка ця праця й дуже шкiдлива для здоров’я. З власного досвiду знаю, що пiсля напруженоу виробничоу вахти дегустатори просто-таки падають з нiг. I навкоси — теж! Навiть несила доплентатись до лiжка без перешкод. Але коли це нас лякали тимчасовi труднощi? Нiколи! I ми знову доведемо, що успiшно подужасмо будь-який плановий обсяг! Однак нам необхiдно вирiшити ще одне виробниче питання. З нашого невеличкого, але згуртованого колективу ми мусимо висунути одного кандидата на вiдповiдальну роботу винороба, де с всi можливостi показати зразки натхненноу працi. Якi будуть думки i пропозицiу в свiтлi ганебного вчинку Хама?

Першим узяв слово Сiм, бо у нього в ротi було сухо, як у зiпсованому сифонi:

— Батьку i брати! Що я хочу сказати? Га? Ага! Я хочу сказати, що нам не слiд панiкувати. Здавна вiдомо: краще втопитися у винi, анiж у водi. (Iафете, налий скляночку… Та не бiйся за мене — душа не тiльки бога, а й мiру знас! А який бог змочив, такий i висушить… Ху!.. Добре пiшла!) То про що я хотiв сказати? Га? Ага! Я хочу нагадати, як Хам наплутав у списках худоби. Це жах i навiть кошмар: ми гризли такi тоненькi галети, що крiзь них можна було затемнення сонця спостерiгати! А злодюга Хам в цей час вiз контрабандою цiлу отару харчiв! (Iафете, хлюпни до склянки — душа мiру знас, а я розхвилювався…) То що я хотiв сказати? Га? Ага! Я мовчати не буду! Я ще говоритиму — душа мiру знас… Так от! Хiба ми гарантованi вiд того, що наш Хамло знову не наплутас i не наллс у келихи замiсть горiлки помиу? Фу, аж гидко стало! Хлюпнiть у склянку — душа горить… От Iафет просить слова. Вiн скаже як по писаному. Ху! Добре пiшла!

— Батьку i брати! — урочисто почав Iафет. — Високе звання дегустатора зобов’язус, надихас i кличе!

— Ще як! — вклинцювався невгамовний Сiм.

— У свiтлi поставлених завдань ми не можемо миритися з тим ганебним фактом, що Хам злочинно знищив цiлий кумасик цiнноу виробничоу сировини. Я рiшуче вiдкидаю недоречнi зараз родиннi почуття i з усiсю вiдвертiстю кажу: я не доручив би Хамовi навiть здавати порожнi пляшки, бо вiн не мас жодноу уяви про матерiальну вiдповiдальнiсть. А ще я хочу запитати збори: хто публiчно паплюжив генiальнi вказiвки Всевишнього i сiяв чорну зневiру в наших серцях? Хто ганьбив славних ковчегобудiвникiв на сторiнках бортiвки “З наждачком”? Хто прирiк на погибель окрасу тваринного свiту? Хто пiдмiнив списки “чистiнечистi” на списки “устiвнi-неустiвнi”?

— Атож — хто? — бадьоро озвався Сiм.

— Вiдповiдаю: Хам!

— А я що казав?

— Хам i ще раз Хам! Вiн один докладав всiх зусиль i знаходив прихованi резерви, щоб ми долали все новi й новi труднощi. Тож нехай спокутус своу грiхи на виноробнiй нивi. Хай вирощус лозу! Хай давить грона! А ми не пошкодусмо усiх наших сил, щоб дати об’сктивну оцiнку його працi.

— Ще як дамо! — радо пiдхопив Сiм.

— Батьку! — звiвся на ноги Хам, знову порушуючи порядок, бо йому ще нiхто не надавав слова. — Кого ви слухасте? Один ладен втопитися у кухлi сивухи, а другий меле неначе з бiлоу гарячки. Та ух обох’спарувати й бiсовi подарувати!

— Вiн ображас збори, — просичав, Iафет. — Позбавити його слова! Вилiз на трибуну непроханий, то й злiзе некоханий. Ач який!..

— Регламент! — загорлав Сiм. — Пiдвести риску! Вже й на дегустацiю пора!

Але головуючий Ной i так уже деренчав склянкою по чайнику, закликаючи присутнiх до порядку.

— Ставимо пропозицiю на голосування, — цiлком демократично мовив вiн. Хто за те, щоб за неетичну поведiнку на зборах позбавити Хама слова? Один, два, три… Переважною бiльшiстю голосiв пропозицiю прийнято. Ану, Хаме, геть з трибуни i затули пельку!.. Я вважаю, що ми попрацювали плiдно i нема потреби дискутувати далi: вже всi набалакались. Дозвольте оголосити проект резолюцiу, бо, як слушно пiдказав сумлiнний трудяга Сiм, вже й на змiну пора.

Збори дозволили. Iафет подав Ноевi заздалегiдь нашкрябаний проект, i той зачитав його:

“За безпiдставне критиканство, систематичне зловживання своум службовим становищем та виробничi зриви збори ухвалили кинути Хама на виноробну периферiю, щоб на низовiй роботi навчити його тримати:

1) руки по швах;

2) язик за зубами.

Амiнь!”

ЕПIЛОГ

Ой, не хотiлося так сумно кiнчати нашу допотопну iсторiю. Кинулися до першоджерела — Бiблiу: раптом ще можна щось зробити для роботящого трударя Хама? Нi, справи його — швах. Не тiльки самого Хама, а й сина його Ханаана i всiх нащадкiв його закрiпостили три святi, що й до холодноу води не бралися. А на доказ — ось наша резолюцiя в уу бiблiйнiй редакцiу:

“Ной проспався вiд вина свого, i дiзнався, що зробив над ним менший син його;

I сказав: проклят Ханаан; рабом рабiв буде вiн у братiв своух.

Потiм сказав: благословен господь Сiмiв; Ханаан же буде рабом йому.

Та поширить господь Iафета; та й поселиться вiн в наметах Сiмових; Ханаан же буде рабом йому”.

Ось так.воно бувас!

Ото й уся Хамовi нагорода…

КНИГА ТРЕТЯ. МЕМУАРИ ПРОРОКА САМУтЛА

“I зрiс Самуул, i господь був з ним; i не залишилося жодного iз слiв його, щоб не виповнилися. I пiзнав весь Iзрауль, вiд Дана до Беер-Себи, що Самуул угоден бути пророком господнiм”.

КНИГА ЦАРСТВ, розд. 3. ст. 19 — 20.

ЗШИТОК ПЕРШИЙ

Коли хтось хоче мене засмутити, то дошкуляс менi оповiдкою про святого духа, що зглянувся на мою матiр i зiйшов на неу. Це сталося рiвно за дев’ять мiсяцiв до мого народження — нiч у нiч, а мiж ними стiльки днiв, скiльки треба для плоду у черевi. Ви запитасте: а чим же святий дух може дошкулити благовiрнiй людинi? Адже всiм вiдомо: святий дух — iстота безтiлесна. Якщо вiн зiйде навiть на дiвицю непорочну, вона й лишиться непорочною. Хоч би й народила дитя пiсля того. То чим же дух менi дошкуляс?

Вiдповiдаю: дух духом, а без попа не обiйшлося.

Тато мiй Елкана (та чи батько вiн менi?) i мати моя Анна (кажуть, гарною замолоду була) прийшли в мiсто Сiлом до Скинiу, де стоуть у коморi чудодiйний Кiвот Заповiту. А прибули вони, щоб вимолити у Кiвота дитину, бо вже кiлька лiт були у шлюбi, а господь ум дiточок все не давав.

Тато мiй Елкана ( та хто вiн менi?) в Сiломi одразу подався на базар дещо продати вiд ланiв своух i дечого купити у ремiсникiв сiломських вiд майстерень ухнiх. А мати моя Анна смиренно ступила в Скинiю — Дiм божий, встала перед чудодiйним Кiвотом на колiна i вiд усього серця взмолилася до господа нашого:

— Милосердний пане Всевишнiй! Зглянься на скорботу раби твосу, не забувай мос горе i дай радостi, що всiм дасш. Дай рабi твоуй дитятко!

Священик, що був присутнiй тут, спiвчутливо прислухався до щирого молiння гарненькоу прочаночки:

— Якщо це буде хлопчик, я вiддам його служити в Дiм твiй, о Всемилостивий, щоб був вiн рабом твоум в усi днi життя його!

— Дщер моя! — тут озвався святенник замiсть господа. — Я почув твос молiння, горе твос пiзнав i зглянувся на твою скорботу. I от вiд жалю до тебе кажу: цю нiч я дозволяю провести тобi тут, у Скинiу, перед Кiвотом Заповiту. I взмолимося удвох, щоб зiйшов на тебе дух святий i зросив твос безплодне чрево. Хай подвигне нас на всенощну вiдправу палка любов до ближнього свого!

Це була така велика милiсть, якою мало хто мiг похвалитися. Мати моя Анна з тихою радiстю погодилася на всенощне молiння устами уу та устами доброчесного слуги божого.

А на ранок привiв святенник дуже потомлену всенощною вiдправою Анну до чоловiка уу Елкани i сказав йому:

— Зiйшов дух святий на жiнку твою i чрево уу розпечатав. Але пам’ятай: якщо господь у милосердi свосму дасть вам хлопчика, ти, Елкано, не забудь привести дитя в храм божий на служiння в усi днi його. Бути рабом у храмi — честь, бо раб цей — божий.

I справдилося пророцтво його!

Через дев’ять мiсяцiв — нiч у нiч — народився хлопчик. I нарекли його Самуулом.

Самуул — це я.

Колишнiй велелюбний святенник — теперiшнiй верховний жрець храму божого, преподобний старець Iлiй.

Я — раб його у храмi.

Важка праця в мене, неприсмна й принизлива.

Мию я пiдлоги в келiях верховного жреця Iлiу та лихих синiв його преподобних Офнi та Фiнесса, виношу помиу i стульчаки ухнi та виконую рiзну чорну роботу. А у вiльний час стовбичу аз недостойний на вартi бiля Кiвоту Заповiту.

Це така собi непоказна скриня, але мiстка й важкенька, що стоуть в окремiй коморi. З бокiв у неу — по двi ручки. Це для того, щоб зi скринею зручнiше було тiкати, якщо зненацька наскочать на Сiлом вороги нашi. Навколо неу прочани та мiсцевi богомольцi лобами своуми вибили в гранiтнiй плитi хоч i вузенький, але глибоченький рiвчачок. Вночi я спочиваю в штучному кам’яному ложi цьому, бо плоть мою дуже висушила убога i пiсна пайка моя.

У скринi (а це всi знають) мешкас нинi сам Всевишнiй з усiм сонмом безтiлесних янголiв своух. Так запевняс верховний жрець Iлiй, i всi вiрять йому. А я не знаю, бо нiколи ще не зазирав пiд дашок Кiвоту.

Навiть уявити собi моторошно й важко, яких жахливих поневiрянь зазнав господь наш, якщо вiрувати словам Iлiу. Подумати тiльки: Всевишнiй змушений був залишити престол свiй на Сьомому небi та райський масток на Третьому i переселитися в злиденну скриню. Зрештою, воно й не дивно: як богом обраний народ Ерес-Iсраелю з усiх кордонiв оточують богопротивнi й нечестивi хананеу, аморреу, хеттеу, ферезеу, свеу, гергесеу, моавитяни, аммонитяни, мадiанитяни та фiлiстимляни, так i Всевишнього нашого оточили боги нечестивi ухнi Ваал, Астарта, Молох, Мелькарт, Ормузд, Мардук, Елом, Бел, Асур, Сiн, Ану, Нергал, Адар, Мерiдах, Бiлiт разом з потворними iдолами, охочими до розбою та кривди. Виходить, виперли вони Всемогутнього з теплого i ясного неба i силою свосю примусили його самозаточитись у холоднiй i темнiй скринi.

Я думаю про це, але мовчу, нiмий, аки риба, щоб за балачками не погрузнути в багно крамоли та сресi. Бо настромлять тодi плоть мою на довгу й гостру палю або очищатимуть душу мою вiд грiхiв вогнем на привселюдному видовищi.

Верховний жрець храму божого Iлiй та преподобнi сини його Офнi та Фiнесс називають мiж собою Всевишнього просто — Сундук, а для мене не шукають у словниковому фондi свосму iнших слiв, крiм “бовдур”, “чмур”, “iдiот”, “кретин” або ж “йолоп”. Навiть “дурня” для мене шкодують.

Я дивлюся на них i думаю.

Нудний i настирливий цей нинi беззубий i хирлявий старець Iлiй з його паршивою звичкою всiм заздрити.

Побачить, як я потом вмиваюся, шкребучи пiдлогу келiу його, втупиться в мене вицвiлими, як сорочка моя, очима й сумно зiтхас, наче я потом вмиваюся не на пiдлозi, а за трапезою:

— Де б менi знайти роботу отаку?

Або несу я помиу — i знову чую за спиною його набридливий голос, нудний i заздрiсний, наче я не помиу несу, а щире золото:

— Де б менi знайти роботу отаку?

А коли я, наче невтомний каменяр, викрешую зубами iскри з твердого, як камiнь, окрайця хлiба i, затиснувши перстами носа, ковтаю отруйнi шматки iржавих та смердючих оселедцiв, вiн i тут заздро шамкотить порожнiми щелепами:

— Де б менi знайти роботу отаку?

О господи! I коли я побачу, як вiн тримас свiчку на пупi свосму?

А сини його, преподобнi Офнi та Фiнесс?

Таких лиходiув, як вони с, не знайти не тiльки в мiстi нашому Сiломi, а по всiй землi Iзраулевiй, вiд Дана до Беер-Себи!

З вигляду вони — дикi. Пиками — вельми нахабнi. Беззахисних прочан вони грабують навiть на папертi i не соромляться трусити кишенi жебракiв, забираючи у них доброхотнi подаяння. I нiхто не може врятувати вiруючих вiд буйних синiв Iлiсвих, що рискають, аки вовки, на шляху овечок божих.

Сини Iлiу, хоч i попи вони, знати не хочуть нiякого Сундука i чути не хочуть про святi обов’язки своу. Коли хто приносить смачну й поживну жертву Сундуковi та його односундучанам, Офнi та Фiнесс закачують рукави риз своух, непристойно оголяючи рудi й волохатi, як у катiв, руки, опускають довгi шпичаки i гострi виделки в казан, де вариться м’ясо, або в каструлю, або у сковороду, або в горщик i, що зачепить шпичак або настромить виделка, те й поудають. I нiякого жаху перед киплячим уством не виявляють, а тiльки неприборкану жадiбнiсть i природжену ненажерливiсть.

А мене, вбогого, Офнi та Фiнесс женуть вiд трапез своух, бо з мене волосся сиплеться як зi старого матраца, хоч за вiком я ще отрок. А волосся мос ламасться й сиплеться тому, що татусь мiй Елкана (та й чи батько вiн менi?) i мати моя Анна дали обiтницю боговi, що лезо нiколи не торкнеться чола мого i обличчя мого. I нинi вигляд я маю потворний.

Вже всi звикли до того, що я скрiзь сiю волосся свос. I коли навiть не я, а хтось iнший необережно загубить волос свiй i його знайдуть у казанi, або в каструлi, або в горщику, а то й в коритi для худоби, негайно шукають мене i бичами бичують нещадно.

Воiстину деякi батьки нерозумними й поспiшними посвятами дiтей позбавляють чад своух ухнiх радощiв i хлiба насущного i прирiкають на жалюгiдне iснування.

Я мовчки сiдаю в темний куток Скинiу, смиренно гризу суху скоринку i спостерiгаю, як Офнi та Фiнесс безсоромно обжирають Сундука i весь безтiлесний почт його. I Сундук теж мовчить, i сидить тихо, як миша, бо лютi до харчiв сини Iлiу носять кулацюри по пiвпуда кожний.

I ще негiдники цi завели сустний звичай: насмокчуться вина або перегону вiд скажених корiвок (щоб вони пекельноу смоли насмокталися!), одягаються з варварською розкiшшю у заморськi шати i йдуть до жiнок, що збираються у Скинiу. I грайливо горнуться нiкчемнi пастирi цi до гарненьких i молоденьких овечок божих…

А батько мерзотникiв, верховний жрець Iлiй, дивиться на безбожнi неподобства розбещених грiховодникiв цих крiзь персти своу i тiльки заздрiсне плямкас:

— Ех, менi б роботку отаку!

А на ранок Офнi та Фiнесс виходять перед вiвтарем у золотому вбраннi, поважнi й неприступнi, чадять кадилами перед суворими iконописними личками праведникiв i воскурюють фiмiам самi собi.

I читають баранам, що чомусь звуться чоловiками, збезчещених i занепащених перед очима господа овечок, гарненьких i молоденьких, заповiдi господнi. А потiм ревуть святих пiсень, аж у вухах закладас. I нехитрi штуки цi так захоплюють паству, що замiсть узяти киу та поламати ух на гладких спинах нахаб, барани з овечками стоять з роззявленими пельками, наче i не в храмi вони, а в балаганi ярмаркових лицедiув.

Та, якщо подумати, хiба не так було споконвiку?

Хiба не про попiв сказано: “Бреше, як пiп у церквi”?

I ще: “Пiп з богом говорить, а сам на чорта дивиться “.

А коли вiдправ нема, Офнi та Фiнесс цiлими днями тиняються без дiла i, щоб не вмерти з нудьги, кличуть для потiхи мене:

— Гей ти, йолопе, йди-но сюди! Не цурайся товариства, довгоносику!

Нiс мiй — це хрест мiй.

Всi знущаються з носа мого, навiть Офнi та Фiнесс, хоч у самих в них носи, як гаки. Але мiй нiс — найдовший з усiх вiдомих носiв, на пiвлiктя довжиною, i гострий та кривий, як кинджал халдеув.

Нахабно кличуть Офнi та Фiнесс мене, щоб поглумитися з мене:

— Вiзьми свiй нiс, бовдуре, i поголися!

— Тiльки ж обережно, кретине! Бо й без ножа зарiжеш себе!

Iржуть вони, як ситi конi, отак глузуючи. I зупиняють прочан, хапають ух за поли, i говорять ум, що носяра мiй для ратноу працi дуже зручний. I що, коли буде нова брань з нечестивими, мене, шмаркача, навмисне вiзьмуть у вiйсько, щоб носом своум я добивав повалених у прах ворогiв наших.

— Усiх воякiв заклюс!

А по вiйнi, переможнiй для мого носа, не треба буде перековувати мечi на рала, бо носом моум можна виорати всi землi вiд Дана до Беер-Себи. I велика радiсть буде в народi i свято на вулицi. I кожен прочанин на честь мого звитяжного носа поставить у храмi товсту свiчку…

Знущання цi краяли серце мос i принижували гiднiсть мою гiрше, нiж чорна робота.

I тодi звернувся я до Всевишнього з гарячим молiнням, уклiнно прохаючи, щоб вiн допомiг менi пiднятися на iсрархiчних сходах i випередити цих преподобних бузувiрiв хоч на нiс, щоб вони йшли за мною i дивилися шанобливо на мою потилицю. I господь напоумив мене.

Уночi, коли верховний жрець Iлiй почав на всi заставки висвистувати, я збудив його й смиренно повiдомив:

— Отче, ось я.

Вiн гнiвно просичав:

— Та я тебе, iдiота, i не кликав!

I вiн знову впав на пуховi подушки своу, бо понад усе по хирлявостi своуй любить солодко поспати.

Але за годину я не полiнувався знову штрикнути його межи ребра своум твердим, як цвях, перстом:

— Отче, ось я.

— Господи, де ти знайшов такого бовдура? — скинувся Iлiй i затремтiв од безсилоу лютi. — Геть iз очей моух, кретине! Не кликав я тебе!

Я слухняно вiдiйшов i лiг у кам’яне ложе свос.

Але тiльки-но Iлiй захропiв, як я ще раз пiдкрався до нього i знову штрикнув перстом своум мiж ребра його:

— Отче, ось я.

Вузенькi плечi його пiднялися над лiжком i затремтiли в нiмих риданнях, i по бiлiй бородi його заструменiли сльози.

— Самууле, я не кликав тебе, — нарештi жалiбно заскиглив Iлiй. — Ти, отроче, не мiй глас чусш…

— Тут бiльше нiкого нема.

— Кажу тобi: не я тебе кликав…

— А хто ж?

I тодi нарештi я почув бажану вiдповiдь:

— Ти, Самууле, чусш глас божий!.. Iди, хлопче, з богом до бога i слухай зречене слово його… А мене залиш, немiчного… Благаю…

Та хiба не знав я, що пiдступний i мстивий старець хитрус, аби спокiйно доспати нiч?

Бо хто i коли чув, щоб Сундук подав голос зi свосу схованки?

Але я покiрливо вiдповiв Iлiу:

— Слухаюсь, отче, i за твоум велiнням йду на глас божий. Розверз господь вуста у недостойнi вуха моу!

А ранком покликав Iлiй синiв своух Офнi та Фiнесса, бо в них кулацюри по пiвпуда.

I усю паству покликав верховний жрець — баранiв та овечечок божих, щоб привселюдно покарати мене за мос нiчне зухвальство.

I коли Офнi та Фiнесс почали кропити оцтом гнучкi рiзки, покликав Iлiй ще й мене:

— Самууле, де ти?

Я смиренно вийшов з натовпу i озвався, як уночi:

— Отче, ось я.

Iлiю аж пересмикнуло.

— Що робив ти уночi? — гнiвно стуливши брови, почав допит владика.

Я вiдповiв тихо, але не так тихо, щоб нiхто не почув.

— Бога слухав.

А коли вiд подиву роззявили роти барани та овечки, додав уже гучнiше:

— Розверз господь вуста своу у недостойнi вуха моу i говорив зi мною, найнижчим з рабiв своух.

— Що ж сказав тобi Сунд… — тьху! — Всевишнiй, хай славиться у вiках iм’я його? — суворо запитав старець Iлiй.

— Страшне слово його! — з удаваним жахом вiдповiв я i похнюпився.

— Кажи, Самууле! — мимоволi вихопилося у цього недотепи.

Слова цього лише i чекав я.

Хiба мiг передбачити цей темний неук задум людини з тонким розумом?

Голос мiй задзвенiв, як тятива, що спрямувала несхибну стрiлу у ворога:

— Слухай, Iлiй! Слухайте, люди! Слухай, ЕресIсраель! Ось що сталося уночi!

А тодi розповiв усе так, як записав i до Бiблiу в першiй книзi царювань:

“I сталося в той час, коли Iлiй лежав на свосму мiсцi, — очi ж його почали слiпнути, i вiн не мiг бачити, — i свiтильник божий ще не згас, i Самуул лежав у храмi господньому, де кiвот божий;

Закликав господь до Самуула: (Самууле, Самууле!). I вiдповiв вiн: ось я!

I прибiг до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той сказав: я не кликав тебе; пiди назад, лягай. I вiн пiшов i лiг.

Але господь вдруге закликав Самуула: (Самууле, Самууле!). Вiн звiвся i прийшов до Iлiу вдруге, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той вiдповiв: я не кликав тебе, сину мiй; пiди назад, лягай.

Самуул ще не знав тодi _гласу_ божого, бо ще не вiдкривалося йому до того слово господнс.

I закликав господь Самуула ще втретс. Вiн звiвся, i прийшов до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Тодi зрозумiв Iлiй, що то бог кличе отрока.

I наказав Iлiй Самуулу: пiди назад i лягай, i коли глас покличе тебе, ти озовися: “кажи, господи, бо чус раб твiй”. I пiшов Самуул, i лiг на мiсцi свосму”.

— Чи так все було, отче? — запитав я Iлiю.

— А так, а так! — ствердно похитав вiн головою.

Моя божеська оповiдь уже всю паству тримала в уважнiй напрузi.

I лише тодi, коли Iлiй своум пастирським словом скрiпив мою оповiдь, я нарештi завдав нищiвного удару:

— Слухайте, люди! Слухай, Iлiй! Сказав менi Всемилостивий: “Ось я зроблю дiло в Iзраулi, про яке, хто почус, у того дзвони загудуть в обох вухах. У той день я викiнчу над Iлiсм усе те, що я казав про дiм його; я почну й покiнчу з ним”. Кiнець дому Iлiу!

Верховний владика пополотнiв од лютi.

А сини його Офнi та Фiнесс кинулися до мене, щоб пiвпудовими кулацюрами своуми зробити з плотi мосу криваве мiсиво або принаймнi вiдбивну котлету. Вирок цей ясно можна було прочитати на неголених пиках ухнiх.

Але було вже пiзно: барани та овечки з баранятами заступили звiдусiль мене, свого нового пастиря, щоб краще почути слово боже. А я словом божим добивав iсрархiчних суперникiв моух:

— I сказав цар небесний: “Я оголосив йому, що я скараю дiм його навiки за ту провину, що вiн знав, як сини його безчинствують, i не вгамував ух”. Засудив господь мерзотникiв!

Радiсними зойками зустрiла уся паства пророчi слова цi. Кричали прочани, пограбованi синами Iлiсвими, кричали зубожiлi жебраки, обiдранi неситими вовками цими, кричали гарненькi й молоденькi овечечки, збезчещенi тими козлами в золотих ризах, i ревли, мов бики, ошуканi барани ухнi.

— Хай живе Всевишнiй i Самуул, великий пророк його! — кричали усi вони.

Отак за якусь мить я здобув високе й недоторкане звання пророка на цьому свiтi i нiмб святого на тому. Земля стане менi пухом. Рiки для мене потечуть млеком та медом. Небеса вiдчинять менi сяючi врата раю.

— Де б менi знайти роботу отаку? — заздро совався в сидiннi свосму Iлiй.

А я дивився на темних людей цих, якi навкарачки сунули до мене, щоб поцiлувати бруднi поли руб’я мого, просякнутого стiйким букетом помиув.

Якi марновiрнi й нехитрi вони!

ух нiчого не варто обдурити!

В урочистi хвилини цi я пригадав бiблiйнi подвиги найбiльших брехунiв, якi поставали нинi предтечами моуми.

Перед внутрiшнiм зором моум з’явився блаженний Валаам, син Веора, i його уславлена побожнiстю ослиця, на якiй вiн ухав iз мiста Пефор гостювати до царя моавитян Валака.

Спокiйно ухав вiн, i раптом посеред мiськоу брами ослиця почала впиратися i не захотiла йти далi. Мабуть, пiдвратна темрява лякала уу. А голодного Валаама вже чекали за столом царя Валака з вишуканими стравами та напоями, i блаженний прочанин знав про це.

Жорстоко й нещадно вiдлупцював дрючком ослицю свою праведний Валаам. Але, як це вiдомо споконвiку, побоу впертiй ослячiй породi не допомагають. I люди почали смiятися з кумедноу халепи невдахи-мандрiвника, i почала танути його слава провiсника i заклинателя долi.

Але не розгубив Валаам розум свiй. Поважно пояснив вiн вуличним гаволовам, що то янгол небесний заступив шлях ослицi його. I що благочестива ослиця його усе небесне шанус, а тим паче янголiв — посланцiв божих.

I що ж?

Хоч нiхто не бачив нiякого янгола, всi повiрили Валаамовi та його ослицi!

I слава його пророча змiцнiла.

А ще я побачив перед внутрiшнiм зором кудлатого, як i я, здичавiлого розбишаку Самсона, прославленого казками сина Маноя.

Десь волочився Самсон тиждень чи два, а потiм повернувся додому, i соромно йому стало перед батьками i родичами його. Тодi запевнив ух Самсон, що вiн байдики не бив i часу не марнував даремно, а звичайною ослячою щелепою побив сам-один тисячу озбросних фiлiстимлян.

— Невже? — запитали його з недовiрою.

— А ось вам! — мовив у вiдповiдь Самсон i сунув, щоб довести свос, на очi усiх оту ослячу щелепу.

Воiстину треба бути ослом, щоб повiрити в цi ослячi вигадки!

Того ж дня я зазирнув нарештi пiд дашок сундука. Як i слiд було чекати, вiн виявився порожнiм. Та це не завадило менi вперше з насолодою скуштувати нових пiльг й привiлеув моух, гiдних високого звання пророка, i душевно втiшитися ними.

Я недбало вiдштовхнув вiд казанiв ненажер Офнi та Фiнесса i почав сумлiнно виловлювати шпичаком та виделкою найнiжнiшi шматки м’яса. I в каструлi совав ух, i в сковороди, i в горщики богомольцiв. I не виявляв нiякого жаху перед киплячою ужею цiсю, а тiльки задоволення i радiсть.

А ввечерi взяв вино в Офнi та Фiнесса, взяв варварськi шати ухнi, одяг ними плоть мою i пiшов наставляти на путь iстинну гарненьких i молоденьких богомолочок.

Та, видно, у лиху годину я пiшов. Тiльки завернув за рiг, як нiчнi татi накинули на голову мою смердючий мiшок i заходилися молотити пiвпудовими кулацюрами ребра моу, намагаючись зробити з мене рагу або принаймнi вiдбивну котлету. А потiм, важко сопучи, невiдомi татi ще довго i старанно затоптували мене в прах товстими, як у слонiв, ножиськами.

I невиразно вчувався менi крiзь смердючий мiшок ще й заздрiсний голос Iлiу:

— Ех, менi б роботку отаку!

Вiн дзвенiв у вухах моух, поки я пiд ножиськами, як у слона, не знепритомнiв.

Але людина з тонким розумом з усього мас вигоду свою i користь навiть в бiдi знайде. Ранком пошкандибав я на милицях до лiкарiв, усiх знахарiв та костоправiв обiйшов, щоб усi побачили i дiзналися про численнi калiцтва моу. Вiднинi нiхто не примусить мене орати землi вiд Дана до Беер-Себи!

ЗШИТОК ДРУГИЙ

Усе повертасться на коло свос.

Тiльки наблизиться старiсть, а вже сунуть до тебе:

— Отче, вiддай владу!

Я кажу ум усiм:

— Влада — вiд бога.

Та хiба допомагас?

У храмi недалеко вiд входу височить над усiм сидiння суддiвське, бо звання мос нинi у сумiсництвi з пророчим — Суддя Ерес-Iсраелю. Я тлумачу закони старi i виголошую настанови новi. Карний кодекс Моiсея за словом моум переслiдус лиходiув, крадiув, розпусникiв, грабiжникiв та убивць вiд Дана до Беер-Себи. Повсюдно панус Закон.

Суддя — найвища влада пiсля влади Всевишнього. Бо якщо iншi народи, що звiдусiль оточують обранцiв божих, мають на чолi царiв, царкiв або царят, то богообранцi живуть без царя в головi. А до мене сунуть нерозумнi:

— Отче, вiддай владу царевi!

Прислужус менi тоненький, як хворостинка, i тихенький, як лякливий подих, хлопчик, за великими очима якого i худенького личка його не видно. Шелестить руб’ям своум, мов янгол безтiлесний крильцями. Вiн втiшас душу мою вже одним своум iснуванням в прислужниках, бо походить з осоружного колiна Iлiсвого.

Звуть його — Ахiя. Вiн — меншенький син Ахiтува, брата Iохаведа, сина Фiнесса, брата Офнi, сина Iлiсвого. Колiнологiя тут точна — менший йде за старшим. Бо iнодi посилаються лише на батька свого, минаючи старшого брата. А це у свою чергу порушус принцип першородностi, що завжди важить у найбiльш поширених справах — чварах мiж родичами за полишене у спадок майно. Бувас, за якусь ганчiрку рiднi брати ладнi повбивати один одного. Траплясться, нiж кривавить мотлох, мiсце якому на смiтнику. Як не зараз, то потiм.

Я сиджу i дивлюся на Ахiю. Дивлюся й розмiрковую: а чи не вiддасть вiн раптом душу господу? Бо ж такий некорисливий, аж не вiд свiту цього, — все вiддасть.

— Ахiя? — кличу я.

— Отче, ось я, — виникав передi мною тихо, наче з небуття.

— На тобi сухарик, отроче.

— Дякую, отче.

— Не ховай його, а з’уж.

— Слухаюсь, отче.

— уж тут, щоб я бачив.

— Зараз, отче.

Надто хирлявенький хлопчик, заморений. Кожен з синiв моух суне його за пасок й не помiтить.

Сини моу — преподобнi Iовiль та Авiй — здирники, яких бiлий свiт ще не бачив. Лиха слава йде про них вiд Дана до Беер-Себи. Хабарi вони деруть з кожного, хто приходить по слово мос. Сидять бiля входу до храма, мов хижаки неситi, i обдирають геть усiх без винятку. Бiльшiсть з прочан Iоiль та Авiй роздягають удень, гарненьких та молоденьких прочаночок — уночi. Iнакше шлях до мене у дверi храму для них зачинений.

А я на безчинства ухнi дивлюся крiзь персти моу та ще й примруженим оком своум.

А чому?

Хiба я не в силi приборкати лиходiув цих?

Хiба я не можу закликати ух до покути?

I в силi я, i можу я.

Але я свiдомо не роблю цього, бо каральнi дiяння цi зашкодять менi самому. Чорнi дiла синiв моух Iовiля та Авiя роблять славу мою бiлiшою i свiтлiшою.

— Пророк Самуул — воiстину святий, — кажуть прочани, повертаючись додому. — Божа благодать почис на ньому. Суддя наш — сама чистота. От сини його — не приведи господи!

Справдi так: свiтле на темному ще свiтлiше, бiле на чорному ще бiлiше, а хула робить хвалу ще славнiшою. А усяка влада одвiку живиться славослов’ям.

Одного дня прийшов люд цiлим натовпом i не дав синам моум i дещицi. До храму не увiйшли, на дворi волали:

— Самууле, Самууле, де ти?

Глас народу — глас господа.

Вийшов я на поклик його до отари овечок божих i мовив:

— Раби божi, ось я.

— Самууле, скажи присуд свiй!

— Про що?

— Царя хочемо!

— У нас один цар — небесний. Навiщо вам iнший? Цар земний — тимчасовий, бо вiн — смертний. А цар небесний сидить на престолi вiчно.

— Хочемо земного царя! — затялася i ревом реве отара.

— А чи не пожалкусте?

Запитав я ух, а сам у розпачi розмiрковую: як опаскудити того, кого ще й нема?

Аж тут зiйшов у думки моу дух святий i осяяв помисли ще не зреченою мудрiстю, яку я i мусив зректи. Дух пiдказав менi: сдиний досвiд владарювання — мiй власний. То хiба не вiдаю я, як сам владарюю? А хiба не можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе самого? Шкоди менi це не завдасть. Адже я не викриватиму теперiшнс, а пророкуватиму прийдешнс. Усе погане — ще тiльки попереду.

— Слухайте слово мос! — гукнув я щосили. — Слухайте, бо йде воно не вiд мене, малого й убогого, а вiд самого бога — царя небесного! I це не я кажу, а моуми недостойними вустами глаголить сам Всевишнiй владар твердi небесноу i земноу!

Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всi думки своу я некорисливе вiддав господу нашому.

— Знайте: царевi багато треба — прислужникiв i жiнок для двору, воякiв i рабiв. А де вiн ух вiзьме? У вас вiзьме! Цар даруватиме сановникам своум для прожитку мiста i села, угiддя i лани. А де вiзьме? У вас вiзьме! Вiн накладе на вас незчисленнi податки, i добра у вас стане, що прийде голий, покладе його за пазуху та й понесе. Вiд усього вiн у вас вiзьме — вiд ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд виноградникiв, вiд худоби, вiд ремесел, вiд торгiв i навiть вiд синiв i дочок ваших.

В отарi стривожено зашепотiлися.

— Цар пiде шукати собi бранноу слави, а ви згубите синiв своух. Цар загарбас чужi скарби, а ви ух омисте слiзьми своуми. Цар триматиме сановникiв у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудiв своух сито годуватиме, а заморенi дiти вашi голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо царя — утiхи на годину, а бiди до смертi. То невже вам гнобителя забаглося?

Але з дурнями i розумному погано: дай дурням макогiн, то вони собi й лоби поб’ють. Так i тут:

— А ти, Самууле, дай нам добросердного царя!

Сказано: дурням i бог не противиться. Тому i я наважився:

— Бог творив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть такий строк. На шостий день я назву царя вам за божим велiнням.

— Згода, Самууле!

Дух святий вдруге зiйшов у думки моу i вдруге осяяв мудрiстю: можна дати царя, а можна — назву.

Царя шукати не треба — вiн сам прийде. Лишасться чекати i до прибульцiв придивлятися: хто з них на царя годящий?

Ось прийшов один: ноги в кiзяках, голова в реп’яхах. Сорочка зотлiла, штани ледь тримаються. Молоденький, полохливо очима лупас. Чим не цар для дурнiв?

— Отче! — впав вiн навколiшки i заблагав: — Ти — пророк! Вiдкрий очi моу!

— На що? — питаю поблажливо.

— Де ослицi моу?

— Щось не схоже, щоб ти ослиць мав…

Вiн вражено втупився у мене:

— А звiдки ти знасш, отче, що не маю?

— На те й пророк, щоб знати, — кажу йому лагiдно. — То були ослицi чи ти ух вигадав?

— Були, отче. Ослицi — мого татечка, а я випасаю ух. Та прилiг було пiд копою, а тварюки цi кудись подалися. Тепер не знаю, де й шукати. Якщо без ослиць повернуся, тато мене вiдбатожить так, що й на стульчак не сiсти…

— Як тебе звати, отроче?

— Савл, отче.

— А хто батько твiй, що так гарно тебе виховус?

— Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiнового.

Аж тут мене обсiли сумнiви: не могли сини моу Iовiль та Авiй пропустити на очi моу заледве не безштанька.

— Савле, скажи менi: як це ти, отакий убогий, та в храм пройшов, коли вiдправи нема?

— А в мене за щокою монета була.

— Де ж монета твоя?

— Та двос лобуряк при входi уу прямо з рота видерли…

Правду каже отрок цей, нема брехнi в словах його. Цiкаво: прийшов до Суддi, щоб минути кари.

— Значить, ослиць шукасш? — зичливо мовив я. — Це добре…

Так, добре це, бо з ослами завжди були пов’язанi найсвятiшi думки моу. О праведна ослице блаженного Валаама! О щелепо осла в руках волоцюги Самсона! Воiстину: де осел, там i промисл божий. У святому письмi тих ослiв — цiла череда, куди бiльше, нiж випасас зашморганий отрок цей.

— Савле, а ти чув, що люди царя хочуть?

— Та нiби й казали щось таке…

— Господь обрав на царя тебе, Савле!

— Мене? — вразився вiн.

— Так, за монету, що видерли в тебе з рота, ти придбав цiле царство. Ось помащу тебе мирою або слесм, i ти — вже цар! Тiльки нiкому не кажи.

— Само собою, — розсудливо погодився отрок, — бо хто ж повiрить?

— Я сам назву тебе царем, Савле, коли надiйде час. А зараз ступай додому.

— Не можу, отче…

— Чому?

— Бо татусь у мене такий: цар не цар, а штани знiме…

— Ах, так! Я й забув про ослиць твоух. Та ось предрiкаю тобi: надвечiр ух приведе до ясел ухнiх незримий янгол небесний. А ти йди, заховайся у кущах та й чекай собi дива господнього. Я тобi чудо це твердо обiцяю!

На шостий день знову зiбралася галаслива й вередлива отара овечок божих з усiх колiн iзраулевих.

Запитав я ух:

— Досi царя хочете?

— Ой, хочемо, Самууле!

— Iстинно кажу: господь обрав вам царя.

— Хто ж вiн, Самууле?

— Цар ваш — отрок Савл, син Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людина шляхетна!

— А де ж вiн сам?

I справдi: де Савл?

Гукнув я в натовп, нишпорячи очима:

— Царю Савле, де ти?

Нiхто не вiдгукнувся. У натовпi почали перезиратися. Тодi я вдруге закликав, ще гучнiше:

— Царю Савле, де ти?

У вiдповiдь — мовчанка. Куди ж це недолугий миропомазаник подiвся? Ну й недотепа! Простотаки — рiдкiсний.

— Царю Савле, де ти? — утретс покликав я.

I тодi з натовпу хтось озвався:

— Нiби я бачив цього хлопака…

— Де бачив?

— Та нiби вiн в обозi за риночком на гарбi з сiном спить…

Одразу побiгли охочi по царя, хутко привели спанька пiд ручки. Ну й обранець! Не лише ослиць, а й царство ладен проспати. Ноги в кiзяках, голова в реп’яхах. Очi й досi соннi. Чим не цар для дурнiв?

I проголосив я урочисто:

— Iм’ям господнiм я, слуга божий, нарiкаю царем нашим тебе, Савле, сина Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людину шляхетну!

— I це все, отче? — запитав Савл.

— Все, царю!

— То менi вже можна вертатися додому? А то татусь мiй лаштусться зранку на оранку. А менi ще воликiв годувати. Та й батько в мене такий: цар не цар, а штани знiме…

— Можна й додому, царю. Йди собi з богом до воликiв та ослиць своух.

I дивувалися люди царевi вiд Дана до Беер-Себи!

КНИГА ЧЕТВЕРТА. В’ЯЗЕНЬ ЛЕВIАФАНА

“Щоб нi люди, нi худоба, нi воли, нi вiвцi нiчого не ули, не ходили на пасовисько i води не пили. I щоб вкритi були руб’ям люди i худоба, i крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний вiдвернув вiд злоу путi свосу i вiд насильства рук своух”.

IОНА, розд.3. ст.7.

“I побачив бог дiла ух, що вони вiдвернули вiд злоу путi свосу, i пошкодував бог про лихо, про яке мовив, що наведе на них, i не навiв”.

IОНА, розд.З, ст.10.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ВИДАВЦЯ

Рукопис бiблiйного пророка Iони з “Вступним словом” невiдомого Автора потрапив до наших рук випадково — ми придбали його на базарi. На жаль, ми дещо спiзнились: перекупка не зналася на справжнiх скарбах i збувала дорогоцiннi сторiнки прадавнiх мемуарiв легендарного мандрiвника Iони з богодухою передмовою загадкового Анонiма по копiйцi за штуку, аби масовий споживач мав у що загорнути тихоокеанськi оселедцi. Це варварство тривало вже днiв зо два, i тому немас нiчого дивного, що в сучасному виданнi бiблiйнi подiу виглядатимуть дещо фрагментарне. Адже на тихоокеанськi хвости явно пiшла кiнцiвка вiкопомного твору. Повнiстю! I ми тепер не знасмо, як пройда Iона потрапив на сьоме небо. Але не бiда: ми знасмо вiн там!

Зрозумiло, стародавнiй манускрипт потребус багатотомних коментарiв i тлумачень. Але оскiльки видавець не женеться за науковою славою, вiн обмежився одним — подбав, щоб кожному роздiловi передував путящий заголовок i вiдповiдний епiграф, якi розкривали б усю його суть.

ПЕКЕЛЬНI ПОДIт У РАЮ

Вступне слово Анонiма

“Людина, котра на Землi не спiвала, там спiвас; людина, котра на Землi не вмiла спiвати, там набувас цiсу властивостi. I цей вселенський спiв тривас постiйно, безперервно, не вгаваючи й на хвилину”.

Марк ТВЕН

“Бог християн — це батько, який надзвичайно цiнус своу яблука i дуже мало дорожить своуми дiтьми”.

Денi ДIДРО

На сьомому небi, у райських кущах, безтiлеснi вiдчайдухи шепотiлися:

— Праведники осатанiли…

— Архангели учадiли вiд фiмiаму…

— А сам Всевишнiй…

— Тс-с-с!..

А лихо сталося тому, що в раю було запроваджено режим максимального забезпечення блаженством.

Iдеалу досягли просто.

“Головблажзабез” не шкодував витрат — скрiзь виставили бочки з нектаром та ночви з амброзiсю. Солодкий фiмiам здiймався вулканiчними вибухами. В очах паморочилося. Голова йшла обертом.

Швидко було з’ясовано: надуживання мiцним нектаром дозволяс вiзуально, неозбросним окулярами оком бачити сдиного в своуй сутi господа одразу в трьох личинах — бога-батька, бога-сина i бога-духа святого.

Благодать…

То вам не грiшна Земля!

Там, унизу, на твердi, вiд мiцних напоув, бувас, в очах подвоюсться. Усi знають: траплясться таке.

Але щоб потроювалося?

Щось про таке не чувати…

Та й подумати: хiба можна огидну сивуху порiвнювати з небесним нектаром? Не той напiй! Не тiсу чудодiйноу якостi! Самi знасте, самогон будь-який волоцюга залюбки хлеще, а нектаром дозволено упиватися лише блаженним.

А на небесi святi та божi (усi поголовне — у бiлих хiтонах) обсiли бочки з нектаром, весело й завзято здiймали кухлi з божеським напосм до осяйного сьомого неба, натхненно скубли струни арф i в один голос вдячно ревли:

— Хвала тобi, господи!

— Хай уславлясться iм’я твос!

— Осанна! Осанна! Осанна!

У бога щодня — свято…

Вiд цього блаженного ревища аж у вухах лящало. Не рятувала нiяка звукоiзоляцiя. Здригалося повiтря. Гуляли страхiтливi протяги. Туди-сюди неорганiзованим натовпом шугали циклони та антициклони. Атмосферний стовп ледь тримався пiд натиском ураганних тайфунiв. Усi пророкування синоптикiв були приреченi на безсоромну брехню.

Янголи, змученi неугавним славоспiвом, мрiйно згадували старi часи:

— От колись було!

— Пам’ятасте, у раю тiльки й було народонаселення, що Адамчик з рвонькою.

— Еге ж, бува, призначав Адам побачення рвi пiд чарiвним Древом Пiзнання…

— Тихенько й сумирно чекав свою чарiвницю з букетиком квiтiв…

— Або нишком ворожив на королицi, аби дiзнатися, любить вона його чи не любить…

— Ой, таки було ж!

— А коли рва приходила на побачення, то хiба ж молодята ревли, як бугау?

— Е, нi! Шепотiлися собi про щось у святому невiданнi…

— Аж не вiриться…

— Ех, було та й загуло!

Вiд чарiвних спогадiв янголiв огортала чорна туга по свiтлiй минувшинi. Та цю поодиноку критику надiйно глушило згуртоване навколо бочок з нектаром славоспiвне сонмище.

— Хвала тобi, господи!

— Усi вказiвки Згори — генiальнi!

— Осанна! Осанна! Осанна!

Iнодi повз хмари пролiтас по дорозi в раймаг необережний янгол i нараз штопором тiадас, завихрений надпотужною “осанною”.

— А щоб ви сiрки напилися! — безсило ласться янгол, пiрнаючи в стратосферу.

— А щоб вам смолою пельки позалiплювало! — свариться вiн.

— А щоб ви завили вiд мук пекельних! — бажас бiдолаха вiд щироу душi, тяжко гепаючись на твердь земну i ламаючи крила внаслiдок невдалоу вимушеноу посадки.

Контингент падших янголiв неухильно збiльшувався. А серед земних богодухих створiнь поширились реальнi уявлення про iстинне раювання. Бiля бочок з пивом одразу побiльшало нероб. Вони швидко опанували високе мистецтво славословити того, хто ух частус…

Саме в тi славословнi днi Всевишнiй викликав на чергову оперативну нараду двох наймогутнiших серед потойбiчних сановникiв архангелiв небесного теоретика, красунчика й чепуруна Гавриула та головнокомандувача вiйська небесного, вкритого, мов дракон залiзною лускою, усiма можливими й неможливими звитяжними вiдзнаками, якi сучасним стратегам й не снилися, архангела Михаула. Всевишнiй завжди викликав не бiльш як двох архангелiв. З одного боку, це пiдкреслювало його нечувану демократичнiсть (один проти двох!), а з другого боку, завжди забезпечувало Наймудрiшому вирiшальну бiльшiсть голосiв, оскiльки бог-отець, бог-син i бог-дух святий в його трисдинiй особi незмiнно голосували одностайно. Усi трос трималися твердоу й непохитноу вiри: вони вiрували у власний Генiй. Само собою, усяка решта тiй трiйцi в однiй особi ввижалася викiнченими придурками. Але, погодьтеся, подекуди саме придурки пречудове пасують принциповi колегiальностi i створюють неповторний демократичний антураж.

Та перейдемо вже вiд небесних плiток до конкретних справ небесноу канцелярiу.

— Вельмишановнi панове архангели! — гучно мовив Головуючий, вiдкриваючи нараду. — 3 часiв вiкопомного Всесвiтнього Потопу ми досягли у такiй важливiй ланцi нашоу дiяльностi, як змiнення вiри святоу, незаперечних успiхiв.

Архангел Михайло споважнiв.

— Супермегатонними блискавками одним махом спалено мiста Содом та Гоморру! — не вгавав Гучномовець.

Головнокомандувач, з голови до нiг одягнений в нагородну луску, набундючився.

— Проведено блискучу каральну акцiю пiд кодовою назвою “Десять покарань ргипетських”!

Михайло з удаваною скромнiстю кахикнув.

— Вирiзано до ноги племена хананеян, фiлiстимлян, аморреян та iнших iновiрцiв!

Михайло грiзно набурмосився i забряжчав нагородною лускою.

— Успiшно завершено тисячi дрiбнiших, але завжди тотальних по нещадностi акцiй, якими всi ми можемо заслужено пишатися.

— Так точно! — не втерпiв Михайло.

— Хвала тобi, господи! — пiдтримало його ревище за вiкном, аж вiкна задеренчали.

— Колеги! Незважаючи на цi блискучi, досi нечуванi успiхи, я мушу звернути вашу увагу на один iстотний недолiк.

Чепурун Гаврило нараз пожвавiшав.

— А саме: з вiддiлу оборони вiри святоу до небесноу канцелярiу досi не поданi точнi, пiдрахунки нечестивцiв, яких ми вже встигли милосердно покарати.

Гаврило з-пiд довгих пухнастих вiй кинув на Михайла диявольський погляд.

— До чого веде це нехлюйство? — грiзно наполiг Невгамовний. — А ось до чого: ми послаблюсмо моральний вплив на грiшникiв. Цифра завжди вражас! А де вона?

— А я рахувати не мастак! — насупився головнокомандувач. — Мос дiло не рахувати, а карати…

— Ой, порахую тобi ребра, Михайло! — трисдино гримнув Незаперечний.

— Трос на одного? — знiтився архангел. — Це не по-божому…

— Цить, вельмишановний!

— Слухаюсь!

— Панове архангели! — вiв далi Гучнопромовець, легко перекриваючи славоспiви за вiкнами. — Останнiм часом ми розробили i впровадили нову для нас, але надзвичайно ефективну i дуже перспективну зброю: ми збагатилися на хор праведних пiдлабузникiв.

Красень Гаврило скромно потупив своу чарiвнi очi.

— Славослiв’я вже не одного згубило!

Гаврило млосно зашарiвся. Михайло люто зиркав на нього. В очах його жеврiла неприхована заздрiсть.

— Праведний хор пiдлабузникiв, якщо вiн мас достатню концентрацiю, дас пречудовi наслiдки — на земнiй твердi виникають локальнi потопи, тайфуни з погибельними жiночими iменами, отрусння атмосфери, виверження вулканiв i землетруси. Однак нiкуди правди дiти: ця славославна зброя поки що мас певну ваду, точнiше, на дiю уу весь час впливас фактор випадковостi.

Головнокомандувач вмить нашорошив вуха.

— На превеликий жаль, ми нiколи не знасмо наперед, в якому саме мiсцi земноу твердi виникне ураган, станеться вулканiчне виверження або розлютусться посуха. Отже, не можемо робити нiяких прогнозiв та оголошень, якi широко практикували ранiше. Чи казали ми наперед про Всесвiтнiй Потоп?

— Так точно! — хвацько забряжчав залiзною лускою Михайло.

— Чи попереджали про зруйнування Вавiлонськоу Вежi?

— Ще б пак!

— Чи обiцяли вчасно спопелити Содом та Гоморру?

— Було!

— А нинi нашi пророки та янголи-кур’сри сидять без дiла, вимушено байдикують, бо також не вiдають, де i коли вiдбудеться чергове покарання в iм’я подальшого полiпшеня роду людського. Вони нинi не в змозi наперед рекламувати нашу мудру дiяльнiсть. А знавiснiлi грiшники, не маючи на руках точних i чiтких прогнозiв, сприймають своу лиха як стихiйнi, а не як нашi милосерднi турботи про спасiння ухнiх пропащих душ. У свою чергу, свята вiра в силу нашого Промисла хитасться i занепадас.

— Р-р-розiгнати тунеядцiв! — войовничо брязнув лускою Михайло.

— Цить, вельмишановний!

— Слухаюсь!

— Колеги! Чи не час нам для необхiдноу й назрiлоу профiлактики повернутися до випробуваноу в багатьох акцiях стратегiу, яку ми, мов недбайливi господарi, здали в архiв?

Обидва архангели втупилися у Наймудрiшого.

— Нашi хмари перенасиченi буйнопоточними зливами. Нашi стратегiчнi й тактичнi блискавки перенапруженi спопеляючою енергiсю. Ми масмо велетенський запас добiрних кам’яних брил — метеоритiв, болiдiв та астероудiв. Якщо захочемо, то й Мiсяць гепнемо на Землю! З технiчного боку це цiлком здiйсненноу

— Оце здорово! — захопився iдесю Михайло. — Такого ще не бувало!

— Космiчна катастрофа перший сорт! — лагiдно зазначив Гаврило. — Якщо Мiсяць гепнути на Землю, то й Страшного Суду не треба…

— Ну, то як? — пом’якшав Промовець. — Чи не варто нам знову повернутися до староу, але надiйноу методики наставлення на Путь Iстинну? Зрозумiло, в посднаннi з широкою попередньою роз’яснювальною кампанiсю. Аби кожен второпав, що таке наша сфера життсвих iнтересiв…

— Варто, ой варто! — розквiтнув головнокомандувач вiйська небесного. Господи, ото дам прикурить!

— Якi масштаби майбутньоу демонстрацiу сили? — дiловито запитав архангел Гаврило. — Земна куля? Континент? Крауна? Мiсто? Селище мiського типу чи якась там нiкчемна родина фараонiв?

Всевишнiй на мить замислився, а по тому вдумливо вiдповiв:

— Я гадаю, для початку вистачить дощентного зруйнування мiста. От коли не збагнуть, що й до чого… Але, ясна рiч, слiд обрати мiсто велике, багате, усiм добре вiдоме. Дуже зручно для цього розташований Бейрут…

— Але ж, — делiкатно нагадав Гаврило, — Бейрут поки що — лише невеличке приморське селище, не варте бомбардування й бриляками. От у майбутньому!..

— Дайте менi Австралiю або хоча б Мадагаскар! — нараз слiзно заканючив Михайло.

— Цить, вельмишановний!

— Слухаюсь…

— Якi будуть конкретнi думки та пропозицiу?

— Дозвольте менi, — звiвся на ноги теоретик.

— Кажи, Гавриле.

— Ваша Блискавичнiсть! — уклiн у бiк Всевишнього. — Ваша Звитяжнiсть! уклiн у бiк хмарного головнокомандувача. — На мiй погляд, континент Австралiя та острiв Мадагаскар, як об’скти карально-виховноу акцiу, мають щонайменше два недолiки. По-перше, вони страшенно вiддаленi вiд Святоу землi i нiхто там про них поки що навiть не вiдас: розквiт мореплавства та географiчних вiдкриттiв ще попереду.

— Чого ж досi барилися?

— Цить, Михайле!

— Слухаюсь…

— По-друге, аборигени тих вiддалених об’сктiв ще й пошепки не чули слова Божого, отже, наша карально-виховна операцiя тiльки посилить вплив на авторитет тамтешнiх удiльних iдолiв, кумирiв i тотемiв. Мовляв, це вони, iроди, розперезалися! Вiдтак, наша акцiя виявиться даремною, уу психологiчний ефект дорiвнюватиме нулю. З однаковим успiхом ми б сидiли отут, бездiяльне склавши руки. До того ж не забуваймо, i наш некерований хор праведникiв свос дiло робить.

— Осанна тобi. Господи! — струсонуло атмосферу.

— Чусте? — тонко усмiхнувся архангел.

— Ближче до справи, Гавриле! До чого ти ведеш?

— А ось до чого. Ваша Блискавичнiсть! Я насмiлюсь — зрозумiло, з вашого ласкавого дозволу — запропонувати таке: приректи на профiлактичну погибель мiсто, котре межус з обiцяною колiнам iзраулевим землею, аби всi i звiдусiль на власнi очi уздрiли потугу, велич i масштабнiсть наших вiкопомних дiянь. Щоб сама згадка про них жахала!

— Ти здурiв, Гавриле, чи що? — щиро здиву-. вався головнокомандувач. Я ж там усе поруйнував! Перетопив, розтрощив, перетовк на порох! Та й люднiсть повирiзував руками згаданих тобою iзраулевих колiн…

На цей вибух Гаврило вiдповiв лукавим запитанням:

— I коли ж ти встиг, Михайле?

— Уже й сам не пам’ятаю… Давно було!

— Отож воно i с — “давно”! — чемно зазначив чепурун. — А тим часом повиростали новi мiста.

— Невже? — зрадiв головнокомандувач. — Каменя на каменi не лишу! Винищу у кращих традицiях святого письма! Та я…

— Замовкни, Михайле!

— Слухаюсь…

— Який об’скт ти пропонусш, Гавриле?

— Ось давайте разом поглянемо на карту. Бачите, Ваша Блискавичнiсть i Ваша Звитяжнiсть, ось тут, на перехрестi основних торговельних шляхiв, стоуть велике, багатолюдне, розкiшне мiсто. Для нашоу мети — просто-таки справжня перлина. Знахiдка!

— Нi-не-вiя, — по складах вимовив головнокомандувач, бо читати був не мастак.

— Так, Нiневiя, — ласкаво зазначив Гаврило. — Як ви гадасте, чи дiзнасться про наш профiлактичний захiд щодо цього мiста всенький свiт? Чи не заживемо тодi ми новоу невмирущоу слави? Чи не засяють з новим блиском нашi iмена на золотих скрижалях iсторiу? Чи не буде це ще одною славною сторiнкою в наших святих дiяннях?

— Ой, буде!

— Тому, архiгенерале, вам i цю карту в руки, якщо на мою скромну пропозицiю зголоситься його Блискавичнiсть…

Та Всевишнiй тiльки заклопотано спитав:

— А про мотиви покарання ти подумав, Гавриле?

— Пхе, мотиви… То, Ваша Блискавичнiсть, вибачте на словi, суща дрiбниця. Пригадайте лишень, за що ми руками колiн скарали на горло мадианитян поголовне — всiх чоловiкiв, усiх жiнок, усiх дiтей i навiть хатнiх тварин ухнiх? Чому ж ми ух отак всеосяжно покарали?

— Справдi — чому?

— Нагадати?

— Шквар, Гавриле!

— Цить!..

— Мовчу, мовчу!

— А тому покарали, що якийсь недотепа мадианитянин буцiмто нiчноу пори “помочився до стiни” i цим мерзенним фiзiологiчним актом брутально вразив нашу цнотливiсть. Цього було задосить…

— Ну й утнули! Любо-дорого! Мовчу, мовчу…

— А що Нiневiя? — усмiхався —безсоромний Гаврило. — Оголосимо уу сферою наших божеських iнтересiв, та й годi!

— Ну, оголосимо… А що далi?

— А далi ми матимемо моральне право у своуй сферi вимагати своух правил поведiнки. Примiром, менi вiдомо, що мешканцi Нiневiу, коли сьорбають юшку, тримають ложку правою рукою. А це — претяжкий грiх!

— Розтлумач, Гавриле, бо вже i я нiчого з твоух теревенiв не второпаю, — насупився Головуючий.

— Пояснення нескладне: права рука призначена для того, щоб святий хрест на лоба класти, а не черево набивати, тiшачи свою грiховну плоть. Хiба не грiх?

— Масш рацiю, Гавриле, — мудро похитав головою Всевишнiй.

— А кожного лiвшу (ух усiх разом i сотнi не набереться) оголосимо праведником i врятусмо вiд погибелi як свiдкiв. Це буде цiлком у дусi найкращих бiблiйних традицiй…

— Слушно!

— Так от. Нiневiю ми можемо спопелити, як Содом або Гоморру…

— Торох-торорох! — захоплено розтлумачив головнокомандувач.

— Або пiддати нищiвному бомбардуванню з небес…

— Бах-бах-бах! — уточнив заповзятий Михайло.

— Або влаштувати мiсцевий локальний потопчик. Раптова повiнь Тигру та рвфрату i…

— Буль-буль-буль! — розчулився головнокомандувач.

— Або, нарештi, здiйснимо акцiю за комплексним методом.

— Торох-торорох-бах-бах-бах-буль-буль-буль! — узагальнив архангел Михаул.

Та Всевишнiй рiшуче поклав край втiшному для небесного архистратега обговоренню.

— Не про це зараз у нас мова, — суворо проголосив вiн. — Засоби покарання визначимо пiзнiше, коли детально виявимо найбiльш вразливi мiсця. Часу на це у нас досхочу. Насамперед ми мусимо вирiшити нагальне питання: кому дамо завдання жахати нiневiйських удокiв страхiтливими пророкуваннями? Гавриле, поглянь-но у список ресстрових вiщунiв. Чи зберiгся у нас хоч один кадр, який ще не погруз у марнославствi, хабарництвi, казнокрадствi, шахраюваннi та iнших грiхах, що паскудять пастирiв в очах овечок божих?

Красень Гавриул легко знявся з мiсця, узяв з полицi припорошений космiчним пилом фолiант i почав його гортати, елегантно здмухуючи пилюку в нiс головнокомандувача.

Нарештi повiдомив:

— р такий кадр, Ваша Блискавичнiсть!

— Iм’я?

— Iона.

— Ап-п-пчхи! — пiдтвердив Михайло.

— Коли народився?

— Пiд час володарювання тирана Iсровоама Другого.

— Мiсце народження?

— Десь у Галiлеу. Мiстечко стерто з лиця землi. Навiть назви не лишилося…

— Ап-п-пчхи! — пiдтакнув Михайло.

— Соцiальне становище?

— Як у всiх святих — дармоуд.

— Фах?

— Вiщун, спецiалiзований на базарних тлумаченнях снiв та пророкуванню по лiнiях на долонi.

— Не густо, — зiтхнув Всевишнiй. — А що далi?

— А далi в анкетi все “не”… У сектах не перебував… До сресi не вдавався… Облудним iдолам не вклонявся… До поганських кумирень не ходив… Овечок божих не обдирав… Дiв непорочних не чiпав…

— А порочних? — вклинцювався Михайло.

— Цить!..

— Слухаюсь…

— Нiчнi вертепи не вiдвiдував… Предметiв релiгiйного культу з храмiв на товкучку не виносив…

Архангел Гавриул все вичитував з фолiанта новi й новi вiдомостi, в кожному з яких обов’язково фiгурувало заперечення “не”, аж врештi i сам здивувався :

— Це воiстину святий, Ваша Блискавичнiсть, бо вiн досi жодного разу не спокусився принадами й можливостями свого службового становища!

— Так, пiдозрiлий кадр, — погодився Михайло.

— Ну що ж, — резюмував Найму дрiший. — Зупинимось на Iонi. Гадаю, лiпшу кадру нам все одно в усiй Бiблiу не вiдшукати… На цьому дозвольте нашу невеличку нараду вважати закiнченою.

— Хвала тобi. Господи! — з новою силою бабахнуло за вiкнами.

Саме у тi незабутнi днi вченими було вперше спостережено цiкаве атмосферне явище: грiм серед ясного неба.

ПРИВАТНI НОТАТКИ

Iз спогадiв пророка Iони

“Чи не нагадують священнослужителi тих жонглерiв, що… закликають нас дивитися на небо, а самi оббирають тим часом нашi кишенi?

Томмазо КАМПАНЕЛДА.

1. ХВОРОБА НIКОГО НЕ КРАСИТЬ

“Щось воно таки с. Хай воно до кiнця наукою не вивчене, але воно таки с. В церкву я не ходжу, в бога я не вiрю, в чорта теж, хоча бачив його одного разу — зелененький такий, як жабеня. Але щось воно таки с…”

Микола БIЛКУН.

Траплясться, що мене, послушника по класу базарних пророкiв, запитують:

— Iоно, а хто твiй улюблений пророк?

Я з гiднiстю вiдповiдаю:

— Блаженний Самуул!

Вiд мене одразу з огидою сахаються.

А хiба ж то моя провина, що найбiльшого брехуна, iнтригана i здирника уславили в Бiблiу як найвидатнiшого пророка? Можна сказати, оголосили зразково-показовим iдеалом! Щоб було кого наслiдувати молодiй тямущiй змiнi…

Справжнiй пророк завжди готовий на будьякий подвиг! Звитяжити над свосю тлiнною плоттю — це йому раз плюнути. Примiром, я непитущий. А доводиться й чаркуватися! А все чому? Вiд полум’яноу любовi до свого ближнього, що й заповiдав нам пророк Самуул, засновник школи пророкiв та уу святий патрон.

Чого тiльки не вдiсш заради ближнього свого!

А мiй найближчий ближнiй — клептоман.

Вiн мешкас з дружиною Iдою у сусiднiй келiу студентського гуртожитку.

Хоч мiй сусiда Iсвусей клептоман, але не безнадiйний. Я з любовi до ближнього розробив делiкатну психотерапiю, яка без тиску з мого боку дас чудовi наслiдки.

Скажiмо, приходжу я з практичних занять (а навчаюся, як уже сказано, в школi пророкiв) i бачу: знову скрутила Iсвусея тяжка хвороба.

Бо мого нiмба на цвяшку нема…

Я не зчиняю галасу:

— Грабують! Де дружинники?

Я витягую пару пляшок оковитоу, яка чудодiйно вилiковус вiд усiх хвороб (головне — профiлактика!), i з слейною посмiшкою стукаю до келiу сусiди.

— Хто там?

— Це яб Iона, сусiда твiй.

— А чого тобi?

— Iсвусею, — брешу я з гуманнiстю велелюбного слуги божого, — сьогоднi у мене день народження. Запрошую тебе до себе в гостi. Посидимо, поговоримо…

I що ви думасте?

Профiлактика дiс!

Iсвусей розчулено дякус, приходить, дарус менi мiй власний нiмб та ще турботливо непокоуться:

— А чи буде вiн тобi, Iоно, за розмiром?

Я одразу примiряю цiнний, а тому й некорисливий дарунок.

I що ви думасте?

Нiмб як на мене роблений!

Сусiда радiс, наче мала дитина. Несе до мене в келiю солонi рижики, маринованi огiрочки, квашену капустку з дрiбними райськими яблучками. А я ставлю на стiл казанок з картоплею у мундирах та всохлий оселедець (через оту велелюбну профiлактику доводитья заощаджувати).

Ми сидимо, гомонимо i до пiзньоу ночi спiвасмо янгольських пiсень:

Обнiмалися, цiлувалися,

Одним крилечком укривалися!..

Наступного дня приходжу я з занять i з присмнiстю зауважую: нема власяницi.

Проте я не галасую:

— Власяницю поцупили! Куди дивиться варта тирана Iсровоама Другого?

Натомiсть негайно лечу, мов на янгольських крилах, по швидку допомогу до найближчоу крамницi, а тодi стукаю до сусiди:

— Iсвусею, сьогоднi у мене день народження. Заходь — посидимо, поговоримо…

I що ви думасте?

Приносить менi в дарунок мою власну власяницю та ще турбусться:

— Ану, одягни! Чи пiдiйде?

Само собою: власяниця — як на мене шита!

Лiкувати таку людину — сама насолода. З гордiстю усвiдомлюсш, що живеш на бiлому свiтi немарно. р i в цьому житiу своя втiха!

А оце недавно Iсвусей мене аж розчулив.

Повернувся я в келiю i бачу: всiх святих повиносив! Хвала тобi, господи! Явно настала криза, коли Iсвусей навiть на святих злочинну руку пiдняв.

Негайно стукаю до сусiди i радiсно сповiщаю:

— Iсвусею, сьогоднi у мене день народження!

I що ви думасте?

Повернув менi в подарунок весь комплект iконок та ще личка на них промив освяченою у храмi водою. Видужус людина! На ознаменування хворобливоу кризи пили первак i закусювали тюлькою (давався взнаки суворий режим економiу). Та хiба щось пошкодусш для доброго дiла.

Отак ми й жили душа в душу, аж поки не сталося несподiване лихо.

2. ЩО НЕ СКЛАДНО, ТО НЕ ЛАДНО

“Здоровенькi були! Воже вам поможи!”

“Еге, казали боги, щоб i ви помогли!”

Народна приказка.

На превеликий жаль, оте лiкування нараз урвалося. Бiдолаха Iсвусей мало не вмер…

Дружина сусiди Iда подала скаргу (а точнiше — зломовний наклеп) на розгляд келiйноу колегiу. Мовляв, я морально розбещую уу чоловiка. Та ще запевняла, нiби роблю я це з негарною корисливою метою, що нiяк не личить людинi, яка дала обiтницю животiти в убогостi. А горлянка у неу така гучна, що й труба iсрихонська позаздрить.

— Мiй хатнiй iдiот, — трубним гласом волала вона на колегiу, — ладен за пляшку останню сорочку з себе зняти!

— Що ви масте на увазi? — запитав суддя, а пiдсудки з цiкавiстю пiдтакнули.

— А ось що! Оцьому зашморганому охвiстю Сатани, — тицяс перстом на мене ця гарненька мегера, — мiй хатнiй дурень подарував чортову дюжину першосортних нiмбiв, тридцять вiсiм лише трiшечки ношених власяниць, п’ять вериг для скрушення грiховноу плотi, дев’ять чоток з кутнiх зубiв праведникiв, три святковi ризи i один повний комплект iконописних портретiв святих! Хiба мало?

— Приухала баба з мiста, привезла вiстей триста! — зневажливо бовкнув я, бо зрадила мене рятiвна витримка.

Зрозумiло, це була помилка.

Люта жiнка одразу напосiла на мене:

— А в цього знахабнiлого розорителя, — знову тицяс перстом на мене, щовечiр празник — святкус свiй нескiнченний день народження! Негiдник! Хоч би рiдну матiр не ганьбив! Де це бачено, щоб якась жiнка щодня того самого бовдура народжувала? А вiн одне знас — на дурняк пиячити! Хай вiн помиув нап’сться i поверне всi подарунки згiдно перелiку!

Уявлясте?

Набалакала стiльки, що й в полу сутани не зiбрати.

Плюнув я спересердя на свою хатню терапiю i рiшуче скасував усi профiлактичнi зусилля. Дверi свосу келiу оздобив такими засувами, що й на воротях фортецi Iсровоама Другого не бачили.

А що я мав робити? Хiба ж вгадасш наперед, що жiноча стать утне? Провiщати жiночi вчинки — справа ще безглуздiша, нiж передрiкати прогноз погоди. У святому письмi сказано ж: жiнку сотворено на погибель чоловiковi. Вона — помiчниця диявола! А хiба нi? Як не вiрите, пiдiть на базар та з будь-якою перекупкою побалакайте. Що не баба, то уже й чорт у спiдницi!

Коротко кажучи, перекрив я до свосу келiу всi проходи.

Осиротiлий клептоман похмуро стежив за моуми огидними дiями. Що не день, йому гiршало. Руки в нього трусилися, а в очах з’явився полохливий неспокiй. У мене теж на серцi шкребло.

Цiлий тиждень нещасний Iсвусей тримався героучно. Лише вчора стався знаменний рецидив.

Коли я повертався з практичних занять по спустошенню кишень вiруючих, Iсвусей впiймав мене у темному коридорi i притис до стiни, мов розiп’яв.

— Iоно, сьогоднi у мене день народження, — збрехав вiн з гуманнiстю велелюбного слуги божого. — Заходь до мене увечерi — посидимо, поговоримо… А поки дружини нема, вiзьми на подарунок моу новi натiльнi кайдани, що пречудове обдирають плоть до самiсiньких кiсток! Я ух ще навiть не примiрював… Будь другом!

Вечiр минув пречудове.

Ми з Iдою склали гарний дует i спiвали янгольських пiсень:

Обнiмалися, цiлувалися,

Одним крилечком укривалися…

По тих спiвах Iда зачудовано глянула на мене та й мовила:

— Ех, якби до цих пiсеньок та додати практичнi заняття…

— Все у руцi божiй! — обережно пообiцяв я. — Усi ми живемо його мудрим промислом…

— Ой, правда? — розквiтла Iда, осяяна небесним одкровенням.

— Iстинно кажу! — велелюбно засвiдчив я.

От тiльки Iсвусей дещо псував менi настрiй — нiяк не лягав спати. Та ще брехав розумницi Iдi, нiбито я — клептоман. I що, мовляв. тхнiй святий обов’язок вилiкувати мене вiд цiсу пекельноу хвороби.

I що б ви думали?

Iда охоче погодилася!

Вона навiть вразила нас обох чудовим зразком жiночоу логiки.

— Вiдомо, — дуже лагiдно мовила молодиця, — що жiнка — власнiсть чоловiка. Отож, мiй любий Iсвусею, якщо ти побачиш мене в келiу клептомана Iони, не сумуй — я повернуся. Не буду ж я пручатися, коли мене, як чужу власнiсть, хапас хвора людина без злого умислу! Як лiкувати, то лiкувати…

— Золото у мене, а не жiнка! — аж розчулився Iсвусей. — Добра душа! Тож з цього приводу…

I вiн рiшуче потягнув до себе сулiю.

Отак нiвроку i алкоголiком можна стати! А чим тодi лiкуватися?

3. БЕЗ МУКИ НЕ ВУВА НАУКИ

“Не все жити чужим розумом, пора i за

свiй взятися”.

Народне прислiв’я.

Як не щастить, то вже не щастить.

Скiльки я добрих справ зробив, та якось так виходить, що про них краще мовчати. Така вже у мене лиха вдача.

Вiзьмемо випадок з Iсвусесм.

Я його лiкував вiд клептоманiу. А що вийшло? Спився сусiда до того, що, окрiм практичних занять по жебракуванню у храмах божих, нiякоу iншоу науки не визнав. Правду кажучи, добру копiйчину мас! Особливо пiд час довжелезних всенощних вiдправ.

Як нiч, вiн — до храму, його дружина Iда — до мене.

А як менi не втiшити покинуту жiнку? Зрештою, чого нас навчають? Найголовнiшому: щирiй любовi до ближнього свого, високому вмiнню гамувати пристрастi, знiмати страждання. Ото приходить Iда та й у своух намiрах сповiдасться. А на ранок я вiдпускаю уй усi грiхи. I йде Iда вiд мене зовсiм безгрiшною.

I досi не чув вiд неу жодних нарiкань! Та хiба про це комусь скажеш? Адже тауну сповiдi слiд берегти якнайсуворiше…

Або вiзьмемо сьогоднiшнiй випадок.

Iшов я на випускний екзамен з першооснов слова божого i твердо вiрував, що витягну бiлет з номером 13.

I не дивина: я щоразу витягаю бiлет з цим осоружним номером. Не iнакше отака моторошна доля менi на роду записана.

Уся наша братiя оцiсу чортовоу дюжини боуться, як дiдько свiчки, а бог кочерги.

Та найбiльше жахаюся я.

Так жахаюся, що, крiм страхiтливого бiлета N 13, нiчого i не вчу. Я точно знаю, що витягну саме цей фатальний номер. I маю всi пiдстави отак думати: наша нажахана до смертi братiя завжди якось примудрясться позначити потворний номер святим хрестом.

I що б ви думали?

Коли я пiшов вiдповiдати i витягнув бiлет, то одразу застерiг: таки номер 13.

Жах! Навiть зимно стало…

Вiд долi не втечеш!

Братiя з непiдробним жалем i щирим спiвчуттям дивилася на мене, як на безневинну жертву, приречену до неминучоу страти. Правду старi люди кажуть: без муки не бува науки.

“Ех! — у цiлковитому розпачi подумав я. — Як гинути, то паном!”

То й бовкнув з вiдчаю:

— Можна вiдповiдати без пiдготовки?

Уся братiя вражено остовпiла.

4. У НАУКИ ДОВГI РУКИ

“Щоб люди прибуток давали помираючи,

вигадали байку про пекло та про рай iще”.

Володимир МАЯКОВСЬКИЙ

Отож я запитав наставника нашого, отця Авiмелеха, на обличчi якого виразно була зелена нудьга писана:

— Можна вiдповiдати без пiдготовки?

Вiн одразу пожвавiшав:

— А чого ж! Хоч один сумлiнний послушник серед отари бовдурiв знайшовся…

— Я готовий — запитуйте! — мовив я, мов у крижану воду пiрнув.

— Ну що ж, почнемо, — хижо зиркнув на мене старець Авiмелех. Вiдповiдай, отроче Iоно, на перше запитання бiлета: “Що таке атеуст?”

Я аж похолов, немов живий труп. _

Це одне з найкаверзнiших запитань з усiх першооснов слова божого. Рiже воно на екзаменах братву, як гостра коса колоски.

Та хоч який у мене був переляк, однак я знайшов у собi сили, щоб хвацько вiдповiсти:

— Атеуст, панотче, це людина, для якоу немас нiчого святого!

— Коротко i ясно! — зрадiв Авiмелах i мрiйливо додав: — Ех, якби усi так вiдповiдали… Уже й додому пiшли б! — а тодi до мене: — Запитання друге: “Методика пророкування кiнця свiту”.

Я затремтiв, мов осика на вiтрi. Адже це також одне з найхитромудрiших запитань програми. На нього вiдповiсти “коротко i ясно” попросту неможливо.

Однак я не зволiкав з хвацькою вiдповiддю:

— Методика пророкування кiнця свiту передбачас три основних етапи. Перший — залякування вiруючих. Другий — масовi рятувальнi заходи. Третiй пiдготовка докладного звiту, чому не вiдбувся кiнець свiту.

Я мав необережнiсть передихнути, i пiдступний екзаменатор Авiмелех негайно з цього скористався. Для нього немас бiльшоу насолоди, анiж без ножа зарiзати когось на iспитах. Певно, походить з колiна Кауна.

— Починай тлумачити поетапно, — солодко заспiвав цей гаспид. — Ану, врiж по залякуванню…

Я бадьоро врiзав:

— Щоб проголошувати кiнець, слiд дочекатися початку!

— Як так? — не второпав вiн.

— Згiдно розробленоу iнструкцiу, панотче! Для успiшного пророкування кiнця свiту слiд дочекатися початку чуми, холери або iншоу пошестi чи стихiйного лиха. Скажiмо, посухи з недородом. Щоб грiшник вiдчув крижаний подих неминучоу погибелi. Саме тодi слiд визначити дату кiнця свiту i почати залякувати.

— Молодця! — поцмокував Авiмелех. — Шквар далi…

— На приречених людей, як правило, найбiльше впливають сцени Страшного суду, коли кiстяки мерцiв раптом повстають з-пiд землi i з моторошним вишкiром облiзлих черепiв стають у довжелезну чергу до Всевишнього. А Найвищий Суддя возсiдас на осяйному престолi з гойдливими терезами в руках. На одну шальку вiн кладе добрi дiла кожноу окремоу особи, на другу — грiховнi. Якщо переважить перша шалька, мрець потрапить на сьоме небо у сонм праведникiв. Якщо переважить друга, то стрiмголов полетить в гесну вогненну, де вiчно кипiтиме у смолi та сiрцi або лизатиме розпеченi сковороди, казанки або миски. А смердить у пеклi ще дужче, нiж у нашому нужнику, бо отець-економ харчус послушникiв дуже кепсько…

— Тьху на тебе! — збурився вiд мосу мимовiльноу критики Авiмелех. Знайшов про що казати! Хiба я питав тебе про отця-економа?

— Та я ж не про економа, я ж — про нужник, щоб яскравiше змалювати страшнi пекельнi муки…

— Досить! Оповiдай про другий етап!

— Щоб пiдготувати успiшне проведення другого етапу, тобто здiйснення комплексу рятувальних заходiв, слiд кожному зокрема i усiм в цiлому втовкмачити, що найбiльший грiх — це достаток. Людина з натоптаною торбою за плечима нiколи не пролiзе у врата раю, як верблюд не пройде у вушко голки. Особливо коли верблюд — двогорбий. Правильно?

Авiмелех дико поглянув на мене, але змовчав.

А я не вгавав:

— Найтупiший дурень або навiть природжений бовдур, котрих подекуди ще величають кретинами, йолопами, дебiлами, колодами, дубами, трухлявими пнями…

— Припини перелiк! — зойкнув старець Авiмелех. — Кажи по сутi!

— Так от, кожен тупак мусить утямити: якщо вiн хоче врятувати вiд пекельних мук свою безсмертну душу, то мусить найретельнiше подбати, щоб у нього нiчого за душею не лишилося. А святий обов’язок скромних прислужникiв божих — докласти всiх зусиль, аби пiд час масових рятувальних заходiв кожен вiруючий лишився голий i босий, щоб душа його звiльнилася вiд мирських тягарiв. У цьому разi путiвку в рай забезпечено. Гола i боса душа, мов легенька пташечка, полине, полине, полине…

Я вже мало не приспав екзаменацiйну пильнiсть старого Авiмелеха, та нараз вiн прокинувся:

— Куди?

— На небесi! — пояснив я. — Угору!

— Переходь уже до заключного етапу.

— Третiй етап починасться з бiди: термiн оголошеного кiнця свiту минас, аж гульк — нiякого лиха немас! Отут, аби нiхто не подумав, що сумирнi слуги божi — брехуни, шахрау, здирники, грабiжники, ошукувачi, пройди, мерзотники, злодiу, дармоуди…

— Припини перелiк! — сполошився старець Авiмелех. — Кажи по сутi!

— Отут i слiд подбати про пiдготовку докладного звiту, чому не вiдбувся кiнець свiту. Знову ж таки, це робиться згiдно мудрих настанов iнструкцiу. Мовляв, господь-бог зглянувся на щиросердне каяття грiшникiв i пересунув дату кiнця свiту на кращi часи, коли вони знову одягнуться та зароблять грошi на пристойне взуття. Бо що ти з голого та босого вiзьмеш?

— У тебе все? — запитав украй виснажений мосю оповiддю Авiмелех.

— Все! — збадьорився я.

— Нарештi! — зрадiв i вiн, та все ж таки, iрод, вирiшив поставити додаткове запитання. А вiдомо: хвороблива цiкавiсть до добра не веде.

— Що таке утопiя? — пiдступно запитав вiн.

Зрозумiло, що таке утопiя, я не знав: бiлет складасться лише з двох запитань, а не з трьох. Та вчасно пригадав, що Авiмелех — видатний ерудит з питань потопологiу. На проблемах потопатики я й вирiшив випливти.

— Утопiя, панотче, — зухвало вiдповiв я, — це коли потопаючий даремно сподiвасться на появу спасателя.

— Не зовсiм точно, — суворо зауважив Авiмелех. — Не на появу спасателя, а на з’явлення Спасителя. Запам’ятай це надалi, отроче Iоно.

— Довiку пам’ятатиму, панотче!

Авiмелех вмочив гусяче перо в каламарик з чорнилом i тремтячою вiд скаредностi на добру оцiнку рукою вписав у мою залiкову книжку “задовiльно”.

Ху! Збувся лиха!

А могло бути набагато гiрше, якби братiя не освятила сатанинський бiлет божим хрестиком.

Я тодi ще нi сном нi духом не вiдав, у якiй великiй нагодi стане менi “Методика пророкування”.

5. ДУША ДУШУ ЧУр

“Хто кого любить,

той того чубить”.

Народне прислiв’я.

За тиждень розпочнеться нове життя.

За тиждень нас розподiлять по парафiях.

Цiкаво, що менi судилося?

Чи не ошукають?

А поки що я вирiшив не гаяти часу даремно i здiйснити ще одне благе дiяння. Запас добрих дiл кишенi не тягне, а на терезах Добра i Зла важить.

Неподалiк од нашого келiйного гуртожитку мешкас в окремiй iзольованiй печерi сестра Марфа, вже добре пiдтоптана непорочна дiва.

Бачу: занепадас сестра, страждас сусiдка.

Голос втратила, змарнiла, ледь совасться з клюкою.

А ранiше, бувало, коли сестра Марфа жила серед комунального збiговиська, то активно втручалася у вируюче життя. Вона тодi зажила заслуженоу слави справжньоу i неперевершеноу великомученицi духовних сестер та братiв.

Як бiйка помiж отроками — тут i вона: всiх запам’ятас, на всiх донесе.

Як сварка помiж сестрами — вона i тут свiдок: всi плiтки пiдбере, усякий наклеп занотус.

уу базарний альт викривав ганебнi недолiки на зборах у спiльнiй кухнi i громив недостойну поведiнку братiу на колегiях. У кожну шпаринку лихим оком зазирала. До кожноу щiлини у дверях вухо прикладала. Хто тiльки вiд неу не постраждав! Менi теж добряче перепадало…

Одного разу зiбралися змученi Марфою брати i сестри та й одноголосне ухвалили: забезпечити великомученицю Марфу окремою, iзольованою печерою. Гуртом узяли кайла та лопати — за день у скелi печеру видовбали.

I з того часу, як Марфу переселили в скелю, де вона й мощi своу складе, сестра наша тихо конас вiд цiлковитоу бездiяльностi. Адже наземним пацюкам та летючим мишам на уу буркотiння плювати. I доносами печерних гадiв не залякати.

“Ех! — зажурився я. — Не можна кидати людину у бiдi! Сором забути великомученицю! Треба подати уй руку допомоги, щоб вона знову жила повноцiнним буттям. Це святий обов’язок кожного свiдомого слуги божого”.

А я слугую свiдомо.

Сiв i написав великомученицi спiвчутливе послання.

I ось якi зворушливо-промовистi слова знайшов я у серцi свосму:

“Непорочна дiво Марфо, радiй!

Не побивайся, добродiйко, даремно. Твоя страждальна душа матиме ще доволi втiхи.

Ось передрiкаю тобi: я бачу твою тендiтну душу. Навколо полум’я i клубища диму. Навколо сновигають чорнi й рогатi людцi з вилами. Бо душа твоя спочивас не серед райських кущiв, а серед казанiв протилежного поверху потойбiчного свiту.

Але ти не сумуй, славна великомученице!

Не тому запроторили тебе до пекла, що ти не заслугувала раювання, а тому, що у раю з твоуми видатними талантами роботи — катма. А в пеклi працi доволi. Ось тебе й швиргонули туди для пiдсилення згуртованого навколо казанiв колективу. Мудро вирiшили сили небеснi: кращого наглядача для ув’язнених та приречених не знайти.

Ось як високо тебе поцiнували!

А душа твоя метлясться серед полум’я i прискiпливо позирас довкола. Усе викликас у тебе пiдозру. Усе тобi негаразд. Усе не до шмиги.

Ото надивиться душа твоя на рiзнi неподобства досхочу, а по тому на iм’я його пекельноу Величностi шкрябас донос на березовому лубi, призначеному для розпалу вогню пiд казанами:

“НИЗЬКО СХИЛЯЮСЯ I ДОПОВIДАЮ:

а) старший наглядач вiддiлу переварки у киплячiй сiрцi г/д (грiшних душ) пан Хвостюк, злочинно користуючись своум службовим становищем, живе на нетрудовi доходи, бо збувас цiнну опалювальну сировину як налiво, так i направо, особливо — в зимовий сезон. У казанах його г/д буквально розкошують. Для перевiрки я занурилася в один з казанiв i навiть змерзла;

б) майстер пiдвiддiлу розпечених сковорiдок пан Копитко влаштувався на цю вiдповiдальну посаду по блату, або, якщо висловитись по-науковому, за протекцiсю. Вiн не мас нiякоу спецiальноу освiти. Не вiдвiдував навiть курси виробничого навчання. Цей темний неук, не знаючись на справi, занедбав технологiчний процес до того, що на пательнях, якi лижуть його пiдопiчнi г/д, навiть слина не висихас;

в) внаслiдок вищенаведених фактiв у пеклi не чути нi зойкiв, анi стогонiв, аж нудно стас, як на поганенькiй виставi з виробничою тематикою, позбавленоу напруги i драматизму. Усi цi ганебнi явища переконливо свiдчать про грубi порушення пекельного режиму, затвердженого великою печаткою та особистим пiдписом Вашоу пекельноу Величностi.

Приймiть цi вопiющi рядки до найпильнiшоу уваги”.

А ухня Величнiсть не бюрократ, вони негайно вiдповiдають:

“Шановна великомученице!

За твоум листом заходiв вжито:

а) старшому наглядачевi вiддiлу переварки у сiрцi г/д за службовi злочини поламано роги i розжалувано у рядовi грубники;

б) майстра пiдвiддiлу розпечених сковорiдок пана Копитка надiслано на курси пiдвищення квалiфiкацiу з обов’язковими практичними заняттями лизанням пателень;

в) за вiдсутнiсть моторошних зойкiв та потойбiчних стогонiв обслуговуючому персоналу оголошено сувору догану.

Вельзевул”.

А твоя душа, Марфо, натхненна успiхом, — нову скаргу, третю, четверту…

I нарештi настас знаменна мить, коли за твос нечуване сумлiння сам Князь пiтьми Вельзевул Люциперович де Лекло запропонус тобi свiй хвiст, роги i копита та й розчулено скаже:

“Вона мене за муки полюбила,

А я уу — за розумiння ух…”

Словом, не журися, непорочна дiво Марфо. Побачиш, все буде так як по писаному.

Твiй нiкчемний брат, смиренний слуга божий,

молодший пророк IОНА”.

I що б ви думали?

Мiй лист подiяв, як цiлющий бальзам!

Великомучениця буквально ожила, вмить пожвавiшала, одне слово зцiлилася.

Вчора навколо неу зiбрався на потiху розвеселий натовп, коли вона пiд вiконцем мосу келiу гучномовно волала:

— Покидьок нещасний! Наволоч! Мерзенний прохiндей! Я до патрiарха зi скаргою на тебе дiйду, гаде!

Отак влучно й дотепно вона перетворила мос бюрократичне скорочення “г/д” на загальновживане i дохiдливе слово “гад”.

А я, телепень убогий, до такого простого тлумачення не додумався!

Сьогоднi вранцi я одержав офiцiйний виклик до колегiу на розгляд черговоу персональноу справи.

Що то значить — вчасно морально пiдтримати людину, не дати уй духовно занепасти, надихнути на активну участь в громадському життi, а не скнiти в нiкчемнiй самоiзоляцiу…

На душi — спокiйна й лагiдна благодать, хоч мене i примусять вiдстояти зайву всенощну.

Яких лишень мук не приймеш заради ближнього свого! Як i зобов’язус мiй сан…

6. З РОЗКОШI НЕ ЙДУТЬ У МIХОНОШI

“Найкраща молитва:

Подай, господи!”

Остап ВИШНЯ.

Братiя схвильовано товклася у коридорi перед дверима канцелярiу i чекала призначень. Кожен гадав: що ж йому бог дасть? Ех, якби посаду храмового скарбника! Або непiдзвiтного агента по продажу вiдпущень грiхiв за готiвку! Або шефкухаря якоусь тихоу, святоу обителi!

— Подай менi, господи! — час вiд часу замрiяно зiтхав котрийсь iз братви, цокаючи, як на рахiвницi, кiсточками чоток. — Нинi i прiсно амiнь!

А я не молив i не зiтхав. Якусь-то парафiю менi все одно дадуть. А я вже сам подбаю, щоб парафiяни сунули в храм з дарами, а поверталися з храму, як i належить, голi та босi, у праведнiй наготi своуй. А ще менi дадуть пiдйомнi i новеньку сутану на м’якiй пiдкладцi, щоб не муляла рубцями тiло, та новенькi чоботи з рипом.

Я намагався розважити заклопотану братву, як мiг:

— Хлопцi, послухайте лiпше розвеселу притчу! До мудрого царя Соломона приухала славетна спокусниця цариця Савська. Та от бiда — сукня до п’ят. Як своу принади царевi показати? “Царю, — грайливо каже цариця, — а я теж вчуся, щоб тобi бути до пари”. — “I чого ж ти навчилася?” — спiймався Соломон на гачок. “А ось чого”, — вiдповiдас вона i високо задирас спiдницю. А тодi бере з тацi волоський горiх, кладе його помiж колiнами, хрусть — i нема горiшка! Соломон вмить запалився. А цариця хрупас та хрупа$ волоськi горiхи, а сама усiм тiлом хтиво вигинасться, мов танцюс. Вже й уся пiдлога всiяна шкаралупою, а цариця все принаднiше витанцьовус. Соломон зовсiм отетерiв. А його придворнi сановники подивилися на це диво i сумно заспiвали благочестиву молитву: “Боже, борони царя!”

I що б ви думали?

Нiхто навiть не посмiхнувся…

Воiстину, братiу у той день було не до смiху!

Нарештi покликали й мене.

Наш наставник старець Авiмелех мав такий засушений вигляд, що в гербарiй лiпших кладуть. Але, хоч i кволим голосочком, вiн здобувся на силi, щоб менi врочисто повiдомити:

— Iоно, рабе божий, на тебе впала благодать.

Я злякався. Коли йдеться про благодать, чекай лиха. Солодко обiцяють, та гiрко пити. Он коли на святого патрiарха Авраама впала божа благодать, вiн до того знавiснiв, що мало свого синочка Iсаака не зарiзав… Ач, i мене штовхають на слизьке! Я вам не тать з ножакою!

Проте Авiмелех несхибно вiв далi:

— Пiдеш, любий Iоно, у мiсто Нiневiю…

— Ще чого, на периферiю?! — одразу став пручатися я.

— Так це ж лише тимчасова роботка, Iоно…

— Ха, ще й тимчасова! — обурився я.

— Атож, бо невдовзi Нiневiю буде знищено…

— I ви прагнете мене туди запроторити? — я ледь не захлинувся вiд гнiву. — Пiд уламки та рууни? Самi йдiть!

— Це наказ, Iоно! — суворо гримнув Авiмелех.

— Чий би?

— Самого Всевишнього!

— Ого! З небесних сфер?

— Атож! Нiневiю спiткас доля Содома i Гоморри. А тобi випала честь пiти туди з пророчим попередженням.

— А за що Нiневiю спопеляти?

— Чувати, грiшникiв там забагато…

— А де ух нема?

— У тому й суть: усiм буде наука…

— А пiдйомнi вже виписали? — руба запитав я, бо добре вiдав, що Авiмелех — скнара.

— Навiщо тобi? — його аж затiпало.

— А на якi кошти я житиму?

— Прохарчусшся, Iоно, святою молитвою. Шлях довгий, встигнеш назбирати повну торбу доброхотних подаянь…

— Значить, не дасте?

— Анi копiйчини!

— А сутану?

— Яку ще сутану?

— Нову! З м’якою пiдкладкою, щоб рубцями тiло не муляла.

— Ти що, здурiв, Iоно? Який же з тебе некорисливий пророк, коли ходитимеш в розкошах? Раджу тобi якесь дрантя з першого-лiпшого жебрака зняти… От у мене попервах був халат — мав сiмдесят сiм лат! А тобi одразу подай сутану? Пiдеш опудалом, у саморобнiй власяницi…

— Значить, не дасте? — просичав я.

— Не дам! — прогарчав вiн.

— А чоботи? — боровся я за свою мрiю.

— Якi ще чоботи? — саркастично перепитав старий зануда.

— Новi чоботи! Лискучi! З рипом!

— Може, тобi ще райськi крильця дати, щоб нiжок не потомив? Але ти не журись, отроче Iоно, що не матимеш чобiт. Менше буде клопоту. А то ух ще мазати треба та взувати…

— Значить, вирушати менi голим i босим?

— Як i належить — голим i босим!

— А я не пiду!

— Побiйся бога, Iоно!

— А якого лиха менi ще боятися? — остаточно сказився я. — Що з голого та босого вiзьмеш? Чим покарасш геть знедоленого?

Я вийшов i грюкнув дверима.

А братiя — одразу до мене:

— Ну що?

— Ну як?

Я вiдповiв ум короткою, але промовистою байкою у прозi:

— Черевик уперше за свою вiрну службу попросив кашi. I що ж? Його за це розiп’яли в шевця…

Того ж дня я подався свiт за очi: нинi на дурняк i зозуля кувати не хоче.

7. ВIД ОДНОГО ВТIК, А ДРУГОГО НЕ ЗДОГНАВ

“Коли читасш бiблiю, бiльше дивусшся з

необiзнаностi бога, анiж з його всевiдання”.

Марк ТВЕН.

Старець Авiмелех, напевне, галасус:

— Негiдник! Дармоуд! Невдячна тварюка! Втiк i зiрвав вiдповiдальне завдання самого Всевишнього!

Поганi вiстi не сидять на мiсцi. Та й як йому не зарепетувати, коли не так сталось, як гадалось? Та нiчого: не щодня йому слухати бридню, деколи слiд почути й правду.

А я що?

Я все роблю, як того бог хоче. Адже вiдомо, що без божоу волi i волосина з голови не впаде, а як схоче господь, то впаде i з лисини. Значить, на те була воля божа, щоб я подався навпрошки до моря, а не в Нiневiю.

Всевишнiй все наперед передбачив!

Коли що, я й боговi скажу:

— Всемилостивий боже, а хiба ж ти не знав, що я помiняю маршрут?

Зрозумiло, аби не зронити свого незаперечного авторитету, Всевишнiй поблажливо скаже:

— Ха! Звiсно знав, Iоно! Тому й вказiвку персонально на твос iм’я спустив, бо знав, що ти усяке дiло завалиш.

— Ну, тодi моя провина не варта й печеноу цибулi! Хiба не так?

— Так, Iоно, так! Я i то падаю, як за власну ногу перечеплюсь.

Оцi богодухi роздуми мене вельми втiшили.

До того ж, тiкаючи вiд старого придурка Авiмелеха, я наочно виявив повну некорисливiсть — залишив у спадок по собi пудовий хрест свiй i не взяв натiльнi кайдани для скрушення грiховноу плотi. Хай ух бере, кому забажасться! Навiть власяницю залишив у келiу на цвяшку…

Саму Бiблiю взяв, аби скрiзь, де ступне нога моя, заохочувати до святого письма грiшникiв.

А заохочувати с чим!

Вiзьмемо хоча б скандальну iсторiю праотця Аврама, котрий до глибокоу старостi, до бiлоу сивизни торгував тiлом свосу дружини Сари. Навiть коли Сарi минав сьомий десяток, Аврам примудрився вигiдно збути уу якомусь хтивому фараоновi, мабуть, схильному до статевих збочень. Iнакше як це диво дивне пояснити? Адже навколо того фараона товклася цiла отара свiженьких й молоденьких красунь, навчених до усяких любовних iгрищ…

Якого ж грiховодника, питаю я вас, ота пiкантна бувалиця не зацiкавить?

Та вони вмить розхапають квитки i натовпом посунуть на моу лiтературнi вiдправи!

I Всевишньому, як Авторовi Книги, буде присмно, що я привернув до його бестселера увагу найширших кiл читачiв i неписьменних слухачiв.

А щоб не наражатися на ревнивi нарiкання Автора, слiд раз у раз невтомно пiдкреслювати незреченну мудрiсть господню. Вiд словесного фiмiаму ще нiхто не горнув носа. Хiба менi важко жонглювати словами “генiальний Автор”, “сдиний у свiтi i неперевершений Творець”, “глобальний твiр”. Або закрутити уже зовсiм по-науковому, щоб в отих мудрагелях вже нiхто й нiчого не второпав, внаслiдок чого вiдчув свою повну розумову нiкчемнiсть.

Я й вiршами можу ушкварити.

Наприклад:

Не Книга — Диво! А вiдтак

Писань таких ми ще не знали…

Спасибi, Автор — наш Мастак,

Що Ви нам Книгу написали!

Ясна рiч, вiршики поганi. На рiвнi школярського римування. Але ух неодмiнно оголосять Високою Поезiсю. Бо хто, питаю я вас, наважиться ух гудити, коли вони хвалебно оспiвують “генiального Автора” та ще й “неперевершеного Творця”? Не побоюся висловити смiливе припущення, що за це недолуге римування менi ще й лiтературну премiю господь дасть. Таке вже неоднораз траплялося! А коли що — додам солоденького фiмiаму: брехати — не цiпом махати. Що схочу, те й змолочу.

Примiром, як восхвалити Всевишнього за те, що вiн надихнув Аврама з Сарою на ганебнi, аморальнi вчинки?

А дуже просто!

Сказав Наймудрiший:

— Не будеш ти надалi називатися Аврамом. Вiднинi iм’я тобi — Авраам. А ти, жiнко, вже не зватимешся Сарою. Вiднинi iм’я твос — Сарра.

Вiдмiннiсть лише на одну лiтеру!

Хiба не дотепно?

Ну, хто тепер наважиться звинувачувати архисвятого патрiарха Авраама i його цнотливу, благочестиву Сарру за грiхи якихось там блудодiйних мерзотникiв Аврама та Сари? Та якщо хтось патякатиме, Авраам з Саррою вмить притягнуть облудника до суду за образу ухнiх священних осiб!

Отак благочестиво розмiрковуючи, я бадьоро мiряв та мiряв ногами твердь земну, неухильно наближаючись до моря.

8. ОКО БАЧИТЬ ДАЛЕКО, А РОЗУМ ГЛИБОКО

“Ми часто кажемо: “Його совiсть гризе…”

Ви собi уявлясте, що було б, коли б совiсть

справдi зуби мала?”

Федiр МАКIВЧУК.

Старець Авiмелех наставляв:

— Не украдь!

Спирасться, бувало, обiруч на бiблiйний фолiант i рече:

— Не убiй!

Якщо подумати, вiн недарма спирався на святе письмо. Адже Бiблiя збiрник унiкальних кримiнальних iсторiй. Суцiльний тобi детектив! З неодмiнною мораллю, як воно i годиться: злочинця настигне неминуче покарання.

Загальна думка була проста: усi люди — грiшники, або ж, як по-сучасному, злочинцi. Така вже людська природа, i нiкуди вiд неу не втечеш. Бо ж неможливо втекти вiд самого себе! Злочин, немов тiнь, чатус за плечима кожного грiшника, а в грiшниках ходять усi посполитi.

А з чого воно почалося?

З грiхопадiння прабатькiв усього нещасного роду людського Адама i рви.

А жилося ж ум: уж — не хочу, пий — не можу!

Не знали i не вiдали, що воно таке батькувати долю у голодi i холодi.

А все одно потягло на крадiжку!

— Адамцю, ну-мо пiшли оту яблуньку потрусимо!

— Та ти що?

— Яблучко хочу!

— Чи ти з глузду з’ухала?

— А що такого?

— Та ж Всевишнiй заборонив яблуню чiпати!

— Ну й дурень!

— Хто дурень?

— Ти, Адамцю!

— Я дурень?

— А хто ж iще? Ти про кого подумав?

— Добалакались!..

— Бо ти — впертюх!

— Я ще й винен?

— Адамцю, ну, подумай сам: якщо ми з’умо по манюсiнькому яблучку, то хiба вiн збiднiс? З торбою пiде? Душу з нас за яблучко витрусить?

— Скупому душа дешевша гроша!

— А менi.. яблучка хочеться…

— Ну, добре, ходiмо по яблука!..

А йшлося зовсiм не про те, збiднiс Всевишнiй чи не збiднiс.

Не було мови й про таку дрiбницю, пiде вiн з торбою на путiвцях старцювати чи не пiде.

Рiч полягала у принципi — заборонi порушувати святi норми приватноу власностi.

Але ж знов-таки сказано: не спiйманий — не злодiй.

Та хiба прабатьки мали кримiнальний досвiд? Хiба вмiли вправно заховати слiди? Хiба мали поняття про алiбi?

Нажерлися яблук та й полiзли спати у кущi!

Застукав ух Всевишнiй на гарячому, а цi недотепи одразу розрюмсалися та й розкололися:

— То вона мене на грiх звабила!..

— А мене — яблучко…

А Всевишнiй ум на те повчально проказус:

— На чужий коровай рота не роззявляй!

Перехресний допит, дiло в суд, останнс слово перед вироком i — “в дальний путь, на долгие года”, туди, де i холодно, i де голодно…

Цiкаво, що тодi було запроваджено перший у свiтi фах — професiю сторожа. Бо приставив Всевишнiй до яблунi на варту приватноу власностi херувима з вогненним мечем. Але той перший грiх глибоко закорiнився — усi хлопчаки i досi з яблунь починають.

От Каун, той уже був тямущий мужик! Вiн постарався все обмiзкувати наперед. А коли порiшивтаки свого брата Авеля, то навiть i в думцi не мав колотися.

Всевишнiй, що провадив слiдство у тiй найпершiй “мокрiй” справi, дуже хитро, нiби мимохiдь запитав прадавнього мордувавцю:

— Кауне, де Авель, брат твiй?

А Кауновi хоч би що — затявся, та й годi:

— Запитайте у нього самого! Хiба я сторож йому? Звiдки знати менi, де вiн вештасться i байдики б’с?

— Так уже i не знасш?

— У мене своух справ — по саму зав’язку! Тiльки встигай повертатися…

Якщо розiбратися, то божа Канцелярiя — це вселенський карний розшук, в якому янголи, херувими i серафими слугують судовими виконавцями. Архангели — верховна колегiя. Але всi дiла вершить премудрий Всевишнiй, сам-один у трьох лицях: бога-Слiдчого, бога-Прокурора i богаСуддi.

Та ось що не подобасться в цiй небеснiй каральнiй установi, особливо з огляду на прийдешнiй поголовний Страшний суд (“злочинцiв буде покарано!”), це повна вiдсутнiсть хоч такоу-сякоу адвокатури. Захиститися — нiяк! То вже, знасте, не демократично…

Але про що це я думаю?

Геть з голови крамолу!

Хiба не мене, смиренну овечку, обрано для втiлення у життя смертних задумiв бога-Слiдчого, бога-Прокурора i бога-Суддi? Сказано: путi господнi незвiданi. То менi тiльки здасться, що простую я навмання. Насправдi мене веде Промисл божий туди куди слiд. Вибач, о Милосердний, мимовiльний грiх мiй незумисного розумування! Адже тобi. Всевидющому, згори видко, що я прудко прошкую на завбаченому тобою шляху. А твоя путь — iстинна! Зваж, господи: не всякi жарти чогось вартi…

Уже надвечiр я примандрував до портового мiста Iоппiу, щоб далi подорожувати морем. Головне, опинитися якнайдалi вiд приреченоу Нiневiу. Цiкаво, де тут найдешевша корчма?

Усi лiхтарi на захланних вуличках Iоппiу були розбитi з пiдозрiлою послiдовнiстю. Та я чомусь не звернув належноу уваги на це похмуре застереження з явними вiзуальними натяками. Ковзнув бездумно очима, та й усе. А дарма.

9. ДУМКА ДУМКУ ГОНИТЬ

“Не той кiнь, що в болото увезе, а той, що

з болота витягне”.

Народне прислiв’я.

Тьмяно було в благенькiй корчмi. В одному кутку ледь блимав каганець, в другому конала тоненька свiчка. За дверима, зовсiм неподалiк, хлюпало море.

Як на голодного, пахощi тут — запаморочливi. А в мене у кишенях — анi шеляга. Якщо мене звинуватять у тому що я на дурняк досхочу нанюхався смачненького, у мене й мiдякiв нема, щоб оплатити апетитнi пахощi дзвоном.

Трапляються моменти, коли за шматок ковбаси чорту душу вiддаси. Без грошви закон один: уж очима, а рукам зась. А в кого в руках, у того i в зубах. Та нiчого: кмiтлива людина як не руками, то язиком вiзьме. Мошвою i дурень трусити може…

Потроху очi призвичаулися до пiтьми. Ясна рiч, сюди позбиралися на нiчлiг рiзнi безпритульнi лобуряки. Зараз нажираються i напуваються, потiм спатимуть покотом, впритул один до одного, щоб теплiше було.

Усе це був люд убогий: тiльки й грошви, що на полумисок юшки та келишок сивухи. Але ж юшка яка — ложка сторч стоуть! Тiльки у кутку, пiд каганцем, двос смакують не з келишкiв, а хлебчуть прямо з грубенького барильця та маслаки з чималими шматурами м’яса гризуть. Над мисюрою парус — харч свiженький, щойно з вогню…

Один з них — довгий i худющий, мов корабельна щогла. Морда — з самого профiля. Другий — низенький i товстенький, немов дбайливо натоптана усяким добром торба. Пика — з самого кола. Обидва — у строкатих блузах, в яких полюбляють хизуватися мореходи.

На них я й нацiлився. Тiльки чекаю слушноу нагоди.

Чую, щогловидий поважно каже:

— А гарно украсти i на зуб не попасти!

Його приятель не встиг i рота розтулити, як я вже вклинцювався в розмову:

— Пхе! Поганеньке ремесло’лiпше доброго злодiйства…

Строкатий з профiлем одразу на мене:

— А ти хто такий розумненький?

Я статечно вiдповiв:

— Без плуга — не орач, без молота — не коваль, а без Бiблiу — не оповiдач.

— Невже Бiблiю масш? — вразився вiн.

— Авжеж!

— Де ж ти отакий скарб роздобув?

— То моя справа…

— I читати по писаному вмiсш?

— А чого б я Бiблiю на горбi тягав?

— То сiдай до нас, юний отче, за кумпанiю…

Я сiв i негайно вдарився у спогад:

— Наш пiддячий любить борщ гарячий. А як голодний, зжере i холодний.

— Складно кажеш!

— Слово почусш, та не зжусш.

— То пригощайся — у нас на трьох стане!

— Грiх непрощений — усти хлiб немащений. I усти хочу, i горло дере…

— Та ж ось барильце!..

I пiшло, i поухало…

— Веселий ти хлопець, отче! Ану розкажи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi у ворота!

— Можна, — кажу я. — Ось послухайте.

Тут уже всi присутнi в корчмi присунулись ближче. Навiть корчмар залишив свос мiсце за шинквасом i завис надi мною.

10. КОМУ СМIШКИ, А КОМУ ГОРЕ

“Раптом на очах вiруючих з-пiд риз випала пляшка з самогоном, заткнута кукурудзяним качаном. Пiп не розгубився. Вiн суворо поглянув у бiк iкони “Тайна вечеря” i сказав:

“Якщо вечерясте, то вечеряйте, а пляшок сюди не кидайте!”

Федiр МАКIВЧУК.

— Чули про Мертве море, в якому навiть жаби не живуть?

— Та чули…

— А чого воно мертве?

— Та хтозна…

— А я знаю!

— Чому ж воно мертве?

— А тому, що пiд водною гладiнню поховано стiльки пропащих душ, що все живе гине…

— Невже?

— Точно кажу! А сталося це так…

На тому мiсцi, де тепер смердить мерцями море, колись стояли рядком два великих мiста — Содом i Гоморра. А перед тим, як погрузнути в море, обидва мiста погрузли в розпусту. У Гоморрi жiнки покинули чоловiкiв i втiшалися любов’ю помiж собою, а в Содомi все сталося навпаки — помiж собою любилися чоловiки. Уявлясте?

Дiзнався про цi неподобства Всевишнiй i дуже розгнiвався:

— Я що людям наказував?

— Любитися i розмножуватися! — хором вiдповiли йому янголи.

— А що роблять люди в Содомi та Гоморрi?

— Любляться, але не розмножуються! — вiдповiв янгольський хор.

— А що станеться, коли ця пошесть пошириться по всiй землi?

— Вимруть усi люди!

— Що ж робити?

— А бог знас!

Всевишнiй i справдi знав: винищити безплiдних порушникiв до ноги, та й по тому.

А жив у Содомi праведник Лот, рiдний небiж патрiарха Авраама. Вiн дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидвi дочки — дiвки непорочнi, бо женихи мiж собою кохалися.

Послав Всевишнiй до Лота двох янголiв з наказом:

— Хай до ранку покине мiсто з усiм сiмейством. Хай iдуть вони свiт за очi i не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде.

Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед Лотовою халупою зiбрався цiлий натовп розбещених содомитiв.

— Лоте! — нахабно вимагають. — Ану, подай нам своух янголяток!

— Та що ви, люди! — каже ум Лот. — Як вам не сором? Адже це янголи!

— ух нам i треба!..

— Лiпше я вам своух непорочних дочок на поталу вiддам…

— А навiщо вони нам, коли ми вiд власних молодиць повтiкали?

Даремно вони галасували: янголи розлютилися i дали добрячоу прочуханки усьому натовпу.

А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним — сiмейство. I чують: за спинами у них грiмотить, гуркоче, на всi голоси волас. Лотова жiнка озирнулася i навiки остовпiла. Лишився праведний Лот без жiнки. Поселився вiн з дочками у печерi, подалi вiд людей.

А далi я вам прямо з Бiблiу прочитаю.

Ось слухайте:

“у жив Лот в печерi, i з ним двi дочки його.

I мовила старша молодшiй: батько наш старий; i нема чоловiка на землi, який увiйшов би в нас за звичасм всiсу землi.

Отож напоумо батька нашого вином, i переспимо з ним, i поновимо вiд отця нашого плем’я”.

Я навмисне зупинився на найпiкантнiшому мiсцi i зiтхнув:

— Ех, без добавки i горiлка не смачна…

— I справдi! — зголосився сам корчмар. — Дозволь, вчений отроче, я тебе почастую?

— Благословляю намiр твiй! — не пручався я пiд нетерплячi вигуки слухачiв.

— Ось тобi чарочка, юний отче, читай далi…

“I напоули отця свого вином тiсу ночi, i пiшла старша i переспала з батьком своум; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.

Наступного дня старша мовила молодшiй: ось, я спала вчора з батьком моум; напоумо його вином i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i поновимо вiд отця нашого плем’я.

I напоули батька свого вином i цiсу ночi; i пiшла молодша, i спала з ним; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.

I поробилися обидвi дочки Лотовi вагiтними вiд батька свого.

I народила старша сина i нарекла його iм’ям: Моав, (кажучи: вiн вiд батька мойого). Вiн отець моавитян понинi”.

I молодша також народила сина i нарекла його iм’ям: Бен-Аммi, (кажучи: вiн син роду мойого). Вiн отець амонитян понинi.

Аж тут низенький товстун розхвилювався:

— А чому ж господь за отакi аморальнi вчинки не покарав старого грiховодника з молодицями? Iнших, бач, карас, а цих — нi! I невже поблизу вже й чоловiкiв не було?

— Як не було? — загарячкував i корчмар. — А вино? Ти забув про вино! У кого ж хтивi дiвки вино купували, коли не в корчмарiв?

Розбурхався i щогловидий:

— Не розумiю, як це можна переспати з непорочною дiвахою i навiть не помiтити? Знову ж таки: хто йому новонародженi — сини чи онуки?

А тодi в один голос — до мене:

— Отче, а що ти скажеш?

Я замислився, а потiм мудро вирiк:

— Дуже складнi вашi запитання. Справа ця i дiйсно надзвичайно заплутана. Без пляшки в нiй нiчого не добереш! А щось пляшки я й не бачу…

— Зараз буде, отче. Одна мить!

11. ЩО ВЗЯТО, ТЕ Й СВЯТО

“Духовенство носить плащ убогостi, яким приховус секрет умiння збагачуватися i забезпечувати себе всiлякими насолодами”.

К.ВОЛЬНЕЙ.

Черепок трiщав, мов твердь небесна за часiв Всесвiтнього Потопу…

Сурми сурмили архангельськi…

Груди палило, мов я пекельноу сiрки наковтався…

З рота виривалося смердюче дихання…

Фу! Аж самого нудить…

О господи!..

Перед очима стрибало, пливло i гойдалося. Стiни похитувалися, немов п’янi. Стеля раз у раз нiби падала на мою бiдолашну голiвоньку. Звiдусiль рипiло, скреготало i грюкало. Ложе совалось пiдi мною туди-сюди, немов намагалось скинути мене на пiдлогу.

Свята трiйце, де я?

Раптом дверi вiдчинилися, а на мене посунула така фiгура, що я аж отерп.

Фiгура була без одного ока, без одного вуха, без однiсу руки i без однiсу ноги. Голова хвацько пов’язана яскраво-червоною хусткою, зi смаком дiбраною пiд колiр носа. Строкатий тiльник i широкi, як море, штани довершували вбрання. За широким шкiряним поясом стирчав набiр кинджалiв. На лiвому боцi телiпалася шаблюка. А на сдинiй руцi з засуканим рукавом був витатуйований череп з кiстками навхрест. Той хрест був явно не божеського походження.

Та я з присмнiстю зауважив, що ця напiвлюдина тримас напоготовi в своуй сдинiй руцi вже вiдкорковану пляшку i приязно до мене всмiхасться.

Чого б це?

— Що, прочумався, випивохо! — лагiдно прохрипiв переполовинений незнайомець. — На ось, похмелися! Кращих лiкiв не знайти — по собi знаю…

Я присмоктався до пляшки, мов до цiлющого джерела. Одразу полегшало. Я вiдчув, що набуваю звичноу форми, гiдноу мого сану,

— А де закусь? — жваво наполiг я. Кожному святеннику вiдомо: завжди слiд вимагати бiльше, коли тобi щось дають i так.

— Отакоу! — здивувався мiй несподiваний рятiвник. — Ще й закусь йому у лiжко пiднось! — вiн сунув руку до кишенi i витяг тверду, як наждак, галету. — На, жери, паскуднику!

Бач, зичливо всмiхасться, а сварить…

— Ти хто? — запитав я, зубами викрешуючи з галети iскри.

— Як то хто? — знову здивувався вiн. — Я капiтан Бен-Акула, майбутнiй адмiрал майбутньоу розбiйницькоу флотилiу.

— А це що? — я кволо повiв рукою навколо.

— Мiй флагман “Зi святими упокiй”.

— Ах, то це корабель морських розбишак! — нарештi остаточно прозрiв я. — То ось чого лiхтарi були порозбиванi!

— Авжеж…

— Чого ж я тут?

— Бо найнявся.

— Ким?

— Капеланом. Тепер у нас повний керiвний комплект — капiтан i капелан.

— Щось не пригадую, — непевно промимрив я.

— А що тут дивного? — розсудливо мовив вiн. — Тебе ж учора двос моух лобуряк ледь на руках принесли. Та ще твою дуже веселу книгу. Ти ж пообiцяв влаштувати на суднi колективну читку, щоб навернути корабель на маршрут iстинний…

— I де ж ми зараз?

— У вiдкритому морi.

— Жах! — простогнав я.

— Нiякого жаху нема — не потонемо, — хибно зрозумiв мене капiтан Бен-Акула i, аби до кiнця заспокоути, свос запевнення обгрунтував: — Я переловив усiх щурiв i ув’язнив до мишоловок, щоб не повтiкали. А поки щури з корабля не втечуть, судно нiзащо на дно не пiде. Це кожен моряк знас! До речi, отче, як тебе звати? Я й досi не знаю, бо вчора ти лика не в’язав…

— Звуть мене Iона! — поспiшив я урвати його паплюжнi для мого сану спогади.

— Аз якого роду?

— Мiй батько — гицель Амiтай з колiна Зебулона.

— А де ж вiн котiв обдирав… тобто де ти народився, хочу я спитати.

— У мiстi Гад-Хефер.

— I хто ж ти за святенницьким фахом?

— Я, Акуло, пророк.

— А звiдки це тобi вiдомо?

— А в мене диплом с! Я закiнчив школу пророкiв, вперше засновану великим Самуулом!

— I багато таких?

— Та як сказати… Розрахунок простий: щоб на кожен базар у кожному мiстi стало хоча б по одному пророку…

— А що воно, власне, таке — пророк? — сдине око капiтана засвiтилося цiкавiстю.

— Пророк, Акуло, це людина, яка не знас нiчого, але здогадусться про все.

— Брешеш!

— Собака бреше, а не пророк!

— Ану, вiдгадай тодi, навiщо я оголосив додатковий набiр в команду моух розбишак?

— Ну, це для мене дрiбниця: щоб не боятися нi бога, нi чорта!

— Ти диви — вгадав! — вiн пiдсiв до мене ближче. — А навiщо це менi не боятися нi бога, нi чорта?

— Щоб грабувати i скарби збирати.

— I коли ж я розбагатiю? — вихопилось у нього.

— Дай червiнця.

— Навiщо?

— Iнакше пророцтво не справдиться.

— На два! То коли?

— Як тiльки зустрiнеш купецький корабель i випорожниш його, як я оцю пляшку.

Я узяв у нього пляшку й присмоктався.

Вiн стежив за процедурою з непiдробним хвилюванням.

— Не лишай нi краплi! — ще й заблагав наприкiнцi.

— Будь спок! — втiшив його я.

Сеанс пророкування проходив напрочуд вдало. Настрiй мiй значно полiпшився. У головi вже не сурмили архангели i твердь небесна не репала. За бортом лагiдно плюскотiли хвилi. У кишенi подзенькували червiнцi. Благодать! Я витяг пачку “Фiмiаму” i з насолодою воскурив.

— Iоно, ану дай i менi фiмiаму, — попросив капiтан.

Отакоу! Його прохання мене вкрай засмутило. Ой, як важко було вiдмовляти такiй благороднiй людинi! Але що я мав робити? Адже нас у школi навчали тiльки брати, а давати — не вчили. Хiба ж я винен, що мене випустили у свiт до мирян неуком?

Однак, з поваги до капiтана, я обрав одну з найбiльш делiкатних форм вiдмови.

— А чи знасш ти, Акуло, — слейним голосом запитав я, — що палити шкiдливо?

— Нi, не знаю, — похнюпився скалiчений у битвах ватаг пiратiв, — бо я неписьменний…

— А мiж тим, — велеречиво повчав його я, — курiння дуже шкодить здоров’ю. Щоб ти знав, одна цигарка вбивас коня!

— Зроду не бачив коня з цигаркою в зубах, — розгублено промимрив вiн. Та ж я — не кiнь!

— Тим паче! — наполiг я. — Людинi курiння вкорочус життя наполовину. Примiром, скажи: скiльки тобi зараз рокiв?

— Неповних сорок п’ять, — вiдповiв морський бувалець.

— Ну от бачиш, — спiвчутливо зiтхнув я. — А все чому? Бо куриш! А якби не палив, тобi вже було б повних дев’яносто!

Поки майбутнiй адмiрал майбутньоу флотилiу намагався збагнути цю математичну нiсенiтницю, я спокiйно докурив “Фiмiам”.

— Коли будемо усти? — дiловито запитав я наувного, як дитина, переполовиненого тесаками розбишаку. Я iнтуутивно передбачав, що скоро вiн сам особисто за моум столом слугуватиме. Дарма що з одною ногою! Хiба не святе дiло — зробити з морського вовка покiрну овечку божу?

Та не встиг Бен-Акула вiдповiсти, як з дозорноу бочки загорлали:

— Прямо по курсу — “купець”!

— Ну,, Iоно, — вразився моум пророкуванням капiтан, — ти як у воду дивився…

— Свистати всiх нагору! — хутко нагадав йому я.

12. ДЕ ХРАМ — I Я ТАМ

“Лякас миша кицьку, та сама з нори не вилазить”.

Народне прислiв’я.

Морськi розбишаки — хлопцi всi такi, що й у дiдька на рогах хвоста зав’яжуть — миттю облiпили борти та щогли. Майбутнiй адмiрал Бен-Акула грiзно гупав протезом на капiтанському мiстку. Корабель “Зi святими упокiй” наужачився списами, алебардами, абордажними гаками. Один я лишився у трюмi: менi й звiдси все добре видко i чутно.

Два судна невiдворотно наближалися одне до одного.

— Будем битися чи миритися? — гучно заволав Бен-Акула, коли кораблi наблизились на звук голосу.

— Битися! — вiдповiли з купецького судна. — I вам зиск буде, i нам втрат менше!

“Про що це вони?” — здивувався я.

— Молодця! — схвалив героучне рiшення гендлярiв наш капiтан. — А що у вас на борту?

— Сандалове дерево, червоне дерево, золото…

— Оце нам! — заволав капiтан. — Золотом бийтеся!

— Так у нас золото чорне — невiльники.

— Тьху на вас! Нiколи не повiрю, що ви без грошви! Невже анi шеляга не масте?

— Та дещо с… А до того ще — кокосовi горiхи з прохолоджувальним напосм! Та кiлька ящикiв рому, по двадцять пляшок у кожному!

— Оце усе — нам!

— Зараз!

I за мить з купецького корабля долинула суто вiйськова команда:

— Балiсти заряджай! З лiвого борту — прицiл на палубу грабiув пострiл!

Заскреготали натягнутi линви. Бiля бойових споруд застигли балiстiарiу. Дружно гахкнули велетенськi ложки балiст. Злетiли ядра i з моторошним виттям швигонули до нас. Але не долетiли i шубовснули у воду.

— Ви що, подурiли? — обурився Бен-Акула. — Ще один такий пострiл, i я вас усiх перевiшаю на реях! Я нiкому не дозволю отак безглуздо губити добро!

— Та це лише пристрiлка! — поспiшили з поясненням купцi. — А стрiляли ми кокосовими горiхами. Вони у водi не тонуть. Можна виловити.

I схидно запитали:

— А ви що, хотiли б, щоб ми одразу бабахнули по вас шрапнеллю з монет?

— Ну-ну, — примирливо пробу бнявив знiяковiлий Бен-Акула. — Ну, погарячкував… З ким не бувас… А ви розумно вчинили, нiчого не скажеш!

— З правого борту — пострiл!

Знову рвучко злетiли ложки балiст. Гуркiт розiтнув повiтря. Кокосовi горiхи прошили вiтрила i покотилися палубою.

— рсть! — радiсно повiдомив капiтан. — Влучили! Бийте нас далi!

— З лiвого борту — пострiл!

Лiвий борт ляснув ложками, а на палубу рясно сипонуло монетами.

Пiратiв вмить нiби з нiг позбивало. Усi враз попадали навкарачки.

— З правого борту — пострiл!

На палубу порснуло коштовним камiнням. Усiх немов ураганним подмухом з нiг змело. Нiхто не встояв! Ну й бiйка — жахна!

— Ура! — гукнули на купецькому суднi. — Добиваймо бандюг пляшками!

— Полундра! — злякано заметушився капiтан.

Я теж затамував подих.

Що ж це буде, о господи?

Та хлопцi-молодцi всi, як один, трималися напохватi. Жодна пляшка не ляснула на палубi. Хлопцi спритно виловлювати ух на льоту, не даючи розбитися.

Ото вишкiл — зразковий!

Аж раптом морська битва вщухла. Певно, у купцiв вичерпався запас.

Однак Бен-Акула про всяк випадок запитав:

— Це вже все?

На купецькому суднi щиро здивувалися:

— А вам хiба мало?

— Ну, тодi бувайте!

— I ви теж!

— Iдiть з миром!

— А вам попутного вiтру!

Судна розiйшлися як у морi кораблi.

— Боцмане! — гукнув Бен-Акула.

— Я тут, капiтане!

— Якi у нас втрати?

— Жахливi, капiтане, — винувато похнюпився боцман.

— Доповiдай, нiчого не криючи.

— Бiда сталась! Не встиг я взяти пляшки на облiк, як ух з пiвсотнi вже встигли висмоктати.

— Ого!

— Авжеж! Мабуть, взяли на борт зайвих вiдмiнникiв з пиятики. Ондечки ходять з червоними пиками, аж затинаються…

— Ну-ну, бувас! Такi збитки навiть у винмагах передбаченi. Називаються — склобiй.

— А так, щоб було чим з-пiд поли торгувати та ще й у неурочний час з випивох три шкури дерти…

— Облишмо зайвi балачки.

— Ваша правда, капiтане…

Аж тут Бен-Акула велично випростався i змахнув сдиною рукою, закликаючи ватагу до уваги.

— Гей, хлопцi! — владно гукнув вiн. — Грошi i коштовностi — на бочку! Не будемо чинитися — будемо дiлитися! Кожному катюзi стане по заслузi!

Як? Отаке всенародне свято та без мене?

Я прожогом рвонув на палубу.

— Ось i я!

13. НЕ БУДЕ РИБА РАКОМ

— Чувати, хоче вiн наставити на путь iстинну, — Фанфулик зневажливо сплюнув.

— Хай робить, чого його навчили, — мирно озвався Бочан. — Нам вже однаково нiчого не допоможе.

Ярослав ГАШЕК.

Усе було б добре, але я нiяк не мiг викишкати з пам’ятi оте чарiвне видовисько — добряча, мало не до колiн купа сонцесяйних монет i набагато менша, але й набагато коштовнiша купка зiрчастих дiамантiв.

А де зараз ота купа i ота купка?

Розпорошилися по чужих кишенях!

I як би це менi примудритися та зiбрати ух знову докупи?

Мета нiби не з досяжних…

А загалом до мене ставляться добре. Авторитету я набув неабиякого. Моя популярнiсть з дня на день зростас. В очах команди я стаю зразком i прикладом. Кожне зречене мною слово жадiбно ловлять i побожно переказують.

От i зараз мимохiдь чую оповiдку про мою принципову сутичку з боцманом, другою пiсля капiтана людиною на суднi:

— Боцман каже йому: “Iоно, вип’смо винця натурального?” А святий отець твердо стоуть на свосму: “Краще денатурального”. Дотепна людина наш капелан!

— А як вiн здорово виступив на лекцiу про шкiдливiсть випивки, яку заходився читати капiтан! — захлинасться iнший. — Iона встав i смиренно мовив: “Капiтан вам розкаже, а я його оповiдку проiлюструю”. I до того наiлюструвався, що аж до ранку у трюмi зелених бiсенят ловив… Гiдна наслiдувань людина!

Словом, дiла iдуть, язики плетуть, а нiхто й гадки не мас, що я весь час обмiзковую, як би ото ще раз побачити двi чарiвнi купи, сполученi докупи. Нiхто не чус, як нишком щовечора я уклiнно молю Всевишнього:

— Господи, нашли на нас хоч такого-сякого штормягу!

А зранку я знову — серед грiшникiв. Дивлюся, як дурять вони один одного, кидаючи на бочку чорнi кубики з бiлими цяточками, або ловлять акул i шукають в ухнiх неситих утробах пляшки (закоркованi, звичайно). Нудота сказитися можна.

А на морi — гладiнь. Навiть за борт поглянути гидко.

— Господи, коли ти нашлеш на нас хоч миршаву бурю? Адже один твiй подмух, о господи, i море враз збуриться…

План я розробив простий, але, з огляду на морськi забобони, дуже дiйовий. Ледве господь дасть шторм, я нишком повипускаю з мишоловок корабельних пацюкiв i першим запанiкую:

— Щури тiкають! Рятуйся, хто може! Спасiння наше — в десницi божiй!

Безумовно, у штормовому хаосi нiхто не добере, куди голоднi тварюки тiкають: за борт чи в камбуз по недоудки. Масовою втечею щурiв з мишоловок я досягну приголомшливого морального ефекту. Це буде для них немов грiм з ясного неба. Адже завдяки мудрiй вигадцi капiтана пiрати звикли почувати себе у цiлковитiй безпецi, мов у бога за пазухою.

На цьому перший етап залякувальноу обробки грiшникiв буде завершено.

Етап другий: серед грому i блискавок (декорацiу — во!) я пророкую близький кiнець судна, по самi бильця навантаженого неспокутаними грiхами, лихом та кривдою. У зв’язку з цим я миттю засновую i очолюю житлово-кооперативне товариство для вимолювання теплого мiстечка на небi з окремим персональним райським кущем.

За готiвку — монети i нiкчемнi коштовнi камiнцi — благополучна й успiшна подорож за маршрутом “Земля — Небо” гарантована.

Примiтка: хто зажилить хоч копiйку, до самiсiнького Страшного Суду кипiтиме у пекельному казанi, з головою занурений у смолу та сiрку. Та ще дiдьки рогатi штрикатимуть в бiк iржавими вилами…

Коротко кажучи, наслiдок операцiу пiд кодовою назвою “Рятуйте вашi душi” мусить бути один — усе награбоване й накрадене опиниться в моуй торбi.

На цьому другий етап обробки буде завершено.

Третiй етап, тобто роз’яснювальний, чому не вiдбувся кiнець судна, я вирiшив не проводити. Лiпше одразу по акцiу “Рятуйте вашi душi” сяду в шлюпку (торба, звiсно, при менi) i вiддам швартовi кiнцi.

Та на превелику мою скорботу, усе це — в непевному майбуттi. Навiть благенького вiтерця катма…

Я спересердя плюнув за борт в свiчадо неозороу калюжi (хiба ж то море без хвиль з баранцями?) i вже вкотре подумки взмолився:

— О господи, подай штормягу!

14. ТОРОХ, ТОРОХ ОБ СТIНУ ГОРОХ!

“Перебила свиня “Отче наш”,

нехай тепер сама молиться”.

Народне прислiв’я.

Буря шаленiла.

Блискавки несамовито шматували хмари i пiрнали у чорнi хвилi, що насувалися стiною.

Оглушливо реготав грiм.

З усього було видно, що божий посланець Iллягромовержець цiсу ночi виконас тижневу норму. Бач, яку розвинув штормiвщину! То байдикував, а тепер, немов здурiлий, наддас до плану…

Корабель “Зi святими упокiй” стогнав усiма шпангоутами. Страхiтливо скрипiли щогли. Замiсть вiтрил на реях лопотiло якесь незугарне шмаття. Морськi розбишаки попадали на колiна i палко молилися своум однооким, одноруким та одноногим божкам.

Аж раптом велетенська хвиля пiдняла нашу посудину мало не до роз’ятреного Iллюшею неба, а звiдти вдарив такий грiм, нiби твердь небесна розкололася.

У цей слушний момент я й запанiкував:

— Щурi тiкають!

Ефект був надзвичайний.

У непевному освiтленнi блискавок я з присмнiстю спостерiг, що навiть боцман пополотнiв, хоч мав таку чорну шкiру, нiби одвiку коптився у пеклi i вмивався самiсiнькою смолою.

— Рятуйся, хто може! — заволав якийсь придурок. У нашiй святенницькiй справi що добре — завжди знайдеться дурень, який ладен щиро увiрувати в будь-яку нiсенiтницю. Увiрувати i гаряче пiдтримати палким галасом.

Я вже встиг вдертися на iмпровiзовану трибуну, складену з рятувальних кiл (обережнiсть нiколи не завадить!) й розвинув мудре гасло невiдомого менi придурка:

— Грiшники! Не тiло, а душi своу безсмертнi рятуйте! Божий суд ось зараз гряде!

Зрозумiло, такоу ахiнеу морськi вовки ще нiколи не чули, тому вона справила належне враження: всi голови повернулися на мiй закличний глас.

А я не вгавав:

— Iстинно кажу: щурi тiкають — настас кiнець судна. Погляньте на небо!

Усi слухняно звели очi горi.

— Що ви бачите? — запитав я.

— Хмари та блискавки! — пролунало у вiдповiдь одразу кiлька голосiв.

Отут я наполiг:

— А я хмари наскрiзь прозираю i бачу: на блискучому престолi Всевишнiй сидить, один у трьох лицях…

Усi з подивом втупились в мене.

— А вiн що — триголовий? — запитав чорношкiрий боцман, явно темний язичник.

— Це в нього пiсля перепою в очах троуться, — з усмiшкою гiсни пояснив капiтан Бен-Акула. — Не звертайте уваги, хлопцi. Зараз наш п’яничка почне у трюмi бiлих слонiв ловити. А тепер слухайте мою команду: баласт за борт!

Спокiй капiтана подiяв на пiратiв благодiйно. Вони повеселiшали, нiби й буря вже вщухла.

— Стiйте, грiшники! — у розпачi вiдчайдушне заволав я. — Не слухайте капiтана! То не ваш славний Бен каже, а сам князь пiтьми Вельзевул глаголить його безбожними вустами!

— Що? — нараз визвiрився капiтан. — Бунт у мене на борту?!

— Всевишнiй все бачить, все чус! — пiдвищив я свiй пророчий глас. — Вiн бачить, як ви погрузли в грiхи, немов у смердюче баговиння. Вiн чус, як радiсно скрегочуть зубами чорти у пеклi, весело i завзято готуючи казани для чистки ваших чорних душ.

— Ну? — запитав капiтан боцмана.

— Меле, неначе з гарячки, — висловив припущення той, виблискуючи бiлими зубами.

Та я ух заглушив громоподiбним закликом:

— Грiшники! Купуйте у мене, поки не пiзно, небесне блаженство за грошi та камiнцi, здобутi злодiйством i розбосм! Спокутуйте грiхи вашi тяжкi. А грiхiв у вас ой як багато! Господь сказав — “не убiй”! Таж хiба ви слухастесь? Господь суворо наказав — “не кради”? А ви що дiсте? Зирите неситими очима на праведно накопичене добро ближнього! Навiть один у одного намагастесь останню копiйчину видурити! Жах! Господь радить “вдарили тебе по кишенi… тьху!.. по щоцi, пiдставляй другу”, а ви хiба засвоули божеську науку? Ой, буде вам непереливки, ой, буде!..

Капiтан Бен-Акула усе бiльше хмурнiв, слухаючи мою пастирську проповiдь.

— Боцмане, — нарештi зловiсне процiдив вiн, — чи не здасться тобi, що цей знахабнiлий п’яндига розхитус нашу залiзну дисциплiну?

— Так точно, капiтане!

— Морально розкладас наш бойовий колектив?

— Ваша правда, капiтане!

— Сiс у наших рядах чорну зневiру?

— Факт, капiтане!

— То що з ним робити?

— На рею його, капiтане! — кровожерно прохрипiв чорний, як iз печi, боцман.

— Нi, краще за борт — замiсть баласту. Нiчого з ним не станеться, бо п’яному море по колiна. А прочумас — знову людиною буде.

Не встиг я отямитися, як боцман зробив з професiйного пророка позапланового мученика. Схопив мене здоровезними ручиськами, пiдняв угору, мов пух-перо, та й швиргонув у морську пучину.

Хана тобi, Iоно!

Гаплик!

15. ДИВО ЯК СИТО, А ЧУДО ЯК РЕШЕТО

“Чудеса там, де в них вiрять, i чим бiльше вiрять, тим частiше вони трапляються”.

Денi ДIДРО.

Аж тут сталося чудо.

Тiльки-но я шубовснув у воду, як одразу зiп’явся на ноги. Хоч i похитувало, та стояв твердо.

Неймовiрно, але факт!

Спершу я власним очам не повiрив — море було менi точнiсiнько по колiна.

До того ж i буря вщухла: певно, Iллюша вже вiдгасав тижневу норму.

За кiлька лiктiв вiд мене погойдувався на розлогих хвилях грiзний пiратський корабель “Зi святи-ми упокiй”. А я стояв серед безмежного морського простору, мов у справжнiсiнькiй дощовiй калюжi!

Команда отетерiло лупала очима на мене, а я очманiло лупав очима на команду.

Капiтан Бен-Акула полiз сдиною рукою у власну чуприну.

— А таки правду старi люди кажуть, — нарештi вичавив вiн iз себе, — що п’яному море по колiна. Я ж казав, що вiн насмоктався, як лин мулу. Казав чи не казав?

— Казали, — засвiдчив боцман. — А все-таки краще було б його на рею.

Ач який!..

— Якщо на рею, — зауважив капiтан, — то вiн би засмердiв нам усю палубу.

— Але рея мас i переваги, — обстоював своу переконання боцман. Уявiть, що поряд з чорним клаптем з черепом та кiстками висить вискалений кiстяк i вистукус суглобами склянки. Та купцi вiд жаху самi споряджали б до нас кораблi з доброхотними лаяннями!..

Поки мiж капiтаном та боцманом точилася чисто теоретична дискусiя про принади й переваги умоглядних постулатiв “за борт” та “на рею”, я гарячкове оцiнював ситуацiю. Згiдно випробуваних, канонiчних настанов з першооснов пророцтва серед неорганiзованого базарного натовпу.

У мене на руках було три козирi: щурячий забобон i два чуда — море по колiна i раптове припинення бурi.

Ото дав менi господь!

Не скористатися з цих виняткових умов — все одно що взяти найтяжчий грiх на душу. Та я нiзащо не припущу й натяку на грiховнi помисли! Праведник я чи нiкчемна ганчiрка?

Якби я не скористався цiсю чудовою нагодою з трьома козирними тузами на руках, а братiя дiзналася про цей вiроломний злочин, колегiя, поза усякими сумнiвами, прирекла б мене до спалення живцем як огидного вiдступника i мерзотного сретика. Та я й сам з отакого знавiснiлого запроданця вiри святоу з живого б шкiру зiдрав! Сiллю б його рани посипав! На тоненьких патичках смажив би його! Аби усвiдомив негiдник, що то значить — вчинити злочин…

Ху, аж сам розхвилювався!

Канон глаголить: будь-яке чудо — це золоте дно. Хоч би дивовижа й сталася посеред моря…

Та й справдi: якби чудо не давало прибутку, навiщо тодi були б чудеса?

16. БАГАТО р ДУРНIВ, ТА НЕ ВСI ВКУПI

“Небесний царю! Суд твiй всус,

I всус царствiс твос”.

Т.Г.ШЕВЧЕНКО

Вiд усiх тих благочестивих думок я споважнiв i знову подав глас пророчий:

— Грiшники! Iстинно глаголю вам з пучини морськоу: бачите, Всевишнiй явив перед негiднi його милостi очi вашi справжнс чудодiйне диво — пiдклав пiд ноги моу серед бурхливих хвиль надiйну твердь i одним помахом припинив бурю, яка мала поглинути вас усiх без покаяння та вiдпущення страхiтливих грiхiв ваших.

Я врочисто помовчав, щоб надати словам моум ще бiльшоу ваги. А тодi спитав:

— А що це означас? А ось що: гряде божий суд! Всевишнiй на престол сяде з точними лихварськими терезами у руках. Сяде i покличе на суд, примiром, боцмана: “Чорний душогубе, де ти?”

— Ось я! — озвався з борту спантеличений моум дивовижним нахабством боцман.

— I запитас Всевишнiй, мов суворий митар: “Боцмане, чи брав ти на душу грiх убiснiя людськоу плотi без мого дозволу?”

— Брав, о господи! — скрушно простогнав боцман.

— Запитас Всемилостивий: “Чи крав ти, чи бажав добра ближнього свого?”

— Крав i бажав, пане, — похнюпився боцман.

— “Чи плюндрував ти, мов препоганий козлище, чесноти дiв непорочних? Чи стрибав ти, яко хижий тигр, на доброчесних жон ближнiх своух?

— Плюндрував, мов козлище, i стрибав, яко тигр, — зi сльозами каяття в голосi заскиглив боцман. — Нiкуди правди дiти, ваше Верховенство…

— “Ай-яй-яй! — засудливо похитас сивою головою Всевишнiй. — I як тобi не сором, боцмане?”

— Ой, сором, ваша Вельможнiсть! Ой, сором…

— “Отож, горiти тобi, боцмане, довiку в геснi вогненнiй, бо твоуй зчорнiлiй душi вже нiяка чистка не допоможе”.

Нещасний боцман затремтiв, немов скрутила його люта пропасниця.

А я неухильно виспiвував свосу:

— “Але, о господи, — змолиться наш боцман, бо щиро усвiдомив свою злодiйську провину, — грошву i камiнцi, що випали на мою долю пiсля розбiйного нападу, я вiддав у храм божий на свiчки. Прошу списати цей ганебний грiх пограбування з мого вкрай обтяжливого для душi балансу”.

Боцман одразу пожвавiшав i кинув на своух спiльникiв радiсний погляд.

— А далi боцман скаже: “А на тi кошти, боже мiй, слуги твоу навiть тонюсiнькоу свiчечки не купили…”

— Куди ж ви, облудники, ух подiли? — вмить збурився чорний боцман. — У шинок понесли? З дiвками на моу кревнi бестились?

— Ще чого? — обурився i я. — У головi твоуй — одне неподобство! А ще до каяття узявся… Та ми, смиреннi слуги божi, твоу кошти нишком, бо нам мирська слава нi до чого, пустили на утримання згорьованих удiв та сирiт убогих. А цi сiромахи вибiлили твою душу чистими сльозами подяки краще вiд усякоу пекельноу чистки. Збагнув?

— Ну, то це — iнша справа! — мовив боцман.

— I тодi скаже тобi Всевишнiй: “Всеньке життя свос, боцмане, ти був на землi затятим грiшником, а на небесi зробився праведником. Таке вже не раз траплялося. Бери, боцмане, крила за розмiром, бери арфу до рук i паняй в райськi кущi, якi тобi лишень любi. Там тебе чарiвнi янголицi, усi — мов з писанки, почастують нектаром з амброзiсю, пригорнуть й приголублять…”

Я знову врочисто промовчав, щоб це захоплююче небесне видовисько достеменного раювання вкорiнилося в найтупiшi голови.

А по тому — рiшуче наполiг.

— Грiшники! Берiть приклад з вашого чорного праведника! Впровадимо гiдний подиву почин святого боцмана в широкi маси розбишак! Вивертайте кишенi! Здавайте менi, рабу смиренному, все, що в гаманах подзвонюс та в пояси зашито! Я сам донесу вашу дещицю до храму божого. Донесу, будьте певнi! Бачите: море менi по колiна!

— А таки донесе, — розчулено мовив боцман, розмазуючи на своуй бруднiй пицi чи то чистi сльози каяття, чи то морськi бризки — не добереш. — ” Донесе аж до першоу корчми…

На борту корабля “Зi святими упокiй” вибухнули глузливим реготом.

Виявлясться, цей негiдник весь час тiльки клеув iз себе дурня! От же гад повзучий…

— Що, не вiрите? — заволав я, вражений у саме серце нечуваним блюзнiрством цього пiдступного вiдступника. — Хiба не бачите чуда? Море менi по колiна!

— Ще пару пляшок, — лагiдно мовив боцман, — i ти, Iоно, ходитимеш по водi, яко по суху.

О господи! Якоу репутацiу я зажив! Правильно люди кажуть: з кимповедешся, з тим i наберешся. А я вочевидь весь час ще й перебирав…

Однак я ще мав надiю на щасливий кiнець: раптом станеться ще одне чудо?

— Грiшники! — загорлав я. — уй-богу, я не брешу!

— Iоно, — поблажливо озвався капiтан БенАкула, — ходь на борт. Як пить дать дамо тобi випити… А ти, боцмане, якоу думки?

— Ну що ж, вистава варта чарки…

Ото й усе за всi моу труди?

— Не пiду! — затявся я. — Не пiду, коли менi не вiрують. Бач, з пророка брехуна зробили!

А капiтан на те — миролюбно:

— Та звiдки нам знати, брешеш ти чи нi? Он уже скiльки лантухiв гречаноу вовни намолов…

I тут я зважився на вiдчайдушний крок.

Цiкавитесь який?

Почав сам на себе небесну кару накликати! Аби настановити закоренiлих у розбоях грабiжникiв на путь iстинну до справжнього багатства…

— Хай мене грiм поб’с, коли брешу! — заприсягнувся я, сам жахаючись свого вчинку.

Подивився на небо — пронесло.

— Хай мене блискавка спопелить, коли щось криве мовив! — мовив уже смiливiше.

Поглянув угору — пронесло.

— Хай хлябi воднi розверзнуться, коли хоч грiш втаю! — вже зовсiм хоробро збрехав я i на доказ тупнув ногою.

Нараз твердь пiдi мною захиталася, розверзлася чорна безодня i вмить поглинула мене.

17. У ПЕКЛI ХОЧ I ТЕПЛО, ТА ХТО ТУДИ ЗАБАЖАр

“Цього Iона не чекав. Але оскiльки зробити щось було неможливо, вiн вирiшив терпляче очiкувати наступних подiй в свосму дивному новому примiщеннi”.

Лео ТАКСIЛЬ.

Я опинився в абсолютно темнiй i вогкiй камерi. Пiтьма — хоч в око стрель. Звiдкiлясь повiвало смородом, нiби я вскочив прямiсiнько в гальюн.

Я витягнув руки i сунувся навмання. Тицьнувся сюди, тицьнувся туди скрiзь були вогкi i драглистi стiни, нiби ух слимаками вимазали. Заходився було обтирати одну стiну полою, коли це вона раптом конвульсивне здригнулася, а потiм дрiбнодрiбно затрусилася.

Хтось зареготав страшним утробним басом:

— Ха-ха-ха! Ой, не лоскочи, бо я не втримаюсь, i тебе перетравлю… Хи-хи! Ой, не можу!.. Ха-ха-ха!

Волосся в мене стало сторч, а сам я з ляку задубiв, як на лютому морозi, хоч у камерi було тепло i навiть задушливо.

— Ц-ц-ц-ц-це де я? — тiльки й спромiгся, що процокотiти зубами.

— У черевi китовому, — вiдповiв той же утробний голос. — Хо-хо…

— А хто ц-ц-ц-це говорить?

— Черево.

— Яке черево?

— Мос, китове.

“Дурить, гнида, — вирiшив я. — Морочить менi голову, бо знас — тут не дуже роздивишся…”

— Значить, у черевi?

— Авжеж.

— У китовому, кажеш?

— Точно.

— А хiба ж може черево розмовляти?

— Це як у кого, — охоче пояснив утробний голос. — У мене, наприклад, може, бо я кит-черевомовець. Та й подумати: треба ж арештантовi хоч з кимось слiвцем перекинутись. Хоч би й з наглядачем.

— Так ти наглядач?

— Передусiм — в’язниця.

— Як же так?

— А просто — за сумiсництвом.

— Виходить, я — ув’язнений?

— Виходить, що так.

— I надовго?

— На п’ятнадцять дiб.

— Ото!

— Не огокай! Строк покарання вiдмiряли в самий раз, бо твою провину вирiшили вважати дрiбною. З деяких мiркувань…

— Це ж яких, цiкаво?

— Тобi краще знати.

— А тобi доля в’язня байдужа?

— Мос дiло мале: за наказом згори хапати i тримати, поки строк покарання не мине.

— I щось за це масш?

— Та не так щоб i розкiшно — за харчi.

— I добре годують?

— Найдрiбнiшим планктоном! Можна сказати, на голоднiй пайцi тримають…

— А ти що?

— Та нiчого… Славословлю i за турботи дякую! Бо коли що не так, у море одразу отруйних медуз накидають… Тьху, гидота яка!

Обидва сумовито замовкли. Невеселi думки заснували в моуй головi.

— Боже мiй! — заскиглив я. — Змилуйся над смиренним рабом твоум.

— Молодця! — похвалив мене голос. — Повiдомляю: термiн ув’язнення буде значно скорочений, якщо ти доброчесно розкасшся i невтомно вихвалятимеш Всевишнього.

— То це вiн мене сюди запроторив?

— А хто ж iще?

— Виходить, ти слугусш Всевишньому?

— Нi, богу морiв Посейдону. Однак брат Посейдона верховний олiмпiсць Зевс уклав з твоум Всевишнiм угоду про товариську взасмодопомогу. Отож, у вiдповiдь на дружнс клопотання канцелярiу Сьомого Неба про затримання у володiннях Посейдона небезпечного злочинця, що спритно втiк з терену, пiдвладному Всевишньому…

— Ясно! — урвав я його осоружну канцелярську мову. — Можеш перепочити…

Тiльки тепер я усвiдомив до кiнця власну приреченiсть. Оце влип! З корабля та в стравохiд. Сiв я просто у калюжку (певно, шлункового соку) i зажурився. Трапилось як у того невдахи: хотiв минути пень, та за колоду перечепився…

А кит-черевомовець питас:

— Як тебе, злодюжко, звати?

— Iоною, — вiдповiдаю, про всяк випадок не реагуючи на образу: зневага до в’язня — святий обов’язок наглядача. — А тебе як величати?

— Невже не знасш?

— Звiдки? Я ж уперше…

— I то правда! А звуть мене Левiафаном.

— Що ж, будьмо знайомi!

— А куди дiтися? Ти, Iоно, той — влаштовуйся. Зараз я вiдкрию вентиляцiйнi отвори, свiтлiше стане. Роздивися в черевi, що там i до чого…

I справдi, вгорi розсунулися два очка, крiзь якi кити фонтани пускають, i в черевi одразу посвiтлiшало.

18. НЕ ЛЯКАЙ В’ЯЗНЯ ТЮРМОЮ: ТО ЙОГО ХАТА

“Перший: Да, веселий разговор.

Другий (зiтхас): Що да, то да”.

Федiр МАКIВЧУК.

Я озирався навсiбiч. Черево Левiафана було не таке вже й велике: три кроки вздовж, два кроки впоперек. Вузенький оберемок водоростей мав, очевидно, правити за лiжко.

Я звiв очi i аж застиг вiд захвату — над ложем було повно парсун найвродливiших нереуд, наяд та русалок, великих, як на мiй смак, спокусниць. Отакий набiр подекуди й понинi можна побачити в парубоцьких келiях. Але хто цi гарнi, мов мрiя, зображення чарiвниць сюди притаскав?

Пiд кожною парсуною був напис, що в сукупностi дещо нагадувало шлюбнi оголошення:

БЕЗ ПАРИ НЕМА КОХАННЯ.

ОЙ, ГАРНА Я, МОВ ЗАСВАТАНА.

КОМУ ЩО, А МЕНI ПАРУБОК.

НЕ ЛIЗЬ, ХОРОШИЙ, ЯКЩО ТИ БЕЗ ГРОШЕЙ.

КРАЩЕ ХВОСТАТА, НIЖ ЯЗИКАТА.

ВРОДА — ЗАВЖДИ МОДА.

ЛЮБИ, ТА НЕ ЗГУБИ.

ПОКОХАЮ ЯКОВА, ТА НЕ УСЯКОГО.

ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.

“Таж хiба я проти? — подумки мовив я. — Та я за одну живу нереудочку вiддав би усю цю картинну галерею!”

Аж тут я застерiг дещо нечемний напис, що був надряпаний на берестяному лубi:

НА ТАКI ЗАЛЬОТИ НЕ МАЮ ОХОТИ.

— Левiафане, що за нечема тут сидiв?

— Про кого ти? — озвався наглядач. — У черевi багато хто вiдбував строк.

— Я про того, хто на дiвочi слова грубо вiдписав: “На такi зальоти не маю охоти”. Хто цей недолугий пiута?

— Ну, це людина дуже вiдома…

— Ти кажи прямо — хто?

— Геракл.

— Геракл? — вразився я. — Тобто Гераклес?

— Вiн самий…

— Виходить, i героя у черево ув’язнили?

— А чого ж?

— На який же строк?

— Безстрокове.

— Щось не збагну…

— Тупий ти, Iоно! Невже нiколи не чув про довiчне ув’язнення?

— А я чув, що Геракла оголосили напiвбогом i узяли живим на небо. Як же так? Невже брехня?

— Та нi, усе правда…

— Як же так сталося?

— А це — службова тасмниця, — завагався Левiафан.

— Кому ж менi отут тасмницi оповiдати? Тобi? Але ж ти й сам усi тасмницi знасш!

— Ну, добре, — неохоче промимрив Левiафан, — скажу тобi: Геракл втiк…

— Як утiк?

— Вiдсидiв три доби i втiк…

— Я не про це, я питаю, в який спосiб?

— Так я тобi й сказав! Щоб i ти втiк? Лiпше замолюй грiхи та уславлюй Всевишнього, строк i поменшас…

Однак новина була прецiкава: кмiтлива людина i з черева може вислизнути!

Я знову втупився в напис:

ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.

А що, коли це гасло зробити темою моух апеляцiйних молiнь до Всевишнього? Хоч i хвостата дiвка, а розумниця. Проте я збагнув й iнше для чого тут розвiшанi парсуни чарiвних спокусниць: щоб посилити страждання i скорботу за волею…

Та хай! Зрештою, п’ятнадцять дiб — не строк, а життсвий досвiд.; До того ж, як на черево, камера була непогано обладнана. Тепло, ложе м’яке, згори свiтло сiсться. Можна буде якось i перебитися два тижнi з води на хлорелу. Черево китове — це вам не кам’яний мiшок в пiдвалах тирана Iсровоама Другого! А коли якась наядочка змилостивиться над бiдолашним в’язнем та принесе передачу… Ух, аж подих перехопило!

I раптом серед цих iдилiчних думок майнула полохлива: а що, як мого Левiафана загарпунять китобоу?

Вони ж мене живцем тут засмажать, коли топитимуть китовий жир!

Нi! Негайно каятися! Негайно вихваляти й усiляко славословити бога! Чи в мене язика нема, щоб дурницi молоти? На брехню мене завжди стане — у школi пророкiв навчили. Вирiшено: бог з ним, з отим богом! Зроблю, як вiн хоче…

19. У БОГА ВСЕ МОГА

“Якщо розум — дар неба i якщо те ж саме можна сказати про вiру, значить, небо послало нам два дари, якi несумiснi й суперечать один одному”.

Денi ДIДРО.

За своуми розмiрами Левiафан — найбiльший з усiх вiдомих людству китiв. Навiть блакитний кит-блювал значно поступасться йому в габаритах. Це з розлогоу спини Левiафана я даремно намагався навернути морських розбишак на путь iстинну. Та долю мою було вже вирiшено i вирок ухвалено. Мабуть, тому й моя пастирська мова перетворилася на суцiльну комедiю для розваги й зубоскальноу потiхи…

Вчора Левiафан з неабияким iнтересом вислухав мос самокритцчне каяття, тiльки зауважив, що воно дещо одноманiтне: там випив, а десь ще й напився. Мас рацiю чудисько! В майбутньому треба буде докласти всiх зусиль, щоб виправити цей ганебний недолiк: необхiдно буде якомога бiльше урiзноманiтнювати асортимент напоув. Хiба можна порiвняти убогу оповiдку пересiчного п’янички з професорськими розумуваннями досвiдченого дегустатора? Прийму муку, та подужаю цю науку! Будь певен, мiй любий Левiафане, виправлюсь.

А сьогоднi, аби не повертатися до вичерпаноу по саме денце теми, я заповзявся до другоу умови, накладеноу на мене епiтимiу, — на всю губу славословити Всевишнього:

— Наш небесний пан дуже розумний, наймудрiший у свiтi, що не вдiс — все генiально! Що не замислить, нiхто не те щоб слова, а й лiтери проти не скаже. Така вже у нього нелюдська вдача!

— А як про це дiзналися? — цiлком слушно запитав Левiафан. Що не кажiть, а допитлива iстота!

Я охоче вiдповiв:

— Таж вiн сам про це сказав!

— I всi одразу повiрили?

— Дивак ти! А кому було вiрувати? Адже його наймудрiша мудрiсть у всьому свiтi виявилася ще тодi, коли й бiлого свiту не було. I темного теж. Нiякого свiту тодi не було. Взагалi нiчого не iснувало. Навiть на небi, бо яке може бути небо, коли немас землi? Мiрiади вiчностей ширяв Всевишнiй у цiлковитiй самотi, мов довiку ув’язнений в одиночку.

— А де ж вiн ширяв?

— Кажуть, у цiлковитому хаосi, хоч що таке цей хаос, нiхто й понинi до пуття не вiдас. А може, й самого хаосу тодi також не iснувало.

Та не бiда! Циган з нiчого юшку зварить. А куди цигану до Всевишнього? Нiкому й на думку не спаде порiвнювати цигана з теперiшнiм Володарем Всесвiту. Так от — повторюю: тодi взагалi нiчого не було, отже, не було нi знань, нi будiвельного досвiду.

Отут i виявилася нелюдська мудрiсть Наймудрiшого. Iнший на його мiсцi, хай би навiть найлукавiший циган, нiзащо не додумався б, з чого починати. А Всевишнiй враз утямив. Вiн почав з головного: сотворив твердь небесну i твердь земну. Ти запитусш. Левiафане, як вiн ух сотворив? А просто наказом! Сказав: “Хай буде твердь небесна!” I зависла твердь, невiдомо над чим, бо уяви “горi” та “долi” тодi теж не iснувало. Бачить господь: непорядок! I наказав господь: “Хай буде твердь земна!”, i твердь небесну пiдперла твердь земна. Вже й Будiвничому було на що спертися. Нульовий цикл творiння було звершено.

Тут слiд пригадати, що до сотворiння Неба i Землi Всевишнiй шугав в абсолютнiй темрявi. Але це його не лякало, бо налетiти у пiтьмi не було на що. А тепер як бути, коли вiн спорудив твердi? Знову ж таки: хiба можливо сотворити щось путнс наослiп?

Завмер Всевишнiй мiж двома твердями, щоб ненароком гулi на божому чолi не набити, та й думку гадас:

— Як тепер бути? Отак i стовбичити нерухомо довiчним стовпником? Уже й ширяти не можна… От напасть!

Що робити? Iнший би нiзащо не здогадався. А Всевишнiй знову дотямив, бо вiн — Наймудрiший. Узяв та й наказав, хоч i сам до того не вiдав, що воно таке.

— Хай буде Свiтло!

I враз засяяло Свiтло.

Подивився Най тямущий на нього i мовив:

— Це добре!

(“Ну й затятий ти. Левiафане! Звiдки менi знати, хто виконував божi розпорядження? У Бiблiу про це — анi слiвця… Бог його, того виконавця, знас! Слухай лiпше далi i не патякай зайве… Ач, розбестився на водах!”)

Настав третiй день творiння (“попереджую тебе, Левiафане, одразу: як Всевишнiй рахував днi, йому одному вiдомо, бо доба тодi ще не подiлялася на день та нiч, вiдтак, i самоу доби не було”). У цей день Всевишнiй захопився садiвництвом та озелененням. Вiн скрiзь, по всiй землi, посадив яблунi, грушi, сливи, кокосовi та фiнiковi пальми, масличнi та хлiбнi дерева, дуби, кипариси, баобаби, евкалiпти i ще багато-пребагато дерев — я навiть усiх назв не знаю. А ще насадовив безлiч розмаутих кущiв i посiяв рiзнi трави. Того ж дня все повиростало, а надвечiр вже й плодоносило.

Продегустував Всевишнiй фрукти та овочi i мовив, сам себе похвалюючи:

— Це добре!

А головне, в чому найбiльше виявилася його генiальнiсть, — це те, що вiн не поспiшав сотворити Критичний Розум. Адже критик одразу почав би вередувати: мовляв, i те зроблено не так, i це йому не до вподоби. Оте треба доробити, оте переробити… Навiть слова, мовленi Творцем, пiддав би сумнiву. Примiром, зауважив би, що пiсля дегустацiу плодiв слiд казати “Це смачно”, а не “Це добре”… Атож, якби Наймудрiшого зрадила iнтууцiя i вiн на свою голову мав би критика, то й досi не вийшов би з початковоу стадiу творiння, лишився б на вiки вiкiв недолугим початкiвцем. А так сказав сам собi: “Це добре!” — i край.

Хiба не мудро?

А на четвертий день господь вирiшив запалити на небi свiтильники Сонце та Мiсяць. Ще й зiрки весело заяскрiли. Отак виникли день i нiч. Сонце освiтлюс земну твердь удень. Мiсяць iз зiрками — уночi.

Тут Левiафан вже вкотре не стримався i знову урвав мою святу оповiдку:

— Навiщо ж було’засвiчувати Сонце i Мiсяць, коли й так уже сяяло Свiтло? I куди воно подiлося?

Я навiть розсердився. Цей Левiафан своуми запитаннями робить з мене викiнченого дурня! А я ж оповiдаю йому точно за святим письмом, немов закоренiлий вiдмiнник. Та щось вiдповiсти цьому тюремному одоробалу таки треба. В’язневi псувати стосунки з наглядачем — нi до чого. Старець Авiмелех, бувало, ще й не так мене на iспитах катував…

— У тому-то, — хитро пояснив я, — й виявилася неперевершена кмiтливiсть Всевишнього. Якби хтось мiг тут щось второпати, то Наймудрiший не заслуговував би на звання Наймудрiшого. Яка ж це була б незреченна мудрiсть, якби кожен дурень мiг би до цього дотумкати? Утямив iстину?

— Ясно, що нiчого неясно, — погодився з моуми теологiчними доказами Левiафан. — Хвали свого бога далi.

20. УСЯКОт ТВАРI — ПО ПАРI

“Це був, найвiрогiднiше, кумедний парад. Навiть найбiльш вчений природознавець навряд чи наважився б стати в цьому випадку на мiсце Адама”.

Лео ТАКСIЛЬ.

— А на п’ятий день почав Всевишнiй творити усяке боже дихання: свиней, гадюк, шакалiв, удавiв, тхорiв, павукiв, жаб, клопiв, стерв’ятникiв, вовкiв, акул, блощиць, крокодилiв, комарiв, тигрiв, гадiв повзучих, лiтаючих i плаваючих… Усякоу тварi — по парi.

Подивився потiм на своу творiння — птахiв, риб, ссавцiв та гадiв, помилувався, запишався вiд власноу, нiчим не приборканоу фантазiу та й мовив:

— Це добре!

— А планктон вiн теж сотворив? — вже вкотре вклинцювався в мою розповiдь Левiафан.

— Само собою. Вiн усе живе того п’ятого дня сотворив. Тiльки вiн i сам тодi ще не знав, чи це планктон, чи гiпопотам. А може, кенгуру… Звiдкiля було йому знати? Адже нiяких назв для всього сущого ще не iснувало.

— А як же ми дiзналися?

— Першим до назв доп’яв Адам. Вiд нього й повелося…

— Адам, хто це?

— О, тут цiла iсторiя! Усi творiння не лише не мали назв, а й були нi на що не схожi. Аж тут Всевишньому закортiло самим собою милуватися. Але як? От вiн i порiшив: сотворю собi живий автопортрет за своум образом та подобою.

— I сотворив?

— Звiсно! Iнакше звiдки взялися б люди?

— Виходить, i ти — як господь-бог?

— Ще б пак!

— Чого ж тебе ув’язнили?

— А хiба я знаю?

— Ну й дiла!..

— Атож, дiла — мов сажа бiла.

— Тодi, Iоно, оповiдай про Адама далi.

— Добре, а ти слухай i не уривай, iнакше на розповiдь й п’ятнадцяти дiб не стане.

— Мовчу, як риба! — заприсягнувся по-морському Левiафан.

— Вранцi шостого дня взяв Всевишнiй добрячий кавалок бiло-рожевоу глини i заходився лiпити свiй скульптурний автопортрет. Погляне на себе у свiчадо ставка та й лiпить, погляне та й лiпить… Весь у гливчаку вимастився, але таки злiпив фiгуру. Дмухнув на неу, i вона ожила! Вийшов хлопець — хоч куди козак. I нарiк його Митець Адамом, щоб не задавався. А це могло статися, коли б вiн заресстрував новоствореного пiд власним прiзвищем. А так — не визнав за свого…

Отут i з’ясувалося, як i яке боже дихання називати. До того боговi не було з ким розмовляти. А тепер — стало! Але як розмовляти, коли нiяких назв не iснус? Могло ж вийти, як у пiсеньцi: “Дiд каже, що пшоно, баба каже — гречка…” Того ж дня Всевишнiй органiзував Адамовi грандiознi оглядини усього сущого. Адам давав усьому назви, а Всевишнiй запам’ятовував. I хто з них був вчитель, а хто учень, й понинi не добрати…

Адам дивився на нескiнченну череду рiзноу звiрини та птаства i вилущував слiвця, мов зернята з насiння:

— Пава, лев, пума, ара, вепр, орангутанг, коза, тур, диплодок, археоптерикс, горобець, лисиця, ворона, кицька, воша, носорог, собацюра…

Того дня Адам залюбки мiг зробити з мухи слона, а iз слона — муху. Усе залежало тiльки вiд того, як вiн назве.

А вiн тiльки витирав пiт з чола i невтомно шкварив добiрними назвами:

— Снiгур, дикобраз, шимпанзе, морж, iгуанодон, тиранозавр-рекс, боа-констрiктор, лiнивець…

Це була неймовiрно важка i виснажлива праця. Недарма Всевишнiй сьомий день оголосив Днем Спочинку.

Тiльки вiнцю творiння — Адамовi — було пiд силу впорати цей мовний калейдоскоп. Всевишнiй, напевне, заклав у його черепну коробку перший у свiтi електронний мозок. Звичайна людина за один день з цим вiдповiдальним завданням нiзащо б не впоралася. Нам у школi казали, що коли тiльки наземнi “божi дихання” звести докупи i щосекунди давати одну назву, то вистачило б на чотири мiсяцi безперервноу роботи. Без передиху! Без сну i спочинку! Адам же впорався за один неповний робочий день, та ще й охопив ресстрацiю численних мешканцiв пiдводного царства. Кiбер, та й годi!

В iсторiу людства це був перший свiтовий рекорд. А все чому? Бо творцем Адама був Найдосконалiший, Наймудрiший, Усевiдаючий Всезнайко, з яким Адамовi нема чого й рiвнятися. Подумати тiльки: Адам за один день лише дав назви усьому сущому, а Всевишнiй за один день усе те суще сотворив. Що важче? Було б дiло, а назва знайдеться! I рiвняти ух не можна! Досить згадати, що на його першу дитину. Кауна, пiшло аж дев’ять мiсяцiв творiння. Однак i того Кауна без Адамовоу помiчницi рви не було б…

Отак я воздав хвалу Отцю Небесному. Гадаю, Всевишньому сподобалося. Може, змилостивиться i випустить на волю достроково?

Про всяк випадок (як падати, то на м’яке!) вирiшив пiдлеститись i до мого наглядача.

— Пишайся, Левiафане! — солодко проспiвав я.

— Це б з чого? — здивувався той.

— Як з чого? Хоча б з того, що твiй родовiд давнiший вiд мого. Будь-який цар запишався б, якби дiзнався, що походить з черева твого пращура.

— Невже?

— Правду кажу. Усi вельможi рахуються помiж собою, чий родовiд давнiший.

— А хiба мiй рiд давнiший вiд твого?

— А ти що — не слухав? Адже пару твоух пращурiв Всевишнiй сотворив на п’ятий день, а моух — на шостий. Та й то — некомплектне…

21. ГОСТРЕ СЛОВЕЧКО КОЛЕ СЕРДЕЧКО

“Мужик поки ще темний, то й у бога вiрус, а навчиться — вiн i церкву забуде, а про батюшку — поминай як звали!”

Панас МИРНИЙ.

Уже настав третiй день мого ув’язнення, а про звiльнення й гадки нема. Ну, заждiть! Геракл втiк, i я — не з гiрших.

Ото пожував сухiврю з хлорели i повiв хитру мову:

— Всевишнiй i справдi мас свiтлий розум. А все чому? Бо посеред раю вiн завбачливо виростив для себе Древо Пiзнання. Плоди з нього вiн усть сам-один. Як тiльки чогось не знас, з’усть пiзнавальний плiд, i вже все йому вiдомо.

А всiм iншим пiд страхом Страшного суду мудро заборонив отi пiзнавальнi плоди жерти. Iнакше, примiром, мавпи з мавпочками вмить би оте дерево обнесли, i нинi б не люди володiли землею, а мавпи. Навiть Адамовi господь заборонив з того дерева куштувати. Щоб не вийшов з нього великий розумник. З дурнем завжди легше: вiн власноу думки не мас. Що дурневi не скажи, усьому повiрус на слово.

I жив Адам в раю у святому невiданнi. Мов викiнчений дикун. Не знав, темнота, навiть такоу дрiбницi: одягатися йому чи нi. Гасав по райських кущах голяком, як його Всевишнiй сотворив. Весь невмиваний, у синцях та подряпинах…

Одного разу покуштував Всевишнiй з Древа, i його вмить осяяла чергова iстина: усякоу тварi вiн сотворив по парi, а от Адама — некомплектне!

Явний недогляд!

От i напосiвся вiн на Адама, нiби той винен:

— Час тобi, хлопче, одружитися. А то вештасшся один, мов безпритульний. Треба, ой, треба тобi жiнку знайти!..

Адам слухас i в свосму дикому невiданнi нiчого не годен второпати. Тiльки лупас по-дурному очима.

Але на той час, певно, давно вже дощу не було. Глина, мабуть, так всохла, що порепалась. А хiба з сухоу глини щось злiпиш? Та вона у пальцях розсипасться на порох.

Але господь не розгубився, не позадкував перед тимчасовими труднощами, не зiрвав планових строкiв творiння внаслiдок несприятливих “об’сктивних причин”. Вiн не з таких! Його виробниче правило тверде: сказано зроблено.

Коли Адам спав, Найспритнiший так ловко висмикнув у хлопця ребро, нiби все життя на товкучках по кишенях спецiалiзувався. Адам нiчого й не помiтив, начеб оте ребро у нього було зайвим.

А Всевишнiй дмухнув на ребро i мовив:

— Хай буде жiнка!

I стала жiнка. Гарненька! На всiх iконах уу малюють блондинкою з блакитними очима. Томуто з того часу чоловiки надають перевагу бiлявим. А жiнки, знаючи про це, волосся фарбують. Щоб ввести дурнiв у оману та спокусу! Ну, це я так — мимохiдь вiдхилився

Коли Адам прокинувся, бачить — веде до нього Всевишнiй чарiвне створiння, з пшеничним волоссям аж до колiн. Зрозумiло, голе-голiсiньке. Про одяганку, хоч би благеньку, господь зовсiм не дбав…

— Ой-ой-ой! — полохливо зойкнув у свосму невiданнi повний невiглас Адам. — Нова звiрюка! — I щоб одразу покiнчити з ресстрацiсю, тицьнув у нову звiрюку пальцем, даючи воiстину придурочну назву: — Секс-Бомба!

— Що ти мелеш? — вперше скасував назву Всевишнiй. — Це твоя подружка, а не звiрюка. Iм’я уу нiжне, мов квiтка, — рва. Гарна дiвчина, правда? Вибирай — не вибирай, а кращоу зараз все одно не знайдеш.

I суворо додав:

— I щоб поганських слiв про неу я бiльше вiд тебе не чув!

— Слухаюсь, отче, — пiдкорився Адам i запитав: — А що я маю з нею робити?

— Тобi ще розтовкмачити, бовдуре?

— А то, — промимрив Адам.

— Ну, добре — поясню. Будеш ходити з нею в парi. Куди ти, туди й вона, як нитка за голкою. Ти — пiд кущик, i вона пiд кущиком до тебе пригорнеться…

— I оце все? — зрадiв Адам.

— Е, нi! Будеш про неу турбуватися, пiклуватися, годувати, в доброму тiлi тримати. Збагнув?

— Слухаюсь, отче, — похнюпився Адам. — Хай буде так!

А коли Всевишнiй пiшов, ясно всмiхаючись, Адам запитав рву:

— Слухай, “ти вмiсш по деревах лазити?

— Таж старий казав — краще у кущi, — грайливо вiдповiла рва, гiпнотизуючи Адама димчастою млосною блакиттю. Адамовi здалося, що вiн ось зараз — втопиться в уу бездонних, як небо, очах.

Моторошно стало хлопцевi. Як вiд того блакитного потопу врятуватися? I незчувся, як вже гойдався на макiвцi найвищого дерева, де й ховався в гущавинi до ночi. А рва цiлiсiнький день просидiла пiд деревом, аки вовк, що полюс на мисливця. Що вона iще робила? Та нiчого такого — пiсеньки мугикала, з квiточок вiночок сплела…

Отак ганяла рва Адама день у день по райських хащах, аж поки не надибала на богове Древо.

— Адаме, — нiжним голосочком спитала вона, — а чому ти жодного разу не видерся на це дерево? Дивись, якi на ньому гарнi плоди…

— Ти що, очманiла? — озвався з баобаба захеканий Адам.

— А що я поганого сказала?

— Заборонено— на нього лазити! Пiд страхом Страшного суду i неминучоу кари заборонено! I плоди з нього жерти — зась!

— Чому, Адаме? — мелодiйно джеркотiла рва.

— А я звiдки знаю? Що я, бог — усе знати? I взагалi вiдчепися од мене, бо — уй-богу — урветься у мене терпець! Як дам кокосовим горiхом!

— Ой, дай, Адамцю! Менi щось i справдi пити хочеться

Заскреготав Адам зубами, мов шинкар, коли у нього люди сидять i тiльки теревенять, а горiлки не замовляють, та й подався у хащi виконувати рвину примху. Бач, з лiсового джерельця не може напитися…

Ну, тут, як воно завжди бувас, тiльки чоловiк з очей, як до рви чемний Спокусник суне:

— Дозвольте з вами познайомитися. Мене звуть Змiсм.

— А мене рвою… Але я вас щось не бачила…

— I не дивно — моу володiння розташованi окремо вiд цього чудового райського куточка. Оце завiтав познайомитися.

— I що, не жалкусте? — лукаво примружилась рва.

— Жалкувати, що познайомився iз справжньою чарiвницею? Та ви що! Ви б тiльки поглянули на себе. Кращоу статури не знайти! А якi коси! А очi! Чаклунка, боже створiння! А ця довбня — ваш Адам — тiльки й знас що по деревах гасати. Таку кралю не цiнус… Я б для вас, моя крихiтко, влаштував би воiстину райське життя!..

— З милим рай i в куренi, — як могла, пручалася беззахисна рва, зовсiм-зовсiм оголена.

— Який курiнь? Де ви бачили той курiнь? Ваш бовдур не з вами у куренi, а з мавпочками на гiлляках раюс. Ех, менi б отакий скарб! Та я б!.. Та ви б!.. Та ми б удвох!.. Дозвольте, моя чарiвнице, почастувати вас оцим прекрасним плодом…

— А менi зараз Адам кокосового горiха принесе…

— Кокосового горiха… Та ще гнилого… Та ще по дорозi сiк сам висмокче… Та ще потiм вам отим гнилим кокосом усе життя докорятиме… А цей, дивiться, який соковитий!

— Адам сказав, що з цього дерева куштувати найсуворiше заборонено…

— Адам… Сказав… Заборонено… Та чи подумали ви: раптом вiн бреше? I що вiн взагалi знас, ваш темний неук Адам? I розум його не посвiтлiшас, поки нехтуватиме цими чудодiйними плодами. Бо плоди з цього дерева солодке джерело пiзнання. От покуштуйте i дiзнастеся, брешу я чи нi… Я правду кажу: заборонене — солодке…

— Ну, хiба шматочок, щоб вивести вас на чисту воду, — завагалася рва.

Спокусник одразу вклав у ручку рви заборонений плiд i у захватi аж сплеснув у долонi:

— Боже мiй, яка краса! Хоч картинку малюй “Дiвчина з яблуком”… Ну… Ну… Смiливiше, нiчого не бiйтеся… Нарештi, розумнице моя! А тепер скажiть, володарко моух мрiй, чи брехав я, коли присягався, що ви найчарiвнiша жiнка у свiтi?

— Нахабо! — у рви прорiзалася жiноча логiка.

Спокусник отетерiв вiд несподiванки.

— А що таке? — розгублено забелькотiв вiн. — А що я такого? Я ж тiльки хвалив…

— Хвалив! — гримнула рва. — Знущався, а не хвалив! Бач, йому порiвняти мене нема з ким… Ясно, нема! I не буде, поки я лишатимусь сдиною жiнкою на свiтi! На мосму мiсцi i горбата була б кращою!

— Ну, коли так, — розiзлився Змiй-Спокусник, — то вiднинi кожна жiнка люто страждатиме вiд того, що вона — не сдина!

22. ЯКУ ХТО МАр, ТАКУ Й ОБIЙМАр

“Чи не правда, вона досить кумедна, “свята” Бiблiя, коли читасш уу уважно?”

Лео ТАКСIЛЬ.

— Адамчику, ану злазь з дерева!

— Навiщо?

— Курiнь будувати.

— Який ще курiнь?

— Ну, як не курiнь, то хату.

— Яку ще хату?

— Ну, як не хату, то садиба не завадить.

— Та я навiть слiв таких не чув!

— Нiчого — я навчу…

— Адамцю, де ти цiлий день ноги б’сш? Хоч би дров нарубав…

— А навiщо?

— Щоб розкласти багаття…

— А багаття для чого?

— Для чого, для чого… Боже мiй, коли ти зрозумiсш? Щоб рибу засмажити — ось для чого! Смажена риба смачнiша.

— А ти звiдки знасш?

— Знаю, та й усе…

— А без багаття хiба не можна?

— Звiсно, можна! Якщо ти грубку складеш…

— Адаме, i не сором тобi цiлiсiнький день на пiдсоннi вилежуватись? Роботи в хатi нема, чи що?

— А що я маю робити?

— Ну, хоч би огiркiв набрав та насолив, грибiв поназбирав на засушку… Бо ж нiяких запасiв у хатi! Гiсть прийде, почастувати нiчим…

— Який ще гiсть?

— Та хоч би отой старець Всевишнiй…

— А ти звiдки знасш, що гiсть прийде?

— Як не прийде, то й самi з’умо…

— Адамчику, ти хоч би поглянув коли на мене…

— Ха! Нiби я тебе не бачив!

— Невже у всьому роздивився?

— Та не слiпий…

— Щось не помiтно, щоб ти був зрячий…

— Адамчику, котику, мур-мур-мур…

— Чого це ти? Чи не захворiла?

— Ну, Адамцю, не будь таким… Ну, приголуб свою рвоньку…

— Знасш, нiколи — роботи по горло.

— Якоу ще роботи? Вже сонце низенько, вже вечiр близенько…

— Нiчого, ще встигну городину зiбрати. Свiжих фруктiв та овочiв принесу. Сама казала: гiсть з’явиться — почастувати нiчим.

— Ой, ти, певно, зголоднiв, мiй милий? О, яка я неуважна! На, поласуй оцим…

— Як?! З отого дерева?! Пiд страхом неминучоу кари?!

— Яка кара? Нiчого не буде… Я куштувала… I нiчого такого…

— Коли ти ула?

— Та ще позавчора… Знасш, заборонене — дуже солодке… Та ти хоч надкуси на пробу…

— Ну, хiба що надкусити…

— Отак… Молодця!.. Ще, Адамчику, ще!.. Ну, то як? А тепер, мiй любий, поглянь на мене…

I впала полуда з очей Адамових:

— Ага, бачу, одне у тебе на думцi — голою спокусницею вихилятися… Хоч би листочком затулилася!

— Адамцю, а навiщо менi вiд тебе ховатися? Хiба ми — не пара?..

Той райський випадок дуже заплутаний. Свiдкiв — катма. Кожен оповiдас в мiру власноу розбещеностi.

Одне ясно: Всевишнiй був дуже задоволений, що примудрився так хитро втiлити свiй смiливий задум у життя. Вiн навiть освятив перше у свiтi ательс мод, в якому сам обiйняв дуже вiдповiдальну посаду першорядного майстра кравецькоу справи.

У святому писанiу прямо сказано:

“I зробив господь (бог) Адамовi та дружинi його одяги шкiрянi, i одягнув ух обох”.

I що б ти думав, Левiафане?

Шкiряний одяг досi не вийшов з моди!

23. ВИЙШОВ СУХИМ 13 ВОДИ

“I ось Iона знову на суходолi. Ще й зараз показують мiсце, де кит виплюнув пророка. Втiм, богослови не знають твердо, чи був Iона виригнутий, чи ж кит евакуював його з боку хвоста”.

Лео ТАКСIЛЬ.

Це я тiльки тут iсторiю грiхопадiння Адама i рви так фрагментарне виклав: щоб i дiти до шiстнадцяти рокiв могли прочитати. У святому письмi iнтимнi стосунки янголiв та людей розписанi з соромiцькою вiдвертiстю, без усякого благопристойного камуфляжу. Недарма в безбожному заокеанському царствi Жовтого Диявола в подарунок молодожонам видано “Порно-Бiблiю” з “оголеним” iлюстративним “матерiалом”. Хтозна, раптом молодята неписьменнi! То хоч з чудових малюнкiв доберуть, що й до чого та як… Вартiсть видання — ого-го!

Але навiщо менi було розбещувати Левiафана? Мiй наглядач — благородна й цнотлива тварюка. До того ж Левiафан виявився напрочуд уважним й допитливим слухачем. Недарма кажуть, що мозок морських ссавцiв нiчим не поступасться людському.

Наприклад, я оповiдаю, а вiн запитус:

— А який вiн на вигляд був?

— Хто? — не можу втямити я, уриваючи свою гладеньку оповiдку.

— Бiблiйний Змiй.

— рва прийняла його за людину. Змiй тодi ходив на двох ногах, а не плазував. Хвацько розмовляв, а не шипiв. А людей господь сотворив за своум образом та подобою. Вiдтак, с грунтовнi пiдстави припустити, що й Змiй-Спокусник був копiсю самого Всевишнього. Тiльки молодший… Зверни увагу. Левiафане: вiн i по раю вiльно вештався!

— А звiдки ж вiн узявся?

— Друже, вiд твоух запитань упрiти можна. Аж голова обертом йде! Звiдки узявся велемовний i премудрий Змiй, один господь знас, та нiчого про це не написав…

— А може, це вiн — Виконавець Наказiв господнiх? Сказав господь: “Хай буде Свiтло!” I стало свiтло… Як ти, Iоно, гадасш?

— Ой, краще помовч, Левiафане! А то й у тебе Всевишнiй вiдбере мову. I замовкнеш ти навiки, як нещасний бiблiйний Змiй… Кому потрiбнi зайвi теревенi?

— Так воно ж цiкаво…

— Йому, бачите, цiкаво! Ха! Та менi лише за те, що я слухав тебе, охальника дiянь господнiх, строк ув’язнення збiльшать на повну котушку! Замкни вуста — тьху! — утробу — i намотуй на вус, що чорним по бiлому писано. Ясно? Мовчки слухай!

— Та я слухаю…

Я собi далi оповiдаю, а вiн знову:

— А чому Всевишнiй одразу не вигнав з раю Адама i рву?

— Га? — тупо вигукнув я, силкуючись осмислити нове капосне запитання.

— Сам подумай, Iоно, — вперто розтовкмачус менi Левiафан, — то вiн молодят голубить i сам ум моднi строу шис, а то враз — виганяс! Навiщо було йому стiльки часу з ними воловодитись? Адже вирок ухвалено наперед! I судовоу справи порушувати нема потреби… Карай — та й усе!

Аж тут приходжу до тями i викручуюсь, як вуж на пательнi:

— А хто тобi сказав, що господь вигнав Адама з рвою за прелюбi дiяння?

— Так усi пастирi кажуть!

— Усi пастирi кажуть… Усi невiгласи брешуть! Як господь мiг виганяти ух за милi любощi? Адже вiн сам наказав: “Любiться i розмножуйтеся”. Второпав? А тi пастирi байдикують на заняттях з першооснов раювання, а потiм патякають, як викiнченi неуки. Чули дзвiн, та не знають, де вiн…

— А за що ж вигнав? — повертас на свос впертюх Левiафан.

Довелося натужити пам’ять i пригадати залiковий курс з допомiжних писань — апокрифiв, що не увiйшли до бiблiйного канону.

— Бо в раю було ще одне Древо, — притишеним голосом повiдомив я.

— Яке? — мов змовник, прошепотiв i Левiафан.

— Древо Життя! — наважився я прошелестiти безбарвним голосом.

— То й що з цього?

З усього було видно, що Левiафановi мос повiдомлення про Древо Життя в новинку. Довелося пояснити докладнiше:

— Хто покуштус плодiв з цього Древа, здобувас безсмертя. А рва вже добиралася до нього… Варто уй з Адамом було з’усти хоч по одному плоду, як вони поробилися б всемогутнiми, немов сам господь-бог! Навiть янголи вже не знали б, кому коритися. З тиранiчною владою Наймудрiшого було б покiнчено назавжди! I нiякого Потопу не було б! Та й iнших лих i знищень… Ось на цю безбожну диверсiю у раю i замiрявся штовхнути несвiдомих молодят хитромудрий мерзотник Змiй. Та господь вчасно викрив цю пiдступну змову приречених. Покарав усiх трьох! Особливо було непереливки Змiсвi… Та всю цю справу Всевишнiй розумно ховас в найсуворiшiй тасмницi. Навiщо бентежити своух рабiв нездiйсненними надiями й мрiями?

Коротко кажучи, оповiдалося про Адама та рву довго.

Розповiдаю Левiафановi, а сам пильно стежу, як вiн реагус. На початку оповiдки (в уу славословнiй частинi) мiй кит байдуже жував планктон. Та потiм його зачепило. На фривольний гачок. Щодалi — гачок мiцнiше впинався. Левiафан навiть забув жувати. А потiм так заслухався, що аж пащу роззявив.

Отут я й спостерiг, що Левiафан, захоплений бiблiйними басчками, втратив усяку пильнiсть, що нiяк не личить нi в’язницi, анi наглядачевi. Вiн навiть за курсом не стежив. Потроху лiнивi хвилi прибили його аж до берега.

А я iнтригуючим гласом кажу:

— Як дiзнався про Древо господь…

Та й стрiмголов кинувся через роззявлену китову пельку на берег.

— Ти куди? — запiзнiло сполошився Левiафан. — Тiкати? Ану, гайда назад в утробу!

— Нi, друже Левiафане, не буде цього. Прощавай!

Тодi вiн почав канючити, мов жебрак нещасний:

— Повернися, Iоно, коли справдi вважасш себе моум другом… Мене ж з роботи потурять… Скажуть: роззява… А в мене на шиу китиха чудо-юдо, малi китенята…

Ех, доведеться допомогти! Хоча б корисними в цiй ситуацiу порадами…

— Який же ти роззява. Левiафане? — примирливо кажу я. — Та хто й насмiлиться отаку нiсенiтницю верзти? Ти ж сам пречудове знасш, що все — в руцi божiй. Значить, на мою втечу його воля була. Але про яку це втечу я кажу? Це було звiльнення за божим промислом! Твiй хазяун Посейдон все одно до пуття не добере, що сталося. Адже свiдкiв нема! Окрiм того, нiхто й досi не подбав про те, щоб завести у твосму черевi канцелярiю з вхiдною i вихiдною документацiсю. Отже, виходить, що ти — непiдзвiтна адмiнiстративна одиниця.

— Так-то воно так, але…

— Нiяких “але”. Левiафане! Забудь про тi лихi “але” i нiколи не згадуй! Пам’ятай: за вiдсутнiстю канцелярськоу документацiу тобi мусять вiрити на слово. Що скажеш, те й вiдповiдатиме iстинi! А ще с один бюрократичний прийом, що б’с начальство наповал!

— Який це, Iоно? — схопився Левiафан на мiй натяк, мов потопаючий за соломинку.

— А ось який: коли постанеш перед грiзними очима Посейдона, наберися нахабства i одразу премiю проси!

— А за що?

— Ну, це ясно: за понаднормову трудову вахту по утриманню особливо небезпечного злочинця. Тодi Посейдон буде думати не про мене — втiк я чи не втiк, а про премiю — давати уу тобi чи не давати… Ну, бувай живий-здоровий! А менi в дорогу час!

— Бувай, арештанте! — вже веселiше вiдгукнувся Левiафан. — Ну, й хитрун же ти, Iоно! Але послухай-но i мосу поради. Iди, хлопче, в Нiневiю i не барися. Якщо, звiсно, не хочеш бути ув’язненим ще й у черевi Бегемота…

24. НЕМА ВОЛI Й НА ЗАЯЧИЙ СКIК

“Швидко йти — бiду знайдеш.

Помалу йти — бiда тебе знайде”.

З народноу сатири.

Стою на високому пагорбi i милуюся згори пречудовим мiстом, яке спорудив легендарний цар Нiн, а прикрасила уславлена цариця Семирамiда. Серед пишних зелених садiв височать бiлi палаци. Вздовж його берегiв лине широка рiка Тiгр. Тихо струменiють, зблискуючи в сонячних променях, прозорi води. Човник рибалки пливе. Вдалинi вiтрило корабля пломенiс. Краса!

Отак укляк на пагорбi i милуюся.

Аж гульк — з обох бокiв бiля мене стовбичать ще двос. Один, красунчик у вишуканому хiтонi, недбало пальмовою вiттю помахус. Другий, барчистий гевал — з шиу до п’ят обвiшаний вiйськовими вiдзнаками, зловiсно мечем побрязкус.

Невже я вскочив у нову халепу?

А наувний, мов дитина. Левiафан обiцяв лише Бегемота. Та чого iншого можна чекати вiд простого морського трударя-добряги? Левiафан тiльки зовнi — чудисько. А цi двос…

— Як. ти гадасш, Михайле, — лiниво цiдить красунчик, — порозумнiшав у черевi китовому наш молоденький непослух чи й досi дурiс?

— То твос штукарство, Гавриле, тобi й знати, — знехотя бурчить обтяжений м’язами гевал. — А моя метода проста: казанком по мордi — i край! Такому — слово, вiн тобi — сто. А коли даси казанком по мордi, одразу — повне взасморозумiння.

— Це ти серйозно?

— Цiлком! Казанок, особливо чавунний, дохiдливий i переконливий аргумент, що не потребус жодних дискусiй.

— Цiкаве спостереження…

Отак балакають помiж собою, нiби мене й на спомин нема. А я мiж ними нi в сих нi в тих….

У кожного на раменах, мов генеральськi еполети, лежать маленькi золотi крильця. Чував я, нiби у небожителiв завжди так: чим вищий сан, тим менш обтяжують плечi крила. У архангелiв, примiром, це просто легесенька iсрархiчна ознака — ум небесних бриляк не тягати. А величезнi вантажнi крила — то у рядових янголiв-чорноробiв.

Хто ж цi двос?

— Казанком по мордi, кажеш? — замрiяно помахус вiттю милосердя гарненький до огиди красунчик.

— Авжеж, Гаврило. Але можна й чоботом пiд дих. А то й кулацюрами ребра полоскотати.

— Цiкавi пропозицiу, — знову лiниво мимрить потворно-гарний красень.

Боже мiй! Невже?..

Невже це перший порадник Всевишнього архангел Гавриул i верховний душогуб архистратиг Михаул? Схоже на те…

Ну, коли так, то нiякi словеса менi не допоможуть. Тiльки повна, безмежна й мовчазна покора. Iнакше цей нiжний красунчик мене двома пальчиками придушить.

Я бебехнувся на колiна, молитовне склав долонi i звiв очi до неба з нiмим благанням.

— Молодця! — янгольським голосом схвалив моу капiтуляцiйнi дiу архангел Гавриул.

— Ага! — присднався до нього архистратиг Михаул. — Тепер i чоботом йому по мордi зручно дати…

Чоботи архистратига були з мiцними чотирикутними носаками, окутими бронзою. Таким чоботам — зносу нема. Скiльки б небесний головнокомандувач не човгав ними по мордах, пиках та фiзiях.

— Чому ж ти не послухався, Iоно? — слейним голосочком запитав Гаврило. — Тобi ж випала найвища честь: пророкувати iм’ям Всевишнього.

— Дозвольте поясню! — змолився я.

— Тiльки коротко, — попередив гевал Михайло. — А то…

— Знаю: по мордi!

— Ти диви! — розчулився архистратиг. — Ну, давай, кажи, що масш збрехати.

— Вашi Свiтлостi! В усьому винен старий пень Авiмелех. Вiн сказав, щоб я пiшов пророкувати кiнець Нiневiу, та не сказав, вiд чого вона мас загинути. А це с грубим порушенням святоу iнструкцiу. Адже усяке пророцтво мусить бути конкретним, iнакше всi пророчi зусилля виявляться марними.

Я замовк i знову звiв очi до неба, не мiняючи молитовноу пози.

— Вмотивовано бреше, — оцiнив Гаврило.

— Як на дурня, то повiрить! — погодився Михайло, побрязкуючи лускою нагород.

— Що ж, Iоно, — провадив далi красунчик Гаврило, — я виправлю помилку Авiмелеха. Хоча б для того, щоб надалi ти не мав чим вiдбрiхуватись. Знай: ресстр покарань господнiх нiчим не обмежено. Кiнець мiста настане через сорок дiб з дня початку твоух пророкувань. Можливо, Нiневiю спопелять надпотужнi блискавки…

— Торох-торорох! — повiдомив кодову назву каральноу акцiу архистратиг Михайло.

— Або мiсто буде зруйновано астероудами, метеоритами, болiдами та iншими сфероудами…

— Вах-бах-бах! — пояснив головнокомандувач.

— Або його поглинуть води Тiгру купно з хлябами небесними…

— Буль-буль-буль! — уточнив стратиг.

— Може бути застосований комплексний метод покарань господнiх.

— Торох-торорох-бах-бах-бах-буль-буль-буль! — у захватi розтлумачив Михайло.

— Все уяснив,, Iоно?

— Як на духу! — гаряче запевнив я.

— Ну, тодi паняй з богом.

— А то — баняком по мордi!

25. ЯКА ПТАШКА, ТАКА Й ПIСНЯ

“Мало знайдеться людей, якi наважились би уголос висловити те, про що тасмно просять бога”.

Мiшель МОНТЕНЬ.

Господи, яке розкiшне мiсто ця Нiневiя!

Скрiзь стiльки принад i спокус, що хоч очi полою затуляй. Особливо коли в тебе, як у мене, в кишенях вiтер гуляс…

Того ж дня сiв i склав звiт-молiння на iм’я самого Всевишнього (той скнара Авiмелех — канюч у нього чи не канюч — все одно й ламаного шеляга не дасть):

“Наймудрiшому, Всемилостивому, Наймогутнiшому

пановi Всевишньому,

сдиному i неподiльному в трьох лицях!

Уклiнно доповiдаю: за наказом Вашоу Високостi прибув у всеозбросннi святих настанов та не менш святих iнструкцiй на короткочасне пророкування у мiсто Нiневiю.

Тут багато такого, чого я в життi не бачив, а вiдсутнiсть вiдповiдного досвiду збивас з пантелику i заважас плiдно пророкувати.

Скажiмо, на мiсцевому базарi продають жовтi i зеленi кулi, що свосю формою й габаритами нагадують м’ячi. Якщо розрiзати жовту кулю, вона всерединi жовта. А якщо розрiзати зелену кулю, то вона чомусь всерединi яскраво-червона. Мiсцевi грiшники купують цi устiвнi кулi (i жовтi, i зеленi), рiжуть ух на скибки i привселюдно ними запихаються, аж слина та сiк з ротiв тече. Кажуть, смачно. Не знаю — не пробував. Пришлiть грошi попробую.

I ще тут у крамницях продають пляшки, на яких зiрки намальованi. Найменша кiлькiсть зiрок — три. Чим бiльше зiрок, тим пляшка дорожча. Мене аж нуртус: а що воно таке? Мiсцевi грiшники купують цей зоряний напiй i кажуть, що вiдчувають вiд нього небесне блаженство. Не знаю — не пробував. Пришлiть грошi — попробую. А ще тут на березi рiки Тiгр с так званий пляж, а точнiше — звалище оголеноу людськоу плотi. I на тому пляжi винiжують своу принади мiсцевi грiшницi (геть усi — босi i, можна смiливо казати, голi). Кажуть, дуже апетитнi. Не знаю — не пробував. Пришлiть придатнi на це дiло пiдйомнi — попробую.

Ще раз уклiнно нагадую: тiльки грунтовне вивчення життя дасть менi реальну змогу з успiхом впливати на оточення.

Ваш смиренний слуга, раб божий

пророк Iона”.

Тiсу ж ночi отримав термiнову блискавку:

“Вельмишановний отче Iоно!

Масмо велику присмнiсть нагадати: Вам уже твердо обiцяю дати казанком (баняком) по мордi. Однак ми й досi вважасмо, що Вашi домагання дещо передчаснi.

Приймiть найкращi нашi побажання.

Херувим (пiдпис нерозбiрливий)”.

Ну, от — масш!

Та чого дивуватись?

Так нас i в пророчiй школi навчали: бог i слуги його все беруть, та назад не вiддають.

26. УСЕ — БОЖЕ, ТIЛЬКИ ГРIХИ НАШI

“Немас такого злочину, якого не вчинила б людина на догоду боговi i заради вмилостивлення небесного владики”.

Поль ГОЛЬБАХ.

Менi лишалося одне — почати пророкувати.

Чим швидше я позбудуся Нiневiу, тим швидше матиму нове, бiльш пристойне призначення.

Та от бiда — сам процес пророкування мене анiтрохи не надихав, не викликав i найменшого ентузiазму. Гнiтили спогади з дуже недавнього минулого. Звiсно, за борт мене тут не кинуть, бо нема вiдповiдних природних умов: рiчка — не море. Але мiсцевi лиходiу цiлком можуть вдатися до привселюдного побиття камiнням. Або чемно запросити:

— Просимо пана пророка до гiлляки!..

До того ж провiщати кiнець мiста доводилося всупереч настановам iнструкцiу. У Нiневiу давно вже не лютувала холера, не косила людей чума, i нiхто з грiшникiв не голодував. Один я пестився. Я так схуднув, що в моу штани влiзло б два Iони. Сили моу так пiдупали, що ух ледве вистачило на те, щоб видряпатися на бочку посеред базару.

Я глянув довкола, i з очей моух мимоволi покотилися гiркi сльози. Бо я побачив: скрiзь грiшники обжираються запашними баранячими шашликами, запивають соковитi шматури м’яса прохолодними напоями, хрумтять редискою, молодим часничком, огiрками та помiдорами, з хрускотом встромляють гострi леза в смугастi боки кавунiв.

А над базаром лунас спокуслива реклама:

— Кому моркви? Кому бурячкiв на борщ?

— Бублик — за п’ятак, дiрка — за так!

— Iдеш до куми, коли нема кума, купи у мене рахат-лукуму!

Я проковтнув сухий клубок, що захряс у мене в горлi, i вiдчайдушне возопiяв:

— Грiшники та грiшницi! Ще сорок днiв, i Нiневiю буде зруйновано!

Мертва тиша впала на гомiнкий за хвилину перед тим базар. Усi очi втупились в мене. Навiть удаванi слiпi, що завжди по риночках побираються, повернули до мене голови i розплющили повiки. У повiтрi запахло грозою.

“Зараз вiзьмуться за каменюки”, — подумав я.

— Люди! — намагаючись врятувати свою плоть вiд катування, заголосив я. — Iстинно кажу: через сорок днiв бути тут пусту! — я проковтнув солонi сльози. — Я про кiнець мiста точно знаю! Ось, дивiться, у мене до вас командировочне посвiдчення, видане богом-батьком, пiдписане богом-сином i засвiдчене богом-духом святим! Термiн вiдрядження — тридцять дев’ять дiб. Бо на сороковий день вогонь небесний впаде на вашi голови! Торох-торорох!..

Усi завмерли. Забутi шашлики смердiли горiлим. Кавуни падали з онiмiлих рук i репались на брукiвцi. Нiжки каплунiв стирчали з масних ротiв.

Хвала тобi господи, злякалися!

Бiльшого ефекту я б не досяг, коли б навiть ще й грiм вдарив з ясного неба. А все чому? Бо жителi мiста, на вiдмiну од морських розбишак, добре знають лихий норов Всевишнього — у церквах ух навчають божоу бiографiу. А в нiй що не сторiнка, то кара та й кара…

Що тут сталося!

Усi обступили мене, частують, мов найдорожчого гостя, i розпитують: та як, та що, та за вiщо? Переляку мого як не бувало. Я почував себе вiдмiнником на iспитових заняттях i охоче вiдповiдав:

— Так от (хай хтось змотасться у шинок по бутерброд з iкоркою), великий грiх ви взяли на душу, бо надмiру розбагатiли. А звiдки ваше багатство? Вiд бога! Усе, що масте, — все боже. А от грiхи — вашi! (Дайте оту сулiю з бiлим — у горлi пересохло). I не знасте ви того, що у пеклi чорти давно вже на вас вила гострять, готуючись до масового прийому… Знову ж таки, не тiсю рукою усте. Треба лiвою, як у кращих домах Фiладельфiу та Александрiу, а ви — правою! Явний злочин i грiховний непорядок!

— Що ж нам робити, святий отче? — уже скиглять.

— Звiсно — рятуватися, поки с час. (У когось с пляшка з червоним?) Смиренним каяттям i доброхотними подаяннями ще можна заслужити вiчне блаженство на Сьомому Небi. Оплату вiльних мiсць приймаю наперед i тiльки готiвкою. Само собою, пiд розписку з гарантiсю. (Ще одного шашличка пiд “Перлину пустелi” з’усти, чи що?) Ух, добре пiшла!

За годину бочка з-пiд оселедцiв аж кректала вiд подаянь. Я хитався вiд утоми. Однак пiшов ще до шинку — п’яниць лякати.

— Грiшники! — грiзно повiдомив. — Ще сорок днiв, i ви пекельноу смоли нап’стеся!

Знову: та як, та що, та за вiщо? Я охоче i до ладу, з усiма подробицями ум розтлумачив, не забуваючи сумлiнно дегустувати зорянi напоу.

Аж тут згадав про бiдолашних грiшниць, що у повному невiданнi голi i босi винiжуються на березi Тiгру. Одразу ж кинувся наставляти ух на путь iстинну, залишивши пiд наглядом шинкаря бочку з-пiд пива з накиданим туди злотом та срiблом.

— Грiшницi! — гримнув я на безсоромних спокусниць з усiсю можливою суворiстю. — Ще сорок днiв, i вас саджатимуть голяком на розпеченi пательнi!

Ну, ясно — пiшли ойки, айки, охи, ахи… Я ум теж натхненно пояснив, як свою безсмертну душу порятувати. Та ще обрав тридцять дев’ять дiв найапетитнiших (з тих, що найдорожчi), щоб вони мали повну змогу поплакатися в пастирських обiймах в персональному порядку. Прийом, зрозумiло, у нiчну пору, бо вдень я по горло зайнятий. Звiсно, на пляжi лишив ящик з-пiд морозива, вщерть засипаний жiночими прикрасами.

Уже надвечiр, коли ледве тримався на ногах вiд трудiв праведних, доп’явся до царського палацу.

— Царю! — суворо сказав нещасному помазанику божому. — Ще сорок днiв, i прийде кiнець твому царюванню! Виймай казну, а гординю свою здай у ломбард! Якщо вiзьмуть уу пiд заставу…

27. ГУЛЯЙ, КУРКО, ПО БОРЩУ, ПОКИ ДРУГУ ПРИТАЩУ!

“Ходив рак сiм рокiв по воду та прийшов додому. Полiз через порiг, розлив воду та й каже:

— Отак чорт бере скору роботу!”

З народного гумору.

Усе йшло як по писаному. Любо й дорого подивитися. Вiзьмемо тутешнього царя-батюшку. До того перепудився божий помазаник, що наказ видав на предмет спокутування грiхiв:

“Щоб нi люди, нi корови, нi вiвцi, нi свинi нiчого не ули, не випасалися i води не пили. Т щоб одяглися у руб’я та власяницi городяни i тварини ухнi, i крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний з них одвернувся вiд злоу путi свосу i вiд насильств рук своух”.

Я цей наказ навмисно переписав, щоб вiн потрапив до святого письма. Всохлий до спинного мозку Авiмелех все одно нiчого не добере, а людинi з розумом, коли вона вiзьме до рук Бiблiю, буде потiха. Це ж треба — цар не вiдрiзняв людей вiд худоби! Городяни у нього випасалися, а тварини вешталися у руб’у та власяницях!

Отак вопiяли вони згiдно Його Величностi наказу (особливо добре це виходило у негодованоу i неповноу худоби), а я спокiйно й дiловито оббирав мiсто.

Надвечiр тридцять дев’ятого дня вийшов я з караваном верблюдiв (як одногорбих, так i двогорбих), тяжко навантажених “доброхотними подаяннями”, за врата приреченого вертограда. Зупинився на тому ж високому пагорбi, з якого милувався мiстом разом з небесними сановниками Гаврилом та Михайлом. Звiдси я в усiх подробицях побачу, як Всевишнiй спопелятиме це наскрiзь прогниле, морально занепаде, розбещене достатком грiховне кубло.

Наступного дня я пiднявся разом з сонечком, щоб не прогавити унiкального видовиська. Це ж треба: було живе мiсто i нараз — воно вже мертве! Сiв зручнiше i чекаю. Сонце пiднiмасться все вище та вище, а мiсто як стояло, так i стоуть. У небi — анi хмаринки.

“Що ж це таке? — дивуюся. — Чому затримка? Чи, може, вирiшено нищити Нiневiю не блискавками, а небесними бриляками? Адже коли нема дощу, то й Потоп вiдпадас…”

А сонце вже пiвнеба обiйшло. Пече так, що пiсок аж п’яти пiдсмажус. Огорнув мене неспокiй. Згадав я господа нашого. Правильно старi люди кажуть: як тривога, то — до бога.

— Господи! — чемно змолився я. — Чи не переплутав хтось у канцелярiу? Великий боже, адже слiд грiшникiв, що правою рукою жеруть, спопеляти, а не вiрного раба твого!

I що б ви думали? Враз з-пiд землi вирiс райський кущ з напрочуд густим, непробивним для сонячних променiв листям!

Всевишнiй почув, знацця, мос молiння i сотворив чергове чудо. То нероби з божоу канцелярiу тобi нiчого, окрiм казанка (баняка), не дадуть. Розлiгся я в присмному затiнку, покурюю “Фiмiам” i далi покарання чекаю. А його все нема та й нема.

— Господи! — знову звернувся я до небес. — Покарай цих грiшникiв, бо ж мене брехуном ославлять. Пропаде моя пророцька репутацiя!

I що б ви думали?? Сам Всевишнiй по воздусях на мiй пагорб десантус!

Я, звiсно, стаю, як воно i годиться, навкарачки, а лобом старанно товчу пилюгу.

— Чого ти зажурився, Iоно?

— Та як менi не журитися, Ваша Високiсть? Обiцяв я нiневiйцям на сьогоднi розкiшне покарання з громом та блискавками, а його нема. Виходить, я не пророк в очах ухнiх, а жалюгiдне базарне брехло.

— Не журися, Iоно, — заспокоюс мене Всевишнiй. — Сам подумай: навiщо менi зараз карати Нiневiю, коли ти уу сам упорав?

— Як так? — вразився я.

— А отак: обiбрав пiд заставу покарання до нитки усiх жителiв i лишив ух у самому руб’у та власяницях. Хай вони знову в грiх розкошiв погрузнуть, тодi й скарасмо. Я кажу тобi: Нiневiя буде спопелена так, що рештки мiста майбутнi археологи довгенько шукатимуть…

I гукнув я улюбленими словами наймудрiшого господа нашого:

— Це добре!

I востаннс пролив Всевишнiй бальзам на мою зранену марнославством душу:

— Ти перший довiв, Iоно, що святе слово — воiстину золото. Жоден пророк досi не спромiгся такого економiчного дива! I твiй праведний подвиг, Iоно, назавжди лишиться нетлiнним зразком для всiх святих отцiв церкви.

Зросила зречена мудрiсть господня думки моу, i я гукнув, множачи глас свiй на всi сторони свiту:

— Хвала тобi, господи!

Тут рукопис бiблiйного пророка Iони уривасться. Тому ми й досi не знасмо, за якi його заслуги один з небесних поверхiв названо Iони Сферою. По цьому “тихому” жартi ми й поставимо крапку.

Джерело: ukrlib.com.ua