Пропонуємо неопубліковані вірші Михайла Клименка з поетичних
блокнотів, які поет вів упродовж кількох десятиліть. В архіві М. Клименка – 90
блокнотів (щороку до п’яти-шести грубих зшитків), кожен з яких засвідчує: поет
писав щодня, з-під його пера з’являлися численні хокку, рубаї, танка. У цій
добірці подаємо частину віршів із блокнотів 1955, 1964, 1970, 1972 рр.
ВИ ЧУЄТЕ?
Ви чуєте? Ви чуєте – всі хто живий
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
сьогодні в цю хвилину,
Чуєте? Десь там над річкою,
де полощеться полотно туману,
Де на вербі сидять зелені ластівки
перших листочків,
Ви чуєте? Співає соловей. Ні не співає!
Це слово немічне й безсиле,
Щоб передати багатий зміст того,
що діється. Соловей там таке виробляє
Такі несподівані коління викидає
на всіх ладах, такі трелі ллє,
Що просто чудо! Я слухаю
і тривожусь за цю ніч.
Вона буде такою довгою,
як дорога через Атлантичний океан.
Ніч безсоння, ніч шукання, ніч очікування
якогось неймовірно-великого щастя.
4.10.1955
ПРОЛІСОК
Що проліскові ждати тепла?
Хай конвалія жде і фіалка.
Він не боїться холоду –
чоловічого ж мужнього роду,
Пригріло сонце, побігли струмки
з підгірка кудись до низини
І він почув, що зітхає земля,
їй не хочеться бути самотньою,
Вона ж молодою мусить зустріти квітень:
прибратися у трави й цвіт
Багата вона, не сирітського роду –
вбереться, ще й не впізнаєш.
Пролісок листя розсунув, на землю пригріту ступив,
потягнувся, як хлопчик в постелі опісля сну
І задивився вгору, наче вперше побачив блакить.
4.10.1955
ВЕРЕСОВІ ГРИБИ
Втомлений сідаю на вересовий килим,
Дивлюсь на гриби, що лежать у коробі – їх мало!
Не вмію шукати, і заздрість хороша проймає серце
До тих, хто ще вдосвіта встиг обійти пів лісу
Гриби забрали, і лише коріння
Біліє то тут, то там, як загублені клапті паперу
Ллється крізь сосни сонце.
Цвінькає тихо синиця.
Верес вбирає очі скромним бузковим цвітом
І на душі розлилася тиша така ж привітна,
Як і навколо мене в цьому осінньому лісі.
6.10.1955
ПЕРША ТРАВИЧКА
Перша травичка на лисині гори.
Ви бачите, там, де сонце ходить,
Де обережно залиша воно сліди
В проталинах крихкого льоду? –
Перші несмілі шильця з’явились,
Вони до сонця тягнуть рученята,
Їм тісно й боязко сидіть самотнім,
Весна їх розбудила: ну вставайте!
Ви перші вісники моєї влади.
Проколюйте мерщій промерзлий лід,
Зима відступить – вірте у слова ці.
Просурмить скоро
вітер перемогу нашу!
11.10.1955
***
Жінки поважні ходять по капусті,
Стинають голови – тихим хрустом.
Вони убік відкочуються, долі
Розгублюють хустки блідозелені,
Стоять безголові,
Стоять на грядці – ні в сих, ні в тих
Поговорили б – ніяк говорити!
Жаліється капуста, що так рано
На ешафот її ведуть. Собою
Не встигла й напишатися. Росла,
Ловила дощ у пригорщі широкі,
Пила із них. А нині хоч би що,
Ніхто й не думає за нею плакать,
Кладуть на віз, регочуться дівчата –
Вдоволені порою дозрівання.
11.10.1955
* * *
СТОРОЖ
У пасіці все літо прокуняв,
Дивись, тепер послали до кагатів.
Мовляв, наївся меду, то тепер
Померзни трохи в полі.
Та
байдуже!
Він де завгодно вже сторожував
Звикать навчивсь до всякої роботи
І – вухом не веде!
“Ну що ж, піду” –
Сказав, як викликали на правління
(Спочатку опирався і казав
Він бригадирові: -“ніяк не вийде!”)
Накинув довгополого плаща
На плечі, палку взяв дубову
Набрав кишеню повну тютюну,
Щоб не скучати, і пішов із дому.
Осіння стежка тихо завела
Його через озимі до картоплі.
Землянка відчинилася сама
І сирістю й самотністю війнула –
Ще необжита.
Вийняв сірника,
Коптилку засвітив і вніс соломи,
У грубці темній трохи пропалив
І темряву густу прогнав за двері,
А сам на дошках-нарах зручно сів
І пісеньку протяжно замугикав.
Сьогодні першу ніч він на посту,
Та хай спокійні будуть: голова
І дехто із дбайливого правління,
Що службу справно сторож понесе
Очей не сплющить – буде сновигати
По всім “об’єкту”
(Любить величать
Свою роботу терміном військовим).
Ніч зоряна стоятиме над ним
І метеори креслитимуть небо,
А він смалити буде вус рудий
Гарячим димом.
Може й кашлем…
Відлуння в тьму покотиться і згине
І так аж доти, поки вдалині
Не заспівають півні,
Поки поїзд
Не збудить ніч – на станції гукне,
Колеса лунко на мосту заграють
Затим невдовзі і почне сіріть
І стане так надворі синьо-синьо,
Що як поглянеш після каганця,
То ультрамарином світ здається,
А там і зміна скоро надійде,
Підводами приїдуть бульби брати –
На трудодні одержують.
Іван
Ще словом перекинеться з їздовим
І почвалає знову до села…
А скільки раз ще доведеться йти
Туди й назад – знайому стежку мірять?!
18.10.1955
***
Ти вишнею вийшла у сад
І на траві зупинилась,
Роздумуєш: може, назад
Вернутися, бо не простилась;
Кленок молодий – може я
Розсерджусь на вдачу примхливу
Кохана! Як серце буя,
То все йому в світі можливе.
Услід тобі листям шумлю,
Махаю привітно гілками
Й здається, що тепле “люблю”
Мені ти шепочеш листками…
Заквітчана, як молода,
Така ти зваблива здалека,
Що все в цю хвилину б віддав…
Іти, щоб і пружно і легко!
Та сили тієї нема,
Щоб вирватись, рушити з місця,
І тільки усього пройма
Неспокій – шепочеться листя…
12.1955
***
Спорожніли поля і городи
Склали в копи високі жита…
Й так чогось неймовірно шкода,
А чого – якби хто знав. –
Сам не знаю…
Дружив з колосками,
З добрим ранком завжди їх вітав,
Гладив ніжно їх вуса руками,
А тепер я над стерням став
І дивлюсь в синю далеч, дивлюся
Й сам не знаю, не знаю чого
Тихі сльози з очей моїх ллються:
Як порожньо, як сумно кругом…
12.1955
***
В зелено-юне вогнище березове
Я входжу навесні, мов на костер,
А деревце до себе те і те зове –
Зелені крила праліс розпростер.
Згоряю я прозоро і невидимо
Зеленим димом йду на небеса
І знаю, що довічно з ними житиму –
З деревами мій дух не погаса.
А вітер попіл на льоту підхоплює
Й розносить понад пралісом: «Живи!»
Цілий світ прозорістю затоплює
Як ніжно стрільним проростом трави.
04-05.1964
***
Сердито грім заговорив,
Упав за Топорище
І рвуться зграями вітри,
Кошлатять хмари, свищуть.
І лиш зозуля не змовка,
Кує в грозу на дубі,
А в небі вибуха вулкан –
І світ радіє згубі.
Сто блискавиць сковзнуло вниз,
Засторчилася в стовбур
З них кожна… А гривастий ліс
Збира в зелену торбу
І стріли зламані в борні,
І вибухи громові,
Що раптом тихо в вишині
Змовкають на півслові…
Все повне сили і снаги,
І свіжості… й веселка
Повисла плавністю дуги
Прекрасна і далека…
05.1970
***
Війне вітрець морозний
І вуха враз ошпарить.
Чи буде тепло – хто зна,
Зима – немов покара.
Сувора, зла, безсніжна
Лиш місяця краєчок
Продивлюється ніжно,
Як перемерзлий глечик.
18.01.1972
***
Усе весняніший, лункіший
Синиць веселий пересвист
І нижуться у строфи вірші,
Як пишеться щасливий лист.
Усе відчутніше у шумі
Весни вчувається хода
Й хоча дерева у задумі –
Буя в них сила молода!
– Озвуться скоро гострі брості,
Їх постріли озвучать ніч,
І спів синиць і бруньок постріл –
Як передмова нових стріч!
22.02.1972
***
Там, де була гуральня,
Дзюркоче джерело
І дні згадались давні –
Усе перебуло.
Сюди до водопою
Гонили ми лошат
І радістю скупою
Було це для хлоп’ят.
Зогнив старезний жолоб,
Копит уже не чуть.
І сковує не холод,
А смуток давню путь.
10-12.1972
***
Горить осінній барбарис
У лісі вересневому
І павутинням осінь скрізь
Там ловить його неводом…
Ще й горобина догора
Там пломінкими гронами
І цілу ніч стоїть зоря
Над хащами червоними.
10-12.1972
***
Там, де руду копали в лісі –
Лиш нори лисячі тепер.
І горобці ночують в стрісі
У лісника… Весь світ завмер.
Бреду із нетрів до галявин,
Тут розвидняється на мить
Грабняк на вроду нині славен –
Журливо на вітрах шумить.
10-12.1972
***
Дощипують ще лосі
Отаву між узлісь
А вже докучна осінь
Сліди лишила скрізь
Горять на вітрі клени
І граби – золоті,
І лиш сосняк зелений,
Як віра у житті.
10-12.1972
***
Вже забережні шепчуть
Вздовж пізніх берегів,
Немов уста старечі, –
Кленуть усіх богів.
Нема розради плесам,
Скує їх скоро лід,
Лиш глід довготелесий
Кривавий губить слід.
10-12.1972
***
У пралісі похмурім
Рябіє од беріз,
Неначе білим муром
Хтось дубняки обніс.
Не пролама їх вітер,
Метіль не замете.
Метляються в них віти,
Мов плетиво густе.
На тлі, на чорнокорім, –
Сліпуча білизна,
До неї дуже скоро
Прилине знов весна.
Пробудить синь прозору,
Покличе: золотіть.
То де ж ти, моя зоре,
Щоб разом пити цвіт?
10-12.1972
***
Виносять на галяву
З гущавини сушняк
І вогнища заграва
Тріщить, як переляк.
Сичать сирі поліна
В нім сотнями гадюк
І над лісами лине
Морозний перегук,
Де радісна прочистка
Пройшла – світліша ліс
І повисає хистко
На глиці низка сліз…
11-12.1972