Це інше життя – молоде і страшне,
це інше життя – нам до нього звикати,
у цьому житті упізнають мене
по слову терпкому й блискучих дукатах.
Це інше життя – палахкий алкоголь,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
що з серця зриває запони і гальма,
аби відшукало правічний пароль,
яким відчиняти чертог сповідальний…
ЩО?
Що з вами, дні,
що з
вами, дні,
що ви такі глухі й німотні,
що ви такі чужі й самотні –
лиш крик лишаєте в мені?
Лиш крик зболілий…
ним
труюсь!
а як стоптать-минуть – не знаю…
щось чую, але не встигаю,
щось бачу – та не дотягнусь.
Лечу між люди: як ви? де?
з яких криниць? яким відерцем?
навчіть, навчіть це дике серце
приймати, як належне, день.
З усім, що є, й не бунтувать
між кіл, що, може, і замкнулись…
навчіть усе, що відчахнулось,
покірно й тихо забувать.
А то не вміє, і рида,
і рветься, хоч навколо – стіни…
і див чека, що все, все змінять, –
і рине з-під льодів вода.
***
Коли вожді летять із п’єдесталів,
уже безсилі й нестрашні, юрба
круг них багаття заперечень палить,
кричить: ганьба!..
А між багать хтось м’яко походжає,
перед юрбою зводить власну гать
і п’єдестал найвищий вибирає.
щоб завтра стать.
***
Мета – фата-моргана?
Барикади
поливою полито – для віків.
Поняття честі і поняття зради
він у віночок традиційний сплів.
Та ще додав калини і барвінку,
щоб стиль національний був чіткіш…
Історія дописує сторінку,
немов старий поет – останній вірш.
Усе о’кей.
Минувся час ідилій,
і, замість духу золотих харизм,
в усім своїм потворному всесиллі
прийшов його величність – прагматизм.
***
Зимове поле подих затаїло,
немов душа моя…
Живе чи ні?
Женуть вітри по нім на конях білих,
і стогне обрій у далечині.
…Роки трудні, роки несамовиті –
прозріння від ілюзій, відкриття,
що погубились, обірвались ниті,
і ти, поете, – згублене дитя,
ти – викидень.
Твоя
безпутна мати
не захотіла зберегти твій сміх.
Вона молитись буде і ридати,
та то – пізніш, коли збагне свій гріх…
А зараз ти, забутий і задублий,
свою любов рятуєш від копит, –
це знов, це знов її беруть на спит
і ждуть, що обпечеш прокльоном губи…
ФАНТОМНИЙ БІЛЬ
1
Народ – це щось таке непоясниме:
Богдан, Іван, Петро, Микола, Клим…
Наталка, Ганя, Мотря, Катерина…
Окремо – ось…
А разом – наче дим.
Двори, городи, долі – всякі-всякі –
переплелися в жмутах вогняних,
і де вони, ті потаємні знаки,
що нас єднають на шляхах земних
і на небесних – ув одну спільноту,
в одне зернятко – із чуттям одним
зорі-Вітчизни – Божого оплоту –
й історії, де шлях неісходим?..
Ті знаки – Слово, наша Матір-Мова:
осердя душ і духу небеса,
надій вкраїнських пісня колискова
і заповітів палахкий пульсар.
Вона збирає нас в одне єдине
по всіх віках і по усіх світах.
Допоки мова є – народ не гине,
а воскресає, наче
Фенікс-птах.
2
На стінах біленької хати,
обнявши крильми всенький світ,
летять і летять дивні птахи – питати,
чи викосив житечко рід.
Чи вдався хліб? Виросли діти?
Вже, може, й весіллю пора?
Летять і летять птахи ті – відбіліти
на чорній труні – із двора…
А потім крильми хрест обняти
і слухати, як з далини
доносять вітри золоті перекати,
і пахнуть євшаном вони.
3
Ой на горі штири воли,
мальовані ярма.
Заплати мі, козаченьку,
що ня любив дарма…
Народна пісня
Це не воли, не круторогі,–
це скам’яніла самота;
бач, не дотовпилась до Бога –
і мохом чорним оброста.
Це – заповідь, яку згубили
десь у базарній суєті.
Над нею ангел однокрилий
рече апокрифи святі.
Це – продана за безцінь віра,
те розмальоване ярмо:
нам шию тре, здирає шкіру,
а ми, як прапор, – несемо…
***
Нема пуття ні людям, ні землі,
немовби світ стає вже антисвітом.
На тлі помпезних фраз – діла малі,
і холодами вишмагане літо.
І вже не спів пташок, а дзвін монет,
і хижі плями – де були обличчя.
Пиши, поете, свій автопортрет
не із плачів, а з молитов і кличів.
Сентиментальних слів гірка роса, –
ми з романтизму виросли. Ми – інші:
по-ко-ше-ні. Вся у крові коса.
Ховають голос криці наші вірші.
І ранять світ. І раняться самі.
Та у сумних очах аборигена
його життя невитравлений зміст:
повстання траєкторія вогненна.
ЗАСТЕРЕЖНИЙ ЗНАК
На межах перекошених світів,
глибини туги виваживши серцем,
зірвати пута гетьман захотів…
Летять крізь нашу пам’ять води Сейму,
страшні плоти із трупами несуть,
і стогне берег, і здійма прокляття…
Та посилає Бог живу росу,
щоб окропила рани й чорне шмаття
душ наших.
І згасає-тихне
гнів,
дощі змивають дикий слід заброди…
І тільки дивним страхом в снах синів –
оті плоти і ті криваві води.
Горять хрести на банях золотих,
чаркують з балалайками бандури, –
та проступає з тиші-ясноти
знак застережний:
НЕ ЗАБУДЬ!.. БАТУРИН!!!
***
І не раз мене в груди била,
в саме серце, мов долото,
розділяюча, груба сила:
ти – із ким?
а з тобою – хто?
На відшибах, в кротячих норах,
де гармонія рівноваг,
реготав хтось – чи друг, чи ворог? –
із моїх сліз, моїх присяг.
І повчав: ми лише статисти,
обминаймо пекучу грань, –
хай рахує не жертви – зиски –
бухгалтерія протистоянь…
Я забула, кого любила,
крила максимі обтяла.
«Та все ж – з ким ти?» – питають крила.
«Хто з тобою?» – свистить стріла.
***
Розчахнутий світ, тільки небо вгорі.
А ніч вже наставила жала…
Вокзали, великі мої лікарі,
не раз ви мене рятували
від спогадів, дум, від образ і жалів,
а власне, – від себе самої.
Під стукіт коліс, під зітхання землі
творила я серцю примови.
Дивись, моє серце, на вихори доль,
на часу пекучі розломи.
Там служка сміється і плаче король,
там рани пече співчуття алкоголь
і крила обкушують гноми.
Дивись, моє серце, на ці острівці
зіщулених душ,
на обози
розкаянь, спокут, на ходячих мерців,
на пір’ячко біле в зомлілій руці
і блазнів огидливі пози…
Гойдався вагон і мигтіли зірки,
й летіли у ніч кілометри.
Мій біль розсівався, ставав неважким,
й гукала я знов: «Душе, де ти?
Ходімо додому, там діти самі,
лягли, певно, спати голодні?..»
…Вокзали, ніхто так, як ви, не умів
мене провести
понад краєм безодні.
ОСІННІ ЯМБИ
Осінні декорації – і серця меланхолія.
І літа бабиного блиск – над стигмами вітрин.
І ще така віддаленість від непогоди й холоду.
Летить Хрещатик, я лечу – і неба крепдешин
розгойдує, розвіює наркоз проблем фінансових;
каштан упав, розлущився, – який глибокий звук! –
аж світ притих, наметушившись і награвшись гаслами…
Нагнусь – ядро оголене візьму до теплих рук.
*
Рецепти осені – по голубому біле.
Багряні шатра – коми і тире.
Навшпиньки, тихо – в безгоміння тіла,
прорвавши часу кам’яне каре.
Ушістдесяте – і немовби вперше.
Лиш звуки вищі, тонше ниття барв.
Одчинить вікна присмирніла вежа,
подасть зірками всіяний буквар.
Читай рецепти – вариво варити.
Ще видно стежку між багряних шатр.
В гонитвах стогне світ несамовитий,
та кожен має осінь – має шанс.
…Аж молиться-дзвенить – по голубому біле.
З невидимих свічок стікає віск.
Навшпиньки, тихо – в безгоміння тіла, –
допоки ще виброджує заміс.
***
Така висока благодать
землі й дерев у білих шатах,
а поміж них – душа хрещата
і часу чорноока гать.
Перелетиш? Переболиш?
Переснуєш пекучі гони?
…І занімієш, дива повна:
яка божественна ця тиш.
З твого високого вікна
дерева – наче віщі птахи
окрай життя німої плахи,
що вбила пісню стремена.
Та раптом ця зимова біль
згойднула – й воскресила крила,
і знов душа заговорила
тим голосом, що ІЗВІДТІЛЬ.
І бачиш світ й життя своє –
не згарище і не руїну,
а древню, чисту полотнину,
що плащаницею стає.
ЖІНКА
Ця кобіта, пані, ця мадам,
вирва із п’янкими пелюстками,
білий шовк опісля чорних драм,
сила хвилі і невловність гами.
Це пахке розкрилля чересла,
жінка – спів крижини і горнила,
та, що буде, є і що була,
і що сміхом леза надщербила.
Жінка – злив небесних перегук,
жінка – лона спрагле голосіння, –
ліпить з тіста сподівань та мук
голуби на коровай весільний…
***
…Це минає епоха
рабинь…
П.Засенко
І знову – порубіжжя, знову – вересень,
і ми, либонь, мудріємо потроху…
Дівча з недорозвиненими персами
на роликах розгойдує епоху,
і смачно пиво п’є, і сигаретою
викурює із себе все жіноче…
Під ролики – дорога самозречено –
лягає, гнеться, ухкає, регоче.
Це та, що бальні сукні стерла гумкою
у зошиті шкільному, а натомість
на роликах епохою розгулює,
собі шукає пару між фантомів.
І від мадонни – тільки тінь вібруюча:
нарівні, вільна, вирвалась з полону…
Та дивним смутком ту ярінь отруює
приречене на непророслість лоно.
***
Чому мені ця жінка так болить?
Чому мені ця жінка – цвях в долоні?
А навздогінці – ревисько погоні,
і луни, обережні та солоні,
й холодна непроглядь обаполи.
Як видивитись німби золоті?
І як запам’ятати віщі знаки, –
коли цей зирк – бездомного собаки,
і два світи між нами – дві клоаки,
і вік, що, як вощана свічка, стік?..
***
«…І вкрав надію –
Андромеду».
О. Зуєвський
Загорнутися в чорну кирею –
і вже жодна стріла не заб’є…
Я так довго була нічиєю,
аж забула наймення своє.
Нічиєю. У праховій урні
золотий попілець догасав,
а я слухала зоряні сурми,
а я жити училася в трав.
У дзеркалах така була безвість,
а круг серця – такий марафон,
і гріховно гукав мене берег
палахкими вустами Сафо.
Та рілля у мені пахла медом,
і запліднювали солов’ї
молодильним зерном Андромеди
вогнеокі глибини її.
***
Це просто обірвалась нитка,
яка єднала дві душі,
і стало видко, стало видко
на склі печальні віражі.
А ти внизу – ідеш назавше,
а я за шторою – німа…
І це життя – уже не наше,
там наших голосів нема.
Нема ілюзій, мрій немає,
лишилась нагота терпінь,
і хтось єхидний
переймає
сльози закам’янілу тінь.
І зірка – на дрібненькі скалки…
Пустельно. Спить сурма і меч.
І тільки слово – вічний сталкер –
шукає між мерців – предтеч.
***
Сколихував серце прибій –
так лунко, й напористо, й гінко;
я бачила бога в тобі,
а ти в мені – просто жінку.
Співало шатро голубе
і сонце сідало за гребінь, –
я мала жадати тебе,
я мала не вміти без тебе.
І слухати кожен твій крок,
і кожне словечко любити,
збагненна й проста, мов лубок,
ось тільки у рамку – й прибити.
А ти в мені ріс, як шафран,
цілюща була твоя зелень;
а ти в мені був, як вулкан,
що зроджує гули підземні.
А ти в мені – вітром і сном,
і кличем із-над верховіття;
а ти в мені – срібним пером,
що завтрашнє пише століття.
А ти в мені, ти в мені, ти…
абеткою вічної тайни…
…Зостались печальні листи
про час, як вмирали титани.
***
Наберешся суєти,
наберешся біганини, –
а листочок золотий
ще не відає, що – гине…
І не все простила мста,
і не все збагнула мука…
Розпечатає вуста
колискова для онука.
***
По спіралі, по спіралі –
віку чорна креш.
Додаєш мені печалі,
жалю додаєш.
Не скажу: любов умерла;
не скажу: зима, –
але ті, найглибші, перли
я зберу сама.
І запам’ятаю: сонце,
ніжна хвиля рук…
Ти стоятимеш, як сонях,
на межі розлук.