ГОРОБЕЦЬ
(Поема)
І
Я в грозі. Круг мене злива…
Хмари, вітер і огні…
І печально, і щасливо
в ці хвилини жить мені.
Люди добрі, подивіться…
Що за штука, що за чудь.
Важко непманки синиці
у манто шумлять, ідуть.
Ось горобчик. Серце мліє…
В нього джимі золоті,
під крилом портфель чорніє
і пропелер у хвості.
Що для нього сум і горе
і непманія оця, —
крізь пенсне горять, як зорі,
чорні очі горобця.
Та життя у громі й леті
направля на інший тон
у червоному кашкеті
на посту кулик-мільтон.
Тому крикне, тому гляне,
тому паличкою хить.
У чоботях, при нагані,
наче лялька, він стоїть.
II
На півдні десь і рифи, й друзи,
і хтось комусь кричить: “Кінець.
А за столом у колі друзів
сидить редактор горобець.
Чого він тут, я й сам не знаю,
бо в голові йому теє…
Він чай спокійно попиває
і заїдає монпансьє.
Для нього ми — йолопи, свині,
ще азіятчина у нас…
Він був два роки у Берліні
і зна дві слові: вас іст дас.
О горобець… Ти всім немилий…
Це помилково в дні нові
оцю газету доручили
твоїй порожній голові.
Все місто — зави, поми, зами,
радянських баришень рої…
І заливаються сльозами
в пивних поети солов’ї…
III
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ідуть колони… Любі братця…
А поруч, гляньте, що за грець…
На закордонній самокатці
везе дитину горобець.
Іду дорогою сумною,
нема дорозі тій кінця…
І хочу вдарить я ногою
в чванливе пузо горобця.
[1926]
Джерело: