1
Його знову розбудили ластівки.
Вони про щось перемовлялися, вичепурювали гнізда, пурхали прямо в нього над головою.
Їм було з чого радіти, бо вони знали, що знову йде гожий день і поспішали зустріти його в польоті над зарошеними полями.
А він давно нікуди не поспішав.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Знехотя розплющив очі, побачив посріблене світанком вікно, почув з жолоба запах прив’ялої конюшини. Але їсти йому знову не хотілося, не хотілося і вставати. Він з важким придихом зітхнув і подумав, що сьогодні буде нестерпно довгий день.
Довгий, мов та безкінечна дорога його життя, якою він пройшов, тягнучи за собою осоружний віз.
Інші коні, мабуть, тепер заздрили йому. Хочеш — лежи в затишному холодочку, хочеш — шукай свіжу пашу, а хочеш — тюпай собі до річки. І ніхто на тебе не крикне, не заверне назад. Та він не втішався цією волею. Вона була йому байдужа, мовби тінь.
Поволеньки звівся на ноги, струснувся всім тілом, щоб прогнати з нього дрімоту, й пішов порожньою конюшнею до виходу, слухаючи, як незвично гулко бухкають його копита.
Всі коні були вже на роботі. Він знову проспав той час, коли їх виводили зі стайні, запрягали, прикрикуючи, і вони гриміли від конюшні возами в різні кінці села.
Він висунув голову в прочинену браму і зажмурив од сонця очі.
— Ну ж і спиш ти, Каштане, відсипаєшся за все життя,— почувся йому назустріч Степанів голос.
Кінь байдуже подивився в його обличчя і вийшов на подвір’я.
— А й правильно робиш. Спи, якщо спиться… Не ходи без діла… Бо все ходиш та принюхуєшся, начеб щось загубив, а знайти не можеш…
Похиливши голову, кінь слухав Степана і, здавалося, розумів, про що той говорить, випльовуючи слова з рота, як лушпиння. Аж здивувався тому Степан, навіть вузькими плеченятами стенув:
— Дивишся, як людина, начебто все розумієш… То йди вже, йди, Каштане, гуляй. Оце тільки твого й зосталося.
Кінь іще раз подивився Степанові в лице, мовби чекав, чи не скаже той щось знову, а потім повернувся й потюпачив з подвір’я.
Зігнутий і дочасно постарілий Степан-довго дивився йому вслід, чухав рідкочубу маківку і роздумливо примовляв:
— Ич, яким сумирним та плохим конягою став на старість… Старість, вона, брат, нікого на світі не милує. Перед нею всі рівні — і людина, і худоба… Старість, вона своє візьме, і нікуди ти од неї не заховаєшся.
Але Каштан уже забув буркотливого Степана, несучи запиленою вулицею спітніле тіло до річки і тихо радіючи майбутньому купанню.
Запливаючи в свіжу ранкову річку, він нараз відчував, що його важке й неповоротке тіло відмолоджується, задоволено фиркав у воду й зухвало іржав, а відтак довго наслуховував, чи не почується звідкілясь іржання у відповідь.
2
Каштан вичалапав з річки на берег і ліг на піску. Заплющив очі і слухав, як угрівається живіт, як приємно полоскотують краплі води, стікаючи з гриви на шию. Вже засинаючи, відчув пронизливий запах полину й чебрецю, що його приніс до річки сухий вітер з полів.
І приснився йому неоглядний степ, який виходить з обрію і заходить в обрій. А тим степом, сторожко нагостривши вуха, копитять низенькі прудконогі коники. А під ними зеленим полум’ям спалахують трави, і ряхтять, бризкають увсібіч, мов іскри, свіжі роси, і вже аж під самими хмарами відлунює гул кінських копит.
Коли раптом надбіг теплий літній дощ. Погасив спалахи трав і копитний гул. Стало тихо-тихо. Аж моторошно. Кудись за обрій щезли коні. Лишилися тільки він, мале лоша, і його мати. Вони стояли в теплім подощів’ї, і мати тепло фиркала йому у вухо. Йому стало лоскітно, і він прокинувся.
Намагався розплющити очі, але не міг, бо чиїсь обережні долоні затулили їх і хтось із гарячим віддихом шептав йому у вухо.
— Конику, вгадай хто я. Вгадай, конику…
Каштан норовливо крутнув головою і скинув ті руки з очей. Скосив око й побачив біля себе схожу на кульбабу хлоп’ячу голівку.
Він знову заплющив очі, щоб повернутися до недодивленого сну, але сон не повертався, в очах завирувала болісна темрява, і він знову їх розплющив. Лінькувато скинув погляд на хлопчака, що сидів навпочіпки й перебирав його гриву. Дивувався: звідки ця проява, а потім вирішив чекати, доки його знову знеможе сон. Він уже хотів зручніше вмостити голову на передні ноги, як хлопчина сказав:
— Давай знайомитися. Мене звати Славко. Я приїхав до бабусі на канікули…
Кінь мовчав, і хлопчина заговорив знову:
— Який же ти гарний! В тебе така чорна грива, а сам ти такий незвичний, ти на колір — як асфальт… Ти, я бачу, не звичайний кінь…
Каштан уже примирився з хлопчиком. Знову задрімав і крізь дрімоту слухав, як гуляють у нього на шиї теплі долоньки і звучить над вухом тоненький голос.
— Ти, мабуть, нащадок знаменитих тарпанів. Я про них усе в книжках вичитав. Он і на ногах у тебе такі смуги, як у тарпанів були. І грива сторчма стоїть. Чи знаєш ти, які горді тарпани були? Вони жили тільки на волі. Я тобі про них розкажу…
Той голосок його і приспав.
Каштанові знову снився розгінний степ, гул кінських копит і тривожний солодкий посвист вітру в молодій гриві.
3
На хлопчину й коня здивовано зглядалися розморені спекою дачники.
— І куди ті батьки дивляться,— сказав, одірвавши пляшку пива від рота, опасистий чоловік з потрійним підборіддям,— це ж тварина. Візьме ото й затопче дитину.
Він одкоркував нову пляшку, вицмулив її до дна, витер брудні патьоки на всіх своїх підборіддях і загукав:
— Ей ти, голубе, чи не скажеш нам, де ця конина взялася на пляжі?
— Ви мене питаєте?
— Таж не папу римського.
— А хіба коням тут бувати заборонено?
— Ти що, з мене сміятися надумав? Чого вас тепер у тій школі вчать?
— Я не сміюся, а запитую. Тут ніде не написано, що коням відвідувати пляж суворо заборонено…
— Недодивилися, того й не написано…
— А хіба це пляж? Це ж — не пляж!
— Ти, бачу, клепаний на язик, як циганське дитя на одне місце. І де такий взявся-уродився?
— Я приїхав з Києва.
— То й що? Ми теж приїхали…
— А хіба я що? Я нічого,— невпевнено сказав Славко.
— Отож-то,— сказав уже геть посоловілий дядько, якому тепер невсилки було згадати, з чого ж почалася розмова, тому він пом’якшав, але вирішив на всяк випадок приструнчити цього урвителя. А що Славко обов’язково урвитель — дядько чомусь анітрохи не сумнівався.— Ти мені дивися, туману в очі не напускай. І… щоб усе було з тобою в акураті. Пойняв?
— Атож,— з готовністю відказав Славко, щоб припинити незрозумілу балачку. Навіть і не перепитав, що ж саме повинно бути “в акураті”, бо скільки не силкувався, так і не збагнув чудернацьких дядькових слів.
Дядько підставив сонцю круглого, як глобус, живота й захропів на весь берег. Аж Каштан прокинувся і вуха нашорошив.
— Як тракторець під горою,— прокоментував те Славко й лукаво підморгнув Каштанові.— Нічого, йому своє, а нам своє, правда ж?
Кінь уважно подивився на нього і начеб задумався.
— Ех, якби ж ти говорити вмів,— раптом з жалем сказав Славко.
4
Батьки вже не сварили його за цю дивну дружбу з Каштаном. Побачивши тоді, як обіймав сонного коня біля річки, злякалися. Мати й досі не може відійти, як те згадає.
— Тебе не можна без нагляду кидати. Завжди знайдеш на свою голову пригоду. Уперше побачив коняку й давай з нею обійматися. А як хвицне?
— Не хвицне,— впевнено мовив Славко.
— Звідки ти знаєш?
— А так і знаю. Він, по-перше, дуже мирний і лагідний кінь, а по-друге, коні спереду ніколи не хвицаються.
— Подумати тільки: нещасне дитя асфальту побачило коня і не злякалося до нього підійти,— вкотре вже дивувалася мати.
— А чого б ото я лякався? Це ж кінь, а не тигр чи леопард, наприклад. Коні ж такі розумні!..
— Де тобі знати, які вони розумні?
— А я читав. Читав і про арабських скакунів, і про дончаків, і про коня Пржевальського, і про тарпанів. Ти, мамо, знаєш, наприклад, що таке квотерхос?
— То й що ж це таке? — зніяковіла мама.
— Це порода коней, виведених в американських штатах Кароліна і Віргінія. Їх ще називають ковбойськими кіньми. Перед нашим від’їздом у село по телевізору показували родео…
— Ти в нас коняча енциклопедія,— засміялася мама і махнула рукою: — Виховуй уже свого мустанга.
— Не мустанга, а тарпана.
— Хіба не все одно?
— Це різні речі,— авторитетно пояснив Славко,— і їх не можна плутати. Ти ж не назвеш сенбернара фокстер’єром?
— Так то ж — собаки…
— А це — коні. І вони, до речі, такі ж розумні, як і собаки.
— Хай буде гречка,— сказав батько й утупився в екран телевізора, де вже починався футбол.
— Оце так: одному футбол, другому — кінь, а я не знаю, де себе й діти!
Славко подумав трохи, що б його порадити мамі, а потім сказав:
— Купи собі сенбернара, водитимеш його на прогулянку.
— Ще сенбернара мені до вас не вистачало!
А Славко вже вискочив з хати. Побіг до колгоспного двору, бо подумав, що Каштан уже заскучав там без нього.
5
Споночіло.
Степан попихкував цигаркою і розповідав Славкові про коней:
— Вони просто як люди, у кожного своя манорія. То, буває, плохий, затюканий, а то — як твій Каштан. Ох, і з характером був змолоду — сама гординя. Тільки крикнеш на нього або оперіщиш батогом — скаженів, звірюкою ставав. Правда, й до роботи скажений був. У хор кається в плузі — а й виду не подає. І де воно таке гонорове серед коней узялося?
Од комарів уже не було ніякого спасу, все тіло Славкові свербіло, але він, безперервно чухмарячись, не пропускав жодного Степанового слова.
— Я ще лошатком добре його пам’ятаю. Таке ловкеньке було… Його б у цирк, щоб артистом був. Там би він себе показав. Та бач, як життя склалося. Багато хто змушений робити не те, що йому хотілося б.
Славко слухав і чудувався з того, як кумедно вилітають із Степанового рота слова, як ніби він підштовхує кожне язиком, щоб швидше вискакувало з рота.
— Засиділися з тобою, рушатимем додому, бо комарі з’їдять.
— Я зараз тільки з Каштаном попрощаюся, ось рафінаду дам…
— Ти думаєш, він голодний? Цілий рептух качанів улолокав. Їсти знову став — як не в себе…
— То це ж добре. Ви казали, раніше не хотів їсти.
— Та непогано ж. Харч — він усіх на ногах тримає.
Каштан уже впізнавав Славкові кроки. Зачувши їх зараз, він
повернувся і заіржав. Очі його ожили темним блиском.
Славко простяг йому на долоні рафінад, і він обережно взяв його губами. Потім довірливо, як собака, потерся головою об хлопчикове плече.
— Ну й мазун ти в мене! — засміявся Славко.
А Каштан легенько куснув його за плече.
— Диви, яким кусючкою став! Кусатимеш — зуби більше не виростуть!
— Ходімо, козаче, додому, бо пізно вже. Перепаде тобі од батька на горіхи,— сказав Степан, що підійшов і з цікавістю дивився на хлопчину й коня.
— До завтра, Каштане! Жди, я зранку за тобою зайду.
— Та діждеться ж, не помре.
— Скільки йому вже може бути років? — спитав Славко дорогою.
— Може, тридцять, а може, й усі сорок, хто його зна…
— То він уже дуже старий?
— Та старий. Як світ, старий.
— Шкода.
— Багато чого шкода, та нічого не вдієш,— відповів Степан, думаючи про щось своє.
6
— Знов конину сюди приплуганив?.. А нащо? — питає дядько-пиворіз.
Він сидить на тому ж місці, що й учора. Начеб і на ніч нікуди не ходив. Біля нього знову ціла батарея пляшок пива.
— Не турбуйтесь, дядьку, все буде в акураті. Це ж не простий, а вчений кінь.
— Розкажи кому-небудь…
— Хочте — вірте, хочте — ні.
— Ніколи не повірю,— каже і береться до пива, пожадливо заливає його в себе, і живіт йому з кожною пляшкою роздувається, роздувається…
Славко з усіх сил затискає долонями рота, щоб дядько не почув його сміху, й летить до води, вигукуючи на ходу:
— Каштан, за мною! Вперед!
Кінь потрусив важке тіло за ним.
Плавають наввипередки. Згодом Славко хапає Каштана за хвіст і змушує, щоб той буксирував його.
Сонце вже випливло зовсім високо, а хлопець усе не виходить з води й коня не випускає.
Дядько на березі вже повипивав усі пляшки, нудиться без пива, як дитя без соски. Знічев’я обводить важким поглядом річку й гукає:
— Вилазь, хлопче, бо на голові верба виросте. І коневі дай спокій — він у тебе вже на ладан дише.
Коли вийшли з води, в Каштана довго ходили ходором, а потім глибоко позападали здухвини. Кінь упав і відразу ж заснув.
7
Він плив спокійною рікою сну, і нараз якась владна сила вихопила його з тої ріки, як рибу.
Увесь змокрілий, спраглий, із болісним копитним гулом у гарячій голові, лежав він на встеленім соломою помості й задихався.
Він з усіх сил напружив зір і намагався щось побачити крізь важку пелену темряви.
Він нашорошив вуха: чи не зазвучать знайомі кроки?
Але ніхто нізвідки до нього не йшов.
Він хотів звестися. Задер голову і вже навіть ставав на передні ноги, та вони затремтіли і підкосилися.
Каштан незграбно впав набік і боляче вдарився головою об перегородку.
Він полежав тихцем, прислухаючись до свого болю і намагаючись зібратися на силі. Біль переходив з голови у груди, в ноги, в живіт. Тіло йому всередині стало аж закипати холодним дрижем, а шкура боляче стяглася, мовби на морозі.
Важка й густа темінь у вікні над ним поволі розмивалася, вікно сіріло, виразнішим ставав його чотирикутник на стіні.
Каштан подивився на той сірий чотирикутник довгим тужливим поглядом і знову прислухався. В конюшні було тихо й темно. І лише в голові йому то наростав, то стишувався копитний гул.
Каштан напружився і конвульсивно заіржав, кинувши в те іржання рештки згасаючих сил.
Іржання розбудило всіх коней. Вони позривалися на ноги. Нажахано іржали, хропіли, били ногами в перегородки, свердлили темряву налитими кров’ю очима, гриміли ланцюгами, намагаючись попереривати їх.
Але Капітан уже не чув того вировиська в конюшні, слух йому раптово відібрало. Він ще раз спроквола підняв голову і подивився майже невидющим поглядом, чи ніхто до нього не йде.
Життя виходило з нього, мов тепло з усіма забутого вогнища.
Він уже зовсім знеможено заплющив очі, щоб більше не розплющити їх. І з них викотилися гарячі, важкі, як свинець, сльозини.
Йому раптово полегшало, але це відчуття було миттєвим, як спалах блискавки на нічному небі,— майнуло і щезло.
І тоді на нього навально впала темрява.
Він зітхнув і затих.
8
— Та це ще з тиждень тому було,— сказав Степан…
Славко мовчки пішов у конюшню. Подивився туди, де завжди
був Каштан. Перед очима йому попливли жолоби, вікна, двері. Він безсило схилився на перегородку й зайшовся ридма.
Степан стояв збоку, дивився на хлопцеву голову і зніяковіло казав:
— Ти, козаче, той… не плач, значить. Не можна буть таким тонкосльозим. Добрий ти дуже — отого й сльози зразу… Вік вийшов коневі — от і все. Та й за тобою заскучав, поки ти хворів…
Степан говорив незвично повільно. Слова вже не вилітали з рота, мов лушпиння, а тихо просочувались крізь прокурені зуби і падали до його ніг, як важкі краплі води.
— Ти коли їхатимеш?
— Що?
— Їхатимеш коли, питаю…
— Завтра.
— Зайди ж попрощатися.
— Добре.
— Не забудь же зайти. Я тобі ременя солдатського подарую, щоб пам’ятав Степана. А тепер іди, не терзай собі душу.
…Того вечора Славко рано ліг спати й одразу ж заснув.
— Ти бачиш, як усе вийшло нам на кінець відпустки,— журно сказала мати батькові.— Й ангіна ця десь до нього причепилася, і кінь його помер…
— Я побачив сьогодні, що в нього стали зовсім дорослі очі. Дуже він побивається.
— В місті швидко все забуде. Дитячий біль — як роса, зійде сонечко — роса щезне.
— Якби ж так і з нашим Славком. Надто він вразливий. Чи ми тут винні, чи він такий удався?..
— Таким він удався, таким і зостанеться. З таких і люди виходять,— роздумливо сказала бабуся і погладила схожу на кульбабу Славкову голову.
Вони обоє уважно подивилися на неї. І обоє тільки зараз виразно помітили, що вона вже стара, висушена, як тріска, що її очі вже давно поблякли…
Переглянувшись одне з одним, вони опустили погляди долу.
…А вранці Славко пішов до Степана попрощатися.
Джерело: