Навесні мама садила квіти.
Прогортала сапкою землю і кидала насіння. Таке дрібненьке, як мачинки.
Просила, щоб і я допомагав, але мені нецікаво. Це ж дівчача робота.
— Ти знаєш, як буде гарно, коли виростуть квіти,— переконувала мене мама.
Начеб я ото перечу. І що мені до тих квітів? Ростуть — хай собі ростуть. Я їм не заважаю, і вони мені не заважають. І полин росте, і спориш, будяки ростуть. А їх ніхто навіть і не садив. Могли б і квіти самі вирости.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Ти навіть не уявляєш, яка краса буде, коли квіти зацвітуть,— знову каже мама.— Чи уявляєш?
— Уявляю,— відказую зовсім байдуже і кидаю грудками на курей.
Скільки розмов про ті квіти. Начебто й справді щось дуже важливе мама робить.
І от квіти вже повиростали. Ціла клумба під хатою.
Голови позадирали догори і заглядають у небо.
Різні там є — не знаю, як вони називаються. Я тим ніколи не цікавився. Хай дівчата цікавляться. То їхня справа.
А потім у нас було свято.
День Перемоги.
Люди йшли до пам’ятника загиблим солдатам.
Ми з мамою зібралися теж.
— Треба ж квітів узяти,— сказала мама.
— Навіщо? — здивувався я.
— До пам’ятника покласти і подарувати ветеранам.
— Квіти подарувати? — не розумів я.
— Так. На свято дарують квіти. Без квітів свята не буває.
Ми нарізали квітів і пішли.
Біля пам’ятника звучала музика і було багато людей.
Я й не знав, що стільки людей живе в нашому селі.
Тьоті і дяді з орденами на грудях розповідали про війну.
І всі їх уважно слухали.
Я теж слухав і весь час дивився на тьотю, яка була у війну розвідницею. Її поранило в нашому селі. Вона розказала, що приїхала до нас із далекого міста, щоб побачити, яким стало сьогодні це село.
Потім діти дарували ветеранам букети.
— Подаруй он тій тітоньці,— простягла мені мама квіти.
Я підійшов до неї і віддав букет.
— Ой, які ж гарні! — сказала вона.— Це ти, мабуть, сам садив?..
— Ні, це мама.
— А ти ж їй допомагав, правда?
— Ні,— відповів я і похнюпився.
Тьотя помовчала, щось подумала, а потім сказала:
— Нічого, ти їй допоможеш наступного разу садити квіти. Мамі завжди треба допомагати. Згоден?
— Згоден,— промовив я і пішов назад.
Удома я мамі сказав:
— Давай будемо садити квіти.
— Квіти? — здивувалася вона.— їх же ранньої весни садять. Доведеться чекати тої ранньої весни. А до неї ще так довго.
Ще ціле літо, осінь, потім зима…
А якщо я раптом забуду до того часу про квіти? Що тоді?..
— Мамо, нагадаєш мені, коли треба буде садити квіти? Добре?
— Добре,— каже вона й усміхається.
Цікаво, чого вона усміхається?
Джерело: