Не встиг дзвінок сповістити про початок перерви, як до мене підійшов староста класу Микола Бобир.
Ну, як справи у нашого класика? — запитав єхидно. Класиком мене прозвали з легкої руки того ж Бобиря. Це саме він попросив написати замітку до стінгазети про життя нашого класу, а коли її надрукували, коротко сказав:
— Просто класик! Старайся. Шліфуй перо. У тебе велике літературне майбуття.
А зараз він дивився на мене спідлоба і мовчав.
— А що трапилось? — поцікавився хтось із хлопців. Нічого страшного, відповів Бобир. Просто наш класик знову видрукував свій новий твір у загальношкільній стіннівці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І, звертаючись до мене, перепитав:
— Я не помилився?
— Ні,— відповідаю.
— Вітаємо! — загув клас, ніби вулик.
— Тільки носа не задирай!
Навіть наша відмінниця Наталка Марипадова потиснула мені руку.
— З великим задоволенням стежу за твоєю творчістю,— сказала серйозно. Пушкіна із тебе не вийде, але стати самим собою ти зможеш. Якщо буде потрібна допомога — звертайся.
Але староста класу підняв руку і попрохав, щоб усі затихли.
— Всі ми,— проголосив він,— з приємністю ознайомилися із черговим твором нашого товариша. Від імені всього класу хочу подякувати нашому класикові за те, що вчасно подав сигнал.— І витяг з кишені переписану від руки мою замітку.
— Твоя?
— Так.
— Ось у цьому абзаці,— тицьнув вимазаним у чорнило пальцем Бобир,— сказано, що твій головний герой, учень нашого класу Ігрикович, не звільнив місце в автобусі для старенької бабусі. І контролер затримав його без квитка. Він переможно оглянув усіх присутніх і запитав: — Це ж скільки нахабства треба мати, щоб так себе поводити? А потім,— продовжував Микола,— списав домашнє завдання і навіть отримав за нього п’ятірку.
— Не може такого бути! почулись голоси.
— Факт!
— Ну й дає!
— Та це іще півлиха. Вдома прикинувся хворим і відмовився йти до магазину за покупками. Довелося старенькій бабусі дибати.
На хвилину у класі стало тихо, ніби у вусі. Навіть було чути, як дзижчала муха на підвіконні. Я хотів було встати із-за парти, та важка рука Миколи опустилася мені на плечі:
— Сиди! Бач, що надумав — тікати! Від нас, брате, далеко не забіжиш. Кажи!
— Н-не розумію,— злякано пробелькотів я.
— Хто він?
— Ти про кого?
— Про Ігриковича! І не крути! Кого прикрив цим псевдонімом?
Я з переляку й слова не міг вимовити.
Затихли й учні, які оточили мене тісним колом. Лише сопіли та зітхали.
— Але ж це гумореска! — спробував я виправдатися,— Імена вигадані.
— Знаємо! Але хто цей негідник, який наш клас ганьбить? З кого ти списав образ? Я його бачу як живого.
Наперед протиснувся Гавриленко.
— Це не я! — заявив категорично.— Я, звичайно, не ангел, але минулої середи мене взагалі не було в школі. Лежав удома з грипом.
— Стій,— ляснув долонею по парті староста.— А при чому тут середа?
— Бо в середу йшов дощ,— швидко пояснив Гавриленко. В гуморесці на це точно вказується. Там і про хмари, і про грозу.
— Дійсно,— погодилися всі.
— Мироненко теж відпадає.
— Батрак і Скрипальченко були на виду.
— А в Гапоненка проїзний квиток.
За перерву перебрали всіх.
Бобир витер хустиною спітнілого лоба й різонув мене поглядом, ніби бритвою.
— Що ж це виходить?
— Усе ясно,— підтримав його Пончиков.— Ігрикович — це не хто інший, як наш класик.
— А прикидався ягням! Ай-я-яй.
— Друзі,— благав я,— не знаю я ніякого Ігриковича! Хай би він вам луснув. Самі ж прохали вивести на чисту воду поганого учня. От я його і вивів.
— Замовкни,— гримнув на мене Бобир. Зараз тебе будемо судити.
— Як це? — геть перелякався я.
— Дуже просто. Товариським судом. Щоб іншим була наука.
— Не винний я!
— Ну й упертий! Ти врахуй: щире зізнання пом’якшує вину, друже Ігриковичу.
— Я не Ігрикович.
— А хто?
— Масюк!
— Це ти по свідоцтву про народження Масюк, а літературний твій псевдонім — Ігрикович.
— Не знаю я ні Іксовича, ні Ігриковича. Масюк я. А це гумореска. Щоб посміятися! Щоб весело!
— Нічого собі смішки,— перебив Бобир.— Пляма на весь клас, аж плакати хочеться.
Мене довгенько проробляли. Закликали до відповідальності. Шукали совість. Прохали дати слово, що цього більше не повториться.
— Які будуть пропозиції? — насилу перевів дух Бобир.
— Взяти Масюка на поруки й розпочати перевиховувати. І нехай просить вибачення.
Ні, що ви не кажіть, а класиком бути важко.
Джерело: