На
далекому-далекому Заході, там, де зелені Українські Карпати раптово
перетворюються у понурі кам’янисті румунські хреби, і розділяє їх хіба тонка
смуга Тиси, є кілька дивних сіл. Написи дублюються українською та румунською.
Наприклад: Нижня Апша, вона ж Апша де Жос. Подорожній, який потрапляє сюди
вперше, має бути здивований. Він наче занурюється в каліфорнійський
експеримент: з банальної географічної подорожі переноситься до іншого часового
виміру. Викривлення часово-просторового континнууму тут справді вражає. Обабіч
дороги протягом кількох кілометрів всуціль замки і палаци. Готичні, барокові, сучасні,
все ж переважно еклектичні. Суцільний кіч, під огидно-яскравою металочерепицею.
3-4-5 поверхів, з колонами, вежами і пластиковими вікнами. Вражає не так висота
і кількість цих будівель, як їхня цілковита необжитість. Всі вони недобудовані,
причому побувавши тут кілька років поспіль, помічаєш: будівництво – це
перманентний процес. Мешканці Закарпаття, якщо будуть поруч, обов’язково
розкажуть вам історію цих сіл.
Мешкають тут чи
то румуни, чи цигани, чи радше якесь нове національне утворення – українські
ромо-румуни. Середня тривалість життя – 55 років. Побачити місцевих мешканців
майже не вдається – зазвичай усі працездатні чоловіки та жінки на заробітках по
той бік Тиси. Одружуються вони рано, так само рано народжують дітей, і так само
рано виїжджають працювати до Євросоюзу. Повертаються аж втративши здоров’я,
надірвані і жилаві – виховувати онуків. І так до безконечності. Та перш ніж
повернутися остаточно, приїжджають часто, щоб сповнити свій основний життєвий
обов’язок – трохи простіший, ніж у інших народів. Виховати сина і посадити
дерево – це не для них. Залишається тільки збудувати будинок. Але не просто
будинок. Якщо ти поважаєш себе, то твій будинок має бути найкращий. Найвищий, з
якомога більшою кількістю кімнат, з якомога кращими вежами. Якщо сусід збудував
три поверхи, ти неодмінно мусиш мати чотири. Власне, це лише підштовхне сусіда
добудувати четвертий і навіть почати п’ятий. Але ти можеш взяти своє
мармуровими сходами і кількістю колон при вході. Подвір’я обов’язково вкласти
бруківкою. Кімнати просторі, з високими стелями. І дарма, що там ніхто не живе.
Надто дорого, тож вся велика сім’я – зазвичай осіб 20 – тулиться позаду палацу
в маленькій літній кухні, так, що спати доводиться на підлозі – справа життя
має бути виконана. Їхня сізіфова праця, їхні зірвані чорні жили, і чорні лиця,
і чорні очі наче намагаються довести існування якогось невідомого раніше іншим
сенсу життя. Ми помремо, а це залишиться. І справа наша переживе нас. Щодо
решти, то ці села вздовж Тиси нічим не відрізняються від інших – угорських,
циганських, українських, та власне і румунських. Понівечена дорога, жахливий
бруд одразу за хвіртками їхніх помешкань. Нікому з них і на гадку не спадало,
що можна якось спільними зусиллями облаштувати дорогу, скажімо, до клубу, ту
саму дорогу, якою їхні діти ходять на дискотеку. І щосуботи найкращі чорні
дівчата цих сіл чіпляють на себе все зібране протягом віків золото, і одягають
найкращі довгі сукні, і дорогі шуби, якщо зима, чи навіть осінь-весна, та
навіть і влітку, і підтягнувши однією рукою свої сукні якомога вище однією
рукою, бо в іншій у них лаковані мешти для танців, і набравши повні легені
повітря та затримавши подих, виходять за межі своєї території і пірнають у
чорне багно за хвірткою. І у всіх у них на ногах жовті гумові чоботи, які
одразу стають коричневими. І так по коліна чи й по пояс у багні вони бредуть
вздовж дороги аж до самого клубу, лаючись і клянучи усі попутні чи зустрічні
авта. Аж поки не підіймаються східцями до клубу, де можуть нарешті випустити
повітря і злість, і опустити додолу свої сукні. І аж тоді вони знімають свої
вже не жовті гумаки і перевзуваються у лаковані мешти для танців. І поки триває
дискотека, на вулиці біля входу рядочком стоять пари однакових чобіт у багні.
Так було, так є і так буде. Ця подорож не має початку і не має кінця.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал