Внизу Дніпро… Над сірою водою
сталеве небо провиса, торкає
той, дальній, берег жовтого піску,
порізаного хвилями на скиби…
Ми тимчасові тут — і ти, і я.
і сосни, що ніколи їм не стати
морськими каравелами… Та хай
усе живе надіями постійно…
“Спинися, мить,— прекрасна ти єси”,—
колись прорік великий… Що нам з того,
що він її такою підстеріг?
…А я он бачу над водою птицю,
і на очах у тебе сльози бачу.
…її по-своєму ціню я — мить.
1968
Джерело:
Реклама
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал