Дев’ятий рік підряд веземо ми молоду калину на могилу Тараса
Григоровича Шевченка із саду Володимира Затуливітра у день Святого Володимира.
Ця традиція, як і сторінка „Незабутні”, як і озеречко Володимира Затуливітра вже
за межею Канівського району, – незмінні на Затуливітрівських читаннях, як
незмінний і їхній ведучий – поет Петро Засенко. Змінна лише кількість
учасників. Вона збільшується з кожним роком. Уже на садибі Поета у с. Бучак
тіснувато, як і на маленькому сільському цвинтарі, де починаються Читання біля
дорогої нам могили Володимира Івановича. Архітектором Вадимом Бородіним
виконано проект Меморіалу. У ньому від природного узвишшя, на якому знаходиться
поховання, починається чимале співоче поле, де планувалося поставити столики зі
стільцями під парасольками для учасників. Але автор проекту відлетів услід за
другом до Небесної України. І нікому втілити узгоджений проект, нікому
відремонтувати музей, нікому спорудити пам’ятник Поету із каменю, вимостити
довкола брущаткою, зробити східці до співочого поля, урочу алею до центру села,
обсаджену квітами, козацьким ялівцем і подекуди місцевим піщаником із
викарбуваними цитатами із віршів Володимира Затуливітра, а трішки нижче
цвинтаря, над дніпровим берегом, зробити оглядову алею, з якої видно Чернечу
гору по той бік „моря”… Нікому… Нікому? Але цікавість до творчості поета
все зростає. Три поетичні збірки, видані у 2009 р. центром „Бучак-Ирій” з
допомогою ТОВ „Задруга”: „Четвертий із триптиха”, „Чаша жертовна” та „Ненаписані
пейзажі” помалу йдуть у люди і пробуджують їхні серця. Як от черкаських
козаків, тобто просвітян. Очільниця Черкаського обласного відділення „Просвіти”
ім. Т. Г. Шевченка Олена Фещенко, відповідальний секретар Валентина Прилуцька
та група вчителів, відвідавши Восьмі читання та ознайомившись із поезіями
Володимира Затуливітра, одразу взяли їх до виховної роботи. Та і як не взяти
щире слово правди, чистоти і любові до рідного краю, хай і сумне. Уже цьогоріч у травні при повній залі молоді
були проведені в Черкасах Молодіжні Затуливітрівські читання, і треба
відзначити – молоді козаки збагнули душу слобожанського козака Володимира
Затуливітра – їх дуже цікаво було слухати. Приїхали вони і на Дев’яті читання
цілою командою, а екскурсійна група вихованців та випускників Черкаського
будинку технічної творчості школярів на чолі з Миколою Якименком вирушили
походом ще напередодні. Треба сказати, що і Канівська райдержадміністрація
гарно нас підтримала, і словом, і ділом, і ближні села Грищенці та Бобриця. Багато
молоді – багато посмішок, довірливих розмов із львівським письменником Василем
Стефаком, поетесою Раїсою Харитоновою, професором Національного Київського
університету Анатолієм Мойсієнком, багато віршів читали не лише молоді, а й
учителька Тамара Пальтова, заслужений діяч мистецтв Василь Довжик… Навіть із
Сум приїхав один земляк поета – кобзар Микола Мошик! Треба відзначити його
велику прихильність до творчості поета – він щороку виконує свої думи на слова
Володимира Затуливітра, не пропустив ні одних Читань. А цього року йому уже
виповнюється 70! Дай, Боже, здоров’я!
Любов СНІСАР,
голова Фонду
Володимира Затуливітра
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До уваги читачів пропонуємо твір (незакінчений) із
неопублікованої прози Володимира Затуливітра.
Історія про затонулий дзвін
Чи траплялося Вам,
дорогий читачу за
певної
пори життя раптом
помітити,
що Ваш погляд на речі
зовсім змінився…
Лев Толстой
Володимир ЗАТУЛИВІТЕР
Літо було веселе, молоде і гоже, риба годила, ловили її
зеленим, давно затонулим, простреленим церковним дзвоном.
Він виплив якось усупереч науці, забувши, мабуть, що
металевий, що знає, за всіма законами мусить мати більшу питому вагу, ніж вода,
і мусив би канути навік, ні, не в безодню, в море. Рукотворне море – воно
мілкіше, ніж ріки – парадокси віку! Рукотворні ослині смердючі моря не глибші,
а мілкіші, вдесятеро мілкіші рік. Уперше мовлю в історії феномен: підморні (що
за неологізм!!) ріки. Були, здається, підземні. Рукам людським усе під силу.
Навіть створити моря, в які не течуть ріки, а навпаки – ріки течуть під ними,
під морями. Підморні нерукотворні ріки! Підморні! Чи підморені? Була паперова
архітектура, – тепер лінгвістична географія. Істина породжує стики наук, але
наука ніяк не стикується з істиною! Дзвін виплив. Прибило до берега. Невдахи
мисливці, нічого – бо нічого було – не вполювавши, почали по ньому стріляти. Ох
і дзвону було! Бездушний метал бився з бездушевним, уже обездушеним. Який уже
нікуди не кликав. Ні до сповіді, ні до битви. Просто – згадав щось, а себе
забув, свою питому вагу, тому й виплив. От за це й решетив його інший, звісно,
але метал. Брат братові мстив. За людей, які їх, метали, покликали до життя,
але наділили різними його долями.
Передзвін од стрільбища знявся такий, що мусило щось
статися.
Над Бучаками поки що нічого не стряслось – діти паперової
архітектури будували ГАЕС – у природі трапилась гроза, але десь далеко:
зрозуміли, що гроза десь відбувається, можна щомиті дістать мису, накрутити
транзистор. Продірявлений дзвін не втонув. Увесь у розривних сузір’ях, крізь
які видно було хіба що якусь подробицю не всесвіту, Бучаків, від куль, як і їм
те й належить, дещо вибили з його голови. Питома вага його поменшала, дзвін –
як і „предпісано” всіма законами природи, ще вище випурнув на поверхню із
„предпісаної” йому безодні.
Природолюби, які тут огрівали гопака, підняли хай. Їх
підтримав дурник Іванько, чередник, який іноді надходив сюди з чередою,
приносив картоплю еtc. за чарку-третю горілки. Вони, звісно, не знали, що він
мав подвійну втіху: подивитися драмку дикого пляжу, а вже потім принести
картоплю, пофілософствувати і чесно випити підло зароблену чарку.
– Він філософствував: е-е, попутчики! Знаєте вищий гріх.
Тому й утікаєте у дикість. Бо созєрцаніє собственноручной плоті усилює любов до
самого себе, а так, то й більше ублажає хіть чужої плоті. Е-е, мудро, да не при
чарці буде сказане! Ніщо так не штовхає нас до матуні-любові, як татуньо наш,
егоїзм…
Іванко знав лише ті слова, що починаються з „е-е-є…”, був
глухуватий і заїкався. Але саме він надтулив сонях, але вже з гнилими зубами
натурників удатися до громадськості.
Партійна громадськість ударила на сполох.
Оскільки останній із бачених нею дзвонів був саме
продірявлений утопник, за якого били на сполох, ударили в паперовий – у
райгазету. З Канівки прибулий ловкий, в сорокатому піджаці газетяр, що
підписувався „Комариний мед”, встругнув фейлетона „Чи мають сором нудисти”.
Через місяць райгазета (вдвічі дрібнішим шрифтом, ніж
фейлетон, але чомусь чорнішим) видрукувала „після наших виступів”. Відповідь
була розважлива й соромлива. Критика визнавалася справедливою, оскільки безбамканний,
безпризорний дзвін, що не звалився на голову, а ні з того, ні з сього випурнув,
був зрешечений мисливцями. Оскільки ж щойно згадані належать, як складова
частина, до того ж товариства, що й рибалки, як друга його складова частина.
Отож дзвін вирішено передати рибалкам для реставраційних робіт „з метою
використання…”
Тим дзвоном, доведеним реставраторами з „другої молодості”
до рівня тяжкого стану, ми й ловили рибу.
Риба говіла. Дрібнюща, дурна й ледача. Тому юшка вдавалася
умовно. Але після неї було чомусь печально. Як після незробленого банкету. І
тоді, запівнічної пори, не хотілось ні Дніпра, ні гудків із барж, ні дівок, які
стекли соками ще вдень, ні цвіркунів, які дзвонили щось одне і теж, вічне,
глибоке й болісне. Хотілось чогось нетутешнього, неприродного, придуманого. Щоб
покрутити його, познущатися ще більше, ніж знущаєшся сам над собою, до
озвіріння довести. Але не того, що всіма континентами й вибраними з них на
електроенергію надрами вен, свистить, заглушує, стріляє. Того транзистора, в
який ти, ти сам, чи кавернами потемки вибраних шахт чи навпаки, недобраними,
найглибшим, паливом у світ.
Є такий композитор, який пише екологічну, вовчу музику. Виє.
(інтерв’ю з Євтушенком) Боже, як запізнився! Ще колись, у 20-х, киянин,
сухотний і болісний, нам сказав:
… так, як вили предки мої,
називаючи вий оцей співом…
Газети читайте не для того, щоб вірити, ні, щоб легше було
сміятись над світом.
– З останньої копійки карбованець вилущу, щоб вас
почастувати. Але ж ви не знаєте, що мушу за оту копійку віддавати живого
червінця. Якби ж сусіду – легше було б! Покозакував, натужився й оддав. А то ж
у себе, у самого себе позичаєш. Немає лихваря, шинкрута нема, як ти сам. Якщо
при владі возвисивсь, поносився, а потім тебе прибило до землі градом – ще
півбіди. Чи й біда зовсім – „рожденний ползать да знает место свое…”
Гірше, коли,
поносившись над людьми, раптом захворієш на совість. Зверхмодна така болячка
якась достоєвська. Солодке тобі страждання чиєсь, чиїсь болі, дрібні –
розрізана от п’ята в Дніпрі. Але якась гибельно солодка: топчеш себе, топчеш,
щоб той, чужий, мимохідний біль, – минути й піти далі, болить тобі дужче, ніж
тому, кому болить. Кому мусить боліти. І кидаєшся рятувати. Розхристаний,
сліпий від щастя, що ти комусь потрібен. Як подорожник до рани. А чим рятувати?
Чим допомогти? Дати від себе те, що ти не мав. Не мав учора, як хотів і якоїсь
хотів любові – любов’ю. Не знав до себе люті, бо якось везло тобі в житті –
люттю. Е-е, люттю віддячують і так від щирих поривань. Щирість – вона лукава,
не розрізняє, що меле: любов чи ненависть, треба її чи не треба. От що значить
болить совість! Не зазнав щедрості – біжиш із щедрістю. А яка вона, в нашого,
нікчемна щедрість? Дрібніша, ніж копійчана. Найбільше болить від рідних.
Пам’ятаю себе трирічного, вже балакучого, але ще не ходяка. Тато з мамою
тішились мною, зеленим таким, шовковим. Пригадую себе, мов ягнятко. А потім
щасливі сіли до столу, вечеряли. Скупо вечеряли. Двома останніми вареними
бурячками. Все щасливо через каганець одне в одного очі олійними блюдечками
пускали й переймали, пускали й переймали. А потім спізнилися, аж у хаті вікна
проти вітру-азовця, хоч і різкого, але ніби не зимного, позамерзали, а каганець
став на чорне світло світити. „Лишенько, – впала грудьми на стіл мати, – а ми
за пересміхом останню сьогодушку зїли. Його сьогодушку.” Себто мою. Я ще був
шовковий, мов ягня, але вже не теплий із нутра, холодний. Бо так хотів
сьогодушку з’їдену. Потім тата взяли на війну і вбили.
Це вже тепер болить, обидно болить за свою немудрість. Бо
так вона, совість, туго розвивається, як липа. А потім як зацвіте, розів’ється
– спасу нема: аж боляче од роїстих жал. Всі на тебе, всі з тебе п’ють, а ти аж
щасливий. Непосильним, треба сказать вам, щастям.
Мамі – їй скільки? Двадцять чотири. Як ото безтрусій твоїй,
загорілій на сонці там, де й око не мусить бути. А вона лише – хто? Баба. Вдова. Тут крутять у клубі – тоді
ще сільбудами звали – по стіні любов трактористки й пастуха, аж крейда
сиплеться (у нас кіна бували раз на тиждень, перед кожною середою гундоса
Якилина стіну білила, де кіно мало йти. Як для фрески свіжу готувала). Отож,
пам’ятаю, у середу перед вечором мама сумніє, сумніє. Я думав, що їй два рублі
мені шкода для кіна. А вона не знала, кого їй більше шкода – мене чи себе.
Давала два рублі ще в полудень, яку б роботу не загадувала – щопівгодини
знаходила нагоду гукнути, розпитає, що роблю й чи так, як показувано, роблю. А
потім посадить на коліна й каже: інших двох рублів у нас нема, йди до кіна й
добре дивись, що показують, пильненько в троє зіничок. (Грала дівкою в
спектаклях). А потім мені гарненько розкажеш, що показували.
Я любив розказувать. І те, що від кіна, як ішли, як
починали, хто із парубків крутив динаму. Бо ж тоді кіно не від електрики в нас
показували, а від парубків. По черзі динаму крутили. Бувало, як випаде якому із
зрослими на переніссі бровами, то ревнивий, крутити, коли саме цілується на
стіні, а він повільніше ручку водить, повільніше, а потім зовсім спинить і
кричить: „А що, Петруню? Думаєш, то ти з Мартушкою на кіно-стіні? Хе-хе!” Так
ото я й розказував. І що до кіна, і що в кіні, і що на стіні. Ще й од себе
додавав дещо. Що де второпав. Мама перепитувала, але чомусь більше про те, що
на стіні, де вже крейда сипалась, так Якилина щосереди старалася, мов для
церкви. Та все доскіпувалася: а чи так, як наш тато в листах із фронту писали?
А де мені, кажу, знати, коли тато
по-писаному пишуть, а я вмію тільки по-друкованому читати. Та ще й літери од
ваших очей там розкисли, сині стали, як пуголовки. Усі на один копил, з
хвостами. Пуголовків хоч півсака набери. Тільки з них і шани, що пуголовки.
А якось (Де? Коли?) загубив я два рублі мамині на кіно. Страшно
стало: що ж я мамі розкажу? Це ж кіно вперше до нас привезли – „Если завтра
война”. Того разу крутили на сусідському хуторі, куди я ходити боявся.
Боявся… ну, щось трохи вовків, а ще більше – не розказати, що бачив. Не
відробити двох рублів, на які мати сама могла побачити, більше. Аж вдосвіта,
коли змерз, придумав. Навіть пісню (бо тоді фільми все чомусь із піснями мали
бути, як якась пиятика). Трушусь, аж схудлий од роси, кажу: мамо, я не
заблудивсь, ні, я кіно згадував! Аж пісню всю згадав, єслі завтра война…
Знаю, знаю, мама стала чомусь цілувати мені курчата на ногах. Мама знала, це я
не знав, за два загублені рублі, що вже став понеділок, і що вже війна…
– Та ви кіношник, дядя Іваньку, – зашелестів крізь бороду
Сибарит. – Під Шукшина! А копійку, з якої почали, загубили.
– Не загубив, а от-но знайшов. … (про біль совісті)
………
Не йму, якщо хто вгощає, не ждучи віддяки. Кожен жде, хоч,
може, й не признається. І найбільше, мабуть, жде той, що не признається. Бо
щирий – той що? Маю рубля, відчикрижу гривеник, пригощу на квас, ластівкою
круть-верть, а це душі безплатно дається, – вивертай на завтра з кишені
гривіння. Ну, не завтра, то післязавтра, десь колись нагадаємо. А хворий – він
тому й хворий, що не в себе жде, а навпаки, з себе. З копійки вилущить рубля,
пригостить, а сам радий на десятку, яким уже його душі він червінцем здається.
Але ж копійка хоч і копійка, та з душі. Я не кажу, що колись згадають його,
зараз це не прийнято, навіть на річницях по покійнику забули, не те, що там піарнуть
роковини, жаль, що не побачили: пили-їли, а не бачили, що все це – за копійку.
Вона вам що? Тьху, півзатяжки „Пріми”. Принесіть мені сірник і скажіть: дякую,
буде з нього, із сотої копійчаної скіпки, ваше багаття … гріло…
Ото й любитеся ви проти сонця голяка. Бо созерцаніє своєї
плоті…
Останню цицьку відцілував жаби, квакнувши вже крізь сон
останній жабур. Запала німотна глупа ніч, глибоко чорна, аж підземна пора, коли
засинає все, навіть егоїстична, байдужа любов до всього, крім себе, любов. Навіть
вогнище, скільки хмизу не підкидай, і якого сухого, о такої пори раптом
пригасає, ховається, мов курча під крило найважчого тоді неба. Якщо в якомусь
огниві ще й жевріє самітня жарина, та й то дуже сухого літа, жевріє вона
неязикатим своїм промінцем униз, у землю. Сірники поливаються росою – дістанеш
із коробки, а він уже тече по стертій сірничниці – мов і не ті, не …, а тече,
як не нутряна занесена звідкись зокола, але все-таки із цього світу живиця. О
такої пори навіть кресалом із кременю вогню не викрешеш, бо й вогонь мусить
примкнути очі, і камінь мусить забути трохи себе, щоб освіжити свою мовчазну,
найзатишнішу на землі душу. Знали це чумаки в степу, й цигани, і, мабуть,
конокради.
Але ми вже цього не знали. Навіть Івасьо. Він ще крізь сон
намагався припалити розсипану в порох „Прімусу”, але тільки облив у коричневе й
липке, як розталий шоколад, свої по-дитячому закам’янілі зуби. Я теж не знав,
що настає пора холодного світла, лише світляків, але не знав транзистор. Він
наказав мені ввімкнути себе й прохрипів носом, як звик казати „аіч Букурешті”
чи „… Варшава”. Але знайомим навпаки, мов не я його знаю, а він мене. І
прогримить він: „слухаю”…
Спалахнуло дерево останньою сльозою й покрилося державним
маком.
……………..
І задумали, аби випробувати хоробрість, перепливти по-під
нічною баржею. До середини допливли, діткнулись на плаву баржі, – а вона була з
кавунами. Накрали кавунів, доправили їх до берега. Грілися до багаття, полум’ям
херсонських „матраців” гріли душу, й душа ніяк не хотіла думати, що життя
любить усім нашим натурам назло підсунути іспит на антихоробрість, неодмінно в
рішучу мить підсуне спокусливу баржу з кавунами.
Хоробрість, мужність, відвага.., хіба лише вони визнвчають
нашу долю? Дурниці. Лінь – не менше. Якщо не більше.
Найгірший вчитель у житті… Як у дитинстві кинувся на
друга, навіть старшого від мене. Кинувся з кулаками, аж від люті в голову не
вцілив (тоді – на жаль, тепер – на радість), у п’яту. Він нічим не провинився.
Навпаки. Зовсім навпаки. Від незборимої чорної радості. Від того, що друг – від
щирості, від приязні, від дитячої любові до моєї начитаної фантазії, якою
пройнявся мій старший приятель, аж я зрозумів, що можу робити з ним усе, що
захочу. Я не знав, скільки чорної сили в душі! Я кинувся на нього з каменем!
Він втікав, ні лиця, ні очей його не було, звичайно, видко, але крізь потилицю,
крізь спину я бачив, що він плаче. Мені стало страшно своєї влади над слабшим.
Я згадав кротицю, якій я молотком прибив лапу. Вона не втекла, вона сиділа
переді мною і плакала. Вона, приручена мною, довіряла мені, довіряла навіть
горе, довіряла біль, який я ж їй і заподіяв. І я зрозумів, що немає гіршого в
світі, ніж прагнене [почуття переваги, вищості] над іншим, слабшим, що цей гріх
властивий мені не менше, ніж іншим смертним.