Неборак Віктор біографія

Неборак Віктор Володимирович нар. 9 травня 1961 у смт Івано-Франкове Яворівського р-ну Львівської обл. Закінчив укр. відділення філ. ф-ту Львівського держ. ун-ту ім. І. Франка. Навчався в аспірантурі Ін-ту літ-ри ім. Т. Шевченка НАН України, працював лаборантом та науковим співробітником Львівського відділення Ін-ту літ-ри та Ін-ту І. Франка НАН України. 1993–2000 читав курс лекцій з укр. літ-ри у Львівському ун-ті ім. І. Франка.

Поет, есеїст, літературознавець. Автор поетич. зб. «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), Повернення в Леополіс (1998), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), роману «Базилевс», есеїстичних і літературознавчих зб. «Лексикон А. Г.» (2015), «Колишній/інший» (2013), «1987. Бурштиновий час: Поезії» (2001), «Введення у Бу-Ба-Бу. Хронопис кінця тисячоліття» (2001, 2003, 2015), «Перечитана “Енеїда” (спроба сенсового прочитання «Енеїди» І. Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія, 2001), «“Літаюча голова” та інші вірші: The Flying Head And Other Poems by Viktor Neborak» (2005), Повторення історій (2005), «Базилевс. Нововіднайдені розділи Львівської Книги Переміщень, переписаної 2005» (2006), «А. Г. та інші речі (есейчики, популярна критика, дискурс)» (2007), «Вірші з вулиці Виговського» (2009), «Повільне читання. Віршів Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, Є. Маланюка, Б.-І. Антонича та новел В. Стефаника: монографія» (2010), «Літаюча голова. Вибрані вірші» (2013), «Колишній, інший / автобіографічний текстиль» (2013), «Лексикон А. Г. Іван Франко: вершини і низин (інтерпретації вибраних віршів, циклів і поем зі зб. “З вершин і низин”)» (2015).

Поет і дослідник, засновник літ. угрупування «Бу-Ба-Бу» та «Пси святого Юра», з яких починається укр. постмодерна поезія 90-х рр.

Автор експериментальних текстів та рок-музики (аудіокасета «Неборок», 1995), куратор проектів «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецького середовища.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Займається продюсеруванням поезо-симфо-рок дійств, організовує, продюсує і модерує фестивалі, театральні акції («Вивих», Львів, 1992; «Альтернатива», Львів, 1994, «Реберітація», Львів, 1992–94).

Лауреат премій ім. П. Тичини (2002), ім. Б. Лепкого (2007), «Глодоський скарб» (2008).

Чл. НСПУ з 1991, Асоціації укр. письменників з 1997.

Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, “рецитатором власних текстів, продюсером поезіо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень”. Микола Рябчук вважає, що “поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство”. З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В.Неборака є “Третє тисячоліття” — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються “письменники наживо”, а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади “бурлеск — балаган — буфонада”), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора [1;297].

Поезія Віктора Неборака стала новаторською завдяки своєму змісту. Новизна виявлялася не тільки в українському поетичному середовищі, а і в середовищі Бу-Ба-Бу. Автор першим виводить на поверхню проблему буття творчої особистості у кризовому суспільстві. На відміну від інших поетів ця проблема міститься у кожному вірші. Віктор Неборак майстерно вводить її в текст, перекидає у підтекст, і майже завжди залишає підняту проблему невирішеною, за постмодерністською традицією, заставляє читача думати і залишає його розгубленим.

Він є, як стверджує Ілля Ільїн, справжнім теоретиком мистецтва. Його образи чіткі і багатогранні, з багатим внутрішнім світом і з нереалізованими прагненнями. У кожній поезії у більшій чи меншій мірі показане соціальне тло, на якому розвивається дійство, формується той чи інший образ. Іноді це тло стає головним героєм, як от у циклі “Генезис літаючої голови”. На поверхню випливають психологічні аспекти людини, про які не прийнято говорити вголос, про які не прийнято зізнаватись навіть самому собі. Більшість його поезій не містить логічного завершення і, як правило, не потребує його. Вони, як життя, тривають і тривають, і ніхто не знає, що буде завтра. Це реальний стан суспільства у час написання цих віршів. Він в однаковій мірі торкається будь-якої особи, яка жила у ньому. Але творчі люди переживали все, що відбувається, найбільш чуттєво. Саме це вдалося відобразити Віктору Небораку у своїх поезіях. Емоції, переживання, намагання осмислити зовнішній світ крізь призму власної душі – головні риси ліричного героя, який не може змінити дійсності, але змушений у ній жити, приймати її такою, якою вона є, сприймати власний дискомфорт як неминучість.

>

Іронія в його творчості м’яка і майже непомітна, на відміну від поезії інших бубабістів. Вона захована десь глибоко в контексті. Щоб її помітити читачеві необхідно проникнути у філософський зміст, проникнутися епохою, про яку ненав’язливо натякає соціальне тло, і тільки після цього перед ним постане цілісна картина авторського бачення життя.

Дивлячись на зміст творів з позиції сьогодення, читач розуміє, що психологічні проблеми соціуму залишилися ті ж самі, які були двадцять чи тридцять років тому: політична заангажованість, невпевненість у завтрашньому дні, брак спілкування і часу для особистого життя, одноманітність буднів.

Юрій Андрухович писав про творчість Віктора Небораки: “Найкращою реакцією слухача на вірш у першій половині ХІХ ст. був плач. Поезія не мала сенсу, якщо не могла довести аудиторію до сліз. Плакати – означало якнайінтенсивніше насолоджуватися поетичною чуттєвістю.

Від другої половини ХХ ст. новим виявом поетичної чуттєвості стає сміх. Напевно, причини цього полягають у загальному відході інтелектуального та мистецього дискурсів від нарочитої показної серйозності й пафосу, інакше кажучи в домінування чогось, що було назване, “постмодернізмом”, і що , як кожен інший красивий симулякр, від надто частого й безглуздого вживання поступово перетворилося на лайку. Принаймні, на час виходу “Літаючої голови” усе це у нас лише починалося, то ж і цю книжку було проголошено зразково-постмодерністською. До цього легко доштукуваласяя свіжо перепрочитана прибудова з Бахтіна, Рабле, карнавалу, народної сміхової культури, а відтак – то була пора національного відродження – української національної версії всього раблезіанства.

Це тягло за собою не стільки занурення у традицію, чкільки гру з нею.

Тому “Літаюча голова” – це летюче бароко, це необароко, це необароко” [1;50-51].

Перша самостійна збірка Віктора Неборака явила читачеві еталон вільної, нікому нічого не винної й не зобов’язаної поезії, якої ще бракувало у другій половині 80-х років.

В. Неборак з особливою увагою ставиться до композиції збірки, тому не випадково О. Ірванець відзначив, що “це були не поодинокі добрі вірші, а концептуально скомпонована книжка, продумана від першого до останнього рядка” [2;12]. Критики справедливо називають цю збірку синтетичною, стильово не одновимірною, не одноманітною, оскільки в її основі – гра на контрастах – “низьке” змішується з “високим”, “потворне” з “прекрасним”, а поетика книги представлена і бароковими тенденціями, і постфутуристичними, і неоавангардними [5;73].

На час виходу “Літаюча голова” була досить популярна, на вірші з неї було написано багато пісень, що підштовхнуло критиків назвати це явище “рок-поезією”, хоча у цьому феномені є ще одна складова – “маскультівський” характер цієї лірики. Він знайшов утілення в епатажно-задерикуватій інтонації, зухвалій, брутальній лексиці, “пікантній” образності, що, в свою чергу, переплітається з культурологічними алюзіями, як поверхневими, так і прихованими. Ще однією особливістю поезій “Літаючої голови” є її театральність, тому чимало творів В. Неборак називає шоу. Ці тексти призначені для сцени, вони звучать краще, коли їх виконує автор (чудовий декламатор), або взагалі коли вони читаються вголос.

Цикл, що відкриває збірку, має підзаголовок – “віршоване шоу”. Його, як і збірку загалом, складає низка віршів, які схожі на химерно-незбагненні сюрреалістичні картини. З поезій постає калейдоскоп ґротескових образів-масок, що виринають “на екрані вагонної шиби”: “ціцерон’дерталець шекспір адольф Чаплін йосип сковорода людиноворон Христос ’динозвір комаха свиня ікласта ніч” – “ІІІ. Фантазія метро” [4;10].

У текстах поезій час і простір матеріалізуються – “це автобус № 20”, що не просто, як і метро, уособлює життя (“Тебе цікавить – що в наступному вагоні? (Може, він порожній?) Чи там усі брати і сестри? Чи ми там є? Чи вже немає нас?” [4;14]), а є втіленням епохи – “Автобус виє, як увесь двадцятий вік” [4; 11].

У поезіях В. Неборака домінує теперішній час, тобто його більше цікавить сьогодення, ніж історія, але, на відміну від О. Ірванця, він не використовує алюзії до реальних подій. У своїй творчості В. Неборак ніби побіжно торкається певних рис доби, накреслюючи їх лише пунктирно, але доволі промовисто для уважного читача [6;142].

Як бачимо, більшість поезій збірки мало зрозумілі невтаємниченому і непризвичаєному до такого стилю читачеві. До того ж вони не піддаються традиційній класифікації за тематикою. Зважаючи на певну композиційну особливість збірки, її можна розглядати не як низку творів, а як єдиний текст.

Отже, розглянута збірка – це гра в маскарад, головним персонажем якого і алегорією-маскою водночас є ЛІТАЮЧА ГОЛОВА, що уособлює хаос, розлад зі світом, із природною гармонією, а почасти й демонічність сучасного міста. “Літаюча голова” стала першою цілісною бубабістською книжкою. На думку Ю. Андруховича, “від першого рядка й до останнього вона свідомо маніфестує саме цю, бурлескно-балаганно-буфонадну естетику в її VN-версії” [3;274]. Крім того вона стала першою книгою в новітній українській літературі, просякнутою сексуальністю та еротизмом, запахами алкоголю, самоіронічністю, сміхом, грою з традицією. Більшість поезій у збірці фрагментарні, фантазійні, зі стрімкою зміною сцен, подій і свідомості, вони містять велику кількість лінґвістичних і поетичних експериментів [6; 147].

Більшість поезій збірки “Alter Ego” не піддаються інтерпретації, оскільки являють собою певні думки, рефлексії, враження, свідчення ліричного суб’єкта. Такі твори впливають на читача не стільки змістом, як незвичною образністю, і задоволення отримуєш переважно саме від форми. Загалом, вірші збірки позбавлені елементів карнавалізації. У них досліджується часопростір життя і смерті звичайного, буденного, часто жорстокого світу великого індустріального міста. У збірці панує мінорний настрій, переважають сірі кольори. Більшість текстів написана верлібром. Панує “апунктуація”[6;152].

Збірка “Розмова зі слугою” позбавлена урбаністичних мотивів, її ліричний герой близький до природи, де він знаходить умиротворення, спокій, утілення своїх почуттів та емоцій. Такими є поезії “Натурфілософія” (легка, музикальна, ритмомелодикою схожа на вірш П. Воронька “Люблю я ліс”), “На стовбурі похилому подорожую в осені…” (філософсько-романтична), “Полювання” (загадково-чарівна). Найчастіше поет описує картини осені, що близькі до його настрою, інколи згадує зиму й літо, але в їхньому спокійному вияві, й зовсім забуває про весну [6;153].

Більшість творів збірки – висловлені автором думки, навіть скоріше відчуття, враження з приводу часозміни (“Вбивство одинадцятої години”, “І знову о приходить осінь прохолода”), сенсу буття (“Доплентавшись не знати як…”, “Вирок для дебіла”, “Відчуття сповзаючої шкіри”), стосунків між чоловіком і жінкою (“Гнилий зуб кімнати в очікуванні свердла”, “Кошмар з чорною кішкою”).

Неборак Віктор твори:

Джерело: ukrlib.com.ua