«Химчині кози»
Добре тому, хто живе у своїй хаті. А в кого
своєї нема? Тому взимку „Химчині кози” спину лижуть…
Сидимо, було, із бабусею Марією на печі, а я й
питаю: „Чого воно так вночі холодно? Аж
спина змерзла…” – „ А то тобі Химчині кози спину лижуть…”
Я знав, що через хату від нас (не кажу, бачте,
„від нашої хати”, бо не наша вона, а „квартирна”, баби Бур’янки –
по-вулишньому; сюди поселили на „квартиру” моїх батьків – молодих учителів)
жила древня-предревня баба Химка. І було в неї три кози: одна стара та двоє
козенят.
Як ті кляті кози аж на піч діставали? Було там,
правда, напічне віконце, може, через нього?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хтозна, як воно було, та хоч як топилася „наша”
піч, а на ранок стіни (особливо в кутках) вкривалися щедрою памороззю. Коли піч
запалювали знову, та паморозь починала „плакати”. Тоді бабуся витирала стіни і
діл ганчіркою із старого мішка… І лаялась. Частіше чомусь на маму і на якесь
„переселення”.
І так аж чи не до середини весни.
… Якось улітку пораємося ми з бабусею на
огороді, коли це двоє дівчат (бачу, що старші за мене) женуть стежкою три кози.
„Он Химчиних кіз онуки гонять”.
Двічі казати мені не треба.
Груддя в обидві руки – і вперед. Жену тепер вже
я: дівчата попереду, кози за дівчатами, я – за козами…
„Оце вам за лизання… оце вам за паморозь…
оце вам …”
Давно це, мабуть, було. Нема вже тих хат, нема
баби Химки… Чомусь не видно і Химчиних дівчат…
А тільки приходить зима, так і питаю вже своїх
онуків: „Ну як там, не лизали Химчині кози?”
Інколи аж
сльоза навернеться. І чого воно? Тепер же у нас своя, тепла хата…
Чуєте, бабусю і мамо? С в о я!
07.04.2008,
на Благовіщення.
Парокінний плуг
– Е-е, і цей довго не протягне, – каже дядько
Йван своїй тітці Марії. – Чуєш, як бухикає…
Знаю, що це він про мене: у мене якраз знову
приступ кашлюка – вивертає всього, аж червоно в очах і у роті, ніби зуб випав,
таке як кров.
Та хай каже. Мені якби ближче підступитись до
їхньої клуні: там он на пеньках плуг стоїть. Та й не простий, а парокінний. Вже
не раз пробував, щоб вилізти, так вічно біля нього крутиться їхній щокатий
Вітько. Він не набагато й старший за мене, так опецькуватий добре – не
одіпхнеш. Ще й жадний: “Це наш плуг. Батько казав, щоб чужих не пускав”.
Так, наче той “чужий” – це я – надкусить їхній
плуг.
“Може, – думаю, – і в нас такий був. Так дід
Кирило із війни не прийшов, а нас виселили – переселенці ми. Де ти його в тому
морі тепер найдеш?..”
– Воно ж на ньому, диви, пальтечко яке
благеньке, – це вже тітка Марія.
“Самі ви благенькі, – думаю я. – Братове це
пальто. Був би він живий, то надавав би вашому Вітькові… Ми з ним із цього плуга і не злазили б…”.
Знову горло ніби хто схвачує, дихати не дає…
Доки одкашлявся, що аж сльози з очей, глядь –
Вітько вже на плузі.
– Баба казали, щоб не водився з чихотушним…
Мерзла грудяка ще летить, а я вже ховаюся за
“свою” повітку і лише чую, як верещить Вітько – із роз’юшеним носом біжить до
хати.
“Пересиджу в погрібнику. Мама бити не буде”.
… Мама буде тільки чомусь довго-довго плакати.
Ех, був би у нас той парокінний плуг!..
26.11.2008
Прочерк
– Мамо, а чого у мене там, де батька записують,
прочерк? – питаю у мами, хоч колись вже пробував питать. Тоді накричала, що
гусей взівав: у кукурузу сусідську чкурнули, то й цього разу, видно, добра не
жди…
Глянула тільки журно, та й усе.
Хотів було перепитати, та краще, як краще:
значить так треба; може він де засекречений, а я з розпитами своїми; я ось до
баби краще піддобрюся.
– Бабо,
бабо, а батьки в усіх є? – Це я так, здалеку підходю.
– У путящих в усіх.
– А я ж хто?
– Раніше таких “байстрюками” звали, а матерів…
Та воно тобі ще не нужне. Чого це ти допитуєшся?
– Так у школу ж скоро. Он Микола Рибалківський
казав, що в нього батька звуть Сан Санич. Не зна тільки чи так і записано в отому
зеленому документі. Читать ще не вміє. Я
вмію, так у мене ж прочерк…
– Як у школу йтимеш, то й у тебе знайдеться…
Походи ще з прочерком.
Ну тепер баба мене запутала вже зовсім. Так
каже, ніби батько й візьметься хтозна відкіля.
Колись, правда, чув, як баба сама до себе
казала: “Злигалася з тим нерозведеним…”. Не дуже я тоді вслухався, бо не до
того було: треба он ціпок десь вирізать замашний – хлопці вже в “цурки”
сходяться грать.
Воно як подумать, то можна й без батька прожить
– без діда ж якось живемо. Ото хіба, коли перегній на город возиком вивозить чи
стару товстезну акацію рубать… Тоді хай би й поміг хто. А то мама з бабою
сопуть та лаються, а возик застряне обома колесами у ямці з-під картоплі, і хоч
плач, хоч скач, а вигружай возик та стягай на рівніше. Я то й собі плечем
підпираю… Ех, якби вже в школу ходить! Та й ще хоч би у п’ятий клас! Раз був
біля школи, то бачив хлопців-п’ятаків. Ті вже й самі можуть такі возики тягать.
Та нічого, виросту.
Інколи сусід, дядько Микола, щось таке важке
поможе. Це коли тітка Ольга не бачить, а йому, мабуть, випить схочеться: він у
колгоспі бригадиром і в нього завжди під двором стоїть прив’язаний кінь Болт і
бричка. Хороший дядько: нас ніколи не ганяє, коли в “чапаєва” на ній граємо.
Помага, та це так, вряди-годи.
Найгірше мені, коли баба з мамою зведуться.
“Ти б же свого благовірного погукала. Хай би
поміг цю кляту акацію кудись одтягти: тепер ні копать, ні орать…” – “Та як же
він прийде, як на вербовці. Чи ви не знаєте?” – “Я то знаю. От якби й він знав.
Та доки ж я рватимусь отут з вами, паразітами? Та ні просвітку нема, та
нічого…”
Тут вже я знаю, що робота закінчилась і можна
тихцем кудись шмигнуть, бо, не дай Боже, обізвуся й собі, то ще й лозини
попаде. Вони пізніше подобрішають, та це коли плакать обидві будуть, а поки
що…
Як оце й зараз. І дався мені отой прочерк. Не
дуже й слово “байстрюк” до душі, та казала ж баба, що до школи батько
найдеться. А скільки тут уже до тієї школи? Ось-ось до спаса, а там уже й з
батьком. Може.
А те, що у Миколи Рибалківського батька Сан
Санич звуть, то це ще хтозна – він же читать не вміє.
с. Пироги на Полтавщині
12.02.2009