НА СУДІ
Молодий, коло 30-літній, професор гімназії Іван Латка їхав залізницею на свою нову посаду в С. Сидів сам у переділі 3-го класу і нудився. З нудьги заглядав до своїх двох валіз на полицях, чистив нігті, придивлявся собі в малім кишеневім дзеркалі, підкручував вуса догори, аж під очі, поправляв свою модну краватку, що мінилася до сонця, як шкіра ящірки, та оглядав свої жовті шеврові черевики і палицю. А коли се йому знудилося, виймав па-піросницю і курив.
Вакації вже кінчилися; лишилося ще тільки два дні, найдорожчі для учеників, бо останні. Тому ще на двірцях і в залізницях майже не було їх видко. Латка їхав наперед, щоби найти собі хату і розглянутися на новій посаді.
На станції в Д. всіли до його переділу два ученики в мундирах зі знаком “в” на шапці. По відзнаках на ков-нірах видко було, що низький і грубий ученик був з шостого класу гімназії, а худий і високий, з непідтятим заростом на лиці, як у молодих жидів, був із семого класу.
Шостак зараз вийняв свою папіросницю, подав сема-кові, а що не мав сірників, попросив у незнайомого подорожнього вогню.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Панове вже з вакацій? — почав Латка розмову.
— Так,— відповів семак.
— Прикро вертатися?
— Ну вже ж, що немило.
— А куди, панове, їдете, коли вільно спитати?
— До С.
Латка зацікавився: се ж ученики тої самої гімназії, в котрій він мав служити. “Можна би дещо довідатися”,— погадав собі.
— Які ж там відносини у вашій гімназії? Бо раз якось у часописі читав я, що в ній нема ладу. Учителя набили ученики по лиці.
— Ано, бо заслужив! — відповів коротко шостак.
— Ретроград, клерикал і донощик був,— пояснив ближче семак.— “Піпчив” дуже, одним словом — свиня.
— А директор який?
— Та що директор? Старий дурень — і вже! Найбільшу приємність має, як котрого може вигнати з гімназії. А боїться шкільної ради, як штубак. Всюди нюхтить соціал-демократів, радикалів, атеїстів, революціонерів, а сам дурень, аж крутиться.
— Повинен уже на пенсію піти,— заокруглив шостак характеристику директора.
Професор Латка не відзивався хвилину, але недовго всидів мовчки, бо цікавість перемагала.
— Професори добрі? — спитав він знову.
— Різні є,— відповів шостак.
— Тепер має прийти до нашої гімназії свиня, якої світ не бачив,— додав семак.
— Хто такий? — спитав дуже цікаво Латка.
— Професор якийсь до латини і греки, Латка називається.
Латка почервонів на лиці і добре придивився сема-кові:
— Чому ж свиня? Адже ви ще його не знаєте? — промовив оскільки міг спокійно.
— Не знаємо ще, але маємо докладні відомості з гімназії, де він був досі, від учеників.
Професор Латка придивився тепер ліпше грубому шостакові, добродушному і рум’яному з лиця, погадав собі, що від нього можна би дещо більше довідатися, подав йому і семакові своїх папіросів і розмовляв дальше:
— На професорів ученики всяке виговорюють, дуже часто без підстави, і тим тяжко кривдять їх.
— Ну, Латки певно не кривдять,— відповів твердо семак.— Адже се бельфер, знаний нам і з листів, і з часописів студентських! Зарозуміла бестія і на свою красу, хоч поганий, як щур, і на свої відомості, хоч дурень, і на свої краватки,— одним словом, педагог найновішої дати, кандидат на директора й інспектора, кар’єрист першого сорту, а все коштом учеників.
У Латки в душі похололо. Він майже з перестрахом глянув на молодих товаришів подорожі, потім розсердився, далі погадав, що по таких словах годі йому признаватися, хто він, і, щоби вибавити себе з клопоту, відвернув лице до вікна вагона та здув попіл з папіроси за вікно.
Мабуть, сей уданий спокій Латки осмілив шостака до дальшої розмови.
— Ми все знаємо! — казав він.— От тільки вчора дістав я лист від його ученика. Латка був господарем шостого класу.
— Так! — мало що не потвердив професор, але похопився і сказав лише: — Ну? Що ж він там пише? То цікаво послухати, як ученики характеризують професора.
— Справді, цікаво,— згодився з ним шостак, витяг з кишені лист і почав читати:
— “Там прийде до вас наша Латка. Добре, що його звідси забрали, тільки шкода, що не нагнали на сто чортів, а дали до вас. Свиня на всі боки — і то навіть не з йоркширів, тільки наша, проста, галицька, з довгим рилом і з грубою щетиною. Поза аористами і кон’юнктивами не бачить божого світа, хоч сам на своїх класиках пише собі всі пояснення і переклади. Від учеників жадає всього напам’ять, а сам нічого не знає. Двійок дає без кінця і так заслуговується перед шкільною радою. Ми били йому вікна так довго, поки його не забрали від нас. Робіть і ви так, коли не зміниться.
Найбільше мстився на нас взимі. Розігнався був сватати доньку начальника суду, щодня вбирав тоді іншу краватку, парфумувався, прилизував чуприну, нігті в класі чистив і пилував — і дістав здоровенного гарбуза, бо довгів має щось з десять тисяч!”
“Неправда!” — щось скрикнуло в душі професора, але наверх видобулося лише якесь глухе “гм”.
— “Тоді,— читав далі ученик,— мстився на нас без пам’яті до самого великодня, коли ми йому гарненько вибили всі шиби. Я сам як пустив здалека з катапульки камінець, то вибив таку круглу дірочку в шибі, як викроєну. Я ходив потім дивитися”.
Професор мав велику охоту побачити письмо автора листа, але шостак сидів задалеко від нього. Присунутися ближче, щоби побачити, було годі, бо можна було зрадити себе, а може, ученик сховав би лист. Врешті, сей суд так приголомшив його, що він сам не знав, що робити.
Тим часом ученик читав дальше — очевидно, приємно було йому похвалитися, як заздалегідь позбирав відомості про нового учителя.
— “У п’ятому класі найшли на нього досить добрий спосіб, котрого можете і ви спробувати. Все казали йому, що наймиліша година — се його, що він дуже добре вчить і що понад греку і латину нема нічого кращого на світі. Там він якось не так лютував, а в нас страх! Я дістав поправку…”
Професор почав нагадувати собі, кому він у шостому класі дав поправку. Дав злу ноту з греки вісьмом ученикам, отже, котрийсь з них є автором листа. Певно, Плотичка — худоба, лінюх, заводіяка,— о! Ніхто інший, тільки він!
Але тут ученик замовк, і професорові мимоволі вирвалося:
— Вже все?
— Де ж там! — відповів ученик.— Але далі вже годі читати.
“Що там ще може бути?” — думав педагог, до краю розцікавлений і подразнений листом, і ухитрився сказати:
— Ну, вибачайте, що я допитуюся, що далі є в листі; се вже й так з вашого боку доказ великого довір’я до мене, незнайомого, що стільки прочитали мені.
Сими словами вхопив за серце шостака, і він відповів:
— Нічого там уже незвичайного нема. Товариш пише, що ученики набили його за якусь там дівчину.
— Се неправда! — скрикнув нараз Латка, вставши з лавки як опарений.
Оба ученики зчудувалися і схопилися також на ноги.
— А ви звідки знаєте? — спитав семак таким голосом, як би хотів сказати: “Як ти смієш нам перечити, не знаючи справи?!”
— Я сам є професор Латка! Дам я вам, драби і гуль-тяї! — відповів грімко Латка і вхопив за палицю.
В одній хвилині ученики щезли з переділу і побігли аж до четвертого вагона.
Професор Латка почав ходити по своїм тіснім переділі, як лев по клітці, і все повторяв:
— Драби! Гультяї! Дикуни! Гайдамаки!
Потім сів і тяжко засмутився. В листі було багато правди, і се його зажурило.
І913
Джерело: