Я повільно йшов сонячним тротуаром, під ногами глухо чавкав водянистий брудний сніг, а широкою вулицею, бризкаючи їдким синім чи чорним димом, мчали легковики і вантажівки, автобуси і трактори.
Мої вуха вже давно звикли до вуличного гамору, не звикати й очам до нестримного руху.
Я саме підходив до газетного кіоску, як раптом залунав пташиний голосочок та так дзвінко, що зупинив цілий гурт пішоходів. Кинув очима на низького густогіллястого кленчука — і о, радість: на тонкій гілці, коло самісінького стовбура сидить невеличка синичка і раз за разом:
— Ці-ці-і-і-нь, ці-ці-і-і-і-нь,ці-ці-і-і-і-і…
Та весняна мелодія таки перемогла неугавний вуличний гамір і вереск, бо люди, котрі поспішали тротуаром, стишували кроки коло кленчука, повертали голови до пташки і радісно усміхалися відважній.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А синичка не вмовкала:
— Ці-ці-і-і-нь, ці-ці-і-і-і-нь, ці-ці-і-і-і-і…
То співала весна!
Джерело: