Кочерга Іван. Ярослав Мудрий

Драматична поема

ПЕРЕДМОВА

Поетовi чи драматурговi — а по сутi, це синонiми, бо кожен справжнiй драматург є поет,— який би взявся до вiдтворення великого образу Ярослава Мудрого, неминуче доведеться натрапити не тiльки на надзвичайну складнiсть цього суперечливого характеру, а й на труднощi формального порядку: якi саме подiї з довгого i бурхливого життя Ярослава взяти в основу твору? Особливу проблему утворює це питання для поета драматичної форми, бо ця форма вимагає насамперед значної конденсованостi зовнiшнiх подiй, звичайно, якщо спинитись на жанрi трагедiї, а не драматичної хронiки. Iнакше кажучи, в творi з драматичним конфлiктом на iсторичну тему неминучi певнi анахронiзми та iншi вiдступи вiд зовнiшньої iсторичної правди, право на якi давно вже визнано за драматичними поетами.
В нашiй драмi таких порушень небагато. З довгого полiтичного життя Ярослава я взяв невеликий порiвняно вiдтинок — з 1030 по 1036 рiк, тобто тi роки, коли Ярослав пiсля довгої боротьби з Святополком, Болеславом, Брячиславом i Мстиславом нарештi “витер пота” i зайнявся “нарядом” об’єднаної пiд владою руської землi; цей перiод завершився блискучою перемогою над печенiзькими ордами i остаточним розгромом їх пiд Києвом. З iнших зовнiшнiх подiй до цього перiоду належать лише похiд Ярослава на Чюдь (1030 р.), вiдвоювання червенських городiв у Польщi (1031) i невдалий похiд Улеба (Ульфа) в зирянську землю до “Залiзних ворiт” (1032). Все це лишається в драмi без змiн i хронологiчних порушень, крiм одного: на 1032 р. я вiдношу шлюб Ярославової дочки Єлизавети з Гаральдом норвезьким,— ця подiя насправдi вiдбулась пiзнiше — в 1044 р., порушення не таке вже iстотне, бо в 1032 р. в Iнгiгерди вже могла бути доросла дочка, якщо згадати, що в 1014 р. вона була в Новгородi дружиною Ярослава i обставала за варягiв, побитих в славнозвiсному “Поромонь дворi”. Вiддаляти ж сватання Гаральда на 12 рокiв i на такий же строк розтягувати час драми було незручним, так само як i вiдмовитись вiд цього вдячного епiзоду.
Друге порушення iсторичних, вiрнiше — лiтописних, фактiв вже зовсiм дрiбне — це обставини знаменитої битви з печенiгами пiд Києвом 1036 року. За даними лiтопису, в той час, коли величезна орда печенiгiв обложила Київ, Ярослав перебував у Новгородi, де “собрав воя многи и приде Киеву й вьниде в град свой”, i вже потiм “выступи из града” і прийняв бiй з печенiгами, якi напали на нього (“приступати начаша”). В моїй драмi Ярослав довiдується про рух печенiзької орди, перебуваючи в самому Києвi, причому новгородська допомога приходить за напружених i драматичних обставин, заздалегiдь вмотивованих попереднiм ходом подiй. Думаю, що мав право на таку неiстотну змiну, тим бiльш, що лiтописна версiя не вiльна вiд деяких суперечностей: чому печенiги не використали вiдсутностi князя i його вiйська в Києвi для розгрому мiста, маючи очевидну численну перевагу (“бе же печенег бещисла”), а потiм пропустили Ярослава iз стомленими дальнiм переходом полками в Київ замiсть одразу напасти на нього?
Нарештi, вигаданi мною драматичнi подробицi оборони Києва мають таке ж право на художнє iснування, як i iншi поетичнi домисли та образи драми — як месник за вчиненi Новгороду кривди Микита (син iсторичного посадника Коснятина), як заколот Ульфа i Iнгiгерди проти Ярослава, як пригоди Свiчкогаса i т. iн.— без яких не обходиться жодна iсторична драма чи роман,-аби вони вiдповiдали внутрiшнiй правдi зображуваної епохи. До речi, щодо активної ролi в драмi Iнгiгерди, дружини Ярослава, про яку лiтописи вгадують лише в рiк її смертi i не дають iнших вiдомостей, довелося користуватися захiдними джерелами, а саме вiдомими iсландськими сагами (Еймундова сага), де Ярославу i Iнгiгердi придiлено чимало уваги i де нехай iдеалiзована постать скандiнавської принцеси i властолюбної дружини руського князя змальована в сильних i мальовничих рисах.
Щодо самого Ярослава, центрального образу драматичної поеми, то в змалюваннi його треба було прагнути не тiльки iсторичної та художньої правди, але й якогось фiлософського узагальнення, якогось свiжого розкриття цього надзвичайно суперечливого характеру. I справдi, образ iсторичного Ярослава складається з таких несхожих рис, як честолюбство, нерозбiрливiсть в засобах його задоволення i щира любов до культури й освiти, великодушнiсть i лукавство; рицарська одвага i поряд з цим малодушна лякливiсть у вирiшальну мить (згадаймо драматичний епiзод 1017 р., коли Ярослав, розбитий Болеславом, готовий був тiкати за море, але був силомiць примушений новгородцями продовжувати боротьбу за престол); щедрiсть i скупiсть, невдячнiсть за зробленi йому послуги тощо. В цiлому — це риси монументальної трагiчної постатi, однаково величної i в своїх чеснотах, i в своїх пороках, характер надзвичайно активний i палкий.
Дуже цiкавi данi для усвiдомлення цього характеру дають недавно опублiкованi (в 1940 роцi) пiдсумки анатомiчного i рентгенологiчного вивчення кiстяка Ярослава при вiдкриттi знаменитого саркофага в Софiйському соборi. Цiлий ряд висловлених при цьому дотепних гiпотез i висновкiв вiдтворюють не лише фiзичний образ дужої людини з чималими пошкодженнями в колiнi i правому крижостегновому суглобi (кульгавiсть), з пiдвищеною функцiєю щитовидної залози, а й повною мiрою духовний образ-людину, яка вiдзначалася жвавiстю уяви, запальнiстю, схильнiстю до вибухiв i бурхливих реакцiй, людину, чиї величезна енергiя i активнiсть, проявленi за молодих рокiв, неминуче повиннi були спрямуватись пiзнiше на мирну творчу дiяльнiсть, як воно i було насправдi.
Проте ця характеристика здавалася менi надто елементарною, вiрнiш — однобiчною. Розкриваючи цей бурхливий характер в дiяльностi, я прийшов до висновку, що справа була не в простiй сублiмацiї енергiї, в скеруваннi її пiд старiсть в бiльш спокiйне рiчище. Менi захотiлося побачити Ярослава у внутрiшньому конфлiктi, в боротьбi обох напрямкiв його творчої енергiї — бойового i мирнобудiвничого.
Та справа не тiльки в цьому роздвоєннi прагнень. Ярослав розумiє, що славне варязьке минуле вже вiдiграло свою роль, що “годi вже цих ярлiв без землi, якi на Русь по золото плили”, що варяги, якi, на думку Iнгiгерди, здобули йому престол, були лише наємниками, якi “продавали свiй меч тому, хто дав дорожче”. I коли Iнгiгерда iз зневагою дорiкає йому за домiшку до шляхетної варязької кровi рабининої кровi (натяк на матiр Володимира Малушу), Ярослав з гнiвом i гордiстю парирує цей удар:

З усiх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що є з народом вiрний мiй зв’язок.
Менi не треба пишних тих казок,
Що предкiв нам шукають десь за морем,
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,
Вiд Києва до Ладоги живе…

I, нарештi, ще одним, неминучим у драмi про Ярослава Мудрого мотивом є, звичайно, мотив мудростi: що вона є i як вона дається людям? Вiдповiдь єдина, її висловлюють багато разiв як сам Ярослав, так i iншi персонажi поеми:

Береться мудрiсть не iз заповiтiв,
А iз шукань i помилок гiрких…

В цiлому ж iдею поеми можна визначити як нелегке i часом болiсне шукання правди i мудростi життя разом з народом на користь вiтчизнi, шукання, в якому Ярославу допомагають не тiльки друзi, але й тi, хто, як Микита, повставали проти нього зi своєю особистою правдою, або тi, хто як Журейко. були скривдженi князем, але врятували його в бiдi, бо всiх їх єднала i примиряла любов до вiтчизни, до Києва, причаровувала приваблива особистiсть Ярослава. I в цьому свiтлi для нас особливо зворушливим є iсторичний факт незмiнної вiрностi Ярославу Великого Новгорода — факт, що дав менi дорогоцiнну можливiсть для створення цiлого ряду драматичних положень i сцен.
Автор.

ДIЙОВI ОСОБИ:
Ярослав, великий князь Київський.
Iнгiгерда, його дружина.
Єлизавета
Анна — їх дiти.
Володимир /
Гаральд, витязь норвезький.
Микита, монах-художник.
Сильвестр, учений монах.
Людомир, старий селянин.
Милуша, його дочка.
Журейко, каменщик київський.
Давид нарочитi
Ратибор / мужi новгородськi.
Ульф, син Рангвальда, варяг.
Мирослав бояри
Слав’ята / київськi.
Ярун, тiун* (* Тiун— урядовець.) княжий.
Фока Свiчкогас, монах-переписувач.
Джема, дiвчина з Сiцiлiї, рабиня.
Роальд, начальник варязької дружини.
Парфенiй, грецький купець.
Турвальд, варяг.

Бояри, варяги, робiтники-будiвники, народ, челядь княжа. Дiється в Києвi в тридцятих роках XI столiття.

ДIЯ ПЕРША
“СОКIЛ”
1030

Галерея в княжому теремi в Києвi, яка веде iз внутрiшнiх покоїв до хатньої церкви. Крiзь легкi романськi арки галереї, що спираються на подвiйнi мармуровi колонки, видно далекi простори зелених лугiв i синього Днiпра. Тихий дзвiн лунає в ласкавiй тишi лiтнього ранку.

І

За невеликими конторками сидять, схилившись над книгами, кiлька ченцiв-переписувачiв. Ближче до рампи за такою ж конторкою сидить ще один молодий, вродливий монах Микита з чорною борiдкою на блiдiм обличчi; вiн малює заставки й мiнiатюри на книзi. Далi теж молодий, але гладкий i рум’яний монах Фока Свiчкогас з пишним рудуватим волоссям, що вибивається з-пiд чорної шапочки. Роботою керує поважний старець, срiбно-кучерявий iєромонах Сильвестр з посохом i золотим хрестом на грудях.

С и л ь в е с т р
Благослови, господь, державний Київ,
Що на горi над голубим Днiпром
Пильнує мир i всi труди людськiї,
Що їх живить земля своїм добром.
Благослови, господь, твоїх людей,
Не забувай їх в радостi i в горi,
Оратая, що в полi ниву оре,
Строїтеля, що каменi кладе
I розчином скрiпляє наймiцнiшим,
Списателя, що праведним пером
Скарби словеснi в книгу перепише.
Який простiр, привiлля, тишина,
Як там гаї в далечинi синiють,
Лиш тихий дзвiн пiд ясним небом мрiє,
I спить пастушка бiля казана.
Бо крепок князь i власть його мiцна,
Бо Ярослав залiзними полками
Всiм ворогам дороги заградив,
I божий мир, як сонце над полями,
Над Києвом i Руссю заяснiв.
Отак-то всi повиннi шанувати,
Що на землi i мир, i тишина.
Потщитесь, браття, треба поспiшати,
Щоб книги всi переписати нам.
Бо скоро князь повернеться iз Чюдi,
Де воював i города воздвиг,
А повернувшись, зараз же розсудить,
Чи много ми переписали книг.
Прилежен-бо i часто книги чтяше.
Мов виноград у золотую чашу,
Вино словес вiн проливає в свiт.
М и к и т а
Благослови, премудрий отче, слово,-
Не те чеснота, лиш би книги чтить,
А щоб од книг зерно добра й любовi
В своїй душi посiяти й зростить.
С и л ь в е с т р
I просвiтить добром серця людськiї.
Такий i князь наш мудрий Ярослав.
Не тiльки сам жадає вiн Софiї,
Немов олень iсточника води,
Но нас усiх тим медом напував,
Що назбирав ще в роки молодi
Вiд мудрих книг, благословенних слiв.
Не вдав би тiлу своєму покою,
Доколi правди дверi не вiдкрив…
А скiльки вiн зазнав тяжких трудiв,
В яких боях кривавих iсполчався,
Якi поправ крамоли i лукавства,
Аж поки прах їх не розвiяв вiтер,
На отнiй стол не сiв i пота витер,
I цiлу Русь як древле об’єднав.
М и к и т а
Святi слова. Але на тих дорогах
Не легко б князь добувся перемоги,
Коли б господь йому не допомiг
I Новгорода в помiч не воздвиг.
I скiльки раз, забувши кривди давнi,
Полчився знову Новгород державний,
Своїх мужiв i золото збирав
I Ярославу в помiч поспiшав.
Пiд Любечем, на Альти берегах,
Пiд Лиственом — на багатьох полях
Лилася кров братiв-новогородцiв,
Яку забув так скоро Ярослав…
С и л ь в е с т р
(хитаючи головою).
О брате мiй, ти сам забув, мабуть,
Що тiльки бог царiв i царства судить.
Лиш вiн один далеку бачить путь,
Якою йдуть царi i простi люди.
А нам, смиренним iнокам, годиться
Не помнить зла i за князiв молиться.
Ну, братiє, пильнуйте, в добрий час,
Аби перо не схибило у вас.
З молитвою пергаменту торкайтесь,
Щоби не влiз лукавий, яко тать 1,
Не довелось похибки пiдчищать.

1 Тать — злодiй.
М и к и т а
З пергаменту недовго зчистить ваду,
Лиш з совiстi не зчистити її.
С и л ь в е с т р
Дивись, Микито, знов мою пораду
Ти позабув i судиш про князiв!
М и к и т а
Прости, мiй отче. Зараз я згадав
Великий грiх, яким пергамент чистий
Свого життя заплямив Ярослав,
Коли схопив i ув’язнив безвинно
Посадника чесного Коснятина…
С и л ь в е с т р
Не нам судить. Мабуть, цей Коснятин
Повстав на князя.
М ик й т а
(гнiвно).
Господи святий!
Цей Коснятин, посадник Новгородський,
В годину чорну князя врятував,
Коли вiд орд нiмецьких i угорських
Без вiйська втiк розбитий Ярослав
I вже човни наладив геть за море;
Цей Коснятин човни тi порубав,
I Новгорода воїни суворi
Мечi i злато князю принесли —
Веди нас, княже, битись до загину
За честь i єднiсть руської землi!
I так пiшли i ворогiв розбили,
I князю стол дiстали золотий.
I за таку ось вiрнiсть Коснятину
Вiн кривдою лихою вiдплатив!
С и л ь в е с т р
Смирись, Микито! Скрiзь ти кривди бачиш,
Якi судити ти ще молодий.
За це тобi епiтим’ю 1 призначу —
Вночi поклонiв сорок поклади.

1 Епiтимiя — церковна кара.

Чути кроки i срiбний дзвiн ручного дзвоника, i в галерею входить з правого її боку процесiя: попереду хлопчик у стихарi з дзвоником i запаленою свiчкою. За ним Iнгiгерда, в княжому уборi i золотiй дiадемi з важкими пiдвiсками-колтами поверх щiльно обiп’ятого бiлим шовком волосся, за нею придворнi дами, всi з молитовниками в руках. Ченцi пiдводяться й поштиво уклоняються. Процесiя зникає лiворуч.

С и л ь в е с т р
Спаси, господь, княгиню милосерду,
К її молитвам ухо преклони.
Завжди прилежна церквi Iнгiгерда
I молиться за тих, хто на вiйнi.
М и к и т а
Не вадило б їй також помолитись
За тисячу мужiв тих iменитих,
Що за її намовою убито
В той рiк, коли помер Владимир князь,
А Ярослав…
С и л ь в е с т р
(здiймаючи руки вгору).
Опам’ятайся, брате.
Смири свiй дух. Навiщо раз у раз
В пожежу злу огонь той роздувати,
Що мiг би душу зогрiвать твою?
Тебе ж господь сподобив дивних знанiй
I чудному мистецтву научив.
Способен ти умiлим малюванням
Iзобразити все яснiше слiв:
Поля зеленi, бiрюзовi води,
Червленi корзна, зорi золотi
I лепоту жiночої уроди.
Чого ж бо ти мирською злiстю дишеш,
Для чого змiй неситих ворушить,
Як можеш тут в благословеннiй тишi
Мистецтвом дивним господа хвалить?
М и к и т а
О, якби мiг обрати кожен вiльно
Нехибний шлях майбутнього життя!
Але нема з дороги вороття,
I не дає людинi бог всесильний
Нi тишини… нi забуття…
I де б я мiг зiрвати грона спiлi,
Як юнаком покинув отчiй дом,
I давнiй сум за мною йшов слiдом…
I як зрощу в душi голубок бiлих,
Коли там ворон чорний звив гнiздо…
С и л ь в е с т р
Свят, свят господь! Не хочу далi слухать,
Сьогоднi в храм до мене завiтай
I душу там збентежену одкриєш.
(До iншого ченця).
Куди це ти зiбрався, Свiчкогасе?
С в i ч к о г а с
Благослови, достойний отче, вийти —
Чорнило зсякло, треба розвести
I каламар просохлий цей наповнить.
С и л ь в е с т р
Ану сиди i не кажи брехнi!
Не каламар просох, а, мабуть, горло,
I не чорнила жаждеш, а вина!
С в i ч к о г а с
Їй-богу ж нi! По-перше, я не п’ю,
I жодної вiверицi 1 не маю,
Та й ключник княжий виїхав в село,
Хто ж бiдного монаха почастує?

1 Вiвериця — найдрiбнiша монета в стародавнiй руськiй грошовiй системi.

С и л ь в е с т р
А ти б i рад! Чекаєш лиш нагоди,
Аби вином упитись даровим!
Одумайся, невiголос ледачий,
Згадай, чим був i чим тепер єси.
Знов хочеш стать нещасним свiчкогасом!
С в i ч к о г а с
Та я ж нiчого!
С и л ь в е с т р
Я тебе призрiв,
Ченцем зробив, списателем iскусним.
Ти хоч дурний, принаймнi сапоги
Мужiв розумних поносив у мене,
То знов назад!
С в i ч к о г а с
Прости, премудрий отче!
С и л ь в е с т р
Хiба не чув словес святих отцiв,
Як хмiль ченцiв в скотiв перевертає,
Що третю чашу наливає лев,
Четверту — вепр скажений, п’яту — бiс.
С в i ч к о г а с
О боже ж мiй! Та я ж єдину чашу,
Куди вже там про п’яту i гадать!

II
В галерею з правого боку входить князiвна Єлизавета, молода 17-лiтня дiвчина, з молитовником в руках.

С и л ь в е с т р
Благослови господь тебе, князiвно!

Ченцi поштиво уклоняються, а Єлизавета, кивнувши їм голiвкою, пiдходить пiд благословення до Сильвестра.

Єлизавета
Скажи, мiй отче, чи давно пройшла
До церкви мати?
С и л ь в е с т р
Тiльки що, недавно.
Спiши, дитя, господь тебе простить
(гладить її по голiвцi),
Бо ангельська душа твоя i чиста.
Є л и з а в е т а
О нi, мiй отче… зараз грiшна я,
Бо гусляра заслухалась старого
I в божий храм спiзнилась.
С и л ь в е с т р
Бог простить.
Є л и з а в е т а
Як тут у вас затишно i цiкаво,
Якi книжки великi…
(Спиняється бiля конторки Микити).
А якi
Блискучi фарби! Чистi i яскравi,
Немов смарагд або в саду квiтки…
У тата є фiал 1 дорогоцiнний,
Неначе мед прозоро-золотий.
Крiзь нього я, коли була дитина,
На божий свiт дивилась з темноти.
I все тодi таким здавалось дивним,
Немов в раю чи в радiсному снi —
Такi ж твої малюнки чарiвнi…

1 Фiал — чаша.
С и л ь в е с т р
Микита в нас зело прехитрий майстер
I в чудному художествi велик.
Є л и з а в е т а
(милуючись мiнiатюрою в книзi).
Яка краса! Як барви всi согласно
В один вiнок на золотi сплелись!
Так, це той свiт далекий i прекрасний,
Що в кришталi я бачила колись.
М и к и т а
Бо дивний свiт, що бачила ти в чашi,
I є, княжна, мистецтва дивний свiт —
Воно завжди пiдносить душу нашу,
Краси й добра нехибний заповiт.
Але душi збентеженiй i хмурiй
В святу красу дороги не знайти…
Блажен, кого життя минають бурi,
Спокуса зла не стрiне на путi…
С в i ч к о г а с
Отак i я, коли дивлюся в чашу,
Далеко легше стане на душi.
Проходить скорб…
С и л ь в е с т р
(гнiвно).
А ти чого, монаше!
Ану-бо геть! Знайшовся теж мудрець!
Геть з-пред очей!
С в i ч к о г а с
(про себе).
Якраз менi до речi —
Напевно, вже прийшов виночерпець…
(Виходить).
Є л и з а в е т а
Ну, я пiду,
(зiтхнувши)
бо гнiвається мама…
Прощай, мiй отче…
С и л ь в е с т р
Бог благослови
Тебе, голубко наша яснокрила!
Є л и з а в е т а
(до Микити).
Прощай i ти, художниче умiлий.
З яких до нас ти завiтав країв?
М и к и т а
(пiдводиться).
Я мандрував багато i далеко
I рiдний край давно вже залишив…
Є л и з а в е т а
А де ж твiй край?
М и к и т а
То Новгород великий.
Є л и з а в е т а
Суворий край…
(Здригнувшись).
Я народилась там,
Але тремчу, коли його згадаю…
Б’ють на сполох… пожежа… Буйнi крики…
Убивство… кров…
М и к и т а
(хмуро).
То кров людей свята,
Яку не ми, а iншi проливали…
Є л и з а в е т а
Тодi була дитина я мала,
Але й тепер ту радiсть вiдчуваю,
Яка мене, мов сонце, пройняла,
Коли сюди приїхали ми в маї,
I солов’ї спiвали над Днiпром,
Що миготiв на сонцi серебром,
I Київ враз засяяв перед нами
Серед дерев златими куполами.
З того часу я Київ полюбила.
Не там, а тут моя вiтчизна мила.
Прости, тобi я болю завдала.
М и к и т а
Дарма — аби ти радiсна була…

Чути тупiт кiнських копит, i за хвилину в галерею вбiгає Анна, сестра Єлизавети, трохи старша за неї дiвчина, жвава й схвильована. На лiвiй руцi, на рукавичцi, вона тримає мисливського сокола. Не звертаючи уваги на поклони ченцiв, вона кидається до сестри.

А н н а
Яка ж я рада, що знайшла тебе!
Де мама? В церквi?
Є л и з а в е т а
(киває).
А н н а
Так-бо ж я i знала!
Спiзнилась знов! Ну, буде прочухан…
Є л и з а в е т а
Та як же ти… ще з соколом!
А н н а
Ну що ж!
Коли ж такая трапилась пригода,
Що й досi я не схаменусь нiяк!
Є л и з а в ет а
Та що ж таке?
А н н а
Пiд Вишгородом я
На лебедiв уранцi полювала.
Аж гульк, дивлюсь, iз лiсової мли
Ватага суне витязiв удалих
З богатирем прегарним на чолi.
Напевно, то якiсь новi варяги,
Бо в нас таких не зустрiчала я…
Так чи не так, острогами коня
Я стиснула i далi од ватаги!
Дивлюсь назад — вiн скаче наздогiн!
Є л и з а в е т а
Хто наздогiн?
А н н а
Та той варязький витязь…
Я ще хутчiш — що мить, то ближче вiн.
Аж до Гори я не могла спинитись,
I тiльки стук загрозливий копит
За спиною я близько почувала.
Є л и з а в е т а
Безумная!
А н н а
Аж ось коло ворiт
Його, мабуть, застава затримала,
I я сюди, нарештi, утекла!
Аж стисло дух!
С и л ь в е с т р
Та хто ж цей окаянний?
Його схопити треба!
А н н а
Менше з тим!
Аби вiд мами тiльки не попало.
Пiду скорiш до церкви…
Є л и з а в е т а
Схаменись!
Ти ж з соколом!
А н н а
I справдi… що ж робить…
Вiзьми його, голубко, хоч на мить.

Передає Єлизаветi сокола, та бере.

III

Чути тупiт багатьох коней, i зараз же по тому в
галерею вбiгає Гаральд, молодий, ставний i вродливий норвежець з смiливим обличчям, з рудо — золотавим волоссям. Злякана Єлизавета вiдступає й горнеться до Сильвестра, а Гаральд пiдходить до Анни. Кiлька варягiв входять за ним.

Гаральд
Нарештi я догнав тебе, царiвно!
Даремно ти тiкала, бо вели
Мене сюди мої пригоди дивнi,
Коли я плив до вашої землi…
Що бачу я! Великий Бальдер, хто це,
Хто дiвчина ота свiтловолоса…
Бiля монаха чорного, отам?

Хапає Анну за руку. Але Єлизавета вже зникла за поворотом галереї.

А н н а
Ця дiвчина? Спитай у неї сам.
Мене ж облиш.
Г а р а л ь д
О, дiвчина чудова…
Так ось куди судьба мене тягла…
(Стоїть приголомшений).

З лiвого боку вертається почет Iнгiгерди. Попереду йде сама Iнгiгерда поряд iз збентеженою Єлизаветою, яка, винувато похиливши голову, слухає догану матерi.

I н г i г е р д а
Яка ганьба! До церкви не прийшла,
В святi часи ганяєш десь по ловах,
Немов хлопчак який дурноголовий!
Де розум твiй? Як смiла в божий храм
Ти увiйти з оцим нечистим птахом?
А ще князiвна! Дiвчина! Що ж там
Подумали про тебе всi монахи!
Є л и з а в е т а
(крiзь сльози).
Пробач менi… не знала…
Г а р а л ь д
(швидко пiдходить до Iнгiгерди i схиляється перед нею на одне колiно).
Королево!
I н г i г е р д а
(здивовано).
Та це ж Гаральд! Гаральде, звiдки ти
У Києвi з’явився полудневiм,
Пiвнiчний гiсть вiд конунгiв-братiв?
Г а р а л ь д
(цiлує край її сукнi).
Багато де я мандрував i бився,
В Сiцiлiї, у грецького царя,
З того часу, як переплив моря
I з родичами злими посварився.
I ось до вас свiй човен повернув,
В Гардарику 1 шукати талану.
Тобi клянусь служити чесно й твердо,-
Чи прихистиш вигнанця, Iнгiгердо?

1 Давня скандiнавська назва Русi.

I н г i г е р д а
Бажаний гiсть, тебе я бачить рада,
Гаральде, син Сiгурда, смiлий князь.
I Ярослав, я певна, в слушний час
Як вернеться, знайде тобi посаду.
Г а р а л ь д
(пiдводиться з колiн).
Тобi мiй меч i все життя моє!
Є л и з а в е т а
(скрикує).
Ай! боже мiй! Вiн дряпає, клює!
Вiзьми його! Не можу далi я!
Г а р а л ь д
Дозволь менi!
(Обережно забирає сокола).
Бiдняточко моє!
Рука в кровi! Хiба ж їх можна брати
Без рукавички — гей, вiзьми, Рулав!
(Передає сокола джурi).
Але стривай! У лiсi ж не була ти,
I я тодi не за тобою мчав…
А звiдки ж сокiл…
О, яка пригода!
(Оглядається i бачить Анну, яка смiється).
Це, значить, ти його передала!
О королево! Знов тобi хвала
За двох дочок прекраснiшої вроди!
Як ти сама, Олафова дочка.
I н г i г е р д а
Так — Анна це, а це Єлизавета.
Га р а льд
(палко).
Єлизавета! Єлизiф! Яка,
Яка ж вона прекрасна! Так, мене ти
Сюди на щастя, доле, привела!
О вiщi дiви Долi i Часу,
Вердандi, мудра дiва днiв бiжучих,
Ти провела мене крiзь лiс дрiмучий,
Щоб я знайшов життя мого красу!
Я мчав крiзь лiс, крiзь гори i долини,
Немов ловець на ловах соколиних,
А сокiл цей, що так мене манив,
На iншу руку раптом пересiв.
I щоб здобути руку цю дiвочу,
Пройду я свiт вiд пiвдня до пiвночi,
Своїм човном схвилюю всi моря,
Здобуду свiт, корону, перли, славу,
I все для тебе, донька Ярослава,
Лиш покохай мене, моя зоря!
(Бере за руку Єлизавету, зазираючи їй у вiчi).

IV
Раптом чути дзвiн багатьох дзвонiв, сурми, вiтальнi крики. Всi кидаються до арок.

I н г i г е р д а
Це князь! Це вiн! Мерщiй подати конi!
Назустрiч всi! Ходiм, Гаральде! Донi!
Всi швидко йдуть до виходу.
Лиш один Микита залишається в галереї.
Вiн дивиться задумливо крiзь арки.
М и к и т а
Настав мiй час… бажаний час вiдплати
За кривди всi, що Новгород зазнав…
Та хочу все ж тепер я сам пiзнати,
Чим вiн людей отак причарував,
Владика Русi, мудрий Ярослав…
Але в цей час, рiшучий i врочистий,
Чого ж мiй дух збентежений охляв…
Бо ясний ангел, лагiдний i чистий,
Тебе закрив вiд мене, Ярослав…

Завiса.

ДIЯ ДРУГА
“ЗАКОН I БЛАГОДАТЬ”

1030 р.

Луг перед брамою княжого терема — замку в Києвi. Його мури iз скупо прорiзаними де-не-де подвiйними вiкнами вiзантiйського стилю, з пiвкруглим верхом i колонкою посерединi здiймаються в глибинi лугу. Внизу, пiд широко розкинутим гiллям величезного дуба — глибока арка брами, входу до княжого двору. За рогом замку праворуч, через низеньку огорожу з двох чи трьох брусiв, видно крутий обрив — яр, за ним вiддаля, на сусiдньому горбi — величний храм
богородицi десятинної з золотими банями та iншi будiвлi. З лiвого боку лугу, на першому планi, на гранiтному пiдмурку — велика мармурова статуя лежачого лева. Навколо постаменту мармуровi лави з рiзьбленими спинками. Лiтнiй ранок.

І

За сценою далекий спiв дiвчат. З ворiт замку звуки сурм, i зараз же по тому з брами виходить загiн княжої варти, яка стає обабiч входу. А за хвилю з брами виходить сам Ярослав у супроводi Сильвестра i Микити, який iде позаду. Ярослав трохи кульгає на праву ногу. Ще далi — два боярини: Мирослав i Слав’ята.

Я р о с л а в
(до Сильвестра).
То скiльки ж книг сьогоднi вже готовi,
I чи багато почали писать?
С и л ь в е с т р
Готово п’ять книжок, великий княже:
“Златая цепь”, слова святих отцiв,
Козьми Iндикоплова мандрування.
Ця книга дуже рiдка й дорога,
Дiянiя Дiгенiса Акрiта I
“Шестоднев” болгарського попа.
Я р о с л а в
Великий труд. Спасибi, мудрий отче,
Корисних книг замало ще у нас.
I добрiй книзi бiльше я радiю,
Нiж золоту в коморi. А проте
I по книжках казок багато рiзних,
Яких в життi, напевно, не знайти.
М и к и т а
Зате в життi бракує часом правди,
I казка це поправити спiшить,
Бо ж тiльки в казцi дiстає вiдплату
За добрi вчинки справедливий муж.
Я р о с л а в
(суворо).
За зло й добро вiдплачує создатель,
Вiн воздає по правдi коємуж.
(До Сильвестра).
Хто це такий?
С и л ь в е с т р
Ти наказав знайти
Якогось мужа, хитра i розумна,
Щоб мiг тобi в нарядi послужить,
Зовуть його Микита, книги знає,
В художествi iскусен, а проте,
Хоч зараз мнiх, мабуть, служив i в ратi,
Бо часом, як почне рубати,-
Страшнi дуби, мов цурки, розсiка.
Я р о с л а в
(до Микити).
Ти київський?
М и к и т а
(хмуро).
Нi, княже господине,
Не iмам града здє…
Я р о с л а в
(глузливо).
Небесного взискуєш?
Ну що ж, приходь — писатимеш менi.
Так, запиши i зараз
(подає Микитi маленьку книжку й олiвця)
мудре слово.
“Ранiш закон, а потiм благодать”.
Менi казав це пiп iз Берестова,
Іларiон 1, гораздо мудрий муж.
“Ранiш закон, а потiм благодать…”
Ще запиши: “Червенськi гради взять;
Поставити на Росi города,
Щоб степова спинилася орда…”
До речi — час подумать i про Юр’ев,
Що я оце на Чюдi заснував.
А де ж Слав’ята?..

1 Іларiон — церковний письменник, перший митрополит iз руських. Автор “Слова о законi i благодатi” — високохудожнього патрiотичного ораторського твору (написано мiж 1037-1050 рр.), в якому прославлено Руську землю, князя Володимира, що запровадив християнство на Русi i об’єднав, змiцнив державу.

С л а в ‘ я т а
(наближається).
Тут, великий княже.
Я р о с л а в
Чи не знайшов городника менi
Послати в Юр’єв? Треба мужа хитра
I вмiлого, щоб город мiг зрубить.
С л а в’ я т а
Є в мене грек iскусний на прикметi.
Я р о с л а в
Не хочу грека, звичай їх лукав,
I за очi не слiд їх посилати.
Когось iншого пошукай, Слав’ято.
С л а в’ я т а
Знайду когось.
Я р о с л а в
Та не барись шукать.

Вiдсилає жестом варту, яка вертається в замок, а сам з помiтним зусиллям сiдає на мармурову лаву пiд левом, запрошуючи Сильвестра. Iншi стоять.

“Ранiш закон, а потiм благодать”…
Так, мудре слово…
(До Микити).
Ну, то, значить, ти
Взискуєш града вишнього, iного,
А на землi, бач, правди не знайти,
I у князiв нема туди дороги…
О, якби мiг iти я тим шляхом,
Де тишина i мудрiсть благодатi,
Щоб, меч важкий поклавши i шолом,
Палати бiлi й храми будувати…
I в Iстини золотоверхий храм
Ввiйти собi i двер вiдкрити вам.
Але важке в князiв на плечах брем’я…
Як думаєш ти, легко то менi
Цю хвору ногу пiдiймати в стрем’я
I їздити старому на вiйнi?
А я ж весь вiк воджу в походи рать…
Ранiш закон… а потiм благодать.
(Пiдводиться).
Ну, то ходiм подивимось, чи вчасно
Будови йдуть, що почали торiк.
Так, мнiше,— треба воювати вiк,
Щоб збудувать єдиний храм прекрасний.
Всi йдуть праворуч.

II

Раптом чути смiх i дiвочi голоси, i на лужок вбiгає Єлизавета в супроводi кiлькох сiльських дiвчат. Єлизавета кидається до батька, а дiвчата спиняються замiшанi бiля мармурового лева, дивлячись на нього.

Є л и з а в е т а
Добридень, тату!
(Горнеться до батька).
Я р о с л а в
Зiронько моя!
Де ти була, чим бавилась, дитино?
Є л и з а в е т а
З дiвчатами на Угорськiй горi
Збирали квiти, у Днiпрi купались.
Я р о с л а в
(голублячи її).
Гуляй, гуляй, дiвчаточко моє,
Короткий вiк дiвочий, люба доню.
Одне тобi я можу обiцять:
Хоч доведеться мужа роззувать,
Але з колiн пiднiмешся в коронi.
С и л ь в е с т р
Найкраще всiх корон твоя дочка
Премудростiю книжною сiяє.
I поки ти на Чюдi воював,
Вона навчилась з Грек перекладати
I вже читає грецькi письмена.
Я р о с л а в
Чи правда це? Розумнице моя!
Хiба тобi так Греки до вподоби?
Є л и з а в е т а
Але ж у них — ти сам менi казав —
Усi земнi премудростi сокрито.
То хочу я побачить, чи не знав
Якийсь мудрець такого заповiту,
Щоб утворився спокiй на землi
I люди мудро, як в раю, жили.
С и л ь в е с т р
Премудрiсть ця в ученiї Христовiм.
Я р о с л а в
Христос сказав — несу не мир, но меч…
Нi, друже мiй, нема шляхiв готових,
Щоб давнiй грiх зложити з людських плеч
I мудрий рай тут на землi зростити.
Береться мудрiсть не iз заповiтiв,
А iз шукань i помилок гiрких.
А щоб людей добру призвичаїти,
Чимало князь голiв стинає злих…
Бо кроткий вiк без кровi не создать,-
Ранiш закон, а потiм благодать.
Людей учу я страхом i книжками,
Але i сам я у людей учусь.
Бо мудр народ, i житиме вiками
В трудах i битвах вихована Русь.

В цю хвилину чути якесь рикання, а потiм дiвочий смiх i вереск бiля статуї лева.

Я р о с л а в
Що там таке? Чого це крик дiвочий?
Чого вони всi скупчилися там?
Пiди довiдайсь.

Дiвчата з реготом кидаються врозтiч. З-за рогу постаменту висуваються спочатку чиїсь ноги в чоботах, а потiм вся чорна фiгура бородатого монаха, що сiдає на лавi i протирає очi. Дiвчата смiються.

Д i в ч а т а
— Та який рудий!
— Дивись, дивись! патлатий!
— З бородою!
— Неначе лев! I рикає як лев!
С в i ч к о г а с
Киш, мокрохвостi! Вам чого тут треба?
(Пробує пiдвестись, але знову сiдає).
Бо як вхоплю… то голову зверну.
Ярослав та iншi наближаються.
Я р о с л а в
(суворо).
Хто це такий?
С и л ь в е с т р
Та це наш Свiчкогас! Списатель книжний.
Я р о с л а в
Що ти там робив?
Д i в ч а т а
Пiд левом спав. А це пiд головою!
(Показують чималий череп’яний плескуватий жбан).
С и л ь в е с т р
Упився знов, п’яниця безсоромний,
Сосуд скудельний! Я ж тобi казав:
Не доведи до бiсової чашi, Спинись на третiй.
С в i ч к о г а с
(жалiсно).
Господи, прости!
То чим би я лiчив, премудрий отче,
Як не було тут чашi, тiльки жбан…
С и л ь в е с т р
Опам’ятайсь, безумче! Встань пред князем
I не скверни брехнею язика.
С в i ч к о г а с
(схоплюється зляканий).
Прости мене, великий господине,
Не од вина, од мудростi охляв…
Я ро с л а в
Що ти верзеш!
С в i ч к о г а с
Єй-єй, великий княже!
Сам посуди, якщо вже на вино
I то якась потрiбна мiра, кажуть,
Щоб розум не пiшов кудись на дно,
Та що ж тодi казать про мудрiсть книжну,
Яка мiцнiша всякого вина!
Ось я писав, бач, книгу дивовижну,
Аж чую — в головi якась мана…
Свят, свят господь! Мерщiй вина хильнув,
Щоб з розуму прогнати цей туман,
Та надто вже малий попався жбан…
Бо не розвiяв мудрiсть навiсну,-
I з горя я заплакав i заснув.
Я р о с л а в
Ти правду кажеш — писано-бо єсть,
Щоб бiсеру свиням не розкидали,
То i тобi ж така довлєєт честь:
Якщо вiд книг глава твоя страждала,
Та щоб од мудростi не вилiзли власи,-
Iди на хутiр i свиней паси.
С в i ч к о г а с
Як то свиней! Але ж я божий iнок!
Не хочу я!
С и л ь в е с т р
Не слухався порад,
То i паси тепер свиней i свинок,
Коли святий не впорав вертоград.

III

Чути тупiт коней, i на луг з лiвого боку в’їжджає Гаральд в супроводi джури. Побачивши князя, вiн швидко сплигує з коня i пiдходить до нього.

Га р а л ь д
(поштиво уклоняючись).
Привiт тобi, мiй княже господине,
Хоробрий вождь i мудрий будiвник!
Привiт, принцесо!
Я р о с л а в
(пригортаючи до себе дочку).
В добрую годину!
Привiт, Гаральде, смiлий войовник
I хвиль морських одважний розтинатель.
Ось бачиш, доню, скрiзь вiн побував
I в Греках жив. Спитай, вiн мусить знати,
Чи справдi там лиш мудрiсть i любов
I кроткi всi, немов в небеснiм раї,
Чи навпаки — лукавство лиш i кров.
Все бачив вiн — i все, напевно, знає.
Спитай, не бiйся.
Г а р а л ь д
(палко).
Все, що бачив я
I що здобув в мандрiвках i боях,
Все — золото, шовки, убори гарнi,
Алмази, ладан, келихи янтарнi,
Вино хiоське, ласощi, шербети,
Не варто все усмiшки свiжих уст,
Чудових уст твоїх, Єлизавето!
За тебе, за твою єдину ласку,
За погляд твiй я все вiддати рад,
Всi береги вiд Смiрни до Дамаска
I город свiту осяйний Царград!
Я р о с л а в
(глузливо).
Проте цих див у тебе ще немає,
Та i з Царграду, кажуть, довелось
Вiд кесаря тобi мерщiй тiкати.
Є л и з а в е т а
Не ображай вигнанця, любий тату,
В руцi господнiй терези вiйни,
I що в часи недолi витязь втратив,
То завтра вiн поверне в час ясний.
До того ж вiн вiтчизну втратив любу,
Чи є ж на свiтi гiрша цеї згуба!
Я р о с л а в
(здивований).
Насправдi бог младенцiв умудряє.
Дитиночко розумная моя!
Пробач, Гаральде.
Г а р а л ь д
(цiлує край сукнi Єлизавети).
Дiвчино святая!
Тобi повiк служити буду я!

Тим часом чути далекий, але сильнiший шум i крики.

Я р о с л а в
Що там таке? Чого це крик i гамiр?
Ану, пiдiть довiдайтесь мерщiй!

Але в цю мить вбiгає збентежений i задиханий Ярун. Обличчя й одяг у нього заляпанi глиною i крейдою, яку вiн даремно намагається стерти i тiльки розмазує.

Я р о с л а в
(здивований).
Та це ж Ярун! Що скоїлось, кажи-но?
Чого ти весь у крейдi i багнi?
Я р у н
Свавiлля то, великий господине!
Здурiли всi.
Я р о с л а в
Ти сам, мабуть, здурiв!
Що там таке?
Я р у н
То каменщики, княже,
Дереводiли, теслi, столяри,
Що храм новий будують на горi.
Та ось вони порозганяли стражу,
Порозкидали шпаглi, молотки
I крик зняли — не хочем працювати!
Коли ж я взяв кiлькох бунтiвникiв,
То почали скудель 1 перевертати
I вапною закидали мене!

1 Скудель — глиняний розчин.

Я р о с л а в
(здивований).
Та звiдки в них свавiлля це дурне?
А може, ти не заплатив їм плати
Або убавив? То дивись тодi,
Коли дiзнаюсь, милостi не жди.
Я р у н
Їй-богу, нi! Всiм платим по ногатi 2,
Як ти звелiв. А це варяги десь
Вчинили гвалт, до когось вдерлись в хату,
Покривдили чиюсь дiвочу честь,
Когось убили…

2 Ногата — стародавня монета.

Я р о с л а в (у гнiвi).
Знов варягiв знати!
Слав’ято, йди, негайно розсуди,
Iди i ти, Микито.

Ярун, Слав’ята i Микита виходять.

Ну, тодi
Я не пiду дивитись на будови.
Ходiм, Сильвестре, покажи менi
Твої книжки, якщо вони готовi.
Ну що ж, Гаральде… Бачу, що мене ти
Питаєш мовчки про свою судьбу,
I як не помиляюсь, то, мабуть,
Ти щиро покохав Єлизавету,
Тому тебе я вислухати рад.
Г а р а л ь д
(радо).
Великий конунг!
Я р о с л а в
Не спiши, Гаральд.
Але ж ти сам повинен розумiти,
Що, перш як доню сватати мою,
Пора тобi удiла мати в свiтi
I всамперед вiтчизну i сiм’ю,
Бо князю руському негоже вiддавати
Свою дочку бездольному пiрату,
Хоча б вiн був грозою всiх морiв.
Iди, здобудь корону, землю, славу,
Тодi вертайсь до доньки Ярослава
I радiсних, клянусь, дiждешся слiв.
Г а р а л ь д
Спасибi, конунг. Виклик твiй приймаю
I доведу, що справжнiй я варяг!
Я завтра же вiтрила напинаю —
I заблищить мiй меч, немов зоря!
I де б не був — в човнi, в бою, в наметi,
До тебе лиш, моя Єлизавето,
Я думкою полину крiзь моря!

Ярослав i Сильвестр виходять за браму, Єлизавета повiльно йде за ними, кивнувши головою Гаральду.

Є л и з а в е т а
Прощай, Гаральде! Хай тебе господь
Хранить в путi, а я молитись буду,
Щоб вiн тобi вiтчизну повернув.
Г а р а л ь д
(затримує її, вхопивши за руку).
О, не виходь! Залишся хоч на хвилю,
Дозволь менi в прощальную цю мить
Востаннє надивитись в очi милi,
Щоб дух сумний надiєю змiцнить.
Благаю, сядь, принцесо. Коло тебе,
Бiля твоїх дозволь схилитись нiг.

(Змушує її сiсти на лаву i сам сiдає бiля її нiг).

Ти, як зоря пiвнiчная на небi,
Сiятимеш менi в путях моїх.
То накажи ж, моя царице-дiво,
Що мушу я в твою свершити честь,
Якi скарби нечуванi i дива
Тобi в бою дiстати i привезть.
Ти любиш храми — хочеш, iз Софiї
Святиню вищу — чашi золотiї —
В Царградi я дiстану й привезу?
Є л и з а в е т а
Не в золотi краса Софiї храма,
А в спiвах дивних, що пiд куполами
Лунають там в блискучiй вишинi, —
Цих спiвiв ти не привезеш менi,
Їх ангели спiвати научили.
Г а р а л ь д
(спантеличений).
Нi, купола, звичайно, не знiму
I спiву взяти в руки не зумiю,
Але як справдi ангели в Софiї
Чи в кесаря спiвають в терему,
Тодi, клянусь, хоч одного зловлю
I з вiсткою до тебе надiшлю!
Є л и з а в е т а
(смiється).
Господь з тобою, княже! Та хiба
Людина може ангела впiймати!
Га р а л ь д
(з досадою).
То що ж робити! О, яка журба,
Нiчим тебе не вмiю вшанувати.
Ну, хочеш, я з Дамаска привезу
Тобi таку чудову бiрюзу,
Що, мов блакить, зорiтиме у хатi?
Є л и з а в е т а
(пiдводиться).
Прощай, Гаральде! Бог тебе храни.
Повiр, скарбiв таких менi не треба.
Коли вже хочеш, привези менi
З того Дамаска, де пiд ясним небом
Почив спiвець великий Iоанн,
З його могили рожу чи тюльпан.

IV

Ця розмова раптом перебивається галасом i криками, i на луг ввалюється цiла юрба збуджених людей: теслi з сокирами i пилами, каменщики з молотками i шпаглями та iншi. На чолi натовпу каменщик Журейко, вродливий, ставний, чорнобородий муж. Вiн веде пiд руку Людомира, сивого дiда, за яким iде Милуша, гарна дiвчина в простому селянському одязi — бiлiй сорочцi i барвистiй чорно-червонiй запасцi. Тут же двоє селян тримають зв’язаного молодого варяга Турвальда. Далi Слав’ята i Микита.

Г о л о с и з н а т о в п у
— Суда i правди! Покарай його!
— Казни убивцю! Годi вже терпiти!
— Геть кривдникiв!

Мирослав i варта, що вийшли з замку, марно намагаються вiдтiснити юрбу.

М и р о с л а в
Назад! Не можна тут!
Вертайтеся! Як смiєте свавiльно
Пiд теремом збиратись i кричать!
По що прийшли?
Ж у р е й к о
По суд i правду княжу!
Суда i правди вимагаєм ми!
Вбiгають кiлька варягiв i кидаються на визвiл Турвальда, оголивши мечi.

В а р я г и
Тримайсь, Турвальде! Розв’яжiть його!
Або негайно всiх вас тут…
Г а р а л ь д
(миттю кидається до варягiв).
Назад!

Варяги з сухим ремством вiдступають. Єлизавета йде до брами.
Г о л о с и
— Суда i правди! Покарать злочинця!
-— Суда i правди! Правди i суда!
— Казни убивцю! Геть варягiв!

З брами виходить Ярослав. За ним Iнгiгерда, Анна i дехто з дружини.

Я р о с л а в
(пiдiймає руку).
Тихо!
Гомiн негайно вщухає.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Хто смiє тут крамолу учиняти
I сварами бентежити народ?
Чого вам треба?
Ж у р е й к о
(виступає вперед).
Правди i суда!
(Пiдводить Милушу i Людомира).
У цих людей убито сина й брата.
Убивця тут. Отой варяг.
Я р о с л а в
Хто послуг?
Ж у р е й к о
Увесь народ! Всi бачили, як вiн
Цю дiвчину в селi хотiв покривдить,
А брат обстав, то вiн його убив
Ранiш, нiж люди встигли, схаменутись.
Л ю д о м и р
Єдиний син, надiя вся моя,
Єдина, що на старостi лишилась…
Було ще два… але обидва тi
На Судомирi-рiчцi в жаркiй сiчi
За тебе, княже, разом полягли.
Еге, тодi… На Судомирi-рiчцi,
Коли ти з Брячиславом воював.
А це один… найменший… Де ж та правда?
За вiщо ж вiн загинув? Добрий був
I лагiдний… та не стерпiв наруги…
За це погиб… за правду…
Ж у р е й к о
Чуєш, князь?
Я р о с л а в
Я чую все. А ти ж бо тут при чому?
Тебе я знаю. Каменщик єси,
З отих майстрiв, що храм новий будують.
Чого прибiг?
Ж у р е й ко
Моя то лада, княже,
I за її я мушу встати честь.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Ти мусиш храм усердно будувати,
А ти ще всiх з роботи позривав!
Ж у р е й к о
(хмуро).
Ранiш нiж храми будувать святi,
Годиться правду ствердити в життi.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Подякуй лиш, що твердi вашi шиї
Згинаю в храмах я пред олтарем,
А не на торзi княжеським мечем.
Нехай вас учать словеса святiї.
Ну, то чого ж ти хочеш зараз?
Ж у р е й к о
Помсти.
Казни його — ти ж згадував про меч.
Я р о с л а в
Чого ж ти сам не покарав його?
Твоє було це право.
Ж у р е й к о
Не було
Мене в той час. Коли його зв’язали,
Не мiг же я такого убивать!
Л ю д о м и р
Всiх треба їх од нас повиганяти,
Бо кривди лиш i сором.
Я р о с л а в
(про себе).
Боже правий,
Як важко це — творити правий суд…
I де цiна життю! Його ж не вернеш
Нi золотом, нi кров’ю. Лиш одна
В цiм правда є — щоб трепетали злi
I тиша панувала на землi. ‘
I н г i г е р д а
(що помiтила вагання Ярослава).
Дозволь тобi порадити, мiй княже,
Адже ж Гаральд поїде, то нехай
Пролита кров човна його не тяжить,
I вирою 1 ти вбивцю покарай.
Хай золотом вiдкупиться.

1 Вира — грошова кара, встановлена в “Руськiй правдi” Ярослава.

Я р о с л а в
(спалахує гнiвом).
Ти знов
За цих заброд-варягiв обстаєш,
Як в Новгородi, де лилася кров
Моїх мужiв, ошуканих за те ж!
Не буде ж так! Отець мiй Володимир,
Коли поклав змiцнити на землi мир,
Сокирою розбiйникiв карав!
Урун! Слав’ято! Плаху та сокиру!
Вам Ярослав затвердив правду-виру,
То правду-меч покаже Ярослав!
Є л и з а в е т а
(кидається до батька),
Нi, нi, не треба кровi, тату милий!
I Володимир потiм скасував
На смерть карати. То i ти помилуй!
Нехай-бо мудрим буде Ярослав,
Яким народ уже тебе назвав!
(Звертається до Людомира).
Прости i ти злочинця, дiду любий!
Навiщо кров? Вона ж не верне згуби
I сина вже твого не воскресить.
Л ю д о м и р
(розчулений).
Хай буде так, дитиночко ласкава,
Мов сонечко, ти сяєш на землi…
Хай доленька ясна тобi щастить
I лада любого Даждьбог тобi пошли.
Я р о с л а в
Да буде так. То розв’яжiть його
I хай заплатить вiсiмдесят гривен —
Подвiйну виру.

В натовпi глухе ремство.

Ж у р е й к о
(хмуро).
То неправий суд.
Я р о с л а в
Ти, каменщик, коли будуєш церкву,
Єдиний кут свiй бачиш, я ж усю
Вiд самого пiдмурка до хреста.

Варта розв’язує Турвальда.

Га р а л ь д
(кидає йому великий гаман з золотом).
Не вартий ти помилування, дурень!
Принцесi дякуй за своє життя. Плати вину!

Слав’ята i Ярун вiдлiчують грошi i дають Людомиру.

Т у р в а л ь д
(випростується з дурним смiхом).
Тепер, ха-ха, я вiльний.
I дiвку цю я золотом купив!
(Хапає в обiйми Милушу).
Вона моя!
Ж у р е й к о
(кидається до нього),
То пропадай же, клятий!
(Вражає Турвальда ножем, той падає).
Я р о с л а в
(в страшному гнiвi).
Держiть його!

Але Журейко зник у натовпi. Гаральдовi варяги кидаються, вихопкзши меч, на Людомира й Милушу.

Гей, рицарi, до зброї!
Рубайте всiх!

Але Микита з силою вiдштовхує перших двох варягiв.
М и к и т а
Геть проклятi заброди!

Варта й юрба будiвникiв мит’тю вiдтiсняє й обеззброює варягiв. Шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозах до Ярослава.

Я р о с л а в
Ось бачиш, люба доню, мудрий лад
Не насадити кроткими руками,
Немов троянд i лiлiй тихий сад.
Як дiїїсий лiс мотиками, роками
Державне поле треба корчувать,
Щоб гиросла на ньому благодать.
Да буде мир! I богом я клянусь,
Що кожного вразить моя сокира,
Хто збаламутить Київ наш i Русь,
Хто осквернить насильством справу миру,
Як каменщик, що оголив ножа,
Коли я суд перед людьми держав.
Тепер до працi. Хай живуть навiки
Державна Русь i Київ наш великий!

Вигуки. Сурми.

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

“КВIТНЕВИЙ СНIГ”
1032 р.
Той самий лужок перед княжим замком в Києвi, що й у попередньому актi. Але тепер усе: i луг, i дерева, i виступи стiн, дверей та вiкон замку — занесене несподiваним квiтневим снiгом, що випав вночi i не встиг ще нi пожовкнути, нi розтанути.

Чудовий сонячний ранок з легким приморозком. З правого боку лугу збудовано дерев’яний помiст, який зараз кiлька отрокiв i майстрiв застилають червоним сукном, iншi ладнають крiсла.

Бiля брами стоїть, опершись на топірець, хмурий воїн.

І

З замкової брами виходить Людомир. Спинившись бiля ворiт, вiн дивиться примруженими i прикритими рукою очима на снiг i непохвальне хитає головою.

Л ю д о м и р
(до вартового).
Диви, яке! У квiтнi раптом снiг!
Уже весна дерева розбудила,
Уже струмки побiгли по ярах
I Хоре 1 великий зняв покрови бiлi
З усiх полiв i в зелень їх одяг.
Аж раптом снiг… не гоже… не добро.
З давнiх-давен такого не чували,
Щоб снiг новий у квiтнi. Не гаразд…
Хiба в той рiк, як Володимир князь
Старих богiв повикидав в Днiпро…
(Хитає головою),
Еге.. еге… було це в рiк печалi…
Ось i тепер… не гоже… не добро…
Лиш воронам це радiсть. Ворон кряче
На снiг новий. Бо — кажуть, прилетiв
З-за моря крук, отож воно i значить:
Гаральд цей крук, i на голубку нашу
На бiлую… вiн кiгтi нагострив.

1 Хоре — божество у слов’ян.

З лiвого боку виходять Давид i Ратибор, двоє похмурих новгородських мужiв, солiдно вдягнених в суконнi шуби. Вони йдуть до брами, але вартовий їх спиняє.

В а р т о в и й.
Не можна в терем. Хто ви єсть?
Р а т и б о р
(суворо, басом).
Пусти.
Ми нарочитi мужi Новгородськi
Давид i Ратибор.
Д а в и д
(улесливо, тенором).
Шукаєм мнiха
По iменi Микита. Сей монах
Живе у князя i малює книги.
В а р т о в и й
Проходьте.
Л ю д о м и р
Не люблю цих дзвонарiв.

Давид i Ратибор проходять в браму.
З мiста, але з правого боку, знизу через яр пiдiймається схвильована і задихана Милуша. Вгледiвши батька, вона пiдбiгає до нього.

М и л у ш а
Ой любий тату! Що я зараз чула!
Ходiм сюди!
(Одводить його далi од брами).
Не знаю, що й робить.
Л ю д о м и р
Та що таке, що скоїлось?
М и л у ш а
На торзi
Зустрiла я одного тесляра,
Який тодi з Журейком працював.
О ладо мiй! Невже вiн повернувся?
Невже тебе побачу знову я?
Л ю д о м и р
Хто повернувсь?
М и л у ш а
Та ладо ж любий мiй!
Клянеться тесля, що його вiн бачив,
В печерах на Звiринцi десь живе,
Ховається i лиш вночi виходить.
Туди мерщiй!
Л ю д о м и р
Так ось що значив снiг!
Звалився вiн на голову тобi.
До нього йти!.. А ти хiба забула,
Що клявся, князь Журейка покарать?
М и л у ш а
(ламає руки).
Ой лишенько! Його ще справдi схоплять…
Що ж дiяти? Просить князiвну. Нi!
Сама пiду i в ноги кинусь князю,
Адже ж Гаральд приїхав на весiлля,
I, може, князь на радощах простить…
Л ю д о м и р
(хитаючи головою).
Навряд, Милуша, дуже вiн зрадiє,
Що люба доня вийде за порiг
I назавжди покине рiдний Київ.
Коли б її затримати вiн мiг…
Але в князiв потреби, бач, не тiї…
Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.
Отак-то i звалився в квiтнi снiг
На голову i нам… i Ярославу…
Таке, бач, доню, дiло наше…

II

З-за брами чути гучнi й високi звуки сурм, i з ворiт виходить змiна варти.

М и л у ш а
(зi страхом).
Князь!
(Одводить батька праворуч до яру).

Хвилина мовчання, пiсля якої в морозному повiтрi чути веселий дiвочий смiх. З-за брами на лужок вибiгає Анна, тягнучи за руку Єлизавету. Обидвi в соболевих шубках, рум’янi й свiжi вiд морозу.
А н н а
Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?
Дивись, як гарно! Сонечко яке!
А снiг який чистенький i не м’ятий,
Яке повiтря свiже i п’янке!
Як весело! Їй-бо, це краще квiтiв.
Весняний снiг в апрiлi — це, мабуть,
Привiз Гаральд з країн тих льодовитих,
Де хуртовини цiлий рiк метуть!
Щасливиця! Такого мати лада!
По всiй землi iм’я його гримить!
На всi моря його сягає влада,
Норвегiї король! I цiлий свiт
Твоє iм’я з ним поряд повторяє!
Є л и з а в е т а
Оце мене i мучить i гнiтить…
Подумай лиш! Од краю i до краю
Лилася кров в походах тих гучних,
I скiльки жертв невинних проклинали
Моє iм’я… а це великий грiх,
Його не змить нi каяттям, нi жалем.
А н н а
При чому ж ти! Мужчини всi такi.
Їм лиш давай добичу та походи,
А що десь там чекають їх жiнки, —
Байдуже їм, хоча за нашу вроду
Вони i б’ються нiби по свiтах.
Та не сумуй. Тепер вiн споважнiє,
Як став король, а не мандрiвний птах,
I будеш з ним в Норвегiї сидiти,
Полотна прясти й колисати дiти!
Є л и з а в е т а
О боже мiй… покинуть рiдний Київ
I рiдний край… Я не знесу розлуки.
А н н а
(зiтхає).
Це справдi зле. Але дiвочу руку
Завжди жених, де схоче, поведе,
Ох, i мене такая ж доля жде!
Адже мене король французький свата.
I як на це погодиться наш тато,
То доведеться їхати в Париж!
А це менi неначе гострий нiж!
Там нi кравцiв, нi крамарiв путящих,
Доми холоднi, вулицi бруднi.
Та ще вовки десь поряд виють в хащах,
Нi хлiба гарного, нi меду, нi блинiв,
Не кажучи уже про кавуни.
Є л и з а в е т а
(зiтхнувши).
Ласунка люба!.. Що ж менi казати!
Де я знайду чудових стiльки книг,
Такi пiснi, як в Києвi у тата,
Що королiв мудрiший всiх земних.
А Київ наш — зелений i прозорий!
Днiпро широкий… кучерявi гори,
Палати бiлi, банї золотi…
Де ще красу подiбную знайти?
I це все кинуть… Тата, отнiй дiм?
А н н а
Та ну-бо, годi! Годi сумувати.
Ще, може, щось придумаєм, зажди…
Пора, здається, убиратись в шати,
Твого Гаральда зустрiчать. Ходiм!

Iдуть повiльно до брами. Милуша кидається за ними навздогiн.

III

Тим часом з ворiт замку виходить Давид i Ратибор в супроводi хмурого Микити, який, порiвнявшись з князiвнами, поштиво їм уклоняється.

А н н а
(озирнувшись на Микиту).
Чого вiн ходить мнiхом, цей Микита,
Замiсть шукати долi на конi,
Як iншi мужi славнi i мiцнi?
Чи не тебе вiн покохав несито,
Що з горя заховав свою судьбу
I серця жар пiд чорний цей клобук? 1
Дивись менi! Чогось на тебе вiн
Скидає оком прикрим, мов полин.

1 Клобук — висока цилiндрична шапка з покрива-
лом. Носять православнi монахи.

Виходять.

Р а т и б о р
(озираючись на князiвен).
Хто цi дiвицi? Дщерi Ровоама?
Колiно нечестивого царя?
Д а в и д
(озираючись).
Ушей тут много зайвих i чужих,
То потечемо лучше на Подольє
В подвiр’я наше, поговорим там.
М и к и т а
Нi, зараз я невiльний, бо наряд
Менi дав князь i нехтувать не можу.
Д а в и д
То сядьмо тут.

Струшує снiг на лавцi бiля статуї лева й сiдає.

Р а т и б о р
(сiдає поряд).
Нам дивно чути, брате,
Що сам себе невiльним ти зовеш,
Що служиш ти, виходить, супостату
I нечестивих уряди блюдеш.
Не те я мислив: коли нам сказали,
Що в Києвi тут бачили тебе
В одежi мнiха, в князя пiд началом,
То радостi iсповнились серця.
Гадали ми, що тайно в стан ворожий
Проникнув ти, щоб мстити за отця,
За Новгород великий, город божий,
Чиї вольностi зламав цей Ровоам!
М и к и т а
(стримано).
Менi казать не треба — знаю сам,
Але чи варто мстити Ярославу,
Коли тепер будує вiн державу
I Новгород мiцнiє разом з ним?
Р а т и б о р
(обурений).
Як Новгород мiцнiє? Наче грiм,
На город наш нове звалилось горе:
В похiд нещасний Ульф, Рагнвальдiв син,
Водив полки в якiсь Зирянськi гори,
I кiлька тисяч наших край землi,
Бiля Ворiт Залiзних, полягли.
Д а в и д
(зiтхнувши).
Мої сини погибли там обоє
I тисячi iних хоробрих воїв.
Р а т и б о р
А Ульф живий! I знову Ярослав
Його до пас посадить.
М и к и т а
Вже вiдняв
Великий князь посадництво у нього,
На Ульфа вiн страшку обрушив лють.
Р а т и б о р
Це все одно! Бо кривд минулих мкого,
I всi вони до бога вопiють!
Возстань i мсти! Згадай, що ти Микита!
Син Коснятина славного того,
Що вiрностi зразок був знаменитий,
Коли човни князiвськi порубав —
Щоб на Русi був князем Ярослав!
А вiн його за вiрнiсть заточив!
Возстань i мсти! Тобi належить гнiв
I местi меч, як сину Коснятина,
Добриничу, наслiднику князiв!
М и к и т а
(випростується схвильований).
Так, я Добринич. Скоро вже три роки,
Як я живу в цiм станi ворогiв,
Куди мене привiв священний гнiв
I жажда помсти. Пильно крок за кроком
Ходжу за князем i ховаю нiж —
О боже мiй! — пiд цим убранням миру…
Але чи можу зважитись я щиро
Його вразити зараз! I коли ж!
Коли пiзнав так близько розум дивний
Мудрiшого з усiх земних царiв,
Пiзнав того, хто не лише в добрi,
А навiть в злi, i в хибах все ж нехибний,
Немов насправдi вишнього рука
Його веде до правди в помилках!
Що б не робив i як би не блукав, —
Завжди мети доходить Ярослав!

Давид i Ратибор пiдводяться.

Р а т и б о р
Прощай, Микито! Тiльки пам’ятай,
Що Новгород чужий тобi навiки!

Виходять, пiднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку i примушує повернутись.

М и к и т а
Менi чужий! А хто ж бо дав вам право
Вiд Новгорода всього промовлять?
Хто ви такi? Самотнi i лукавi,
Ви плетете гнилу, нiкчемну сiть,
Якою вам життя не зупинить,
Новгород стоїть за Ярослава
I за єдину руськую державу.
Р а т и б о р
Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам
Розпечений кривавою жагою…
М и к и т а
Нехай це я! Я скривджений судьбою
I маю право мстити за отця,
Хоч знаю сам, що в час рiшучий бою
Не доведу я помсти до кiнця…
Iдiть собi! I не менi, а вам
Зачинять дверi новгородських брам!

Iде повiльно в браму. Давид i Ратибор виходять. З замку виходять пишно одягнена Iнгiгерда з Ульфом, продовжуючи розмову.

I н г i г е р д а
Своїм не вiрю вухам! Ярослав
Вiдняв у тебе Новгород! Вiдняв
Удiл наслiдний родичiв моїх!
У л ь ф
(хмуро).
Не тiльки це. Неначе справдi снiг,
Знов накотивсь на мене вчора князь,
Щоб з Ладоги також я забиравсь.
I н г i г е р д а
(обурено).
Як з Ладоги! Нечувана новина!
З Альдейгюборга, мiста мого вiна 1,
Де сам Рагнвальд намiсником сидiв!
Та це ж образа пам’ятi батькiв
Й менi самiй! Вiн збожеволiв, певно!
Образа це тяжка, смертельна, кревна!
Та ще в той час, коли Гаральд вертає,
Овiяний вiтрами всiх морiв,
Де слави вiн всесвiтньої зажив!
Нi, з князем я сама поговорю,
Зарано вiн людей тих ображає,
Якi колись знайшли його зорю!
Стривай! Йому хоч трохи я вiддячу.
Звели дружинi, щоб сурмили збiр.

1 В i н о — посаг.

У л ь ф
Але ж нема Гаральда, i дозiр
Не сповiстив про нього ще неначе…
I н г i г е р д а
Iди й сурми!

Ульф, здвигнувши плечима, iде в браму. Зараз же по тому в замку чути урочистi звуки сурми.

I н г i г е р д а
Нехай тепер побачить.

IV

З брами виходить загiн князiвських дружинникiв, який вишикується обабiч ворiт, а за хвилину виходить Ярослав. Вiн в повному князiвському уборi, але хмурий i стурбований. Вiн жестом спиняє почет, що йде слiдом за ним,— бояр, духiвництво, дочок,— затримавши одного лише Сильвестра, з яким виходить на авансцену.

I н г i г е р д а
(про себе)
Нехай тепер Гаральда почекає,
То, може, це зiб’є йому пихи…
Боюся я, що справа йде до краю
I не минути свар менi лихих…
Пауза. Напружене чекання.
Я р о с л а в
(до Сильвестра).
З усiх сторiн встають примари давнi,
Мої полки побито у Зирян,
I знов Мстислав готує меч i брань
На города й права мої державнi…
Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,
Не в перший раз менi водити рать.
Страшне дорiг таємне перехрестя,
Коли не знаєш, путь яку обрать.
I знов бiда. Неначе снiг весняний,
Зваливсь Гаральд на голову менi…
Що тут робить?.. Вiддать дочку кохану
В далекий край? О, нi, це гiрше смертi…
Лишити тут з Гаральдом? Знову нi!
Це значить дати зброю Iнгiгердi,
Та ще в таку знаменную добу,
Коли на бiй я викликав судьбу…
С и л ь в е с т р
Судьба царiв земних в руцi господнiй,
I не страшний в апрiлi божий снiг,
Бо не к рiздву iде, а к великодню,
I скоро вже прийде вiн на порiг.
Розтане снiг, а з ним твої турботи,
Та i дочку вiдпустиш не навiк.
Я р о с л а в
(нетерпляче).
А там весна… а там… яка нудота
Оцi слова нiкчемнi i пустi,
Що їх за мудрiсть продають в життi!
Мовчи, монаше! Не дратуй словами.
Де ж той Гаральд? Невже перед дверима
Його повинен ждати руський князь!
Гей, хто там є?
Слав’ята пiдходить.
Хто дав тобi наказ
Сурмити збiр, коли нема Гаральда?
С л а в’ я т а
(здивований).
Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.
Я р о с л а в
(гнiвно).
Це змова, щоб мою понизить честь!
Де Iнгiгерда?
Iнгiгерда пiдходить.
Знову злая лесть!
Як цар Давид глаголет. Знов мене
Ядий мiй хлiб вражає. Хто почне
Гiрке вино, то хай не кривить рота.
I н г i г е р д а
(гордо).
Не Ульф почав. Тобi прийшла охота
З Альдейгюборга вигнати його.
Iз мiста вiна шлюбного мого!
Як мiг Гольмгард у нього ти вiдняти?
Я р о с л а в
(гнiвно).
Гольмгарда я не вiдаю, жона!
Є Новгород — i час би пам’ятати
Княгинi руськiй славнi iмена!
I не вiдняв, бо не його то мiсто,
Правителем моїм лише вiн був.
Та й празив зле i не принiс користi,
Згубив полки i слави не здобув.
То дякуйте ж терпiнню моєму,
Що голови я не зiтнув йому
I в монастир тебе ще не замкнув!
I н г i г е р д а
(блiднучи вiд гнiву).
Не смiєш ти! Вiн ярл 1 i старший в родi,
А я дочка Олафа!

1 Я р л — можновладний граф.

Я р о с л а в
Досить! Годi!
Доволi вже цих ярлiв без землi!
Пройшли часи Еймунда i варягiв,
Якi на Русь по золото плили.
I н г i г е р д а
Тодi i ти не мав землi i стягiв,
Еймунд тобi здобув i Русь i стол.
Сурми i музика.
Я р о с л а в
Яка брехня! Наємником за грошi
Був твiй Еймунд, а потiм перейшов
До ворога,— що дав за меч дорожче.
Такi варяги!
I н г i г е р д а
(спалахнувша).
Але i ти варяг!
Я р о с л а в
Нi, не варяг! Є в мене кров iная.
I н г i г е р д а
Рабинина…
Я р о с л а в
З усiх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що є з народом вiрний мiй зв’язок.
Менi не треба пишних тих казок,
Що предкiв нам шукають десь за морем.
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах,
Вiд Києва до Ладоги живе.
I не заброд Iсландiї суворих,-
Мене своїм вiн предком назове!

Повертається, щоб iти до помосту, але в цю мить пiдходить видимо стурбований Мирослав.

М и р о с л а в
Пробач менi, великий господине!
Я р о с л а в
Що там таке? Нема часу для справ.
М и р о с л а в
Чекать не можна. Знов про Коснятина
Я новину важливую пiзнав.
Дивись цей лист, його перехопили
В кружалi 1 ми в таємного гiнця.
На тебе змова…

1 Кружало — шинок.

Я р о с л а в
(переглядає нашвидку пергамент).
Ще не до кiнця
Звершили ви своє ганебне дiло!
Не досить їм державу розхитать,
То вже мене вразити яко тать,
О Коснягине, мислиш, раб лукавий!
На родича, на князя нiж кривавий
Наважився убивцям передать…
Чи не тебе прощав я стiльки раз,
Шануючи усi твої чесноти
I допомогу в оний бурний час…
I ось тепер знов заколот i проти
Мого життя крамола пiднялась!
Так, це його i пiдпис, i печать…
Але кому ж надiслано листа?
М и р о с л а в
Тепер цього не можна вже пiзнать,
Бо посланця живим я не застав.
Я р о с л а в
Страшнi дiла! Коли закон i правду
Нарештi я затвердив на Русi,
Вони вiйни i кровi тiльки жаждуть,
Щоб повернуть усобицi часи.
Нi, годi вже вагань i милосердя!
Вразити треба гiдру навiсну…
У монастир замкну я Iнгiгерду
I Коснятину голову зiтну.

З гордо пiднесеною головою iде на помiст i сiдає на трон. Iнгiгерда, Анна, Єлизавета та 12-лiтнiй хлопчик Володимир iдуть за ним i займають свої мiсця. Бояри й дружинники стають навкруги помосту. Народ заповнює луг.

V

Пiд звуки музики починається похiд Гаральда. З лiвого боку повз натовп, що розступився, йде Гаральдова дружина з знаменами; невiльники, що несуть дари, i нарештi сам Гаральд в пишнiй тунiцi та позолоченiй кольчузi i в увiнчаному короною шоломi. За ним кiлька джур i зброєносцiв, з яких один несе невеличку позолочену арфу. Серед варягiв Свiчкогас, чиє бородате й добродушне слов’янське обличчя аж нiяк не пасує до варязького його озброєння i одягу. Гаральд з гордо пiднесеною головою швидко пiдходить до помосту i, схилившись на одне колiно, зараз же встає.

Г а р а л ь д
Дозволь тебе вiтати, господине,
Великий конунг Руської землi,
Гаральдовi, що клятву ствердив нинi
I, подолавши перешкоди злi,
Вернувся не мандрiвником бездомним,
А конунгом Норвегiї законним
I власником земель i кораблiв.
Я р о с л а в
I я вiтаю радо i ласкаво
Гаральда, переможця-короля,
Давно для нас твоя крилата слава
Вперед летiла швидше корабля.
Будь гостем в нас, бажаним, дорогим.
Г а р а л ь д
Дозволь менi сплатити цi борги
Моєї дяки i моєї шани,
Пiднести в дар здобутки океану
Та тих його розкiшних берегiв,
Де я пройшов, поклавши меч на керму,
Вiд самого Босфору до Палермо.

Вiн дає знак, i кiлька невiльникiв пiдносять i складають бiля нiг князя й княгинi золотi й срiбнi чашi, сувої шовку, плоди i т. ін.

Я р о с л а в
Твої дари, Гаральде, я приймаю,
Але в життi яснiше всiх скарбiв
Людини честь i мужа вiрнiсть сяє,-
Чи з чистим серцем ти до нас приплив?
Г а р а л ь д
Великий конунг!
Я р о с л а в
Нi, не треба слiв.
Тобi я вiрю. Вибач це питання,
Воно в душi з’явилось мимохiть,
Коли пiзнав я щойно, в мить останню
Велике зло, яке хотiв вчинить
Менi один колись найближчий муж…
Кому ж тодi довiрити? Кому ж?
Якi алмази, перли чи смарагди
Дорожчi нам вiд вiрностi i правди,
Якi я прагнув ствердити в життi!
Га р ал ь д
Прославлений за це навiки ти,
Що мудрий суд i громадянське право
Ти записав у книзi Ярослава
I “Руську правду” людям дарував,
Щоб мир i труд в народi панував.

Вигуки

Нехай живе премудрий Ярослав!
Я р о с л а в
Так, мир i труд. Привiт тобi, Гаральде!
Мiй розум ти вiдчув i зрозумiв,-
Щоб наш народ мiцнiв в трудi i правдi,
Не можу я прощати ворогiв.
I кожен, хто порушить справу миру,
На правду хто на руську посягне,-
Того вразить безжалiсна сокира,
Во мир i труд — це благо основне.
Тебе ж, Гаральде, щиро я вiтаю,
Як родича i мирного посла.
Тому, хто руську правду поважає,
Завжди у нас i шана, i хвала.
Г а р а л ь д
Великий конунг, честь тобi i слава.
Норвегiя шанує Ярослава.

Музика. Похiд триває.

С и л ь в е с т р
Свят, свят господь! Та це ж наш Сзiчкогас!
Коли ж це вiн в варяга обернувся?
Що за мана! Ану-бо, йди до нас!
(Пiдзиває пальцем).

Свiчкогас пiдходить.

С и л ь в е с т р
Чи ти здурiв? У що це ти узувся?
Де ти блукав, де свині пас?
С в i ч к о г а с
Ба нi!
Не свинi пас, а бився на вiйнi,
Для нас, варягiв, море по колiно,
У нас, варягiв, вдача соколина,
Хапай де хочеш золота, вина
I чаш лiчить не треба — пий до дна.

С и л ь в е с т р
(обурений).
Тьху, щоб тебе! Та звiдки ж ти варяг?
С в i ч к о г а с
(спiває).
Коли монах поплавав по морях,
То стане вiн варяг, а не монах!

Одна з невiльниць, дуже гарна, напiвроздягнена, але в золотих оздобах дiвчина-iталiйка, що тримає золоту тацю з помаранчами, тремтить вiд холоду.

Є л и з а в е т а
(пiдводиться).
Чи бачиш, тату, дiвчину прекрасну,
Що помаранчi держить золотi?
Вона пiвгола, сирота нещасна,
I на морозi, бiдная, тремтить…
Це, певно, iталiйка… йди сюди!
Дiвчина боязко пiдходить.
Є л и з а в е т а
Зогрiйся, бiдна… годi, не тремти.

Спускає з плеча своє хутряне корзно 1 i укриває ним дiвчину, тодi сiдає.

1 Корзно — хутряний одяг, схожий на плащ.

Д i в ч и н а
О грацiя, о грацiя, реджина! 2
(Цiлує її сукню i руки).

2 Реджина (iтал.) — королева.

Г а р а л ь д
(вражений, про себе).
О дiвчина, яснiша, нiж кришталь!
Невже менi судив таку дружину
Великий бог чудесного хреста!
(Голосно).
Вона твоя, ласкава королiвно,
I сам твоїм я радий стать рабом,
Бо i мене теплом живим i дивним
Зогрiла ти, як цю своїм крилом.
Але пробач! Нiде в цiлому свiтi
Я не знайшов нiде таких дарiв,
Якi б могли як слiд тобi личити,
Тобi, моїй недосяжнiй зорi.
Щоправда, є одна у мене шана,
Я пам’ятав священний заповiт
Зiрвать тобi з могили Iоанна
Тюльпан, лiлею чи рожевий цвiт…
Але пiзнай, моя Єлизавето,
Хай не сумує серце золоте:
Немає квiтiв на трунi поета,
Один лиш терен дикий там росте.
Є л и з а в е т а
Така судьба усiх спiвцiв чудових —
Їх тернами увiнчує життя…
Га р а л ь д
Зате не в’яне цей вiнок терновий,
Для тебе я зiрвав оце гiлля
I в золото оправив та рубiни.
(Бере в джури i подає з поклоном Єлизаветi оправлений в золото вiнок).
А на могилi насадив шипшину,
Щоб колючки iз рожами сплелись.
Є л и з а в е т а
(пiдводиться зворушена).
Хай бог тебе нагородить колись
За вчинок цей, гiднiший всеї слави,
Що ти зажив в цi роки по свiтах!
Якби ти всi завоював держави,
Пройшов весь свiт, всi межi i застави,
Ти б не знайшов до мого серця шлях.
А вшанувати так спiвця могилу
Мiг тiльки той, хто сам складав пiснi,
I цим тепер дорожчий ти менi.
Бо я цiню святу натхнення силу,
I зараз вiрю, що насправдi скальд 1,
А не звитяжець тiльки мiй Гаральд.

1 Скальд — скандiнавський поет i спiвак, який складає пiснi про битви i походи вiкiнгiв, конунгiв та їхнi перемоги.

Г а р а л ь д
(бере у джури арфу, проводить рукою по струнах, спiває).
Славу тобi, тобi, моя кохана,
Я проспiвав у всiх краях землi,
Скрiзь, де пройшли по хвилях океану
В пiнi срiблястiй мої кораблi,
Йшли ми крiзь скелi в верниводах бурних,
Тiльки до тебе неслися думки,
Потiм спинилися в водах лазурних,
Де, як сапфiри, горять острiвки.
Тiльки i там, i там не знав покою.
Скрiзь я шукав чудесний образ твiй.
В хвилях морських, в мереживi прибою,
В струнах шукав на арфi золотiй.
I ось тепер крiзь бурi i замети
Принiс тобi душi незгаслий спiв:
Тебе люблю, моя Єлизавето,
Тобi весь пал невимовлених слiв!
.Я р о с л а в
(пiдводиться),
Хвала тобi, всесвiтнiй переможцю,
На струнах ти ще краще, нiж в бою.
Здобув собi звитягу найдорожчу,
Дiвоче серце, горлицю твою.
Отож, коли вона тебе вiтає,
То в згодi я також не вiдмовляю.
Привiт тобi! Судьбу свою прослав!
В и г у к и
Нехай живе премудрий Ярослав!

Муаика.

З а в i с а.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

“К А М Е Н Щ И К І КНЯЗЬ”

1032 р.

Сад в замку Ярослава. Вздовж всього середнього плану, навкiс, з лiвого боку авансцени i в глибину саду йде вiдкрита галерея — переходи. На передньому планi праворуч мармуровий басейн з фонтаном i мармуровою ж лавкою поряд.

Травневий вечiр, що скоро переходить в нiч.

І

В садку i за аркадами галереї рух— сьогоднi весiлля Гаральда i Єлизавети. Проходить заклопотана челядь, пробiгають дiвчата. За одною з них женеться й наздоганяє Свiчкогас. Вiн у розкiшному захiдному вбраннi дружинника-варяга, з чималою флягою на поясi.

Д i в ч и н а
(пручається).
Та одчепись, дурний! Знайшов-бо час
Чiплятися без сорому й користi!
Хiба не знаєш, що весiлля в нас
I треба в церкву виряджать невiсту!
А ще монах!
С в i ч к о г а с
I зовсiм не монах
I можу це сугубо доказати.
Недурно ж я поїздив по свiтах
I знаю, як сотворенi дiвчата.
У нас, варягiв, скрiзь один звичай:
На морi — напинай вiтрила,
На сушi — вихиляй барила
I скрiзь дiвчат гарненьких приручай!
(Знову обiймає дiвчину).
Д i в ч и н а
Пусти, скажений. Я ж кажу — не час!
Он люди ходять.
С и л ь в е с т р
(входить i бачить цю сцену).
Знову Свiчкогас!
Ти що тут робиш, демоне лукавий?
Дiвчина тiкає.
Вже до дiвчат присiкався, як пес!
Сосуд пекельний! Окаянний бєс!
Та я тебе, єретика, прояву,
Негайно в яму кину по уставу
Усiх семи соборiв пресвятих!
С в i ч к о г а с
(гороїжиться).
А ти би, отче, все ж таки притих,
Дивись, ворон поснулих розшугаєш,
Мене ж уставом тим не залякаєш,
У нас, варягiв, лиш один устав —
Бери, що треба, та держи, як взяв.
Отак-то, отче!
Сiдає на лаву i починає спокiйнiсiнько смоктати з фляги.
С и л ь в е с т р
(обурений).
Ах ти, єретик!
Iуда, Арiй 1, Святополк 2, Ахав! 3
Та як у тебе повернувсь язик
Таку хулу на церкву возглашати!
“У нас, варягiв!” Ах ти, свинопас!

1 А р i й (помер 336 р.) — александрiйський священик, основоположник релiгiйної течiї арiанства, яке церква визнала єрессю.
2 Святополк Окаянний (бл. 980-1019 рр.) — руський князь, що в усобнiй боротьбi за престол убив своїх братiв Бориса, Глiба, Святослава. Убитий Ярославом.
3 Ахав (917-895 рр. до н. е.) — iзраїльський цар, що ввiв культ Ваала i Астарти, засуджений у релiгiйних книгах.
С в i ч к о г а с
(не пiдводячись, добродушно).
Та годi-бо акафiста 4 читати,
А то ще горло з крику заболить.
Хильни-но краще чару в добрий час.
Адже ж весiлля — то коли ж i пить.
(Наливає срiбну чару i простягає Сильвестровi).

4 Акафiст — церковна хвалебна пiсня-молитва.

С и л ь в е с т р
(в гнiвi).
Та як ти смiв подумати, проклятий,
Що я, монах i княжий духiвник,
З тобою буду чашi вихиляти,
Немов я сам безбожний єретик!
С в i ч к о г а с
О боже ж мiй… Для чого глум i чвара?
Ну, вип’ю сам.
(П’є).
Ех, отче, то хiба
Я єретик, що вип’ю зайву чару?
Така уже, мабуть, моя судьба…
Був свiчкогас, монах, списатель книжний,
Перехилив… iди свиней пасти…
Покривдили… не мiг цього знести
I став варягом чудом дивовижним…
Багатий… вiльний… цiлий свiт пройшов.
Але в душi нема спокою знов!
(Схлипує).
Не можу я! Не хочу мандрувати!
В оцих шовках… Який я там варяг!
Стужився я за цвiтом рути-м’яти,
За Києвом знудився у сльозах…
Ладен я свинi пасти в цих ярах,
Ладен свiчки гасити по церквах,
Нiж рицарем вельможним i багатим
Розкошувати по чужих краях!
С и л ь в е с т р
(розчулений).
Добро, мiй сину. Не сумуй, зажди.
Подумаєм, як нам з тобою бути.
Хто вип’є раз днiпрової води,
Тому нiколи Київ не забути,
Хоч би в яку забрався далечiнь.
Благослови господь тебе святий
I нинi й присно… хоч i дурень ти…
П’яниця ти… во вєки вєков, амiнь.

Благословляє Свiчкогаса, який встає i поштиво цiлує йому руку. Сильвестр виходить.

С в i ч к о г а с
(сам, знову сiдає на лаву).
О боже ж мiй! Як важко вибрать шлях
Серед шляхiв поплутаних усiх!
Все крайностi — розбiйник чи монах.
Пиши книжки або свиней паси.
А iншого не жди i не проси…
(Замислився).

ІІ

З-за дерев виходить Журейко. Вiн у рибальському одязi, єдиною ознакою його мандрування є пов’язана шовковою хусткою голена голова i засмагле обличчя. Поверх рибальського одягу вiн закутаний
в легку чорну кирею-бурпус 1.

1 Кирея-бурнус — довгий з вовняної тканини
плащ з капюшоном.

Ж у р е й к о
(тихо до Свiчкогаса).
Гей, Фоко!
С в i ч к о г а с
Хто це? боже мiй, це ти!
Чого ти знов, безумче, в зашморг лiзеш!
Насилу в квiтнi удалось втекти,
То щоб тепер потрапити в залiза.
Тiкай мерщiй.
Ж у р е й к о
Не поспiшай, монах,
Нз можу без Милушi я тiкати.
Іди поклич її до мене з хати.
Я зачекаю тут, в оцих кущах.
С в i ч к о г а с
Опам’ятайся! Знов поклявся князь
Тебе скарати…
Ж у р е й к о
Смерть приходить раз.
Iди, кажу!.
С в i ч к о г а с
Та хоч сховайсь, упертий.

Iде в галерею.

Ж у р е й к о
(сам).
Не властен князь в моїх життi i смертi,
I каменщик згодиться ще йому.
I не в одну хвилину вирiшну…
Входить хмурий i задуманий Ярослав. Журейко вiдступає в тiнь.
Ярослав
(про себе).
Всю нiч мене страшнi гнiтили сни,
I цiлий день нудьга стискає груди,
Немов судьба мене востаннє судить
За всi мої чесноти i вини…
Ж у р е й к о
(про себе).
Не владен князь вперед пiзнати ходи,
Куди i як вони його ведуть,
Але як вiрний буде вiн народу,
То зрештою натрапить вiрну путь.
Я р о с л а в
(про себе).
Про що менi вiщує ця тривога?
Чия рука… Якого духа злого
Знов пiдняла на мене божий бич…
Тiнь Святополка бачив я цю нiч…
Казав менi вiн реготом пекельним —
А що, коли б у сiчi тiй смертельнiй
Не ти, а я на Альтi подолав?
То як би нас народ тодi судив?
Обидва ж ми одного лiгва вовки,
I руки в нас обох в кровi братiв…
Мабуть, назвали б мудрим Святополка,
I окаянним звався Ярослав…
Невже це правда?
Ні! Брехня! Здолав
Я ворогiв не для своєї слави,
А щоб з’єднати Руськую державу
I запровести спокiй на землi.
А вiн чужих покликав королiв
I був ладен всю Русь пошматувати,
Аби собi вiнець князiвський взяти.
Тому народ i допомiг менi,
А не йому в смертельнiй цiй борнi!

(Проходить).

Ж у р е й к о
(про себе).
Збентежена й смутна його душа,
Але дарма… аби вперед рушав.

Вбiгає схвильована Милуша й кидається до Журейка.

Ж у р е й к о
Милушо! Рiдна!
М и л у ш а
Ладо, любий мiй!
Ж у р е й к о
Голубко люба! Зiронька ясна!
О, як же я стужився за тобою,
Бiдняточко, в землi отiй чужiй!
М и л у ш а
А я ж бо як! Не знала я спокою
Нi вдень, нi внiч. Замучена, смутна,
Блукала скрiзь, а як тодi пiзнала,
Що ти був тут, що я пережила,
Коли тебе по всiх ярах шукали!
Тiкай-бо, любий!
Ж у р е й к о
Так. Пора прийшла.
Готове все. Мiй човен на Днiпрi
Чекає нас — збирайся, до зорi,
Цiєї ж ночi рушимо ми в путь!
М и л у ш а
Як до зорi! Не можу я збагнуть…
Покинуть все… домiвку, батька, Київ,
Могили рiднi…
Ж у р е й к о
Вибирай сама.
Зi мною там нове життя зорiє,
А тут лише могила i тюрма.
У мене там в ряснiй Тьмутараканi
Своя господа, власная земля,
Свiй корабель, на ньому в полюваннi
За здобиччю по морю я гуляв…
То як же ти не хочеш вiльну долю
З твоїм коханим зараз роздiлить!
М и л у ш а
Ой лишечко… Не можу ж я без болю
Покинуть Київ… Не спiши.
Ж у р е й к о
В цю мить
Рiшати треба… Далi буде пiзно.
М и л у ш а
Зажди хоч день. Пiду до князя знов,
Благатиму… невже лишать вiтчизну,
Могили… батька…

(Плаче).

Ж у р е й к о
Ось твоя любов!
М и л у ш а
(схоплюється).
Зажди, благаю… хоч одну цю нiч!
Ж у р е й к о
Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич,
Коли менi захочеш щось сказати…
А щоб тебе покликати iз хати,
Я пугачем три рази закричу.
М и л у ш а
Прощай, мiй любий, обережним будь,
Навколо варта… можуть-бо почуть,

Цiлує його й тiкає. Журейко зникає в кущах.

III

Стемнiло. За аркадами заяснiло свiтло i видно, як через усю галерею проходить весiльний похiд: дiвчата в бiлому з золотом вбраннi, з запаленими свiчками в руках, Гаральд i Єлизавета, дружки.

В сад виходить Микита. Вiн сiдає на мармурову лаву, похиливши голову на руку.

Д i в ч а т а
(спiвають).
Iз нашого саду ми хмелю взяли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Курили ми ладан i сипали хмель,
Ой ладо, ой лада, з’єднає вас Лель 1,
З’єднати коханих вiнок ми сплели,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!

1 Лель — бог кохання.

М и к и т а
(сумно дивлячись на похiд).
Чудовий спiв кохання i життя
Звучить менi як пiсня погребальна
Безумних мрiй, що їх без вороття
Я поховав навiк в цю мить прощальну.
Прощай, моя зоря… нiколи на путi
Тобi я не ставав нi тiнню, нi докором.
Iди й тепер шляхом своїм прозорим,
Нехай нiхто його не замутить…
А я клянусь зректися мсти i зла,
Щоб тiльки ти спокiйною була.
(Похiд проходить, пiсня помалу затихає).
Свiчки i спiв розтанули у тьмi,
I згасло свiтло на шляху моєму…
I хто ж його тепер освiтить…

До лави нечутно пiдходить Джема — та сама iталiйська дiвчина, що несла помаранчi. Тепер вона в звичайному одязi. Вона схиляється до нiг Микити i цiлує йому руку.

М и к и т а
(здригнувшись).
Джема!
Д ж е м а
(нiжно).
О, не сумуй, сеньйоре любий мiй…
Я знаю, ти кохаєш королiвну…
Забудь її… i серця не гнiти…
Тобi ж бо з нею щастя не знайти…
М и к и т а
Встань, дiвчино! З тобою ми нерiвнi…
Iди собi.
Д ж е м а
О, не жени мене!
Не проганяй од себе бiдну Джему,
Не однiмай це щастя чарiвне —
Тебе кохати палко i таємно…
М и к и т а
(здивовано).
Опам’ятайсь, безумна! Я монах!
Д ж е м а
(не випускаючи його рук).
Неправда це! Ти не монах… Я знаю…
Великий ти сеньйор в своїх краях,
Лиш серця жар пiд рясою ховаєш…
Мене малу ще научила мати,
Як суть людей укриту пiзнавати.
В твоїй душi я бачу гнiв i месть,
А на чолi — сеньйорiв горду честь…
Ти, мабуть, князь…
М и к и т а
Мовчи! Важкий тягар
Поклав менi на плечi долг суворий.
О, якби мiг позбутись я примар,
Якi за мною йдуть слiдом з докором!
Дивись… i зараз… бачиш… вже прийшли.
Iди собi… залиш мене.
Д ж е м а
Не треба!
Я прожену примари всi страшнi,
Я поцiлую… пригорнусь до тебе.
М и к и т а
(м’яко).
Iди вiд мене… вирiшить ця нiч
Мою судьбу… iди… прощай.
Д ж е м а
(раптом оповиває його шию руками i цiлує).
Коханий!..

IV

З темряви виникають три чорнi постатi i спиняються перед Микитою. Джема з легким вигуком зникає.

Р а т и б о р
Внемли, Микито. Час настав. Востаннє
Тебе на помсту Новгород зове.
Возстань i мсти!
Д а в и д
Наповнився сосуд.
Р а т и б о р
Гримить труба!
Д а в и д
Звершиться божий суд.
Р а т и б о р
Нехай твiй меч окови розiрве
I поразить Ахава.
М и к и т а
(гнiвно).
Геть iдiть!
Доволi вже дурних, порожнiх слiв!
Я знаю сам i вам про це казав,
Що зараз нам не ворог Ярослав.
Iдiть собi.
(Повертається, щоб вийти).
Р а т и б о р
Спинися, раб лукавий!
Опам’ятайсь! Якби ти тiльки знав
Останнє зло, останнiй грiх кривавий,
Що Ярослав безбожно учинив!
То слухай же, безумний. Вiн убив
Твого отця, чесного Коснятина!
М и к и т а
(вiдсахується вражений).
Ви брешете! Нi, нi! Вiн не загинув!
Недавно ж князь Слав’яту вiдрядив
До Мурома, щоб повернув отця!
Р а т и б о р
Вiн вбив його! Ось правда до кiнця.
Послухай свiдка, хай розкаже вiн.
Повiдай все, Стемире, син Збислава.

Третя чорна постать виступає вперед.

С т е м и р
Я з Мурома. Велiнням Ярослава
Бисть убiєн Добринич Коснятин
В день Якова апостола. Амiнь.
Прийми господь його в свої оселi.

Микита падає на лавку, сховавши обличчя в долонi. Знову свiтло i спiв у галереї. Весiльний похiд вертається з церкви.

Р а т и б о р
Прощай, Микито! Меле божий млин.
Не жди часу, коли й тебе вiн змеле!

Зникають всi троє. Дiвчата спiвають.
Д i в ч а т а
Iз нашого саду ми грона зняли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Роздавимо грона ми в чашах златих
I соком червоним наповнимо їх!
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Як повная чаша любов на землi!
М и к и т а
(пiдводиться хитаючись).
Не жди часу… О недостойний син…
Невже я мiг, забувши поклик горнiй,
Ганебно жити в кривдника мого…
I хлiб його не став у мене в горлi,
Отрутою не опекло вино…
Так, хто в життi захоче кривду чорну
З найвищим благом якось примирить,
Того нещадно змелють божi жорна…
Бо мудрою буває тiльки мить,
Яку в життi нам не дано спинить.

Повiльно йде в глибину саду.

V

За арками яскраве свiтло, музика й шум весiльного бенкету. В сад входять Ульф з Iнгiгерда, продовжуючи розмову.

I н г i г е р д а
Гаральд не знає?
У л ь ф
Нi. Йому сказать —
Це значило б усю зiрвати справу,
Вiн надто вже шанує Ярослава,
Та ще тепер, коли його вiн зять.
I н г i г е р д а
(задумливо).
Так… рицарська у нього надто честь,
Нездатний вiн на змову i на лесть,
Проте… коли б вiн раптом десь пiзнав,
Що князь звелiв вiддать мене в черницi,
То може б вiн обурився як рицар
I меч тодi за честь мою пiдняв.
Ну, добре… з ним сама поговорю.
Всi знають час?
У л ь ф
Коли задзвонить дзвiн.
I н г i г е р д а
(про себе).
Так… жереб кинуто… Що обiцяє вiн?
Не в перший раз я за кермо берусь,
Щоб корабель вiд згуби рятувать.
Ще з тих часiв, коли в боях за Русь
З Еймундом спiр я мусила рiшать.
Всiм я тодi поклала межi твердi,
I рiвною князям i королям
Тодi на Русь вернулась Iнгiгерда.
Коли ж тепер вiн все ламає сам
Й на мене вже знялась його рука,
То хай собi лиш дорiкає князь,
Що не знесла Олафова дочка
Насильства i нечуваних образ!
(Ульфовi).
Ходiмо, Ульфе, близько дiї час.

Виходять в глибину.

VI

Чути крик пугача. Другий, третiй. З галереї вибiгає схвильована Милуша i обережно пробирається до фонтана. З гущi дерев виникає постать Журейка. Вiн пiдбiгає до дiвчини й хапає її руки.

М и л у ш а
Не встигла я поговорить про тебе
З князiвною, коханий.
Ж у р е й к о
(схвильований).
Вже не треба!
Пiду тепер до Ярослава сам.
Страшнi дiла! Лукавим ворогам
Вiн преданий. Ще вчора дещо чув
Мiж варти я варязької — їх мову
Я розумiю; зараз же в саду
Про все дiзнавсь; на князя злая змова.
Його в тюрму…
М и л у ш а
Не може бути!
Ж у р е й к о
Сам
Я зараз чув. Веди мене в палати.
М и л у ш а
(з жахом).
Не можна, нi! Тебе ж бо схоплять там!
Ж ур е й к о
(вагається).
То що ж робить? Не можна зволiкати,
Мабуть, мене побачили в саду.
Е, будь-що-будь — я сам туди пiду.
Веди мене.

Рiшуче прямує до галереї, але в цю хвилину з-за дерев вибiгає схвильований Ульф у супроводi двох варягiв.

У л ь ф
А, ось куди ти втiк!
Берiть його, злочинця, душогуба!
(Варяги хапають Журейка, який вiдбивається).
Та ще з ножем! На княжому дворi!
На князя нiж!
Ж у р е й к о
(кричить).
Ти сам на князя згубу
З княгинею умислив!
У л ь ф
В дальнiй кут
Ведiть його i там убийте!
М и л у ш а
(кричить).
Пробi!
Рятуйте, гвалт!
(Бiжить до галереї).
Ж у р е й к о
Милуша, рiдна!
У л ь ф
(хапає Милушу).
Стiй!
Мовчи, проклята!
М и л у ш а
Не замовкну! Нi!
Верни Журейка! Ви на князя в злобi
Підняли руку!
У л ь ф
Пропадай же,суко!

Поражає її ножем i тiкає. Милуша падає.

Знялась тривога, замиготiло свiтло. З галереї i з усiх кiнцiв збiгаються люди. Ярослав, Iнгiгерда, Гаральд, Єлизавета, Микита, бояри, варта з смолоскипами в руках.

Я р о с л а в
Що тут таке? Убивство!
Є л и з а в е т а
(з жахом).
Це Милуша!
(Схиляється над нею).
Милуша, люба! Хто тебе, сердешна?
Я р о с л а в
(в гнiвi).
Доколи ж я терпiти зло це мушу…
Вже в теремi у мене небезпечно!
Хто вбив її?..
М и л у ш а
(розплющує очi).
Мерщiй… Спасiть його!
Я р о с л а в
(схиляється над нею).
Кого спасти?
М и л у ш а
Його… Журейка… Лада…
Я р о с л а в
(здивовано).
Хiба вiн тут? Та вiн же втiк давно.
М и л у ш а
Вернувся вiн… Вiн зараз викрив зраду…
Його схопили… Ульф мене вразив…
Кричала я.
Я р о с л а в
(випростується).
Так ось якi дiла!
На князя вже стає крамола зла…
Гей, зараз же сурмити скрiзь тривогу.
Схопити Ульфа!

Але в цю мить вбiгає Журейко. Вiн скривавлений, в подертому одязi, з розiрваними ремiнцями на руках.

Ж у р е й к о
Князь! Хвалити бога!
Я не спiзнивсь.
Сьогоднi-бо вночi
Умислив Ульф з княгинею лукаво
Тебе схопить i в поруб 1 заточить,
А Київ весь варягам…
(Побачивши Милушу).
Боже правий!
(Кидається на колiна перед Милушею).
Милушо! Рiдна! Рутонько гiрка!
Голубко чиста, ластiвко бездольна…
Та хто ж це смiв! Чия знялась рука…

1 Поруб — тюрма.

М и л у ш а
Кричала я… Це Ульф… отой крамольний…
Така вже доля… Не судилось нам
У Києвi… собi… гнiздечко звити.
Ж у р е й к о
(цiлує її руки, плаче).
Нi, нi, тебе я смертi не вiддам.
Бо де ж тодi шукати правди в свiтi?
Є л и з а в е т а
(пригорнувшись до Гаральда).
О боже мiй… i знову ллється кров…
Невже немає справдi мiсця в свiтi,
Де б мир царив i де б цвiла любов
Серед людей, братерством оповитих!
Я р о с л а в
(в гнiвi хапає за руку Iнгiгерду).
То навiть тут, в цю нiч любовi й миру,
Ти давнє зло наважилась збудить!
Хотiла знов iсландськую сокиру
На тиху Русь, як древле, опустить.
Знов страстi злi, лукавство, кознi, зраду
Посiяти хотiла. Злую тiнь
Еймундову покликати iз аду,
Кривавих ярлiв давнiх поколiнь.
Та кров’ю вiрних бог рятує Русь
Вiд кознiв злих i дьявольських спокус,
Перед лицем її святої кровi
Тебе я мiг би смертю покарать,
Та ради свята миру i любовi
Не хочу меч кривавий пiднiмать.
Йди в монастир замолювать грiхи.
Тебе, Гаральде, не жену я з хати,
Та перелiтних не спинить птахiв,
I, мабуть, сам зiбрався ти рушати
До рiдних скандiнавських берегiв.
Г а р а л ь д
Так, государ. Але, повiр, нiколи
Не мислив я тобi якогось зла!
Я р о с л а в
Тобi я вiрю. Та не вiрю долi,
Що знов на Русь варягiв привела.
Хоч як менi тяжка дочки утрата,
Прощай, Гаральде, Русь понад усе.
(Одвертається).
Є л и з а в е т а
(в сльозах припадає до батька).
Невже навiк всiх вас менi лишати…
Яку ж печаль ця нiч менi несе…
Ж у р е й к о
(на колiнах бiля Милушi).
Милушо! Рiдна! Любушка єдина,
Не покидай безроду-сиротину,
Не покидай самотнього мене!
Та хто ж тепер до серця пригорне,
Хто пожалiє бiдного бурлаку…
То так, мабуть, i згину, як собака,
Що не дiждався добрих хазяїв.

Ридає, схилившись над нею.

М и л у ш а
(слабою рукою голубить його волосся).
Не плач, коханий… ти ж мене любив,
I ця любов тобi життя зогрiє…
Прощай…

Вмирає.

Ж у р е й к о
(нiжно цiлує її).
Прощай. Умерла. Згасли вiї…

Ярослав знiмає шапку. Всi роблять так само.

Ж у р е й к о
(пiдводиться).
Прощай, мiй княже. Поховай її…
Я ж понесу далеко серця сум
В степи широкi… в мовчазнi гаї,
У синє море сум свiй понесу…
Я р о с л а в
(бере Журейка за руки).
Зостанься тут, мiй каменщик одважний,
Тобi я дам оселю, землю, сад,
В моїй дружинi будеш мужем княжим,
Менi самому будеш друг i брат,
Тобi як князь воздам за вiрну душу.
Ж у р е й к о
(сумно).
Нi, княже, нi. Все мертве без Милушi…
Поїду я в далекi тi краї,
Де зараз тiльки орди кочовi,
А згодом стане Руськая держава.
Там мiг би я твоїй служити справi,
Лиш перстень дай князiвський iменний,
Щоб при нагодi вiрили менi.
Я р о с л а в
(знiмає з пальця перстень).
Гаразд, бери. Пильнуй пiвденний край.
I як тривога, в Київ поспiшай.

Журейко бере й цiлує перстень, а потiм схиляється над Милушею.

Я р о с л а в
Замкнiть ворота всiх надвiрних брам.
Її ж несiть з пошаною у храм.

Повертається, щоб iти.

М и к и т а
(виступає вперед).
Спинися, княже! Перед тiлом сим
Признай хоч раз, що ти лукав єси,
Що кривдою i смертiю завжди
Платив ти всiм за службу i труди,
I всi тебе покинуть в час бiди,
Як каменщик, якого засудив,
Як цей Гаральд, якого ти прогнав,
Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний,
Якого ти ожесточив даремно.
I я пiду од тебе, Ярослав!
I будеш ти самотнiй в час лихий,
Як в лiсi вовк або лукавий змiй!
Я р о с л а в
Ти брешеш, мнiх безумний! Вся земля
За мене встане! Люди, гори, рiки!
М и к и т а
Яка земля? Чи Новгород великий,
Який тебе три рази визволяв
I стол добув князiвський золотий!
То чим йому за це ти заплатив?
Тим, що убив чесного Коснятина,
Що спас тебе вiд смертi i ганьби
Та що ладью твоєї ж бо судьби,
В якiй хотiв ти за море полинуть,
Вiн скерував на княжий цей вiнець!
Я р о с л а в
(в гнiвi).
Як смiєш ти! I не тобi, чернець,
Я вiдповiм за всi мої провини!
М и к и т а
Так, не менi, хоч син я Коснятина, —
Народ тебе судитиме один…
Я р о с л а в
(вiдступає вражений).
Не вiрю, нi! Ти Коснятина син?
М и к и т а
Дивуєшся? Що не вразив iз местi
Тебе ножем? Бо не хотiв ганьбить
Я Новгорода вiрностi i честi…
Тебе господь за мене поразить.
Я р о с л а в
(з великою гiднiстю).
Так, господу i руському народу
Я вiдповiм за всi мої дiла.
I хоч часами плутана була
Моя стезя i помацки проходу
Серед страшних шукав я перешкод,
I помилки робив я неминучi,
I сто разiв зривався я iз кручi, —
Завжди мене мiй рятував народ.
Зате i я служив йому сумлiнно
I рятував, як мiг, в тяжкi часи.
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що вiн порушив спокiй на Русi
I мирний лад, що довгими роками
I вiйнами народу я змiцнив,
Хотiв вiн кинуть жадними руками
На терези усобної вiйни.
Цього не мiг простити я нiкому,
Бо вищих я не вiдаю скарбiв,
Нiж мирнiй труд i щастя в мирнiм домi,
Якi весь вiк я чесно боронив.
I, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду i єдину Русь!

З а в i с а.

ДIЯ П’ЯТА

ПЕРША ВIДМIНА
“Г У С Л I I М Е Ч”

1036 р.

Зал у теремi Ярослава, оздоблений мармуром i позолотою у вiзантiйсько-романському стилi, з вiкнами-арками, що виходять на Днiпро.

І

Пишно вдягнений, у великому княжому уборi, але похмурий, сидить Ярослав на престолi, закiнчуючи промову до угорського i польського послiв, якi стоять тут же серед пишного почту й дружини князя.

Поряд Ярослава Iнгiгерда в рудуватому чернечому убраннi, а мiж ними старший син, 16-лiтнiй пiдлiток Володимир.

Я р о с л а в
Великий строк господь менi поклав,
Щоб мiг свою державу я устроїть.
Але якби я тiльки будував…
А то ж нiколи не складав я зброї
I, як Iзраїль, цеглу на стiнах
Я клав мiцну, але з мечем в руках.
Та не пройшли на марно цi труди —
Всiх ворогiв я нинi побiдив.
I ось тепер з кончиною Мстислава
В моїх руках вся Руськая держава
Знов зiбрана, єдина i мiцна.
(Пiдводиться з гордiстю).
Вона стоїть, немов свята стiна,
Як захист всiх народiв християнських
I всiх скарбiв ученiй вiкових
Вiд Азiї кочовникiв поганських.
Про це в краях повiдайте своїх,
О ви, посли сусiднього кордону
Угорської i Лядської держав,
Що твердо тут тримає оборону
Європи сторож — руський Ярослав.
(Сiдає).
Але господь послав нове нам горе —
Преставилась улюблена дочка
Єлизавета, що була за морем
Супругою Гаральда-Смiльчака.
Отож простiть, що ця печаль родинна
Нам не дає прийняти вас гостинно
I вшанувати зараз як би слiд.
Ви ж королям, братам моїм ласкавим,
Мiй передайте, прошу вас, привiт.

Ярослав пiдводиться.

Посли уклоняються i виходять, за ними весь почет i Володимир. Ярослав знову сiдає на своє тронне крiсло, схиливши голову на руку в сумному задумi.

Iнгiгерда, яка залишилася в залi, дивиться на князя з сумом i видимим спiвчуттям. Вона дуже змiнилась за цi чотири роки. Горде i владне обличчя її нiби пом’якшало, крiзь риси колишньої твердостi i честолюбства все яснiше проступають прояви жiночої турботи i суму.

I н г i г е р д а
Та годi-бо. Облиш думки журливi
I розуму ясного не мути…
Таке життя: за кожен рiк щасливий
Повиннi ми утратами платить…
Я р о с л а в
Яка брехня! Сам я вiддав цю плату,
Дочку любиму в дальню сторону,
Щоб одiгнати привиди проклятi,
Якi на Русь хотiла ти вернуть.
Мовчи вже краще! Не життя, а ти
Взяла у мене викуп цей безбожний
За те, що стяг Гаральда переможний
Тобi на втiху я не допустив.
I н г i г е р д а
(з сумом).
Зазнали ми тодi гiркої втрати…
Багато слiз сама я пролила…
Зате тепер навчилась шанувати
Любов i мир родинного житла…
Прости мене, мiй княже господине,
Коли тобi я болю завдала.
Я р о с л а в
(зворушений, притягає її за руки).
Моя старенька… Друже мiй, Iрино!
Коли за щастя платим ми судьбi,
То i вона втiшає нас в журбi,
Ось як тепер, вертаючи дружину.
I не вертає навiть, а нову
Тебе дає господь наш милосердний,
Бо замiсть гордої, палкої Iнгiгерди
Я лагiдну Iрину обiйму!
(Обнiмає Iнгiгерду).
Iриночко, моя дружина бiдна,
З тобою вдвох ми все життя пройшли.
Було й тобi, напевно, часом кривдно,
Терпiв i я твої свавiльства злi.
Але не зло в минулому я бачу,
Хоч часто гнiв ти в серцi берегла,
Зате завжди воно було гаряче,
В добрi i злi для мене ти жила.
Так, беремо ми в юностi супругу,
Проте її не знаємо тодi,
I лиш в тривогах, втратах i бiдi
На схилку днiв пiзнаємо в нiй друга.
(Знову схиляє голову на руки в сумному задумi).
I н г i г е р д а
Повiр менi, мiй друже господине,
Хоч не завжди корилась я тобi,
Але в ясну i темную годину
Лише твоїй я вiрила судьбi.
Бере й цiлує його руку, тодi виходить.

II

Я р о с л а в
(пiдводиться).
Мабуть, i їй тепер нелегко стало,
Коли зiйшла в долину з висоти,
Не хоче серце пристрасне печалi,
Не хоче розум гордий простоти…
(Пiдходить до вiкна i дивиться на Днiпро).
О Борисфене 1, батьку наш i друже,
Бiля твоїх родючих берегiв
Ти нас з’єднав в часи прадавнiх зрушень,
Своїм вином мандрiвцiв напоїв.
О, як твiй шлях, то мирний, то суворий,
Моє життя нагадує менi,
Бо, як i ти, я прагнув теж просторiв
В блуканнях довгих, мандрах i борнi…

1 Борисфен (грецьк.) — Днiпро.

Входить Сильвестр, за яким Свiчкогас несе кiлька великих книжок.

С и л ь в е с т р
Дозволь менi, великий господине,
Розважити книжками смуток твiй.
До тебе вiдрядила нас княгиня,
Та й книги є цiкавi i новi.
Я р о с л а в
(зворушений).
Яка ж вона ласкава i дбайлива…
Бо кращого я сам би не хотiв.
Ану, давай, якi там в тебе дива…
С и л ь в е с т р
(бере в Свiчкогаса i розгортає книгу).
Все грецькi, бач, але яснi без слiв,
Бо чудним всi художеством вiдмiтнi,
Наприклад, ось “Усiх святих вiнок”
Семена Метафраста. Тут на всi днi
Про кожного святого є урок.
Представлено художеством умiлим,
Який вiн був, що дiяв, як страждав,-
Що й не читавши навiть зрозумiло…
Я р о с л а в
Ну, про святих чимало я читав,
I всi вони вже надто тут похилi.
А що там ще?
(Сильвестр бере в Свiчкогаса другу велику книгу).
Ну що, брат Свiчкогас,
Ще голова од книг не потерпiла?
А може, знову хочеш кинуть нас
I, як варяг, пуститися на хвилi
Шукать в свiтах добичi i пригод?
Тодi скажи.
С в i ч к о г а с
Нi, княже господине,
Нiде нема у свiтi тих щедрот,
Що я знайшов отут на батькiвщинi,
У Києвi бiля твоїх чеснот,
Де чудних книг вкусить менi дано.
Я р о с л а в
I де у князя добре є вино.
Чи не його вкушаеш ти, монаше?
С в i ч к о г а с
Нема грiха за князя випить чашу.
С и л ь в е с т р
Нi, справдi-бо змiнився Свiчкогас,-
У мiру п’є i не марнує час,
Недурно, бач, його гойдали хвилi,
Злi домiшки якраз на дно осiли.
Я р о с л а в
Гойдавсь i я чимало на човнах,
Та не позбувсь, на жаль, порокiв давнiх.
Ну, що там далi?
С и л ь в е с т р
В чудних малюнках
Псалтир розкiшна грецького писання,
Iскуством дивна.
Я р о с л а в
(у захватi).
О, яка ж краса!
Якi тут фарби радiснi й прозорi,
Якi церкви в лазурних небесах
Здiймаються у золотих узорах,
В струнких просвiтах, на струнких стовпах!
Коли менi дадуть хоч рiк покою
Серед моїх походiв i турбот,
Клянусь, такий я храм собi построю
В iм’я Софiї — мудростi чеснот!
Так, дивний твiр! Нехай в опочивальнi
Вона лежить у мене на столi.
Вона мене розважить в час печалi,
Бо є ще дiло князю на землi.
Спасибi, друже!
С и л ь в е с т р
(замiшаний).
Вибач менi, княже,
Проте цю книгу я ще не купив.
Я р о с л а в
Як не купив? Що ти верзеш? Чия ж
Вона тодi?
С и л ь в е с т р
То грек з чужих країв
Її привiз, та дорого, бач, хоче:
Сто гривен золотом.
Я р о с л а в
(обурений).
Та що це вiн, здурiв?
За книгу сто! Та вiн смiється в очi!
Сто гривен золотих! Та це ж село
Купити можна з нивами, млинами
Та всiм добром.
С и л ь в е с т р
Так, дорого зело…
Я р о с л а в
Ану, поклич його, хай перед нами
Насмiлиться цю цiну повторить.
(Свiчкогас хутко виходить).
Сто гривен золотом! Та я торiк
За бiблiю вiддав дванадцять гривен!
Ну, де ж той грек?

Сильвестр виходить.

III
Входить Володимир, тримаючи в руках невеличку, розкiшно оправлену книжечку.

В о л о д и м и р
Мiй тату, там прийшов
Якийсь мандрiвець, видом надто дивен.
I передав оцей молитвослов…
(Дає Ярославу).
I просить, щоб…
Я р о с л а в
(дуже схвильований).
Великий боже! Де ти…
Хто дав тобi? Та це ж Єлизавети
Молитвослов! Веди його сюди!

Входять Микита i Джема. Вiн в рудуватому одязi пiлiгрима, в сандалiях, з непокритою головою, з вiдкритим капюшоном; вона в короткiй спiдницi i сандалiях, з цитрою в руках.

Я р о с л а в
Микито! Ти? Невже ти був у неї?
Кажи ж мерщiй!
М и к и т а
Багато, княже, де я
Помандрував i землю iсходив
З того часу, як в розпачi i горi
Покинув Київ в ту нещасну нiч…
Я побував i в Римi, i за морем,
Скрiзь гнав мене, неначе божий бич,
Про батька згубу невiдчепний спомин…
Нарештi, вже на третiй, мабуть, рiк
В Норвегiю причалив я свiй човен…
Я р о с л а в
(нетерпляче).
Ну, що ж вона, її ж ти бачить мiг!
Ти говорити з нею мiг, щасливий!
М и к и т а
Бiля вiкна, самотня i журлива,
Вона сидiла в замку короля
I все туди дивилась, де земля,
Здавалось їй, на пiвдень простяглась,
I сумно так спiвала край вiкна,
Що в серцi гостра закипала жалiсть.
Я р о с л а в
О боже мiй! Як мучилась вона!
М и к и т а
Про Київ все спiвала недосяжний
I так згасала, мов свята свiча…
Коли ж прийшов її останнiй час,
Дала менi цей молитовник княжий,
Щоб я тобi на спомин передав.
Я р о с л а в
(цiлує книжечку).
Бiдняточко… Якби я тiльки знав…
М и к и т а
I ще тебе просила, вже окремо,
Щоб прихилив у себе бiдну Джему,
Яка весь час отам на чужинi
Була при нiй i подiляла з нею
I сум за рiдним краєм, i пiснi,
Хоч в рiзнi землi линули душею.
Я р о с л а в
(кладе руку на плече Джемi).
Її iм’ям тобi я все зроблю
I з радiстю у себе прихилю.
Коли ж захочеш далi в землю рiдну,
Тебе туди вiдправлю в час погiдний,
Лиш розкажи, як з нею ти жила,
Як сум її в цих струнах зберегла…
Д ж е м а
О, дякую тобi, великий княже!
Нехай розкажуть струни гомiнкi,
Нехай пiснi мої тобi розкажуть
Про сум твоєї любої дочки…
Твою дочку всiм серцем я любила…
Про мене ж не турбуйся, мiй сеньйоре,
До мандрiв довгих звикла я в життi,
Пiду й тепер, за тим пiду, хто в горi
Мене утiшив на моїй путi…
Не як коханка… Як раба служить
Тепер я буду доброму Микитi…
Дозволь менi цi струни розбудить,
Щоб Ельзи душу викликать на мить.
(Сiдає й бере на цитрi кiлька акордiв, тодi спiває).
Отак вона сидiла
У замку край вiкна,
Дивилася на хвилi,
На бурнi, сивi хвилi,
Самотня i сумна.
Туди дивилась, бiдна,
Де в дальнiй далинi
Десь край лишився рiдний,
Десь Київ сяє рiдний
На сонцi в вишинi.
Коли ж плили стрункiї
На морi кораблi,
Вона спiвала — в Київ,
Полинула б я в Київ,
До рiдної землi…
I все спiвала з плачем:
О Київ, рiдний край…
Тебе вже не побачу,
Тебе вже не побачу,
Прощай, навiк прощай!
Я р о с л а в
(витирає очi).
Бiдняточко… моя Єлизавето,
Прости мене, що не помiг тобi.
Тобi ж спасибi… втiшила мене ти.
Цiлющi сльози визвала в журбi.

IV

Хутко входять задиханi Сильвестр i Свiчкогас, ведучи грецького купця Парфенiя.

С и л ь в е с т р
Пробач нас, княже, ледве розшукали
Цього ми грека в ближньому кружалi,
Де чашi вiн зi смаком вихиляв.
С в i ч к о г а с
(витирає губи рукою).
Насилу вже його я розшукав…
Я р о с л а в
Найпаче ти — стезя, мабуть, знайома.
Недурно вуса мокрi од вина.
(До грека).
Ти, може, справдi випив, що загнув
Таку цiну безбожну й безсоромну.
П а р ф е н i й
Повiр менi, великий государ,
Що коли я вiзьму сто гривен плати,
То ледве лиш верну свої витрати
I викуплю заставлений товар.
Бо ця псалтир єдина на землi,
Яких немає навiть в королiв,
I майстер, що писав її, єврейський,
Вiд фарб ослiпнув, Кiрiє елейсон!
С и л ь в е с т р
А ти ж казав, що майстер був монах,
Що з книгами загинув потiм в морi.
П а р ф е н i й
Так i було. Його був дивний шлях.
Хрестився вiн в Софiйському соборi.
Постригся потiм.
Я р о с л а в
Годi вже брехнi!
Як хочеш, дам тобi я сорок гривен.
П а р ф е н i й
О боже мiй! Та це ж хiба менi?
Я ж чесний крамар, бiдний, наче пiвень.
Це ж за борги я винен лихварям.
Я р о с л а в
Ну, п’ятдесят, i бiльше нi ногати.
С и л ь в е с т р
Бери, Iудо. Це ж велика плата.
П а р ф е н i й
Не можу, княже, бо не мiй це крам.

V

Раптом чути тривожний шум за дверима, i в терем входить стурбований Мирослав.

М и р о с л а в
Нещастя, княже! Прискакав гонець:
Скрiзь печенiгiв незлiченнi лави
На нашу землю сунуть навпростець.
Вже знищили Звенигород i Лтаву
I за п’ять днiв до Києва дiйдуть!
С и л ь в е с т р
Спаси господь!
В о л о д и м и р
Мерщiй назустрiч! В путь?
С в i ч к о г а с
Коня i меч! Агов, скуф’я 1 i ряса!

1 С к у ф’ я — чорна шапочка, яку носили ченцi.

М и к и т а
Знов Новгород готуй своїх мужiв…
П а р ф е н i й
(з жахом).
Пацiнакiйцi! Кiрiє елейсон!
Пропав, погиб! Тiкати, поки жив!
Я р о с л а в
Що ж — бiй, так бiй! Скликати зараз рать!
Не в перший раз нам ворога стрiчать.
М и р о с л а в
Але ж нема у нас полкiв готових,
Варягiв мало… Орди без числа…
Несила нам… До Новгорода знову
Когось би треба зараз же послать.
Я р о с л а в
Я їду сам. Коня мерщiй i зброю!..
П а р ф е н i й
(зляканий).
Великий княже! Як тодi зi мною?
Я згоджуюсь! Нехай за шiстдесят!
Звели лише, щоб зараз дали грошi.

Свiчкогас подає князю меч.

Я р о с л а в
(надiваючи меч).
На стiни хай негайно стане рать.
Оглянуть мури, вежi, огорожi!
Носить камiння, печi для смоли
I казани на стiнах наготовить!

Мирослав виходить.

П а р ф е н i й
(невiдчепно).
Звели-бо, княже, грошi щоб дали.
Я р о с л а в
(хапаючись за меч).
Чи ти здурiв, смола дурноголова,
Чiплятися тепер не до ладу!
(Парфенiй вiдстрибує).
Хоча б сiм день могли ви протриматься,
А там полки я свiжi приведу.
М и к и т а
(похмуро).
Не приведеш. Потрiбно днiв дванадцять
Лише туди, а там, а знов сюди?
Та i навряд чи Новгород захоче
В котрий це раз спасать тебе в бiдi,
Щоб потiм ти за вiрнiсть, як за злочин,
Його людей найлiпших засудив!
Я р о с л а в
(в страшному гнiвi).
Ти знов своє, безжалiсна єхида!
Та я тобi…

Вихоплює меч i кидається на Микиту. Всi скрикують. Але в ту ж мить Джема вергає пiд ноги князя свою цитру, яка падає з дзвоном.

Ярослав вражений спиняється i опускає меч, важко дихаючи.

Д ж е м а
(твердо i з гiднiстю).
Спинися, государ.
П а р ф е н i й
(злякано, але врочисто).
О пом’яни, господь, царя Давида
I кротостi його великий дар.
Я р о с л а в
(проводить рукою по чолу).
Так… я забувсь… Прости мене, Микито!
М и к и т а
(похмуро).
Не ворог я… хоч i кажу тобi
Про Новгород я правду неприкриту,
Але за Київ ляжу в боротьбi.

VI

За дверима рух, входить Журейко. Вiн в схiдному одязi, з червоною шовковою хусткою на голенiй головi.

Ж у р е й к о
(збуджений).
Чолом тобi, великий господине!
Я р о с л а в
(здивований).
Знов каменщик! З яких це ти країв?
Ж ур е й к о
З Чернiгова i Новгорода нинi,
Куди примчав з побузьких я степiв.
Уже давно помiтив я за Доном,
Що рушити збирається орда,
Коли ж знялися першiї загони
I стала неминучою бiда,
Я в Новгород помчав перед ордою
I перстень твiй громадi показав.
Я р о с л а в
(схвильований).
Ти це зробив! Сам бог чинив тобою!
Що ж Новгород?
Ж у р е й к о
Негайно рать зiбрав.
Вже рушили до Києва полки,
В Чернiговi я залишив їх вчора,
А сам вперед до тебе навпрошки,
Аби тебе порадувати в горi.
Я р о с л а в
(обiймає Журейка).
О каменщик! Ти камiнь з серця зняв,
I твойого я дiла не забуду!

Загальний рух.

С и л ь в е с т р
Велик господь, що помiч нам прислав!
Во л о д й м й р
(у захватi).
От Новгород! Якi ж це славнi люди!
О государ! По-царськи їм воздай!
Я р о с л а в
Тебе до них пошлю я князювати.
Ну що, Микито, хоч тепер признайсь,
Що Новгород лишився вiрним братом.

За вiкнами сурми i шум воєнних зборiв.

Отроки i Свiчкогас приносять Ярославовi кольчугу, шолом, щит. Вiн знiмає корзно, верхню тунiку i починає одягатись з допомогою отрокiв i Свiчкогаса, який мiж iншим бинтує князю праву ногу.

Я р о с л а в
Так, вже знялася бранная тривога,
Комонi ржуть, почувши дим вiйни,
I мушу знов трудити хвору ногу
I брати меч, як в они бурнi днi.
Знов молодим завзяттям закипає —
В котрий це раз! — збентежена душа,
Але завжди з нудьгою i одчаєм
Я для меча цi книги залишав…
Щасливий ти, премудрий Свiчкогасе,
Що пiсля всiх твоїх грiхiв i бур
Знайшов ти мир в оцiй скуф’ї i рясi…
Мене ж в життi, неначе буйний тур,
Гаряча кров метала i носила…
I ось тепер, коли бурхливi сили
На мирний труд почав я направлять,
То знов труба тривогу протрубила
I знов на бiй я мушу вести рать…
Ну що — сповив?
(Пробує оповиту ногу).
Вперед, нога окута!
О боже мiй! Як важко мудрим бути,
Коли в душi двi сили б’ють ключем,
Коли вино не вийшло ще iз сусла 1
I двох царiв жага мене пече:
Як цар Давид, люблю я мирнi гуслi,
Як цар Саул, вражаю їх мечем!

1 Сусло — сiк, що бродить, з якого роблять вино.

Поспiшно входить стурбована Iнгiгерда.

I н г i г е р д а
О княже мiй! невже це знов вiйна?
Сурми за вiкнами.
Я р о с л а в
(пригортаючи її i Володимира, з мечем в руцi).
Так, королево, знов вiйна священна!
Встає полкiв залiзная стiна,
Щоб нашу Русь од хижакiв пiвденних
Оборонить i знищить їх до пня.
Пiд Києвом великим златоглавим
Хай задзвенить прадiдна наша слава!
Хай загримлять червленiї щити!
То не дамо ж гнiзда свого в обиду,
Вперед, на бiй за землю нашу рiдну,
За Київ наш, державний i святий!

Завiса.

ДРУГА ВIДМIНА

“ЗОЛОТА БРАМА”

1036 р.

Та сама зала, що й в попереднiй вiдмiнi. Через кiлька днiв.

І

За вiкнами-арками глухий, але невгамовний шум битви. Iнгiгерда, Джема та кiлька придворних жiнок туляться бiля вiкон, обережно виглядаючи назовнi. Проте битви з цього боку не видно.

I н г i г е р д а
(молиться).
О господи великий, милосердий,
Злих ворогiв на Русь не допусти!
Допоможи, святая Iнгiгерда,
I Ярослава в битвi захисти!
Святий Георгiй i свята Iрина,
Оборонiть нам руськую країну,
Ми ж вам церкви збудуємо святi!
(Зiтхає в роздумi).
Як непомiтно старiсть наступила…
Уста ще свiжi, очi молодi,
А вже нема в душi тiєї сили,
Яка колись людей менi корила,
Коли сама судила я вождiв…
О, якби з плiч тепер хоч рокiв двадцять…
Чи стала б я за стiнами триматься…
Сама б з мечем полинула на бiй…
Минуло все, що в юностi моїй
Моє життя з героями рiвняло…
Де ви, могутнi ярли давнiх лiт…
Де ти, Еймунд, чий вiльний меч i щит
Судьбу царiв на терезах схиляли-
Минуло все… скорилась я сама,
I, як звичайна жiнка, край вiкна
За чоловiка долю вболiваю…
(Шум битви збiльшується).
О боже мiй!.. Тривога ще зростає…
Де Вальдемар? Нещастя з цим дитям!
Пiдiть мерщiй покличте! Де вiн ходить?
В о л о д и м и р
(вбiгає збуджений. Вiн в кольчузi й шоломi).
О мамо, як цiкаво! Я був там!
Там наверху! На самiй вежi!
I н г i г е р д а
Годi!
Не смiй нiде, хлопчисько неслухняний!
Сиди отут!
В о л о д и м и р
О мамо! Тiльки раз!
I н г i г е р д а
Сиди у нас.
В о л о д и м и р
Не хочу я з жiнками!
I н г i г е р д а
Ти ще малий.
В о л о д и м и р
(гордо).
Я — Новгородський князь!
Менi казав про це напевно тато,
I мушу я свiй город захищати!
Пусти мене, мамуню!
(Ластиться до матерi).
I н г i г е р д а
(гладить його по головi).
Хлопчик бiдний!
Не легкий це припав тобi удiл…
Бо Новгород не те, що Київ рiдний…
Там житимеш в осиному гнiздi.
Серед мужiв суворих i свавiльних…
Чи зможеш ти?
В о л о д и м и р
Нiчого не боюсь!
Пусти мене! Не можу я сидiти,
Коли там битва точиться за Русь!
Все поле скрiзь шоломами укрито!
Дзвенять мечi, щити! Гримить труба,
А зверху стрiли носяться, мов тучi,
I батька меч, як блискавка разюча,
В усiх кiнцях просiки проруба!

II

Входить Парфенiй, обережно пробираючись вздовж стiн i зiтхаючи.

П а р ф е н i й
О господи! Почуй мої молитви!
Пропав, погиб! Загинув, як курча!

Входить Свiчкогас в ратному одязi, в бронi, з сокирою. Жiнки кидаються до нього.

I н г i г е р д а
Що сталося? Чого ви тут?
Як битва? Де зараз князь?
С в i ч к о г а с
Од нього я примчав,
Казав, щоб ви нiчого не боялись.
Все йде гаразд. Один лише загiн
Сюди прорвавсь, i, щоб чого не сталось,
Князь надiслав за ними наздогiн
Мене й Роальда. Замок захищати.
I н г i г е р д а
Невже вони на замок вже iдуть?
П а р ф е н i й
О боже мiй! Куди ж тепер тiкати?
С в i ч к о г а с
Не пустимо, княгине, певна будь!
Сидiть спокiйно, лиш од вiкон далi,
Бо ще стрiла влетить яка дурна.
П а р ф е н i й
Пропав! Погиб! I книги всi пропали!
В о л о д и м и р
Я з ним iду! Коли iде вiйна,
Не може князь ховатися з жiнками!
Не смiєш ти затримувать мене!

III

Входить, як завжди спокiйний, Сильвестр.

С и л ь в е с т р
(благословляє Свiчкогаса).
Йди, сину мiй, змагайся з ворогами,
Хай мужество господь тобi вдихне.

Свiчкогас виходить.

В о л о д и м и р
Скажи хоч ти, премудрий отче, мамi,
Щоб i мене пустила.
С и л ь в е с т р
Сину мiй!
Ще млад єси, щоб труд i подвиг ратний
Достойно мiг пiдняти в час тяжкий.
Черпай iз книг науку благодатну
I мудрiстiю душу укрiпляй.
Крики i шум бою ближче.
Ж i н к и
(в розпачi).
О господи! Владичице небесна!
Поганцям злим в обиду нас не дай!
Не допусти загинути безчесно!
С и л ь в е с т р
Не бiйтеся! Не дасть вас бог в обиду,
Бо крепок князь i дух його мiцний!
П а р ф е н i й
(хапаючи Сильвестра за рясу).
О пом’яни, господь, царя Давида…
Послухай, авво! Хай по тiй цiнi!
Я згоджуюсь! Хай буде п’ятдесят!
Вiддам псалтир за п’ятдесят я гривен,
Як князь казав.
С и л ь в е с т р
Чому не брав, коли давав тобi вiн?
А хочеш двадцять?
П а р ф е н i й
(з жахом).
Ой! Мене проймає дрож!
Та це ж задурно! Це ж одверта шкода!
Один пергамент коштує…
С и л ь в е с т р
Ну що ж,
Тодi не треба.

У вiкно влiтає довга стрiла i встромляється, тремтячи, в стiну.

П а р ф е н i й
Гвалт! Рятуйте! Згода!
Я згоджуюсь! Давай негайно грошi!
Хай двадцять гривен! Золотом давай!
С и л ь в е с т р
Давно би так.
(Спокiйно виймає й лiчить грошi, тодi дає Парфенiю).
Бери. Цiна хороша.
П а р ф е н i й
О боже мiй! Пропало все… Гай-гай!
За двадцять гривен!

IV

Вбiгає Мирослав.

М и р о с л а в
(збуджений).
Радуйся, княгине!
Стенувся ворог, кинувся назад.
Їх без числа на полi битви гине,
Розбитий буде хижий супостат!
I н г i г е р д а
Хвалити бога! Слава Ярославу!
В о л о д и м и р
А ти мене вiд слави вiдтягла!
С и л ь в е с т р
Велик наш бог! Повiк йому хвала!
А князю честь i воїнам всiм слава!
П а р ф е н i й
(в розпачi).
Продешевив! Пропало сорок гривен!
Було б одну хвилину зачекать!
I н г i г е р д а
Назустрiч князю! Славте подвиг дивний I
Ярослава переможну рать!

Клики. Сурми. Музика.

Входить Ярослав з голим мечем у руцi, в супроводi озброєних дружинникiв, грiдей 1 i бояр.

1 Г р i д и — почет.

В и г у к и
Хвала! Осанна! Слава в вишнiх богу!
Нехай живе великий Ярослав,
Що печенiгiв силу подолав!
Хвала! Побiда! Славте перемогу!

Володимир i Iнгiгерда обiймають князя. Входять Роальд, Свiчкогас, Мирослав.

Я р о с л а в
Ну, повернулись з поля косарi,
Стрiчай, жона, трудiвникiв держави
I мужу пiт з чола його утри!
(Сiдає на престол i вiддає меч боярину).

Iнгiгерда пiдносить князю на срiбному блюдi золоту чашу з вином i шовкову хустку.

I н г i г е р д а
Здоров був, княже, ладо мiй ласкавий,
Пий чашу цю, живи багато лiт!
Я р о с л а в
(знiмає шолом, бере хустку i витирає пiт i кров з обличчя).
Не в перший раз я витираю пiт
Пiсля роботи на полях кривавих.
(Пiдводиться й бере чашу).
Прославим бога i святу Софiю,
Що нам дали побiду в цiй вiйнi,
I вам спасибi, браття дорогiї,
Бо стiйко Русь ви нинi боронили
I розгромили орди навiснi!
Хвала i честь вам, славнi переможцi!
Я за здоров’я ваше п’ю!
(П’є).

В с i
Тобi хвала, великий Ярослав!
Я р о с л а в
А де ж мої хоробрi новгородцi?
Де мужi всi, що Новгород послав?

V

Входять Давид, Ратибор i ще два новгородцi, несучи на плечах покритi чорним сукном ношi, якi вони ставлять на пiдлогу. Стурбований Ярослав пiдводиться.

Я р о с л а в
Хто це такий? Хто пав за Русь в бою?
Р а т и б о р
(хмуро й урочисто).
Микита, син чесного Коснятина,
Хто, як i сам Добринич, положив
Своє життя за тебе, господине.
Д ж е м а
(з криком розпачу кидається на труп Микити).
Микито, любий! Друже мiй єдиний,
Чом ти мене, нещасну, залишив!
Мандрiвець бiдний… як i я, блукав
По свiту ти без друга, без дружини,
З пекучим болем в серцi, ти не мав
Де голови сумної прихилити…
Один, як я… один, як я, на свiтi.
Вигнанцем жив… вигнанцем бiдним вмер…
Я р о с л а в
(повiльно сходить з престолу i схиля голову перед Микитою).
Неправда! Не вигнанець вiн тепер,
Бо чесно вмер за Русь на полi бранi,
Для Києва смиривши гордий дух…
Прощай, Микито, серце полум’яне,
Мiй чесний ворог i таємний друг!
Прости мене за кривди, бiдний брате,
Що ти зазнав од мене без провин,
Бо не хотiв усобної я ратi,
Яку пiдняти мислив Коснятин.
Прощай, мiй друже…
З честю, як Добриню,
Тебе ми поховаєм над Днiпром.
(По знаку князя Микиту виносять. Джема iде за ним).
А вам клянуся праведним хрестом,
О мужi новгородськi, що вiднинi
За вашу службу, вiрнiсть i добро
Я город ваш звiльняю од данини,-
Се грамоту даю вам i устав
I цiлуванням хресним обiцяю,
Да держите обичай ваших прав,
Да посягнуть нiхто же не дерзає
На новгородськi вольностi святi.
А щоб закон i правду вам блюсти,
Для цього сина князем посилаю
Я в Новгород, щоб вiрно вам служив,
Як власний князь, а не посол чужий.
(Пiдзиває Володимира, який стає поряд батька перед троном).
Тепер хвалу вознесемо ми богу,
Прославимо його за перемогу,
Що Київ наш од згуби захистив…
I я клянусь, що там, на полi бою,
Де я сьогоднi ворога побив,
Я дивний храм воздвигну i построю
В iм’я Софiї, щоб в вiках вона
Стояла там, як свiдок наших днiв,
Як Русi нерушимая стiна!
В с i
Хвала тобi, великий Ярослав!
Ж у р е й к о
(входить).
Побiда, княже! Господа прослав!
Побито вщент поганих супостатiв,
Не знали в розпачi, куди тiкати,
I потонули в Сiтомлi-рiцi! 1

1 Сiтомля — невелика рiчка близько Києва, згадувана в лiтописi. На нiй було розбито печенiгiв.

В с i
Нехай живуть звитяжцi-молодцi!
Я р о с л а в
Благословен єси за добрi вiстi!
Ну, каменщик, чи не пора би нам,
Поклавши меч, на риштування лiзти,
Почати знову будувати храм…
Лишайся в нас, якраз святу Софiю,
Чудовий храм почну я будувать…
Ж у р е й к о
Нi, княже мiй! Тяжкий для мене Київ,
Бо не судилось щастя тут зазнать.
Даруй менi… дозволь служити й далi
Тобi в степах, на Бузi, край морiв,
Є в мене там ватага смiльчакiв,
З якими забуваю я печалi.
Я р о с л а в
Ну, що ж… iди. Так, рiзний в нас талан.
Тобi судила доля будувати,
Ти ж прагнеш битв i вiчних мандрувань.
Я ж все життя не вiдаю спокою,
В трудах i битвах їжджу по Русi,
А я б хотiв мiста i храми строїть,
Кохатися в премудростi й красi,
I бiльшої я радостi не знаю.
I книга ось предивная такая
Ще бiльше душу веселить менi,
Нiж славная побiда на вiйнi.
С и л ь в е с т р
Дозволь тобi цей твiр подарувати,
Його сьогоднi в грека я купив,
Лиш двадцять гривен хитрому сплатив.
П а р ф е н i й
(наближається),
Задурно зовсiм! Чистая утрата!
Я р о с л а в
(цiлує Сильвестра).
Спасибi, отче! Та не гоже нам
Скарби словеснi дешево цiнити.
За книгу цю звели твоїм ченцям
Ще вiсiмдесят гривен заплатити.
П а р ф е н i й
(в захватi).
О мудрий князь! Великий государ!
Великодушнiсть є алмаз порфiри!
Я р о с л а в
(продовжує).
Бо десять сiл не є достатня мiра,
Щоб оцiнить мистецтва дивний дар.
Ну, а тепер я всiх зову на пир.
Ми чашi там пiднiмем золотiї
За нашу Русь, за наш державний Київ,
За витязiв, що в битвi за Софiю
Погибли з честю… Слава їм i мир…
А ми, кому судилося ще жити,
Життя трудом повиннi заслужити
I сили всi вiтчизнi присвятить.
Безсмертна Русь! Отам на полi бою
Новий чудовий Київ я построю.
Величний, пишний, як краса столiть.
Серед дерев златими куполами
Постане вiн високо на горах,
А з мурiв крiпких золотая брама
В новi часи одкриє свiтлий шлях!

Музика. Вигуки.

Завiса.

КIНЕЦЬ

1946

Джерело: ukrlib.com.ua