Телепрочитання «Белой гвардии» М.Булгакова О.Роднянським та
його однодумцями далеке від змісту та духу оригіналу
Закінчення. Початок у попередньому числі.
«ЮПІТЕР, ТИ
СЕРДИШСЯ!»
Певною мірою кульмінація суперечок навколо телепрезентації
кінопроекту й вище названої творчої трійці (зокрема, 4 лютого, 1-й Національний
телеканал, 19.00. «Шустер Live») остаточно переконала, що, навіть не
сподіваючись на відповідну реакцію «батьків» майбутньої «Белой гвардии», вести мову
про осінню зустріч з нею глядачів й телеглядачів треба.
Врешті, засоби
масової інформації, крім інформаційної
функції, покликані виконувати й просвітницьку (зрозуміло, у найкращому її
варіанті). Щоправда, О.Роднянський у рясних публікаціях заперечує останню,
можливо, тому, що для нього вона асоціюється з хуторянством й провінційністю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не будемо
деталізувати зміст телесутички під диригуванням завзятого С.Шустера.
Торкнемося іншого, зокрема, водорозділу між поняттями
«талановите – провінційне, нездарне».
1999 року глядачі
зустрілися з екранізацією роману Г.Сєнкевича «Вогнем і мечем», здійснену
видатним режисером сучасності Є.Гофманом. Кінострічка з участю акторів
І.Скорупко, М.Жебровського, О.Домогарова, Б.Ступки та інших викликала емоційний
зацікавлений обмін думок, але не народила тої атмосфери нервозності й
протистояння, котру вже посіяли «батьки» нової «Белой гвардии» задовго до появи
її на теле– й кіноекранах.
Колись Прометей,
вступивши у словесну дуель зі всемогутнім Юпітером, освітивши своє обличчя
посмішкою, сказав: «Ти хапаєшся за блискавку, щоб відповісти мені і в такий
спосіб визнаєш, що правда не на твоєму боці».
Гадаю, що багато
телеглядачів подумали про те ж саме, спостерігаючи за «діалогом» у студії
С.Шустера вже на його початку.
«– Это ни в какие
ворота не лезет! Это просто сумашедший дом!!!» – це, так би мовити, стартова
нервова крапка, котру намагався поставити режисер майбутнього кінофільму С.
Снєжкін. Серед його співрозмовників були відомі люди, зокрема, філософ
М.Попович, політолог В.Карасьов, політик, син знаного українського кінодіяча
Ю.Іллєнка – А.Іллєнко.
В.Карасьов закликав трійку київських гостей бути
толерантними по відношенню до історії, а особливо до її нинішнього прочитання.
Адже незалежні Росія й Україна, як офіційні, так і на рівні громадськості,
по-різному бачать події початку ХХ століття, що відомі як революція,
громадянська війна тощо. І кожний необдуманий крок може відгукнутися новим
збуренням протистояння, черговими непорозуміннями.
М.Попович з властивим
для нього прагненням дивитися на життя з висоти вічності пропонував присутнім
замислитися про роман М.Булгакова як твір алегоричний, де немає конкретних
Києва, України, Росії, а є безкомпромісне протистояння добра й зла, віри й
невігластва, святого й грішного…
На жаль, філософ
майже не був почутий, розмова відбулася заполітизованою й, зрозуміло, мало
вплине на об’єктивні оцінки майбутньої кінострічки.
І продюсери, й
режисер затято твердять, що суворо йдуть за булгаковським романом. Проте вже
достатньо інформації, що, як казав в’юнкий Шельменко-денщик, «воно то так, але
трішки й не так».
Насамперед сценаристи
фільму – київські автори видань, що належать до жанру фантастики, М. і С.
Дяченки, не просто відступили від тексту роману, а й додали до його змісту,
зокрема, оповідання М.Булгакова «Я убил». Більше того. Очевидці київських
зйомок майбутньої кінострічки здивовано запитували, наприклад, продюсера
С.Мєлкумова: «Я видел, как режиссер снимал сцену с пьяным белогвардейцем,
орущим на весь Андреевский «Вперед, на хохлов! За веру и царя!»
«Но ведь так в книге! И белогвардейцы наверняка (В.А) так и
орали…А кто мы такие, чтобы перекраивать классика!?» – була відповідь
С.Мєлкумова.
Останнє запитання
київського гостя резонне й вчасне.
Й справді – хто вони
такі, що паплюжать твір російської прозової класики? Булгаковські герої не
«наверняка», а точно так не горлопанили.
Отже, нова «Белая
гвардия» не знімається за змістом роману М.Булгакова, в якому відсутні
нетолерантність у відношенні до мешканців Києва, незалежно від їхнього
національного походження. В трактування «Белой гвардии» авторами майбутньої
кінострічки, що знімалась і в Києві на замовлення телеканалу «Россия», внесено
справді нове – але не булгаковське трактування подій суворого 1918 року в
Києві.
«Але ж все так і
було: грабунки, погроми, жорстокі вбивства безневинних людей на вулицях Києва,
супроводжувані диким воланням чорносотенців з київської філії «Союза руського
народа»: «Бей…, спасай Россию!», що переходив з рук в руки», – скажуть автори
екранізації «Белой гвардии».
Хто це заперечує?
Тим більше, що
М.Булгаков, автор роману й людина певних політичних переконань й світогляду,
мав право на своє бачення й оцінку тих жорстоких часів.
Чи помилявся він у
тому, що киян нерідко знищували саме за національною ознакою?
Для аргументування
відповіді можна навести уривки зі спогадів військового лікаря Ю.Лодиженського
«От красного креста к борьбе с коммунистическим интернационалом» (М., 2007) –
свідка київських подій, опонента українських влад тих часів, колеги М.Булгакова:
«К вечеру город был окончательно занят красними и начались расправы и аресты.
На одном из заводов гильотина была заменена механическим молотом, под который
клали головы «врагов революции» и раздавливали их как скорлупу…В дворцовом
(Маріїнський палац. – В.А) саду первое, что бросилось в глаза, – это высокая
гора трупов. Это были расстрелянные за ночь офицеры. Таков был мой первый
контакт с большевизмом, и эта кровавая картина врезалась навсегда в мою
память».
Революційний Київ
ділили, у першу чергу, за ідеологічними, світоглядними принципами.
А хіба у Г.Сєнкевича
немає в романі сцен жорстоких насильств? Адже він не створював романтичну
картину козацько-шляхетського протистояння в Україні у добу Б.Хмельницького,
про що й говорить назва його твору – «Вогнем і мечем».
Що, цього не розумів
Є.Гофман?
Чудово розумів, але
ще більше його турбувало сьогодення, проблеми налагодження взаєморозуміння й
українсько-польської співпраці.
Тому й виникає
традиційне запитання: «Кому вигідна поява на екранах чергової кінострічки,
котра пробуджує не злагоду, а протистояння, і з якою метою робиться?».
Можна припустити,
наприклад, версію – все робиться задля реклами комерційного проекту. Це й
зрозуміло – вкладені гроші треба повернути їхнім господарям. Але сьогодні вже
чітко бачиться й інше – тінь суперечливого російського фільму В.Бортка «Тарас
Бульба», котрий не став подією у мистецькому житті, зате зміцнив позиції
згаданого кінодіяча-комуніста в стосунках з офіційним Кремлем. Щодо С.Снєжкіна,
то тут є підстави говорити про невдалу у мистецькому відношенні участь режисера
в серіалі «Вулиці розбитих ліхтарів» (1998). Очевидно, С.Снєжкін вирішив, що
виробляти кінопродукцію для масового попиту й екранізувати літературний шедевр
– одне й те ж.
Філософське
сприйняття гостро трагічних подій у Місті М.Булгакова, запропоноване філософом
М.Поповичем, автори нової «Белой гвардии» на словах декларують, але на ділі
вперто ігнорують. Хоча О.Роднянський й повторює, що новий фільм «Це історія не
про милих київських людей, а про трагічний розлом, втрату свого світу».
Творців московської
«Белой гвардии» більше цікавить маргінальне бачення історії, де на першому
місці протистояння російськомовних киян з україномовними, і тому подібне.
Очевидно, заїжджа трійця переплутала роман М.Булгакова з «Щоденником» його
сучасника, полтавчанина полковника М.Дроздовського, де все по-солдатськи
гранично просто: «Странные отношения у нас с немцами…С украинцами (маються на
увазі стосунки з Запорізькою дивізією полковника П.Болбочана, виведеного у романі
М.Булгакова під прізвищем Болботуна. – В.А.), напротив, отношения
отвратительные… Немцы – враги, но мы их уважаем, хотя и ненавидим… украинцы – к
ним одно презрение… Украинцы платят такой же ненавистью».
Хто заглиблювався у
психологічну природу зненависті, той переконувався, що найчастіше нею
«хворіють» маргінали (провінціали), котрі волею випадку опиняються на вершині
тимчасового успіху і потім роблять все, лише б залишитися «на горі». Дворянство
полтавських міщан Дроздовських – набуте, вислужене чиновником одного з
найнижчих класів табелю про ранги колежським секретарем І.Дроздовським – дідом
полковника. Спромігшись досягти 9-го класу (штабс-капітанського) табеля, той
1863 року був внесений до дворянської родовідної книги Полтавської губернії.
Подібний шлях у
генерали має й А.Денікін – нащадок саратовського селянина-переселенця з України
Дейнеки, син котрого тяжкою службою добився офіцерського чину й у такий спосіб
відкрив синові двері до вищої офіцерської освіти.
Як відомо, обидва
відзначилися особливою жорстокістю у роки російської громадянської війни,
особливо ж лютували в Україні – на своїй батьківщині.
Справді: «кіно – це
небезпечна гра» (О.Роднянський), якою можна пробудити високе почуття катарсису
(морального очищення), а можна поглибити розкол й так заполітизованого
суспільства.
P.S. Всі
використані в публікації вислови й цитати точно відтворені за періодичною
пресою, яка дискутує на тему «Новий кіноваріант «Белой гвардии» М.Булгакова», а
також розповідає про творчий шлях учасників кінопроекту.