I
Чорнобривий паровоз закашляв десь далеко колесами, несміло засвистів у степу, i замурзані села виглянули із-за горбів здивовано, а Половецьке назустріч аж поклонилося, наче хотіло сказати: “Добридень вам!” Але засіяв сіянець дощ, заїмжилося, i село не поздоровкалося…
А на тихий кашель паровоза пiдвiвся з полу в своїй хаті Антон Родіонович Собачка i, потягаючись, голосно сказав до жінки:
— Не люблю, коли бандит сниться. Секретний агент по бе-бе, а мені цілу ніч, сволоч! сволоч!
Розпатлана жінка, з підсиненим оком, спала поруч; він штовхнув її грубо під бік i в’їдливо, ляскаючи в долоні, гукав:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Хазяйка!.. Слава Богу, вже день, а ти й досі сонька виводиш… Пора, стара!
Галька, обсіяна ластовинням та великими чорними бровами, злякано подивилась на свою долю — заспокоїлась, а спалені, смутні очі засміялися до Собачки:
— З ким діло маєш, то той i верзеться…
— Нє, ти, бра, послухай: вчора ми поймали на лузі Гарячого, а сю ніч — наче горять копиці сіна, якісь чорні свині лізуть у піч, за ними наші заложники… дядьки танцюють коло вогню i п’ють котъолками самогон…
— Я розгоняю їх із Чабанюком, а Бугаєць Дмитровський (у мене сексотом работає…) під ніс мені котьолок: “Пий, кров-душа, разом з нами!” І, главне, Гарячий на рижому коні — прямо на мене, командую: “Револьвери!” — сіна горять, а села почорніли, як самогонні апарати…
Галька погладила сонну голівку Палажки, закрила настільником ноги розпаленого на припічку хлопчика і важно зітхнула:
— Бо п’єш… Отак десь гулятимеш, гулятимеш, а банда застукає та й…
Антон Родіонович сплюнув додолу, розтер чоботом, трохи зблід i, скривлений схожий на змерзлого пса, промовив:
— Горілий самогон, говорив тов. Джемс, вредно пить…
Він почав лащитись до жінки:
— Дурочка ти, да ти знаєш, що таке твій Антон Родіонович? Думаєш, отак без рукавиць і на той бік пошлеш… го, го! О, я можу ще тепер зжити декого, хай не гавкають — “бандит був — бандит зостався…” О! Ну, от… знов своєї: “Надоїв людям — услід плюють…” Плювать мені на людей, знаєш це? Ет! Правду говорить про женщину тов. Джемс…
От серед цього саме місця Антон Родіонович натяг лівий чобіт на ногу i змінив свою думку:
— Готуй снідання, а Палажка хай катне до комнезаму за підводою… Сьогодні говорю учителям, хе, контрреволюціонери, промову… Ми только лучшего хатiм… — І далі різко гукнув на всю хату: — Снiдать — раз, онучу без рубців знайти — два i чарку до снідання — три!
Галька:
— Уже стерявся…
І Антон Родіонович почав снiдать; жінка підносила, а заспані діти попрокидались i, злякані, поглядали з печі на батька i мовчали; правда, iнодi падало на прилавок, до матері, якесь необережне дитяче слово: “Мамо, а нам сальця”, але батько протирав тоді заплакане вікно і незадоволено їв із салом своє слово:
— Азiяти.
…На печі шепотіла осокою дітям баба Оксана:
— Ваш батько виписує душі, як у граматку, а потім п’є та матір б’є…
І діти боялися батька: коли настане вечір, він уздечку з кілочка та до матері п’яний кричить:
— Ти проти властi йдьош? Уб’ю гадюку!
П’яний падав на долівку, бив лобом пiднiжку столу, блював… а мати слала долі куль соломи, кожух — клала спать, i сама бігла замикати двері — боялася…
“…І виписує душі, як у граматку, а потім п’є та матір б’є…”
Собачка надів порепану од сонця кожану куртку, накинув дощовика, засунув за пояса револьвер, грюкнув дверима i вийшов. Аж до самих Смутних горбів Антон Родіонович думав:
“Що казав тов. Джемс про женщину? Женщина i проiзводство…” Він засміявся сам до себе i сплюнув:
— Хіба з таким жлобом, як моя жінка, може бути проiзводство? Культури ніякої, неграмотна, а політики совершенно не понiмає… Ех, свєт!..— Останні слова були вже із термінології самого лише Собачки.
— Но, но, но-о… Оддиш трохи, не смикайся,— приказував під горбом якийсь клiщуватий, з рижою борідкою дядько до коня; побачив Собачку, обтер повагом мокре обличчя i влесливо, хитро засміявся:
— Антону Родіоновичу привіт…
А Антон Родіонович тільки одно слово:
— Здрастуй,— тихо.— А продналог! — голосно, і паче в серце голкою клiщуватого — “не везе!”, одкотив комір дощовика і пішов.
Дядько скривився:
— Пролог… Н-но!
Ударив коня, засвистіла під колесами грязь, і віз спинився; дядько кинув услід Собачки слинявого матюка, сіпнув за віжку і люто запитав голу вербу:
— Га? Пролог, каже, а! В банді крутився i тут крутиться,— міркує кліщуватий.— А… но! Стала слухать, гадова душа!
Повернув пужално, із усієї сили ударив коняку — сіпнула, а він підклав плече під полудрабок, i побичувались на гору.
І Половецьке ранком було таке убоге… обсмикана скотиною стріха на повітках, голе обчухране дерево, а через дорогу од колодязя пройшла з повними вiдрами боса, у кропив’яній, з мiшкiв, спiдницi дівчина і хлюпнула коло воріт водою…
Грязь, дощі…
— Спасибі, хоч дорогу з повними відрами перейшла,— подумав дядько i тугіше підперезав пасок шинелі.
ІІ
Волость, перемальована на виконком, нагадує стару миколаївську троячку, залиту олією, що блищить сірою осугою, а кінчики покусані часом,— так от кулі покусали бляшану покрівлю волості, у вікнах — тонка шалівка, а підлога — пізно заоране поле… З’їзд.
І коли розтрушує городняком учитель Матвiєць, здається, засіває поле; це нічого, що в кутку, де була колись ікона пам’яті Олександра III, стоїть тепер бюст Шевченка, а над ним плакати:
“Бей по Колчаку! — звал Октябрь.—
Бей по Деникину! —
Бей по Петлюре!” —
а хтось, голодний на папір, одiрвав цигарок на три i неграмотно дописав: “Бей бандитов — эксплоататоров народной крови”.
Матвiєць на все це дивиться косо, обережно, а сміх його — тоненький, їдкий i сковзається на обличчі учителя Черевички, i радо ловлять у дверях його очі обпалений вітром вид Одарки Костянтинівни… Він показує на газетні рядки і голосно, щоб чули учителі, що крешуть коло вікон огонь, читає газету…
— Прикурюємо… з’їзд так з’їзд — Антон Родіонович слово скажуть…
— Ша, Чечевичко…
“Революційна Європа. По радіо з Науена нас (хi-хi) повідомляють: Європа в революцiйнiй небезпеці: в Англії, Америці, Франції перепродукція товарів досягла… безробіття грізною хвилею…”
І кидає на стіл газету. Одарка Костянтинівна хiхiкає: її лисиче обличчя, коли зустрічає розумні Матвiйцевi очі, робиться кокетливо-пишним, серйозним, а слова його вона вичитує сама,— але до розмови встряє отак собі, за здрастуйте, розхристана бурсацька постать Чечевички, i на хвилину робиться смішно:
— Я так думаю, хай там собі безробіття, а нам аби кращий пайок давали, або хоч би консерви… ги, ги! — Він дурнувато оглядає своїх товаришів по школі i підходить до Матвiйця: — Правду говорю чи нi? — запитує Чечевичка і безцеремонно простягає руку до капшучка з тютюном.
Одарка ніжно торкає Матвiйцеву руку, випростовується і сумно зітхає, отак, наче хоче вимовити гаряче “ех!..”, i раптом перебиває його мислі:
— Я чула,— тихо починає вона,— що ваш зятьок над сестрою знущається, чого ви мовчите?
У Матвiйця нервово тремтить брова:
— Собачка — бандитський намул, ім’я якому смерть, але не я, я не можу, хтось поклав до мого серця жаль… нi.
І шумить сива шапка Чечевички:
— Ану, гайда до школи: Джемс, Антон Родіонович — всі, треба починати…
— Антон Родіонович… бідна ж моя сестра…— сумно проказує Матвієць, кидає недокурок i перепускає до дверей Одарку Костянтинівну.
— Ох-х i яблучко да революція,
А бандитським дядькам да контрибуція… —
випльовує в осінню грязь гармонія продбатальйону, затихає, а Матвiєць чогось думає про устілку, що промокла в правому чоботі, i стомлено сміється.
Шкільні двері, коли одчиняються, позіхають од холоду — не топлено, але по шибках цвіте тютюновий димок, i гаряча пара вилітає у делегатів з’їзду i стелеться по шкільних лавах, де на плямах чорнила синіє, гусне…
До столу підбігає підтюпцем тов. Джемс, маленький, з подзьобаним віспою обличчям, винувато просить (він начмiлiцiї) пробачити, але інструктора з центру не буде:
— Начiнайтє, товарiщi, самi, а докладчiк сдєлаєт Антон Родіонович,— тихо додає він i сідає кінець столу.
Антон Родіонович поправляє кобуру револьвера, вирівнюється i торжественно виходить, наче общипаний гусак, в австрійському галіфе до учительської кафедри.
Матвiєць спльовує додолу i закурює; делегати, зачувши ім’я Антона Родіоновича, боязко оглядаються до дверей, притихають, i зала хутко німіє.
— Товариші інтелігенція i селянство! — починає, пильно вдивляючись в обличчя делегатів, Собачка.— Вам iзвестно, хто я такой? Я — бивший бандит Зеленого, которий перейшов чесно к Совєтской властi, i говорю вам: ми знаєм iмперiалiзму буржуазной Германії й прочих стран, онi на наших шкурах создают красноє, огненноє кольцо, но онi глибоко ошибаються, уже в могилу пошли тi, хто подривал знутрi Совєтскую власть… Я сам, как ізвєсно, половецький куркуль, но за правду всiгда умру, i больно смотреть на сельскую iнтелiгенцiю, которая не може принiмать участія по збору продналога. Напримєр, що такоє релігія? Само обман! Нєт, ти докажи дядьку, що ето действительно самообман, i не нужно нiкакiх iкон — ето картинка, а не Бог… Помещики i капитал строiлi не школи, а марнопольку, спрашується, для чого ето? Затемнять народ, жаждущiй знанiя i свєта; буржуї сознавали, що когда настанет соцiалiзм Совєтской властi,— онi погибнуть, i вони погибли, но йде жестокая борьба, рєками проливається кров, i експлоататори народной кровi — бандити, напримєр, поймали курiнного третього куреня, котрий перейшов, как i я, чесно, i повiсили на стовпi разом iз собакою, а хто ж, сознательний, не согласиться, що ето звєрство? І когда йдьоть борьба не на жизнь, а на смерть, тогда нужно акуратно здать продналог:
не думайте, що я не сознаю, какая ето трудность, да, наш дядько покiль не загремить, не перехреститься, но время не жде, дорога тепер плоха, значить, пiдвозить треба скорiше…
Раз ти здав продналог, тогда не будеш нарiкать, що Антон Родіонович не дає дихать, нет, я тебе пальцем не трону… потому ти чесний гражданин, а не бандит. Не помагай iмперiалiзму, которий здавив железной рукой красную винтовку, хоче потопить в кровi революцiю, а здавай продналог. Правильно говорю iлi нет? Ето важний вопрос, i я ставлю руба: хто проти? Я окончив…
Чечевичка ляскає в долоні i розгублено бігає очима по делегатських обличчях, тоді посеред школи вимальовується у синьому диму подзьобане віспою лице тов. Джемса — винувате, з розломленою від здивування бровою, що починає підскакувати в такт його промови:
— …Нужно, наконец, сознать,— шекеряючи каже Джемс,— за что ми, рабочiє, прiшлi на село… Знаєм, к нам много прiмазалось грязних рук, но ето будет потом — вияснiм, но я променял станок на вiнтовку не для себя, а для всех рабочiх i крестьян. Думаю, товарiщi, ми скопом пойдьом за революцiєю… Я не умею красно говорiть, как Антон Родiоновiч,— іронічна посмішка застигає на татарському обличчі тов. Джемса. Він, не скінчивши промови, думає: “Нужно узнать поблiже Собачку: гноячку прiдьотся разрєзать… Завтра достану єго анкету”.
Чечевичка схвильовано нахиляється до Матвiйця i шепче на вухо:
— Чудак, їй-Богу, тут вопрос о пайках стоїть, а він революцію смалить…
Матвiєць не вiдповiдає й думає майже вслух:
— Чечевичка — копія Антона Родіоновича…
— Прєдлагаю, товарiщi, пропєть “Iнтернацiонал”,— закінчує несподівано своє слово Джемс, i з’їзд, наче зимою школярі, встає, тупає ногами i несміливо починає співати…
—”Яка осіння туга!” — зціпивши міцно зуби, продовжу думати Матвiєць, а коли кінчають співати, серйозно вiдповiдає Чечевичцi:
— Не безпокойтесь, пiсля з’їзду, здається, кожному дадуть пару білизни…
— Невже? — радісно вихоплюється у Чечевички, але Матвiєць каже тільки:
— Ах, яка грязь надворі…
ІІІ
Антон Родіонович повертається додому по-старому, напідпитку… I коли доходить до Половецького, знімає з плеча винтовку, закладає п’ять броневих куль i цілиться в перехресну дуплинясту вербу, де повісили повстанці його товариша, i б’є…
Постріл долітає до селянських осель i десь цюкає у старий присішок, а луна глухо лягає на озимину, i після цього ще густіше сіє дощ, i поспішає, сковзається у чорній свиті осінній вечір, i снує над селами тумани…
Разом з ним ковзається Собачка i голосно, наче його слухають учителі на з’їзді, заявляє:
— Ну, от ти — бог,— він додає до цього соромну лайку,— а стій зараз коло верби — i шльопну, брат, тільки блиснеш!.. Бог, гм,— картинка, а когда-нiбудь прикажуть тобі — не пускай дощу, i не пускай, сволоч!.. Природа i скопленiє хмар… ето не важно,— продовжує розмовляти Антон Родіонович,— а главне — приходиш додому i пиши анкету: жлоб лягає коло жінки спать, а за доноси я віддячу… а то ще самого вiзьмуть за же — да в конверт, i будеш, братiку, не агент по бе-бе, а кукальщик… Не служба — ответственность…
Да, говорять інтелігенти… поїду до Риги, чи не поїду?
Жена моя бариня,
Отєць капiтан… Отєць капiтан…
Антон Родіонович гикає, i пригадавши історичну вербу, починає твердіше ступати:
— Капітан не капітан, а ми: плюнеш, а потім повернешся і — дозвольте витерти.
З туману запирхала коняка, i Собачка, прищуливши голову, гукнув
— Хто їде? Стій!
Коняка на крик оступилась із шляху i різко смикнула воза.
— Стріляю, стій!
— Це я, продналог возив… “Тре сірку добре”,— подумав клiщуватий i незадоволено пробубонів: — Спокійніше буде, не гавкатимуть, а то який чорт не прийде — не покладе, а візьме. Петлюра — вози, Денiкiн — вози… Сідайте, підвезу. Десь добре клюкнули? — безцеремонно поспитав він i стьобнув батогом коняку.
Собачка, скакаючи на воза, спіткнувся:
— Клюкнув,—_ сказав він,— бо служба така… От ти підвозиш мене, а сам, мабуть, думаєш: “Чого ніхто не прислідить оце клишоноге бе-бе, щоб на той бік, га?”
— Я чоловік тихий,— одказує єхидно дядько,— не трогай мене — повік не зачеплю… Задощилося,-.— мiняє кліщуватий тему,— прямо день у день дощі, дощі… Хоч би морози підскочили, в газетах, Антоне Родіоновичу, новинок ніяких? Я чув — правда чи брешуть,— Нiколай Нiколаєвич Одес зайняв?
— Брехня,— впевнено одказує Собачка,— ето контрреволюціонери, а хто тобі говорив?..
— Так… на базарі балачки велися… — i маленьке дядькове око пильно вдивляється в обличчя Собачки.
На конячий тупіт вискочив з однієї хати веселий огонь, перевернувся у калюжі, одбив зморене обличчя клiщуватого i плигнув на зелену дугу…
— Млинці печуть,— плямкнув апетитно Собачка,— а я, мабуть, борщ буду доїдать…
— Шуткуєте…— одказав дядько.— Хіба при ваших достатках закашлявся,— Еге, це, правда, на селі дейкали, що ви, Антоне Родіоновичу, благословення жінчине спалили… Тепер люди бачать, як у тебе кришка з столу впаде,— додав він i нетерпляче ждав відповіді Собачки.
— Достатки… Які в мене достатки?.. Дураки! Кажеш, картинки попалив? Нєт, ще висять, але спалю, докажи мені, що iмєєш власть — не буду палить, а раз для самообману… Спини коня, треба випить води — пече, брат, горілка!..
“Кого пече, а в кого шкура лопається”,— хотів сказати клiщуватий i не насмів, побоявся.
…У хаті Антона Родіоновича, коли він підійшов до вікна, ще світилося: жінка латала його чорне галіфе, розірване на якомусь весіллі, а Палажка читала матері пісню про трьох сестер, що неоднакову долю мали… І бігли тоді, як дощ із дикої груші під їхнім вікном, материні сльози: “І голки за сльозами не втягнеш, і нитки не бачиш за кулаками…”
— Якби не твоє ластовине щебетання, дочко, давно б уже твій батько молоду жінку мав,— приказувала Галька і, зітхаючи, підводила голову до ікони Матері Божої, ковтала сльози. Нахилилась до столу, втерла лице настільником: — Читай, дочко…
— Плачемо? — скригнув зубами коло вікна Собачка i постукав прикладом у двері. Галька схопилася з подушечки, де сиділа, і вискочила до сіней впускати чоловіка, на порозі стала:
— Оце, мабуть, моя смерть іде…
Палажка побіліла, затрусилася і була схожа на підстрелене каченя: сіра спідничина, синя стрічка та ясні очі з пухкими бровами…
— Ждала?!
I дзвінкий лящ засвистів у сінях i важко ліг на змучене лице Гальки, а мокрий дощовик Собачка кинув додолу, поклав револьвера на стіл і скомандував у повітря:
— Роздягай, чого стала?
Галька роздягла… Листки з піснею про трьох сестер зайнялися перед її очима, захлинулась десь на припічку гарячими сльозами Палажка, — випали…
— Вечерять єсть?
— Ушки з ряжанкою, я думала ви не прийдете…
— Давай! Не могла полатать удень? Розсвітилася — досвіток хочеться… у-у, жлоби нещасні!..
Миску з ряжанкою Антон Родіонович кинув жінці під ноги, сам сів на покуті й гукнув:
— Дайош служебную папку!.. Бачиш,— звертається Собачка до Гальки,— всякий жлоб лягає спать, а ти за його, гада, анкету пиши, какоє настроєнiє… чого ти хлипаєш, пошла спать…— гидка лайка випльовується на долівку, і в хаті тихо шелестить старечий голос баби Оксани:
— Не плач, дочко, не ти перша, не ти — остання…
До вікна заглядає сліпа осіння ніч і слухає безпорадні слова старечі:
— Молися… Хай пише людські душі в граматку, хай записує людську кров… Молися…
Антон Родіонович розгортає анкету “секретних свєдєнiй по борьбе с бандiтiзмом”, довго дивиться на велику, наче соняшник-пустоцвiт, печатку, де на ободочку переломлюються літери “особоуполномочєнний на…”, осміхається, потім слинить чорно-синій олівець і напівголосно приказує — пише:
— Ну, і посажу… побачу, як твоя Одарка Костянтинівна прийде пропуск просить… ха, побачу.
— Давно лі работаєте по бе-бе? — делікатно запитує Собачка анкета.— Партійні лі, соціальноє положенiє i нацiоналъность…
“Безпартєйний,— старанно виводить рука Антона Родіоновича,— но чесно перейшов iз банди Зеленого к Совєткой властi, когда сидiв 4 мiсяцi в особом отдєлi (і як я тільки спас свою шкуру. От обдурив, а мені тепер однаково, хоч чорту служитиму), бо,— рука Собачки труситься, він єхидно сміється й розгонисто пише, — бо тогда єще не укрипилась в мойом районi соввласть, а був полний наш бандитизм, которий iскоринявся, i продолжається мною скореняться, но честь iмєю донести товаришу особоуполномоченному”.
— Хотів би я знать, який це гад сдєлав на мене донос за рядна i настільники бандитов…—— запитує сам себе Собачка і вiдповiдає: — за пунктом національності:
“Настільники і рядна я представив по описі разом з хлопцями, коли сопровождав бандита Ярового, а що не оказалось — не знаю, по всей верояті думаю, що пропали в дорозі, при сопровожденії, бо,— ставляє крапку Собачка.— Не всі ще явилися на амністію, а єсть нєкоторi в Гудимовому лiсi, котрих не вияснив, з яких сел, а на подозренії в мене учитель Матвiєць — зв’язок, i Костюченкова Мокрина, котора гонить самогонку…”
Перед очима Антона Родіоновича перебігає п. 27 анкети:
“Отношенiє мєстного насєлєнiя к релiгії?”
…”Отношенiя никакого пока сдєлать нiззя, бо всі ходять до церкви — каждоє воскресєнiє, особенно старики й баби, а вред от етого я поясняю й на сходах, i так, у балачках…”
Він кладе на стіл олівця i, щось пригадуючи, важко підводить голову до темних, у павутинні з васильками, ікон i мовчки тягне, скригаючи зубами, рушник,— а коли зривається з дерев’яного кілочка (у нього ще дідівська хата) жінчине благословення — Мати Божа з Христом на руках, кидає додолу й дико, скажено б’є чобітьми…
— На, на, на! — божевільно кричить Собачка.— докажи мені, що ти не картинка? Ану, докажи… — Наступивши ногою на образ Христа, запінений, він ловить перелякані од жаху очі Гальки, хватає й за коси, валяє додолу i — знущається: — Цілуйся з своїм Богом… Цілуйся, бо сьогодні я тебе рішу…
Палажка:
— Тату, попалили ікони — мати мовчали, не вбивайте їх та не сиротіть нас…
Собачка сидить на лаві, i захеканий од бійки, спльовує додолу із прикушеної губи кров i тупо дивиться на суворий портрет Шевченка в шапці; перед ним стоїть на колінах Палажка i обмиває сльозами чобіт.
— Хай не повстає проти мене… Понімаєш? Правда, Тарасе Григоровичу? — звертається він до Шевченка.— Не повставай, палю — знаю: мене спалять гади… Е, ти тоже гайдамацька нацiя… — мляво, стомлено закінчує Антон Родіонович і п’є воду.
I побита, замкнена в коморі, лежить на голому помості Галька; до неї доносить дика вулиця Половецького якісь шматки пісень чудних та кривавих.
Лєтєла пуля через гору
да i прострєлiла грудь бєлу мою…
У піснях парубоцьких дівоцтво та заміжжя Гальчине біжить у степу темне та невиразне, як осіння ніч…
Тоді глухо кашляє десь чорнобривий паровоз, кашляють колеса, а Галька одкашлює на помост кров i шепче страшні слова:
— Однаково, чи там вмирати, чи тут, однаково…
ЇЇ очі світяться, горять, вона хоче підвестися i непритомна падає на засік з чужою пшеницею i, прислухаючись до свого голосу, каже:
— Уб’ю…
Собачка гасить каганець, кладе на долівку подушку, поруч рушницю і з лайкою виводить останні слова анкети:
“Для примера сам спалив ікони…” Перевертається на лівий бік, підсовує під голову рушницю і хоче заснути, але підводить голову — і перед ним нерозгаданий стоїть після з’їзду Джемс: “Для чого йому моя анкета? Хіба, може, знову хоче посадити до “дідової” хати? А він, здається, може? Голова стомлено падає на крайок подушки, і по хаті починає метушитись сонний горілчаний дух. Собачка спить.
До хати Антона Родіоновича підходить забрьохана, сліпа осіння ніч, заглядає у вікно, сідає на причілку, коло собаки, i жде.
Джерело: