Народилася 1982 року.
Закінчила Харківський медичний університет, лікар-психіатр, пише російською.
Публікувала вірші, статті про поезію, прозу в журналах «Воздух», «Вавилон»,
«Новый мир», «Урал», «Новое литературное обозрение», «©оюз писателей», «ШО» та
ін., автор поетичних збірок «Бедные белые люди» (2005), «Голоса говорят»
(2007), «Белые стены» и «Солдат белый, солдат черный» (обидві – 2010).
Перекладає українську поезію, опублікувала книгу віршів Олега Коцарева
«Стечение обстоятельств под Яготиным» (2009, разом із Дмітрієм Кузьміним).
Лавреат «Русской премии» (2007), премії «ЛитератуРРентген» (2007), премії
журналу «РЕЦ» (2005). Шорт-лісти премій «Дебют», «Содружество дебютов»,
конкурсу «Молодіжного міського роману» видавництва «Фоліо». Вірші перекладені
на англійську, італійську, українську і білоруську мови.
Анастасіє, чим для
Вас є робота з текстом?
Література – один зі способів пізнання світу. Мені здається,
що її розважальна функція вторинна, існує як побічний ефект, а в деяких
випадках її взагалі немає. Добрий текст у моєму розумінні – це той, після
прочитання якого більше не можеш бути таким, як був, – незалежно від масштабу
внутрішнього зсуву, який він викликає (книга може дуже вразити і навіть змінити
світогляд, а може й просто додати якийсь відсутній раніше штрих). Ті, хто пише
такі тексти, здатні відкрити у світі щось нове і, на мою думку, обов’язково
говорять по-новому. Говорити по-новому – це категоричний імператив. Множення
літературних сутностей, навіть дуже майстерне й осмислене відтворення канону, гадаю,
не має сенсу. Тобто робота зі словом первинно є пошуком власного голосу. Це
безконечний процес – знайдена інтонація виснажує себе в рамках поетики однієї
людини і потребує нового пошуку (сенсу не має не тільки повторення канону, а й
повторення себе самого). Істинна робота зі словом, на мій погляд, можлива
тільки «на слух», а майстерність технічно використовується для шліфування,
вдосконалення написаного тексту і впевненого «утримання рівноваги» у процесі
його написання. Та основне – це слух, він дає змогу чути «ритм часу», знаходити
слова у «білому шумі». Також в ідеалі через текст можна проникнути в якісь
метафізичні сили реальності. Мені близьке гайдеггерівське розуміння художнього
твору і його ж розуміння мови як «дому буття». Мені здається, що через вірші
проявляється щось більше, ніж ми самі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Російськомовна література в Україні сьогодні
представлена низкою яскравих імен. Які у неї, на Вашу думку, перспективи на
українському та російському книжкових ринках?
Я не дуже розуміюся на ринку сучасної прози, проте видання
поезії первинно не є комерційним, тому використання в цьому контексті терміна
«ринок» дуже умовне. В Росії існує низка видавництв, які займаються поезією,
декілька поетичних серій. Кілька поетів, які пишуть російською і мешкають в Україні,
видаються там: це, наприклад, Борис Херсонський, Андрій Поляков, Павло Гольдін.
Видати вірші в Україні в нормальному видавництві російськомовному автору
складно. У мене вийшла книга у видавництві «Фоліо», у ній уміщено вірші, але
книжка представлена у прозовій серії, видавати «просто вірші» вони не хотіли
суто з комерційних мотивів. Добрі українські поетичні серії – україномовні. І
це цілком правильно. Я впевнена, що межа літератур визначається не політичними
кордонами країни, а все-таки простором мови.
Наскільки українські
російськомовні автори є «своїми» в Україні та Росії?
Як я вже сказала, мені здається, що межа літератури – це
межа мови. Розуміння цього моменту для себе позбавить багатьох надуманих,
штучних проблем. Не знаю, чи виникає питання, наскільки російськомовні автори є
своїми, наприклад, у Нью-Йорку. Я не раз озвучувала власну позицію з цього
приводу: я – громадянка України, мої політичні погляди проукраїнські, я люблю
свою країну, але літератор я – російський, мої корені і контекст не перебувають
в українській культурі, до якої я, до речі, ставлюся з великим інтересом.
Ви перекладаєте з
української. Кого з класичних та сучасних авторів могли б виділити як таких,
хто є цікавим для російськомовного читача?
Сергій Жадан, безумовно, цікавий, Юрій Андрухович. Вірші
Тараса Федірка викликали інтерес у професійному російському літературному
середовищі. Я активно перекладаю поезію, крім згаданих Жадана і Федірка, працюю
з текстами Галини Крук, Олега Коцарева (його перекладна збірка вийшла в Москві),
Віктора Кордуна. У найближчих планах – переклад Миколи Воробйова. Все це –
поезія, читач якої зазвичай також літератор.
На жаль, взаємодія російської та української літератур на
сьогодні не відбувається тією мірою, як того хотілося б. Як з українського, так
і з російського боку відсутній необхідний інтерес одне до одного – тут я не беруся аналізувати причини, хоча у
мене є деякі думки з цього приводу. В ідеалі, необхідно активно організовувати
спільні читання, багато перекладати і публікувати ці переклади, видавати
перекладні книжки – не одиниці, як це відбувається зараз, робити це необхідно
систематично. Мені здається, що більше навантаження у реалізації таких проектів
має лягти на плечі російськомовних літераторів, які живуть в Україні.
І насамкінець
побажання читачам від Анастасії Афанасьєвої.
Не переставайте читати!