Приятель мій Іван Хуторний,— він таки і з рідні мені приходиться, хоч і далекої,— набув собі пдааторік хутір та й зазиває, мене до себе в гостину.
“Приїзди та й приїзди! Хутір мій,— пише він щу мене^— стоїть, щоб ти побачив. Не хутір, а просто рай; і садок, і млинок, і ставок, і гай, і степ, і гори, і долини… А до того ні пана, ні підпанка, ні посмітника. (Посмітники— се полі-ціанти; офіціальна назва їх “урядники”, а народ продражнив їх “посмітниками”). Нікого, нікого нема, крім мене, та самого чистого народу, все козаки!.. Навіть ні жида, ні шинку нема”.
Улітку сього року, випало так, що і в мене діла ніякого: порадився спершу з жінкою, далі з Опанасом.
— Як ти, Опанасе, чи їхать, чи ні?
— Авжеж їхать; чого тут смалиться. Роботи ніякої; а що треба — хіба я сам не догледжу? їдьте, провітритесь, та ще й дітей малих візьміть з собою…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Послухав, поїхав…
Приїхали, вже темно було; люде повечеряли. Дві доньки мої так потомились за день в дорозі, що швидше в перину, і їсти нічого не схотіли. На другий день ми собі з Іванам щз протягаємся, а дітвора вже скрізь оббігала: і в саду, і в городі, і в пастівнику, і біля ставка, та все до дядини (Іванової сестри):
— Що отеє таке, дядииочко? А се що?
— Се гарбузи.
— А се що?
— Се кавуни ростуть.
— Які кавуни? Оті великі, смачні да солодкі? Чом же вони такі малесенькі у вас?
— Ще не виросли.
—
— А се що? А се що?
Набігались, аж попріли, та тоді в хату до нас: одна тягне окривало з Івана, друга з мене.
— Тату! Дядьку! Годі спать! Вставайте! Ми вже з тьотею усюди були, все бачили, а ви все рутитесь… Тьотя казала пообливать вас холодною водою,— да з сим словом справді за питунець з водою. Мусили ми повставати.
— Десь у вас ні стиду, ні сорому нема! Люде от-от обідатимуть, а вони ще й очей не попротирали! От засоні! — шуткує сестра Настя, усаджуючи нас за сніданок.
Поснідали, вийшли на рундук, сіли, смокчемо люльки.
— Пече? — процідив до мене Іван.
— Допікає-таки! Дивись, чи не на дощ воно так жарить.
— Може!.. Барометр посунувся на “дощ”… а воно б дощу й не треба.
— Як не треба! — вмішується Настя.— Квасоля пожовкла.
— Що квасоля! Квасолі твоєї лисий не візьме, а сіно в покосах… нехай би дав догребти да в копиці зложить, тоді хоч і спорсне трохи, дак байдуже… Сьогодні гребуть?
— Гребуть…
— Толочане чи за спаші?
— За спаші… 4
— А ти ж їх почастувала, Насте?
— Іще б пак ні! Думаєш, без тебе дак ніхто й не знає вже, як з людьми треба поводитися. По дві чарки вже піднесла: в обід по третій, на полудень по четвертій, да за вечерю по дві,— от і буде.
— Буде! Буде… А догребуть сьогодні?
— Навряд…
— То се ти, Іване, за спаш береш? — питаю я.
— А ти ж як думав? Дарувати? Ні, зроду не можна. Колись і я гадав, що за спаші не слід брать, а треба по-сусідськи дарувати, а як приїхав торік сюди да як сів господарювати,— побачив, що сього не можна: се дурниця. Почалось з того: займуть, було, телицю в житі або лошицю в овсі — прийде хазяїн; я його гарненько висповідаю, що у нього такий недогляд, поганьблю його, попрошу удруге не пускати скотину в чужий хліб і віддам… Що ж, ти думаєш, вийшло з сього? Як почали — сьогодні дві телиці в гречці, завтра — чотири в просі, позавтрому — десятеро в сочевиці… Погано; а соромно якось брати за спаш, не по-сусідськи, думаю, буде… да таки і випаси у моїх сусідів не вельми великі, хоча й не малі. Що ж його діяти? От я зазвав самого старшого з громади діда, усадив його, почастував, і давай його благати: і се йому, і те, і п’яте, і десяте: вас, кажу йому, діду, послухають,— вговоріть їх, щоб не пускали товару в чужий хліб. А він мені на се: “Даремна річ, пане! Шкода й починати, не послухають. Самі ви, пане, вино-ваті…” Я аж на місці не всидів: “Яка така моя вина?” — питаю.
— Така вина, що свого добра не вмієте берегти!.. Де таки се видано, щоб за спаш нічого не брати?! Сього в нас зроду-звіку не було!.. Ми ж от — громадяне, свої люде,—
— а попадеш в спаші,— викупись… Інакше не молена! Чуже треба шанувати… Воно й без спашу не можна: раз на раз не встережешся; інколи й рад би догледіти, да не зуздриш, коли вона й смикне… А все ж — чи умисне чи неумисне нашкодив, а прощать не можна! Ні вовік не можна… Ви думали, як лучче, по-божому, а воно вийшло не так: люде зараз запримітили, що ви, не во гнів вам сказати, хазяїн такий собі… слабенький, не вмієте свого берегти… От вони уші й розвісили… Самі, пане, виноваті…
— Дак виходить, що треба брати за спаш?
— А то ж як? Звісно, треба, тільки по-божому, по-людськи, не грабуючи, не позиваючи… особливо — не судячись… цур їм, тим судам! У суді* час тільки збавиш, а так по^усідськи: нашкодив — плати!
— А як хто не схоче платити, що тоді?
— Сього не може бути; у нас сього зроду-звіку не було! Чоловік свою вину знає: нашкодив — нема що й казати, ублаготвори! Се вже і бог велів… не за нас се стало, не за нас і перестане… Буває, що нічим заплатить, ну, тоді — відроби… Тільки по-божому, по-людськи, щоб не сутяжно було, не через верх, а так, щоб припадало і до шкоди, і до вини… Аби ступила скотина в хліб, аби смикнула яку жменю — день відробітку або коповик (50 коп.) —се по-божому, А по тій чортовій таксі, та ще по суду… щоб його ніхто добрий не діждав судитись да возитись з отими судами!..
Послухав я діда і зараз з весни й оповістив, що не прощатиму спашів. Зараз вдесятеро поменшало… а попаду в спаші, зараз — одроби.
— Що ж люде? Не лають тебе?
— Де тобі! Дякують! І великих спашів нема… Воно, коли хоч праЬду сказати, з отсих відробітків задля мене тільки й користі, що спашів менше; а щодо роботи, дак нанять — менше стане: не почастувати не можна, а начнеш частувати, дак і вичастуєш горілки більше, ніж заплатив би за день. Ну, правда, і те, що за гроші ні зроду так чисто і так жваво не робитимуть. Ось ходім лишень подивитись.
— Ходім.
Ідемо поуз тютюнові плантації.
— Тривай! — каже Іван.— Завернім на тютюн, я тобі покажу: от тютюн, дак тютюн; ти чи й бачив коли такого! У чоловіка росту, а лист — широченний, хоч стіл застилай; да тонесенький такий — настоящий турецький. Насіння з Бол-гарщини добув… Степан Ніс 1 — лікар, може, знаєш його?..
— Добре знаю.
— Дак от він, бач, забрався лікарювати у болгарів,— дома, бач, тісно… ну і переслав мені насіння! Та вже й насіння!.. Спасибіг йому! Гляну на тютюн, аж дух радіє! Дивись, дивись який! Аж гуде! А листя, листя! От тільки не розберу, чи се персічан, чи пахунець… Ти тямиш що в тютюні?
— Коли палю цигарку або люльку, дак тямлю, а так — байдуже…
— Ну, дак тобі нічого й показувати, все одно, що сліпому малюнки!..— 3 сим словом мій Іван присів і нагнувся до куща тютюну.— Ба, ба, ба! Отеє так! Що ж отеє таке? Дивись, дивись-бо сюди… глянь! Отеє так!.. Бачиш?
Я глянув: на кущі тютюну лазила велика сила якихсь зеленуватих, під барву тютюну, малесеньких козявочок.
— Що воно таке? — допитувався у мене Іван.— Ой, ой! Он і на другому, і на третьому! Так і обсипали! А он, он! — Іван перебігав від куща до куща.— Он поточили листя, наче решето, і он цілу сталку попід’їдали. Отеє так! Тро-хи-ме! Тро-хи-ме! — гукнув Іван несподівано для мене і з такою силою, що я аж здригнув.
— Кого ти гукаєш?
— Нікого, як тютюнника… Трохиме!.. Тро-о-о-хи-и-ме!.. Не чутно й не видно. Певно, в клуні крутиться, десь в засторонку.
Мої діти, почувши дядьків крик, побігли з двору і бігли до нас.
— Верніться, діти, верніться, голуб’ятка, в двір, там знайдіть чи самі, чи хто вам знайде діда Трохима: нехай одним духом сюди йде!
Діти побігли; Іван ходив рядками тютюну: тільки й чутно було що: “Отеє так! Отеє так! Ось і тут, і тут! Отеє такий догляд! Пропав! Увесь пропав!” Показався і Трохим: справді заспаний.
— Обходив ти сьогодні тютюн? — питає Іван.
— Аякже, обходив. 9
— І не брешеш?
— От святий хрест!
— І нічого не примітив?
— Що ж там примічати? Тютюн, як тютюн.
— А се що? Дивись, дивись! Бачиш! — Іван гаряче тикав пальцем, вказуючи на гнізда козявок,— Бачиш? Що воно? — Трохим придивився.
— Що ж, нічого… козявки…
— Як нічого? — аж скрикнув Іван.— Хіба не бачиш, якої шкоди накоїли! І звідкіль вони взялись?
— Звісно, од бога… всяка тварь од бога… а шкода є… шкода, що й казати, велика… І коли воно, кляте, успіло стільки нашкодить? Уранці обходив, нічого не було…
— Да ну-бо, діду! — перебив його Іван.— Хоч не бреши: дивись — інде листя посохло вже, хіба се можна так швидко! Лучче калси: що робить?
Дід засоромився і, понуро дивлячись, одповів:
— Нічого не робить…
— Нехай, по-твоєму, увесь тютюн попід’їдає.
— Усього не попід’їдає… А коли що, дак кликніть попа…
— А піп що поможе?
— Вичитає, помолиться…
— Ти ж кажеш: ся козявка від бога?
— А вже не від чорта…
— Дак коли від бога, дак і піп нічого не вдіє.
— Не попа, дак ворожбита позовіть, нехай заговорить! Іван аж пирснув зо сміху.
— От ви смієтесь,— сказав образливо дід,— а позаторік у Шаповала отак само було: напала козявка на тютюн, привезли ворожбита, він положив у питунчик жару, посипав чогось на жар, обкурив по рядкам, заговорив, немов рукою зняло: уся козявка передохла.
Іван перестав сміятися і з цікавістю спитав у діда, чим курив ворожбит?
— Про те не знаю, не питав, та хоч би й спитав, дак хіба він скаже? — відповів дід.— Та те куряво — пуста річ, то він так, аби очі відвести; уся сила в заговорі.
— Де той ворожбит живе? — спитав Іван. Дід відповів. Іван глянув на мене, ніби питаючи, що я гадаю? Я всміхнувся:
— От коли б ми з тобою знали зоологію да ентомологію, дак би й не посилали за ворожками,— промовив він до мене.— А то, бач, вчилися праву, а довелось господарство править… І не тямимо нічого… козявка від бога… попа на неї треба або воролску…— Іван докірливо хитав головою…
— Може б, ліпше було, паничу, не займать козявки,— сказав дід.— Тепер вона наїлась, сидить собі в одному місці, а то як розворушимо її да розлізеться по всій плантації,— більшої шкоди коли б не добуть…
— Да ти ж сам радиш до ворожки.
— Я не раджу, тільки так кажу. Добре, як заговорить, а як часом ні? Може, се й не така козявка, як була в Шаповала… По-моєму, нехай вже отсі рядки їсть…
— А поївши отсі, далі нехай лізе?.. Ах ти голово!..
— Воля ваша! Про мене… а я так сужу: козявка, як і чоловік; коли він сидить на своєму місці, ніхто його не тривожить, не голодний він, дак який його враг понесе шкодить?..
— Говори!
— Так по-моєму… а проте… воля ваша, ваше добро, як знаєте… А я знов-таки гадаю: і чоловік, і звір, і козявка — коли голодні, дак і зліші, і більше шкодять…
— Нехай, мабуть, привезе ворожбита; нехай покурить; побачимо, чим він куритиме, то й собі знатимемо,— обернувся до мене Іван.
— Без заговору, паничу, куряво не поможе!.. Тут сила не в куряві… молитву чоловік знає,— говорив дід, ідучи слідом за нами до гребців. Пройшли гоней двоє мовчки: по виду видно було, що козявки і тютюн не дають Іванові спокою.
— Там і в житах у нас не все благополучно,— промовив наче нехотя дід Трохим.
Іван зупинився і спитав:
— Спаш?
— Ні, не спаш! Коли б спаш, то ще б байдуже,— відказав дід.
— Та що ж там таке? Може, вилягло жито?
— Ні, не вилягло! Чого йому вилягати? У людей і густіше буває, та не вилягає.
— Ну, дак що ж там? Кажи вже швидше!
— Там таке, що хто його знає, як і казати; може, нехай вже токовий скаже.
Іван аж розсердився та до мене:
— Бачиш, що за народ? От і живи з ними, і хазяйнуй! Ти, діду, не чоловік, а просто варивода! Коли почав, дак кінчай. Що там неблагополучного в житах? Жук? Муха? Чи що?
— Од жука бог милував, і мухи не чутно… Та се, пани-ченьку, не моє діло, а токового.
— Тьфу! От чоловік! Кажи що там? — сердячись, крикнув Іван.
— Там… бодай його й не казати! Там завертку якась зла душа завернула…
— І тільки? — Іван розреготався.
— Мало хіба сього! — відповів дід понуро.
— Хтось завернув, а я відверну.
— Не допусти вас господи до сього, паничу! Як се можна! — сказав дід жахаючись… Не доведи вас господи! Щоб у вас, не до вас кажучи, тьфу, тьфу, тьфу! Руки вивернуло?.. Не доведи мати божа… Тут без ворожбита не можна…
— І знов ворожбита! — відповів Іван, махнувши рукою, і пішов мовчки.
Гребці садовились обідати, бз^ло їх душ, може, з сорок, більш жіноцтво; поміж чоловіками-кидалькиками манячили і сиві вуси, були й парубки.
— Помагай бог! День добрий… з суботою вас! — поздоровкалися ми до гребців.
— Дякуємо, і вас поздоровляємо.
— Хліб да сіль.
— Просимо з нами.
— Що там, Семене, у тебе в житі? — спитав Іван, обернувшись до високого, широкоплечого чоловіка літ зо сорок, з довгими чорними вусами, котрі лізли йому за пазуху, у розхристану сорочку. Семен підняв трохи бриля і почухав потилицю.
— А ви вже, діду, не втерпіли, розблаговістили! — промовив Семен докірливо, дивлячись на Трохима.— От язик, і на припоні його не вдержиш! Чому я не мішаюсь до вас і мовчу про тютюн?
— Про мій тютюн нічого сказати…— відповів дід токовому…
— Нічого! Лучче б ви мовчали, а то як скажу при людях…
— Говори! Говори! Ну говори! Що ти скажеш? Ну? — приставав дід.
— Годі вам! — озвався Іван.— Та завертка, чи що?
— Завертка! Завертка! Отеє нехай бог милує!.. Мати моя божа!.. Завертка! — загомоніли разом гребці з страхом…— Завертка! Се так!
— Треба, паничу,— озвався гуменний до Івана,— за ворожбитом посилать, або пропаде жито.
— Чого воно пропаде? — питає Іван.
— Звісно чого: прийдеться або одкосить на цілі гони, да тоді запалить те, де завертка, або так покинуть, бо з заверткою, доки вона нерозвернена, ніхто жать не піде.
— Авжеж! Авжеж, ніхто! — загомоніли гребці.
— Навряд, паничу, чи піде хто жать,— заговорив поважно сивоусий чоловік.— Се річ небезпечна! Як можна! Доки не розвернута завертка — жать не можна.
— Дак я її розверну,— каже Іван.
— Боронь вас боже! — скрикнули гребці.— Як се можна! — І пішли розказувати всякі пригоди про завертки: у тієї руку звело, у другої ручки вивернуло; таке несли, що аж бридко слухати.
— Кромі ворожбита, та ще й не всякого, а вмілого, що знає заговорить завертки, ніхто не може розвернути,— говорив поважно сивоусий чоловік.
— Отже, я розверну, хоч і не ворожбит! — озвався молодий парубіка.
— Ось ну, ну! Попробуй, чи не розверне у тебе очей або в’яз,— застрекотіли дівчата.
— Куди тобі, плювагому! Смоктав би свою носогрійку та не шився не в своє діло,— наставляв дід Трохим.
— Отже, розверну!
— Мовчи, заволоко! — строго озвався сивоусий.— Думає, блазня, що воно вже й теє… Думає, що коли за Десну волочився, дак вже й розуму набрався… Якраз!.. Чого не дала мама, не купиш і в пана… Розверну!.. Як зверне тобі набік в’язи, тоді знатимеш “розверну”…
— Чого ви, діду, сердитесь? Хіба я вас займаю?..
— Не серджусь, я правду кажу! Не лізь поперед батька… Хіба ми дурніші від тебе одного, чи що? Ми вік звікували, а в нього молоко на губах не обсохло, а він “роз-верну”… Ось я то не я… Тьфу! Блазень!..
— Блазень і єсть,— вмішалась одна підстаркувата молодиця,— а туди ж лізе!.. Яйця курку хочуть вчити… Не тобі старих людей учить, не тобі переучувать…
Трохи-потроху усі гребці накинулись на смілого парубіка: хто лаяв його, хто докоряв, а дівчата підняли його на глузи. І господи! Як вони його висміювали, чого-чого не вигадували, до чого його не рівняли! Парубіка не витерпів: взяв бриль і пішов геть собі…
— Тю! Тю! Тюкайте люде на новика, тюкайте!
— Тю! Тю!
— Бач який новик об’явився! Старе хоче ломать, а нове заводити! Не діждеш… руки короткі! — торохтіли молодиці.
— Без ворожбита, паничу, діло не обійдеться,— провадив сивоусий,— інакше ніхто не прийде до вас жать… Се таке вже діло, так заведено з дідів і прадідів.
— Я візьму женців з другого села,— каже Іван.
— Беріть, воля ваша; поки не знатимуть, то й прийдуть; а довідаються про завертку, дак тюпки назад побіжать… Згадаєте моє слово.
Гребці розкотились спочивати на валках свіжого пахучого сіна, а ми з Іваном і з гуменним пішли подивитися на завертку.
Так сказать, як добра жменя жита була перекручена. Гуменний показав, скільки доведеться покинуть або спалить на корені жита, коли не розвернуть завертки.
— Тут кіп на десять жита буде,— сказав Іван, обійшовши те місце, що обвів гуменний.
— Може, й більше набереться, жито густе,— відповів Семен.
— Так шкода ж! Мало хіба? Подумай сам, сто пудів жита пропаде…
— Велика шкода! Бодай йому кишки да ковбик перевернуло!.. Щоб його з круга-світа звернуло, хто отеє завернув!
— Мабуть, треба за ворожбитом? — сказав до мене Іван всміхаючись.
— Проти вітру піском не посиплеш. Очевидно, ліпше ради забобонів викинути одного карбованця, ніж п’ятдесят. Посилай за ворожбитом. Я зроду не бачив, як розкручують завертки, цікава річ…
Іван мовчав: видно було, що йому і жита жаль, і коритися забобонам прикро.
— Коли вже посилать, дак треба на ніч,— промовив Семен.— Дак, по-моєму, як повечоріє, нехай Кузьма бере безклубу да сурмачку, та парою і ще на ніч.
— От таке ловись! Тьфу!.. Вдоволяй забобони!.. Ой люде, люде!..— бурчав собі Іван.— Нехай їде! — відрізав він Семенові не то з серцем, не то з огидливістю.
Минув день. Ми лягли спать, дак сон наш не був здоровий. Моєму другові маячились крізь сон зеленуваті козявки да завертки в лситі, мене зворушувала темнота і забобони народа…
Півні заспівали раз да другий. На рундуці чуть було тяжкі кроки.
— Хто там? — питаюсь спросоння.
— Се я,— промовив Семен,— ворожбит відвернув завертку благополучно, треба б на могорич. У нього багато діла, не ,ждатиме дня: тепер і на нього жнива. Іван піднявся.
— Лучче,— каже,— ради забобонів викинути одного карбованця, ніж п’ятдесят.
——
1 Н і с Степан Данилович (1829—1900) — український етнограф і фольклорист, за професією лікар. Працюючи земським лікарем на Україні, в Росії та в Болгарії, зібрав багато пісень, приказок, прислів’їв, частина з яких була опублікована у різних періодичних виданнях та збірниках.
Джерело: