Повiсть про кохання
на двi частини
ДІЙОВІ ОСОБИ
Оленка
Кравцов
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ковалиха
Скирда
Чорний
А с я
Вічний
Федір Іванович
Молода жінка
Біла Мафія
Дипломат
Адвокат
ДIЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Маленька хата. Посерединi стiл у формi трикутника, кiлька табуреток. Дерев’яна канапа покрита смугастою домотканою ковдрою. На бiлiй стiнi дивовижнi, невправнi i, може, саме тому такi виразнi малюнки: серед них впадають в очi голубi оленi. Попiд стiною горщики, горщата, глечики. Пов’язанi в маленькi снопики висушенi трави, квiти. На канапi сидить Ковалиха, вишиває червонi квiти по бiлому полотнi, їй уже за сiмдесят, обличчя вольове, а глибокi зморшки надають йому аж надмiрної суворостi. Серед хати стоїть Оленка, барвисте платтячко, непокiрнi косички, пов’язанi стрiчкою, в руках велика, чимось схожа на неї лялька. Оленка прислухається, вона — нiби наполоханий птах, що ось-ось має злетiти. Пауза.
О л е н к а. Чуєш, бабо, затихло. Коли стрiляли, менi аж морозно було, а затихло — ще страшнiше стало. (Пiдходить, вглядається у вiкно). Далеко щось горить, чуєш, бабо? Мабуть, нiмцi села палять. (Повернулась до баби). Бабо, бабуню, давай тiкати! Втечемо. Потiм, коли їх виженуть, — повернемось. Чуєш, бабо? Наша хата край села, до нас перших i прийдуть. (Пауза). Тобi добре, ти не одну вiйну пережила, а в мене це перша, того й боюся. Не хочеш тiкати, давай заховаємось у погрiб! Наносимо туди їжi, подушки вiзьмемо, лампу. Чуєш, бабо? Адже прийдуть!
К о в а л и х а. Може, й не прийдуть.
О л е н к а. А чого ти фотографiї десь подiвала? Сала не стало в коморi, теж заховала… Бо знаєш, що прийдуть. (Наче аж сердито). Вдаєш iз себе Наполеона — кругом бiй iде, а тобi байдуже!
Пауза. Чути скрип хвiртки, голоси.
(Припала до шибки). Ой! Iдуть! Один, два, три. Iще… До нової хати пiшли. Бабо! (Вiдскочила вiд вiкна). Сюди один iде!
Ковалиха нiби не чує, продовжує вишивати. Заходить Скирда. Шинеля накинута на плечi, рука пiдв’язана, пiдборiддя теж забинтоване. Очi в нього, як чорнi провалля. Пауза.
С к и р д а (говорить крiзь зуби, не розкриваючи рота). Ключi!
Ковалиха, нiби тiльки тепер помiтила його, пiдвелся, подала ключ Скирдi, той узяв i мовчки вийшов. Баба знову взялася за шитво.
О л е н к а (з полегшенням). Це нашi. Говорить по-нашому, i шпала в петлицi. (Погладила ляльку). А ти, дурненька, злякалА с я, хотiла навiть у погрiб… Треба бути такою хороброю, як наша баба. (Знову пiдiйшла до вiкна). Когось понесли на носилках. А що, коли то вбитий? Бабо, чуєш? (Пауза). А цей знову йде!..
Заходить Скирда.
С к и р д а. В селi є лiкар?
Пауза.
О л е н к а. Баба Ковалиха лiкує. У неї i лiкарi лiкуються.
С к и р д а. Де вона?
О л е н к а (кивнула в бiк баби). Он сидить.
С к и р д а. Комкора поранено! (Пiдiйшов до Ковалихи, взяв у неї шитво, кинув на канапу).
Баба. пiдвелася, подивилася в очi капiтановi, повiльно склала полотно, пiшла з хати. За нею Скирда.
О л е н к а. Цей, iз шпалою, страшнючий, а баба його не боїться! (Прислухається). Знову хтось iде…
Заходить Кравцов, молодий солдат — гвинтiвка через плече, пiлотка збита на потилицю, шинеля напiврозстебнута, видно, не чекав тут когось побачити, а тим паче дiвчину. Несподiванiсть зустрiчi. Вражений красою Оленки, хлопець зупинився. Зупинився, дивиться, не може вiдiрвати погляду вiд неї. Мов зачарований… Оленка теж задивилася, не вiдводить очей. Може, це й було те “з першого погляду”, що лишається навiки. Несподiванiсть, здивованiсть… а потiм обоє наче аж знiяковiли…
К р а в ц о в (швидко поправив пiлотку, застебнув шинелю, пiдтягнув ремiнь). Здрастуй!
О л е н к а (вiдступила крок, мов запрошуючи його в хату). Добрий вечiр!
К р а в ц о в (пiднiс руку до пiлотки). Кравцов! (Уже з нотками “бувалого солдата”). Ординарець командира! (Зняв гвинтiвку, поставив її в кутку, пiдiйшов до столу, розглядає ляльку). Як її звати?
О л е н к а. Їлонка.
К р а в ц о в (не дивлячись на Оленку). А тебе?
О л е н к а (вже опанувала себе, в голосi характерна для неї насмiшка). Сьогоднi мене теж можна називати Їлонкою.
К р а в ц о в. А вчора як називалась?
О л е н к а. Роксолана.
К р а в ц о в. А завтра?
О л е н к а. Жанна!
К р а в ц о в (усмiхнувся). Д’Арк?
О л е н к а. Так.
Пауза.
К р а в ц о в. Вiйна, а вони в ляльки граються. Тиловики!
О л е н к а. Хто-хто?
К р а в ц о в. Тиловики!
Г о л о с К о в а л и х и. Принеси води!
О л е н к а. Несу. (Вхопила вiдро, вибiгає, у дверях спинилась, оглянулась на Кравцова).
К р а в ц о в. Ох, i дiвчина! (Пауза). I на малюнках такої не бачив! Оце дiвчина! (Постояв, ще раз, нiби в уявi, подивився на неї). I в кiно такої не бачив! (Бере ляльку, розглядає).
Вбiгає Оленка.
О л е н к а. Не займай!
К р а в ц о в. Плаття їй сама шила?
О л е н к а. Iванушка!
К р а в ц о в. Який Iванушка?
О л е н к а. Iванушка-дурачок, чув про такого? Вiн у мене служить.
К р а в ц о в. У тебе що, не всi дома?
О л е н к а. Всi! Ще й зайвi прибилися.
К р а в ц о в (усмiхнувся). Дивачка, досi з ляльками грається!
Заходить Скирда. Кравцов знiяковiв вiд того, що лялька в руках.
С к и р д а (до Кравцова). Вiчного!
К р а в ц о в. Єсть! (Ставить ляльку на пiдлогу, вибiгає).
Скирда поволi нахиляється, йому це важко, бере ляльку, якусь хвилину дивиться на неї, потiм примощує на столi. Видно, затуманилась голова, опустився на табуретку, заплющив очi. Оленка боязко пiдступила до нього, щось хотiла сказати i не посмiла. Вбiгає Кравцов.
К р а в ц о в (хотiв вiдрапортувати, але глянув на капiтана). Спить…
О л е н к а. Говорить так дивно i весь такий —зчорнiлий…
К р а в ц о в. Знала б ти його! Недавно вiн сам з кулеметом!.. Нiмцi прямо на нього, а вiн строчить! Вони — в атаку, а вiн строчить! Нiмцi так i не пробилися. Знайшли капiтана непритомного бiля кулемета. Весь закривавлений — i кулемет у кровi, наче i вiн поранений… Капiтана кулi — в руки, в груди, щелепу перебито… Вiн уже днiв п’ять не їсть.
О л е н к а. П’ять днiв?
К р а в ц о в. Я бачив, як воду пив. Лiг i (жест) вливає потроху.
О л е н к а (щось приготувала в кухлi i несмiливо пiдiйшла до Скирди). Ось випийте, дядьку, вам легше стане…
К р а в ц о в. Так його не розбудиш, вiн хтозна-коли й спав.
О л е н к а. Дядьку, проснiться.
Скирда не чує.
К р а в ц о в. Не дядько, а капiтан! I будити його треба так! (Виструнчується i на весь голос). Товаришу капiтан!
Скирда розплющив очi.
За Вiчним послали!
Оленка подає кухоль. Скирда дивиться на дiвчину своїм суворим поглядом, наче хоче збагнути, що тут дiється.
О л е н к а. Випийте! Це молоко з медом. Їсти не хотiтиметься i сили додасть. А вже пiсля цього так заснете, що хай вiн кричить, хоч лусне, не проснетесь!
Скирда, що вже взяв кухоль, поставив його на стiл.
К р а в ц о в. Нам спати не можна!
О л е н к а. То ви так би й сказали. У бабунi навар є, що сон як рукою знiме. (Бере глечика, наливає в молоко якоїсь рiдини). Я на собi пробувала, три днi не могла заснути… Це такий напiй…
Скирда деякий час стоїть, немов роздумує, а потiм бере кухоль i виходить з хати.
К р а в ц о в. Вiн ад’ютант комкора! Його всi бояться. У нього одна шпала, а бояться — в кого й двi, й три.
О л е н к а. I ти боїшся?
К р а в ц о в. Ми, штабiсти, звикли.
О л е н к а. Штабiсти — це хто?
К р а в ц о в. Командний склад.
О л е н к а. I ти склад?
К р а в ц о в. Склад!
О л е н к а. А чого тебе взяли в склад?
К р а в ц о в. Беруть тих… (Жест, хто має в головi).
О л е н к а. А ти маєш?
К р а в ц о в. Можу подiлитися.
О л е н к а. Скiльки класiв?
К р а в ц о в. Студент.
О л е н к а. А рокiв?
К р а в ц о в. Двадцять три!
О л е н к а. Уже старий.
К р а в ц о в. А тобi?
О л е н к а. Вiсiмнадцять.
К р а в ц о в. Пацанка!
О л е н к а. Цього року в iнститутi вже була б.
К р а в ц о в (оглядає стiни), В художньому?
О л е н к а. Подобається?
К р а в ц о в. Трохи подобається, а трохи нi! Все i схоже, i нiби не з цього свiту!
О л е н к а. Все з мого свiту!
К р а в ц о в. Дивачка!
Десь застрочили i замовкли кулемети.
О л е н к а. Знову!..
К р а в ц о в (приховує тривогу). На флангах.
Заходить Скирда. Кравцов виструнчується.
С к и р д а. Омелу свiжу!
О л е н к а. Знаю. Це бабунi для лiкiв треба! Омела росте на в’язi, бiля наших ворiт.
Скирда повертається до Кравцова.
К р а в ц о в. Єсть дiстати омелу! (Виходить),
С к и р д а (довго, наче вперше побачив, дивиться на Оленку своїм суворим поглядом). Де батько?
О л е н к а. На фронтi.
С к й р да. А мати?
О л е н к а. Ще коли я була маленькою, їй робили операцiю i… (Пауза). Може, вам iще молока?
С к и р д а. Тато пише?
О л е н к а. Давненько… (Перемагає душевний бiль, по паузi). Вам зварити кашi молочної? Я вмiю.
С к и р д а. Не треба. (Пiдiйшов до Оленки, поклав руку на плече).
О л е н к а. Нiмцiв не пропустите?
Скирда прийняв руку, вiдiйшов вiд Оленки, промовчав. Вбiгає Кравцов з омелою в руках. Видно, приховує бiль.
К р а в ц о в. Єсть омела!
Скирда пильно дивиться на Кравцова. Пауза.
С к и р д а. Кравцов, знiмiть шинелю!
К р а в ц о в. Товаришу капiтан!.. (Пiд суворим поглядом капiтана знiмає шинелю, кладе на табуретку),
Заходить Ковалиха, мовчки спостерiгає.
С к и р д а. Знiмiть гiмнастерку!
К р а в ц о в (оглянувся на Оленку). Товаришу!.. (Спiткнувся об погляд Скирди, знiмає гiмнастерку, тепер видно пов’язку, через яку просочилася кров). Це тiльки дряпонуло. Їй-богу, дивiться, я можу зарядку робити. (Робить вправи).
О л е н к а. Кров!..
К р а в ц о в. Лiз за омелою i пов’язку зрушив.
Ковалиха пiдiйшла, оглянула пов’язку. Торкнулася чола. Скирда подивився на Ковалиху, нiби запитав: “Що робити?”
К о в а л и х а. Гарно перев’язано. Хто?
К р а в ц о в (швидко одягається). Вiчний! Вiн усе вмiє.
К о в а л и х а. Скiльки тобi рокiв, хлопче?
К р а в ц о в (зам’явся, подивився на Оленку, на Скирду). Скiльки менi рокiв?..
К о в а л и х а (зняла з нього пiлотку i наче вiдповiла на його запитання). Дев’ятнадцять.
К р а в ц о в. Завтра двадцятий пiде.
К о в а л и х а (до Оленки). Дай хлопцевi повечеряти. (До Скирди). Начальнику твоєму зараз не можна розмовляти, не треба нi з ким бачитись, нiкого не чути, i на порiг щоб нiхто!
С к и р д а. Єсть!
Ковалиха виходить, за нею Скирда.
К р а в ц о в (йому аж жарко стало). Ну й баба в тебе. Вона що, ворожка?
О л е н к а (схвильовано). Ти поранений? Тобi боляче?
К р а в ц о в. Дрiбницi.
О л е н к а. Давай я тебе лiкуватиму. Баба — комкора, а я — тебе.
К р а в ц о в. Мене лiкувати? Я хоч i сьогоднi в бiй!
О л е н к а. Лоша.
К р а в ц о в. Що?!
О л е н к а. Я тебе називатиму лошам.
К р а в ц о в. Легше, громадяночко. А то попрошу звiдси.
О л е н к а. Мене з моєї хати?
К р а в ц о в. Час воєнний — i ця хата мобiлiзована! Ви що, куркулi? Двi хати маєте.
О л е н к а. Це-мiй палац! А то — хата.
К р а в ц о в (оглядає хату, усмiхнувся). Палац! А живете де?
О л е н к а. День — у палацi, а день — у хатi.
К р а в ц о в. Прийдуть нiмцi i хату i палац спалять.
О л е н к а. Не вiдступайте — не прийдуть!
К р а в ц о в. Про Кутузова чула? Отак i ми.
О л е н к а. Аж до Москви.
К р а в ц о в. Вiйськова таємниця.
О л е н к а. А ти герой! Поранений i не признався.
К р а в ц о в. У нашiй частинi всi герої.
О л е н к а. А як називається ваша частина?
К р а в ц о в (подумав). Енська.
О л е н к а. Енська? Назва якась дивна. Будемо вечеряти.
К р а в ц о в. Я не голодний.
О л е н к а. Так i повiрю. (Подає на стiл хлiб, молоко). Хочеш борщу?
К р а в ц о в. Хто ж вечеря борщ?
О л е н к а. Сало є. (Подає на стiл). А що ти любиш?
К р а в ц о в. Солдат любить добавку.
О л е н к а. З’їж це, добавлю. Як тебе звати?
К р а в ц о в. А яке iм’я тобi подобається?
О л е н к а (подумала). Максим!
К р а в ц о в. Називай Максимом. Я теж хочу мати кiлька iмен.
О л е н к а. Сiдай вечеряти, Максиме, i я з тобою.
Сiдають за стiл.
К р а в ц о в. Стiл якийсь чудернацький.
О л е н к а. Я погано знала геометрiю, i тато менi зробив стiл трикутником. Як наочне приладдя до теореми Пiфагора.
К р а в ц о в. Дивний батько!
О л е н к а. Увесь в мене.
К р а в ц о в. I малювати вiн навчив?
О л е н к а. Вiн у мене i столяр, i маляр.
К р а в ц о в. Я теж столярую. Стiл собi зробив, шафу.
О л е н к а. Хвастаєш!
К р а в ц о в. Колись поїдемо пiсля вiйни до мене, побачиш.
О л е н к а. Оце тiльки про те й думаю, як до тебе приїхати. Справдi сьогоднi твiй день народження? Може…
К р а в ц о в. Нi, не збрехав — сьогоднi стукне дев’ятнадцять! Пiде двадцятий. Летять роки!
О л е н к а. То будемо справляти день народження. Тiльки випивки у мене немає.
К р а в ц о в.У мене є трохи розведеного спирту. Але взнає капiтан — уб’є на мiсцi!
О л е н к а. Ти любиш випити?
К р а в ц о в. Нi.
О л е н к а. А я раз була п’яна, на випускному…
К р а в ц о в. Що ж ти робила п’яною?
О л е н к а. Цiлувалася з хлопцями… (Пауза, всмiхнулася). В записках. Гра така є. А ти пам’ятаєш випускний?
Хата затемнюється. На
авансцену виходить Скирда, назустрiч — Вiчний.
В i ч н и й. Рядовий Вiчний за вашим наказом прибув!,
С к й р д а. Поранений?
В i ч н и й. Майже нi, товаришу капiтан!
Пауза.
С к и р д а. Завдання.
В i ч н и й. Слухаю, товаришу капiтан!
С к и р д а. Ручний кулемет, побiльше дискiв — i на дорогу, де мiсток. Знаєш?
В i ч н и й. Примiтив.
С к и р д а. Поки не вiдiйдемо, тримайся!
В i ч н и й. Єсть! (Пауза),
С к и р д а. Можеш не повернутися. (Пауза). Солдатську книжку! (Довга пауза). Дiти є?
В i ч н и й. Двоє. (Подає книжку). Хлопчики.
С к и р д а (не бере). Пошлю iншого.
В i ч н и й. Вiзьмiть!
С к и р д а. Подумав?
В i ч н й й. Вiйна!.. Що ж тут думати…
С к и р д а (бере книжку). Одному важко буде. Вiзьми з собою Кравцова.
В i ч н и й. Я сам!
С к и р д а. Кравцов не боягуз!
В i ч н и й. Знаю. Але вiн молодий, йому ще жити… Пiду, товаришу капiтан. (Виходить).
С к и р д а. Вiйна священна, i солдати святi!
Висвiтлюється хата. За столом Оленка, Кравцов. На столi горить свiчка.
О л е н к а. На випускному я танцювала, танцювала! (Дивиться на Кравцова). Давай потанцюємо, Кравцов!
К р а в ц о в. Без музики?
О л е н к а. Згадаємо ту, що на випускному.
Виходить iз-за столу. Кравцов несмiливо торкнувся стану Оленки, повiльно танцюють, а десь далеко народжуються звуки вальсу. Кравцов нахиляється, мов хоче поцiлувати Оленку, дiвчина вiдсторонюється, обоє зупинилися. Мовчать.
К р а в ц о в. Закiнчиться вiйна — зустрiнемося. Побачиш, приїду!
О л е н к а (посмiхнулася). Квитка не дiстанеш.
К р а в ц о в. А я не поїздом.
О л е н к а. Лiтаком?
К р а в ц о в. Я приїду до тебе… (Зупинився, потiм глянув на голубих оленiв). Ось на них, на голубих оленях! В заметiль таку, що тiльки в нас буває, — непроглядну, як бiлий дим. На голубих оленях! Вони мчатимуть, як ось цi… Вiтром мчатимуть!
О л е н к а. Голубих оленiв не буває, я їх придумала.
К р а в ц о в. Раз ти придумала, то вони є! I я їх знайду! Приїду i скажу: Їлонко, Роксолано, Жанно д’Арк, поїхали!..
О л е н к а. Куди?!
К р а в ц о в. Свiт дивитися! Я тобi покажу такi дивовижнi краї!
О л е н к а. А ти їх бачив?
К р а в ц о в. Снилось або уявляв! Може, поїдемо в чужi землi допомагати революцiю робити?
Ол е н к а. Не боїшся?
К р а в ц о в. Я… Та от завтра бiй, i я пiду! Хай уб’ють, не боюся!
О л е н к а (тихо). А хто до мене приїде?
К р а в ц о в (подумав). Нi. Я виживу! Щоб до тебе повернутися!
О л е н к а. Виживи, Кравцов!
Пауза. Заходить Ковалиха, пильно подивилА с я на них.
К о в а л и х а (до Оленки). Пора спати. До сусiдiв iди.
О л е н к а (пiдвелА с я). Iду…
К р а в ц о в (теж пiдвiвся, до Оленки). Ми завтра переходимо на інші позицiї.
О л е н к а. До побачення… (Виходить).
К о в а л и х а. “На iншi позицiї” — командир… Лягай спати!
К р а в ц о в. Я на посту.
К о в а л и х а. Спи — не вкрадуть. (Виходить. З порога). Свічку загаси, коли лягатимеш, а то ще пожару наробиш.
К р а в ц о в (ходить по кiмнатi). Я найду її пiсля вiйни! Знайду!.. А може, я їй не сподобався? Я ж некрасивий. Бач, лошам мене обiзвала. Може, я й схожий на лоша. Стрижений. Нiчого! За вiйну я ще таке волосся вiдпущу! (Пауза), До сусiдiв пiшла… Де тi сусiди? Де її знайти?
Непомiтно для Кравцова заходить Оленка.
Ол е н к а. Я тут…
Кравцов пiдбiгає до неї, хоче обняти — i не смiє, опускає руки.
О л е н к а. Не хочеться спати.
Помовчали.
К р а в ц о в. Їлонка… А завтра будеш Жанна. Дивна ти… Придумала — кожен день нове iм’я!..
О л е н к а. А квiти ж мають по кiлька назв. Є така квiтка. Любка дволиста, а ще вона називається нiчниця, нiчна фiалка, I ще вона має назву, знаєш яку? (Пауза). Люби-мене-не-покинь…
Обоє знiяковiли, мовчать. Чути вальс.
Затемнення.
На авансцену виходять Ковалиха i Скирда.
К о в а л и х а. Лiкаря немає… Таке у вас вiйсько!
С к и р д а. З оточення виходимо.
К о в а л и х а. Довоювалися.
С к и р д а. Як пораненi?
К о в а л и х а. Чоловiк тридцять треба тут лишити.
С к и р д а. Ранком нiмцi увiйдуть.
К о в а л и х а. Люди розберуть, приховають.
С к и р д а. Спасибi.
К о в а л и х а. Розпорядися, щоб зброю i що положено забрали у них.
С к и р д а. Єсть!
К о в а л и х а. Спирту дiстань. Рани нiчим промивати.
С к и р д а. Немає.
К о в а л и х а. А ти дiстань! Треба!
С к и р д а. Єсть!
Розходяться в рiзнi боки. В тишi десь здалеку чути поодинокi пострiли, короткi черги i звуки вальсу. Перемiна свiтла.
На тапчанi сидить Ковалиха, в руках-зiм’яте полотно з червоними квiтами, обличчя наче закам’янiло, стало ще суворiшим. На столi горить свiчка. Заходить Скирда. Пауза.
С к и р д а. Спасибi. I вiд командира корпусу подяка. (Пауза). Не журiться. Ми ще повернемось!..
Пауза.
К о в а л и х а. Вам, командирам, матерi вiддали дiтей своїх, дiтей довiрили… А ви втiкаєте, i їх втiкачами зробили. Втiкачами i… (Пауза). Насмiявся ваш солдатик… над онукою. Над Оленкою насмiявся.
Скирда (його аж хитнуло вiд несподiванки). Брехня.
К о в а л и х а (пiдняла на Скирду важкий погляд). Я багато прожила… для такої брехнi.
С к и р д а. Хто? (Не то запитав, не то вiдповiв). Кравцов… (Пауза). Де Оленка?
К о в а л и х а. Не знаю, куди понесла свiй сором.
С к и р д а (хрипло). Трибунал!..
К о в а л и х а. Її батько в першi днi загинув… Я не сказала, душу її берегла. (ПiдвелА с я). Вам би трибунал! Щоб матерi судили…
Пауза.
Скирда ступив до Ковалихи.
Чого печеш очима, скажений!
С к и р д а (якимось чужим голосом). Я сам… Без трибуналу… Сам!.. (Виходить).
Пауза.
К о в а л и х а. Скажений… (Виходить за ним).
Через деякий час в хату вбiгає Кравцов, видно, вкрай схвильований. Зупинився. Швидкий погляд, наче щось шукає… Схопив вiдерце з фарбою, пензель i великими лiтерами написав на стiнi: “Кохаю… Чекай! Кравцов”. Ще раз оглянув, нiби хотiв на все життя запам’ятати палац Оленки, — i вибiг.
Сцена темнiє.
Десь далеко кулеметна черга. Вибухи. Iде бiй. Розпанахав темряву крик Скирди: “Мовча-а-ать!!!” Освiтлюється авансцена. На вiддалi стоять один проти одного Скирда i Кравцов. Кравцов з гвинтiвкою за плечима. Зблiдле, аж крейдяне обличчя, згорблений, наче старий… Скирда впився в нього поглядом. Довга, занадто довга для них обох хвилина. Скирда повiльно виймає з кобури наган… Кравцов знiмає з плеча гвинтiвку, обережно, нiби вона зi скла, кладе її на землю, зняв пiлотку, затис її в руцi i виструнчився. Скирда пiдняв руку з наганом. Мiж ними вже стала смерть. Цiєї хвилини заходить Вiчний. Тримаючи за дуло, тягне ручний кулемет, зупинився… повiв поглядом на Скирду, Кравцова, потiм зробив два кроки, наче п’яний, i впав мiж ними…
Затемнення.
Десь покотився бiй i затих… Поволi, наче входить свiтанок, освiтлюється хата. Оленка стоїть бiля вiкна, опустила голову. Ковалиха сидить на канапi, дивиться на неї.
К о в а л и х а (тихо). Збезчестити себе у вiсiмнадцять лiт…
О л е н к а. …Вже казала тобi. Я кохаю його! (Пауза. Глянула бабi в очi). Чуєш, бабо, кохаю! (Пауза). I вiн… (Жест у бiк слiв, написаних Кравцовим).
К о в а л и х а. Три слова. Залишилися тiльки слова…
КАРТИНА ДРУГА
Хата. За столом лейтенант Чорний. Молодий чубатий красень. На столi, поверх розкиданих паперiв, лежить пiстолет. По другiй бiк столу стоїть Оленка, її важко впiзнати. Великi чоботи, подертий кожушок, пов’язана вовняною хусткою. Видно, дуже стомлена. Лейтенант спiдлоба дуже суворо, на його погляд, дивиться на дiвчину. Пауза.
Ч о р н и й. Почнемо спочатку?
О л е н к а. Як хочете.
Ч о р н и й. Будеш правду говорити?
О л е н к а. Буду.
Ч о р н и й. Не казки розповiдати, а правду!
О л е н к а. Правду.
Ч о р н й й. Вiд населеного пункту, в якому ти проживала, до фронту — чотириста кiлометрiв!
О л е н к а. Не знаю, може, й чотириста.
Ч о р н й й. Як ти добиралась?
О л е н к а. По-всякому.
Пауза.
Ч о р н и й (намагається бути витриманим). Ти перейшла фронт?
О л е н к а. Перейшла.
Ч о р н и й. За завданням?
О л е н к а (помовчала). За завданням.
Ч о р н и й. За чиїм?
О л е н к а. За своїм.
Ч о р н и й (рiзко). Не крути! Хто послав?
О л е н к а. Сама себе послала.
Ч о р н и й (схопився, але потiм знову сiв. Пауза). Одна перейшла чи з групою?
О л е н к а. Одна.
Ч о р н и й. Який об’єкт тебе цiкавить? Тут, на фронтi?
О л е н к а. Енська частина.
Ч о р н и й. Ти така наївна, така хитра, чи гадаєш, що я вже такий телепень? Перейшла фронт! Ми язика не можемо взяти, а вона перейшла фронт! Тобi фрiци придумали легенду нi к чортовiй матерi!? (Вдарив кулаком по столу). Завдання, шифр, зв’язки!.. Викладай, коли хочеш жити!
О л е н к а. Чого ви кричите? (Розв’язала хустку, вона упала на плечi).
Ч о р н и й (схопився, бiгає по хатi, поглядаючи на Оленку, зупинився). Коли зайшла у ваше село, як ти називаєш, енська частина?
О л е н к а. Перед вечором.
Ч о р н и й. А пiшла з села?
О л е н к а. На свiтанку.
Ч о р н и й. То ти знайома була з тим солдатом десять годин?..
Оленка мовчить, схилила голову.
I так покохала його, що прийшла шукати милого аж на фронт. (Пауза. Посмiхнувся). А може, фрiци i не дурнi… Складаючи легенди, дiяли за принципом: чим невiрогiднiша брехня, тим бiльше схожа на правду! (Пауза). За яку плату вони тебе купили?
О л е н к а (подивилася на лейтенанта). Ви таке говорите, нiби божевiльнi.
Ч о р н и й. Ти… (Стримав образливе слово. Бере зi столу папiрець). Твiй?
О л е н к а. Так.
Ч о р н и й. Тут написано: “Здрастуй, Кравцов!” Що це таке?
О л е н к а. Хотiла написати йому листа.
Ч о р н и й. Чому не дописала?
О л е н к а. Не знала, що далi писати.
Ч о р н и й. Не знаєш, де вiн, а листа пишеш?
О л е н к а. Так.
Ч о р н и й. Може, вiн теж шпигун?
О л е н к а. Шпигун… У вас не всi дома.
Ч о р н и й (скипiв). Востаннє попереджаю: або кинь брехати, або прощайся з бiлим свiтом. Iди подумай!
Оленка виходить.
(Ходить по кiмнатi, потiм зупинився, розмовляє сам з собою). Лейтенант Чорний, давай поговоримо з тобою наодинцi. Уяви: ти не особист, а звичайна собi людина, i тобi розповiли звичайну життєву iсторiю. В селi зупинилась вiйськова частина, яка виходила з оточення. Молода дiвчина закохалася в молодого солдата. Закохалася до червоних вогникiв. Солдат пiшов — а вона, ризикуючи життям, розшукує його. Повiрив би? Хтозна… (Пауза). Давай тепер пiдiйдемо до цiєї справи з другого боку — ставлю себе на її мiсце… Моя Тамара на фронтi, а я лишився в тилу. Потопав би за цотириста кiлометрiв, щоб перейти фронт, щоб знайти її, знаючи: мене в цiй подорожi можуть коцнути. Ну, скажи, лейтенанте, пiшов би? Говори, тут немає нiкого!.. Нi! Не пiшов би… В тилу зв’язався б з партизанами або з пiдпiльниками i воював би з фрiцами… А якби не Тамара, а Люся? Теж не пiшов би. (Пауза). А може, моє кохання, як кажуть, не з тiєї опери?.. Десь глибоко в душi ти вiриш цiй красивiй дiвчинi. В неї чистi, невиннi очi… (Бере зi столу комсомольський квиток). Вона прийшла з комсомольським квитком… (Розглядає квиток). Видно, у восьмому класi вступала в комсомол. На фото ще зовсiм дитя. (Пауза). А коли вона справдi так кохає? Але ж, товаришу лейтенант, ворог пiдступний… Хтось мав рацiю, коли сказав: краще розстрiляти десятьох невинуватих, нiж помилувати одного шпигуна. Вiдкинь лiрику, лейтенанте… (Рiшуче вiдчинив дверi). Заходь!
Заходить Оленка, зупиняється посеред хати, втомлена, аж хитається.
Ч о р н и й. Може, тобi води?..
О л е н к а. Я її напилася досить, поки перепливала… (Пауза).
Лейтенант ходить по кiмнатi, потiм сiдає за стiл. Перемагає вагання.
Ч о р н и й. Слухай, “закохана”… Тебе треба було б до стiнки… але я вiдпускаю. I котись вiд фронту подалi! Чого стоїш, свiтиш очима?!
О л е н к а (простягає руку). Квиток.
Ч о р н и й (подає квиток). Вiзьми.
Оленка виходить.
Який з мене особист? Подам рапорт, на передову в пiхоту пiду, там легше. А дiвчина гарна… (Пауза). Фронт, а менi дiвчата в головi. Кiнчиться вiйна — закохаюсь у сто дiвчат, у сто i не менше.
Лiворуч сцени опускається наче аркуш паперу в клiтинку… На ньому — проекцiя листа:
“Здрастуй, Кравцов!.. Я вже теж в армiї — стою, регулюю…”
Чутно, поряд пролягає дорога, гуркiт машин, голоси: “Чого приглядаєшся, красуня?”, “Свого пiзнаєш!”, “Катюша, привет!”, “Брось в кузов пару улыбок!”, “Маша, привет с Гурзуфа!”.
“…Сотнi тисяч пройшли, проїхали повз мене, а тебе не побачила… I ще боюсь зустрiтися з тим пришелепкуватим лейтенантом…”
Згасає лист.
Освiтлюється фронтова землянка.
За саморобним столом сидить старший лейтенант Чорний. Ася, капiтан медичної служби, молода жiнка, перев’язує йому руку.
Ч о р н и й. Якщо вже саме медичне начальство перев’язує, — заживе. (Пауза. Дивиться на Асю). Очi у тебе, як шахти — i дна не видно.
А с я. У твоєму батальйонi є обмороженi?
Ч о р н и й. Добре, що на вiйну посилають i красивих жiнок, — воювати легше. (Несподiвано для Асi обняв її здоровою рукою i поцiлував. Ася, наче мiж iншим, дала йому ляпаса i продовжує перев’язку. Чорний потирає щоку). Це замiсть таблеток, щоб температуру збити. Ася Михайлiвна, вдар у другу щоку для симетрiї.
А с я (кiнчила перев’язку). Пiслязавтра на перев’язку.
Ч о р н и й. Тобi б десь у театрi за роялем сидiти — ручки до бiса хорошi,, а ти на фронт. А тут кулi, як бджоли над гречкою, лiтають, дзижчать, ще якась ужалить. А поки цього не сталося… (Знову хоче її обняти, Ася знову дає ляпаса).
А с я. Нiби й затишшя на позицiях твого батальйону, а поранених чимало.
Ч о р н и й. З лiвої ти б’єш слабкiше… Просись у госпiталь тиловий — на передовiй своє вже вiдробила.
А с я (строго). Товаришу старший лейтенант!..
Ч о р н и й. Зрозумiв — вiдставить лiрику. Обморожень поки що немає. А пораненi є, i чимало — для затишшя… Нiмцi снайпера десь примостили. Нiчого. Командування обiцяє і менi снайпера дати.
Заходить Оленка в кожусi, валянках, у шапцi. Через плече гвинтiвка.
О л е н к а. Товаришу лейтенант, прибула у ваше розпорядження!
Ч о р н и й (глянув на Оленку, потiм аж нахилився вперед, не вiрить своїм очам). Товаришу капiтан медичної служби, галюцинацiї можуть бути вiд такої рани, як у мене? (Пiдвiвся, пiдiйшов до Оленки). Це ти?!
О л е н к а. Я.
Ч о р н и й. Знову до мене?
О л е н к а. У ваш батальйон.
А с я. Ви знайомi?
Ч о р н и й. Родичi. (До Оленки, строго). Документи!
Оленка подає солдатську книжку.
Як ти потрапила на фронт?
О л е н к а. Попросилась… взяли.
Ч о р н и й. Знайшлись такi, що повiрили?
О л е н к а. Як i ви колись, товаришу лейтенант!
Ч о р н и й (поправив). Старший лейтенант! Я тобi й зараз не вiрю. Вiзьму й вiдкомандирую…
О л е н к а. Фронт великий, робота знайдеться.
Ч о р н и й (розглядає книжку). Регулiровщиком була, тепер снайпер. Училася?
О л е н к а. Училася.
Ч о р н и й. Я тебе ще по всiх статтях перевiрю. Пiдкрiплення називається. Не вiрю я в патлатих солдатiв.
А с я. Старший лейтенант!
Ч о р н и й. Не про тебе мова.
А с я (пiдходить до Оленки). Будемо знайомi. Ася.
О л е н к а (подає руку). Оленка…
Ч о р н и й. Пiдкрiплення! Оленка…
А с я. Будеш жити в цiй землянцi.
Чорний здивовано глянув на Асю.
Ч о р н и й. Це не ваша резиденцiя, а мiй батальйон, i господар тут я. Житимеш у першiй ротi.
Ч у т и г о л о с. Товаришу старший лейтенант, прибув начальник штабу.
Ч о р н и й. Iду!.. (До Оленки). Гаразд, лишайся тут. Котелок, ложка, кухоль, сподiваюсь, є, а кухню носом почуєш. (До Асi). Ходiмо, капiтане медичної служби, проведу тебе, щоб бджола не вкусила.
А с я (до Оленки). Я до тебе буду заходити. Розташовуйся, вiдпочивай.
Ч о р н и й (виходить з Асею. Ще раз подивився на Оленку). Пiдкрiплення!..
Оленка лишається сама, втомлено опускається на ослiнчик. Затемнюється землянка, висвiтлюється лист:
“…Здрастуй, Кравцов!.. Вбила першого нiмця, людину вбила, а мене поздоровляють… Ось яка вона, вiйна… Морози страшнi, а ти, Кравцов, я ж знаю, ходиш розхристаний. Бережись простуди i кулi бережись… Наступаємо, мiняємо землянки, а вони схожi, як сестри. Батальйон наш iнтернацiональний — зi школи знала, що в нас багато народiв, а тут на очi побачила. Всi мови почула. В атаку iдуть на однiй: “За Советскую Родину!” Повар-черкес, молодий, красивий, танцює, як бог. Обiцяв у День Перемоги нам десять баранiв засмажити…”
Характерними звуками “морзянки” через лист проповзає телеграфна стрiчка:
Отдел учета персональних потерь сержантов солдат Советской Армии сообщите имя отчество Кравцова
Зникають лист i телеграма, висвiтлюється землянка. Оленка сидить на ослiнчику, без кожушка, на грудях орден Вiтчизняної вiйни 2-го ступеня. Заходить Чорний, кожух розстебнутий, шапка на потилицi… зупинився, запалює цигарку.
Ч о р н и й. Заходить бойовий командир, треба пiдхопитись — очима їсти начальство, а вона не помiчає. Чому? Тому що я сам розбалував. А чому розбалував? Тому що для мене патлатий — то не солдат… (Пiдiйшов до Оленки, ледь не торкнувся її грудей, вона вдарила його по руцi). Чого ти, кiшка стозуба, — я хотiв ордени роздивитись… Ще молоко на губах, а уже орден… Скiльки ти коцнула фрiцiв пiдраховують, а скiльки я — нема нiкому дiла. Менi положено. Пишеш?
О л е н к а. Пишу.
Ч о р н и й. Шукаєш?
О л е н к а. Шукаю.
Ч о р н и й. Де папiр береш? Начштабу привозить?..
О л е н к а. Начштабу.
Ч о р н и й. Ти його теж через свої оптичнi (жест) на мушку взяла. Кравцов тебе любить, начштабу тебе любить, i я тебе люблю. Сьогоднi навiть снилось, цiлував тебе. Розповiсти — як?
О л е н к а. Не треба.
Ч о р н и й. Краще покажу. (Обнiмає Оленку, нiби хоче поцiлувати, Оленка вирвалась). Кинь думати про свого Кравцова. Скажи начштабу, хай не приносить папiр — покохай (жест, мовляв) мене, ми з тобою по-сiмейному до Берлiна…
Оленка вперше звела погляд на Чорного.
Чого нацiлилась оптичними?
О л е н к а. Коли будете давати рукам волю або говорити всяке… пристрелю!
Ч о р н и й (аж вiдсахнувся). Ти що! Вiд тебе всього можна чекати. Пожартував! (Пауза). До Берлiна ще далека дорога. Он до млина не дiйдемо. Стояв млин, дiти на ньому гралися, i хто знав, що у вiйну вiн буде висотою сто тридцять сiм… Через нього вчора… сорок солдатiв не повернулося з атаки. На який хрiн ця висотка!.. Десь комусь на картi муляє очi. Але їм виднiше. Твiй начштабу теж в атаку з солдатами ходив… Безстрашна особа…
Заходить Ася.
(Схопився, напiвсерйозно виструнчився, вiдрапортував). Здравiя желаєм, товаришу капiтан медичної служби! У довiреному менi батальйонi…
А с я. Сидiть.
Ч о р н и й. Єсть сидiти!
О л е н к а. Чого ви так довго не заходили?
А с я. Роботи багато. (Засмiялася).
Ч о р н и й. Чого вам смiшно, Асю Михайлiвно?
А с я. В мене є один санiтар, колишнiй бригадир колгоспу, так вiн каже, що на фронтi теж треба трудоднi ввести. Бо є лiнивi i роботящi, вiдважнi i так собi… Мiж iншим, вiн хоче прийти побачити тебе, Оленко. Каже: “Що воно за дiвчина?”
Ч о р н и й. Яка слава про тебе йде…
А с я. Тобi теж нiчого ображатися… Ордена одержав?..
Ч о р н и й (розпахує кожуха). Ось, новенький.
О л е н к а. А не казали.
Ч о р н и й. Я скромний, а мене Ася не любить, Оленка застрелити обiцяє. Нiмцi теж думають, як би мене вбити… От життя!..
Ч у т н о г о л о с. Товаришу старший лейтенант, начштабу приїхав.
Ч о р н и й (до Оленки). Це ти його приманила, iншi батальйони живуть спокiйно, а в мене гостi ледь не кожний день. Iду-у! (Виходить).
Пауза.
О л е н к а. Начштабу справдi часто заходить. Зайде, помовчить, помовчить i пiде.
А с я. Кажуть, його дружина з якимось тиловиком втекла.
О л е н к а. Звiдки взнали?
А с я. Жiнки ж є на фронтi. Для держав бувають таємницi, а для жiнок — не буває. Вони знають, що й до тебе начштабу заходить.
О л е н к а. Ще поговiр пiде…
А с я. Нi, вони знають, що Кравцова шукаєш.
О л е н к а. А ви одруженi?
А с я. Не встигла.
О л е н к а. А родина у вас велика?
А с я. Велика, дуже велика… Вiд прабабусi до правнучки… Де вони тепер? Розвiяла вiйна людей.
О л е н к а. А у мене тiльки бабуся лишилася… Не пускала з дому…
А с я. А ти втекла?
О л е н к а. Бабуся знала, що я хочу тiкати… Але вдавала, що не вiдає. Тiльки татову похоронку на столi поклала.
Пауза.
А с я. Давай пiсля вiйни зустрiнемось… Фронтовi друзi — це вже бiльше, нiж родичi.
О л е н к а. Обов’язково. I нашого комбата вiдшукаємо… Не уявляю його в мирний час. Вiн орденiв має багато. Буде якимось начальником.
А с я. З орденами тепер стiльки, що для них посад i на всьому свiтi не вистачить… Кожен повернеться до своєї роботи. Я ось — у лiкарню.
О л е н к а. А я куди? Нiякої професiї.
А с я. В iнститут поступиш.
О л е н к а. Все забула (усмiхнулася), крiм теореми Пiфагора.
А с я. Не журись, Оленко… Гiрше позаду. Тепер ми не тiкаємо, а наступаємо… Розгромимо фрiцiв, життя буде уявляєш яке?
О л е н к а. Не уявляю.
А с я (усмiхнулась). Я теж… Ну, бувай, Оленко, пiду. Треба приготуватися до бою. Випаде вiльний час — навiдайся до мене. (Виходить).
Заходить Федiр Iванович, в ньому зразу вгадується кадровий офiцер. При появi майора Оленка пiдхопилася.
Ф е д i р I в а н о в и ч. Як життя, Оленко?
О л е н к а. Добре, товаришу майор.
Ф е д i р I в а н о в и ч (пiдходить до Оленки, дiстає з кишенi рукавички). Це вам… як снайперу… пригодиться. А це папiр…
О л е н к а (примiряє). Якi теплi… Якраз на мою руку… Спасибi, Федоре Iвановичу. I за папiр спасибi…
Федiр Iванович сiдає, запалює цигарку. Довга мовчанка.
Ф е д i р I в а н о в и ч. (мабуть, не знаходить слiв). Як життя, Оленко?
О л е н к а (усмiхнулась). Ви вже питали. Добре, товаришу майор! (Довга пауза). Федоре Iвановичу, пробачте. Може, не треба було цього говорити… Ви… не заходьте так часто до мене. Можуть не так подумати…
Ф е д i р I в а н о в и ч. Розумiю!.. (Пiднявся, видно, хотiв щось сказати, але чи передумав, чи не змiг). До побачення. (Виходить).
О л е н к а. Мабуть, надаремно я так. I скучати буду за ним, за мовчазними бесiдами…
Заходить Чорний.
Ч о р н и й. Про що ти говорила з ним, хотiв би я знати.
О л е н к а. Не скажу.
Ч о р н и й. Я думав, що, крiм наказiв, начштабу нiчого не вмiє говорити. А з тобою, бач, балакун.
О л е н к а. Балакун.
Ч о р н и й. Математик вiйни… А з тобою говорить про любов?
О л е н к а. Говорить.
Ч о р н й й. Не вiрю… (Пройшовся по землянцi). Сьогоднi у вiсiмнадцять нуль-нуль знову будемо брати той проклятущий млин — висоту сто тридцять сiм… Ну, як доберемось, я власними руками порубаю його на трiски i спалю… (Пауза). Нi, не спалю, хай останеться дiтям гратися… А через цю iграшку десятки батькiв не повернуться додому…
Затемнення.
Чути вiддалений бiй. Тиша. Висвiтлюється лист.
“…Задивилася на журавлиний ключ i прогледiла нiмецького офiцера. Вiн нiколи й не довiдається, що журавлi врятували йому життя.
…Двi доби була в своєму “гнiздi”. Повар сам, без наказу, вирiшив принести менi гарячої страви i не доповз. Убили черкеса…”
Висвiтлюється землянка. Оленка чистить гвинтiвку. Заходить Вiчний.
В i ч н и й. Можна?
О л е н к а. Заходьте.
В i ч н и й. Прийшов познайомитися, подивитися, що воно за снайпер. Ася Михайлiвна дозволила, то й прийшов.
О л е н к а. Сiдайте.
В i ч н и й (з неприхованою цiкавiстю дивиться на Оленку). Таке дiвча, а роботяще на вiйнi! Я б тобi по три трудоднi за один день писав. Дав бог очi зiркi, чи як? Прицiлишся, i немає фашиста?
О л е н к а (усмiхнулася). Прицiлюся, I немає.
В i ч н й й. З першого дня на фронтi, а такого дива не бачив. Дiвча — i стiльки поклало. А чого мало орденiв? Я б тебе ними обвiшав, як генерала. I звання — старший сержант — мале.
О л е н к а. А яке б ви менi дали?
В i ч н и й. Капiтан, чи що… Я тобi, Оленко, гостинця принiс. (Починає виймати з усiх кишень). Ось духи, пахнуть, як конвалiї. Ось шарфик — обв’яжеш шию, не буде холодно. Рукавицi хтось добрячi зв’язав, шкарпетки вовнянi, хусточка з квiточкою, котушка з голкою, щось розiрветься — зашиєш. Горiлка, настояна на калинi, — тобi ж на снiгу лежати, а воно ковтнеш i теплiше стане…
О л е н к а (здивовано). Де ви набрали всього?
В i ч н и й. Посилки з тилу присилають, то я й… Давно збирався в гостi до тебе прийти. А це олiвцi, конверти — пиши, кому хочеш. Є кому писати?
О л е н к а. Нiкому.
В i ч н и й. На окупованiй? Сама звiдки?
О л е н к а. З Полiсся… Є там таке село Пiски…
В i ч н и й. Проходив я, коли вiдступали через Полiсся, якесь i село Пiски проходив, там ми ночували… Та Пiскiв чимало на Українi!
О л е н к а. Може, то наше село й було?
В i ч н и й. Може… Ми в тому селi тiльки нiч були… Там нашого комкора якась бабка на ноги поставила…
Оленка (аж стрепенулася, так вразила її надiя). Кравцова!.. Кравцова! Знали такого?
В i ч н и й (вражений, пауза). Знаю… Ти… А ти не Їлонка?
О л е н к а. Вiн! Це вiн! А я Їлонка… Тодi була Їлонка.
В i ч н и й (опустився на ослiнчик). Оце так… Кажуть, снаряди в повiтрi зустрiтися можуть, а щоб люди отак…
О л е н к а. Де вiн?
В i ч н и й. Слава богу, що ти така, слава богу…
Оленка (схопилася, кинулася до Вiчного). Кажiть!..
В i ч н и й. Тобi принiс, а сам попробую. (Вiдкриває пляшку, наливає собi в кухоль). Отаке буває
В i ч н и й. Кравцов — iменi так i не знаю… Був там Кравцов чи ординарцем, чи просто при штабi. Коли вiдступали — розшарпали нас, розбили, — все перемiшалося… Геройський хлопець Кравцов! Якось ад’ютант комкора, капiтан Скирда, хоробрий i безстрашний чоловiк, сам з кулеметом нiмцiв затримував… Ми вiдступали… А вiн на тiй сторонi рiчечки й залишився… Фашисти б’ють, не пiдступити, а Кравцов вужем пролiз i витяг ад’ютанта, можна сказати, з того свiту… Та попросив не казати, що вiн врятував… Не знаю чому. Може, тому, що ад’ютант не любив, коли хтось хвастав своїм героїзмом. I Кравцова тодi куля зачепила — я його перев’язував. Теж хлопча просило, щоб не знали про його рану-хотiв у строю залишитися. А потiм… ти знаєш (пауза)… Я не вiрю, щоб вiн щось погане… Якщо й було, то по-доброму…
О л е н к а. Я кохаю його.
В i ч н и й. Тодi й треба було сказати… А то десь забiгла…
О л е н к а. I сама не знаю, чому втекла тодi. Баби злякалася.
В i ч н и й. Коли вийшли з оточення, Кравцова — в штрафний чи в маршову роту.
Оленка (тихо). Де вiн тепер?..
В i ч н и й. Якщо зостався живий — десь воює!
Заходить Чорний. Вiчний схопився, виструнчився.
Ч о р н и й (глянув на стiл). А це що за галантерея? (Повiв поглядом на Вiчного).
В i ч н и й. Рядовий Вiчний!
Ч о р н и й. Рядовi всi вiчнi.
В i ч н и й. Так точно, товаришу старший лейтенант, рядовi вiчнi. Вiчнi, бо їх без лiку.
Ч о р н и й. Фiлософствуєш?
В i ч н и й. Потроху. Дозвольте йти?.. (До Оленки). До побачення, дочко. Ще зайду, а нi, то ти навiдайся, поговоримо. (Вийшов).
Ч о р н и й. Учора Ася Михайлiвна вiдчубучила. Щоб, мовляв, ближче до поранених, так вона прямо в пекло полiзла, ну, її й стукнуло. (Жест). Ось цими руками винiс, на щастя тiльки оглушило. Очуняла… Жiнки живучi, це їхня перевага. (Подивився на дiвчину). Що з тобою?
О л е н к а. Нiчого.
Ч о р н и й. Захворiла?
О л е н к а. Здорова.
Ч о р н и й. Краще б ти захворiла. (Помовчав). Проти позицiй сусiднього батальйону дiє нiмецький снайпер. Вже комвзводу… I бiйцiв, як куропаток… Снайпера нашого теж пришив. Наказ зi штабу…
О л е н к а (пiдвелася). Слухаю!
Ч о р н и й. Маскiровочка там не перший клас! Пропадеш, як i той… Ви, жiнки, можете придумати якусь хворобу. Вам це легко. А я скажу в штабi… Домовились?
О л е н к а. Нi! Пiду!
Ч о р н и й (аж сердито). Тобi жити треба, Кравцова знайти треба!
Оленка (уперто). Пiду.
Ч о р н и й. I хто придумав жiнок на фронтi?!
О л е н к а. Вони самi придумали.
Ч о р н и й. (обняв за плечi Оленку. Видно, як тамує тривогу. Пауза). Iди! Влiпи йому. Влiпи йому в самiсiньке серце. В самiсiньке серце, гаду!
Висвiтлюється лист.
“Вiчний розповiв менi все… Кравцов, прости!.. Не знаю, чи зможу коли-небудь зняти з своѕї душi те горе, що мимоволi заподiяла тобi…
Хто б подумав, що кохання може спричинити горе? Кохання i горе-хiба їм можна стояти поряд?”
Перемiна свiтла, в землянцi Чорний i Федiр Iванович. Федiр Iванович сидить, обхопивши голову. Чорний ходить, не в силi приховати хвилювання.
Ф е д i р I в а н о в и ч. Хто сказав?
Ч о р н и й. Комбат-два подзвонив.
Довга пауза. Заходить Вiчний, в руках Оленчина гвинтiвка, рукавички, шапка… Шапку i рукавички вiн поклав на стiл, гвинтiвку обережно прислонив у кутку… Всi троє мовчать… Федiр Iванович пiдвiвся. Напружена пауза.
В i ч н и й. Зняла фрiца… I самої не минула куля… Клопоче над нею Ася…
Ч о р н и й. Виживе… Вона так ненавидить фашистiв i так кохає Кравцова! Виживе!
Заходить Ася. Всi повернулися до неї. Затемнюється землянка, висвiтлюється лист:
“…Вижила. Снайпером уже не можу. Вивчилася на радистку. Завтра нашу групу посилають у ворожий тил. Генерал мене окремо викликав, сказав — подумати. Зрозумiла — завдання виключно небезпечне. Що б ти зробив, Кравцов, на моєму мiсцi? Вiдмовився б? Нi!.. Я теж!.. Я тепер збагнула, чому в той свiтанок втекла. Не баби злякалася. Щастя мене понесло…”
Лист перетинає телеграфна стрiчка:
Штаб партизанских отрядов отсутствием анкетних данных сообщить местонахождение Кравцова не имеет возможности
Фронтова дорога. Чорний, Федiр Іванович, Ася, Вiчний когось чекають. Кожний в своїх думках. Заходить О л е н к а з речовим мiшком за плечима.
О л е н к а (радiсно). Всi прийшли! Спасибi!
Чути сигнал машини.
Ч о р н и й. На вiллiсi. Як генерал!
А с я. Добре, що приїхала попрощатися.
Ч о р н и й. Значить, на той бiк?
А с я. Не згуби адреси, пiсля вiйни зустрiнемося.
О л е н к а. Напам’ять вивчила.
В i ч н и й (дiстає якийсь згорток). Вiзьми.
О л е н к а. Що це?
В i ч н и й. Потiм подивишся — гостинець.
О л е н к а (цiлує Вiчного). Спасибi…
В i ч н и й. Прощайся та йди… Чуєш, гуде.
Ч о р н и й. Хто ж це тебе засватав у таку командировочку?!
О л е н к а. Сама… I Федiр Iванович… допомiг.
Ф е д i р I в а н о в и ч. Щасливої дороги. (Як перед старшим, вiддав честь, повернувся i стройовим кроком вийшов).
Ч о р н и й. Математик!
А с я (поцiлувала Оленку). Щасти! (Виходить).
Ч о р н и й (подав руку). Бувай здорова, закохана.
Чути сигнал машини.
О л е н к а. Iду.
В i ч н и й (пiдiйшов). Бережись, дочко. Скоро вiйнi кiнець… (Поцiлував). Iди.
Оленка вибiгає, щоб не помiтив її слiз.
Понiс вiтер пушинку!
Завiса
ДIЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
Висвiтлюється лист:
“…Ти, мабуть, уже демобiлiзувався, Кравцов, уже дома… Я теж їздила додому…
…В нашiй хатi зупинилися на постiй два нiмецьких офiцери. Їм забажалося “руського чаю”, справжнього, з самовара. Бабуся приготувала i чай, i заварку — вона на цьому зналася… Напилися офiцери, поснули та й не прокинулися вiд бабиної заварки. Оскаженiли фашисти i все село спалили, i людей до одного… Не село, а згарище. Тiльки печi бiлiють, як хрести. Не село, а кладовище…
…Знайшла Асю i живу в неї. У нас все спiльне: i хлiб, i спогади, i надiї… Я тепер нянею в госпiталi… Скiльки поранених перебуло, i нiхто не зустрiчав Кравцова… Життя у нас, можна сказати, спокiйне… Цiлий день на роботi, а вечорами п’ємо чай…”
Висвiтлюється невеличка затишна кiмната. Стiл, стiльцi, шафа, лiжко, старий шкiряний диванчик, на вiкнах бiлi занавiски. Ася i Оленка п’ють чай, обидвi у вiйськовiй формi без погонiв.
О л е н к а. На вiйнi почувала себе певнiше, а тепер… Наче вiдстала вiд поїзда на якiйсь забутiй станцiї, без речей, без квитка, без надiї наздогнати свiй поїзд…
А с я. Кравцова шукаєш?
О л е н к а. Шукаю.
А с я. Виходить, їдемо.
О л е н к а (сумно посмiхнулась), У тупик.
А с я. Це вже на тебе не схоже, Оленко.
О л е н к а. Подумаю — рiдних нiкого — не вiриться. Наче страшний сон — нiкого! Одна! (Пауза). Невже i в тебе, Асю, нiкого? Може, десь хтось залишився? Казала ж — така велика родина…
А с я. Родина велика, дуже велика… Але i Бабин яр великий, дуже великий! Усi там… (Пауза). Ходила туди, не знаю, як сказати, — прощатися чи вiдвiдати їх.(Пауза). Приходять в Бабин яр живi, а там вони здаються теж мертвими… Глянеш — стоять скам’янiлi вiд горя. Наче пам’ятники закатованим. I вночi приходять. I я була. Нiч тодi — наче її хто вилив на землю, i вона загусла чорною смолою — непроглядна. Стою, i на мить здалося, що вони, закатованi, зi мною поряд… А може, я з ними…
Мовчать, пригнiченi спогадами. Довга пауза.
О л е н к а. Пiсля таких спогадiв, як пiсля бою, моторошно на душi.
Пауза.
А с я. Ми залишилися живi. Треба жити, будемо жити, Оленко… (Розливає чай в кухоль i чашку без ручки. Посмiхнулася). Сервiз! А до вiйни в нас дома був чайний сервiз з якогось особливого фарфору. Правда, ми його не займали, боялися, щоб не побити. Вiн стояв у буфетi, як прикраса, як ознака благополуччя.
О л е н к а. Тепер люди розумнiшi стали, не будуть набивати свої квартири дорогими меблями, сервiзами, люстрами — будуть жити простiше… вiйна навчила!
А с я. Вiйна заморозила людей, а вiдтануть, може, знову… i меблi, i люстри, i сервiзи… та й вiйна забудеться…
О л е н к а. Ми все про вiйну. Спробуємо не згадувати її хоч за вечерею… Хто знайде хорошу мирну тему, одержить у премiю грудочку цукру. Згода?
А с я. Згода.
О л е н к а. Щоб вiйною i не пахло…
Заходить Чорний — шинеля на плечах, при орденах, чуб вибився з-пiд кашкета. Оленка i Ася дивляться на нього i не вiрять своїм очам.
Ч о р н и й (обвiв поглядом кiмнату). Хороша землянка, жити можна!
А с я. Капiтан!
О л е н к а. Товаришу Чорний!..
Обидвi схоплюються, цiлують його.
Ч о р н и й. Оце атака! Вважайте, що ваша взяла! Скiльки добивався, щоб ви мене поцiлували, можна сказати, iз зброєю в руках добивався. А тут — добровiльно.
А с я. Сiдайте до столу.
Ч о р н и й. Дай опам’ятатися. Що ж це виходить? Шукав одну з вас, знайшов обох!
О л е н к а. Шкодуєте?
Ч о р н и й. Не шкодую. (Засмiявся). Але знову ж таки проблема.
О л е н к а. Знову жарти. Боже, яка радiсть! Нашого полку прибуло. (Пiдсовує стiлець). Сiдайте.
Ч о р н и й (сiдає). Може, ще раз поцiлуєте?
А с я. Обiйдешся.
Ч о р н и й. Скупою залишилася. В госпiталi знову рiжеш-кроїш?
А с я (засмiялась). Рiжу-крою!
Ч о р н и й (до Оленки). А ти?
О л е н к а. Няня.
Ч о р н и й (iмiтує голос хворого). Няня, дай утку! (Махнув рукою). Роботьонка!
О л е н к а. А ви?
Ч о р н и й. Вибираю зручну позицiю! (Жест). Це вже без мене одержала? За партизанство? Чув.
О л е н к а. Так де ж ви?
Ч о р н и й. Заїхав у село до сестри, потрудився. Хату полагодив, сарай, паркан. У колгоспi роботи — вибирай любу! А дiвчат — аж земля бiлiє вiд їх хусточок, та всi такi гарнi. Жити в селi можна… А це надумав — провiдаю однополчан.
О л е н к а. Як же ви нас знайшли?
Ч о р н и й (засмiявся). По картi.
О л е н к а. Сiдайте вечеряти. Ви ж з дороги, голоднi.
Ч о р н и й. Голодний? (Знiмає ранець). Ось у цiй торбi сало, хлiб, цибуля, навiть пшона з кiлограм. Це мене дiвчата проводжали. Плачуть i сунуть у торбу всяку всячину! Уявляєте? Торба була мокра вiд дiвочих слiз. Наче пiд дощем побувала.
А с я. Так уже й ридали?..
Ч о р н и й. Я в селi, як Онєгiн у Петербурзi. Нарозхват! Руки, ноги є, вродливий, ордени… Любили всi. (Пауза). Але я привiз себе вам! Берiть у полон.
А с я. Вiйна скiнчилась, у полон не беруть.
Ч о р н и й. Тодi зарахуйте до своєї команди.
А с я. Укомплектована.
Ч о р н и й. Побуду в резервi. (До Оленки). Кравцова знайшла? (Пауза). Я теж шукав! Трьох Кравцових зустрiв, не тi…
А с я. Мого листа одержав?
Ч о р н и й. Так точно!
А с я. Рiк мовчав?
Ч о р н и й. А що лист? Папiр. (Пауза, наче жартома). Ти любиш мене, Асю?
А с я. Допит?
Ч о р н и й. А ти, Оленко?
О л е н к а. Люблю.
Ч о р н и й. Краще б змовчала.
Пауза.
А с я. Наше мiсто сподобалось?
Ч о р н и й. Як слiпий солдат, дивиться на свiт чорнотою вибитих вiкон. (Пауза). Асю, що ти написала в кiнцi листа до мене?
А с я. Чекаю.
Ч о р н и й. Так точно! Написала, що чекаєш. I я приїхав.
А с я. Через рiк?
Ч о р н и й. Думав! Рiк думав…
А с я. Про що?
Пауза.
Ч о р н и й (майже сердито). Про життя! Ким я був на фронтi?! Командир батальйону! Капiтан! Офiцер! На рiвних з тобою! А мир зiрвав з мене погони i знову кинув у рядовi… (Схопився, виструнчився перед Асею). Рядовий Чорний! Ось хто я такий!.. Ось яке воно сволочне життя! Уже два мiсяцi, як я приїхав сюди, i працюю… Головою мiськради? Нi! Слюсарем у домоуправлiннi, ремонтую крани, водопроводи! (Посмiхнувся). Ось так, Асю Михайлiвно!.. Слюсар проводжав вас i з роботи, i на роботу. Назирцi, щоб не помiтили… А сьогоднi наче петлею мене здушило — не мiг далi i прийшов… Тiльки не здумай для годиться заперечувати… (Пауза).
А с я. Не буду.
Ч о р н и й. Тим краще… Я завтра поїду звiдси.
А с я (пауза). Щасливої дороги. Рядовий!
О л е н к а. Асю! Ти… Ти подумала?!
А с я (нiби про себе, тихо). А що думати? Я кохала його погони офiцерськi, а тепер вiн рядовий…
Чорний стоїть розгублений, потiм нiби ударила його якась думка. Схопив чашку, кухоль, виливає чай, дiстає з торби флягу, наливає Асi, Оленцi, собi в кришку з-пiд фляги, чокається з ними. Всi мовчки випили.
О л е н к а (встала, глянула на Асю, Чорного). Гiрко!
Ася пiдводиться, Чорний обiймає її, цiлує.
(Оленка про себе). Вона знайшла!..
Повiльно гасне свiтло.
Висвiтлюється лист:
“Чорний одержав, як вiн висловлюється, блiндаж. Ася перейшла до нього, а я лишилася тут… Навчаюся в художньому технiкумi… Художником хочу бути. Шукаю тебе. Де почую чи прочитаю прiзвище Кравцов, узнаю адресу i пишу йому. Чи це не ти?!”
Зникають слова листа, i на паперi пробiгають рядки телеграми:
Отдел учета персональних потерь сержантов и солдат Советской Армии просит сообщить имя и отчество Кравцова и воинскую часть в которой он служил последнее время
Висвiтлюється кiмната. Оленка стоїть перед маленьким дзеркальцем, що висить на стiнi. Розчiсується. Заходить молода жiнка, бiдно, але дбайливо одягнена. Видно, знервована, намагається бути спокiйною, але це їй не вдається. Вiдверто розглядає Оленку.
О л е н к а. Ви до мене?
М о л о д а ж i н к а. Ось ти яка, Їлонка…
О л е н к а. Їлонка?
М о л о д а ж i н к а. Молода. Ще молода, а видно, Крим i Рим пройшла i мiднi труби… (Вдавано смiється). Тебе ще нiхто не тягав за твої патли?
О л е н к а. Що таке, хто ви?
М о л о д а ж i н к а. Фронтовичка. Похiдно-польова жона — ППЖ. В атаку ходила на чужих чоловiкiв… Видно, не одному прислужилася!
О л е н к а. Що ви говорите? Замовкнiть!
М о л о д а ж i н к а (вже не стримується — гнiв аж тiпає нею). Вiйна скiнчилась, а ти не можеш заспокоїтися! Ти їм тепер не потрiбна! (Брутально кинула). Iз запльованої криницi води не п’ють! (Пауза). Чого мовчиш? Невинною прикидаєшся? Ось. (Дiстає з сумочки лист, кидає на стiл). Тодi, як знайомилась, Їлонкою називалась, а тепер? (Пауза). Чого ти до Кравцова чiпляєшся?.. У нього двоє синiв малих. (Дiстає фото, кладе на стiл). Бачиш — на руках обох тримає. Куди вiн пiде вiд них?
Оленка не взяла фото, тiльки пiдiйшла, подивилася i вiдiйшла.
Ти що, нiма?
О л е н к а (тихо). Не вiн. (Пауза). Не вiн…
Перемiна свiтла. Оленка i молода жiнка сидять за столом.
М о л о д а ж i н к а (вже iншим, спiвчутливим голосом, та й вся вона наче iншою стала, аж погарнiшала — може, вiд того, що зняла хустку, вродливе обличчя — спокiйне). Ще раз прошу, пробач менi, дурнiй. (Пауза). Я з своїм зустрiлася за два роки перед вiйною. А потiм вiн як пiшов, то аж у сорок п’ятому повернувся. Що вже я пережила за цi роки?! Думками вдень i вночi бiля нього — i вмирала i оживала з ним. Повернувся, одружилися, щастя поселилось у душi — не ходжу по землi, на крилах лiтаю. I десь взялася думка, нiби ворог пiдкинув: невже вiн п’ять рокiв нiкого не любив? Я взяла та й запитала його… Вiн якось байдуже, наче пригадав: сестра одна на фронтi подобалася, гарна дiвчина була… I перевiв розмову на iнше. Я вже не допитувалась бiльше. А та сестра п’явкою в серце впилася. Вiдчуваю, по голосу його вiдчуваю, що нiчого страшного не було, а п’явку вiдiрвати не можу. Для чого вiн менi так нерозумно признався? Власне, що признався? Просто подобалася. А тут лист вiд тебе!.. Я вже з собою нiчого не могла вдiяти. Поїду i вб’ю розлучницю! Отака я божевiльна, Оленко. (Пауза). Так грiшно про тебе думала. Прости.
О л е н к а. Я не серджуся.
М о л о д а ж i н к а (обняла Оленку). Не втрачай надiї — може, вiн i живий. Може, в полонi… Тепер багато повертається, чекай.
Затемнюється кiмната. Висвiтлюється лист:
“Закiнчила училище. Працюю в театрi художником-декоратором. Вiдремонтувала свою “землянку”, придбала новi меблi. Хто не прийде — захоплюється, як у мене гарно. Я люблю свою “землянку”, а iнодi хочеться пiдiйти i кинути гранату в неї, в мою тюрму… Якби ти знав, Кравцов, як важко бути жiнцi самотнiй. Наче й на вулицi чоловiки вгадують, що ти самотня. Кидають на тебе погляди такi… липкi, що хочеться швидше додому, стати пiд душ, вiдмити їх…
Пробач, з ким же, як не з тобою, подiлитись…”
Кiмната Оленки… Не “землянка”, а нова — свiтла, зi смаком вмебльована. Здається, тут оселився затишок i спокiй… Оленка увiмкнула приймач, слухає пiсню…
Дзвiнок. Оленка вiдчиняє дверi, заходить Адвокат. Йому вже сорок. Красивий, випещений, святково одягнений, в руках букет бiлих i червоних троянд.
А д в о к а т. Пробачте, що я без запрошення.
О л е н к а. Справдi, несподiвано. Що вас привело до мене?
А д в о к а т (подає троянди). Ось цi троянди. Подумав, ви художник, ви любите квiти…
О л е н к а. Дякую. В честь чого?
А д в о к а т. Просто так. Надворi падає снiг — i цi троянди. Така несумiснiсть… (Усмiхнувся). I ви, як троянда, серед снiгу…
О л е н к а. Для правди занадто красиво. А втiм, я помiтила, що ви схильнi до велемовностi.
А д в о к а т. Коли я бачу вас, мимоволi народжуються небуденнi слова.
О л е н к а. Ви адвокат, це професiйна звичка розцвiчувати мову, але тут немає суддiв i пiдсудних. Може, i буденною обiйдемось.
А д в о к а т. Не розумiю…
О л е н к а. Наприклад, я скажу вам: не треба чекати мене бiля театру. Не треба шукати випадкової зустрiчi зi мною. I нема чого заходити до мене без запрошення, навiть з трояндами. Що ви на це скажете?
А д в о к а т. Згоден з вашим мiркуванням i прямотою. Але… (Пауза, посмiхнувся). Справдi, професiя впливає i на лад мислення. Ви сказали, що тут нема суддiв i пiдсудних… Уявiмо, що є…
О л е н к а. Не збагну.
А д в о к ат. Ви суддя, а я пiдсудний i сам себе буду захищати.
О л е н к а. Ви вчинили злочин?
А д в о к а т. Ви суддя, i вам вирiшувати, чи вчинив я злочин.
О л е н к а. Суддя, злочинець, адвокат — цiкаву гру ви пропонуєте…
А д в о к а т. Все, що я вам скажу, може здатися банальним. Але повiрте, Оленко, в кожному моєму словi правда… Я жив спокiйно. Я вважав себе щасливим… А може, це так i було. А потiм Першотравневе свято. I раптом у барвистому потоцi людей я побачив вас… Побачив — i вулиця нiби обезлюднiла. Залишились тiльки ви. Я йшов за вами, мов зачарований, я хотiв хоч на мить вловити ваш погляд… (Пауза). Думав — усе минеться. Я хотiв зiтерти ваш образ в пам’ятi — i не мiг. Не мiг пересилити себе. Я шукав зустрiчей… Аби хоч здаля глянути на вас. I тi кiлька вечорiв, коли менi випало щастя якихось пiвгодини побути з вами, ставали для мене святом. Коротка дорога вiд театру до вашого будинку… Ви приходили додому, гасло свiтло у вашому вiкнi, а я цю дорогу вимiрював ще десятки разiв. Я не хлопчисько, щоб не зважувати свої слова (Пауза. Наче вагається, чи сказати). Я кохаю вас, Олено… I життя менi без вас немає… (Пауза). Я боявся про це сказати. Але ще бiльше боюся вашого вироку, мiй суддя! (Схилив голову. Тривала пауза).
О л е н к а (дивиться у вiкно. Не повертаючись). Але ж ви одружений, ви любите свою дружину.
Пауза.
А д в о к а т. Я думав, що любив її, — а тепер… (Завагався). Може, не треба?
О л е н к а. Кажiть!
А д в о к а т. Менi тяжко про це говорити. (Довга пауза). Але тепер я не можу дивитись, я не можу чути її голосу, її подиху… Кожен жест, кожне слово викликає в менi протест, вона стала менi… нестерпною. Це жорстоко з мого боку, але що я вдiю. (Пiдiйшов до Оленки). Не женiть мене, Олено.
О л е н к а (вiдiйшла в сторону). Я вас зрозумiла. I не осуджую вас.
А д в о к а т. Тепер я найщасливiший у свiтi. (Цiлує Оленцi руку).
О л е н к а. Не будемо критися з нашим коханням.
А д в о к а т. Моя дорога, мила Оленко!!!
О л е н к а. Сьогоднi ж, зараз пiдемо до вашої дружини i все скажемо — для чого ховати нашi почуття? Скажемо їй все…
А д в о к а т (не знає, що вiдповiсти, розгублено посмiхається). Звичайно… але… як це зробити?
О л е н к а. Ось так. Я одягаюсь, i ми йдемо до вашої дружини… У нас — справжнє кохання. (Бере з шафи пальто, одягається). Вона нас зрозумiє.
А д в о к а т (затримуючи Оленку). …Її треба пiдготувати, в неї особливий (запнувся), не м’який характер.
О л е н к а (вже одягнена). Ви їй розповiсте про своє велике кохання так, як ви говорили менi, i вона повiрить вам.
А д в о к а т. Я?!. Розкажу… (Сiв, пiдшукує слова). Ви жартуєте?
О л е н к а (здається, на повному серйозi). Коханням не жартують.
А д в о к а т (вже з нотками роздратованостi). Так, але ж ви не дитя, щоб не розумiти складностi ситуацiї… I я не пiдготовлений до розмови з дружиною…
О л е н к а. Що ж, я розповiм сама… Не турбуйтесь, жiнки умiють говорити про великi почуття… Розповiм так, що вона — не знаю, як мене, а вас зрозумiє.
А д в о к а т (пiдвiвся, рiшуче). Цього робити тепер не будемо…
О л е н к а. Ви можете й додому не заходити… Почекайте тут, у мене, поки я повернусь. (Хоче йти).
А д в о к а т. Мiж iншим, кохання може бути без руйнування сiм’ї… Сiм’я i кохання можуть iти паралельно… паралельно. Подумайте над цим.
О л е н к а. Я так не хочу. Я свого доб’юся! Ви будете тiльки моїм!
А д в о к а т. Я лише подарував квiти…
О л е н к а. Не вiдмовляйтесь.
А д в о к а т. Бувайте здоровi…
О л е н к а. Нi-i… Нi! (Заступає дорогу).
А д в о к а т. Це вже схоже на шантаж.
О л е н к а. А кохання?
А д в о к а т. Ви мене примушуєте…
О л е н к а (весело смiється, потiм майже урочисто). Суд оголошує вирок: я звiльняю вас вiд кохання i забороняю вам на все ваше життя вимовляти це святе слово.
Висвiтлюється лист:
“Дев’яте травня. У цей день ми збираємося втрьох i святкуємо по-фронтовому… Чорний, Ася i я. I ти з нами! I стiл завжди накритий на чотирьох…”
Проповзає телеграфна стрiчка:
Всесоюзное общество Красного Креста и Красного Полумесяца Управление по розыску советских и иностранных граждан не можем установить место нахождения Кравцова отсутствием полных данных.
Кiмната. Стiл без скатертини, на столi чотири котелки, ложки, чотири вiдломлених шматки хлiба, чотири залiзних кухлi, солдатська фляга. В пляшцi напiврозквiтла гiлочка… Оленка у вiйськовiй формi з погонами лейтенанта, при орденах.
О л е н к а (дивиться на годинник). Ще п’ять хвилин… (Дзвiнок, Оленка здивована). Може, мiй годинник вiдстає… Але ж ми вчора, як перед боєм, звiряли з годинником Чорного. (Вiдчиняє дверi).
Заходить Федiр Iванович у формi полковника.
Ф е д i р I в а н о в и ч. Здрастуйте, Оленко!
О л е н к а (спочатку не впiзнала його). Начштабу? Федiр Iванович? Невже це ви?
Ф е д i р I в а н о в и ч. Як життя, Оленко?!
О л е н к а. Точно так у нас завжди починалася розмова. Добре живу!
Пауза.
Ф е д i р I в а н о в и ч. I так кiнчалась…
О л е н к а. Як ви знайшли?
Ф е д i р I в а н о в и ч. В “Пионерской правде” прочитав про злiт пiонерiв 25-ї школи вашого мiста. Там виступала iз спогадами учасниця Вiтчизняної вiйни, снайпер 346-го стрiлкового…
О л е н к а. А ви “Пионерскую правду” читаєте?
Ф е д i р I в а н о в и ч. Передплачую.
О л е н к а. …Для дiтей?
Ф е д i р I в а н о в и ч. Для себе. У кожного свої дивацтва. А ви ще в армiї?
О л е н к а. Це на честь Перемоги одягла. Прямо з дороги?
Ф е д i р I в а н о в и ч. Я прилетiв учора. Поки взнав вашу адресу, влаштувався в готель…
О л е н к а. Чому ж учора не прийшли?
Ф е д i р I в а н о в и ч. Вже був вечiр, незручно…
Дзвiнок, Оленка вiдчиняє дверi, заходять Чорний i Ася при орденах, в погонах.
Ч о р н и й (до Оленки). Не по формi зустрiчаєте старших, лейтенанте! (Побачив полковника). Здравiя желаєм, товаришу полковник! Капiтан Чорний!.. (Обiрвав). Командир третього батальйону… Товариш начштабу! (Вiтається). Аж не вiриться!
Ф е д i р I в а н о в и ч. Мов додому приїхав. (Цiлує руку Асi). Ася Михайлiвна… Наче я вас усiх учора бачив… Всi такi молодi…
Ч о р н и й. Молодi… У нас з Асею вже солдат росте!
Ф е д i р I в а н о в и ч. Вiтаю! Жаль, що на весiллi не був.
О л е н к а. В армiї лишились?
Ф е д i р I в а н о в и ч (жест). Кадровий!
Ч о р н и й. Товаришу полковник, дозвольте. У нас заведено розпорядок — о дванадцятiй нуль-нуль за стiл… (Жест). Прошу.
О л е н к а. Запiзнюємось.
Ф е д i р I в а н о в и ч (жест у бiк стола). Наче дихнуло фронтом.
А с я. Iдея Оленки. Ми всi роки втрьох — за таким столом.
Ф е д i р I в а н о в и ч (оглядає стiл). А сьогоднi, бачу, чекали четвертого.
Незручна пауза, всi мимоволi глянули на Оленку.
О л е н к а. Вже п’ять на першу, товаришi офiцери!
Ч о р н и й (розливає з фляги, всi беруть кухлi, пiдводяться). Наш традицiйний тост. За тих, хто дарував нам перемогу…
Випивають. Тихо, схвильовано спiвають свою полкову пiсню. Темнiє кiмната, i висвiтлюється лист:
“Кравцов! Усе почалося з того, що у День Перемоги нас було четверо (крiм слова “Кравцов”, усе закреслено). Пишу тобi останнього листа, я втомилась вiд чекання. (“Втомилась вiд чекання” закреслено). Ти мене зрозумiй, тяжко, нестерпно тяжко бути самотньою. Я в душi тебе нiколи не забуду. (Остання фраза закреслена). Не можу повiрити… Так сталося, приїхав фронтовий друг (“друг” закреслено). Товариш… Я про нього тобi писала — Федiр Iванович. Вiн в армiї, на Далекому Сходi, завтра я виїжджаю з ним… Прости, Кравцов! А хiба я в чому винна? Хiба я винна перед тобою? (Пiсля слiв “з ним” все закреслено). Олена”.
Висвiтлюється кiмната Олени. Дверi шафи вiдчиненi, посеред хати стоїть кiлька чемоданiв, на одному сидить Оленка в плащi, вже нiби готова в дорогу. Пауза. Заходить Федiр Iванович. У руках якiсь пакунки, квiти, вiн незвично для нього збуджений, веселий, балакучий.
Ф е д i р I в а н о в и ч. Квiти вiзьмемо з собою, уявляєш, троянди на Курилах! Попросимо стюардесу якось зберегти, щоб не зiв’яли. (Подає квiти Оленцi, засмiявся). Ти знаєш, жiнка, яка продавала квiти, каже менi: “Поздоровляю вас, товаришу полковник”. — “З чим?” — питаю. “Зi щастям” — каже. Виявляється, як горе, так i радiсть не можна приховати. Iще купив “Пионерскую правду”, вона допомогла менi вiдшукати тебе. Я тепер передплачу її на п’ятдесят рокiв. (Дивиться на годинник). За десять хвилин будуть Чорний i Ася. Попрощаємось — i в дорогу.
Пауза.
Оленка (тихо, але чутно). Дорогий мiй друже! Прости мене, я нiкуди не поїду!
Федiр Iванович щось хотiв запитати, та так i не встиг, а з обличчя ще не зiйшла радiсть.
Ф е д i р I в а н о в и ч. Що ти сказала, Оленко?
О л е н к а. Я не поїду.
Довга пауза.
Правду сказав Сковорода: “Трава є трава, а скошена трава — сiно”. (Пауза). Хай моє кохання живе. Хай росте…
Поволi гасне свiтло.
Висвiтлюється лист:
“…Збоку, наче в кадрi фiльму, вглядаюсь у своє життя i нiчого змiнити не можу — бо кохаю… Пенелопа, чекаючи Одiссея, ткала вдень i розпускала вночi, а я свої надiї виткала безсонними ночами… виткала довге полотно своїх чекань… I руки не пiднiмаються розпустити це полотно”.
Висвiтлюється кiмната. На столi горить свiчка. Оленка сидить задумлива, дивиться на маленьке полум’я, нечутно заходить К р а в ц о в. Такий, яким ми бачили його в першiй картинi. Десь далеко, ледь чутно, застрочили i замовкли кулемети.
О л е н к а (тихо). Де ти тепер, Кравцов?!
К р а в ц о в. Я тут.
Виникають звуки вже знайомого вальсу. Оленка мовчки, наче за внутрiшнiм покликом, пiдходить до Кравцова, зупиняється.
О л е н к а (розмовляє з Кравцовим тихо, наче боїться, щоб її не почули). Давай потанцюємо, Кравцов!
К р а в ц о в. Без музики?
Ол е н к а. Згадаємо ту, що на випускному. Вальс.
Кравцов несмiливо торкнувся стану Оленки, повiльно танцюють. Кравцов нахиляється, мов хоче поцiлувати Оленку, вона вiдсторонюється, обоє зупинились, мовчать.
К р а в ц о в. Закiнчиться вiйна-зустрiнемося. Побачиш, приїду!
Оленка (посмiхнулась). Квитка не дiстанеш.
К р а в ц о в. А я не поїздом.
Ол е н к а. Лiтаком?
К р а в ц о в. Я приїду до тебе… (Зупинився, думає, на чому вiн приїде). На голубих оленях! У заметiль таку, що тiльки в нас буває — непроглядну, як бiлий дим. На голубих оленях! Вони вiтром мчатимуть!
О л е н к а. Голубих оленiв не буває, я їх придумала.
К р а в ц о в. Раз ти придумала — то вони є! I я їх знайду! Приїду i скажу: Їлонко, Роксолано, Жанно д’Арк, поїхали!..
О л е н к а. Куди?!
К р а в ц о в. Свiт дивитись! Я тобi покажу такi дивовижнi краї!
О л е н к а. А ти їх бачив?
К р а в ц о в. Снилось або уявляв. А може, поїдемо в чужi землi допомагати революцiю робити?
О л е н к а. Не боїшся?
К р а в ц о в. Я… Та от завтра бiй, i я пiду! Хай уб’ють, не боюся!
О л е н к а (тихо). А хто до мене приїде?
К р а в ц о в (подумав). Нi! Я виживу! Щоб до тебе повернутись!
О л е н к а. Виживи, Кравцов!
Перемiна свiтла.
Кiмната. Свiчка згасла. Оленка — вся в спогадах. Дзвiнок. Один, другий. Оленка вiдчиняє дверi — заходить Вiчний, уже помiтно постарiлий, в руках саморобна валiзка…
В i ч н и й (поставив валiзку, витер вуса). Здрастуй, Оленко. Вiчний я!
Оленка ще трохи постояла, наче пiзнавала, потiм впала йому на груди, забилась у плачi.
Що з тобою, дочко? Не треба плакати. (І сам непомiтно змахнув сльозу). Гiсть у тебе, а ти в сльози… Заспокойся, дитинко… Ось так.
О л е н к а (витирає сльози). Це я вперше заплакала на людях. Вперше!
В i ч н и й. Воно так, самому поплакати не грiх, а на людях… Он яка ти гарна, тiльки якась наче…
О л е н к а. Яка?
В i ч н и й. Дуже не схожа на славетного снайпера 346-го стрiлкового… Таке плету, старий… Твоя хата?
О л е н к а. Моя.
В i ч н и й. Гарно та чисто — добре живеш! (Глянув на картину). Малюєш? (Пiдiйшов до мольберта). Землянка — це та, в яку я тодi заходив до тебе, — он i кухоль, i котелок, i гвинтiвка з оптичним твоя…
О л е н к а. Яка я рада, що ви приїхали, а то пишете тiльки поздоровлення з Днем Перемоги!
В i ч н и й. Я пишу нескладно, та й що писати — живу собi. А ти чого ж не пишеш?
О л е н к а. Що писати-теж живу собi… (Пауза). Одна…
В i ч н й й. Я так i думав, що одна… (Розкриває чемодан). А це гостинця привiз. (Виймає бiлу полотняну вишивану сорочку). Це тобi — моя баба. У нас хлопцi, дiвчат немає, то стара каже: “Оленка в театрi, то, може, їй згодиться”.
О л е н к а (розгортає сорочку, захоплено). Яка вишивка!
В i ч н и й. Моя вмiє вишивати.
О л е н к а. I моя бабуня вмiла.
В i ч н и й. Знадобиться або в театрi, або колись — дочка…
Оленка згорнула сорочку.
Це вiд мене подарунок. (Подає хустку бiлу в квiтах). Колись у цигана вимiняв, так i називається — циганська… Думав, жiнка носитиме, а вона поклала до скринi. То жалiла, то за роботою — так i не запиналася.
О л е н к а (накинула хустку на плечi). Спасибi, спасибi вам.
В i ч н й й. А це сало, воно добрiше, чим куповане. Це варення калинове, вишневе, малинове, це мед, а це трохи масла — домашнього. А це (виймає дошку, вистругану, з ручкою) я зробив, на кухнi пригодиться. Щось покришить, щоб не порiзати столу. А ось i калинова. (Виймає з кишенi пляшку). В кишенi вiз, щоб не побити, на семи травах настояна.
О л е н к а (вкрай схвильована). Спасибi, батьку… Чим i вiддячу…
В i ч н и й. Батьком назвала — уже й вiддячила… Гарна ти, Оленко, молода i гарна.
О л е н к а (посмiхнулась). Не така вже й молода, не така вже й гарна. Роки…
В i ч н и й. Роки йдуть, а що їм робити… Вони йдуть, а ми живемо.
О л е н к а. Вас наче бог послав. Прийде Ася, Чорний — от буде їм сюрприз.
В i ч н и й. Як вони?
О л е н к а. Чорний — кандидат педагогiчних наук!.. Уявляєте, наш комбат Чорний… кандидат педагогiчних наук. Ася — головний хiрург, майстер вищого класу!
В i ч н и й. Практика на вiйнi в неї була, не дай боже!
О л е н к а. То, може, їх зараз покликати?
В i ч н и й. Покличеш їх, Оленко, пiзнiше… А поки що розмова до тебе є…
О л е н к а (трохи стривожено). Розмова?
В i ч н и й. По чарцi давай вип’ємо.
О л е н к а. Може, потiм.
В i ч н и й. Розмова така, що треба перед нею.
Оленка дiстає чарки i ставить на стiл якусь закуску.
В i ч н и й (наливає чарки). За все добре, Оленко! (Випивають). Воно й на нерви дiє добре. (Пауза). Скажу тепер, чого я приїхав. (Пауза, думаѕ, з чого почати). Отож сини в мене. Два їх: один секретарем райкому комсомолу, там же, у нас в районi, а другий збирався на дипломата, а вивчився на iнженера. Працює в Сибiру. Гарнi дiти. Можна закурити?
О л е н к а. Курiть, i я теж, — щось наче хвилююсь…
(Закурює).
В i ч н и й. Гарнi дiти… Цей, що в комсомолi, женився, а той ще не зустрiв своєї. Та я не про це… В нашiй сiм’ї тебе знають, Оленко, i фотографiя твоя висить на стiнi… Знають i життя твоє… (пауза) незвичайне… Так оце недавно син з Сибiру прислав газету, в нiй описується про одного директора заводу… I фотографiя. Директор той на прiзвище Крав-цов, Микола Iванович. (Дiстає з валiзки газету в тецi). Це я, щоб не зiм’ялась. (Подає газету). Ось…
Оленка тремтячими руками взяла газету, впилась в неї очима, потiм якось безсило вiдкинулась на спинку стiльця.
По-моєму, це вiн… Я написав сину, хай розвiдає усе, як воно там i що, i напише тобi… З нього дипломат путящий — говорити з людьми вмiє. (Помiтив стан Оленки). Радiсть я принiс чи горе-i сам не знаю!..
Висвiтлюється лист. П’ять рядкiв закреслено так, що їх не можна прочитати, крiм двох перших слiв:
“Здрастуй, Кравцов”.
КАРТИНА ДРУГА
Простора кiмната, з кiмнати двоє дверей: однi прямо на глядача, другi — праворуч. У крiслi сидить Кравцов, читає газету. Моложавий, але посивiлий. Обличчя втомлене, блiде… На канапi сидить Бiла Мафiя-молода, вродлива жiнка, гортає журнал.
Пауза.
Б i л а М а ф i я. Освiтлення нiкчемне. А чому ти не працюєш у своєму кабiнетi? (Пауза). I менi зайти не дозволяєш. А твоєму грiзному приятелю дозволено?..
К р а в ц о в. Нiкому.
Б i л а М а ф i я. Там секрети?
К р а в ц о в. Секрети.
Б i л а М а ф i я. Як у тебе не затишно. Меблi старi… час помiняти.
К р а в ц о в. Звик.
Б i л а М а ф i я. Дивнi звички — звик не обiдати, i сьогоднi не обiдав?
К р а в ц о в. Щось їв.
Б i л а М а ф i я. Зроблю хоч вечерю путящу. Сподiваюсь, не поспiшаєш нiкуди?..
К р а в ц о в. Вечiр вiльний!
Б i л а М а ф i я (вiдклала журнал). Я — в гастроном, а ти постарайся, коли прийде твiй грiзний приятель, не затримувати його, будь ласка. (Пiдiйшла до Кравцова, поклала руки на плечi, схилилась до нього). Стомився? Поїдемо влiтку на пiвдень… (Пауза). Поцiлуй мене…
Кравцов цiлує.
Директор — до останньої клiтини, навiть поцiлунок директорський.
В дверях зiткнулась зi Скирдою, вони постояли, з неприязню оглянули одне одного.
Бiла Мафiя вийшла. Скирда ще глянув їй услiд. За цi роки вiн, здається, не змiнився, хiба що зсутулився.
С к и р д а. Куди це Бiла Мафiя понеслась?
К р а в ц о в. Чому ти прозиваєш її Бiлою Мафiєю?
С к и р д а (пiдiйшов, вiдчинив буфет, налив чарку, випив, закусив цукеркою i сiв на канапу). А ти чув про мафiю?
К р а в ц о в. Дещо.
С к и р д а. Так ото вона i є Мафiя. А чому бiла?.. (Жест). Мабуть, просила, аби мене скорiше спровадив. Я довго не затримаюсь.
К р а в ц о в (пiдiйшов до буфета, теж випив чарку, подивився на Скирду). Новий костюм?
С к и р д а. Ти ж дав менi премiю, я й купив.
К р а в ц о в. Хороший костюм.
С к и р д а. А скажи, ти б дав менi премiю, якби, припустимо, не знав з фронту, а так, за роботу?
К р а в ц о в. Хтозна, може б, i нi…
С к и р д а. Виходить, ти не об’єктивний.
К р а в ц о в. Те, що я тебе знаю з фронту, дає менi можливiсть бути об’єктивним.
С к и р д а. Фронт! (Пауза). На фронтi я був (жест), а ким ти? А тепер — ти директор заводу, а я в прохiднiй. Охоронник.
220
К р а в ц о в. Бери iншу роботу.
С к и р д а. Менi й там непогано… А тобi мiнiстр жалує премiю?
К р а в ц о в. Дає.
С к и р д а.А я б подумав.
К р а в ц о в. Чому?
С к и р д а. Черствий ти, Кравцов, людей тримаєш (жест) на заводi! Ремствують на тебе!
К р а в ц о в. А ти на фронтi як тримав солдатiв?
С к и р д а. Там iшов бiй з ворогом.
К р а в ц о в. I тут iде бiй, ми мусимо наступати.
С к и р д а. То фронт, а це…
К р а в ц о в. Економiчний фронт. I дисциплiна потрiбна. Буду вимагати!
С к и р д а. Звичайно. Але все ж треба попустити.
К р а в ц о в. I це ти менi радиш?
С к и р д а. Як друг!
Заходить Бiла Мафiя з покупками в руках.
Б i л а М а ф i я. Здрастуйте, Скирда.
С к и р д а (до Бiлої Мафiї). Треба говорити — товаришу Скирда!
Б i л а М а ф i я (до Кравцова). Чай забув включити? (До Скирди). Ми не на зборах. (Виходить на кухню).
С к и р д а (вслiд). Я з тобою буду завжди наче на зборах.
К р а в ц о в. Ти ввiчливий.
С к и р д а. Вiдвертий.
Входить Бiла Мафiя з чайником. Дзвiнок.
К р а в ц о в. Хто б це?
Б i л а М а ф i я (знизала плечима). Зараз побачимо. (Виходить).
Заходить Мафiя, за нею Дипломат — хлопець рокiв двадцяти п’яти. Зупинився, погляд на Мафiю, на Скирду, на Кравцова.
Д и п л о м а т. Добрий вечiр. (До Кравцова). Ви Микола Iванович Кравцов?
К р а в ц о в. Я.
Д и п л о м а т. Так i думав.
К р а в ц о в. З ким маю честь?
Д и п л о м а т. З людиною.
К р а в ц о в. Так i думав. Хочете зi мною поговорити?
Д и п л о м а т. Вивчити, що ви являєте собою.
К р а в ц о в (посмiхнувся). Почати з бiографiї?
Б i л а М а ф i я (не витримує). Молодий чоловiче, хто ви такий i що вам треба?
Д и п л о м а т (тiльки подивився на неї i знову до Кравцова). В загальних рисах менi ваша бiографiя вiдома. Частково з нарису в газетi.
К р а в ц о в. Мiж iншим, коли вас запитує жiнка, ввiчливiсть вимагає вiдповiсти.
Д и п л о м а т (до Мафiї), Припустимо, я хочу працювати на заводi, але перше треба знати, що за директор.
К р а в ц о в. Фах?
Д и п л о м а т. Iнженер.
К р а в ц о в.3 цього i почав би. Завтра о дев’ятiй в заводоуправлiннi, товаришу iнженер.
Д и п л о м а т. В готелi мiсць немає, то я вирiшив до вас додому… може, ще сьогоднi виїду. Мiй поїзд iде через три години.
К р а в ц о в. Оригiнал чи вдаєте?
Д и п л о м а т. Оригiнал.
К р а в ц о в. Тодi вивчайте.
Д и п л о м а т. Можна оглянути вашi апартаменти?
К р а в ц о в. Прошу.
Дипломат виходить у другу кiмнату.
Б i л а М а ф i я. Пiдозрiлий тип… Жени його в три шиї!
К р а в ц о в. Вiн все-таки оригiнал.
С к и р д а. Або псих.
Д и п л о м а т (повертається). Могли б взяти кращу, все-таки директор такого заводу.
К р а в ц о в. У вас iще багато запитань до мене?
Д и п л о м а т. Кiлька. На фронтi були?
К р а в ц о в. Був.
Д и п л о м а т. У полонi?
К р а в ц о в. Нi.
Д и п л о м а т. У партизанах?
К р а в ц о в. Був.
Пауза.
Д и п л о м а т. У вас пам’ять хороша?
К р а в ц о в. Не скаржусь.
Д и п л о м а т. Що вам найбiльше запам’яталося з вiйни?
К р а в ц о в (сухо). Молодi солдати, якi не розпитували, де який командир, а йшли в бiй i навiть на смерть, якщо вимагали того обставини…
Пауза.
Д и п л о м а т. Бiднувата пам’ять у вас, товаришу Кравцов!.. Останнє запитання. Як ваше сiмейне життя (глянув на Бiлу Мафiю), щасливе?
С к и р д а (пiдвiвся). Молодий iнженер! Поспiшайте на поїзд!..
Д и п л о м а т (пильно подивився на Скирду). Були пораненi в щелепу?
С к и р д а (в голосi погроза). Був поранений, але умiю i ранити.
Д и п л о м а т. Капiтан Скирда?..
Скирда вiд несподiванки аж виструнчився, по-iншому глянув на Дипломата, перевiв погляд на Кравцова.
Тепер я пiду. Знайте, у вас був не iнженер, а дипломат… Прощавайте. (Вийшов).
Троє переглянулися мiж собою. Нiма сцена.
Завiса
Висвiтлюється i зникає телеграма:
Був дома у Кравцова переконаний вiн адреса вулиця Лазо 18 квартира 56 Володя Вiчний
Висвiтлюється сцена. Чути приглушений вiдгомiн мiста. Здаля видно двоє освiтлених вiкон. Оленка в лiтньому плащi, з валiзкою в руках проходить авансценою з краю в край: мабуть, уже давно вимiрює цю дорiжку. Погляд час вiд часу лине до освiтлених вiкон. Зупинилася, поставила валiзку.
О л е н к а. Я часто оглядаюсь у своє минуле, а зараз воно стоїть передi мною i до болю яскраво, наче у барвах Рокуелла Кента. Стоїть i не зникає (Пауза). …Здається, то було не життя, а нескiнченнi муки. (Пауза, ледь посмiхнулась). Ученi пiдрахували, що жiнка в середньому живе на кiлька рокiв довше за чоловiка, — а не знайшлося вченого, який би пiдрахував, наскiльки бiльше в її душi загоєних i незагоєних ран, наскiльки бiльше каменюк i вибоїн на її дорозi. (Пауза). А iнодi моє життя видається щасливим i свiтлим, бо я кохала. Кохання грiло мою душу, воно билося в менi другим серцем… (Пауза). Сотнi разiв я втрачала надiю зустрiти Кравцова… I сотнi разiв малювала в своїй уявi цю зустрiч. Незатьмарену, незахмарену, жадану… Наче i вiн чекав на мене, наче i його кохання лишилось таким же незгасним. Он його вiкна… Вiн там… I тепер, коли я так близько вiд нього, — тепер, як злодiї, почали пiдкрадатися iншi думки: вiн не мiг знайти Їлонку. Їлонки нiколи не було… А села — не стало… Та чи шукав вiн? Чи вистачило сили жити самотньо, як я, стiльки рокiв?!
(Пауза). Ходжу бiля будинку, заходять i виходять звiдти жiнки, а я думаю, одна з них — дружина Кравцова. (Пауза). Вiн не забув, напевно, пам’ятає ту наївну дiвчину з дитячими косичками… Тут пам’ятає, а побачить мене (гiрко посмiхнулась), перемальовану роками i не… (Пауза). Або не захоче впiзнати.
Сценою проходить Бiла Мафiя. Подивилася на Оленку, ще раз оглянулась, вийшла.
Вродлива жiнка! I вона може бути дружиною Кравцова… (Пауза). Не впiзнає, або не захоче впiзнати, або вже… загасив вогник. Як же тодi жити? Вперше вiдчула себе такою безпорадною. (Пауза. Рiшуче). Не пiду… Називали колись хороброю, безстрашною, а тепер боюсь… Не пiду!
Перемiна свiтла. Квартира Кравцова. Кравцов сидить на своєму улюбленому мiсцi, у крiслi. Бiла Мафiя на канапi гортає iлюстрований журнал. Скирда стоїть посеред кiмнати, наче роздумує, що йому треба зробити. Налив келих вина, випив. Бiла Мафiя краєм ока стежить за ним. З сусiдньої квартири доносяться зануднi звуки гам. Скирда пiдiйшов до вiдчиненого вiкна, уважно слухає.
С к и р д а. Шостакович росте.
Б i л а М а ф i я (до Кравцова). Коли береш вiдпустку?
К р а в ц о в (не вiдриваючись вiд газет). Запросив дозволу.
С к и р д а. План не пустить i командарм…
Кравцов подивився в його бiк: що, мовляв, за командарм?
На твоєму заводi людей як у корпусi, виходить — ти комкор, а над тобою — командарм!..
Пауза. Кравцов тiльки посмiхнувся.
А менi пiсля фронту всi роки здаються вiдпусткою.
Дзвiнок. Скирда i Бiла Мафiя перезирнулися, кому йти вiдчиняти. Кравцов пiдвiвся, вийшов, тут же повернувся з телеграмою. Кладе її на стiл.
К р а в ц о в (посмiхнувся). Вiдпочив!..
Скирда пiдiйшов, узяв телеграму, прочитав.
С к и р д а. В Москву викликають? Це перед наступом, Кравцов.
Б i л а М а ф i я. Можна, i я з тобою? На роботi’мене вiдпустять.
С к и р д а (про себе). Ад’ютант.
Знову дзвiнок. Скирда виходить. Бiла Мафiя поправляє зачiску. Заходить Скирда, за ним Оленка, в плащi, з валiзкою в руках. Зупинилася. Хвилювання наче заморозило її. Глянула на Бiлу Мафiю, на Скирду, i спинилася поглядом на Кравцовi. Скирда вдивляється в Оленку. Бiла Мафiя в якомусь недоброму передчуттi пiдвелася з канапи. Кравцов поволi опустив газету, дивиться на Оленку. Їхнi погляди зустрiлися… Валiзка випала з рук Оленки. Кравцов, не вiдриваючи вiд неї погляду, пiдвiвся. Стоять одне проти одного. Пауза. Кравцов ступив крок до Оленки, хотiв щось сказати, але йому наче перехопило подих. Рвучко вiдвернувся вiд Оленки, пiдiйшов до завжди замкнених дверей, повернув ключ, рвонув дверi!
Перед нами на бiлiй стiнi голубi оленi, пiд ними саморобний стiл-трикутник. Оленка глянула, хитнулась… Голубi оленi, мабуть, через її сльози, то затьмарюються, то яскраво висвiтлюються i бiльшають! Бiльшають… Заповнюють весь простiр сцени. Народжуються звуки вальсу.
Завiса
Джерело: