Забужко Оксана Стефанівна. Польові дослідження з українського сексу

Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi — крихiтнiй eat-in kitchen холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже-несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, — на нього можна просто з тої вузесенької обори подавати до кiмнати — аякже, чому нi! — ну хоч би вранiшню каву, або на обiд — пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утiхи, що зараз його з’їдять, — можна також подавати який-небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного — щоб хтось сидiв по той бiк їхньої довбаної загороди, в якiй, здається, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiєнiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, — хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв — три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах — раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям — два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi їх день у день поливалося сiрчаною кислотою, — на мiсцi буйної кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, — найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй “зимовий сад”, ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна-якiй з ряду-йому-же-несть-кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх вiдмивати, — але подлi американськi бур’яни вияви-лися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, — а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), — так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук — навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята шафи, темним о цiй порi (“блайндерсiв” ти не опускаєш, бо навпроти все’дно глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, — от так само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, — а чому б не тепер?… Не вже?… Чого чекати?…

Логiчно зваживши — нiчого. Геть-таки зовсiм.

Пiв-упаковки транквiлiзаторiв плюс бритва, —i ви-бачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совiсть, а що нi фiга не вийшло, то чеснiше одразу здати карти — не гравець iз мене й зараз, далi буде ще хрєновiше: просвiтку не видно, а сили вже не тi: не дєвочка.

I все-таки — нi, не сьогоднi.

Ще почекати. Додивитись цей фiльм до кiнця. На вiдмiну вiд тих, котрi транслюються по тутешнiх “па-блiк ченнелз”, — коли в найнапруженiшi хвилини, з холодком мимовiльного остраху стежачи, як герой мчить порожнiм тунелем, де з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплюєшся — а хай йому грець! — що все ж повинно скiнчитися гаразд — ще двi-три хвилини, сутичка, купа-мала, качання по пiдлозi, i чудовисько, несвiт-ськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужнiй, тiльки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун, чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-її-там, — i наринула, було, тривога вмент являє всю свою смiхо-виннiсть: знов цим голлiвудiвським гаям вдалося, бодай на мить, тебе ошукати! — на вiдмiну вiд цих, фiльм, котрий ти все-таки не важишся вимкнути, не конче має скiнчитися щасливо. А однаково, вимикати — непростиме свинство. I глупство. I — дiтвацтво: не вивчив урока, не пiду до школи. Нi, золотко (“золотце”, iронiчно поправляє вона себе: так звертався до неї той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж їй, але то вже не має жодного значення), — нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно?

Спиши слова, татуїровку зроблю, грубо й розв’язно пiдхоплює з неї зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби з “зони” вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому (кожна!) — одна велика в’язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З-замахали, — говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи їдкою посмiшкою, або ж, травлячи пiслясмак чергової обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Дєвочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть — а во! — била себе ребром долонi по згину стиснутої в кулак лiвицi, — в Америцi блатне бабисько навчилося лаятись по-анлiйському, особливо гарно вдавалося йому “Шшiт!” — котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе “О, кам он — гiв мi е брейк!”, яким колись раз уперезала була того чоловiка, — взагалi, з тим чоловiком саме ця, вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк визволяв, викликав її на себе з найдальшої камери — щойно зачувши, в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: “Ти менi скажи — на хера я сюди їхав, я вдома таких самих прибамбасiв мав — отак-о!” — лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, — i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiданої свободи: “Я вчора голову почав лiпити”, — брався вiн розповiдати в її присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й гудзики в нестримному захватi словесного виверження: “Авжеж, злiпи собi, серце, голову, злiпи — не завадить!” — вiн темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся їй до вуха: “Перестань мене пiдйобувати!” — вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неї, вперше за довший час хоч чимось задоволеної: “Гой-го, серце, — де твоє почуття гумору?” — “Я його на тiй квартирi залишив”, — бовкав вiн: з тої квартири вони, Богу дякувать, виїхали, i найлiпше було б її по них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, — “Ну збiгай, принеси, — шкiрилася вiдьма, — я тут зачекаю”, — “Ключа здав”, — бовкав вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: “Ключа здавала — я, а в тебе був дублiкат”, — вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що! А тепер — тепер, коли тiй, клятiй i м’ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в’язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi — зась, а оце смiття — зараз же на фiг по-виносити, а ген той вiдсiк там-он-о — провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут вештається й слинить — ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), — лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiно-чцi, не видко-не чутно, i по всiх спустiлих примiщен-нях сталої отвором в’язницi розлягається зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смикається туди-сюди нерiвними крочками, туп-туп-туп — i стало, — i б’ється об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, — i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: “Я твiй тато”, та тiльки хто ж таке скаже трид-цятичотирилiтнiй бабi, — от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати її в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, — а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як її тепер втишиш — тепер, коли зда-ється, що, крiм неї, iншої тебе — нема, не лишилося?…

Замахалась ти, “золотце”. Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла — третiй мiсяць у м’язах трем не вщухає, вранцi, прокидаючись (а надто тепер, коли прокидаєшся — сама), перше, що вiдчуваєш, — своє прискорене серцебиття, якого нiчим не заспати, — гаразд, хоч спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухої блювоти, якi змагали були ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засовуєш щiтку — коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам’яттю про власне тупе улягання негайним, вiд першої хвилини, — попервах iще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: “Вiзьми в ротика… Глибше вiзьми… Глибше, ну!” — суха ложка рот дере — еге ж, оце воно, — попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що їй теж би, своєю чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки “там”: крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить? I: якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати менi про це знати до того, як я пiшла спати, — замiсть сидiти шкробати свою графiку, i взагалi, я, знаєш, не люблю роздягатися сама… Добре, — весело обiцяв вiн, — ми тобi завтра таку увертюру закатаєм! — завтра, одначе, так нiколи й не настало. Iди сюди — але я взяла снодiйне — ну значить, на “ньому” й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, — “Розкрий “її””, ти одразу переносишся всiма змислами в гiнеколо-гiчне крiсло, — бо це не “вона”, це ти розкриваєшся — або закриваєшся: як у цьому випадку — намертво. Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було! — i жодного разу не було такого, щоб — погано, просто погано! Авжеж, тобi не було, а — їм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке буває, — тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти кусаєшся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн, пiсля кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за дiла, — тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи, гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на своїх жердинах мали б на вид таких нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш iз штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних, червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям — шрами, порiзи, опiки, навiч представлена iсторiя дев’ятимiсячної (атож, дев’ятимiсячної!!!) mad love, iз якої вийшла — правдива madness, а тодi ти просто гладила його ногою по головi, переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський “йоржик” приємно поколював тебе в ступню, — i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелi: так так? тобi, значить, подобається кусатися? А якщо менi зараз сподобається тебе пiдпалити, що то-дi? — i ти вгледiла приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по-чоловiчому — якось iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньої губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше боронилася смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно — дивно, до якої мiри його присутнiсть, як ди-намiтом, глушила в тобi всi, доти таки незлецьки роз-виненi, захиснi iнстинкти, що спливали, як риба горiче-рева, поки рiку й далi стрясало — вибух за вибухом.

Нi, передчуття — були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки цiлеспрямована сила нашого “хочу!” перебиває їхнiй голос, заважає дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й почалося, — а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав: “Панi Оксано, я — Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на замок, у мене машина”, — до славного замку було хвилин десять пiшої прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний фраєр, ич як нарцисично задбаний — бiленький комiрчик з-пiд светра, доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику — котяра з сивим “йоржиком” i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi мiшки пiд очима, — “а ти сказала, — згадував вiн опiс-ля, коли в них пiшов був процес витворення тої спiль-ної мiфологiї, без якої жоднiй парi не остоятися, — з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними дрiбними обрядами й ритуалами, — пiшов, та зразу ж i урвався, — ти сказала — валi с пляжа, дядя”, — ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але iнтерeсу не виявила, що правда, то правда, — тож тим дивнiший був, увечерi того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його — тлумила-таки, i не раз, та ще й як! — увечерi, в самому розповнi фестивальної програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши своє — два вiршi, два холєрно добрi вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фiзiй, точнiше, поверх нього — тримаючись за звук власного, нi на що не вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це називається, але вставляє публiку — завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто нi фiга не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй країнi, де тебе з чемностi прошено почитати рiдною мовою — you mean, it is not Russian? — i ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi своїм Russian’ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiн-ливо-ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями — й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала — оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити, що дiм твiй — мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й знає, — завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, — потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд їхньої млосно-пряної кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), — звiдтодi жодна зала тебе б не збила — а хоч перед кримiнальними злочинцями! — екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала — на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допускається, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймає, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу — облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, — простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, — з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: “Ну, ти й даєш!” — i так само мимохiдь, не зупиняючись, спробував стиснути тобi руку, перехопити її, сягаючу по цигарку (чи келиха), — ти запам’ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок твого власного, наче в’їздом з розгону пiд “цеглину” й мiлiцейський сюрчок, вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, — i сюрчок розiтнувся тут-таки — поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму — дивно, як на ту сум’ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: “Цей чоловiк зробить тобi боляче”.

Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець, i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, — що все ти, вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою поїздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви, болiсно-жаждиво, як буває тiльки восени, вiдтуленi в свiт — назустрiч його вигасаючим барвам i таємничим шерехам в засинаючому листi, — запеленгували були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала:

“Щось зрушилося в свiтi: хтось кричав

Крiзь нiч моє iм’я, неначе на тортурах,

I хтось на ганку листям шарудiв,

Перевертався i не мiг заснути.

Я вчилася науки розставань:

Науки розрiзняти бiль недужний

I бiль животворящий (хтось писав

Листи до мене й кидав їх у грубку,

Рядка недописавши). Хтось чекав

Чогось вiд мене, але я мовчала:

Я вчилася науки розставань”, —

от i збулося все до словечка: вчися, вчися тепер “науки розставань” — iз життям, iз собою, з даром своїм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаєш пiдняти — якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штангу на висоту повного ривка.

Ай, мать його за лапу…

Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Українi!) — iз цiєю блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльненої дiї, з несамостiйнiстю цiєю, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу, завжди любила — знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiєю свiтових просторiв, — з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в’їжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав її згори рiзко видихнутим: “Мда, тут треба роту солдат!” — це смiшило, але не бiльше: “Що це за заявки?” — ображалася вона: не на слова, на вiдстороненiсть тону, — “Глупа ти, це ж комплiмент! — тобi взагалi треба б з двома мужиками спробувати, знаєш, як би це тебе вставило!” — цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою — от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому — в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар’єрчика, — i мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки вiдiзвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина — хто вiн там не є — вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по-справжньому, зливаєшся не з партнером, нi, — з розбуялою анонiмною силою, що протинає своїми струмами все живе, пiдключаєшся до неї з тим, аби на кiлька секунд — а-ах! — катапультуватися в вiбрую-чу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм єдиного — через верх, але для нашої доби, хоч по сутi й пост-християнської, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в оргiастичне свято вселенької єдностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомi-стю ваготи й ущiльненостi власного “я”, i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у моєму тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, — заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? — отут я вперше глянула на нього — то був молодий, десь пiд тридцятку, невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий “шпiк”, його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за грат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку — можна, от чого не можна — це вийти назовсiм; “Pardon me?” — перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким вiдшива-ється нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що — все, кiнець, викручено контакти, — “нi, нiчого”, пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-своєму, — могутнiй тваринний заклик його тiла зiв’яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний собi причепа-емi-грантисько — втiм, небавом i встав, i попрямував — чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi єдиний вихiд iз цiєї в’яз-ницi — виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати в проїжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький, захриплий смi-шок, гарячковий шурхiт зайвої одежi, не треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю ударних i своє, чи вже-не-своє, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! — та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, “Как вас зовут? — Ирина”, — було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку, поцiлунком у пiд’їздi, вивинулася — втекла, посмiюючись до себе, їм усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз доходить десь у пенсiльванськiй пущi на єдинокровнiй ласцi братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйсь-кої (а мав же час пiдучитися, прид-дурок!), — ех як же скинувся, як по-кiнському тодi шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за столика в кав’ярнi, спробувала, всю свою витрива-лiсть на помiч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну недугу, — все правда, серце, i що я тебе вже не люблю — теж правда: “То ти себе що, — склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, — “побєдiтєльнiцей” почуваєш?”, — здається, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?… “Знаєш, — i знову був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, — якби ти була мужиком, я б тобi зараз ввалив!” Дуже мило з твого боку, коханий, — менi й самiй часом ох як шкода, що я — не мужик).

“Ти жiнка. В цiм твоя межа.

Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня.

Як прянощ з кiнчика ножа,

У кров утрушено залежнiсть”, —

бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень — жодної звiстки, i жодної змоги будь-що дiзнатися — через Атлантику, з Кембрiджа — в українське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячої води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч’ канапку? о, ще помiдорку маю, хоч’? Господи, живе ж хлоп — як пес приблудний, до шостої ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль отой свiй вiдзiгорний — безгаражний! — через вiкно пантруючи, в двадцять п’ять, навiть у тридцять таке ще дається знести: звiрина енергiя вивозить, — але в сорок! Тимчасом у її кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток — вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якої буцiмто й приїхалося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), — щось незбагненне коїлося з телефоном: раз у раз її колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: “Хелло!” — десь далеко на безмовнiй лiнiї свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби справдi в ньому “хтось кричав крiзь нiч її iм’я, неначе на тортурах”, — i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвi-чувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, — о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, — твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була — жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без пря-мостiйної пiдпори, хай би навiть i намисленої, — без конкретного обличчя живої любовi — опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш — лишався), — кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, —

“I раптом знов схотiлося — кричати,

На лампу вити, пазурями драти

Шпалери на стiнi — од явностi утрати,

Од того, що тебе уже даремно ждати”,

— аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн — помер, от просто взяв i помер, “вляпався в крапочку”, як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не напочатку — з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, — все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят? — не боїшся? не виникає бажання — вляпатися в крапочку? — нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема — дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле моє, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi — клiнi-чною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила — е, нi, пустiть назад! — а її, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого блягузкати, є речi, страшнiшi за смерть, i я їх знаю, тiльки от того страху — манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, — нема в менi, i квит, тим-то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: “А ти вiдва-жна жiнка!”, — i “крапочка” та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), — але ця думка — що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з “тамтого боку”, а значить, що її любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична егоїстка, гординею своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до “крапочки”, де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я поїхала, — звiсно ж, Америка — the land of opportunities, пiв-Європи, не нашої довбаної, а щонайщирiшої, вiд Британiї до Iталiї, сюди рветься, грошi, кар’єра (“Музика, жiнки, шампанське…,” — вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Українi що, Україна — Хронос, який хрумає своїх дiток з ручками й нiжками, що ж, так i сидiти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi дiдусi, коли клiмакс стукне, — премiю Антоновичiв? — ай Бож-же ж мiй, та чого воно все на фiг варте, якщо вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! — ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ганок заднього двору, звi-вши лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембрiдж-ського неба в напливах хмарної гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний подув океану, вона стала молитися — так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як долежував у лiка-рнi по вже безпотрiбнiй операцiї, годинами корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), — аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, — за незалежнiсть, тодi, 24-го серпня дев’яносто першого року, коли все вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила трусячись, поможи — не задля нас, бо негiднi єсьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть їм числа, — i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! — хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, — не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки — о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це.

Ну, “здоровий i щасливий” — це ти, золотце, конєшно, загнула через верх, бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточнiй редакцiї твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слiв, — якби Бог слухав дурного погонича… (А цiкаво, як воно все там у них вiдбува-ється — чи якийсь янгол-секретар одбирає земнi послання при апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру невагомi маси пустих слiв? — так i з вiршами буває: одразу збриджується, щойно починає валити пуста порода, — i кидаєш, недописавши). I ще в одному моментi ти тодi злукавила — в “хай би забув мене”: лепетнула в напiв-нестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, — о, тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнi-тивши недокурка двома пальцями, джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло:”А ти подумала, скiльки менi вiд тебе вiдходити? Га?” — мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслiд за недокурком (“Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать можу”, — признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! — i, з умент ввiмкне-ним безособовим захланним iнтересом, — загули, за-стугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнфор-мацiю, — вичавила-таки тодi з нього, хоч якого заду-бiло-вiдпорного на всякi розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, — скупу, пунктиром iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару “з одним мудаком, який мене дiставав”, дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз сокирою в руках, — невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в темних шибках угорi повнею, — от звiдтодi й зривається на втечу щоразу, iно зачувши наближення того духа, понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч по-справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от вiдлуп — i вже, нiби все те оповiдалося через бар’єрчик у кiмнатi побачень у в’язницi чи божевiльнi: дослухаєш — i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiд-ходити вiд тебе, скiльки тобi — вiд мене, “Сколько нам так еще идти, протопоп?” — спиталася жiнка в роз-стриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраїй рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, — i почула у вiдповiдь: “До самыя смерти, попадья”. Схiдний фаталiзм, еге ж, — у росiян це є, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальної хотi, вiрою у власне “можу!” — одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те “можу!” пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторiї, — наше вкраїнське “можу!” самотнє i тому безсиле. Амiнь.

Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тої ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першої ночi — коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився сторожко, нiби прицiнювавсь: “А ти можеш ранiше за мене скiнчити?” — засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: “Я все можу!” Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, — що, закам’янiлий усерединi себе до бага-торiчної мерзлоти, просто не тямить бути не сам — геть i в коханнi (“Ох, як ти класно даєш!” — вистогнав у неї — по довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних ламентацiях — “Ах, нащо ж я банячив!” i “Ай, бляха, а я так тебе хотiв!”, по западанню в кiлькахвилевий сон — самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд її присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну й пiшов на фiг, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави, скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, — i ось тодi вiн i зробив їй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти, painful intercourse, ось як це називається в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: “I don’t see any problems”, — а тодi, вереснувши диким голосом — добу по тому налупцьована матка нила, як перед мiсячним, — стенувшись, хвицнувши ногами, — “Менi боляче, боляче, чуєш?” — вона почула — одночасно з переможно-грiзним окриком: “А слабо за мене замiж вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!”, — як усерединi займається й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все — задля неї, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн виринув iз неї з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою щастя лицем, аж зiр їй заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський повоєнний пацанок — батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на буряках — стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини — “Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, — от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чуєш? синочка”, — то була цiлком самодостатня творчiсть, в якiй твоє власне фiзичне незадоволення важило не так-то й багато, — залишившись сама — бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, — ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки, з хрипкуватим смiшком, — ну от тебе нарештi й виїбли, подруга, так-таки прямим текстом — виїбли, уперше в життi, бо доти все бiльше — годили, панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без церегелiв, — i, дивно, навiть ця думка не була неприємна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш — на третю добу неспання, по всiх викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! — то й сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до стану твоєї автентичної вроди — делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке, виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалi не бачила вже хтозна вiдколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, — а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, — вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи неквапно, як своє добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою, “гляди, не розхлюпай”, i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням, “а я тепер цей плед виставлю — i пiдпишу, ким заляпано”, — i, зненацька: “Чого ти плакала?” — не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших, мiсткiших слiв — коли нема такої цистерни, аби замiряти бездонний колодязь, зостається раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, — моно-тоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе).Оттака ловись, кобiто, — закохалася. Ще й як закохалася — вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив — а мав би, — так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними лампочками на межi перегрiву — достоту перед аварiєю на АЕС, — i тiльки вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав’язливо проблимували — ад, i смерть, i недуга,

“I жовте море днiв, i сизе море снiв

В одбитих кольорах вмираючого неба, —

I я iще пливу — а ти уже на днi,

I страшно нам обом дивитися на себе”:

“Значить, ти знала? — визвiрився вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона — втрачати було вже нiчого — зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, — знала, що так буде? Так якого ж?…” Ге, серце моє, так у цьому ж вся й штука…

Ннiт, не була мазохiсткою — була, йолки-палки, нормальною жiнкою, чиє тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати — класною бабою була, “девочка сладенькая”, “фантастическая женщина”, “stud woman”, мусуй-мусуй тепер в пам’ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) — з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була ж! — а от нi, не вертається, не спасає — що з того, що була, що завжди при тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитостi, якою ще могла б бути, — бо є в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я є така, який ти зi мною, — в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль, так — i, на жаль, в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими фемiнiстками, з мастурбацiї — чи то гумовим пенiсом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любовi, — не прибуде нi дiтей, нi вiршiв. I все, i клямка.”В цiм твоя ме-жа”. Як же той кембрiджський вiрш кiнчався?

“Рiлля, що прагне борони,

I мокрi, сплаканi ворони —

I муж, який не вборонив —

А ждав вiд мене оборони”.

Еге ж, exactly — чи, коли хто волiє, “вот iмєнно”. От чим ще, до речi, паршива чужа країна — набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi з собою, — i незчуваєшся, як починаєш балакати “хеф-напiв”, тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, — де вiн, твiй дiм?), ну гаразд, у Києвi, в Украї-нi — з росiйською: всякає ззовнi накрапами, зсихається-цементується, i мусиш — або повсякчас провадити в умi розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, — або ж приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки, класти на них такий собi блазнювато-iронiчний притиск як на забуцiм-цитати (наприклад — гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцiї: “Ти себе що — “побєдiтєльнiцей” почуваєш?”).А ще можна б сказати — виступаючи з доповiддю в якому-небудь американському унiверситетi, або на конференцiї “трiпл-ей-дабл-ес”, або в Кеннан Iнстiт’ют у Вашiнгто-нi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога — i дякуй гречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя вiдрадненської комунальної “хрущовки”, з якої цiлий вiк марно силкуєшся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда з парочкою Нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасної цивiлiзацiї, по чiм вертається в свою київську кухню площею 6 кв.м.сваритися з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що где я, там i буде вiтчизна” — то зовсiм не значить “ubi bene, ibi patria”, — бодай тому, що через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не є bene, бо вiтчизна — то не просто земля народження, правдива вiтчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати — навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собi, сковуючи їй кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю, — а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, — як i зазначено в програмi, “Польовi дослiдження з українського сексу”, i, перш нiж перейти до неї, хочу подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до моєї країни й моєї скромної особи, — от чим як чим, а увагою ми досi розбещенi не були: по-простому сказавши — здихали, на фiг нiким не завваженi (я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого слоїчка, то тiло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська секретарка, зателефонує, тiльки-но я не з’явлюся на лекцiю, отже, грiх нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня-провисла, щоб, за неї шарпнувши, дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй, вiд’їзд, у мене все-таки є, — i якби з тим чоловiком щось сталося там у пущi, — хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато має в собi злостi для такого дiла, — то Марк i Розi щодня ж навiдуються до нього), — так ось, ледi й джентльмени, прошу не поспiшати квалiфiкувати розглянутий випадок закоханостi як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав головного — головне ж, ледi й джентльмени, полягає в тому, що в життi пiддослiдної то був перший український мужчина. Направду — перший. Перший готовий — кого не треба було вчити української мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозумiння, книжку за книжкою з власної бiблiотеки (Липинський, блiн, Грушевський, i про Горську вiн також не чув, анi про Свiтличного, за ним були зовсiм iншi шiстдесятi, добре, я тобi завтра принесу!), а в часi любосного воркотання мимобiжно згадавши “Не захист мрiй — блаженний дiм…,” тут-таки запускатися в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора — це, знаєш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Українi, — i отак, хай йому грець, все життя! — професiйна українiзаторка, наче ще по одному органу їм усiм нарощуєш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвiдзнаку — за кiлькiсть українiзованих койкомiсць, ти б їм загаратала список тобою навернених! — а то був перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто словами, а зараз усiєю бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених тайникiв, тими словами вiдслоне-них, i тому говорилося легко, як дихається й сниться, i тому пилося розмову смажно висушеними вустами, i впивалося все запаморочливiше, о, ця нiколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарештi, в чотири руки по всiй клавiатурi, натхненнiсть iмпровiзацiї, скiль-ки iскристої, смiхотливої енергiї вивiльняється, коли кожна нота — iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк — умент резонує, пiдхоплена спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе колiнце — ближче: можна? i от уже — двозначнiше, ризикованiше, i от уже — впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi-решт, у ту його машину — пiсля вiдвi-вин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн), — навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, — i ти, вiдхиляючись зi стогоном: “Поїхали до тебе… В майстерню…”, — мова рiзко скоротила ваш шлях назу-стрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому — свiй, одної породи звiрюки! — i в нiй же, в мовi, було все, чо-го нiколи потiм не було мiж вами в лiжку.

“Gosh, if he only weren’t such а damned good painter!” — казала ти, сидячи в барi “У Крiстофера” на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совiньйон, i тебе трошки розпружило — вперше за тi кембрiджськi мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила — вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, — Лiса i Дейв слухали, як малята рiздвяну казку, забувши хрумтiти чiпсами, Slavic charm, ось як це в них називається, — ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломбернi столики, так само як i низь-кi свiтла, що вiдсувають лиця у притемок, i чоловiкiв, скупчених при шинквасi за спогляданням бейсбольного матчу, i гул голосiв, i нiч за далекими вiкнами, її густий коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень, — все нараз, бо тiльки так i дається увiйти в свiт чужого: приймаючи все нараз, усiма змислами, i ти це вмiла, ти просто втомилася, за всi роки бездомних блукань, любити свiт самотою — проходити анонiмною й нерозпiзнаною через сутенiючi аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морськi узбережжя з надбiгаючим шелестом прибою по рiнi, вранiшнi готелi з кавою в холлi, — “Where are you from?” — “Ukraine”, — “Where is that?” — ти втомилась не бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього згустки краси й радiсно лементувати: “Адiть, дивiться!” — але вдома, в твоїй бiднiй забембанiй країнi — країнi урядовцiв в обвислих штанях i всiяних лупою пiджаках, оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вмiння нестак-то вжиткуючих, i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз навичками колишнiх комсомольських секретарiв, — все воно якось нi до чого не крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило, своєю туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i реалiях недосяжнiстю, натоптуваних домашнiх самоукiв (чомусь незмiнно — на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така, чи що?), закваснiлих де-небудь в обласнiй публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось їм?) вештатися по Гарвардськiй “Вайденер” i де там ще, — ти втомилась нероздiленiстю своєї любовi до свiту, i в тому чоловiковi — щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, — ти блискавично вгадала свiй єдиний, кругло-довершений шанс на несамотнiсть отої любовi, — саме тому, що вiн був such а damned good painter, — але вже це Лiсi з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася своїм неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, i очi їй волого блищали: What а story! О так, страшенно романтична love story — з пожежами й автокатастрофами (бо ту славно-звiсну машину вiн одної ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз таємничим зникненням протагонiста й вiд’їздом героїнi за океан, з купою вiршiв i картин, а го-ловне — з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям, якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський генiй, в його силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був вiн сам собi the land of opportunities, i що вже там серед тих opportunities не чаїлося вготованим на майбутнє — смерть в черговiй з ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи трiумфальний прохiд по свiтових музеях, — наплювати, дарма, аби тiльки виламатися, вимачкуватися з колiї — з отої вiковiчної вкраїнської приреченостi на небуття.

Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я дiйсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися евфемiзмами, так i просто згвалтоване тiло третiй мiсяць невгаває в дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому — до млостi! — внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони негайно починають жити самостiйним життям, ворушачись кожен зосiбна, нiби натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже мовчу про бубнявi, як у пiдлiтка, рожевi прищi, котрими зацвiтають обличчя i плечi, i нема на те ради, — горопашне тiло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв’язати, надто коли ти сама-одна в чужiй країнi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi, де телефон озивається хiба на те, щоб запропонувати тобi — рiдкiсна нагода, тiльки на цьому тижнi! — ко-ло-саль-ну знижку на передплату мiсцевої газети, i звiд-ки вигрiбаєшся тричi на тиждень — до унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих у бiлi шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих i дезодорованих американських дiтлахiв iз здоровими, аж вогкими шкiрою й зубами, водячи за тобою, як манджаєш туди-сюди по аудиторiї, поглядами акварiумних рибок, щось там — один Бiг вiдає, що! — тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш їм, що не було! не було в Гоголя, такого, який вiн був, натодi iншого вибору, окрiм як писати по-росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи — не було! (i в тебе — також немає, окрiм як писати по-українськи, хоч це i є, либонь, найяловiше насьогоднi заняття пiд сонцем, бо навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi що-небудь лпосильнее “Фауста” Гете”, як висловлювався один знаний в iсторiї лiтературний критик, то воно просто провакувалось би по бiблiотеках нечитане, мов невилюблена жiнка, скiлькись там десяткiв рокiв, аж доки почало б вихолодати, — бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергiєю зустрiчної думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! — якщо тiльки потiк читацької уваги вчасно не пiдхоплює й не виносить їх на поверхню, каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твої нерозпроданi книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цiлою українською лiтературою, можна на пальцях вилiчити — не авторiв навiть, а поодинчi твори, яким пощастило, — з отерпом у пучках i сльозами в очу ти читала надiсланий тобi тут, в Америцi, переклад “Лiсової пiснi”, авторизовану версiю, призначену для бродвейської сцени, кайфувала, як наркоман, од її прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через сiмдесят лiт, на iншому континентi, в iншiй мовi — скажи ж ти, випливло! — розумiється, що iншого — писати по-росiйськи чи по-англiйськи, на перший же твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi, екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там “Тhe Review of Literary Journals”, це ж треба, i Макмiллан збирається включити його до антологiї свiтової жiночої поезiї ХХ-го столiття, “You are а superb poet”, — кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, — але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, — пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, — а тому, що заклято тебе — на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати — по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, i нi фiга з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак сьогоднi є ти, котра через усiх тих людей переступити — негодна, негодна i все, iскор-ки їхньої присутностi нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й є твоя родина, родове твоє древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий вiдступ, ледi й джентльмени, тим бiльше, що до нашої теми вiн, властиво, не тичеться). Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом — це почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в’язням: вечорами у ваннi я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) свої груди, досi такi незмiнно кулясто-пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч (“Это ж надо, — казав колись, нестак i давно, один недоукраїнiзований мною мужчина, — наверно, четвертый размер, а как держится!”): цiєї осенi вони вперше охляли, недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i взялись якимись вiдворо-тними плямками, схожими на пiгментнi, а вершечки що-далi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, — той чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявляє, що робити з жiночими грудьми, окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, — це було гарне тiло, здорове, розумне й життєрадiсне, i, слiд вiддати йому належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, “ослаблення iмунiтету”, казали лiкарi, а я виборсувалася з по-стелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал, поїзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварiї менi приснилося, начеб йому її вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, своїм звичаєм, сновидно-видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном:

“Тодi ще мав упасти снiг.

Ще осiнь пахла корвалолом,

I авта, збившися з дорiг,

По гаражах зiпали кволо”, —

я досить довго чинила насильство над своїм тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, — хiба вимучувати щоранку безцiльними присiдан-нями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пiстрявий тюрбан негритянка-дженiторша, що видає на входi ключi од lockers’iв, слiпучо спалахує навстрiч зубним блiцем: “You’re pretty faithful to that swimming, huh?” — Боже, яка вона мила, м’яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого-лiпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя-пiдлiток, ладна їсти з кожної руки, хоч би й цiєї простягненої, довiрливо розкритої — рожевою наготою назверх — долонi з золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати, що лиш так i рятуюся од депресiї — Великої Американської Депресiї, на яку страждає, здається, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до психiатрiв, ковтають “Prosac”, ко-жна нацiя божеволiє по-своєму, i мою депресiю, котра насправдi має iншу назву, я, хоч-не-хоч, уже наломилася перекладати зрозумiлою їм мовою: broken relationship, до того ж straight after the divorce, до того ж sexually traumatic, а далi вже все за пiдручниками з психiатрiї: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods — словом, класичний випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна негритянка, така розлого-тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло, по-коров’ячому ситна, Велика Мати, нiжне, парне мукання й шорсткий язик, — киває з мудрим, порозумiлим усмi-хом: “I’ve been there, — каже вона, — with the father of my kids”, — он як, вона розлучена, single parent з двома малюками — i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли є дiти, воно легше — i тяжче, i легше (“А тепер, — казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, — ось тепер ти завагiтнiєш: я просто в тебе кiнчив!” — “Нi, — смiялась вона — тихенько, щоб не розхлюпати наллятої в неї по вiнця нiжностi, — нi, серденько, сьогоднi — нi” — а проте це, либонь, i була, з першої ночi, головна зачаєна думка, пiдводна течiя тої любовi: синочок, Данилко, потайки визначила вона, — вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб’ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп’янки пальчикiв, ай, Боже ж мiй! — у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр, що утримує при життю, той, без якого ми, дiвоньки, на цiй землi неповноправнi, “непрописанi”: не слово, чи бодай лiтера, в текстi, а випадкова капка на берегах, — а вiршi тимчасом глухо бубонiли самi до себе, розпадаючись рiзноголосям:

“Зимно менi, коханий.

— Накинь пальто кожушане.

— Сумно менi, коханий.

— До працi берись, моя панi.

— Ах, щось воно все менi лiньки…

— Бо треба б тобi дитинки.

— Страшно, коханий, з нею

Стати навiк твоєю”, —

не згадувати, лiпше не згадувати!), — “Everybody seems to have been there”, — завважую, з вiдчуттям хвилево вiдсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до якогось ряду, спiльноти: join the club!”— о так, статечно киває моя негритянка, every woman has been there — i, з лукавим жiноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейнi, когось i зустрiнеш? Тут впору розреготатися — бодай тому, що цiєї осенi, через силу волочачи своє нещасне, пригноблене тiло вулицями чужого мiта, ти вперше спiзнала самопочуття невидимки — не вiдразу навiть i втямила, в чiм рiч, а втямивши, почала чiпко придивлятися: атож, так i є — зустрiчнi мужчини ковзали по тобi байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, i навiть в автобусi, зближаючись, пiдiпхана тлумом, на ризиковану вiдстань до чиєї-небудь крижастої спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того блискавичного, промельком, тварного iмпульсу, — скинутись, озирнутись, — що то вмикається в них вiдрухово, просто на запах жiнки, але не тiльки: насправдi-бо вони — може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од абстиненцiї бiдак, — вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань, котрi в цiй хвилi облягають її (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою — недарма кажуть, що засватана дiвка всiм подобається: ось це i заводить їх по-справжньому, змушує пашiти од ярости роздутими нiздрями й бити в землю копитом од нетерплячки — дух суперництва, хiть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойової сурми, що коливає повiтря, ненастанна потреба доводити власну зверхнiсть над усiма iншими, дарма що нiколи не баченими: “Ти менi скажи — тобi з чоловiком добре було?” — “Дуже!” — рубонула зопалу щиро, як ляпаса вiдважила, — аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то вiн, хай йому абищо, кльовий (“Безстидниця, цицьки вивалила!” — гзився, мов ужалений, в останнiх днях спiвжиття, застукавши її напiвголою, злостячись сам на себе — що все ще, попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi чорта не виходило, опрiч взаємного мордування, ляк обценьками стисло”, — а от не треба було з вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном, колошкати, перевертати на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло боронилося поза мо-єю власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiждже-ний, розростався — страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловiком щось, чого не чула я, — сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу мегеру з лещатами в лонi: а зась не знаєш! — i отут-то й починався рев защемленого самця: “Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було!” — а плювати я хтiла на твоїх жiнок, скiльки б їх у тебе не було, менi — не залежить, менi не перемагати треба, а — любити, любити, розумiєш ти?! — так що в наготi її, слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокушається, а демонструється зневагу — можу стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись, мастурбувати — тiльки ж не так, о, не так, як це буває, коли кожна, щонайдрiбнiша об’ява тiлесної свободи iншого приймається як дарунок, як ще один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурює в тобi гарячу хвилю вдячної нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужої дачi, де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не скидаючи пальт, i я хухала на твої шорсткi, закоцюблi руки, i ховала їх собi пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався, не ймучи вiри: “Це ти? Невже це ти?”, та осiнь була осiнню ключiв, зроду-звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях стiльки позичених ключiв нараз — здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимої, лиш плюскотом вгадної для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi, вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, твоїм звичаєм, шпетненько, сторцом — щоб стiкало, а моє завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о, як я втомилася, єдине, чого менi тодi хотiлось, — щоб ти був поруч i намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину кудись у нiч по харчi — ай, йолки-палки, та хрiн з ними, з харчами, чоловiче, скiльки того життя, скiльки тої любовi, щоб акуратненько краяти її ножиком на снiданок i вечерю!). “Скiльки разiв ти любив?” — “Три, — рахував, примкнувши повiки, — це четвертий”, — “Щось забагато, як на одне життя, — аж три великi кохання…” — “Чого зараз — великi? — смiявся очима, й вона вiдтавала усмiхом йому назустрiч: — Може ж, якраз i мишачi — невеличкi такi?” — хто видав таке говорити на свою любов, навiть якщо затоптана, навiть якщо минула, i переїхала тебе навпiл, як ваговоз пса на дорозi, як мене, тодi взимку — перелiт через Атлантику: до п’ятої ранку, до самого таксi в аеропорт я чекала — дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi — i на порозi стоїш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зiйду!), — то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу, — кiнчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континента на континент, невже? — верещало моє ошпарене розпачем нутро, невже?! — таксi вива-лило мене в замет перед входом до зали мiжнародних рейсiв, який порожнiй, як мертво — мов крематорiй — освiтлений Бориспiль о п’ятiй ранку, станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота країни, хха! — країни, безнадiйно неприналежної до нервової мережi, що рясно оповиває планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через гiгантськi ганглiї портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених людських нейронiв, Шеремєтьєво, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате — рух, зате — вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! — а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук моїх пiдборiв з-пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих бебехiв, розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, єврейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото так проводжала мене моя країна, країна, в яку я, пiсля всього, — вернуся, авжеж, i дарма мої добросердi американцi радять менi податися на ще якусь стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаної мови, а ви згадайте про мене в “The Review of Literary Journals”, еге ж, i ще моя позаторiшня стаття про українську лiтературу в “PartisanаReview” була не зовсiм дурна, її помiтили, на неї — овва! — вiдгукнулось “Times Literary Supplement”, але в головну думку ви, братцi, однак не в’їхали, вона здавалась вам кумедною, i не бiльше: що український вибiр — це вибiр мiж небуттям i буттям, яке вбиває, i цiла лiтература наша горопашна — лиш зойк приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! — та ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому — як його викопаєшся? Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з розгону слiпого простування коридором, на двох поставлених правцем прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою цiкавiстю її розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-своєму, перевiрили їй паспорт, спитали на зачiпку, дистильованою мiжнародною англiйською, куди летить, — до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! — “I know”, вiдказала, завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний зворот, нi! — ой ломи, ломи бiлi рученьки до єдиного пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, — а щонай-безпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiд-жа на безвiсть, на “до запитання”, бо бiльше не було куди, — що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти обертаєш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим — життям, горiнням, парним польотом навзаєм зчеплених зiрок крiзь fin-de-siecle’iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину — од самого стилю, либонь, уреготатись можна! — на медицинi! на медицинi треба б вивчати курс українського роман-тизму, на психiатричних вiддiленнях! “Листи повернеш”, — розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiлови-то, — не те щоб їй справдi так уже баглося мати тi лис-ти, що було — вiдгуло, фiг з ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посi-пування живця, свербiло, i то дуже, — а вiн з мiсця замкнувся, виставивши насторч оте своє небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: “I не подумаю. Це — моє”, — твоє, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюєшся — на безбач, з головою, — нiколи твоїм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твої — мишачi виходять: невеличкi такi.

“Слухай, — казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як ото з гнiтючої нiчної мовчанки — руку пiд ковдрою, коли лежав поруч, зачаєний без сну: — а може, ти мене просто — й не любив?”. Бо тодi справдi було б простiше: легше. Але вiн повертав до неї надтрiснуте гiрким усмiхом обличчя — Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом, запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, — дивився очима хворої тварини: “Вже знов починаєш нагружати?”

Прости. Любив, я знаю, — любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як мишцi — окрушинами пiд стiл, — тiльки промiнний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором’язливим, грубувато-хлоп’яцьким тицянням кудись у шию: “Кльова ти чувiха!”, та ще спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi, заскочивши його при полотнi, а це було — що бурнути вiдро води на сонного: сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! — i вже наступної митi —впiз-нав! — оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись таким, як тодi, вночi, — i як тодi, коли знiмав з вiтрової шиби ще цiлого автомобiля мої прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала їх повсюди, хапливо заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! — i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiннє листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у мої книжки (перший автограф був — при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: “щиро скорена”, — i майже зразу потому прийшли й першi “вiд нього” вiршi, бо вiршi — вони, повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, — завжди вiд когось, хай би той хтось про те нi сном, нi духом:

“Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм.

(Руки голоднi, i губи голоднi).

Жоден з нас двох не помер молодим

Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi”:

“Знаєш, — патякала, ох як же легкомисно, раз уночi, — а не треба нам одружуватись!” — “Чого?” — закляк, як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках: золотко моє, хлопчик настрашений! — “А — давай лiпше побратаємось”, — веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну розумiється, жарт! — а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крiзь роки надсадно зжужманої молодо-стi непорозумiло-темнi рядки — нiколи не давала в друк! — у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений “брат-чорно-книжник”, котрого зроду ж не мала: мала — друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! — мала мужа, який навчив приймати й шанувати — вклоняюсь доземно, без дурникiв! — любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, — а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись:

“Брате мiй, чорнокнижник,

Де ти тепер єси?

Судитимуть нас без знижок

На те, що “такi часи”:

Не цi— от, в чорних сутанах,

Не кат iз лезом рудим —

Судитимуть тi, що настануть,

Коли розвiється дим.

Проб’ються травинки гострi

Крiзь мертвi, отверзтi роти,

В мої обгорiлi костi

Сядуть грати чорти,

I мiсце моєї страти

Парканом крутим обнесуть.

Який тодi нас, мiй брате,

Чекає посмертний суд?”

Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от, “бiльше, нiж брат”, — це i є “брат-чорнокнижник”: мала б зразу впi-знати, та що там мулитись, i впiзнала зразу — щойно забачивши той його цикл iз вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на золотi, пiсенним “вербовим колом”, чи радше кривим танцем, розгорнутi, плавко так, полотно за полотном, — про-стоволосi жiнки в додiльних бiлих сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися iс-кри, як чесалася!) — що вони роблять, чи село од чуми об’орюють? Нi, щось темнiше, ризиковнiше, i мета неясна — дзюрить, стiкаючи в миску, менструальна кров, б’ється пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала, забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп копав там, де й я, i, єдиний з усiх, робив це, ах холєра, — аж слину крiзь стятi зуби всичала з захвату! — лiпше за мене: глибше, поту-жнiше, та йолки, просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного — полотно за полотном, як систола-дiастола, — дихання, плив у потоцi, до якого я доскакувала — проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! — “Пане Миколо, що тут мається на ува-зi? — дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на ши-плячих, проте все ж таки, “из уважения к объекту”, з укра-їнської не злазячи, заїжджа, як i ти, київська iскуствоєдка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками, дiйсно гарними, космики за вушко — жодна мистецька збiганка без них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось його неподiльної уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою навзаводи: — Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр’я?” Вiн стримано кивав — i тим нiби вступав з тобою у змову; “А який саме?” — “Про це не можна говорити”, — вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це тайна, твоя i моя, — печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок, мовчок).

“Бачиш, — показував їй, у перших тижнях спiв-життя — нова країна, новий континент, тепер усе буде по-новому, з чистої сторiнки, еге ж, — чи не першого нового, не “з запасникiв”, шкiца, туш-перо: — дивись, манюня, це — любов”. Любов виглядала так: “манюня”, цебто досить умовна гола кобiта, лежала на посте-лi (“Безстидниця, цицьки вивалила!”, але то настало вже потiм…) i грала на скрипочку (“Це що, — видихнула з сардонiчним смiшком: вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, — метафора мастурбацiї?” — “Може бути, — згодився безтурботно, пустивши проз вуха її наїзд: надто зосереджений був на шкiцевi: — це з одної польської пiсеньки, я колись почув, запам’ятав собi”); низ живота їй цнотливо затуляв розпластаний, густо заштрихований котик — ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн сам (“Ось тут ти й попалась! — зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши, що вона за схiдним гороскопом — Миша: — Тому що я — Кiт!” — гм, з котами в неї складалось не вельми, взагалi-то вона волi-ла собак, нiколи не пропускала нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але тодi — тодi заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутненої небезпеки, i це було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не втечеш уже, — тiльки на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись: а що, як котик, вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди пазурi?…); в ногах лiжка стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому сидiла птичка з обручкою в дзьобi (“От приїду — окрутимось!” — образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зумiла додзвонитись — по тiй страшнiй кембрiджськiй зимi, як повiльно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазнi снiги, витiкаючи з неї, наче пасока з умiло прохромленого тiла, її любов, аж скупчилася в останнiй вогненнiй точцi: тiльки б вiн був живий! — i, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спiльних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, i почувши знайомий голос, що воркотiв безсоромним задоволенням: “Шалено радий чути вас, панi”, — вибухла, как фурiя, трохи не матом — а вiн, виявляється, був черговий раз розбився, акурат перед її вiд’їздом, звалився вночi зi сходiв на купу брухту, поламав ребра, досi ходить у корсетi, ой блiн! — затулила рота долонею, зблиском згадавши свiй, фiзiологiчно якийсь тяжко вiдразний, сон: мовби тримає в руках його гiпсове погруддя, котре страхiтливо ворушить губами, та що ж це таке, справдi! добре, буде тобi, чувак, виклик до Америки, буде стипендiя, виставка в Нью-Йорку, музика — жiнки — шампанське, все буде, — лиш оте “окрутимось” порнуло, наче, наглим звиском, соло на пилцi серед оперової увертюри: не те, не те — не тi слова!).Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка — “це в них любов”, i шкiц, здалось їй, таки випромiнював, хай i млявенько, дещицю якого-не-якого тепла (в остаточному виглядi, на полотнi, написаному вже по розривi, воно цiлком звiтрилось — постiль iз жiнкою опинилася в ядучо-жовтiй пустелi, i коли картина простояла нiч у “бейсментi” в бiдолашного Марка, вкiнець забембаного цими психованими українськими генiями, то на ранок на нiй знайшли здохлого павука — от i було налiпити його на полотно, десь мiж котиком i птичкою, саме його там i бракувало!). По кiлькох тижнях, одначе, постав другий шкiц — та сама дама, в дзеркально протилежнiй позицiї, простяглася на велетенському, до бiлого обгризеному маслаковi: “Це її останнiй мужчина, — прокоментував лиховiсно, — вона його з’їла”. В кольорi тло вийшло чорне, кiстка проблимувала з нього недужною фосфоричною блiдiстю, а жiнка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом пiдняте, пожежно-руде волосся. Такий собi диптих. Iсторiя одного кохання, так би мовити. “Цей наш роман”, — колись, удома ще, ввернула вона мимобiжно, i вiн, не пiдводячи на неї втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: “Це не роман. Це щось iнше”.

Ледi й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюється на ваших обличчях, ви вже проставили подумки дiагноз, severe psychological problems з обох сторiн — нацiонал-мазохiстка (хоча з таким дiагнозом ви, напевно, не знайомi…) й аутичний маньяк (тут простiше, бо, крiм суто комунiкативних нега-раздiв, неконтактностi отої, чи як воно там зветься, можна б випiмнути й дрiбнiшi, клiнiчно промовистiшi симптоми — примiром, його повну неспроможнiсть бодай на мить вдержати в головi телефонний номер перш нiж записати, i особливо характерне, дивно курлапе письмо — несподiванi пропуски лiтер, а то враз посеред речення слово з великої, або заблукале з сусiднiх абеток “э” чи “j”, мовби на те, щоб рядок краще тулився графiчно, — нехорошi речi, тривожнi, а коли ще згадати отi його пiдозрiлi мiгренi, од яких, хваливсь, непри-томнiв бувало, то й геть кепська картина складається), — що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слiвце, — problems, воно означує i математичну задачку, i рак грудей, i втрату любовi, в кожному випадку десь завше iснує хтось, спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, — якщо, звичайно, маєте чим заплатити, а якщо не маєте, то вже якось поувихайтеся, нашкребiть по засiках борошенця, нiчого не вдiєш, життя — штука коштовна: оно Розi, Маркова дружина, сьомий рiк поспiль вчащає до психоаналiтика, два сеанси на тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побiльшеного формату, не бувши навiть повним професором, оплатити, звiсно, негоден, так що вiд часу до часу, кiлькамiсячними нападами, Розi — сорокарiчна дiвчинка, мати дорослої дочки, i така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий горобчик iз вiдьмацьки зрослими на перенiссi бровами), незмiнно чи то перестуджена, чи перегрiта на сонцi, чи принаймнi перевтомлена (рука на чолi, як у колгоспної жницi, зiбгана мокра грудочка “Клiнексу” коло носа), змушена пiдшукувати собi якусь працю, i знаходить, i щось там робить мiсяць, i два, або навiть три, — i все на те, аби мати змогу й далi двiчi на тиждень лягати на ту саму канапку й оповiдати комусь, хто її слухає, яка вона нещаслива, — на шостий рiк вони з Марком перестали трахатися, i це очевидне зрушення: тепер обоє скрегочуть зубами од абстиненцiї, сварки спалахують з голодним трiском, як добре пiдсушений хмиз, на кожний словесний доторк, i, схоже, доведеться збiльшити число сеансiв: problems є problems, i суспiльство велить їх розв’язувати, згiдно з чотирма арифметичними дiями: дано А, дано B, їх можна додавати, множити, дiлити, переставляти мiсцями, i все то в надiї добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! — десь у кiнцi задачника мiститься вiдповiдь, набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам її покажуть. Коли-небудь кожен iз нас прочитає свою вiдповiдь — правда, будь-що змiнити буде тодi вже пiзно.Ледi й джентльмени, problems — це те, на розв’язок чого iснують правила. Але якраз правил ми й не знаємо, знаємо тiльки чотири арифметичнi дiї, i сунемося з ними, пихатi недоуки, в провальнi печери невiдомих i гаданих величин, i грунт випорскує нам з-пiд стiп, i луна гоготить обвалом, i в тому гуркотi, дослухавшись, можна б вловити виляски чийогось — це ж чийого, ану вгадайте? — реготу, — i пекучий жах поймає, коли нога зависає над порожнечею, звiдки невидними випарами повiльно куриться та спустошлива, висисаюча до млостi в кiстках тоска, котру росiяни звуть смертною: а це ж бо й є — вхiд до пекла, панi й панове, ласкаво просимо, вiн завжди вiдкритий, що ж ви харапудитеся, ви ж — сюди спiшилися?…

“Я завжди хотiв одного — реалiзуватися”. Так вiн казав — i казав щиру правду. “Понюхай, от понюхай, як пахне, — ходи сюди, а-ах!” — нахилявся, хтиво сапаючи нiздрями, над пеналом свiжопридбаних фарб, екстатично примикав повiки (яка розкiш цi амери-канськi крамницi, чого тут тiльки нема, ах суки, глянь, глянь! — скрадливо голубив пучкою шовковистий аркуш китайського рисового паперу, скiльки це коштує? нi фiга собi! — ох, яка губочка, помацай, вона ж жива! — i полотна вже натягненi продаються, ну блiн ваще, а це що, бiлила? скiльки? задавляться, падли, — все, хо-дiм звiдси, — i раптом рiзко гальмував на мiсцi, закидаючи голову назад, з мукою невтоленної жаги вхлипуючи повiтря: чуєш, як пахне?), — їй подобалася ця хижа змисловiсть, дарма що не на неї скерована, дарма що їй з того перепадали хiба послiдки: вона так само змислово любила слово — насамперед на звук, але звук щiль-ним неводом волiк за собою фактуру, консистенцiю, запах i, ясна рiч, колiр також: кольором надiленi були не тiльки поодинчi слова, особливо вчувався вiн при переходi з одної мови на iншу, — кожна-бо мала свiй, мiнливо-ряхтючий, основний тон випромiнювання: iталiйська — електричний фiолет, ультрамарин, десь такий свiтловий ефект, як коли б червоне вино могло зробитися синiм, польська шамшiла терпкою, оскомною од шиплячого тертя молодою зеленню, англiйська побулькувала, просвiчуючи навилiт чимось подiбним до нiжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах водянистiше, в британському варiантi iнтенси-внiше, смолисто-тягучiше — ситнiше; звiсно, рiдна бу-ла найпоживнiша, найцiлющiша для змислiв: чорнобривцевий оксамит, нi, радше вишневий (сiк в устах)? русявий (запах волосся)?… так завжди — iно станеш приглядатися зблизька, розсипається, дробиться — не збереш, голодувала вона без неї тяжко, просто фiзично: мов на безводдi абощо, почути б — живої, щирої, щоб iнтонацiєю отою спiвучою, наче струмок жебонить, ко-ли зоддалеки наслухати, хлюпнуло — їй-бо, пiддужчала б! — в тiй хвилинi вiн згадав, без усмiшки, як колись, класi в п’ятому, сидячи на уроцi української мови, тайко-ма нюхав фарби, схованi пiд партою, а вчителька, пiдско-чивши, швиргонула ними, аж зi стуком розлетілися по проходу, — ну певно ж, тiльки вчителька української мови здатна щось такого встругнути, чогось вони, мов на пiдбiр, усюди — найтупiшi, найзлобнiшi бабери, оскаженiло ревнi служаки, достоту сержанти-хохли в совєцькiй армiї, — ти не думаєш, що тут комплекс нацiональної неповноцiнностi грає на всю?… Так вони розмовляли — коли ще розмовляли, бо розкривався — дiлився чимось iз себе-внутрiшнього — вiн навзагал і помалу, рипуче: не звик, якiсь там дверцята в ньому да-авно, вiдай, позаклинювало, що й завiси ржею побралися, — Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?… Для чужих, а значить для всiх, крiм, може, одного-двох товаришiв (спiльних друзiв у них було — тьма, i вона доволi хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навiть недурнi хлопи з кiльканадцятилiтнiм стажем приязнi, його, властиво, не так щоб i знали, вiн їх знав: бачив! — куди глибше, пронизливiше, але водночас i якось нещаднiше, за перемиванням дружнiх кiсточок, зрештою для кожної пари насущно-доконечним, — так-бо заселяється, залюднюється нововитворений свiт двох, у їхньому випадку даний до рук майже готовим, вжесемиденним, — вiн прикро разив її тим, як безжально розкидав навсiбiч оцiнки: Iкс “скаче по верхах”, Iгрек “погаслий вулканчик”, Зет “женився з тою здоровенною дiвкою, бо шукав мами”, — мов осиковi кiлки вгороджував людям у груди: крiпив, забивав сплеча, без натяку на спiвучасть, себто чуттями своїми до їхнiх життiв, властиво, не дотикався, i коли й до неї вивернувся тою ж стороною, преспокiйно рубонувши на її як-же-ж-менi-жити-далi: “Я в тобi бачу здатнiсть до виживання в будь-яких ситуацiях”, — вона з мiсця цю здатнiсть i продемонструвала: ввiбравши не боляче-вiдчужений тон, а голий смисл сказаного: хлоп, нiвроку, i розумний, i тертий, раз так каже, мо’, й правда — виживу?) — отож для чужих вiн шмарувався назверх — непропускним, дуже, правда, несерiйного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою iронiєю фрашками-придабашками, але її цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару, i коли вiн спробував укритись за своєю, волiла лiпше — нi, чувак, грати, так по-чесному! — розпороти те пап’є-маше ножем: тодi й повалили iстерики, доба за добою, нiж вищербився, аж до лiкарнi впору лягати, але й хлопа викришила — не приведи Господь: як так, то й так, не менi однiй розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке… “Знаєш, що є твiй уславлений герметизм?” — бо вiн iменував це герметизмом, пiдводив пiд це дiло теоретичну базу, мислитель, блiн, знайшовся! концептуалiст! — “Ну, i що ж? Валяй, нарiзай, тiльки в двох словах”, — “Будь ласка, можу i в двох: кам’яне яйце!” — “Гарно, — нишкнув на мить, направду дiткнутий: — але ж — пописане таке?…”

“Випручуйся, жiнко вербова. Ловись за повiтря.

Корiнням вглибай крiзь пiски до

щирця, до мокви.

ГУЛАГ — це коли забивають порожню пiвлiтру

Тобi помiж ноги — по чiм переходять на “Ви”.

Ми всi — таборовi. Сто рокiв тривать

цьому спадку.

Шукаєм любови — знаходим судомнi корчi.

ГУЛАГ — це коли ти голосиш: “Мiй смутку,

мiй падку!” —

Й нема кому втямить, в якiй це ти мовi кричиш…”Так бубонить вона до себе (от тiльки — корчТ чи кЧрчi? заникає мова, заникає, i не пудрiть нам мiзкiв “лiтературою в екзилi”!), — волочачи своє непослушне, нелюблене тiло вулицями чужого американського мiста, в якому не має друзiв, жодної душi, а на факультетi належиться всмiхатись i на всi “How are you doing?” вiдповiдати “Fine”, — це ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха “файн”, де воно є, те “файн”, i хто його бачив, — на одному з факультетських прийнять статечна й урiвноважена товстушка Крiс, адмiнiстративний генiй, мама восьмилiтнiй дiвчинцi й мужевi — вiчному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в “Джайнт Iгл” якраз на неї знижка, дев’яносто дев’ять центiв за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубковi дармового вина, розшарiвшись i закуривши, зiзналася — понесло жiнку, — що має рак грудей, от уже п’ятий рiк ходить на опромiнювання, а їй же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкiй i звиннiй, електрично накрученiй збудженим смiхом, у шортах, у вiдкритiй лiтнiй сукенцi зi сповзаючою з плеча бретелькою, в чорнiй вузькiй спiдницi з розпiркою до клуба, у щокрок пiдстрибуючiй пушистiй хмарi розiскре-ного темно-золотого волосся, — так тiй невдовзi полтинник, розлученiй i бездiтнiй, спазматично вчепленiй у безрозмiрну (fits all ages!) позицiю sexy lady, з якої потiк часу невблаганно її вимиває, виштовхує в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помi-чати, — розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом, життєрадiсно верещить, що обожнює, просто обожнює вiзити до гiнеколога — щоразу кiнчає в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням її запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, — може, тiльки тро-ошечки задокладно оповiдає про себе: про те, як спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, нi-нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись вiзитками, — весь цей шлак, який вечорами спускається в родинi, бо це там ми, дiвоньки, оповiдаємо, в любовно-чуло зверненi до нас лиця, що трапилося за день, а чужим — чужим треба вмiти таке накручувати, аби їх не знудити, треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичної новелетки, пошарудiти ним знадливо — глядь, i проковтнули, i вважається, буцiм повеселила публiку, — тут Елен трошки пробуксовує, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим — поза тим тримається пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на вiдкритiй платформi поїзда, котрий мчить її по колiї до межової риси того дня, в якому нарештi — осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз неї остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика, як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк, i тепер її жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацiєю або заведе пса — самозрозумiло, породистого. I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: “Я — югослав”, начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову — “От коли я був у Японiї…,” “Коли я виступав на конференцiї в Прадо, i кардинал був запрошений…,” “Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…” — до смiшного нагадує похваляння колишнiх “виїздних” совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiєю свiдомих того, що самим їм повiк-вiку “туди” не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чує, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, — своїм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа-центаврiвською, своїм iнтерв’ю й публiкацiям у таких-то виданнях пiд таким-то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку “TheаWorld” i скiльки обiцяє платити “NewаYorker”, — цей монолог у ньому, вiдай, не припиняється нi на мить i вiд часу до часу сягає точки, на якiй виникає потреба в парi вух, — тодi Алекс телефонує, i заїздить по неї своєю “Тойотою” (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Бєлградi, мав “Мерседес”), i вони їдуть куди-небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй країнi, ая, i нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто вiн захоплений власним усним життєписом, щоб як слiд до неї взятися, але вiршi його, котрих наволiк їй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, — здебiльшого, правда, все ж “снепшоти”, подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питається в Алекса, а як же вiн дає собi раду з мовою, — роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчуває обмiлiння запасiв, — i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: є таке дiло, визнає неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, — тим-то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, — ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью-йоркськiй “Свободi”: Дня f1-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка…), залишивши невимовний смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!). Не в силi подякувати всiм особисто за так численнi вияви спiвчуття: телефонiчнi, писемнi i особистi (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому цiєю дорогою (стежиною! путiвцем! хайвеєм!) висловлюю всiм приятелям i знайомим, та родинi мою найщирiшу подяку (а тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), — i тодi вона розумiє, що кайфувати од себе, по-щенячому тiшитись кожною ознакою власної присутностi в свiтi, — це так само один iз способiв витворювати в ньому дiм, надто коли чуєшся невiдвзаємнений нi своєю мовою, нi країною, i що до цього також, либонь, приходять не зразу, — i вже не дивується, коли пiсля того вечора Алекс перестає їй дзвонити — правдоподiбно, назавжди. Боженьку мiй, i на все то треба вмiння — бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимагає хисту й труда. Fine, будемо вчитися.

Чхати йому було на її вiршi — як i на все взагалi, i завжди було чхати, його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним, глевким знаттям — родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало її вперед, вперед, вперед! — божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти, як усi в по-передньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поко-лiннi перед позапопереднiм (тим узагалi привелося — бодай не згадувати!), цiлу молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвi-ллю, немитим сопухом марних зусиль: українською iсторiєю, — знаючи, кревним отим знаттям, через якi ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi — нагору (цiлий час — нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, — а на її пам’ятi лава за лавою бучно висвячених у генiї подавальникiв надiй покотом сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), — вона, котру млостi змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах залишкової генiальности (кому цiкаво, ось адреси: “Еней” у Києвi, “Червона калина” у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж поїти тварин не то дозволяється, а й заохочується), — вiдразу проявила з ним — першим на вiку! — готовнiсть поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем. Українець — i переможець: чудасiя, їй-бо, в снi б не приснилося, — чого мусили вартувати йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному мiстечку, вважай, у пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи її семилiтню, колись давно втiкали вiд кагебiстської облави до Києва її батьки, батька, котрий одтрубив своїх шiсть рокiв ще “сталiнських”, всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi жаху комплекс “повторника” — другого арешту нiхто не витримував, навiть якщо виживали, ламалися всi, кожен на свiй спосiб, — чи не тi самi бистрi, серiйно стриженi, всi як на пiдбiр чорнявi, мальчики в шелестких плащах, котрих вона — кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам’яттю — зазнiм-кувала собi зi спин, як порпалися в навалених долi кучугурах книжок серед разом оголених стiн її першого в життi, та нi, єдиного в життi дому, — потiм, дослужившись до бiльших зiрок, смертною хваткою вчепилися були в м’ятежного художника? — ех, братiку мiй, i побратимство ж наше довбане — все’дно що з одного табору корєша, скiльки ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать цьому спадку, i як його з себе викров’янити, вихаркати — як? — друзi-кияни, розм’якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят другому: приїхали у вiдрядження, впали на каву до мiсцевої “склянки”, пiдступився провiнцiал зашуганий: “Хлопцi, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходiть, я вам свої роботи покажу, i кава в мене є,” — а, ну хiба що кава, давай, чувак, наливай, — а з чого взяв, нiби ми художники (були — писателi, актьори, вопшем, тоже набрiд порядошний)? — “А — бороди у вас,” — отуди к бiсу, на облiк їх там тодi брали в тiй норi за ношенiє борiд, чи як?! Так крiзь грати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вiтром: ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою — визирання вслiд полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?… А до майстернi — бочком, задами, кружними вуличками: “Не треба, щоб вас зi мною бачили…” Вiтчизна i дiм, атож: Україна, вiсiмдесят другий рiк. I нi тобi британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд провiдних дiячiв лiтератури й мистецтва — це ж хто тодi Нобелiвку був дiстав, Маркес, здається? (Добрий письменник, холєра, а що нiби-то, подейкували, щирий друг радянського народу, то — who cares?) Ту оповiдку, котра вмить учинила його — рiдним, болiсно вiдчутним зсередини тих непроглядних рокiв (над якими — звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! — поки iншi спивались, вiшались, чи, як її батько, годинами курили, стоячи у вiкнi, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиходi!), — вона почула ще до того, як, на третiй день фестивалю, вiн, пiд якимось ледачим претекстом, вдерся до неї в готельний номер, розколошкавши зi сну, — все, все вiд початку було замiшано на колошканнi, на гвалтовному вибиваннi iз звичного фiзичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осiлих батарейках, рефлексах! — i стояв у тiсному, як лiфт, передпокоїку, зi схрещеними на грудях руками, пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи в неї очима, i її нагло пойняло — стисла зуби, аби не дзиготали, — напливом чудного, не еротичного навiть, нi! — якогось iншого, до млостi тривожного збудження — мов перед операцiєю або екзаменом: щось iз гулом клубилося, насуваючись на неї, щось необорне, темне й грiзне, щось самочинне i тому справжнє, ще можна було ухилитись, пригнути голову, i хай би пронеслося мимо, але в нiй не було страху, була — уже ввiмкнена, пiднесено-пружна готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю, скоро тiльки воно само припускає з засидженого мiсця: справжнє — нагода рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зi шкiри, скидаючи її позад себе, сiм шкiр, дев’ять шкiр, аби тiльки не зупинятись! — добро, приймаю, очi в очi! — “До вечора?” — “До вечора”, — “Поїдемо тодi на каву?” — все знялося з мiсця, вихор кушпелив листям по осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона народилася i яке цiлий час десь на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в собi схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад — у нестерпно нiжнiй, вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня — прибутний, пiдземний гул розбудженої пам’ятi, впiзнавання знайомих вуличок: ах, ось вони якi! — вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять п’ять рокiв тому, — спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом, п’ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями — а на тому боцi, трохи далi, був, здається, кiнотеатр (ранковий сеанс — iз татом за руку — щось документальне, про мавпочок)? — А вiн i зараз там є, вiдказували їй з вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою — туди: “Поїхали до парку?” — “Куди скажете, панi, я весь ваш” (старовинний парк над рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам’янi сходи, облущена балюстрада, ах, от звiдки це в моїх снах! — i, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, — таж це ним свiтяться мої кращi, найбiльш мої вiршi, — отже, також звiдси?), — “Тут десь був тодi березовий мiсток” — “Вiн i зараз є — ходiмо, покажу”, — тiльки вiн один не вдавав призвоїтого розчулення, взагалi нiчого не вдавав, а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи своє, пролапувався крiзь її стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути: га, ось вона! — стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини, “Дивись, — хитнув головою, — який дзен”, — i раптом боляче стис її за плечi: “Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi — слабо?” — “Що саме?” — “Слабо сказати — я люблю тебе i твiй дзен? Слабо — бо я для тебе людина з пейзажу: з цього пейзажу”, — отодi-то й було спитати: а я — для тебе? Бо вона направду впустила його у свiй пейзаж — у кожен iз своїх пейзажiв, послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн, скерувавшись услiд за нею (“Остання моя любов”, — хвалився приятелям: їй переказували, — а з неї випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень потопельника:

“Осiнь. Раннє смеркання.

Твань — i кроки, як гумовi…

Ця любов — не остання,

Ти даремно так думаєш”), —

пройшов крiзь її територiю, мов татарська орда, — зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам’ятi, з усiх її головних осiдкiв ту живильну, таємничо-мерехку любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбирує в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкривається — в рознятий про-стiр спогаду: там завмирає дiвчинка серед осiнньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе її, обiцяючи їй дорогу, от з тої дiв-чинки все й починається, i що б не було потiм з тобою в життi, — воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки вловлюєш у собi почутий тодi нею поклик, — бо всi так званi iдеали юно-стi — то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget it, вони приносяться ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапляє зберегти їм вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi-пом’ятi лiтами бородатi лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний будиночок у сабербiї з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою, глянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого — в спокої й достатку — життя, i всi, колись киданi у “воронки”, на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкраїнськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiв-ського жирку рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмiнгдейлiвських пiджакiв, — хай не сниться вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все, щиро кажу, — злуда, омана: тiльки в дитинствi є правда, тiльки ним i варт мiряти своє життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того хлопчика — що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою, бо непiд’ємною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiєю заходу), — значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, — i любов, ледi й джентльмени, справдешня любов — вона завжди зряча на схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене — то завжди: вiзьми мене з моїм дитинством, “Ось сюди, — показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, — тут поворот у двiр, ось цей будинок”, — була глупа нiч, третя ранку абощо, серед порожньої вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, — вiн в’їхав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, “Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили”, — в цю мить вiн i навалився на неї, з довготамованим стогоном вп’явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи загвалтовно, але як сталось, так сталось, “Поїхали до тебе… В майстерню…”, — десь вiн i зараз там є, той двiр, i той балкон, i арка, i зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку — от тiльки дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий таємним гулом вологий туман, — нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовляє вона себе, цiлий час на всi боки промняцкуючи пам’ять, наче вправний хiрург — витягнуте з-пiд завалу тiло: тут — вiдчуваєте, коли натиснути? а тут? — промельками, посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагадує про себе, — наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро — блискавичним поздовжнiм розтином углиб рокiв — упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться цi дерева — платани, канадськi клени, — запах був той самий, що вдома, вогкий, щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi — живого) зела: сонце в високих прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим — англiйським! — смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця юнi вiї, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук, мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, — а може, хтозна, може, когось i обми-не? — i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось пiд горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося — справдилося все, обiцяне на свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом, обвiяло — подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна, не видобувши з неї головного?… (як грiзно рокотав був: “Я тебе розiрву!”, — пiдхопивши пiд колiна, натягаючи її на себе, — а у вислiдi й не скiнчила нi разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль — теж один iз способiв кiнчати?).

“В кiнцi осiнньої дороги в’яне плоть,

I листя шамотить з мишиним шарудiнням.

Оголюється обрiй — i Господь

Стоїть помiж дерев у бiлому одiннi…”

I що ж тепер, Господи? Що ж тепер?…

“Господи, куди ж далi?” — так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi ним обличчя були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби розбiгались, як кола по водi, вiд потопленого оригi-налу — так нiколи й не написаного автопортрета), — чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в небо, i питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнє. “Я завжди хотiв одного — реалiзуватися”. Чуде-сний збiг, братiку, — я так само, тiльки що це значить — реалiзуватися? Колись — iще коханий, iще вияскравлений її любовним замилуванням, як свiжовiдреста-вроване полотно: твердi, смарагдовi спалахи в зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль зi старовинної монети, срiблистий, нi, скорше алюмiнiєвого посвiту, йоржик (“Дикобразик!” — смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто вилiплену голову собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! — сидячи в неї в кухнi, звiсивши руки мiж колiн i невiдри-вно втупившись у кахляний вiзерунок на долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв їй про свого батька, — дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай провiдаємо його — вдвох, поїдеш зi мною? (i їй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами машини: “Тату, це моя жiнка!” — те простолюдне “жiнка” в устах українських мужчин завжди пороло їй слух, але тут — тут вона б не гзилася, з усмiшкою ступила б, як iз журнальної обкладинки, у своєму шикарно просторому кармазиновому пальтi од “Лiз Кларбон” i чорних, гармошкою, чобiтках на височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем — чи що там у них, глей? пiски? — пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з наманiкюреними в тон пальту нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя звiтується перед своїм витоком) — молодiсть старого пройшла по концтаборах, нiмецьких i радянських, лпомиї хлебтав iз корита”, — вимовив, нiби чиряка вичавлював: з хижим притиском i хворобливою приємнiстю бачити виприслий гнiйний стрижень, — i докiнчив неголосно, так i не пiдводячи зору: “Раби не повиннi родити дiтей”. — “Що ти таке кажеш, як смiєш, грiх!” — “Бо це вспадковується”. — “Нi чорта не вспадковується — хочеш сказати, що в тобi нема свободи?” — “Бажання вирватись — iще не свобода”. Вирватись! — її потрясло це слово, так легко вийняте з її власного словника, нiби вiн загодя знав, на якiй сторiнцi розкрити, — тим словом вiн вивiв на яв i так потвердив, устiйнив неомильнiсть її родового iнстинкту, що врубався тої першої ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний, хлопчику маленький, iди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися, i в нас буде — син (“Родити тобi треба, — задихнувшись одривався од її губiв, не в змозi довше зносити цiлування навстоячки: — молока в тобi багато!” — в тому його, кошмарнуватому якомусь, — хоч вiн, спасибi, щадив її перед подробицями, вiдбуваючись болiсним жестом — долонями по лицю, як сухе вмивання: “Ат — митарства…”, — шлюбi — в нього був син, уже дорослий, студент, i, казали, страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися хлопцi, такi речi вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям, вiд дiвчини ще — з кожним мужчиною, геть i до всякої койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, — чия стать дужча), — бiлявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп’ятко, що вже кiлька разiв являлося їй у снах, — покрутившись у безповiтряному просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою її пориву, — на нього: буде класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум’яття прочитаних ними книг, його картин, її фор-тепiано, Боже, як же багато всього нажитого й передуманого! — пiрвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уявi — гнiздо, стало структурою — завершено-круглою, з живим тяжиком в осердi: зовсiм непогано народитися в такому свiтi, i ми — ми зумiємо його захистити, правда? йолки-палки, та скiльки нас узагалi є, тої нещасної, через силу, впоперек iсторiї затриманої iнтелiгенцiї вкраїнської, — горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблi клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з оргiастичною ненатлiстю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук i нiг, встеляючи собою, заселяючи наново цю радiоактивну землю! — син, от вiн-то нарештi звiльнений буде вiд того спадку, за який цiлу молодiсть розплачувалися ми — так тяжко, що вже наче й сповна), — лютий, яркий iнстинкт породи, раз усвiдомле-ний нею на ввесь обшир духа, заповнив її цiлком i попер навмання, все на шляху змiтаючи, — що там розгепане авто, що там вiдстанi — мiж мiстами, а хочби й мiж континентами! — що там пожежа з повiстками й ментiвськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слiдство так нiчого й не доглупалося, на зимовiй дачi, куди приїхали компанiєю, вiн розкладав над ранок вогонь у камiнi, то вiн наполiг на шашликах, змотався автом, тодi ще цiлим, удосвiта на ринок, купив м’яса, — їй запам’яталось, як нiс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров’яних патьоках: якось недобре, мутно дiяло на неї те безсоння — засушливий згiрклий посмак у ротi, вiдчуття немитостi й бруду пiд нiгтями, гадалось тодi — вiд утоми, перепою-перекуру, а потiм, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай, кльових, зо всiма американськими вигодами, умовах, показалося — ннiт, не вiд того, — вiдчуття тим бiльш неясне, що вiн же був такий клiнiчний чистюк, щоранку по годинi плюскотався пiд душем, i то не рахуючи голiння, аж її брала зла цiкавiсть: що здоровий хлоп може там годину робити, онанує, чи що? його власного запаху вона так нiколи й не занюшила: тютюн — так, дезик — так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецiнь два мiсяцi, пардон за високий стиль, дiлилося стiл i ложе? — навiть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, iно скiнчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, менi що — за тобою бiгти, чи як?

“То все було — блуд i бруд:

Промивка пiдземних руд

Од давнiх, стiйких отрут,

По чiм залишався — труп.

Вiдмитий i непахкий,

Розкинувши двi руки,

Немов окоренки крил,

Лежав, мовчав i курив.

I я мовчала невлад,

I входив у мене — ад”, —

це вона тепер таке пише, хоч на фiг його таке й писати — функцiя хворого органiзму, не бiльше, а тодi — тодi крiзь безсонну очманiлiсть блищав тонко, з просинцем накрохмалений снiжок, на шибках сяли морозянi лисицi, була тиша, велика, аж наче всесвiтня, тiльки пошурхував надворi пiд кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блiдого сонця лежали на паркетi, коли вона вступила до зали, де вiн, присiвши навпочiпки перед камiном, розкладав вогонь, пiдсовував наготовленi полiнця, озвався, не повертаючи голови: “Чуєш? — з горища долинав химерний, ляскотючий звук: — кран прорвало, треба буде майстра викликати”, — провела, з-за спини, рукою йому по потилицi — проти шерстi, нiби сподiвалася викресати iскри, що його чинити з цею ворохобнею в собi, лщо менi робити з тобою?”, i тут — заледве встигла вiдступитися — влетiв Лесик у куртцi наопашки, вдарило крупним планом — танцюристо закрутився об’єктив: iстерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: “Люди! Втiкайте, горить!” — хто — горить, що — горить, а вже були на-дворi, тупо стояли, позадиравши голови: цiла мансарда двигонiла, обнята густим, жовтяво пiдсвiченим димом, вiн бурхав у небо, i вже гоготiв, вже щось наростало в ньому реготом, пiдносячись на повен зрiст, з трiском проламуючись головою крiзь покрiвлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарештi! — i вона знову, мигцем, подивувалася, що не чує в собi страху, що — вiдрубана, мов не з нею те все дiється, — вiд сусiдiв бiгла по дорiжцi окаряч молодиця, навiщось напинаючись на бiгу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заскакали на узбiччi зору обличчя й постатi, зчинилася веремiя, а вона бачила тiльки його дивний, нетутешнiй якийсь, спокiй, зведений до низького срiблястого неба профiль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзi перед тим одержаного: “Звикаю до свого нового стану, але потребую лiкiв. Згоден на лiкарню, тюрму, лоботомiю”, — щось тут було не те, i коли, по кiлькох годинах, як уже погасили, як вiдверещали, вiдблимали по снiгу синюшними сполохами пожежки, а слiдчий ще не приїхав, i компанiя, вся ще в зашпорах збудженого смiху, кашлю, сякання — перший шок пересiвся, й належалось вiдпружитися, — додавлювала заготовлену, було, пiд шашлик пляшку коньяку в сухому й такому ж притульному, пiсля всього, флiгелi — вже мало що не родина, ох братцi, ну нi фiга собi, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф, здається, вставило, дайте хто цигарку, — i вiн зненацька полiз у сумку й витяг жменю бенгальських шпичакiв: купив уранцi на ринку, як їздив по м’ясо, думав, зiзнався кротко, влаштувати невеличкий фейєрверк, — вибух нервового реготу стряс флiгелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, i влаштував, — як це тобi вдалося? ти хоч слiдчому, чуєш, не показуй, — склав зморшки в усмiшку, розвернувся до неї, пiдваживши коротким, кинджальним зблиском мiшкуватi повiки: “Може, ти хоч так мене запам’ятаєш”, — того-бо ранку, перед пожежею, вона сказала йому, що їде до Америки. I нiчого не встановило слiдство, геть-таки нiчогiсiнько, — просто вирвався звiдкiлясь дух вогню, ким? чим випущений? — вирвавсь, i дев’ять мiсяцiв гнався за нею, вже по американських широтах, в кухнi, надто поночi, як виходила перекурити, раз у раз зринав виразний сiрчаний запах — чи то газ витiкав? — сковорiдки з гюрзячим шипiнням плювались їй на ноги киплячою олiєю, опiки гоїлися кепсько, а вже при ньому, як прилетiв-таки, повiдкривалися, мов стигми, прости Господи, — вiн сам залiплював їй пухирi на литках вiддертою вiд яєшної шкаралущi плiвою: “Посидь так, хай пiдсохне”, — i лишалась сидiти перед телевiзором, покiрно вклавши на coffee tableсвої нерiвно попiдсмалюванi сирi ковбаси, вже цiлком визутi з усякого еротичного чару, — i врештi, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись iз квартири, перетвореної за час їхнього спiвжиття на залютований бокс густо встояного, аж нiби видимого темно-бурого чаду, — куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась перемiна, — тодi, на прощання, вогонь повернувся в своєму первiсному виглядi: була сама, готувала в кухнi вечерю, iз уже звичним вiдчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот iз майстернi, щось там обшкрiбала, спиною до плити, i враз озирнулась, як од поштовху, — конфорка пiд каструлею палахтiла вже замалим не до стелi, i вже зароджувалось у полум’ї те саме зловтiшне гоготiння, з яким цього разу була сам на сам: fire alarm чомусь мовчав, як паралiзований, але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першої митi, машинально, не рознiмаючи зцiплених п’ястукiв — в лiвому потiм виявила затиснуту цибулячу лушпайку, — ринулася збивати полум’я трапленим попiдруч рушничком — воно ж, несите, зрадiло, мов на це й чекало, рушничок зотлiвав їй в руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнiлими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води — одну кварту, другу, третю, — засичало, розповзлося їдким смородом, стала серед кухнi з обгорiлою ганчiркою в опущених руках: нi, Господи, не витримаю, уже не витримую! — i так справдився її сон — давнiй, минулорiчний, задовго до знайомства їхнього побачений: деревцятко на роздорiж-жi, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий запалює пiд ним багаття, черконувши сiрником, i от — мить! — деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, i там, де перед хвилею деревцятко мiнилося свiтляною зеленню на тлi неба, стримить гiркий, зчорнiлий кiстяк. З чим вас, дєвушка, й поздравляю.

“Розпукнуте дерево в голiм ряду —

Куди ж ти, дурненьке, спiшило?

Ще й землю розкислу, безживно-руду

Пiстрява трава не замшила,

Ще вiтер весняний чаїться, як миш,

Пiд вiттям, насторченим в мiтли, —

А ти вже зiтхаєш, а ти вже дрижиш

Клейким ряботинням на свiтлi!

Навспинячки тягнешся, бiдне дитя,

З усiх своїх сокiв i нервiв —

Аж чути, здається, як млосно хрустять

Сустави, за зиму завмерлi…,” —

спершу був цей вiрш, також недописаний — а слабо було дописати, до кiнця додумати — слабо? — потiм той сон, потiм — усе, що було потiм. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археологине ти горопашна, — тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблює так, як жалiсть до себе). Хто б оце сказав — вiршi, вони тiльки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє — викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? I якщо це справдi так — якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмуємо життя наперед, раденькi, що дурненькi, — що так кльово написалося! — робимо його таким, яким воно є, — то який же це страшний дар, Господи, — наче бомба в руках п’ятилiтка, — i як його одмолити?

Хто (що) пише нами?

Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому — не зовнiшнiх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самої. Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн — у твоїй руцi.

Зглянься надi мною. Ну будь ласка.

Вечорами вона втiкає до бiблiотеки — головно на те, аби не лишатися в хатi, де розпач пiдстерiгає її в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою чорним мiшком, — але й бiблiотека не рятує: жодне з тих, бiльш або менш талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi, багатоповерховими стелажами, поки вона намотує вздовж них кiлометраж у пошуках нав’язаного собi самiй тома, — наче на вселенському цвинтарi (сiре небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знаєш, що пiд кожним зачаївся небiж-чик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх, прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна кiлькiсть зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох iз них, справдi, ти потрапиш на своєму вiку воскресити, i скiльки таким робом воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш — i це щонайбiльше! — долучитись до їхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним томиком, а вклеєнi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due безсторонньо реєструють абсурднiсть цiлого цього заняття: згiдно з ними, за двадцять рокiв у Гарвардi ти виявилася п’ятою, хто випозичав “Брiфiнг iз сходження в пекло” Дорiс Лессiнг — роман, який згадується в усiх лiтературних довiдниках, i дiйсно того вартий, — i другою, кого зацiкавило польське видання Мiлоша, — бiльшiсть же виповiджених життiв так i пилюжаться незапотребованими листами в номерних шухлядах пiд вiконечком “До запитання”), — жодне з тих життiв не має до неї стосунку, жодне не вiдповiдає на єдине питання, котре їй нiяк не пiд силу обiйти, ну нi з якого боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надiї на зачiпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?

Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам’ятається — думками, а не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ вироджується, — тлуми, що заповняють київськi автобуси, всi отi сутулi, пом’ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд тюленистим коливанням сиром’ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдсту-пишся — зiб’ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри личинами (зчисть шмаровидло — i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня, як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якоїсь липкуватої недомитостi, — то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у кiнцi кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку чи, по п’яному дiлу, в тамбурi поїзда (вона їхала колись у такому поїздi, з Києва до Варшави, на фестиваль поезiї, здумати лишень! — хижа навала торбешникiв, плацкартний вагон, затарений бебехами попiд стелю, — товар, ось як воно все у них звалося, зовсiм-таки науково, на радiсть Карлику Марксу, — сморiд клозета, провислi на однiй завiсi дверi до тамбура, що раз у раз вiдхиляються пiд розгiн тарахкотiння iз повiльним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на свiжо-поголенiй пичцi польського митника, який бере — по пляшцi водки вiд “пшедзялу”, i це ще харашо, запевняють помолодiлi на радощах тiтки, обтрушуючись i витягаючи — уфф, пронесло! — з бездонних спортивних рейтузiв по двi-три чудесно врятованi пляшки, кожна потягне в Хелмi на десять баксiв: оно в Ягодинi було раз — давайте, кажуть, по бабi вiд автобуса, то пропустимо! — I-i, та ви шо, та й дали? — А шо робить було? — вночi вона лежала на горiшнiй полицi, слухаючи какофонiю рiзнотонного хропiння, й болiсно любила свiй нещасний народ, i народ — почув i вiдгук-нувся: масивна постать забовванiла в спертiй пiвтемря-вi, вiйнуло по лицю тяжким, збудженим вiддихом: “Мамочка… малишка… Ну iдi сюда, слиш? слиш мєня? — заводячись дедалi дужче: — Ну чо ти? Iдi, пєрєпiхньом-ся, слиш? — рука шурнула пiд простирадло: — Ну дай я твої грудкi прiласкаю”, — скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом: “Атстаньтє, пажаллста!” — а на сусiднiх полицях, суки, як повимерло зi страху — за товар, мабуть? — тiльки од проходу тремтячим голосом обiзвалася старенька бабця: “Дайте їй спокiй, чого ви причепилися до дiвчини?” — “Маммаша! — гарикнув, розвертаючись: — Нє лєзьтє нє в свайо дєло!” — але — вiдволiкся, збило: спустив-таки частину загрозливо-стрiмко наростаючої агресiї, й тут вона закричала на цiлий вагон, i вiн, так само не збавляючи вже тону, проревiв, вiдступаючись: “Ну учтi, казлiна, я тя вєздє дастану! Я тя так дастану, шо будєт тє в Хелмє пiздєц, ти мєня поняла?” — в Хелмi була пересадка, i вона, вхопивши куртку пiд пахву, втiкала через вагони в хвiст состава, провiдниця, хирляве, мов запране на виду дiвча, по-старечи скрушно похитуючи головою — таке робиться в цих поїздах, що страх Божий! — випустила її через якийсь запасний вихiд — пiднiжки не було, довелося стрибати, вслiд кинутiй сумцi — в їдку вогкiсть туманного поранку, просто в насипаний мiж рейками щебiнь, в кров обдерши об нього долоню, — i просто до рук розлюченому, пiдтяг-нутому в ходi як хорт польському полiцiянтовi — тутай нєма вийшьця, проше показаць документи! — котрому мало що не кинулась на шию, як рiдному братовi). Аж ген перегодом, у кошлатих еротичних фантазiях (коли розлучалася з чоловiком — спершу-бо вивiльни-лась, заметавшись, голодна тiлесна уява, i з того й посу-нулося-покотилося, — а дiтвацька, чи то дiвоцька, двадця-тилiтня сливе, цiкаво задивлена в свiт готовнiсть-до-нової-любовi увiмкнулася вже згодом, довершивши вiдокремлення), — повертаючись думкою назад, наново розколупуючи в пам’ятi ту нiч у плацкартному вагонi, вона пробувала прокрутити собi незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них вiдбувається — в тамбурi, пiд стук колiс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупi з нею? чи, мо’, в клозетi, осiдлавши унiтаз, вище пiдошов у розковезянiй круг нього рiдкiй багнюцi? що вони при цьому почувають, що почувають їхнi жiнки — сласну розкiш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинитись, чи, чого доброго, i це ще гiрше, взагалi нiчого не почувають? а може, чорт його зна, може це i є — здорова сексу-альнiсть в чистому виглядi, без комплексiв, не спаралi-зована культурою з усiма її схибнутими дiлами, — тiль-ки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такi негарнi дiти, дiти-лiлiпути: з обличчями маленьких дорослих, уже рокiв з трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупостi й злоби? Колись, i нестак-то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнак-шi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi — якщо в аудиторiї знайдеться екран i проектор — бодай кiлька кадрiв — тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й мати з по-школярськи складеними на колiнах руками, регуляцiї народжу-ваностi, звiсно, жодної, i над ними височiє цiлий лiс постатей — хлопи як дуби, один в одного, мов пере-митi, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з-пiд нахмарених брiв, старанно, “на мокро” зачесанi чуприни, волячi шиї розпирають тiсно защiпнутi комiр-цi празникових сорочок, молодший, що, здається, досi пропiкає знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, — а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, — дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато-рясно вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, — це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював — i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, — якщо лиш не доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є, як погоду й негоду, — помалу-малу стесує з виду вториннi навалькування, оголюючи скупу чистоту первiсної — Божої-таки? — горорiзь-би: все лишнє пiдтягається, пiдчищається, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все глибше висвiчу-ються — очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з вiддалi часу — страшний i спитуючий, — що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим, самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з якої нас довго видирали з м’ясом, аж нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились по всiх широтах обстрапаним пiр’ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане, — ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком, слово до слова, i так упродовж всенької iсторiї, — ну от i довишивалися. В раб-ствi народ вироджується, кажу ще раз, прожовую цю думку до повної втрати смаку, щоб тiльки перестала нити, як негода, як щомiсячний бiль пустого лона, — виживання, скоро пiдмiняє собою життя, обертається виродженням, авжеж, браття-євреї, милi мої ашкеназi (в разi хто з вас випадком затесався серед публiки), — це й до вас п’ється: можете собi скiльки хочте згорда пирхати на сабрiв — тупицi, мовляв, рогулi, чи як вони там у вас значаться, — а менi назавжди вбився в пам’ятку заздрий, знизу вгору, погляд колеги-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жiночно вузенькими, високо пiдiбганими плiчками, що невловно накидали йому профiльну поставу горбаня, — ми вешталися з ним по Єрусалиму, переходили попри стонадцятий на дню патруль, i бiдака — не стримався, заламався: шiстдесятирiчний, ще брежнєвського розливу, професор, хлопчисько, що жадiбно витрiщається крiзь дiрку в парканi на вiйськовий парад, став горбатим слупиком, i вихопилося вслiд патрулевi — глибше власних полукровочних комплексiв укрите, аж присьорбнув слиною: “Якi вони… красивi!” — а вояки там i правда як на пiдбiр — мiфологiчнi велетнi, помилково вбра-нi в плямистий однострiй з автоматами через плече, розложистi гiрськi плато спин, рухомi стовбури стегон, мiцнi, з синюватим, проти оливкової засмаги, вiдливом, зуби, мов сама земля ожила й заходила в рiст, ах якi мужики, бенкет для зору! — в Схiднiй Європi пiди-но пошукай таких розкiшних бардадимiв семiтського типу, — нiби там, серед на вохру випалених безводних пагорбiв, i далi тривала, нiколи не перериваючись, бiблiйна iсторiя, в кожному разi, цi — в одностроях i з автоматами, як прочiсували арабськi й християнськi квартали, посуваючись по осонню з облудно лiньку-ватою грацiєю ситих хижакiв, — могли бути нащадками Авраама i Якова, мiй же професор — вже самими отими мерзлякувато, чи то вибачливо, скуленими (укри-тися, сховатися, догiдливо пiдхихикнути й злитися з меблею) плiчками — заперечував достеменнiсть Старого Заповiту: з такими плiчками неможливо боротися з янголом, взагалi нiчого неможливо, окрiм як бiгти “по вєрьовочкє”, що вiн цiлий вiк i робив, що робили, з колiна в колiно все глибше вгрузаючи пiдборiддям у грудну клiтину, мiльйони ашкеназi, а вєрьовочка лопнула i жида прихлопнула, гай-гай! Але в них — в них усе-таки є випаленi до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває iсторiя: хто скаже менi, де наш Єрусалим, де його шукати?

Там, у Єрусалимi, переходячи вiд храму до храму, вона просила в Бога сили — бiльше нiчого: рiк видався тяжкий, самотнiй (шлюб, що довший час догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як вiконце в парко надиханiй кiмнатi, нарештi розпався), а головне — бездомний, весь у нарваних скоках вiд одного тимчасового пристановиська до iншого, аби тiльки не лишатися в мацiпусiнькiй квартирцi вкупi з мамою: з нею вона починала ненавидiти власне тiло, його вперту, необорну матерiальнiсть — мусило, хоч ти лусни, займати певний кубiчний об’єм простору! — ночами снилась собi хлопом — високим, довговолосим чорнявим самцем-Мауглi, що волочить у койку стару вiдьму в звислих блакитнаво-сивих космаках — i не може її взяти! — ото б утiшились американськi психоаналiтики, аби їм таке доповiсти! — тодi-то й стало зринати — промельком, скидом, вихопиться й спорсне — вiдчуття якоїсь наскрiзної вiдкритостi-всiм-вiтрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла себе, зцiпивши зуби: хай хоч гiрше, аби iнше! — а вiршi обiцяли:

“Цiєї ночi, певно, прийде жах.

Гарячий дрож — любовний чи блювотний —

Передчуттям збоченського зв’язку

Чи крику смертного стенає кволе тiло.

Розрив, розрив — всiх зв’язок, нервiв, жил:

Моя беззахиснiсть така тепер зовсюдна,

Немов одвертий заклик злу: Приходь!

Я вже себе побачила будинком,

З якого в нiч оголеним вiкном

Горить жовтогарячий прямокутник

Iз планками упоперек грудей

I низу живота — як на рентгенi,

I камiнь той, котрий розтрощить шибку,

Вже десь лежить, чекаючи руки”.

Во блiн — що тут ще скажеш… А в Єрусалимi якось було попустило, зрештою, й симпозiум видався цiкавий, так що поперек-горла-вгороджену кiстку власного, вже зафаховiлого екзгибицiонiзму: щоразу заново демонструвати вишкiреним захiдним iнтелектуалам, що й укра-їнцi, бач, годнi висловлюватися складнопiдрядними реченнями, — вона тодi проковтнула порiвняно безболi-сно, — тiльки, сидячи в перервi мiж сесiями на вiдкри-тiй терасi за столиком, блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю вперемiж iз балачкою — сперечалися за Донцова, та зрозумiйте ж ви, панство, це не антисемi-тизм — це рев пораненого звiра: пустiть, дайте нам жити! — й з укритою посмiшкою розглядаючи спiвроз-мовцiв крiзь золотинки змружених вiй, вона зненацька почула рiзке, надсадне янчання: невiдь-звiдки на терасi взявся антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов мiж столиками, крiзь загальний смiх та рiзномовнi оклики, й патрав повiтря червоно роззявленим вереском, — бризнуло попiд шкiру легеньким холодком: це ще що за проява? — а воно, стерво, скерувалося просто до їхнього гурта — вигнувши спину, плигицьнуло їй на колiна, теплим тягарем зiбгалося в пеленi й занишкло, посiпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло, кого шукало. Посмiялись тодi, та й вже, — з несвiдомим острахом, мов на те, щоб загодити, вона обережно погладила звiрюку, — котище розплющив на неї жорстко заскленi золотi очиська з чорними прорiзами зiниць, як у навспак поставлених свiчок, охнула подумки: свят-свят-свят! — попалась, золотце, от коли попалась — акурат за пiвроку до того, як — оглушило, завертiло вихором, пiдхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила, жоною-мироносицею, так? Ну то маєш — прицiльно, просто в той свiтляний прямокутник, iз планками упоперек грудей i низу живота, i не скигли тепер — вiн, як-не-як, тебе любив, той чоловiк. Нi, то щось iнше хотiло ним тебе любити: котик у пеленi, котик на лонi, зблиск очей i пазурiв, а я, розпростерта, граю на скрипочку i кричу: ах коханий, менi боляче, боляче, чуєш?

Поясни менi одну штуку. Поясни, бо я щось нiяк не в’їду. Ти що ж — справдi вважаєш, що коли у тебе — стоїть, i не зразу кiнчаєш, то ти вже й князь, i жiнка мусить сукати нiжками й прискати окропом, iно ти зволиш до неї доторкнутися — серед ночi, по тому як позгортаєш, акуратненько так, свої рисунки, а я тимчасом вiдбуватиму перший сон? А втiм, iз його приїздом їй перестали снитися сни — точнiш, вона перестала їх пам’ятати: клубочились якiсь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних i асфальтово-сiрих, тонiв, але жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов мiж нею i нiчною в мить пробудження падало важке вiко, — свiдомiсть його присутностi поруч перекривала канали зв’язку. Чи не вперше в життi вона виявилась ув’язненою в клiтцi голої наявностi — свiт зробився непрозорим, вимкнулось i погасло його друге дно, мерехтючо-пiдводна сiтка нерозгаданих значень, що доти завше свiтилася в снах i вiршах, — тепер не було нi снiв, нi, вiдповiдно, вiршiв: вона втратила орiєнтацiю, наче позбулася одного iз змислiв, оглухла чи ослiпла. Розбомблене вночi тiло цiлий час вiдчувалось неповоротким, якимось одутлим всерединi, нiби справдi була вагiтна — пакетом базарного м’яса в кров’яних пiдтьо-ках, та що ж це менi все не слава Богу, тупо дивувалась вона — i засинала на його руцi, мов непритомнiла, а вiн радiсно бубонiв над вухом: “А знаєш, ти, виявляється, можеш бути дуже навiть “прiятной женщиной” — тiльки з сексом наладити треба”, — “Секс, — спросон-ня мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, — це тiльки показник якоїсь глибшої незгоди”, — “Сумнiваюсь”, — обтинав вiн — i тим закри-вав тему. Виходить, не так уже й багато ти про це дiло знаєш, радiсть моя, — попри весь свiй уславлений досвiд, i хто б подумав! Говорити, звичайненько собi дiйти згоди було неможливо — оскирявся з мiсця, займаючи оборонну стiйку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в нiй блискавичне млосне вiдчуття захитаної рiвноваги — наче в рiзко спиненому лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що сипонула з тролейбусної зупинки, — вiн-бо “не любив, коли його обмацують”, далебi нездоровою була ця знехiть до нормального контакту (“I не соромно тобi оце, — насмiшкувато скалив око з подушки, — обмацувати мужчин?”), — на той час вона ладна була вже не те що говорити — голосити, нескiнченним двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена їжа пре з отруєного органiзму в оба кiнцi), трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, — а чувак, мiж iншим, сiм’ю будувати приїхав, сурйозно, без дурникiв, привалив у чiм стояв, оце кохання! — i все випоминав їй, що, поки вiн тут з нею, у нього вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають, “Ти що, — бралась руками в боки: вiдьма, зечка-блатнячка, зроду не пiдозрювала себе такою, — хочеш, щоб я тобi неустойку заплатила?” — ах холєра, ну як мислимо, щоб двоє недурних людей, якi начебто ж кохають одне одного, так? якi здолали стiльки перепон, щоб бути разом, чого коштувала йому сама тiльки вiза, пiсля всiх автокатастроф i розбитих ребер, чого коштувала їй та зима в Кембрiджi, — негоднi були е-ле-мен-тар-но порозумiтися, — на голову не налазить! I — як об мур без пробоїн, от пiд такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, — премиленько, нiчого не скажеш, родинний спорт української iнтелiгенцiї: i що, свербiло спитати, не влучила? Натомiсть силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так, — визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов розмотуючи димнi кiльця злоби: “В менi просто багато речей убито!” Дякую тобi, серце, — вiд-тепер, здається, в менi також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить, тепер i менi — лiпше втiкати од людей, лiпше не зближуватись нi до кого на вiдстань подиху? Ти навчив моє тiло — каструвати кривдника: вся моя, з колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi спрямована до свiтла (найдорожча пам’ять з минулих кохань — сонце в чорному небi: таким воно бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця струмуючою радiстю моя утла посудинка), з тобою — вивернулась чорною пiдкладкою назовнi, зробилась ни-щiвною — смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в папiрцi.

“Вклякну, де стою: о, бих

Страшний, переступний грiх —

Донинi трясе вiдриг,

Мов труться тороси криг

У нутрощах! Пiд грудьми!

Кого благати: Задми

Цей синiй, сухий пожар,

З грудей вiдвали тягар?”

Бо я — винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кем-брiджi, станула по веснi з глибокими снiгами, а на лiто, на час твого приїзду, лишився вже тiльки рубець — i надiя, що ти його — вiдживиш. Мала б ранiше втямити: вiдживляти — не твiй фах.

Несподiваний дзвiнок iз дому — вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес i, єдина з-помiж усiх київських приятелiв-друзiв, може собi дозволити телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну звiстку, питає вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак падає, стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а за ними й усеньке тiло отерпає, як при анестезiї: нi! (А десь на днi свiдомостi дзижчить, невпiйманою комашкою мiж шибками, паскудна думка: щасливиця, вiд-мучилась! — бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як їй пасували “по-молодицьки” вив’я-занi терновi хустки з випущеними поверх кожушка тороками — рум’янець на розложистих вилицях, як яблуко-циганка, гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька, суцiльна цитата з фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвської “Ночi перед Рiздвом”, i гумор у неї був — також гоголiвський, класично-україн-ський: коли баляндраситься з преповажною мiною, а слухачi надривають боки, — i цiлу молодiсть мучилася — з дурепою-матiр’ю, що позвихала мiзки й чоловi-ковi, й дiтям, зi сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по дипломi, iно дiстав столичний розподiл, задля якого, з’ясувалось, i женився, з другим скiнчилося зiрваною вагiтнiстю, i по-оїхала гiнекологiя, мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як хлiбний м’якуш, i цiлий вiк не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки вiн, спасибi, глядiв малу, — репетиторствувала навсiбiч, брала переклади, скакала, як i всi ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбi родину, дописувала дисертацiю, i от, бач, знайшла врештi працю в якiйсь новозаснованiй американсько-українськiй фундацiї, три мiсяцi як стала на ноги, їхали автом з Борисполя, а назустрiч, по тiй самiй смузi — в дупель п’яний “жигуль”: четверо душ, усi, хто сидiв ув автi, — на мiсцi, i бувайте здоровi, i тiльки високий, тонкий голос виводить — без слiз! — у порожньому закадровому просторi: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собi казала явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дiвки труна говорити: або iспалiте, або порубайте, або порубайте — або тiло дайте…). Стоячи серед кухнi зi слухавкою в руцi, держачись за Санин голос, який укотре повторює: що тепер буде з Талею, що буде, — Талi п’ятий рочок, вилицювата, в маму, дiвчинка, тiльки з татовим носом бараболею, колись, iще немовлям, вона вразила тебе своїм стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий нiби шукав, за що зачепитися, — Дарка переповивала її, й зринуло, мов невидимим вiтром нашелещене:

“Як це дивно — дiвчинка. Дитя.

Вираз невдоволення на личку:

Впорядкуйте спершу це життя —

А тодi, мовляв, мене i кличте.

Лялечко, людинонько, прости —

Свiт, що не бiливсь хтозна-вiдколи,

I батькiв, що вкинули — рости! —

Наче помирати в чистiм полi”, —

стоячи так, вона виразно чує той iнший, закадровий голос — не Дарчин, нi, хоч Дарка — спiвала, i саме народнi пiснi лепсько їй удавалися, була в неї, бозна-звiдкiль, ота природна, жiноцьки-грудна — колодязним провалом углиб — етнiчна iнтонацiя, яку фiг пiдробиш, i найупитiша компанiя розм’якала, занишкала хляками в крiслах, щойно Дарка, затягнувшись напослiдок цигаркою, смiхотливо сiпнувши бровою: “нiкотинчик — вiтамiнчик”, — заводила, на диво чисто, обличчя їй випогоджувалось лагiдним смутком, — осипалися долi платочки тернового цвiту, чий-то-кiнь стояв, чутко нашорошивши ушi, похитувався в березi човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшiла трава пiд чиєюсь скрадливою ступою, i зносила вода вербове листя, i все-все, скiльки свiту, зносила вода, жили на цiй землi якiсь безiменнi люди, до чогось прагнули, кохали й страждали, i тiльки розрiзненi мокрi слiди голосiв (голосiнь?) зостались по їхнiх життях — ще можна напитись iз того слiдочка, ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм проблиском смислу, — не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадує, що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть (поклала б я мужа — люблю його дуже, лягла би самая — дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди…), була ще молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, — а ти, обурюється Сана, ти що, зовсiм там вiд’їхала, iдiотко, подумаєш, трагедiя — невдачно трахнулись, — нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як переповiдається, тiльки Сана не знає, i нiхто не знає, що розповiла тобi Дарка незадовго перед твоїм вiд’їздом, — то був чи не перший раз, коли вона розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед тим Дарка поховала батька — той був музика-лауреат, депутат i, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста українською мовою — хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи, “здоровенькi-буликаючи”, представник ЦК — бетонна брила в сiрому костюмi — несхвально мовчав: жоден м’яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, “ти ж в Канаду собрался, — лящала мати, скидаючи пальто в передпокої, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухнi каву для тата, — ти головой своєй соображаєш?” — i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий сказав дочцi — так само по-росiйськи, жорстко: “Я знаю, я всего лишь общественно-политический шут”, i ця фраза зосталася в нiй назавжди, невийнятим цвяхом — поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав “Козака несуть”, — кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? — я тiльки тепер зрозумiла матiр — як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо свiтячи очима, я зрозумiла: я — той останнiй, хто приходить по бенкетi й за все розплачується, — в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом її жорстокої вiдваги насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга! — потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не Санин-таки, — хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi, громадивсь комусь на колiна, по-оїхали! — як сказав пєрвий совєцкiй космонавт, — i — поїхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти — за океан, а Дарка — ще далi, молочно-бiлою тiн-ню стартувавши з гори перем’ятого брухту на котрусь iз найдальших зiрок, — пiзня дитина, народжена матiр’ю, щоб утримати чоловiка, а не стало кого втримувати — i вичерпалось життя, розтиснула п’ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу: мир тобi, страднице, вiдпочинь.

Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене?

Не було на тобi вини, що покликана в цей свiт — не любов’ю. Помолися там, де ти зараз є, за нас усiх — нам iще жити.

Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом виснажливо-безглуздих зобов’язань — замовити ксерокси для студентiв, вiдштампувати їм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до банку, до drugstore — скiнчилися вiтамiни, i колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до travel agency, ой блiн! — десь загубився замо-влений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли подумати, на фiг їй здався той цiлий Нью-Йорк — ну вилiзе на сцену, ну прочитає по-англiйському парочку своїх, з таким скрипом перекладених стихiв, ну вип’є потiм навстоячки келих вина i заїсть вмоченими в помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних лiтературних агентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на годинку-другу до колись улюблених музеїв (“На фiга менi тi музеї, — весело горлав у телефон, коли дзвонив до неї до Кембрiджа, з України ще, — менi в тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!” — тодi це здавалося бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! — а тепер, бач, i в нiй пропав усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове — мать його за лапу, та чи я вже вмерла?… Перша розмова мiж ними на цю тему вийшла була якась безтолкова: “Їду до Америки — поїхали разом?” — “Ага, — смiявся, — машиною — якщо солярки вистачить”. — “Я серйозно кажу”. — “Що я там робити буду?” Таж малюватимеш, бевзю, — i побачиш Metro-politan, i ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкаго, дзеркальнi октаедри космiчно-гiгантських сталагмiтiв, що громадяться на обрiї, коли пiд’їжджаєш до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз фантастичного фiльму чи сну, жаскувато-безмежний, нема ж йому впину, розгiн, прерiю без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному жахтiннi реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуцiль рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси — лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п’яним негром насеред хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в джаз-клубi: “I’m all alone in this big city — Wilson, buddy, have some pity”, колихаються дими у притемку над баром, над бiльярдними столами, де постукують киї, всi ми тут самотнi, вiльнi й самотнi, це прекрасно — творити собi життя саморуч, це страшно — творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi докупи, кольори й вiдтiнки — вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки нiздрiв!) до азiйської химеричної — жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо — прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях, хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах — карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви drunk driving вознесенi в небо маленькi янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн, що буде завтра з нами всiма? — побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою: воно падає стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро-червону дорiжку, i хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених сталево-синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiється чiт-ко окреслений острiвець жару, i вже напливає звiдусю-ди морська мла, i лiтак входить у нiч, за яку годину протинаючи її з кiнця в кiнець, i от уже знову сiрiє в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, — ти почуєш, як дихає планета — мов немовляче тiм’ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з мiсця, виламуючись iз насидженої лунки, ми вiдкриваємося йому так само, як у мить народження або смертi, — i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! — вирвешся з глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустрiч своїй лiкарнi-тюрмi-лоботомiї (якого хрiна, що ви всi собi дозволяєте, хлопцi, чи розпач — не завелика розкiш для українцiв, уперше в цьому столiттi все-таки надiлених реальним шансом на повноту життя?…), ти напишеш свої найкращi картини, i слава — справжня слава, та, якої жоден українець iще не мав, хiба Архипенко, — виведе тебе — першого з-помiж нас — пiд слiпучий прожектор iсторiї, ти-бо вартий бiльше, нiж їхнiй Шемякiн чи хочби й Нєiзвєстний, ти ж направду such a damned good painter, це тобi належиться по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти слiпаєш ночами в своїй злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк сиплеться зi стелi на свiжi скульптури, до чого ж уїлася вже ця класична нацiональна безвихiдь — сил нема терпiти! — звинемося туди-сюди, понипаємо в пошуках right people, якi б тебе побачили, зараз саме слушний час, все-таки, яка не є, а Юкрейн, i арт-менеджери починають мишкувати за новими iменами, все буде клас, все-все дасться зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарештi почули, i скiльки сил я вгепала в це дiло — як в унiтаз спустила, подумати страх! тябричила на Захiд з дому найвиборнiшi книжки й слайди, тицькала людям пiд носа, удаючи довкруг себе димову завiсу якогось примарного контексту, з яких лиш трибун не вимахувала руками — приголомшений директор Кеннан Iнстiт’ют запевняв мене пiсля того в подячному листi, що “if the fate of Ukrainian literature is in the hands of people like yourself, one need not fear for its future” — не пiдозрюючи, звiсно, що в моїх hands хiба поручень в автобусi, та й то коли не одтиснуть, — нiчо’, братiку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволiчу тебе на собi, моєї потуги стати на все: пiв-України з мiсця зiрвати, пiв-Америки поманити за собою на Україну (i справдi ж була проходила по їхньому континенту, як гаммельнський щуролов iз денцiвочкою: студенти ледь не цiлим класом подавали заяви в Корпус Миру — forаUkraine, колеги з американських унiверситетiв починали студi-ювати українську мову, запускалися в рух маховики дерзновенних проектiв — спiльнi видання, симпозiуми, перекладнi антологiї, йолки-палки, скiльком людям го-лову заморочила!), — на всi її “говорила-балакала” (давала — плакала…) вiн тiльки скупо всмiхався: ну-ну, “Подивимось”, те його “Подивимось” з часом почало їй звучати як пароль безнадiї, попервах вона списувала таке маловiрство на рахунок провiнцiйної закомплексова-ностi: куди, мовляв, нам, зi свинячим рилом, — “Нi, ти все-таки менi поясни, як так можна було — пропасти, щоб нi звука, нi знаку?” — нагороїжувався, ставлячи очi рогом: “Кажу ж тобi, я не вiрив, що коли-небудь сюди приїду!” — ну от i приїхав, i що тобi з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобi — “на фiга”? Привiз iз собою грубий альбом зi шкiцами, з нього й писав: все тi самi голомозi й гострорисi чоловiчки несли по горбах крiзь жовтогарячу пустелю на рогатинах то мiсячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказiвний палець лiвої руки (чому — лiвої?), то розмаяну вiтром вишивану корогву, зависали мiж пiдпа-леним небом i посутенiлою землею, перебирали дитинно-вузькими босими ступнями по зубчастих колiщатах точильного станка: отак, лукаво мружив до неї око, Бог вчить поетiв ходити — гмукала, не годячись, чи радше, напiвгодя-чись: хтозна, мо’, й справдi — так?). Чим, iз чого продовжує писати, якщо свiт довкола йому нецiкавий? Нещасний ти чоловiк, Миколо: любив машину — розбив, любив жiнку — зламав, — в нiч остаточного розриву їй приснилося (i той сон вона — запам’ятала-таки, винесла з тьми нагору), як вiн повiльно вiдходить вiд неї, обернений спиною — така ще рiдна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена бiла сорочка з настопiрченими короткими рукавами: пацан пацаном! — по вузенькiй кладочцi, похиленiй кудись вдiл, куди — не розгледiла, i спокiйно (вперше за цiлий час iз ним — спокiйно!), розважно-ясно ствердилося крiзь сон: не спасеться, нiт, не спасеться.

А хрєново ти, подруга, виглядаєш — ох, хрєново: на повний сороковник, дарма що сходила постриглася (на героїчну надсаду спромоглася, бо стан такий, особливо вечорами, що раз була замалим не заснула вбраною, i лиш дивно притомний, крiзь липку млу обважнiлого мозку, укольчик страху: та що ж це я, до ручки вже докотилася?! — змусив-таки спустити ноги долi, намацати халат, перебратися й поплуганитися до ванни: i косметику змий, так, ваткою, лосьйончиком змоченою, протри пiд очима, i зубки почисть, спершу “Лiстеринчиком” прополоскавши, дуже добре, молодця, а тепер пiд душ! — а тепер нумо, рушничком розтерлася, а тепер нiчний “Oil of Olay”, оно вiн чорнiє на поличцi, спершу на шию, тодi на лиця, цяп-цяп, кiнчи-ками пальцiв, помасажуй трошки, ну от, готово, i слоїчка закрити не забудь — а тепер уже й кладися до лiжка, як Бог приказав), — i все то як мертвому припарка: несподiвано видибаючи собi назустрiч iз випадкових, на повний зрiст, дзеркал, вуличних i крамничних, вона першої митi не впiзнає цiєї бабери в знайомих елегантних строях, i справа навiть не в страхiтливiй шкiрi, вiдразу на кiлька рокiв змарнiлiй (треба б менше курити…) i поплямленiй слiдами од прищiв, i не в брезклому, якомусь обдемкувато-бридливому, мов спущений м’яч, зачерку долiшньої половини обличчя (так i жди: iно розтулить пельку, зараз скиглити почне!), а от — щось невловно змiнилося в цiлiй постатi, в рухах, в ходi: щезла та неповстримна розгонистiсть лiтака перед злетом, що завжди в нiй була, i — знявши димчасто напиленi окуляри, придивлялася: атож, погас зiр — не вдаряли бiльше очi з обличчя прожекторами, а ховались у нього з такою заплаканою мукою, що самiй хочеться чимскорше перевести погляд кудись-iнде. Кажуть, за статистикою пересiчна людина дивиться в дзеркало сорок три рази денно, — сорок три рази денно ти, зi стиском утробного страху, все ще не ймучи вiри, витрiщаєшся на цю мегеру: отже, це я? Вiдтепер i назавше? (I зараз же збирається на плач, уже од без-надiї: вiдчуття, забуте з пiдлiткового вiку). М-да, нi фiга собi. Нi, якби правильне освiтлення, згори i трошки пiд кутом, то ще б туди-сюди, ще щось iз тої давньої дається впiзнати… Ой, я тебе прошу! — кого ти дуриш? Ще взимку, пiд час того перелету, у Франкфуртi, де сидiла скулившись пiд стiною й шпарко строчила в блокнот, невидимим болем спливаючи, — перехожi парубоцькi ватаги цiкаво перечiпалися об неї, пригальмовуючи на ходу: “Hi, girl!”, ще пiвроку тому, в Кем-брiджi, за нею упадав суперхлопчище, красень i атлет, шiсть футiв два дюйми, i в плечах стiльки ж, ласкавий як заїнько, з шкiрою наче смуглявий шовк i чистим запахом здорового молодого мужчини, ах який з нього мав бути коханець — гризи тепер собi кiсточки, гризи! — i на її “I’m ten years older than you are” вiдказував, по паузi, трошки заскочено: “You’re lying” — вона й для нього була, щиро й невдавано, просто girl, котра йому подобалась, — а її, замiсть вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров’я, весела й самовпевнена небитiсть, вона-бо була “поетеса гостро трагiчного свiтовiдчуття”, як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу кровi, i в цiй країнi, з її кодексом примусового щастя, котрий, розумiється, покотом тиражує невротикiв i психопатiв, носила своє iсторичне страждання з викликом, наче породистий пес медаль iз виставки, — ледь-ледь зверхньо осмiхаючись, говорила в довiрливо розкритi роти (слова падали в пiдста-влений келих з вином i коливали блиском поверхню): у вашiй культурi горе — виключно особистого характеру, самотнiсть, любовнi драми, отi клiнiчнi iнцести, котрi сорокалiтнi тiтки буцiмто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах iз дитячої пам’ятi i в котрi я, по правдi, не вельми вiрю — повчащавши рочок-другий до психiатра, ще й не таке згадаєш, — але вам невiдома пiдвладнiсть необорному, метафiзич-ному злу, де вiд вас нi чорта не залежить, — коли зростаєш у квартирi, яка постiйно прослуховується, i ти про це знаєш, так що вчишся говорити — одразу на невидиму публiку: де вголос, де на мигах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дiвоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем, який за рiк доволi халтурно вiдбутої служби — переважно кав’ярняних балачок i валасання по кiнах — бере та й закохується в тебе направду, без дурникiв, i освiдчується — освiдчу-ючи свою кагебiвську мiсiю (роти роззявлялися ще ширше, круглiше: оце життя, заздро гадалося їм, оце real life!), i ще, ще — одначе про це вона вже волiє мовчати, — коли в тридцять рокiв уперше шугаєш у койку з чужоземцем, навальна романтична пристрасть (iз напрочуд приємним пахом дорогого дезику!), до якої вiн, утiм, поставився поважно й став забалакувати про одруження, — i фартило ж тобi, дiвко, в життi на сурйозних чувакiв, кого не вiзьми — усiм зараз кортiло женитись, хвороба така, чи що? мар’яжна пошесть, або, може, мода на поетес? — i той запашний (i нiжний, авжеж!) мужчина спробував справити тобi гардероб, бо твiй власний складався зi старих джинсiв i кiлькох, навiть не богемних — жебрацьких уже, кохтин, — вiн купив тобi двi справжнi сукнi з тонкої вовни, i срiблясту шовкову блузку з пiдкладними плечима, i розкiшний, барви червоного вина костюм, у якому ти вмент спалахнула цiлком уже заморською вродою (басейни, шезлонги, яхти, бiлi гоночнi автомобiлi…), i кiлька пар черевичок (привiт од гоголiвського Вакули — iталiйсь-кi, м’якесенької шкiри стодоларовi “лодочки” ти доношуєш i досi), i ще купу всяких придабашок, сумочку, i метеликовий рiй строкатих шаликiв, i косметику, й дзвiнкi циганськi брязкальця, годинникова браслетка наново вирiзьбила артистичну вузькiсть зап’ястка, а ряснi дармовиси-сережки — високу беззахисну шию, все було дороге, дiбране любовно й зi смаком — i, вперше на вiку затоварена по саме нiкуди, вперше по-журнальному вистроєна, аж самiй од себе заперло дух перед дзеркалом (i так сорок три рази!), — ти впала в нестерпний, ядучий стид, ти вiдчула себе типовою совковою проституткою, що трахається в готелi за пару трусiв, i хоч не прийняти все те добро тобi таки виявилось понад силу, але роман на тому й урвався — ти просто перестала вiдповiдати на його амстердамськi дзвiнки (а вiн тимчасом спiшно оформляв розлучення i таки, здається, трохи чи не оформив), бо, зрештою, що б мала робити в Амстердамi? — i вернулась до чоловiка, возити йому джинси й запальнички з закордонних вiд-ряджень, i була не те щоб задоволена, але — чиста: якi там не є, а людськi взаємини, не зараженi наперед принизливою нерiвнiстю країн i обставин, проти якої — не попреш-таки (i тому тебе зовсiм не дiставало, що в Америцi твоє велике кохання жило на твоєму утри-маннi: подумаєш, бiг дiл, заробиш — оддаси, — дiста-ло, i то не жартом — оттодi-то заламалась, забiгала по хатi, ухнувши на кiлька годин в яму чорної, огненно-пропекущої зненавистi, ладна, як його колишня дружина, i собi, аби трапився попiдруч, вгородити в нього всi наявнi ножi й iншi колющо-рiжущi предмети, щоб рухнув, виблядок, стiкаючи кров’ю, щоб ходив кров’ю, щоб кiнчав кров’ю! — у-уу, жах, дякую красно за такi пережиття, волiла б нiколи себе такої не знати! — щойно тодi, коли з хамською незворушнiстю — мужчина ж бо! кремiнь! — заявив, уже по телефону, що нiчого їй не винен — що це якраз навпаки, вона ще з ним не розрахувалася, — не iнакше як неустойку собi вилiчив — за цеглу, Бiгме, за цеглу! — хоча звучало як погроза, засмiялася хрипко, таки не ймучи вiри: “Слухай, менi що — рекет на тебе наводити?” — але вiн уже поклав трубку — молодець боєць, душка-пупсик! — оскаженiлу од злоби, мов придержало за плече промельком думки: а як же воно мусить бути хх…рєново так жи-ти — повсюдно викликаючи в людей, i не в самих ли-ше жiнок, отакi на себе реакцiї! — яке ж воно, дурне, нещасливе — i не кається…). Знаете ли вы украинскую ночь, ледi й джентльмени? Нi чорта ви не знаєте, та й нi до чого воно вам, у вас свої, не менш муторнi ночi, ви вкорочуєте собi вiку в ошатних сабербiальних будиночках, обплетених плющем, бо нема з ким їсти iндика на Thanksgiving, тiльки я вже замахалась од власної всесвiтньої спочутливости, замахалась бачити, куди не пiткнусь, — iно горе, горе i горе, — чи то я так влаштована, чи то моє “гостро трагiчне свiтовiд-чуття”, як антена комашиного вусика, всюди виловлює запах горя, i я крекчучи повзу на нього, замiсть весело трахатися з молодим здоровим бичечком (який, збитий мною з пуття, почав, о диво, читати — уже здолав “Хатину дядька Тома”, щось iз Джейн Остiн i спинився на “Пригодах Тома Сойєра”, а тодi якось, одного вечора, п’ючи чай у мене в кухнi, — приїздив пiсля тренувань, розпашiлий, стягував куртку через голову, метав на лiжко, смiшно, по-цуценячому, нюхав собi передплiччя: щойно з басейну, ще пахну хлоркою, — життям вiн пахнув, блiн, життям! — захоплено розповi-даючи, що вже навчився уявляти описаний у книжцi краєвид або кiмнату, зненацька перебив себе й спитав простосердо: тiльки де ж я тепер знайду таку дiвчину, щоб про все це з нею розмовляти? — ах розумничка, просiк, на перших-таки кроках: шлях, який вона йому вiдкривала, обiцяє — самотнiсть, — молоснуло, як ляпасом: стоп, iдiотко, гальмуй, — перестань, нарештi, забивати нормальним хлопам памороки й пхати їх на блуднi вогники якогось потайного смислу, в якому й сама ж нi бельмеса не тямиш, а вiдтак кидати їх на пiвдорозi на кiлькарiчне зализування ран, — i вже знала, що спати з ним не буде, що тiльки такого чумного, як сама, ба нi, ще чумнiшого — в лiкарняному гiпсi, в драконiвських боргах i хвостах мiлiцейських повiсток, брате мiй чорнокнижник, ми однiєї кровi, ти i я, — потрапить не виламати з власної, од Бога приналежної колiї, — ай як шляхетно з твого боку, золотце, ну помилуйся, помилуйся собою — кругом файна виходиш, нi?). В психiатрiї це, здається, називається вiктим-ною поведiнкою, але я нiчого не можу вдiяти, мене так учили; взагалi все, що українцi здатнi про себе повiдати, — то як, i скiльки, i на який спосiб їх били: iнформацiя, що й казати, малоцiкава для стороннiх, одначе, коли бiльше нiчого нi в родиннiй, нi в нацiональнiй iсторiї не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим — адiть, як нас били, а ми ще не вмерли, — кембрiджськi приятелi лягали зо смiху, коли ти переклала їм початок нацiонального гiмну, Ukraine has not died yet, — “What kind of anthemа is that?” — а й справдi, нi фiга собi за-спiв — якраз iз таким “турка воювати”, коб не часом! — i тому, тому, дорогенька, скоро так, то — радiй i веселися, що не вмерла, бiдолашна сексуальна жертва нацiональної iдеї, хоча, як гаразд зважити, то що тут такого вже веселого, i на кий воно здалося, життя без любовi, i чи не лучче було, лучче було вмерти, а ще краще, а ще краще та й не народжуватися, чим тепер, чим тепер так катуватися (колись мала одну, також неабияк патрiотично схарапуджену, товаришку, котра все нарiкала — мовляв, ми закохуємося не в мужчину, а в нацiональну iдею, — й скiнчила тим, що пройшлася кiлькарiчним демаршем по койках заморських дiдусiв, доки в котрiйсь не осiла-таки, пiдчепивши бебi, — яке, не виключено, вирiсши, може, навiть вивчить українську мову, якщо, звiсно, захоче, а тимчасом його ма-ма пiдробляє дешевими репортажами на українськiй “Свободi”, яку Клiнтон усе не збереться закрити, — витьохкує колись рiдною мовою з тими, наче пружини з матраца, випираючими чужинськими iнтонацiя-ми, якi мають засвiдчити, що вона вже — бери вище! — не з нашого села: вирвалась!): я до того веду, ледi й дже-нтльмени, що не бозна-який воно кайф — належати до битого народу, як примовляла фольклорна лисичка, битий небитого везе, — i так йому, битому, й треба, бiда в тiм, що при тому вiн примудряється спiвати, ну скажiмо, думу про безталанних невольникiв, i тим — усправедливлює власну принижену позу, бо мистецтво, гай-гай, завжди всправедливлює в стороннiх очах життя, котре його породило, i в тому його, мистецтва, ве-еликий обман. Латинське ars, що просочилося в бiльшiсть європейських мов, нордичне Kunst, що вiд-рикошетило у захiдних слов’ян “штукою”, — от де на-правду здоровий пiдхiд, аж чути бюргерську пообiдню кислокапустяну вiдрижку: штука, забавка, безневинне трюкацтво, акробатичний переверт на линвi, мелодiй-ний подзвiн бароккових дзигарiв i штудерно рiзьбована табакерка, наше “мистецтво”-мастацтво тої ж природи, тiльки так — байдужно-поблажливим позiхом: ну-ну, чим там мастаки нас сьогоднi потiшать? — i знешкоджується, розчакловується приховану пастку, i, здається, єдина церковнослов’янщина марно вицiляє застережного сухого перста: “изкусство” — вiд “изкус”, спокуса, ота сама, в яку молитва просить не ввести.

Тiльки от одне, каже вона собi, вчотириста-сорок-третє (це що ж, уже довiку?) розглядаючи в дзеркалi — мутному, в плiсняво-зеленкових процяпинах (що ти хочеш, дешева квартира в убогому кварталi!) — своє грубо вiдретушоване близькою старiстю (тридцять чотири роки, йо-майо!) обличчя. Тiльки одне. Нас не вчили, цiла наша лiтература з її культом трагiчної любовi — Iванко й Марiчка, Лукаш i Мавка, мої студенти були в захватi й заявили, що “Лiсова пiсня” лiпша за Шекспi-рову “Midsummer NightаDream”, еге ж, — якось забула нас попередити, що в дiйсностi трагедiї виглядають некрасиво. Що смерть, у будь-якiй формi, є насамперед дiло брудне. А там, де нема краси, — яка ж там iстина?

Обидно, блiн. Обидно. Пiти на ганок перекурити все це дiло?…

Вiдкриття: ось так сприймають свiт фригiднi жiн-ки! Був час — в останнiх днях спiвжиття i зараз по роз-ривi, — коли, забачивши по телевiзору еротичну сцену, вона починала плакати. Тепер дивиться спокiйно, як зоолог на злягання ящiрок (а iнтересно, як злягаються ящiрки?): двоє напiвголих людей на лiжку, мужчина кладе жiнцi руку на стегно, посуває вище, вона повертається до нього, розхиляючи зiгнутi в колiнах ноги, обхоплює його за шию, обоє, стогнучи й вовтузячись, зливаються в поцiлунку… Слава Богу, перемiна кадру.

Ляпнула була з маху, так би мовити, довiрчо подiлилась цiкавим спостереженням: “Знаєш, що менi здається? Тiльки зрозумiй мене правильно, не ображайся: що ти вiдкритий до зла”. То був третiй чи четвертий день по його приїздi — в пенсiльванську глушину, де добряга Марк, ладний запросити, коштом керованого ним факультету, всiх поетiв i художникiв свiту нараз, аби лиш пособили йому на часинку вистромити носа з тучi хатнього пекла (щоразу, телефонуючи їй до Кембрiджа, сповiщав — голоском, до якого пасувала б по-пташиному схилена набiк голiвка, ку-ку: “А я сьогоднi познайомився з гарненькою росiяночкою”, “А тут одна муриночка мною цiкавиться”, — хто б ним, бiдашечкою, цiкавився, вайлуватим сорокалiтнiм школярем-вiдмiнником, по-качиному розкарякуватим в ходi, з черевцем плюшового ведмедика, вистромленими з нiздрiв волосками й рiденьким пушком на лисiючому тiм’ячку, — i знову збивався на домашнє, iз дитячих зобиджених iнтонацiй: сьогоднi перемив увесь посуд, на працю через те спiзнився, а вона тiльки й сказала, мовляв, ти зле вичистив пательню, — спорскаючи на верескливо-iстеричнi: коли, вичерпавши всi можливi розради, буцнувшись лобом у глухий мур чужої безвиходi, питала в нього навпростець — Марк, ну якщо все так безнадiйно, то чого ж ви не розходитеся? — “Because the fucking bitch couldn’t survive!” — ага, утримувати дiм, платити mortgage, insurance i всi iншi рахунки, гаразд, що ми в Українi позбавленi цих проблем, нам простiше — спакував валiзку, грюкнув дверима, i гуд бай, май лав: злиднi це свобода це свобода), — Марк виклопотав йому майстерню на час лiтнiх канiкул: куток у здоровеннiй, схожiй на сюрреалiстично заставлений мольбертами спортзал кошарi з матовим, як у клозетi, вiкном на всю стiну, — скажи, чувак, спасибi й на тому, beggars can’t be choosers, — вона ж приїхала в те обезлюднiле унiверситетське мiстечко єдино задля нього, задля нього залишила Кембрiдж — i, щойно залишила, — мов рухнула протаранена стiна, все посипалося з устiйнених мiсць: вже в Бостонському аеропорту Logan, щойно вилiзла з таксi, — розiрвався босо-нiжок — волочачи ногу, пiдiйшла до стойки з квитком, i з’ясувалося: всi рейси “United” затримано, у Вашiнгтонi, де мала пересiдати на калiкуватого пенсiль-ванського “кукурузника”, лютувала гроза, — заметалася вiд одного службовця до другого, всi знай вистрiлю-вали хлопавками пустих усмiшок, що ж робити, вона конче мусила встигнути сьогоднi на вечiр до Марка, завтра вранцi вони планували вирушати автом до Нью-Йорка, до Кеннедi, зустрiчати генiального українського художника, що не знає ж (iдiот!) нi слова по-англiй-ському, так класно було пiдiгнано сценарiй, i от на тобi! — мiняла квиток на iнший рейс, сорок хвилин упрiвала в салонi пiд булькiт музики в навушниках (щоп’ять хвилин перебиваний бадьорими обiцянками злетiти, тiль-ки-но дiстануть дозвiл), у Вашiнгтонському Dulles було так, мов перед хвилею оголосили воєнний стан: люди гупотiли коридором, метляючи перекинутими через плече сумками, вищали вiзочки, скреготали колiщата, заходилось ревом, на всьому протязi коридорного скле-пiння, невидиме немовля, i вона й собi гналася за iнши-ми, з поверха на поверх, петляючи, як увi снi чи в хоррор-фiльмi, вiд гейту до гейту, i, добiгши, сапаючи, як собака-гончак, до закапелка з своїм кукурузником, розбилася з льоту об мов-скеля-непорушного, професiйно погiдного клерка за стойкою: “Your plane has just left, ma’am” — а наступний же коли? — а наступний завт-ра опiвднi — бликнув зубами: “Have a good night!” — матюкнулась, пiрвалась дзвонити Марковi, всi теле-фоннi “бути” були переповненi, автомат з’їв монету, коло стойок “United” бiснувався, качаючи права (от де рiзниця мiж нами й американцями!), розвереджений тлум, чолов’яга з чомусь мокрою чуприною, явно на межi епiлептичного нападу, трусив за барки також мокро-блискучого лицем негра в “United”ськiй формi: “You’re a jerk, you hear me, man? You go and bring me your boss right now, you hear? Right now!”— той, з бiло вибалушеними очима, видирався, цвiкав слиною: “You just don’t call me names!” — i, фокусницьким, чи то офiцiантським, елегантним жестом вихопивши з кише-нi рацiю, кликав, замiсть запотребованого боса, полi-цiю, ну, таке й у Совдепiї б сталося, — Розi заскиглила в трубку, що Марк уже виїхав — в аеропорт, їй назуст-рiч, — за шкляними дверима, в жовтяво пiдсвiченiй тьмi, знову закосив дощ, пошкандибала до багажних конвейєрiв — забрати валiзки, ясно вже, що ночувати доведеться в Вашiнгтонi, маленький носильник з ямкуватим, мов з iншого обличчя перенесеним носом, iно глипнувши на її квитанцiї, радiсно сповiстив, що вони встигли перекинути багаж iз бостонського рейсу на дiдьчого кукурузника — дуже хапалися, мем, усього десять хвилин мали, але — встигли, Богу дякувати, don’t worry, ma’am, — стояв, розпромiнений своїм звершенням, i чекав на похвалу, аж шкода було його розчаровувати: значить, багаж вiдправили, а мене нi? I стою я в аеропорту Dulles, у городi Вашiнгтонi, на пiвнiчноамериканському континентi, на планетi Земля, через праве плече дамська сумочка, в лiвiй руцi течка з комп’ютером, анi зубної щiтки, нi пари бiлизни, летить зараз десь над Атлантикою чоловiк, задля якого я все це затiяла, i ось це й є — єдина моя адреса: трохи прийшовши до тями, викуривши двi цигарки, перештампувала квиток — на Кеннедi: хай уже, раз таке дiло, Марк завтра зустрiчає там нас обох — нарiз-но, якось уже здибаємось; потелефонувала вашiнгтон-ським знайомим, що вiддавна кликали її в гостi, хоч, мабуть-таки, не опiвночi, — драстуйте вам, оце ж я тут, у Dulles, дайте води напитися, бо так їсти хочу, що переночувати нiде, — от уже справдi, дослiвно; iз записаною на клаптику паперу адресою — it’s fifteen minutes drive, we’re waiting for you, уфф, спасибi, не без добрих людей свiт, — вiдчуваючи на вустах, од перевтоми, невiдлiпну посмiшку розумово вiдсталої дитини, потрюхикала на стоянку таксi, але й це ще був не кiнець: за кермом трапився маленький пакистанець, в чиїй твердiй, розкотистiй тарабарщинi не вiдразу вгадувалась англiйська, — смiливо рушивши в нiч, десь акурат на п’ятнадцятiй хвилинi вiн повернув до неї голову в тьмi автосалону, повiльно, як на шарнiрах, свiтло зустрiчних лiхтарень напливало й вiдринало, тiнями величезних невидимих риб, червоне табло лiчильника мерехтiло, мов кардiограма в покинутiй лiкарями операцiйнiй, — i спитав, чи знає вона дорогу, — перепрошую, але дорогу належиться знати таксистовi, нi? — голизна порожнiх замiських автострад, нiч без вогника обабiч траси, де я, Господи, хто я, чому я тут? — ще за чверть години в’їхали в мiстечко, погналися виметеними мiсячними вуличками — в один бiк, вiдтак, розвернувшись, у другий, як довго ви в Америцi? — кричала вона з заднього сидiння, наче глухому, — п’ять рокiв, вiдказував вiн, так само штивно тримаючи голову, — i спиняв кеб, i вмикав свiтло, i витягав з-пiд сидiння зiм’яте простирадло мапи, обiруч тримаючись за нього, мов за казковий килим-самолiт, що має чудом вивезти, й чогось чекав, втупившись у нього, їй тупо подумалося, що бiдака, мабуть, не вмiє читати, — як, ви сказали, зветься вулиця? — перекочував у ротi камiнчики неслухняних звукiв, не в змозi вимовити “Руперт стрiт”, а чи то повторити за нею, бо ж вона також говорила з акцентом, хай i не таким диркучим, “куд ю кол дере?” — що-що? ага, could you call there, цебто туди, куди ми їдемо, вже другу годину поспiль, мої друзi там оце, либонь, навiснiють, подзвонила й пропала! — добре, давайте сюди трубку, — раз, i вдруге, i втретє, спершу не було зв’язку, потiм знервований Рон, який уже, виявляється, телефонував до компанiї таксi, давав пакистанцевi, котрий все не виходив iз своєї атараксiї, якiсь багатоповерховi iнст-рукцiї, й знову починалося загнане метання в химеричному плетивi безлюдних вуличок, нiби водiй вiддав усi свої реакцiї машинi: кеб розпачливо шарпався, зупинявся, гмукав, чухав потилицю, питав себе: а якщо туди? — чортихався (звискнувши шинами), ламав руки, а в пiтьмi автосалону знай ширився мовчазний пакистанцiв страх, вона вiдчувала його фiзично — до нудоти, чоловiковi вимикалася з безпорадних рук, як линва, його праця, його нетривка зачiпка за цей примарний край, i дiдько б узяв цю ледi з дивним акцентом, якiй забандюрилось невiдь-куди пертися серед ночi, — їй було нiяково, хотiлося все менше займати мiсця на задньому сидiннi, за четверим (!!!) дзвiнком “дере” Рон зарепетував у трубку: де ви є? стiйте на мiсцi, just don’t move, man, okey? — по п’яти хвилинах з-за рогу вилетiло бiле авто, вихопилась Ронова постать, рвонула на себе дверцята кеба, легенi заповнив вогкий запах лiтньої ночi, а автосалон — Ронiв розлючений клекiт (it’s fifteen minutes drive, man, you just don’t know your business!) — i, вилазячи на свободу, похитуючись на пiдборах (лiвий босонiжок таки розповзався, не тримаючись купи), вона вiдчула мокротний пробульк у трусиках: почалося мiсячне. Абзац. I забракло вже жалю до пакистанця — грошей вiн, з переляку, не взяв, анi цента, що ж, не тiльки йому випав тяжкий день… Так i заснула в домi у Рона й Марти з тою приклеєною до вуст, як лузга, iдiотичною посмiшкою: ну-ну, подумалося перед сном, летить, таки явно летить моє золото — вже посипалися катастрофи! I чого ж дивувати, що першим вiдрухом у Кеннедi на вид коханого мужчини — стояв пiд стiночкою, якнайневиннiше теревенячи собi з попутниками з київського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона вгледiла його ранiше, нiж вiн її, скiльки разiв прокручувала собi в уявi цю сцену! — був мимовiльний укол неприязнi — а вiн, ич який, розiгнався живчиком, цьомнув у щiчку, мовби нiчого й не трапилося, мовби й не було цих пiвроку спустошливого ждання, ялового вигоряння оливи в черепку, i пояснень нiяких не належалося, за спиною, послушним пiнгвiном настовбурчивши черевце, манячив Марк, ну вже ж, не до пояснень, знайомтеся, панство, — як усе глупо й не до ладу, зiжмакано якось виходить, я просто змучилася, треба вiдпочити, вiдiспатися, та й за ним же тяжка дорога, потiм розберуся, потiм, — а “потiм”, уже на мiсцi, уже сам-на-сам, на напiврозпакованих валiзках, i з’явилася — вигулькнула мов зоддалеки, не зачепивши все ще оглушених, защемлено ниючих iнстинктiв, — ота думка, котру з мiсця йому простосердо й видала, принесла й поклала до нiг, як пес закинуту палицю, — знаєш, менi здається, ти вiдкритий до зла. Стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий спах в очах, вже колись бачений нею ранiше, — на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньої губи iклами, мов щось iнше на мить прорiзалося крiзь його обведенi безсонно запаленими бережками повiки, — був пiзнiй вечiр, i вони вперше вийшли пройтися, розглянутись по околицi, котра таємничо блимала кольоровими лiхтариками по дворах i городчиках, з прочинюваних дверей одноповерхових будиночкiв раз у раз вихоплювалися вибухи музики й смiху, бiлiли в ласкавiй коричневiй теменi, щезаючи в її глибину, перехожi футболки, мiстечко не спало, охоплене молодечим передчуванням свята: наближався щорiчний мистецький фестиваль, глянь, яка андерсенiвська хатка, який цiка-вий шпиль! — все спочатку, все в нас починається спочатку, я ще мушу пiти до церкви й поставити свiчку — що Бог помiг менi до тебе приїхати, так-так, кивала вона, всi страхiття позаду, всi цi пожежi, розтрощенi авта й тiла, безумнi перельоти, нi фiга собi iсторiйка! одне лиш, на майбутнє — знаєш, що менi здається? Тiльки зрозумiй мене правильно, не ображайся: що ти вiдкритий до зла. Замiрялася, з навичкою фахового викладацького занудства, розтлумачити докладнiше: не те щоб воно було в тобi самому, але ти його, якимось чином, притягав, — але нiчого пояснити не вийшло: вiн дико, несвiтськи бликнув зором, а вийшли якраз на перехрестя — роззирнувся й рiшуче скинув головою й перстом указующим: туди!

I з тої хвилини їх напав блуд.

Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого пристановиська (вiн казав — наша хатка, i її заповняло при тому теплом внутрiшнього усмi-ху) — раз у раз вертаючись i наново розкручуючи маршрут в iншому напрямi, — i зненацька цiла околиця зробилась однаково нерозпiзнаваною, i неясно було, в який бiк додому. Збитi з плигу, минали перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орiєнтири — псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiт-тєвими баками, який щоразу переходили, — щезли, мов провалилися в iнший вимiр, i по якiмсь часi вона стала кидатися з розпитами — адресу все-таки пам’ятала — навперейми перехожим, котрi траплялись дедалi рiдше, бо вже, либонь, повернуло за пiвнiч, пiд-пилi студенти стенали плечима, пiкнiкуюча на травi party в одному дворi нiчого врозумливого не змогла вiдповiсти, зате тут-таки, засперечавшись, лiворуч чи праворуч, пересварилася мiж собою, i ще довго по тому, як вони, дурнувато-всмiхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав їм навздогiн у нiчнiй тишi, нетверезо сковзаючись на збiгах приголосних, дiвочий голос — нападався на якогось Джеррi, бо той, як завжди, “нi дем” не тямив i мав на увазi не ту вулицю, — вони явно заблукали задалеко, ну й смiхота, — розбавлена, вона перекладала йому дiвулинi ремствування, бiдний Джеррi, — вiн, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузiазму, ото, потiшалася, було мене слухати, мене просторова орiєнтацiя ще нiколи не пiдво-дила, — еге ж, що правда, то правда, тiльки цим разом, золотце, пiдвела тебе iнша орiєнтацiя, ку-уди важ-ливiша за просторову. Ще й як пiдвела.

Десь iз годину це тривало — а тодi вiн, ставши як уритий, показав: живоплiт! Вони цiлий час товклися за кiлькадесят ярдiв од нього. Знову “ввiмкнулась” околиця, забовванiвши знайомими обрисами. Як можна було бути такими слiпими, дивувалась вона. От-от, good question, як у них тут кажуть. Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко? Заслiпленою такою — в час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й подумаєш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б не спинило навiть аби вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi перед носом на стiнi письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш (“Я все можу!”) зробити те, чого однiй людинi для iншої самотуж зробити — не пiд силу, рибцю. Не пiд силу. Хiба — i тут, як в газетних об’явах, можливi варiанти — хiба вiдкупивши її своїм власним життям: помiнявшись долею. Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи iншi плани.

Шкода лиш, що всi вони якось разом утратили сенс…

Першої їхньої ночi, тої безумної — фестивальної! — ночi з шаленим гоном назустрiч блимнiй лавинi вiдбитих в калюжах лiхтарень, iз перелетами вiд одної нiчної кнайпи до iншої, а врештi до цiлком недвозначного, хто б подумав, що таке iснує в провiнцiї, замiського бордельчику (непримiтний ззовнi — хiба по припаркованих iномарках знати — будиночок о двох кiмнатах “через сiни”, в однiй, човгаючи пiдошвами по дощанiй пiдлозi, совгалося в танцi тiсно скупчене п’яне тирло, в другiй, куди їм подали каву з лiкером, стояли двi, прикритi зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними висiли якiсь похабнуватi лiтогра-фiї, — “Купрiн! Чистий тобi Купрiн!” — зареготала вона, попри фiзичну втому — повертало на другу безсонну добу! — все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгiдно-показною театральнiстю цiєї атмосфери дешевого грiха, стрясанням музики за тонкою стiнкою, якимось сливе що присоромленим поглядом жiнки, котра внесла тацю з напоями, — у ванькирчику для гоцалок запам’яталася молодесенька, либонь чи не вiсiмнадцятилiтня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою до вогкостi яскравою, нескаламучено пiсенною вродою, котра ще трапляється мiж дiвчат на Волинi й Подiллю, — i, бiдняточко, п’яна як хлющ: “Слухай, — чiплялася, зачувши щось незвичне, — як тебе звати? А мене Майя. Ви така красiва пара. Нє, серйозно”, — а на поданий, на її вимогу, вогонь озивалася гречною дiвчинкою: “Подякувала”, — те дiалектне “Подякувала” — як учили вдома! — чомусь пробило до слiз щемливою, жалкою нiжнiстю: “Во-на ж iще дитя зовсiм, ще й не тямить, що з нею”, — дi-лилася з ним на зворотньому шляху в автi, — стенув плечима: “А кого це валить? Промокашка, та й вже”, — а однак “промокашка” була першою, хто впiзнав мiж ними присутнiсть наростаючої, самозароджуваної любовi, всяка-бо любов на перших порах потребує свiдкiв, потребує — батькiвськи-розчуленого схвалення свiтом нововиниклого в ньому союзу двох, i свiт нi-коли не скупиться на об’яви благословення, на розвiль-женi погляди, на усмiхи, з якими обертались на нас дядьки в привокзальному буфетi, куди ми вносили з вулицi, в летючому танцюристому ритмi, свiжий повiв невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезиркiв, маленьких розиграшiв, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним, неспостережним для iнших, — сяйнi лелiтки, рясно розсипане щасливе конфетi, що, опадаючи, повiльно крутиться в повiтрi ще й по тому, як за розпромiненою парочкою зачиняються дверi, “Яку запальничку хоч’?” — “Червону”, — до бармена, з комiчно-безрадно розкладеними руками: “Вона сказала — червону”, — i вже бармен сочиться, як спiлий персик, розлитим по лицю усмiхом спiвучастi й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рiдиною, переливає через верх, — о, свiт лю-бить закоханих, бо лиш вони в тупiй монотонностi буднiв ще дають йому наздогад, що насправдi вiн iнак-ший, лiпший, нiж звик про себе думати, що досить iно простягнути руку, крутонути контакт — i все довкола заграє, замерехтить барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засмiється од повняви сил i пуститься в танок! — старенький вуличний фотограф на парковiй лавочцi, коло нього недвижною скiфською бабою тiтка в сукнянiй кацавейцi: “Сфотографiруйте оно моло-дих!” — “Та ну, — ронить вiн протягло, мало що не мрiй-но, — їм не до того, у них — Любов”, — останнє слово вимовляється з великої лiтери, i ви, перезирнувшись, дружно кидаєтесь фотографуватися, кидаєтесь чи то обдаровувати старикiв собою, чи, навпаки, дякувати їм за несподiване, як мокрий цiлунок упалого на чоло лист-ка, благословення, — потiм вiн забирає тi знiмки, i бiльше ти нiколи їх не побачиш, не виключено, що вiн подер їх на дрiбнi клаптики, вкинув у попiльничку й пiдпалив — наостанцi шпетненько пiдгрiбши попiлець у купку скорченим мiзинцем, — що ж, серце моє, я не в претензiї, постраждай трохи й ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми “промокашки” або, в кращому разi, “мишачi кохання”, вибачай, але я вмiю грати — тiльки по-крупному, i коли вже не коханням — не-мишачим: справжнiм! — то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм — не “промокашкою”: волiю бути наждачком-с), — тої першої ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення, зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний, просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами, мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з’ясувалося, невдатна блядка!), — але ж ми, блiн, таки недарма рєбята з крутим творчим по-тенцiалом, нам раз плюнути — перетворити невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком суїцидального стану, — тiльки по дев’ятьох (атож, дев’ятьох!) мiсяцях, в iншiй країнi й на iншому континентi, в нiч останньої сварки в кiмнатi закинутого в мiжгiр’ї мотелю, — спершу тупцялись, курячи, на дерев’янiй галереї, борюкалися стишеними, щоб нi-кого не збудити, голосами, далi прошкували — вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично запускало в хiд i ноги, — через паркiнг-лот, мiж полискуючих проти мiсяця тюленячими боками автомобiлiв, зупинка — протистояння, очi в очi — спалах! — шабельний зудар! — i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр’я назад до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, нiжками, немов воскова, фiгурка, — в ньому вже гвинтом гондзолилась — аж, здавалось, чу-ти було, як скрегоче, — сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, “люди не сказали” (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного грунту, перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, ко-бiта! i тому, завдавши на плечi поспi-хом напханого барахлом дорожнього мiшка (“Губочку свою не забудь”, — подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо: “Завтра лечу додому! Дякую за Америку!” (хихикнула в душi, хоч i не до смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до завтра-позавтра — творча ж особистiсть! — винайде собi якусь нову, не пов’язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), — вiн попер у нiч — двi з половиною милi! з речами! — до тої осоружної майстернi (чи ж вона хоч вiдчи-нена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i просидить до рана?), — ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним вiдчут-тям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня “як-же-його-жити-далi”, встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, — нiби й справ-дi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз’їжджали з пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей поспiль не могла вза-галi, — обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому — проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з’їденої помади! — той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка…), вiдчужений посмiх: оце то сюжет! — прочитувалося з цього посмi-ху, — мать його за лапу, ну й сюжет…

I тої ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), їй, уперше за цiлий час вiд його приїзду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи сном i явою — як вiн ото вiдходить вiд неї похилою кладкою вдiл, потiм навалився тiсний еротичний кошмар: неви-димi руки, багато рук пестили її звiдусiль — настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб випручатись, — i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки, склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструктивiстському позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, — недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап’є-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, — мелькали чорнострої, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але голо-вну її увагу прикувала височенна — аж лиця не розгледiти! — вбрана в чорну сутану постать на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об’явилися? Було анiскiлечки не страшно — попри зовнiшню ефект-нiсть, демонiчне збiговисько не несло нiякої виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби, i до неї було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, — i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос “Отченаш”, а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьої пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, — тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном — з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономiєю — прилетiв опiзни-вшись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до неї: “Що, ще не починалось?” — спецiально для нього вона ще раз повторила “Отченаш”, i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши на неї, мусив, нiчого не вдiєш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю — вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала — зрозумiла: значить, несерйозно це все — нащот самогубства. Ще несерйозно.

Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, — розумiється, вона надається радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я вже бачу, як, один по одному, ви залишаєте аудиторiю, саркастично пiдiбгавши вуста: crazy stuff, типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, — одну хвилиночку, я прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата осьо наготована — перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн вiдповiв, що хотiв бути автором.

Ледi й джентльмени, в цiй країнi, котра вiд по-чаткiв була людським творивом i де авторство кожної людини над власною судьбою є пiдставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв, Брауни — Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 ро-кiв, — отруїлася чадним газом у себе в гаражi, попередньо записавши цiлий маєток — 10 мiльйонiв дола-рiв, неабищицю! — на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi листи: обоє тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, — чи їх також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з їхнiх мiльйонiв, одмолять-таки в Бога їхнi душi? Темне це дiло — так розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi чергової “чистки” запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в того лишалося вдома двоє синiв, — есесi-вець, хмикнувши, прийняв замiну, i той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву — щоб довiдатися: обидва його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й маєш! — ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не в своє дiло, Ви схотiли стати автором — i порушили пра-вила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся — потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв — чи справдi вони принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторiї, до якої дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталiї на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша країна, властиво, не знала порядної вiйни — вiйна дає змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею — видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, — попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, — зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби — чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи розбещеної дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: “Дай!” — ну й спiймав облизня, i добре йому так), — в цiй країнi, ледi й джентльмени, з її дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi — психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав — над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась?

Хотiти бути автором — творити — зазiхнути на виключну прерогативу Бога. Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, — всi ми пам’ятаємо приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психологiї — русалка, напiвжiнка-напiвриба, — яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька фантазiя — кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи — й запишалися: куди ж пак, творцi! А ex nihilo — не пробували? Слабо? То ж то й ба… Все, що нам дано — як дiтям на забавку — то готовi порiзненi скалочки дiй-сностi, фрагменти, подробицi, кольоровi фiшки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не пiдводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й приємне заняття, — тiльки штука в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче генiям!) вдається стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозброєним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, гоношимось i уявляємо себе творцями, — а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт — з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому доiсторичному поворо-тi? в якiй пiренейськiй печерi?) — вiдступилося, й пам’ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте — як жити, коли не стане й тiєї?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгiї, тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клери-кальнi ригористи — iконокласти, пуритани та iже з ни-ми, — що сама iдея iкони чи храмової скульптури профанує божество, — спiлка релiгiї з мистецтвом дiйсно є з боку релiгiї компромiс, неминуча поступка — вiд незмоги — уже! — встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт — був, але що вже тепер за ним побиватися… Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, — в церквi, куди я пово-лiклася одного дня в надiї трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний дух замкненої спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ганку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами — люди приходили як на свого роду вечiрку — to socialize i молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберiгаєть-ся, — iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану лю-дство за останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдко-чується все далi й далi (чи не з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: “Чоловiче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту”, — ну й стiй, правцем би тебе поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), — а пам’ять про втрачену божисту яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но пiдступаємося ближче, гульк — а при входi нас вже пiдстерiгає, потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором, — йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в’їхати, i стокрот безпечнiше для нас — нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi комбiнацiї, — вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу “Кемпбелл”, виставляючи на б’єннале гумовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок — однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже не вiршiв — текстiв) про першу поїздку на вело-сипедi, про перше мiсячне а чи й геть нi про що, — нiчого, interesting, гелгоче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв, док-торiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, — кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi вони мають шанси виклацати “Гамлета”, ледi й джентльмени, вiд-крию вам страшну таємницю: мистецтво в нашому сто-лiттi також потихеньку сходить на пси — тому що боїться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона єдина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо її в собi, тодi… Тодi… (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, — “чортяче весiлля” на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш — оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер спромагаємося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, — жест воно нiби той самий — жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родової пам’ятi з убитим всерединi смислом, — жест, яким, замiсть вiдгородитися, тручаєш себе з розмаху в самий вир “чортячого весiлля”). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi єднаємо.

“О слiпуче, прекрасне i дике!

Грай вогнями, заводь i мани

На бистрiнь, на невидимi рiки —

Тiльки ж — Господи! — не обмани:

Не осунься з-пiд стiп сухостоєм,

В мить на гранi жаского злиття

З твоїм сяйвом — не стань пустотою:

Трухлим духом сипкого смiття

(Як заманка, личкована чортом

Нiби скарб…) I у пеклi, на днi,

Буде жовто згоряти нiщота

Моїх нидом звакованих днiв.

Кожну кару прийму, як розраду, —

Тiльки, сили небеснi, не це:

Ощадiть од Вкраїнського Аду —

Мусового томлiння живцем

Без надiї, без дiї,без часу,

В порожнечi, на безвiсти — там,

Де ще прiють по сотнях нещасних

Рештки того, що мало б — життям,

Стрепенувшись, рвонутись зi шкiри,

Здерши в кров її з стiп i долонь, —

Як стратенча душа з-пiд сокири —

На безсмертний, летючий вогонь”, —

отаке я писала, допросилася називається, теж знайшовся — Данте в спiдницi! У Данте-бо був — не лише Вергiлiй, у нього була — Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужчає тунель, кот-рим захоплено женемось, i все тяжче стає протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося даром, та, Боже мiй, i було ж даром! — i сочимося на полотна, як розчавленi комашки, барвними плямами власної отрути, i давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами коїтися всякi прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже iно й зостається, що — скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло в сiнях чужого дому (Марiна Цвєтаєва), упхнути голову в газову плиту (Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер), перелiк триває, to be continued, ви що ж, уважаєте, це нормально, так iз ними, пiїтами й прочими, й повинно бути? Але ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не доживає до свого “Фауста”, що ж ви гадаєте, це випадко-вiсть, гадаєте, їм просто — менше дано? Зменшуються їхнi шанси — зменшуються шанси кожного з вас.

Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?

(I все бiльшає, бiльшає з року в рiк — секс-шопiв, механiчних причандалiв, о переваги технологiчної цивi-лiзацiї, секс по телефону, мене також колись так мали — удома, в себе в хатi, не де: обставили як дєвочку, так i не довiдалася хто, — спершу змiнений на шепiт жiночий голос — прийняла за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, “Олька? Ти?” — нiяка то була не Оль-ка, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, — й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужої квартири, тут двоє, хочуть мене згвалтувати, кажуть — або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, “Де ти є? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!” — але не-Олька [хоч це показалося щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий чоловiчий голос: “Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне”, — чого тiльки не зробиш задля дорогої подруги, фу, гидота, — спробувала врубати почуття гумору, нiчо-го, помоглося, все одно що пiсеньку попросили б заспi-вати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойко-вi приниження [ти кричиш — од наруги, а вони думають — то вiд насолоди, а може, й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко кинув: “Всьо” й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то, втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але згвалтованою, — молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живої жiнки?).

Страх починався рано. Страх передавався у спадок — боятись належало всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi пiдiсланий КГБ, аби вивiдати, про що у вас розмовляється вдома, а потiм знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, — особливо пiдозрiлими були тi, хто заводив вільнодумні балачки: класі в дев’ятому на міській олiмпiадi з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математичної школи — вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру — як щойно очищений персик, i, пiд ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, — темнi й густi, мов шовк, дiвочi вiї, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то буває з дуже нервовими, iнтелiгент-ними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, — такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати про-читанi книжки, i вiдмiнник з математичної школи, невмiло-старомодно, наче протезом, пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть — була зима, i вснiженi хiдни-ки щокрок поблискували пiдступно вислизганою чорнотою, — мав необережнiсть згадати “украинского писателя Винниченко — не читала?” — тебе з мiсця вкинуло в жар: оце ж i є те, про що попереджали тато з ма-мою! — з ленiнською хитринкою в очах (головне, що сама вiдчувала її як ленiнську!), з вiдтяжечкою такою лiнивою, мовляв, ну-ну, давай далi, я тебе все’дно нави-лiт бачу, — вiдмовила, що — “нет, не читала”, i, дочека-вшись, аж вiдмiнник видав усе, що знав, — i про УНР, i про емiграцiю (слухала вже не сумнiваючись, хто перед нею, солодко обмираючи од близької небезпеки), — приморозила його хiба ж так — карбуючи склади, барабанним пiонервожатським голосом (“Атряд! Ррав-няйсь! Смiр-на!”) освiдчивши, що її не цiкавлять усякi там емiгрантськi покидьки, що в час, коли мiжнародна обстановка така складна й напружена, i що її завжди обурювала молодь, яка слухає рiзнi радiоголоси, — вiн вирячився на неї обома парами скляних очей i, здавалось, забув дихати: йшов їжачок по лiсi, забувсь як дихати i здох, — а щоб знав! Задоволена була з себе як нi-коли: перший iспит на дорослiсть — i не послизнулась!). Нi, вона завжди казала, що не хотiла б iще раз пережити своє отроцтво, — отi натужнi, несвiдомi спроби вирватись — iз глухо забетонованого, спертого всерединi родинного гнiзда, за мурами якого їдко клубочився страх, болотяна млака, де iно оступись, видай себе — i шубовснеш у смертну отхлань (по радiо, яке батько слухав вечорами, припавши вухом, щiльно втискаючись у приймача, що оглушливо харчав, часом прориваючись рiзким, небезпечно наростаючим металiч-ним свистом, передавали мемуари вмираючого Снєгi-рьова, пере-раховувались оперованi нутрощi, вiдбитi нирки й мiхурi, iнсулiновi шоки, гвалтом вставленi зонди, калюжi кровi й блювотиння на цементних долiвках — зведення з рiзницької, розрубка м’ясних туш: Марченко, Стус, Попадюк, щокiлька тижнiв новi iмена, молодi й красивi, не набагато й старшi за тебе буйночубi хлопцi, ти мрiяла про них, як ровесницi про кiноакторiв, ось вiн вийде на волю, пошрамований i мужнiй, i ми зустрiнемось, — тiльки вони нiколи не виходили, ефiр повнився їхнiм конанням, тато сидiв по цей бiк i слухав, з року в рiк, вiдколи став безробi-тним, сидiв у хатi й слухав радiо), — вириватись не було куди, скрiзь були комсомольськi збори, по-лiтзаняття й чужа мова, туди — як чотирилiтньою на дзиглик насеред кiмнати, розказати дядям i тьотям вiршика, — можна було виходити тiльки на те, щоб дзвiнким маг-нiтофоном видати їм вiд них таки й вивчене, i тiльки в цьому був гарант безпеки — золота медаль, червоний диплом, просування “по вєрьовочкє”, мать його за лапу, скiльки непотрiбу перепустила через голову! — а в п’ятнадцять рокiв звалилася з депресiєю, скаржилася на таємничi болi в шлунку, татко збився з нiг, тягаючи по лiкарях, якi нiчого не знаходили, цiлими днями валялася в постелi й iстерично плакала од леда слова — таткова дiвчинка, очко в лобi, то вiн чував, розпластавши крила, над її першою менструацiєю, розважно оповiдав їй, що це дуже добре, так має бути з усiма дiвчатками, лежи, на вставай, — подавав у постiль, як хворiй, покраянi скибочками яблука на блюдцi, i вона лежала — зiбгана й занишкла, наполохана новим вiдчуттям, коли — i соромно од вiдкритостi своєї тай-ни — ну але якi ж тайни можуть бути од татка? — i, i — якось щемно-сторожко, незахищено-непевно: вiдчуття, що повториться iз втратою дiвоцтва (якого потрапить здихатися аж пiсля таткової смертi!), i потiм, щоразу, — те саме вiдчуття на-вiчної дочiрньої покори, остато-чностi родового улягання, од чого мужики, не в’їхавши, до чого воно, ро-зумiється, шалiють (“Ох як ти класно даєш!”), а потiм ти їх кидаєш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! — вся в гострих лiктях самочинного розростання, до слiз мучений власною ваторопкуватiстю прищавий пiдлiток, однi колготки, вiчно в бурих рубцях нитяних швiв, i одна сукенка — шкiльна формена, пелюстково-бiло витерта на лiктях, на шкiльнi вечори ходила — а ходила ревно, як мусульманин до мечетi! — в позиченiй блузцi й куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий-верх-чорний-низ, спiдничцi, й поїдом їлась гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже “по-дорослому” прикинутих, у “дорослих” перукарнях пiдстрижених, вибухлих повним цвi-том, як садок вишневий коло хати, однокласниць — у зблисках перламутрової помади й чорних махаонах “ланкомiвських” вiй — десять керебе коштував синьо-голубий патрончик такої тушi, а мамина зарплата, на яку жили втрьох, виносила сто п’ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти — в роздягалцi, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класiв, — правда, дешевший тюбик, польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе, що для тамтої то не втрата, i так воно й було, а все одно дев’ятнадцяте столiття, все одно Жан-Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною лялькової крамницi, i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як екзгибiцiонiстськi вправи на самотi перед дзеркалом, — невмiло фарбувалась у шкiльному туалетi, розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора там-таки змивала, люто вiдди-рала туш холодною водою з почервонiлих повiк: страшно здумати, що було б, аби татко побачив, — татко, який так боявся за неї, який збирав по людях досьє на кожну з її подружок: всi були розбещенi, курили й цiлувалися з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона, слiд вiддати їй належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi — надто пiсля того пам’ятного разу, коли вiн ударив її в обличчя просто на вулицi, на трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив, що вона од нього втiкає, — але вона вернулась, вона завжди слухняно верталась, бо втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху впiк її по щоцi, — розумiється, потiм були обiйми-облизування, поцiлунки-перепросини, “моє маленьке”, “доцiчок мiй золотий”, — по кiлькох, розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, — бо мами за тим усiм не проглядалося, мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована, мов чорне свiтловiдпихальне шкло (по-тiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником: вставайте, снiданок готовий! — акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi плакатиме сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! — так що, вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж її, врештi-решт, i потiшати-меш), — а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, — ди-тина голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця їздила на перекладних товарняках до Москви, мiняти своє вiно — двi ряснi низки середземноморських перлiв — на двi торбини сухарiв), дитина, вихарчувана на пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об’їжджчик, раз заскочивши, шмагонув батогом по щоцi — досi знати тонку ниточку бiлястої близни, i на тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто дiд, уже мив золото десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй батько, а її майбутнiй муж, те саме робитиме, а їй — нiчого, минулися тi колосочки, i наїлася згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як, скiнчивши унiверситет, почала працювати, — а американськi совєтознавцi зоддалеки все нiяк не доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки нестатурно-гладких кобiт, знай Фромма з Юнгом мiж рядкiв на свiтло перечитують, — жерти їм у двадцять хотiлося, жерти й бiльше нiчого! — давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi, пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися (вперше ти замислилася над їхнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: “Дєвочкi, а што в етiх пакєтах?” — “Женскiє пакєти, женскiє!” — презирливо вiдгризалися дєвочкi: не для вас, мовляв, — бабульки збентежено лупали очи-ма: не розумiли), — так що мама була невинна, аки аг-нець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п’ятдесятих — час, коли нарештi наїлися, — така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! — личко делiкат-не, довгобразе, з гостреньким носиком — затрачений, лагiдний, мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох столiть: Роксолана — Варвара Апостол — Варвара Лан-гишiвна, — ех, була колись Гетьманщина, а тепер пропала! — кругловидо-плахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки грубiша, вульгарнiша — не забувай додати: була!), — мама, пташок спiвочий, ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй “хрущовцi”, поки їй на кухнi сусiдка — кухарка з робочої столовки, та, що мала “упра-влять государством” (мати-одиначка — п’ятеро дiтей од п’ятьох мужчин), пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi — котрогось iз потомства?), — але дисертацiю дописала-таки, акурат на сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли її, яко жону неблагонадьожного, з дисертацiєю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був її святом, тiшилась як дитина, “от аби тiльки татко був живий!” — а як, на ласку Божу, чим вiн мiг би бути живий — викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спа-зматично вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! — живцем замурований в чотири стiннi — слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як невiдворотно вимикається з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою органiчного росту пхана, єдина жiнка в його життi — та, котру сам породив? “Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формуєшся” (i чи не та сама заклопотано-розпорядча iнтонацiя — “Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти”, — через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене вiдчуття дому?), — i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить, що першої митi вiдмови-лась була задирати сорочечку, спалахнувши не дитячою уразою, — назустрiч тихому й по-новому глибоко-му, вологому зворушенню: дитино моя, це ж я, твiй тато! — у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не дiнеш-ся, задиралася — стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, — одначе рвалася, Господи, як рвалася, — як стратенча душа з-пiд сокири, але — куди? До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi обмацування в темрявi спортзалу, — смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджується, — вдертим у чоти-ристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого надвiрнього холоду, вiдчуттям наглої заповненостi кiмнати — трiйко рум’яних з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, “собирайтесь”, татко метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками, привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи спинку прищавої блiдо-зеленої пiдлiтковостi, — здушено-крикливе, зi звислим через мордочку пасмом, i залящало: “как вы смеете, по какому праву”, — вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма’ть, перше вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак — арешт антiсовєтчика!) — що ногою вiдопхнули (“не ваше дело, вы еще слишком молоды”), i батьки (з обличчями однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, — але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, — вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, — навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому з’явилися менти, — привалила зграя воронкiв, в’оралися в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так скоїлося: ще перед хвилею все було нiби — пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то поїхали б на Хрещатик каву пити, подумаєш, велике дiло! — а вже зайчикового друга — найушнипливiшого з компанiї, невеличкого й верткого, як гвинт, такий, ще трохи наддавши, мо’, й пролiз би! — засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутi-лого стада, волiкли попiд пахи двоє гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн уже лебедiв до тамтих жалiбно: “Рєбята, ну бросьтє, ну отпустiтє, рєбята”, ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив — та нi, та де, та нiчо’ вони йому не зроблять, — а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим заднiм отвором, i ти знову — вiдважна жiнка! — плигонула пiд колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тiла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало — а вже впихали чувака в машину: “Мальчiкi, — кресонула навiдлi голосом, аж забринiло, — да што ж ви ето, в самом дєлє, а?!” — i вирвала хлопця: “мальчiкi”, бугаяки, розiм-кнули лаву, якось обм’якли, вiдступилися, забубонiли щось виправдальне на кшталт “а чєво он”, — ага, опирався, ще й, либонь, щось глузливе бовкнув, — пiдо-спiв зайчик, згребли потерпiлого на оберемок, давай, Боже, ноги! (i першої вашої ночi з тим чоловiком, коли вiн хвацько вженеться пiд “цеглину” i його перепинять менти — маленький i зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось пояснюватиме їм надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого, — ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацокаєш пiд-борами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмiєшся, хоч прикурюй од такого висмiху: “Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили”, — i за-мнеться ментрега, якось разом вiдрине, розвiється в повiтрi, ну гаразд уже, їдьте, та вважайте надалi, — а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: “А ти крута баба — зразу вискочила ментам морду бити… З тобою можна в развєдку йти”, — i тебе затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено — бо вiн сам iз тих, — наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, — бо бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм…). Страх уповзав знадвору крiзь стiни їдким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi, неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне “тридцять сiм i два”, i плач кiль-канадцять разiв на добу, лiкарка велiла їй роздягатись, а татковi вийти — “Девочка уже большая”, — її спантеличило, що татко, замiсть обстоювати свої права — це ж бо його дитину мали оглядати! — принижено чапав до виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiркує вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама вийшла за нього — ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь, боячись почути од неї вголос те, чим виїдав собi думки, — що занапастив їй життя, а зостатися сам, без неї — знов-таки, боявся?), — а судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), — його панiчний страх перед її невкоськуваним ростом — “ку-уди?!” — угнiжджував-ся в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак продiагностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм’яники (мама щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик, її пальцi колишньої гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати “швидку”, i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила їй дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], бу-ло нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), — по сутi, то було не що як вiйна — вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, “вона в нас iще зовсiм дитина”, хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона їм усiм за нас i покаже!), — мужчина вдається до останнього засобу — смертi, i це, нiкуди не дiнешся, переконує: ти наре-штi остаточно стаєш по його сторонi. I твоє отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганяє тебе через двадцять рокiв, випускає з найглухiших пiдвальних закапелкiв твоєї iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповняє тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?…

Може, й справдi — раби не повиннi родити дiтей, питає вона себе, мляво втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками. По хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що є рабство, як не iнфiкованiсть страхом, — вона пiдсовує пiд лiкоть розгорнутого блокнота, напiвсписаного такого гатунку афоризмами, вiд яких — нi тепло, нi холодно, як у пiдручнику з формальної логiки. Рабство є iнфiкованiсть страхом. А страх убиває любов. А без любовi — i дiти, i вiршi, й картини — все робиться вагiтне смертю. П’ять балiв, дєвушка. You have completed your research.

Ледi й джентльмени — нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна зi схiдноєвропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов’янська мiшанка, досить приємне для ока поєднання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi, шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка кмином, — в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рiдину, яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запихає в рота жуйку: сублiмацiя курива. Це ремигання в неї виглядає цiлком симпатично, може, тим, що Донна багато й щиро смiється, i вiд того враження, наче цiлий час розсмаковує щось смiшне. Дисертацiю вона пише про гендеризм у пост-комунiстичнiй полiтицi: її не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не було й нема жiнок, — запитання, що незмiнно заганяє тебе в глухий кут, скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелек-туали (блiн, ну звiдки менi знати?). Здається, Донна пiдозрює, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi фе-мiнiстки, вона певна, що men are full of shit, iно дай їм волю — починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключають гарячу воду й електроенергiю, а факультету знов урiзають кошти на цей рiк, i справа з її докторатом затягується. Отож твою iсторiю Донна бере — не те що до серця, а, здається, вiдразу собi до течки. Ледi й джентльмени, я продовжую.

Що— о?! —рвучко подається наперед Донна, аж її пшеничнi патлi, зметнувшись, спадають у глибокий вирiз светра.

Як?! — обурюється Донна, — як таке може бути? Як узагалi можна так поводитися з живою жiнкою?!

О, май! — скрушно хитає головою Донна, з цiлком непритаманною їй господарнiстю розгладжуючи долонями по стiльницi невидиму скатертину: жест, що видає цiлковиту розгубленiсть, брак коментарiв. Нi, вона також мала проблеми з своїм останнiм бойфрендом, але щоб таке!

Слухай, — каже Донна, й обличчя їй випогоджується спокоєм знайденого рiшення: looks like the guy is severely sick, don’t you think so?Короткий курс пси-хоаналiзу, шлях до душевного здоров’я: знайти причину, i проблема знiметься сама собою. Чому досi нiкому не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами: пропсихоаналiзував гарненько цiлу нацiональну iсторiю — i попустить, як рукою знiме. Лiтература як форма нацiональної терапiї. А що, not a bad idea. Шкода, що в нас, власне, нема лiтератури.

Я тiльки одного не розумiю, — осудливо каже Донна: тут уже явно зачеплено пiдвалини її свiтогляду. — Я не розумiю, чому ти це все терпiла? I mean, в лiжковi? Чому вiдразу не сказала: нi?

Концептуальний пiдхiд: боротьба жiнок за свої права.

Що я можу тобi на це вiдповiсти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобанi як-тiльки-можна з усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх — означало б стати по сторонi тих, чужих? Що єдиний наш вибiр, отже, був i залишається — межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-яке-вбиває? Вкинувши до смiттєзбiрнi послiд-ки ланчу — пластиковi тацi iз зужитим паперовим начинням, кубками й тарiлками в яскравих соусних плямах — соя, кетчуп, гiрчиця, сливовий джем (цинобра, кармiн, вохра, умбра), — як декоративнi палiтри з театрального реквiзиту (мiсце першої дiї — майстерня художника, мiсце другої дiї — квартира в student dorm, третю дiю скасовано з технiчних причин, квитки не повертаються, молитви не вислуховуються), — вони прошкують до виходу, Донна штовхає склянi дверi, короткий спалах морозного повiтря радiсно заслiплює легенi, котяться авта, проходять, смiючись, хлоп’яки в спортивних куртках з емблемою унiверситету, горить угорi тривожне, електрично-синє небо, i високий, схожий на обкутаного коцом Леонардо да Вiнчi, в розмаяних сивих космах жебрак на розi простягає до них пластикову чашку з-пiд кока-коли, побрязкуючи дрiб’язком: “Help homeless, ma’am!” — “I’m homeless myself”, хитає вона головою: не до нього — в простiр.

— А знаєш, — каже раптом Донна, повертаючись до неї, натягаючи автомобiльнi рукавички й весело жу-ючи якусь нову думку, — все-таки цi вашi схiдноєвро-пейськi мужчини, вони, правда, бувають брутальнi, але в них бодай пристрасть є, а в наших що?…

…I дивитимешся в iлюмiнатор, як повзтимуть валiзки по стрiчцi вантажного конвейєра, аби зникнути в черевi лiтака, одна по однiй, i от уже — пливучий пустий промiжок, i негр-вантажник у форменiй кепцi з написом “USAir” вскочить у чорне нутро фургончика, i той рушить з мiсця, а поки ти проводитимеш його поглядом, конвейєр приберуть, натомiсть на сiрому бетонi темнiтиме проталина пiдсихаючої калюжi: “Все”, — вiдлунить тобi в головi, як зойк у порожньому храмi, все — це значить, задраєно люки, зараз озветься сухий трiск мiкрофона, “Ледi й джентльмени”, — замуркоче стюардеса, i лiтак задвигтить, прогрiваючи мотори, i то вже буде iнша дiйснiсть, iнше життя, а гiрко скiмлячий бiль несправдженостi дотеперiшньо-го (qu’as tu fait, qu’as tu fait de ta vie? — допитується голос звiдкись здалеку, — ах облиште, цiй темi стiльки ж лiт, скiльки людству: все чогось чекаєш, мрiєш i борсаєшся, сподiваючись на щось попереду, а тодi одного дня виявляється, що то й було життя) — лiпше б тому болевi заткатись i не висовуватися бiльше.

Дайте менi мiкрофона, i я скажу: ледi й джентльмени, ми створили пречудовий свiт, i приймiть, будь ласка, з цiєї нагоди вiтання од “USAir”, i од Сi-Ен-Ен, i од Сi-Ай-Ей, i уругвайської наркомафiї, i румунської секурiтате, i од ЦК Компартiї Китаю, i од мiльйонiв убивць по всiх тюрмах свiту, i десяткiв мiльйонiв, що ходять на волi, i од п’яти тисяч зачатих гвалтом сараєвських байстрят, що коли-небудь же повиростають, i — зростай, пречудовий свiте, от, власне, i все, що я хотiла сказати, дякую за увагу, ледi й джентльмени, приємного вам польоту.

В юностi я мрiяла про таку смерть: авiакатастрофа над Атлантикою, лiтак, що розчиняється в небi й морi, — нi могили, нi слiда. Тепер я всiм серцем бажаю цьому лiтаку щасливого приземлення: менi подобається дивитись на високого, жилавого старого з горбатим носом i глибоко вритими вiд очей вдiл борознами, як вiн запихає в багажний вiдсiк нейлонову торбу з намальованою на пузi тенiсною ракеткою, i на iспанисту брюнетку в розхристаному шкiряному пальтi — вона з двома малюками, i, поки, вiдчепивши вiд наплiчника, примощує в крiслi меншеньке, друге — дiвчинка рокiв п’яти, вузеньке смагляве личко в барокковiй рамi обiцяюче-примхливих кучерiв, — розганяється навсiбiч серед проходу засвiченими захватом оченятами й зубками — перша подорож! — i зупиняється на менi:

— Хай! — щасливо випалює вона.

— Хай! — кажу я.

Пiтсбург,

вересень — грудень 1994 року.

Джерело: ukrlib.com.ua