Ой, які ж то часи були! І зараз, як згадаю, робиться мені радісно й хвильно.
Які ж то часи були?
Мій тато казав: “Це незабутні дні”.
А й справді, хіба можна їх забути?
Я так усе пам’ятаю — дарма що мені було тоді сім років…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ось хоч би про кулемет… Наче зараз він стоїть переді мною на коліщатах — такий чорний, такий залізний, такий… ну, який же ще? Мабуть, страшний такий, невідомий…
А моєму братові Костеві (йому тоді п’ять років було) кулемет здався чомусь плужком. Чому? Може, тому, що на коліщатах. Кость так і сказав: “Ого, який плужок на коліщатах”.
Цього кулемета вкотив у нашу хату чер-воноармієць і поставив біля порога. Засміявся і сказав:
— Приймайте гостей до хати. Нас двоє — я та мій товаришок.
Та так очима на кулемет показує — ось він, мовляв, цей товаришок. Засміявся й тато.
— Просимо,— каже,— радий гостям.
— День у вас,— каже червоноармієць,— постоїмо, а тоді підемо на банду.
Аж ось того дня надвечір чуємо: тріскотять за селом постріли. Ближче й ближче… (А ми, дітвора, теж уже добре знали тоді, що то — стрілянина. Не раз її до того чули, як були біля нашого села бої.)
— Діти, на піч! — гукнув батько.
А постріли вже, чуємо, в самісінькому селі. Раптом двері — грюк. Розчинилися навстіж. Прожогом ускочив у хату наш червоноарміець.
— Банда наскочила! — гукнув він та, схопивши кулемет, хутко потяг його до порога.
І тут скоїлося те, чого я відразу й не зрозумів. Червоноармієць упав.
Тато підскочив до нього, а він хрипло так: “Кулемет заховайте…”
Тільки й устиг сказати.
Трохи згодом я догадався, що його забила куля. Вона, мов оса, влетіла в розчинені двері…
Дивлюсь я — схопив тато того кулемета на плечі, поставив до нас на піч, відкотив у куток і запнув рядном.
— Мовчіть же! — гримнув на нас.
І такий він тоді незвичайний був, мій тато, такий… Ну, як це сказати? Незабутній він був… І голос у нього був такий, і очі такі —
незабутні…
І тільки що сховав тато кулемет, чуємо — гуп-гуп, гуп-гуп! Біжать. Важкі чоботища гупають ось уже під самісіньким вікном.
Вскочили в хату. Двоє. Шапки на них кудлаті-кудлаті, ніби нашого Рябка хвіст. І рушниця в кожного в руках. Я зразу зрозумів — не наші, бандити.
— Зброя є? — гукнув один. (Я добре запам’ятав цього першого — зубами білими
блискав усе.)
— Де там вона взялася? — відповів
батько.
А тоді другий бандит озвався:
— Гляди, знайдемо — застрелимо…
Як почув я це — затрусився. Ось хочу не труситись — не можу. Само тіло сіпається. Руки сіпаються, ноги. Пальці танцюють.
Коли це чую, братик Кость (він виліз наперед) голосно так, на всю хату:
— А в нас плужок на печі єсть!
Я так і скам’янів. А потім, не знаю, як це сталося, сіпнув Костя, штовхнув його. Захлипав він. Я ж тихцем поліз у куток та й затулив кулемет своєю спиною…
А бандит питає:
— Який там плужок? Він не стріляє часом?
Чую: поперхнувся тато словом — мабуть, хотів удати посмішку.
— Ат,— відказує,— патякає щось дитина.
Бандит підійшов і заглянув на піч.
— Тут їх двоє, жовторотих (це про нас),— вимовив.
Вийшли вони з хати, не помітивши кулемета. А тато… тато схилився на стіл і схлипнув…
Я подумав, що йому шкода вбитого чер-воноармійця.
Справді, шкода було… Ой, як шкода…
Коли бандитів другого дня прогнали з села, був похорон. На труні червоноармійця стояв кулемет. Він був перевитий червоними стрічками. Той самий кулемет, що його звав братик мій “плужком”. І вже не здавався він мені тепер таким страшним і невідомим.
Джерело: